Тепер ми можемо перейти до археологічних матеріалів. Хоч на розкопках стародавніх сіл не трапляються скам’янілі слова поруч із кістками й керамікою, втім, археологічні матеріали дають відомості про рухи населення й артефактів культури, які можна пов’язати з мовами. Як і решту світу, більшу частину нинішнього австронезійського ареалу — Тайвань, Філіппіни, Індонезію та багато тихоокеанських островів — попервах займали мисливці-зби- рачі, у яких не було кераміки, шліфованих кам’яних знарядь, свійських тварин і культурних рослин. (Єдиний виняток із цього правила — віддалені острови Мадагаскар, Східна Меланезія, Полінезія та Мікронезія, куди мисливці-збирачі так і не дісталися, тож вони залишалися безлюдними до прибуття австронезійців.) Перші археологічні сліди іншого способу життя в межах австронезійського ареалу з’являються на Тайвані. Починаючи з IV тис. до н. е. на Тайвані і на протилежному березі Південного Китаю з’являються шліфовані кам’яні знаряддя та декорована кераміка своєрідного стилю (так звана кераміка дабенькен), запозичена із давнішої південноки- тайської кераміки. Сліди рису й проса на пізніших тайванських стоянках підтверджують появу рільництва.
В поселеннях культури дабенькен на Тайвані та в Південному Китаї знайдено багато кісток риби і мушель молюсків, а також кам’яних грузил для сітей та тесел, придатних для видовбування човнів із суцільного стовбура дерева. Вочевидь, ці перші неолітичні мешканці Тайваню мали човни, придатні для глибоководної рибалки та регулярних морських подорожей через Тайванську протоку, яка відділяє острів від узбережжя Китаю. Отже, Тайванська протока могла прислужитися тренувальним майданчиком, на якому китайці відпрацьовували свої навігаційні вміння для відкритого моря, котрі дадуть їм змогу розселитися по всій Океанії.
Тайванську культуру дабенькен із пізнішими тихоокеанськими острівними культурами пов’язує один специфічний артефакт — кам’яна довбешка для вибивання кори. З її допомогою із лубу дерев виготовляли мотузки, сіті та одяг. Коли океанські народи вийшли за межі природної зони, придатної для свійських тварин, котрі давали вовну, і волокнистих культурних рослин,
Тайвань (3500 р. до н. е.)
\ Філіппіни }
\ (3000 р.до н. є.)’*
о) (1600 р. до'н. е.)
а отже, за межі зони тканого одягу, їм довелося користуватися «одягом» із товченого лубу. Мешканці острова Ренел — традиційного полінезійського острова, який не зазнав вестернізації аж до 1930-х років, — розповіли мені, що вестернізація мала один чудовий побічний наслідок — на острові стало тихо. Вже не було чути звуків довбешок, якими з рання до присмерку люди вибивали собі одяг із кори дерев.
/ Мадагаскар (500 р. н. е.)
Гавайські о-ви (500 р. н. е.)
, о-ви Кука
(іІЇ) Нова Зеландія (1000 р.н. е.)
Малюнок 17.2. Маршрути австронезійської експансії із приблизними датами досягнення кожного регіону. 4а — Калімантан, 4Ь = 4с = Тимор
(близько 2500р. до н. е.), 5а — Гальмагера (близько 1600р. до н. е.), 5Ь — Ява,
5с — Суматра (близько 2000р. до н. е.), 6а = архіпелаг Бісмарка (близько 1600р. до н. е.), 6Ь = Малайський півострів, 6с — В’єтнам (близько 1000р. до н. е.), 7 = Соломонові острови (близько 1600р. до н. е.), 8 — острови Санта Круз, 9с = Тонга, 9d = Нова Каледонія, ІОЬ — острови Товариства, 10с — острови Кука, 11а = архіпелаг Туамоту (близько 1 р. н. е.)
Протягом тисячоліття після того, як культура дабенькен поширилася на Тайвань, похідні від неї культури, згідно з археологічними матеріалами, просувалися щораз далі від Тайваню, заполоняючи нинішній австронезійський ареал (мал. 17.2). За докази цього процесу правлять заточені кам’яні знаряддя, кераміка, кістки свійських свиней і сліди культурних рослин. Наприклад, декорована дабенькенська кераміка Тайваню дала початок недекорованій безколірній або червоній кераміці, яку було виявлено в розкопах на Філіппінах, а також на індонезійських островах Сулавесі та Тимор. Цей культурний «комплект» із кераміки, кам’яних знарядь і доместикатів близько 3000 р. до н. е. з’являється на Філіппінах, близько 2500 р. до н. е. — на індонезійських островах (Сулавесі, північний Калімантан і Тимор), близько 2000 р. до н. е. — на Яві та Суматрі і близько 1600 р. до н. е. — в новогвінейському регіоні. Звідти, як ми побачимо далі, експансія пішла повним ходом мірою того, як носії цього культурного комплекту понеслися на схід у раніш не заселену Океанію за межами Соломонових островів. Останні стадії цієї експансії впродовж тисячоліття після 1 р. н. е. увінчалися колонізацією всіх, здатних підтримувати господарське життя, островів Полінезії та Мікронезії. Неймовірно ще й те, що ця експансія пронеслася також у західному напрямі через Індійський океан аж до східного узбережжя Африки, призвівши до заселення острова Мадагаскар.
Принаймні доти, як експансія досягла берегів Нової Гвінеї, подорожі між островами здійснювалися на морехідних човнах із двома аутригерами (рівно- важниками), які й досі поширені в Індонезії. Такі човни були значним поліпшенням порівняно із видовбаними човнами-однодеревками, що були найпоширенішими серед традиційних народів світу, які жили на континентальних водних артеріях. Каное-довбанку легко уявити на основі його назви: це стовбур кремезного дерева, «видовбаний» (тобто вижолоблений) за допомогою тесла із загостреними краями. Оскільки каное-довбанки мають таке саме округле дно, як і стовбур, із якого їх витесали, у випадку найменшого відхилення від рівноваги вони перехняблюються на важчий бік. Неодноразово плаваючи новогвінейськими річками в каное-довбанках, я більшу частину подорожі перебував у страху, що мій найменший порух може перекинути човен і відправити мене з моїм біноклем у товариство крокодилів. Новоґвінейці уміють впевнено веслувати на довбанках спокійними озерами й ріками, але навіть вони не можуть користуватися довбанками в морі із помірними хвилями. Тому якийсь засіб стійкості човна на воді був неодмінним не тільки для розселення австро- незійців Індонезією, а й навіть для початкового заселення Тайваню.
І розв’язок цієї проблеми було знайдено: достатньо було прив’язати дві невеликі колоди («аутригери», або рівноважники) паралельно з корпусом по обидва боки човна десь на відстані одного метра від бортів, прикріпивши їх до корпуса за допомогою жердин, прив’язаних перпендикулярно до корпуса й до аутригерів. Якщо корпус такого човна починає перехилятися на один бік, плавучість аутригера з того боку не дає йому пірнути під воду, а отже, фактично унеможливлює перекидання човна. Можливо, саме винайдення каное з двома аутригерами було тим технологічним проривом, який дав імпульс австронезійській експансії із материкової частини Китаю.
Два надзвичайні збіги між археологічними й лінгвістичними фактами підтверджують думку про те, що народи, які занесли неолітичну культуру на Тайвань, Філіппіни й Індонезію тисячі років тому, говорили австронезійськими мовами й були предками носіїв австронезійських мов, які й досі замешкують ці острови. По-перше, обидва типи фактів недвозначно вказують на заселення Тайваню як на перший крок експансії із південнокитайського узбережжя і на колонізацію Філіппін та Індонезії з Тайваню як на другий її крок. Якби експансія рухалася із Малайського півострова до найближчого індонезійського острова Суматри, а відтак до інших індонезійських островів та кінець кінцем досягла Філіппін і Тайваню, тоді б найбільші відмінності (які б відображали найбільшу часову глибину) всередині австронезійської мовної сім’ї пролягали б між сучасними мовами Малайського півострова та Суматри, а мови Тайваню та Філіппін розділилися б недавно і лише в межах однієї підсім’ї. Однак найбільші відмінності ми знаходимо саме на Тайвані, а мови Малайського півострова і Суматри належать до однієї підпідпідсім’ї: це нещодавнє відгалуження західної малайсько-полінезійської підпідсім’ї, котра своєю чергою є досить недавнім відгалуженням малайсько-полінезійської підсім’ї. Ці аспекти мовних зв’язків перебувають у повній згоді з археологічними фактами, які показують, що заселення Малайського півострова відбулося недавно і радше після, аніж перед заселенням Тайваню, Філіппін та Індонезії.
Інший збіг між археологічними й мовними фактами стосується культурного багажу, яким користувалися стародавні австронезійці. Археологія дає нам наочні відомості про культуру у вигляді кераміки, кісток свиней і риби тощо. Непосвяченій людині попервах може здатися дивним, як лінгвіст, котрий вивчає лише сучасні мови, праформи яких через тогочасну відсутність письма залишаються невідомими, взагалі може дізнатися, чи австронезійці, які жили на Тайвані 6 тис. років тому, мали свиней. Розв’язати цю проблему можна, відтворивши лексику зниклих стародавніх мов (так званих прамов) шляхом порівняння лексики сучасних мов, які від цих стародавніх походять.
Скажімо, слова, які позначають вівцю, в багатьох мовах індоєвропейської мовної сім’ї, поширеної від Ірландії до Індії, дуже схожі: «авіс», «авіс», «овіс», «овеха», «овца», «оїс» та «ої» в литовській, санскриті, латині, іспанській, російській, грецькій та ірландській відповідно. (Англійське слово «sheep», ясна річ, походить від іншого кореня, але в іншому англійському слові на позначення цієї тварини зберігся первісний корінь: «ewe».) Порівняння змін звуків, яких зазнали різні сучасні індоєвропейські мови впродовж своєї історії, показує, що первісною формою цього слова в стародавній індоєвропейській мові, якою говорили близько 6 тис. років тому, було слово «овіс». Цю неписану прадавню мову називають праіндоєвропейською.
Вочевидь, праіндоєвропейці 6 тис. років тому тримали овець, що і підтверджують археологічні матеріали. Аналогічно можна реконструювати близько 2 тис. інших слів їхньої мови, зокрема слова, які позначають козу, коня, колесо, брата й око. Проте марно намагатися реконструювати праін- доєвропейське слово на позначення рушниці, яку називають по-різному в різних сучасних індоєвропейських мовах: «ґан» [gun] в англійській, «фюзіль» [fusil] у французькій, «ружьйо» [ружье] в російській тощо. Але в цьому немає нічого дивного: люди 6 тис. років тому не могли мати слова на позначення вогнепальної зброї, яку було винайдено лише протягом останнього тисячоліття. А оскільки не було успадковано спільного кореня зі значенням «рушниця», кожна індоєвропейська мова мусила винайти або запозичити нове слово, коли рушниці нарешті з’явилися.
Йдучи тим самим шляхом, ми можемо порівняти сучасні тайванську, фі- ліппінську, індонезійську та полінезійські мови, щоб відтворити праавстро- незійську мову, якою користувалися в прадавні часи. Мало дивного в тому, що відтворена праавстронезійська мова містила слова зі значеннями «два», «птах», «вухо» та «головна воша»: ясна річ, що праавстронезійці вміли рахувати до двох, знали птахів, мали вуха та потерпали від вошей. Цікавіше вже те, що в цій реконструйованій мові були слова на позначення свині, собаки та рису, котрі, отже, були частиною праавстронезійської культури. В реконструйованій мові також багато слів, які стосуються морського господарства, зокрема слів, які позначають каное-аутригер, вітрило, гігантську тридакну, восьминога, ставний невід та морську черепаху. Ці мовні факти, дотичні до культури праавстронезійців, хоч би коли і де вони жили, добре узгоджуються із археологічними фактами щодо народу, який займався гончарством, користувався морськими ресурсами і займався харчовим виробництвом на території Тайваню 6 тис. років тому.
За допомогою тих самих процедур можна відтворити прамалайсько-полі- незійську мову, тобто прамову, якою австронезійці говорили після виселення із Тайваню. Прамалайсько-полінезійська мова містила слова на позначення багатьох тропічних культурних рослин, як-от таро, хлібне дерево, банан, ямс і кокос, для яких неможливо реконструювати слова в праавстронезійській. Отже, лінгвістичні факти засвідчують, що після еміграції з Тайваню до ав- стронезійського рільничого асортименту додалися багато тропічних культур. Цей висновок відповідає археологічним фактам: мірою просування рільни- ків-переселенців на південь від Тайваню (котрий лежить на 23° на північ від екватора) до екваторіальних тропіків, вони дедалі більше залежали від тропічних коренеплідних і деревних культур, які вони взяли з собою і занесли в тропічну частину Океанії.
Як же ці рільники з Південного Китаю, які спершу переселилися на Тайвань і говорили австронезійськими мовами, змогли настільки суцільно замістити первісне мисливсько-збиральницьке населення Філіппін і Західної Індонезії, що від цього населення майже не лишилося генетичних і мовних слідів? Причина така сама, що й та, яка пояснює, чому європейці замістили або вигубили корінних американців упродовж двох останніх сторіч і чому південні китайці ще раніше замістили первісне населення тропічної Південно-Східної Азії: значно вища густота населення рільничих суспільств, кращі знаряддя і зброя, досконаліші човни й морехідні вміння та епідемічні хвороби, до яких рільники, на відміну від мисливців-збирачів, мали певну опірність. На азійському континенті рільники, які розмовляли австронезійськими мовами, так само змогли замістити частину колишніх мисливців-збирачів Малайського півострова, оскільки вони колонізували півострів із півдня та сходу (з індонезійських островів Суматра й Калімантан) десь у той самий час, коли рільники, які розмовляли австроазійськими мовами, колонізували півострів із півночі (з Таїланду). Інші австронезійці змогли закріпитися в деяких частинах південного В’єтнаму та Камбоджі, ставши пращурами сучасних чамів (тямів) — меншини, яка мешкає в цих країнах.
Однак австронезійські рільники не могли проникнути глибше в Південно-Східну Азію, оскільки австроазійські і тай-кадайські рільники вже замістили там попередніх мисливців-збирачів, а австронезійські рільники не мали переваги над австроазійськими і тай-кадайськими. Хоч ми з’ясували, що носії австронезійських мов походили з узбережжя Південного Китаю, сьогодні на материковій частині Китаю австронезійські мови не вживаються, оскільки вони належали, мабуть, до сотень колишніх китайських мов, які було стерто з лиця землі в ході експансії носіїв сино-тибетських мов на південь. Із австронезійською мовною сім’єю найближче споріднені тай-ка- дайська, австроазійська і мяо-яо. Отже, попри те, що австронезійські мови в Китаї не витримали натиску китайських династій, деякі споріднені з ними мови вціліли.
Досі ми вивчали початкові стадії австронезійської експансії на віддаль 4 тис. кілометрів від узбережжя Південного Китаю через Тайвань і Філіппіни до західної та центральної Індонезії. В ході цієї експансії австронезійці зайняли всі придатні до заселення місцевості островів — від узбереж до внутрішніх територій і від низовин до верхогір’їв. До 1500 р. до н. е. ознаки їхньої присутності, зокрема кістки свиней і неорнаментована кераміка з червоним ангобом, засвідчують, що вони досягли східноіндонезійського острова Гальмагера, розташованого за менш ніж 320 кілометрів від західного краю великого гористого острова Нова Гвінея. Чи зуміли вони обжити цей острів, як раніше обжили інші великі гористі острови — Сулавесі, Калімантан, Яву та Суматру?
їм цього не вдалося, як видно із облич більшості сучасних новоґвіней- ців і як підтвердили ретельні дослідження їхніх генів. Мій друг Вівор та всі інші новогвінейські верховинці помітно відрізняються від індонезійців, філіппінців та південних китайців своєю темною шкірою, густим кучерявим волоссям і формою обличчя. Більшість низовинців внутрішніх районів та південного узбережжя Нової Гвінеї схожі на верховинців, але трішки вищі. Генетики не змогли знайти притаманних австронезійцям генетичних маркерів в зразках крові новогвінейських верховинців.
Однак складніша картина склалася серед людності північного й східного узбереж Нової Гвінеї, архіпелагу Бісмарка та Соломонових островів, що лежать на північ і схід від Нової Гвінеї. За зовнішнім виглядом вони стоять десь посередині між верховинцями на кшталт Вівора й індонезійцями на кшталт Ахмада, хоч у середньому значно ближче до Вівора. Наприклад, мій друг Са- уакарі із північного узбережжя мав хвилясте волосся, середнє між Віворови- ми густими кучерями й Ахмадовим прямим волоссям, а шкіра в нього була трішки світліша за Віворову, але значно темніша Ахмадової. В генетичному плані мешканці архіпелагу Бісмарка, Соломонових островів та північного узбережжя Нової Гвінеї десь на 15% схожі на австронезійців і на 85% — на новогвінейських верховинців. Отже, австронезійці, як видно, дісталися до новогвінейського регіону, але не змогли проникнути в глибини острова і генетично змішалися на північному узбережжі та на островах із давнішою людністю регіону.
Сучасні мови розповідають фактично ту саму історію, але додають кілька деталей. У розділі 15 йшлося, що більшість новогвінейських мов, які називаються папуаськими, не пов’язані з жодною іншою мовною сім’єю світу. Всі без винятку мови новогвінейських гір, південно-західних та південно-центральних низовин Нової Гвінеї включно з узбережжям та внутрішніх районів північної частини острова належать до папуаської мовної сім’ї. Однак австронезійські мови побутують на вузькій смузі північного й східного узбереж. Більшість мов архіпелагу Бісмарка та Соломонових островів — австронезійські: папуаськими мовами говорять лише в ізольованих анклавах на кількох островах.
Австронезійські мови, які використовуються на архіпелазі Бісмарка, Соломонових островах та північному узбережжі Нової Гвінеї, споріднені як окрема підпідпідсім’я, яка називається океанською, із підпідпідсім’єю мов, якими розмовляють на Гальмагері та західному краї Нової Гвінеї. Цей мовний зв’язок підтверджує те, чого й варто було очікувати з одного погляду на карту: що носії австронезійських мов прибули в новогвінейський регіон через Гальмагеру. Особливості австронезійських і папуаських мов та ареали їх поширення на півночі Нової Гвінеї свідчать про довгі контакти між ав- стронезійськими прибульцями та папуасомовними місцевими жителями. Як австронезійські, так і папуаські мови регіону демонструють масовий вплив одна на одну на рівні лексики і граматики, через що інколи важко з’ясувати, чи деякі мови є засадничо австронезійськими, які зазнали впливу папуаських, чи навпаки. Мандрівник, який рухається від села до села по північному узбережжю або островах, які облямовують його, потрапляє із села, в якому розмовляють австронезійською мовою, до села, в якому користуються папуаською, а потім знов до села, мешканці якого говорять австронезійською — і без жодних генетичних змін на мовних кордонах.
Усе це свідчить про те, що нащадки австронезійських прибульців і автохтонних новогвінейців вели між собою торгівлю, одружувалися й обмінювалися генами і мовами впродовж тисяч років на північному узбережжі Нової Гвінеї та прилеглих островах. Тривалі контакти успішніше сприяли поширенню австронезійських мов, ніж австронезійських генів, тож зараз більшість острів’ян архіпелагу Бісмарка і Соломонових островів розмовляють австронезійськими мовами, хоч за зовнішнім виглядом і генетичною структурою більшою мірою залишаються папуасами. Однак ні гени, ні мови австронезійців не проникли вглиб Нової Гвінеї. Отже, результат їхнього проникнення на Нову Гвінею був зовсім не такий, як у випадку Каліманта- на, Сулавесі та інших великих індонезійських островів, де їхня навала майже не залишила сліду від генів і мов усіх попередніх мешканців. Аби зрозуміти, що відбулося на Новій Гвінеї, звернімося тепер до археологічних матеріалів.
Близько 1600 р. до н. е., майже одночасно із появою на Гальмагері, впізнавані археологічні сліди австронезійської експансії — свиня, курка, собака, кераміка з червоним ангобом й тесла із заточеного каменю та мушель гігантської тридакни — з’являються в новогвінейському регіоні. Однак прибуття австронезійців у цей регіон за двома аспектами відрізняється від їх давнішої появи на Філіппінах і в Індонезії.
Перший аспект — особливий спосіб виготовлення кераміки, який містить естетичні елементи, котрі не мали жодного господарського сенсу, але дають змогу археологам відразу впізнавати ранні австронезійські стоянки. Якщо рання австронезійська кераміка з Філіппін та Індонезії здебільшого була неорнаментована, то в новогвінейському регіоні її вміло декорували геометричним орнаментом у вигляді горизонтальних стрічок. Щодо інших аспектів, то новогвінейська кераміка зберігала червоний ангоб та форми, характерні для ранньої австронезійської кераміки Індонезії. Вочевидь, ав- стронезійським поселенцям новогвінейського регіону спало на думку «татуювати» свої гончарні вироби на кшталт геометричного орнаменту, який вони вже наносили на лубковий одяг та тіла. Цей гончарний стиль називають керамікою типу Лапіта за назвою археологічної стоянки Лапіта, де його було вперше описано.
Набагато важливішою розпізнавальною ознакою ранніх австроне- зійських поселень новогвінейського регіону є їх розташування. На відміну від Філіппін та Індонезії, де навіть найдавніші відомі австронезійські поселення розміщувалися на великих островах на кшталт Лусона, Калімантана і Сулавесі, поселення із керамікою типу Лапіта в новогвінейському регіоні майже винятково зосереджені на дрібних острівцях, які облямовують віддалені великі острови. Станом на сьогодні кераміку типу Лапіта було знайдено лише в одному поселенні (Аїтапе), розташованому на північному узбережжі самої Нової Гвінеї, та в кількох поселеннях на Соломонових островах. Більшість поселень культури типу Лапіта новогвінейського регіону розташовані на архіпелазі Бісмарка — на острівцях уздовж узбережжя більших островів цього архіпелагу і зрідка — на узбережжях самих більших островів. Оскільки (як побачимо далі) виробники кераміки типу Лапіта вміли плавати морем на тисячі кілометрів, їхня неспроможність перенести свої поселення через кілька кілометрів на великі острови архіпелагу Бісмарка або через кілька десятків кілометрів на Нову Гвінею, була, вочевидь, зумовлена не їхньою нездатністю дістатися туди.
Основу засобів до прожиття носіїв культури типу Лапіта можна з’ясувати зі смітників, розкопаних археологами біля їхніх поселень. Носії цієї культури здебільшого харчувалися продуктами моря, зокрема рибою, морськими свинями, черепахами, акулами і молюсками. Вони розводили свиней і курей, тримали собак, а також їли горіхи багатьох дерев (серед них і кокоса). Можливо, вони також споживали традиційні австронезійські коренеплідні культури, як-от таро і ямс, але залишки цих рослин важко знайти, позаяк, на відміну від твердої шкаралупи горіхів, м’які коренеплоди не так добре зберігаються на смітниках упродовж тисяч років.
Звісно, неможливо напряму довести, що люди, які виготовляли кераміку типу Лапіта, говорили якою-небудь австронезійською мовою. Однак два факти дають змогу виснувати це майже достеменно. По-перше, за винятком орнаменту на виробах, сама кераміка і супровідні їй культурні атрибути схожі на артефакти, виявлені в індонезійських і філіппінських поселеннях, де жили предки сучасних суспільств, які користуються австронезійськими мовами. По-друге, кераміка типу Лапіта також з’являється на віддалених островах Океанії, де не було передущого населення і куди не прибували потомні хвилі поселенців після появи виробників кераміки типу Лапіта (докладніше про це мова піде далі). Тож кераміку типу Лапіта можна впевнено вважати індикатором прибуття австронезійців в новогвінейський регіон.
Що ж робили ці австронезійські гончарі на острівцях, прилеглих до більших островів? Мабуть, вони жили так само, як новочасні гончарі жили донедавна на острівцях новогвінейського регіону. 1972 року я відвідав таке село на острівці Малай, що в групі островів Сіасі, які лежать неподалік середнього за розміром острова Умбой, розташованого поруч із більшим островом Нова Британія, який входить до архіпелагу Бісмарка. Коли я зійшов на берег Малая, шукаючи птахів і нічого не знаючи про місцеве населення, мене вразило побачене. Замість звичайного сільця з низькими хатинами, оточеного великими городами для годівлі села і з невеликою кількістю витягнутих на берег човнів більшу частину Малая займали двоповерхові дерев’яні хати, розташовані впритул одна до одної, біля яких не лишалося місця для городів — це був своєрідний новогвінейський еквівалент мангетенського середмістя. На пляжі рядами стояли великі човни. Виявилося, що мешканці Малая були не тільки рибалками, а й гончарями, різьбярами і купцями, котрі добували засоби до прожиття, виготовляючи гарно орнаментовані гончарні вироби та дерев’яний посуд, перевозячи цю продукцію у великих човнах до більших островів і обмінюючи свої вироби на свиней, собак, овочі й інші речі найпершої потреби. Навіть ліс для човнів на Малаї доводилося діставати через торгівлю із селянами сусіднього острова Умбой, оскільки на Малаї не було достатньо великих дерев, придатних для вижолоблення з них каное.
До початку європейської навігації монополію на торгівлю між островами новогвінейського регіону тримали такі спеціалізовані групи виробників кераміки та човнів, які вміли ходити морем без навігаційних приладів і жили на прибережних острівцях, зрідка — в берегових селах великих островів. Коли я потрапив 1972 року на Малай, ці тубільні торговельні мережі зникли або скоротилися почасти через конкуренцію з боку європейських моторних човнів і алюмінієвого посуду, а почасти через заборону австралійського колоніального уряду, накладену на далекі подорожі човнами після кількох інцидентів, у яких торговці потонули. Гадаю, що саме лапітські гончарі були міжострівними торговцями новогвінейського регіону впродовж сторіч після 1600р. дон. е.
Поширення австронезійських мов на північне узбережжя самої Нової Гвінеї, а також поширення їх на найбільші острови архіпелагу Бісмарка і Соломонових островів, очевидно, відбулося переважно після закінчення лапітських часів, оскільки самі поселення культури типу Лапіта зосереджені на острівцях архіпелагу Бісмарка. На південному краї південно-східного півострова Нової Гвінеї кераміка, яка походила від кераміки типу Лапіта, з’явилася лише близько 1 р. н. е. Коли наприкінці XIX сторіччя європейці почали обстежувати Нову Гвінею, на решті її південного узбережжя продовжували мешкати лише носії папуаських мов, хоч населення, яке розмовляло австронезійськими мовами, закріпилося не лише на південно-східному півострові, а й на островах Ару та Кей (що лежать за ПО—130 кілометрів на захід від південного узбережжя Нової Гвінеї). Отож, австронезійці мали цілі тисячоліття, щоб колонізувати внутрішні райони Нової Гвінеї та її південне узбережжя, спираючись на свої тамтешні плацдарми, але вони цього не зробили. Навіть їхня колонізація берегової кайми північної Нової Гвінеї була більше мовною, ніж генетичною: всі північні прибережні народи залишаються за своїм генетичним складом переважно новогвінейськими. Щонайбільше деякі з них перейняли лише австронезійські мови, можливо, з метою спілкування із далекими торговцями, які сполучали суспільства між собою.
Отже, результат австронезійської експансії в новогвінейському регіоні був протилежним до того, що відбулося в Індонезії та на Філіппінах. В останніх двох країнах тубільне населення зникло — його, мабуть, витіснили, вигубили, інфікували або асимілювали прибульці. У першому регіоні тубільне населення переважно не допустило прибульців на свої землі. Прибульці (австронезійці) були тими самими в обох випадках, а тубільне населення було, вочевидь, також генетично схожим між собою, якщо початкове індонезійське населення, заміщене австронезійцями, було справді споріднене із новоґвінейцями, як я доводив вище. Чому ж такі різні результати?
Відповідь стає очевидною, якщо врахувати розбіжний культурний розвиток тубільного населення Індонезії та Нової Гвінеї. До прибуття австро- незійців більшу частину Індонезії займало розріджене населення мислив- ців-збирачів, яким бракувало навіть шліфованого кам’яного знаряддя. Натомість в новогвінейських верхогір’ях, а також, можливо, новогвінейських низовинах, на архіпелазі Бісмарка і Соломонових островах харчове виробництво практикували впродовж тисяч років. Новогвінейські верхогір’я були, мабуть, найгустонаселенішим регіоном серед усіх частин новочасного світу, які замешкували народи кам’яної доби.
Австронезійці майже не мали переваг у конкуренції із цим попереднім населенням Нової Гвінеї. Деякі з культурних рослин, якими харчувалися австронезійці, зокрема таро, ямс і банан, було, мабуть, незалежно одомашнено на Новій Гвінеї ще до їх прибуття. Новогвінейці охоче долучили австронезійських курей, собак, а надто свиней до свого господарства. Вони вже володіли шліфованим кам’яним знаряддям. Вони мали не гіршу опірність до тропічних хвороб, ніж австронезійці, бо мали ті самі п’ять типів генетичного захисту від малярії, що й австронезійці, до того ж деякі або й усі ці гени з’явилися на Новій Гвінеї незалежно. Новоґвінейці вже були чудовими мореплавцями, хоч не настільки вмілими, як виробники кераміки типу Лапіта. За десятки тисяч років до прибуття австронезійців новоґвінейці колонізували архіпелаг Бісмарка і Соломонові острови, а торгівля обсидіаном (вулканічний камінь, придатний для виготовлення гострих знарядь) процвітала із архіпелагом Бісмарка щонайменше за 18 тис. років до прибуття австронезійців. Крім того, схоже на те, що новоґвінейці просунулися трохи у протихід австронезійській повені в східну частину Індонезії, оскільки на півночі острова Гальмагера і на Тиморі використовуються типові папуаські мови, споріднені із деякими мовами західної частини Нової Гвінеї.
Одне слово, ці різні результати австронезійської експансії красномовно ілюструють роль харчового виробництва в демографічних рухах. Австроне- зійські виробники харчу мігрували в два регіони (Нова Гвінея та Індонезія), замешкані народами, що були, напевно, споріднені між собою. Мешканці Індонезії залишалися мисливцями-збирачами, тоді як мешканці Нової Гвінеї вже перейшли до харчового виробництва і розвинули багато супутніх харчовому виробництву характеристик (густі скупчення населення, опірність до хвороб, розвиненіші технології тощо). Як наслідок, австронезійська експансія, стерши з лиця землі первісних індонезійців, не мала значних успіхів у новогвінейському регіоні — так само, як не змогла просунутися вглиб територій австроазійських і тай-кадайських виробників харчу в тропічній Південно-Східній Азії.
Отже, ми простежили рух австронезійської експансії по Індонезії та до берегів Нової Гвінеї та тропічної Південно-Східної Азії. У розділі 19 ми з’ясуємо її поступ через Індійський океан до Мадагаскару, тоді як у розділі 15 ми вже виявили, які екологічні труднощі завадили австронезійцям закріпитися в Північній і Західній Австралії. Останній порив цієї експансії почався, коли виробники кераміки типу Лапіта запливли далеко на схід Тихого океану за Соломонові острови — в царство островів, куди до них не діставалася жодна людина. Близько 1200 р. до н. е. лапітські черепки, уже знайомий нам тріумвірат свиней, курей і собак та інші звичайні археологічні прикмети австронезійців з’явилися на тихоокеанських архіпелагах Фіджі, Самоа й Тонга — більш ніж за 1600 кілометрів на схід від Соломонових островів. На початку нашої ери більшість цих самих ознак (за примітним винятком кераміки) з’являються на островах Східної Полінезії, зокрема островах Товариства і
Маркізах. Потомні довгочасні морські подорожі на каное привели поселенців на північ до Гаваїв, на схід до островів Піткерн і Пасхи та на південний захід до Нової Зеландії. Корінні мешканці більшості цих островів сьогодні — полінезійці, котрі є прямими нащадками виробників кераміки типу Лапіта. Вони говорять австронезійськими мовами, котрі близько споріднені із мовами цієї сім’ї з новогвінейського регіону, а їхні основні культурні рослини — це елементи австронезійського харчового комплекту: таро, ямс, банан, кокос і хлібне дерево.
Після заселення Чатемських островів неподалік від Нової Зеландії близько 1400 р. н. е., ледве за століття до того, як європейські «першовідкривачі» увійшли у води Тихого океану, азійці нарешті повністю виконали завдання обстеження Океанії. їхня традиція обстежень, що протрималася десятки тисяч років, почалася, коли предки Вівора розселилися від Індонезії до Нової Гвінеї й Австралії. А добігла кінця вона тільки тоді, коли для неї вичерпалися об’єкти, і майже всі придатні до заселення острови Океанії вже було освоєно.
Історія суспільств Східної Азії та Океанії дуже повчальна для будь-кого, зацікавленого історією людства, оскільки вони пропонують багато прикладів того, як довкілля задає обриси історії. Залежно від місця розташування своєї географічної прабатьківщини, східноазійські та океанські народи мали різний доступ до придатних для одомашнення видів рослин і тварин, а також різну інтенсивність контактів із іншими народами. Раз у раз народи, які мали доступ до передумов харчового виробництва і жили в сприятливому для дифузії технологій місці, заміщували народи, яким бракувало таких переваг. Раз у раз, коли одна хвиля колоністів заполоняла різні природні зони, їхні нащадки розвивалися різними шляхами відповідно до відмінностей між цими природними зонами.
Ми переконалися, до прикладу, що південні китайці розвинули тубільне харчове виробництво і технологію, отримали письмо, інші технології та політичні структури із Північного Китаю, а відтак колонізували тропічну Південно-Східну Азію і Тайвань, переважно замістивши попередніх мешканців цих регіонів. У межах тієї-таки Південно-Східної Азії серед нащадків і родичів цих південнокитайських колоністі в-виробників харчу народ юмбрі, що заселив гірські дощові ліси північно-східного Таїланду і Лаосу, повернувся до мисливсько-збиральницького способу життя, тоді як близькі родичі юмбрі в’єтнамці (котрі говорять однією з мов тієї самої підпідсім’ї австроазійської мовної сім’ї, до якої належить мова юмбрі) продовжили займатися виробництвом харчу в дельті Червоної ріки (Гонґга, або Сонґгонґ), заснувавши там величезну оперту на металеві знаряддя імперію. Аналогічно, якщо говорити про австронезійських рільників — переселенців із Тайваню до Індонезії, то пунанам у дощових лісах Калімантану довелося повернутися до мисливства-збиральництва, тоді як їхні родичі, які опинилися на родючих вулканічних ґрунтах Яви, залишилися виробниками харчу, під впливом Індії заснували королівство, прийняли письмо і збудували величну буддійську пам’ятку в Боробудурі. Австронезійці, котрі колонізували Полінезію, виявилися відрізаними від східноазійської металургії і письма, тож вони залишилися без того й того. Втім, як ми побачили в другому розділі, полінезійська політична й соціальна організація та господарство зазнали значної диверсифікації в різних довкіллях. Упродовж одного тисячоліття переселенці до Східної Полінезії облишили харчове виробництво і повернулися до мисливства-збиральництва на Чатемських островах, однак створили протодержаву, оперту на інтенсивне харчове виробництво на Гаваях.
Коли кінець кінцем прибули європейці, їхні технологічні й інші переваги дали їм змогу запровадити тимчасову колоніальну адміністрацію в більшій частині тропічної Південно-Східної Азії та на островах Океанії. Однак тубільні мікроби і виробники харчу завадили їм у значних кількостях осісти в більшій частині цього регіону. В його межах лише Нова Зеландія, Нова Ка- ледонія та Гаваї — найбільші і найвідцаленіші острови, які лежать найдалі від екватора, а отже, фактично в зоні помірного клімату (на кшталт європейського) — нині слугують осідком для численного населення європейського походження. Таким чином, на відміну від Австралії та Америки Східна Азія та більша частина Океанії залишаються домівками тубільних народів.
РОЗДІЛ 18
Зіткнення півкуль
Н
айбільше за останні 13 тис. років заміщення населення відбулося в результаті нещодавнього зіткнення між суспільствами Старого і Нового світів. Найдраматичніший і найвирішальніший момент цього зіткнення, який ми описали в розділі 3, стався тоді, коли крихітне іспанське військо під орудою Пісарро взяло в полон імператора інків Атауальпу, абсолютного правителя найбільшої, найбагатшої, найбагатолюднішої і в адміністративному та технологічному плані найрозвиненішої корінної американської держави. Взяття Атауальпи в полон символізує завоювання європейцями Америки в тому сенсі, що те саме поєднання безпосередніх чинників, завдяки яким воно відбулося, зумовило підкорення європейцями інших корінних американських суспільств. Повернімося до цього зіткнення ще раз, аби прикласти до нього ті висновки, які ми зробили після третього розділу. Головне питання, на яке слід відповісти, таке: чому європейці досягли й завоювали землі корінних американців, а не навпаки? Розпочнемо ми із порівняння євразійських і корінних американських суспільств станом на 1492 рік, коли Ко- лумб «відкрив» Америку.
На початку порівняймо харчове виробництво — головного детермінанта чисельності місцевого населення та суспільної складності, а отже, першопричину будь-якого завоювання. Найпомітніша відмінність між американським і євразійським харчовим виробництвом стосується великих свійських ссавців. У розділі 9 йшлося про тринадцять євразійських видів, які стали головними для цього материка джерелами тваринних білків (у м’ясі та молоці), вовни та шкур, головними засобами перевезення людей і товарів, незамінними засобами ведення війни та (як тягачі плугів і джерела гною) важливими поліпшувачами врожаїв. Доти, як водяні млини і вітряки в середньовічні часи почали замінювати євразійських тварин, останні слугували ще й головним джерелом «виробничої» роботи, окрім м’язової сили людини, обертаючи, скажімо, жорна і приводячи в рух підйомники води. Натоміть в Америки був лише один вид великих свійських тварин — лама/альпака, — обмежений у своєму поширенні невеликою зоною Анд та прилеглим перуанським узбережжям. Хоча цей вид використовували для отримання м’яса, вовни, шкур і транспортування товарів, він ніколи не давав молока для споживання людьми, ніколи не возив вершників, ніколи не тягав воза або плуга і ніколи не слугував джерелом роботи або засобом ведення війни.
Це була надзвичайно вагома відмінність між євразійськими і корінними американськими суспільствами, зумовлена переважно пізньоплейстоцено- вим зникненням (винищенням?) більшості великих диких ссавцевих видів Північної та Південної Америки. Якби не ці зникнення, можливо, новочас- на історія пішла би іншим шляхом. Коли Кортес і його замурзані пройдисвіти висадилися на мексиканському узбережжі в 1519 році, їх би скинула назад у море багатотисячна ацтекська кавалерія верхи на тамтешніх свійських конях. Замість вимирання ацтеків від віспи, іспанці б, можливо, вимерли всі до одного від американських мікробів, переданих опірними до них ацтеками. Американські цивілізації, оперті на силу тварин, могли би відіслати своїх конкістадорів на пограбування Європи. Однак всі ці гіпотетичні події унеможливило зникнення ссавців за тисячі років до того.
Завдяки цьому зникненню Євразія опинилися зі значно більшою кількістю диких кандидатів на одомашнення, ніж могла запропонувати Америка. Більшість кандидатів випали зі списку через одну з півдесятка причин. Ось так у Євразії виявилося тринадцять великих свійських ссавців, а в Америці — лише один, дуже вузьколокальний. У обох півкулях було також одомашнено деякі види птахів, комах і дрібних ссавців — малопоширених індика, морську свинку і мускусну качку та більш поширену собаку в Америці; курку, гуску, качку, кота, собаку, кроля, бджолу, шовкопряда і деяких інших у Євразії. Однак значення всіх цих видів дрібних свійських тварин блідне у порівнянні зі значенням великих.
Євразія та Америка відрізнялися одна від одної також у площині рослинництва, хоч тут нерівність була менш виразною, ніж у випадку тваринництва. Станом на 1492 рік харчове виробництво повністю панувало у Євразії. До незначної кількості євразійських мисливців-збирачів, у яких не було ні культурних рослин, ані свійських тварин, належали тільки айни із Північної Японії, ті сибірські суспільства, які не займалися оленярством, та дрібні групи мисливців-збирачів, розкидані по лісах Індії та тропічної Південно-Східної Азії, які торгували із сусідніми рільниками. Деякі інші євразійські суспільства, найпомітніші серед яких центральноазійські кочові скотарі та саамські і самодійські оленярі Арктики, мали свійських тварин, але майже або зовсім не знали рільництва. Майже всі інші євразійські суспільства займалися як рільництвом, так і скотарством.
Рільництво було поширеним і в Америці, однак мисливці-збирачі заселяли більшу частину території цього континенту, ніж у Євразії. До регіонів Америки, яким бракувало харчового виробництва, належали вся північ Північної Америки та весь південь Південної Америки, канадські Великі рівнини і вся західна Північна Америка, крім невеликих районів південного заходу СІЛА, які підтримували зрошувальне рільництво. Дивує те, що до земель тубільної Америки, де не було харчового виробництва, належали ті, які сьогодні, після прибуття європейців, стали найпродуктивнішими сільськогосподарськими угіддями Північної і Південної Америки: це тихоокеанські штати США, канадський пшеничний пояс, пампаси Аргентини і зона середземноморського клімату в Чилі. Відсутність тут харчового виробництва до прибуття європейців була цілковито зумовлена убогістю цих регіонів на придатних для одомашнення диких тварин і рослин та географічними й екологічними перепонами, які завадили потрапити сюди культурним рослинам і небагатьом свійським тваринам інших частин Америки. Ці землі стали продуктивними не лише в руках європейських поселенців, але й подекуди у руках корінних американців, тільки-но європейці занесли підхожих свійських тварин і рослин. Приміром, корінні американські суспільства зажили слави за опанування ними конярства, а в кількох випадках — корівництва та вівчарства на Великих рівнинах, заході США та в аргентинських пампасах. Ці вершники прерій та вівчарі й ткачі з народу навахо нині символізують американських індіанців у свідомості білих американців, але основа для цього образу з’явилася лише після 1492 року. їх приклад демонструє, що єдиний елемент, якого бракувало для розвитку життєспроможного харчового виробництва на великих територіях Америки, — це самі свійські тварини і культурні рослини.
У тих частинах Америки, які підтримували тубільне харчове виробництво, воно потерпало від п’яти недоліків порівняно з євразійським рільництвом: поширена харчова залежність від бідної на білок кукурудзи порівняно із різними багатими на білок злаками Євразії; осібне саджання кожної насінини замість сіяння; ручний обробіток ґрунту замість оранки за допомогою тяглових тварин, що давали змогу одній людині обробити значно більше землі, а також уможливлювали культивацію деяких родючих, але твердих ґрунтів і дернів, на яких важко працювати руками (приміром, ґрунти північноамериканських Великих рівнин); брак тваринного гною для підвищення родючості ґрунтів; і сама тільки сила м’язів людини (замість сили тварин) для виконання сільськогосподарських робіт, як-от молотьба, помел і зрошення. Ці відмінності свідчать про те, що станом на 1492 рік євразійське рільництво в середньому давало більше калорій і білків на людино-годину праці, ніж тубільне американське рільництво.
Ці відмінності між харчовим виробництвом двох частин світу становили одну з головних першопричин нерівності між євразійськими і корінними американськими суспільствами. Серед безпосередніх причин завоювання до найважливіших належали мікроби, технології, політична організація і письмо. З-поміж них найтісніший зв’язок із відмінностями за ознакою харчового виробництва мали мікроби. Серед інфекційних хвороб, які регулярно навідувалися в багатолюдні євразійські суспільства і супроти яких багато євразійців, як наслідок, розвинули імунітет або генетичну опірність, були всі найсмертоносніші вбивці історії: віспа, кір, грип, чума, туберкульоз, висипний тиф, холера, малярія й інші. На противагу цьому грізному полчищу єдині інфекційні хвороби, які можна з певністю приписати доколумбівським корінним американським суспільствам, — це несифілітичні трепонеми. (В розділі 11 пояснювалося, що поки що достеменно невідомо, чи сифіліс з’явився в Євразії чи в Америці, а тезу про наявність людського туберкульозу в Америці до прибуття Колумба, на мою думку, не доведено).
Відмінності між континентами за наявністю згубних мікробів постали, хоч як це парадоксально, на ґрунті відмінностей між ними за наявністю корисних свійських тварин. Більшість мікробів, які викликали інфекційні хвороби густонаселених суспільств, еволюціонували із дуже схожих на них предкових мікробів, що спричиняли інфекційні хвороби свійських тварин, із якими виробники харчу почали вступати в щоденний контакт близько 10 тис. років тому. Євразія була домівкою для багатьох таких тваринних видів, а тому в ній розвинулося багато мікробів, тоді як в Америці було дуже мало того й того. Інша причина, чому в корінних американських суспільствах розвинулося так мало смертоносних мікробів, полягала в тому, що села, котрі правлять за ідеальні розплідники для епідемічних захворювань, в Америці з’явилися на тисячі років пізніше, ніж у Євразії; і в тому, що три регіони Нового світу, котрі підтримували міські суспільства (Анди, Мезоаме- риката південний схід США), ніколи не було сполучено швидкою і великою за обсягами торгівлею в таких масштабах, які вможливили занесення чуми, грипу і, мабуть, віспи із Азії до Європи. Як наслідок, навіть малярія та жовта гарячка — інфекційні хвороби, які згодом стали головними перешкодами для європейської колонізації американських тропіків і найбільшою проблемою під час спорудження Панамського каналу, — були не американськими, а викликалися мікробами, що походили із тропічних регіонів Старого світу й були занесені до Америки європейцями.
Технологічні відмінності складають гідну конкуренцію мікробам як безпосереднім чинникам завоювання Європою Америки. В кінцевому підсумку ці відмінності випливали зі значно довшої історії густонаселених, економічно спеціалізованих, політично централізованих, взаємопов’язаних і протиборчих суспільств, опертих на харчове виробництво, в Євразії. Можна виокремити п’ять основних технологічних царин.
По-перше, метали — спершу мідь, потім бронза і кінець-кінцем залізо — станом на 1492 рік використовувалися для виготовлення знарядь у всіх складних євразійських суспільствах. Натомість хоча мідь, срібло, золото та їхні сплави використовувалися для орнаментування в Андах і деяких інших частинах Америки, камінь, дерево і кістка залишалися першорядними матеріалами для виготовлення знарядь у всіх корінних американських суспільствах, котрі лише в обмежених локальних масштабах користувалися мідними знаряддями.
По-друге, євразійські військові технології були значно могутнішими, ніж американські. Арсенал європейської зброї складали сталеві мечі, списи і кинджали, які доповнювалися невеликими вогнепальними пристроями та артилерією, тоді як натільний обладунок і шоломи також виготовлялися із суцільної твердої сталі або у вигляді зчеплених кілець кольчуги. Замість сталевої зброї корінні американці користувалися дрючками і кам’яними або дерев’яними (зрідка в Андах — мідними) сокирами, пращами, луком і стрілами та стебнованою бавовняною бронею, що давало значно менш дієвий захист і змогу завдавати противнику шкоду. До того ж корінні американські армії не мали тварин, щоб протиставити їх коням, використання яких у наступі та швидкому переміщенні давало європейцям величезну перевагу, доки корінні американські суспільства самі не запозичили цих тварин.
По-третє, євразійські суспільства здобули величезну перевагу в джерелах рушійної сили для функціонування машин. Найдавнішим поліпшенням м’язової сили людини було застосування тварин — биків, коней і віслюків — для тягання плуга й обертання коліс для молоття зерна, підйому води та зрошення або осушення полів. Водяні колеса з’явилися ще в староримські часи і відтоді їх кількість зростала, як і кількість припливних млинів і вітряків у Середні віки. В поєднанні з системами зубчастих коліс ці пристрої приборкували силу води і вітру, перетворюючи її на корисну енергію не тільки для молоття зерна і постачання води, а й для безлічі виробничих цілей, як-от дроблення цукру, качання ковальських міхів, товчення руди, виготовлення паперу, шліфування каменю, вичавлювання олії, виготовлення солі, вироблення тканин і пиляння деревини. Серед істориків панує довільна традиція датувати початок Промислового перевороту підкоренням сили пари в Англії XVIII сторіччя, однак фактично промисловий переворот, опертий на силу води й вітру, розпочався ще в середньовічні часи в багатьох частинах Європи. Станом на 1492 рік всі ті операції, для виконання яких в Євразії використовувалася сила тварин, води і вітру, в Америці виконувала сила м’язів людини.
Задовго до того, як колесо у Євразії почали використовувати для перетворення енергії, воно слугувало технічною основою для більшості євразійських перевезень — не тільки возів, яких тягли тварини, а й ручних візків, які тягали люди і які давали змогу людям за допомогою тієї-таки сили своїх м’язів перевезти значно більшу масу, ніж вони змогли би без цих візків. До того ж колесо застосовували в євразійському гончарстві та годинникарстві. Жодне з цих застосувань колеса не знайшло місця в Америці, де колеса з’являються лише на мексиканських керамічних іграшках.
Остання галузь технологій, яку залишається згадати, — морський транспорт. Багато євразійських суспільств створили великі морехідні кораблі, окремі з яких могли йти проти вітру і перетинати океани, оснащені секстантами, магнітними компасами, ахтерштевневими стернами і гарматами. За вантажопідйомністю, швидкістю, маневреністю та морехідністю ці євразійські кораблі далеко перевершували плоти, на яких здійснювалася торгівля між найрозвиненішими суспільствами Нового світу — суспільствами Анд і Мезоамерики. З появою ходових вітрів ці плоти плавали уздовж тихоокеанського узбережжя. Корабель Пісарро легко обігнав і захопив такий пліт під час першої подорожі до Перу.
Окрім мікробів і технологій, євразійські та корінні американські суспільства відрізнялися за політичною організацією. Ще до настання Пізнього Середньовіччя та доби Відродження більша частина Євразії опинилася під владою організованих держав. Серед них габсбурґська, османська, китайська, могольська (в Індії) та монгольська (в пік її могутності в XIII століття) являли собою велетенські багатомовні об’єднання, що утворилися в результаті завоювання інших держав. Через цю особливість їх називають імперіями. В багатьох євразійських суспільствах існували офіційні релігії, що зміцнювали згуртованість держави, легітимізуючи політичне керівництво і освячуючи війни з іншими народами. Племінні та ватагові суспільства Євразії обмежувалися невеликою кількістю арктичних оленярів, сибірських мисливців-збирачів та мисливсько-збиральницькими анклавами Південної та тропічної частини Південно-Східної Азії.
В Америці було дві імперії — ацтеків та інків, котрі скидалися на своїх євразійських двійників за розміром, кількістю населення, багатомовним складом, офіційними релігіями та утворенням в результаті завоювання дрібніших держав. В Америці це були єдині політичні утворення, спроможні мобілізувати ресурси для реалізації громадських проектів у тих масштабах, що й багато євразійських держав, тоді як сім європейських держав (Іспанія, Португалія, Англія, Франція, Голландія, Швеція і Данія) мали ресурси для здобуття американських колоній протягом 1492—1666 років. Було в Америці ще чимало вождівств (деякі з них фактично являли собою дрібні держави) у тропічній Південній Америці, Мезоамериці за межами ацтекської влади та на південному сході СІЛА. Решта Америки була організована не вище рівня племені або ватаги.
Останній безпосередній чинник, який ми обговоримо, — письмо. Більшістю євразійських держав керувала письменна бюрократія, а в деяких із них значна частка населення (крім самої бюрократії) також була писемною. Письмо збільшувало могутність європейських суспільств, полегшуючи політичне керування й економічний обмін, мотивуючи й спрямовуючи географічні дослідження і завоювання та даючи доступ до велетенського масиву інформації та людського досвіду, що сягає віддалених місць і часів. Натомість у Америці письмом користувалася тільки еліта невеликої частини Мезоамерики. В імперії інків використовувалася система обліку та мнемонічні засоби, оперті на використання вузликів (так зване кіпу), але вони не могли рівнятися із письмом як засобом передання докладної інформації.
Отже, євразійські суспільства в часи Колумба володіли значними перевагами над корінними американськими суспільствами у харчовому виробництві, мікробах, технологіях (зокрема військових), політичній організації та письмі. Це були головні чинники, які визначали, на чий бік схиляться шальки в ході післяколумбівських зіткнень. Однак ці відмінності станом на 1492 рік становлять лише одноразовий зріз історичних траєкторій, які тягнуться на більше ніж 13 тис. років у минуле в Америці і на значно більший відтинок часу в Євразії. У випадку Америки зріз по 1492 року фіксує кінець незалежної траєкторії розвитку корінних американських суспільств. Тож давайте зараз простежимо попередні стадії цих траєкторій.
У табл. 18.1 зведено приблизні дати появи кардинальних удосконалень у головних «прабатьківщинах» харчового виробництва кожної півкулі (Родючий півмісяць і Китай у Євразії та Анди, Амазонія та Мезоамерика в Америці). В ній також відображено траєкторію розвитку другорядної прабатьківщини харчового виробництва в Новому світі — сходу СІЛА і траєкторію Англії, котра взагалі не була прабатьківщиною, однак долучена до таблиці, щоб демонструвати, наскільки швидко вдосконалення поширювалися із Родючого півмісяця.
Ця таблиця, напевно, нажахає компетентного науковця, оскільки вона зводить украй складну історію до кількох позірно точних дат. Насправді, всі ці дати — лише спроби нанести конкретні точки на континуум. Наприклад, значно більше значення, ніж дата появи перших металевих знарядь, знайдених якимось археологом, має час, коли значна частка всіх знарядь виготовлялася із металів. Однак наскільки повсюдними повинні бути металеві знаряддя, щоб їх вважати «поширеними»? Дати появи одного вдосконалення можуть різнитися для різних частин однієї прабатьківщини. Скажімо, в межах андського регіону кераміка з’явилася десь на 1300 років раніше на еквадорському узбережжі (3100 р. до н. е.), ніж у Перу (1800 р. до н. е.). Деякі дати, як-от час виникнення вождівств, значно важче з’ясувати на основі археологічних матеріалів, ніж дати появи артефактів на кшталт кераміки або металевих знарядь. Деякі дати з табл. 18.1 дуже ненадійні — передусім дати, що стосуються початку американського харчового виробництва. Однак якщо пам’ятати, що ця таблиця — спрощення, вона може добре прислужитися для порівняння історій континентів.
З таблиці випливає, що харчове виробництво почало забезпечувати велику частку раціону людей у євразійських прабатьківщинах на 5 тис. років раніше, ніж в Америці. Відразу слід згадати про застереження: якщо про давність харчового виробництва Євразії питання не виникають, то час його зародження в Америці — предмет гострих суперечок. Зокрема, археологи часто покликаються на значно давніші дати одомашнення рослин, отримані з печери Кошкатлан у Мексиці, печери Ґітареро в Перу та деяких інших американських стоянок, порівняно з датами, які я подаю в таблиці. Ці заяви сьогодні переглянуто із кількох причин: останнє пряме радіовуглецеве датування безпосередньо залишків культурних рослин в деяких випадках дало пізніші дати, тоді як зафіксовані раніше давніші дати базувалися на датуванні головешок деревного вугілля, які вважалися сучасними цим решткам рослин, хоч вони такими, мабугь, не є; до того ж немає певності щодо одомашненого стану давніших рослин, котрі могли бути всього лише зібраними дикорослими плодами. Проте навіть якщо одомашнення рослин таки розпочалося в Америці раніше, ніж показують дати із табл. 18.1, рільництво, безумовно, стало головним джерелом більшої частини споживаних людьми калорій та основою для осілого способу життя в американських прабатьківщинах значно пізніше, ніж у євразійських.
Таблиця 18.1. Історичні траєкторії Євразії та Америки
Приблизні дати
Євразія
прийняття
Родючий півмісяць
Китай
Англія
Одомашнені рослини
8500 р. до н.е.
до 7500 р. до н. е.
3500 р. до н.е.
Одомашнені тварини
8000 р. до н. е.
до 7500 р. до н. е.
3500 р. до н.е.
Кераміка
7000 р. до н. е.
до 7500 р. до н. е.
3500р. до н.е.
Села
9000 р. до н. е.
до 7500 р. до н. е.
3000 р. до н.е.
Вождівства
5500 р. до н.е.
4000 р. до н. е.
2500 р. до н. е.
Поширені металеві знаряддя або артефакти (мідні або бронзові)
4000 р. до н. е.
2000 р. до н. е.
2000 р. до н. е.
Держави
3700 р. до н. е.
2000 р. до н. е.
500 р.н.е.
Письмо
3200 р. до н.е.
до 1300 р. до н.е.
43 р. н. е.
Поширені залізні знаряддя
900 р. до н. е.
500 р. до н. е.
650 р. до н. е.
У цій таблиці подано приблизні дати повсюдного прийняття важливих нововведень одомашнення тварин не враховує собаки, котру було одомашнено раніше, ніж появи вождівств виснувано з археологічних спостережень за ієрархією поховань, історичних фактів: див. текст з приводу деяких з-поміж великої кількості важливих
Як ми переконалися в розділах 5 і 10, лише кілька відносно невеликих місцевостей кожної півкулі стали «прабатьківщинами», на яких незалежно постало харчове виробництво і поширилося звідти на інші регіони. До таких прабатьківщин належать Родючий півмісяць і Китай у Євразії та Анди, Амазонія, Мезоамерика й схід США в Америці. Темпи поширення найважливіших досягнень найлегше з’ясувати для Європи завдяки великій кількості археологів, які там попрацювали. Як видно з прикладу Англії, після прибуття сюди харчового виробництва та сільського способу життя із Родючого півмісяця зі значною затримкою (5 тис. років), подальші зволікання, як-от у прийнятті Англією вождівств, державності, письма, а надто металевих знарядь, були значно коротшими: 2 тис. років у випадку перших широковживаних металів (мідь і бронза) і лише 250 років у випадку залізних знарядь. Вочевидь, суспільству вже осілих рільників було значно легше «запозичувати» металургію в іншого суспільства такого самого типу, ніж кочовим мисливцям-збирачам «запозичувати» харчове виробництво в осілих рільників (або бути заміщеними рільниками).
Продовження табл.
Доколумбівська Америка
Анди
Амазонія
Мезоамерика
Схід США
до 3000 р. дон. е.
3000 р. до н. е.
до 3000 р. до н. е.
2500 р. до н. е.
3500 р. дон.е.
?
500 р. до н. е.
—
3100-1800 рр. дон.е.
6000 р. до н. е.
1500 р. дон.е.
2500 р. до н. е.
3100-1800 рр. дон.е.
6000 р. до н. е.
1500 р. дон.е.
500 р. до н. е.
до 1500 р. дон.е.
1 р.н.е.
1500 р. дон.е.
200 р. до н. е.
1000 р. не.
—
—
—
1 р. н. е.
—
300 р. до н. е.
-
-
—
600 р.до н. е.
-
—
-
—
—
у трьох євразійських і чотирьох тубільних американських районах. Датування безпосередньо залучених у харчове виробництво тварин Євразії й Америки. Факт архітектурою та планом поселень. Таблиця значною мірою спрощує складну масу застережень.
Чому траєкторії появи і поширення найважливіших винаходів зміщені на пізніший час в Америці порівняно із Євразією? На пояснення цього факту напрошуються чотири групи причин: пізніший старт, обмеженіший набір диких тварин і рослин, доступних для одомашнення, важкоздоланні перепони для дифузії та, мабуть, менші за розміром й ізольованіші території, зайняті густонаселеними суспільствами в Америці порівняно із Євразією.
Щодо стартової переваги Євразії, то люди заселяли її впродовж мільйона років — значно довше, ніж Америку. Згідно з археологічними знахідками, обговореними в першому розділі, люди вперше ступили на землю Америки на території Аляски близько 12 000 р. до н. е., проникли на південь Канадського льодового щита як мисливці — носії культури типу Кловіс за кілька сторіч до 11 000 р. до н. е. і досягли південного краю Південної Америки до 10 000 р. до н. е. Навіть якщо сумнівні заяви про відкриття давніших стоянок на території Америки виявляться обґрунтованими, те населення Америки, яке передувало носіям культури типу Кловіс з невідомих причин залишалося дуже розсіяним і не дало початку плейстоценовому розквіту мисливсько-збиральницьких суспільств зі зростаючим населенням, технологіями та мистецтвом, як у Старому світі. На Родючому півмісяці формування харчового виробництва йшло повним ходом через якихось 1500 років після того, як мисливці — носії культури типу Кловіс лише досягли найпівденні- шої точки Південної Америки.
На особливу увагу заслуговують кілька можливих наслідків такої стартової переваги Євразії. По-перше, як багато часу після 11 000 р. до н. е. мало піти на те, щоб люди повністю заселили Америку? Якщо скористатися вірогідними цифрами, виявляється, що ця обставина могла зробити хіба що незначний внесок в 5000-літнє відставання Америки в появі базованих на харчовому виробництві сіл. Наведені в першому розділі підрахунки говорять нам, що навіть якби гурт першопроходців, які перетнули канадський кордон, потрапивши на територію нижніх штатів СІЛА і ставши там корінними американцями, складався зі 100 осіб і якби їхня кількість зростала лише на 1% щорічно, вони би заполонили Америку, дотримуючись мисливсько-збиральницького способу життя, за 1 тис. років. Просуваючись на південь зі швидкістю 1,5 кілометра на місяць, ці першопрохідці досягли би південного краю Південної Америки лише за 700 років після перетину канадського кордону. Ці демонстраційні темпи поширення і зростання населення насправді дуже низькі порівняно з реальними відомими темпами, які стосуються народів, що населяли раніш безлюдні або рідкозаселені землі. А отже, мислив- ці-збирачі, вочевидь, повністю заселили Америку вже через кілька сторіч після прибуття перших колоністів.
По-друге, можливо, значну частину свого 5000-літнього відставання американці витратили на знайомство із місцевими рослинними і тваринними видами та покладами каменю, на які вони натрапляли? Якщо міркувати знов-таки за аналогією із новогвінейськими та полінезійськими мислив- цями-збирачами і рільниками, коли ті розселялися в раніше незнайомі їм природні довкілля — як-от маорійські колоністи Нової Зеландії або коло- ністи-тудавге на новогвінейському плато Каримуї, — то їм мало вистачити менше ніж сторіччя, щоб виявити найкращі поклади каменю і навчитися розрізняти корисні рослини і тварин від отруйних.
По-третє, а як щодо стартової переваги євразійців у розвитку локально адаптованих технологій? Ранні рільники Родючого півмісяця та Китаю успадкували технології, які поведінково сучасні Homo sapiens розвивали для експлуатації локальних ресурсів цих регіонів упродовж десятків тисяч років. Скажімо, перші рільники Родючого півмісяця володіли кам’яними серпами, ямами для складання запасів та іншими технологіями, що їх розвинули мисливці-збирачі цього регіону, щоб користуватися дикорослими злаками як джерелом їжі. Натомість перші поселенці Америки прибули на Аляску із обладнанням, придатним для сибірської арктичної тундри. Вони мусили власноруч винаходити все обладнання, підхоже для нових природних зон, у які вони потрапили. Ця технологічна прогалина могла суттєво позначитися на відставанні корінних американських суспільств у розвитку.
Ще очевидніший чинник, який лежав в основі затримки, — дикі рослини і тварини, доступні для одомашнення. У розділі 6 зазначалося, що мислив- ці-збирачі приймають харчове виробництво не через те, що наперед завбачають потенційні переваги, які чекають їхніх віддалених нащадків, а через те, що зародкове харчове виробництво починає пропонувати переваги над мисливсько-збиральницьким способом життя. Раннє харчове виробництво було менш конкурентоспроможним відносно мисливства-збиральництва в Америці, ніж на Родючому півмісяці або в Китаї почасти через фактичну відсутність одомашнюваних диких ссавців в Америці. Тож ранні американські рільники і далі залежали від диких тварин в отриманні тваринних білків і мусили залишатися за сумісництвом мисливцями-збирачами, тоді як на Родючому півмісяці і в Китаї одомашнення тварин наступало на п’яти одомашненню рослин, через що тут швидко склався комплект харчового виробництва, який здобув перемогу над мисливством-збиральництвом. Крім того, євразійські свійські тварини посилювали конкурентоспроможність євразійського рільництва тим, що давали добрива, а згодом почали тягати плуг.
Особливості американських диких рослин також позначилися на гіршій конкурентоспроможності тамтешнього харчового виробництва. Цей висновок найочевидніший у випадку східного регіону СШ А, де було одомашнено менш ніж десять рослин, зокрема дрібнозернові злаки, але жодного велико- зернового злаку, жодної бобової і волоконної рослини та жодного фруктового або горіхового дерева. Він також очевидний у випадку провідного злаку Мезоамерики — кукурудзи, яка поширилася звідти і стала провідною культурною рослиною в інших частинах Америки. Якщо дикорослі пшениця та ячмінь із Родючого півмісяця перетворилися на культурні рослини в результаті мінімальних змін і впродовж лічених сторіч, то дикоросле теосинте потребувало, мабуть, кількох тисяч років, аби перетворитися на кукурудзу, і мусило зазнати для цього докорінних змін своєї репродуктивної біології, перерозподілити енергію на користь формування насінини, втратити тверду, як камінь, оболонку насінини та досягти колосального зростання розміру качана.
Тому навіть якщо визнати нещодавно висунуті пізніші дати зародження тубільного американського харчового виробництва, між його початком (близько 3000—2500 рр. до н. е.) та поширенням постійно заселених сіл (1800—500 рр. до н. е.) в Мезоамериці, внутрішніх районах Анд і на сході СІЛА мало пройти близько 1500—2000 років. Тубільне американське рільництво довгий час слугувало всього лише незначним додатком до присвоєння їжі у вигляді мисливства-збиральництва і підтримувало лише розсіяне населення. Якщо ж прийняти традиційні давніші дати початку одомашнення рослин в Америці, тоді виходить, що 5000, а не 1500—2000 років знадобилося, аби харчове виробництво змогло підтримувати села. Натомість у більшості регіонів Євразії поява сіл тісно пов’язана в часі із постанням харчового виробництва. (В деяких частинах обох півкуль, як-от Японія і Родючий півмісяць у Старому світі та прибережні території Еквадору й Амазонія в Новому світі, мисливсько-збиральницький спосіб життя був достатньо продуктивним, щоб підтримувати села навіть до прийняття рільництва.) Про те, що доступність у певній місцевості Нового світу доместикатів стримувала розвиток корінних американських суспільств, красномовно свідчать перетворення цих суспільств, коли до них прибували інші культурні рослини або свійські тварини — хай то з інших місць Америки або з Євразії. Серед прикладів — ефекти прибуття кукурудзи на схід СПІАта в Амазонію, прийняття лами в північних Андах після її одомашнення на півдні та поява коня в багатьох частинах Північної та Південної Америки.
Крім раннього старту Євразії та диких тваринних і рослинних видів, розвиток цього материка прискорювався ще й завдяки легшому поширенню тварин, рослин, ідей, технологій та людей порівняно з Америкою, що було наслідком кількох груп географічних та екологічних чинників. На відміну від витягнутості Америки уздовж осі північ—південь, Євразія витягнута вздовж своєї головної осі схід—захід, що створювало можливість для дифузії без зміни широти і пов’язаних із широтою природно-кліматичних змінних. На противагу стабільній ширині Євразії вздовж осі схід—захід, Новий світ по осі північ—південь перетиснутий уздовж усієї Центральної Америки, а надто в Панамі. Не останню роль відіграло й те, що Америка значно сильніше почленована територіями, непридатними для харчового виробництва або щільних скупчень населення. До цих екологічних перепон належали дощові ліси Панамського перешийку, які відокремлюють мезоамериканські суспільства від андських і амазонських; пустелі Північної Мексики, які відділяють Мезоамерику від суспільств південного заходу та південного сходу США; посушливі райони Техасу, які віддаляють південний захід США від південного сходу; та пустелі й високі гори, які відгороджують тихоокеанське узбережжя США, котре за інших умов було би придатним для харчового виробництва. Як наслідок, поширення свійських тварин, письма або політичних утворень не відбувалося між осередками харчового виробництва Нового світу, розташованими в Мезоамериці, на сході СІЛА та в Андах і Амазонії, а поширення культурних рослин і технологій між ними було дуже повільним.
На особливу згадку заслуговують деякі конкретні наслідки цих перепон в Америці. Харчове виробництво так і не поширилися із південного заходу СІЛА та долини Міссісіпі на територію сучасних американських житниць — Каліфорнії та Ореґону, чиї корінні народи залишилися мис- ливцями-збирачами, оскільки їм бракувало підхожих доместикатів. Лама, морська свинка та картопля андських високогір’їв так ніколи й не дісталися мексиканських високогір’їв, тож Мезоамерика й Північна Америка залишилися без свійських ссавців, окрім собаки. І навпаки: одомашнений соняшник зі сходу США так і не досягнув Мезоамерики, а свійський індик Мезоамерики не проник у Південну Америку або на схід США. Мезоаме- риканській кукурудзі та квасолі знадобилося відповідно 3 і 4 тис. років, щоб здолати 1100 кілометрів від мексиканських угідь до угідь сходу США. Після прибуття кукурудзи на схід США минуло ще сім сторіч, перш ніж виведення її різновиду, врожайного в умовах північноамериканського клімату, дало початок міссісіпському розквіту. Кукурудзі, квасолі і кабачку знадобилося, мабуть, кілька тисяч років, щоб поширитися із Мезоамерики на південний захід США. Якщо культурні рослини Родючого півмісяця поширювалися на захід і схід достатньо швидко, щоб упередити незалежне одомашнення того самого або близько спорідненого виду в інших місцях, то екологічні перепони всередині Америки вможливили багато паралельних одомашнень культурних рослин.
Вплив цих самих перепон на інші елементи культури був не менш дивовижним, ніж їхній вплив на поширення культурних рослин і свійських тварин. Абетка, яка початково мала східносередземноморське походження, поширилася на всі складні суспільства Євразії від Англії до Індонезії, крім територій Східної Азії, де закріпилися похідні від китайської системи письма. Натомість єдина письмова система Нового світу (мезоамериканська) так і не поширилася на складні суспільства Анд і сходу США, які могли її прийняти. Винайдене в Мезоамериці як елемент іграшок, колесо ніколи не зустрілося із ламою, одомашненою в Андах, щоб із їхнього поєднання зародився колісний транспорт Нового світу. В Старому світі Македонська та Римська імперії простягалися зі сходу на захід на 4800 кілометрів, Монгольська — на 9600 кілометрів. А імперії та держави Мезоамерики не мали політичних відносин із вождівствами сходу США й імперіями та державами Анд і, вочевидь, навіть не чули про них, хоч перші знаходилися за 1100 кілометрів на північ від них, а останні — за 1900 кілометрів на південь.
Таблиця 18.2. Мовні експансії Старого світу
Встановлена дата
Мовна сім'я або мова
Напрямок експансії
Первинна рушійна сила експансії
6000 або 4000 р. до н. е.
індоєвропейська
Україна або Анатолія -* Європа, Цтр. Азія, Індія
харчове виробництво або випасне конярство
6000-2000 рр. до н. е.
еламо-дравідійська
Іран -»Індія
харчове виробництво
4000 р. до н. е. і до наших днів
сино-тибетська
Тибетське плато,
Пн. Китай -> Пд. Китай, тропічна Пд.-Сх. Азія
харчове виробництво
3000-1000 рр. дон.е.
австронезійська
Пд. Китай -»Індонезія, Океанія
харчове виробництво
3000 р. до н. е. —1000 р. н. е.
бантуська
Нігерія й Камерун Пд. Африка
харчове виробництво
3000 р. дон.е. — 1 р.н.е.
австроазійська
Пд. Китай —> тропічна Пд.-Сх. Азія, Індія
харчове виробництво
1000 р. до н. е. —1500 р. н. е.
тай-кадайська, мяо-яо
Пд. Китай -> тропічна Пд.-Сх. Азія
харчове виробництво
892 р. н. е.
угорська
Уральські гори Угорщина
випасне конярство
1000-1300 рр. н.е.
алтайська (монгольська, турецька)
азійські степи -» Європа, Туреччина, Китай, Індія
випасне конярство
1480-1638 рр.н.е.
російська
європейська Росія -» азійський Сибір
харчове виробництво
Сильніша географічна почленованість Америки порівняно з Євразією відбилася також на поширеності мов. Сучасна лінгвістика стверджує, що всі євразійські мови, за винятком невеликої дещиці, можна згрупувати у близько десятка мовних сімей, кожна з яких складається із кількох сотень споріднених мов. Скажімо, індоєвропейська мовна сім’я, до якої належить англійська, а також французька, російська, грецька й гінді, складається десь зі 144 мов. Багато мовних сімей займають великі суцільні території — наприклад, індоєвропейська мовна сім’я охоплює територію майже всієї Європи, ще й на схід простягається через значну частину Західної Азії до Індії. Мовні, історичні й археологічні факти всі разом свідчать, що кожен із цих великих суцільних ареалів є наслідком історичної експансії прамови, слідом за якою наставала локальна мовна диференціація, в результаті якої формувалася сім’я споріднених мов (табл. 18.2). Більшість таких експансій пов’язані із перевагами, що їх носії прамови, котрі належали до суспільств, які
займалися харчовим виробництвом, зажили над мисливцями-збирачами. Ми вже обговорювали такі історичні експансії в розділах 16 і 17 у випадку сино-тибетської, австронезійської та інших східноазійських мовних сімей. Серед чільних експансій останнього тисячоліття можна згадати ті, що занесли носіїв індоєвропейських мов із Європи до Америки й Австралії, російську мову — зі Східної Європи в Сибір, а турецьку (мову алтайської мовної сім’ї) — із Центральної Азії на захід до сучасної Туреччини.
За винятком ескімосько-алеутської мовної сім’ї, поширеної в американській Арктиці, та мовної сім’ї на-дене, поширеної на Алясці, північно-західній Канаді та південному заході СІЛА, Америці бракує прикладів широкомасштабних мовних експансій, визнаних лінгвістами. Більшість лінгвістів, які спеціалізуються на корінних американських мовах, не виділяють чітких мовних угруповань, крім ескімосько-алеутської та на-дене. Щонайбільше, вони мають достатні факти, щоб згрупувати інші корінні американські мови (кількість яких по-різному оцінюють від 600 до 2000) в сотню або більше мовних груп або ізольованих мов. Сумнівний погляд, який підтримує меншість дослідників, висунув лінгвіст Джозеф Ґринберґ, котрий згрупував усі корінні американські мови, крім ескімосько-алеутської мовної сім’ї та сім’ї на-дене, в одну мовну сім’ю, яку він охрестив америндською і в складі якої виділив близько десятка підсімей.
Деякі з підсімей Ґринберґа та деякі угруповання, що їх визнають більш традиційні лінгвісти, можуть виявитися спадщиною демографічних експансій Нового світу, почасти зумовлених харчовим виробництвом. Такою спадщиною можуть бути юто-ацтекські мови Мезоамерики та заходу США, ото-мангейські мови Мезоамерики, натчез-мускозькі мови південного сходу США й аравакські мови Вест-Індії. Однак розходження між лінгвістами з приводу групування корінних американських мов відбивають ті труднощі, із якими стикалися самі складні суспільства корінних американців під час своїх експансій у Новому світі. Якби який-небудь корінний американський народ, що займався харчовим виробництвом, зміг успішно поширитися зі своїми культурними рослинами та свійськими тваринами, швидко замістивши на великих територіях мисливців-збирачів, він би залишив нам спадщину у вигляді легко впізнаваних для лінгвістів мовних сімей, як у Євразії, а зв’язки між корінними американськими мовами не були б настільки дискусійними.
Отже, ми виокремили три групи першопричин, які схилили шальки на бік європейських прибульців до Америки: набагато давніше заселення Євразії людьми; її ефективніше харчове виробництво завдяки наявності більшої кількості одомашнюваних диких рослин і особливо тварин; її легше здо- ланні географічні й екологічні перепони для внутрішньоконтинентальної дифузії. Про четверту, більш гіпотетичну першопричину свідчить нездатність корінних американців здійснити деякі винаходи: неспроможність винайти письмо й колесо в складних андських суспільствах, хоч за тривалістю існування вони не поступалися складним мезоамериканським суспільствам, які таки зробили ці винаходи, та обмежене застосування коліс іграшками і їх подальше зникнення в Мезоамериці, де вони могли б знадобитися для ручних візків на кшталт тих, що використовувалися в Китаї. Ці незбагненні факти нагадують про не менш незбагненні випадки нездатності здійснити винахід або ж зникнення вже здійснених винаходів у дрібних ізольованих суспільствах, зокрема в аборигенів Тасманії, Австралії, Японії, полінезійських островів й американської Арктики. Звісно, Америку загалом ніяк не можна назвати дрібною: її сумарна площа становить 76% площі Євразії, а її населення станом на 1492 рік становило, мабуть, значну частку населення Євразії. Однак Америка, як ми переконалися, була подроблена на «острівці» суспільств, які мали слабкі контакти між собою. Можливо, історія тубільного американського колеса і письма втілює ті самі принципи, що їх у більш загостреній формі ілюструють справжні острівні суспільства.
Після щонайменше 13 тис. років незалежної еволюції розвинені суспільства Америки та Євразії кінець кінцем зіткнулися впродовж останньої тисячі років. Доти контакти між Старим і Новим світом обмежувалися відносинами між мисливцями-збирачами, що жили на протилежних берегах Берин- ґової протоки.
Історія не знає спроб корінних американців колонізувати Євразію, крім того, що відбувалося біля Беринґової протоки, де невелика група інуїтів (ескімосів), які походили з Аляски, закріпилася на сибірському березі протоки. Перша задокументована спроба євразійців колонізувати Америку була здійснена норманами на арктичних і субарктичних широтах (мал. 18.1). Нормани з Норвегії колонізували в 874 р. н. е. Ісландію, відтак нормани з Ісландії в 986 р. н. е. колонізували Ґренландію і, врешті-решт, нормани з Ґренландії неодноразово відвідували північно-східне узбережжя Північної Америки протягом 1000—1350 років. Єдину норманську археологічну стоянку, виявлену в Америці, було знайдено на Ньюфаундленді, котрий, напевно, і був регіоном, який у норманських сагах називався Вінландією. Однак в останніх також згадується про висадки на берег в північніших місцях, тобто на узбережжях Лабрадору і Бафінової Землі.
Малюнок 18.1. Експансія норманів із Норвегії у Північну Атлантику із точними або приблизними датами досягнення кожної території
Клімат Ісландії дає можливість займатися тваринництвом і вкрай обмеженим рільництвом, а її території вистачило, щоб підтримувати суспільства норманського походження до наших днів. Однак більшу частину Ґренландії вкриває льодовий панцир, тож навіть два з її найсприятливіших берегових фйордів лише на межі своїх можливостей могли підтримувати хоч якесь харчове виробництво. Як наслідок, кількість ґренландських норманів ніколи не перевищувала кількох тисяч. Вони постійно залежали від довозу продуктів і заліза з Норвегії та лісу із узбережжя Лабрадору. На відміну від острова Пасхи та інших віддалених полінезійських островів, Ґренландія не могла підтримувати самодостатнє суспільство, базоване на харчовому виробництві, хоч вона таки підтримувала самодостатнє населення інуїтів, які займалися мисливством-збиральництвом, до, під час і після перебування на острові норманів. Населення самих Ісландії та Норвегії було занадто малим і занадто убогим, щоб постійно надавати підтримку ґренландським норманам.
Протягом Малого льодовикового періоду, який розпочався в XIII ст., охолодження Північної Атлантики зробило харчове виробництво на Ґренландії та подорожі норманів сюди із Норвегії або Ісландії майже неможливими. Останній відомий контакт ґренландців із європейцями відбувся 1410 року, коли вітер зніс ісландський корабель із курсу і прибив до берегів острова. Коли європейці згодом знову почали відвідувати Ґренландію (в 1577 році), норманської колонії там уже не було: вона зникла протягом XV ст., не лишивши про цю подію літописних свідчень.
Узбережжя Північної Америки лежало за межею фактичної досяжності кораблів, які вирушали безпосередньо із самої Норвегії, з огляду на норманську корабельну технологію 986—1410 років. Тому норманські візити в Америку розпочиналися із ґренландської колонії, яку від Північної Америки відокремлювали лише 320 кілометрів Дейвісової протоки. Проте цій крихітній маргінальній колонії було не до снаги підтримувати географічне обстеження, завоювання і заселення Америки. Навіть єдина відкрита археологами на території Ньюфаундленду норманська стоянка являла собою, вочевидь, лише зимівник, в який протягом кількох років навідалося кілька десятків людей. У норманських сагах розповідається про напад на вінландські табори людей, яких названо «скрелінґами», що були, напевно, ньюфаундлендськими індіанцями або ескімосами дорсетської культури.
Доля ґренландської колонії — найвіддаленішого аванпосту середньовічної Європи — залишається однією з романтичних таємниць археології. Що сталося із останніми ґренландськими норманами: вони померли з голоду, спробували втекти з острова морем, змішалися з ескімосами, сконали від хвороб чи ескімоських стріл? Хоча ці питання з приводу безпосередніх причин залишаються без відповіді, першопричини невдачі норманської колонізації Ґренландії й Америки чітко зрозумілі. Нормани зазнали невдачі через те, що джерело (Норвегія), пункти призначення (Ґренландія та Ньюфаундленд) та час (984—1410 рр.) не давали змоги розкрутити на повну потужність маховик потенційних переваг Європи: харчового виробництва, технологій та політичної організації. На занадто високих майже для будь-якого харчового виробництва широтах залізні знаряддя жменьки норманів, яких ледве підтримувала одна з найбідніших держав Європи, не могли зрівнятися із кам’яними, кістяними й дерев’яними знаряддями ескімоських та індіанських мисливців-збирачів — неперевершених у світі майстрів виживання в арктичних умовах.
Друга спроба європейців колонізувати Америку досягла успіху, позаяк цього разу джерело, пункт призначення, широта й час уможливили повноцінну реалізацію потенційних переваг Європи. На відміну від Норвегії,
Іспанія була достатньо заможною і багатолюдною, щоб підтримувати географічні дослідження і фінансувати колонії. Висадка іспанців в Америці відбулася на субтропічних широтах, які добре підходили для харчового виробництва, попервах базованого переважно на тубільних американських культурних рослинах, але на європейських свійських тваринах, передусім коровах і конях. Іспанська трансатлантична колоніальна авантюра розпочалася 1492 року — наприкінці сторіччя стрімкого розвитку європейської океанської корабельної технології, котра на той час сполучила досягнення в навігації та конструкції вітрил і кораблів, здійснені різними суспільствами Старого світу (ісламський світ, Індія, Китай та Індонезія) в Індійському океані. Як наслідок, збудовані й укомплектовані в Іспанії кораблі змогли доплисти до Вест-Індії; в цій ситуації не було нічого схожого на ґренландську петлю нестачі ресурсів, яка душила норманську колонізацію. До іспанських колоній у Новому світі невдовзі приєдналися колонії ще з півдесятка інших європейських країн.
Перші європейські поселення в Америці, засновані Колумбом у 1492 році, з’явилися у Вест-Індії. Острівних індіанців, яких, згідно з оцінками, налічувалося на момент «відкриття» понад мільйон, швидко скосили хвороби, втрата власності, поневолення, війна та несистемні вбивства. Близько 1508 року з’явилася перша колонія безпосередньо на американському материку — на Панамському перешийку. Слідом за цим відбулося завоювання двох великих континентальних імперій — ацтеків та інків — у 1519—1520 роках та 1532—1533 роках відповідно. В обох випадках занесені європейцями епідемії (мабуть, віспи) зробили головний внесок у остаточний результат, убивши імператорів та велику частку населення. Решту справи довершила військова перевага іспанців у поєднанні з їхніми політичними вміннями грати на міжусобицях корінного населення. Європейське завоювання решти тубільних держав Центральної Америки та півночі Південної Америки відбулося протягом XVI—XVII ст.
Щодо найрозвиненіших тубільних суспільств Північної Америки (суспільств південного сходу США та басейну Міссісіпі), то їх зруйнували самі лише мікроби, занесені першими європейськими дослідниками, поширення яких випереджало просування європейських армій. Мірою просування європейців територією Америки багато інших корінних суспільств, як-от мандани з Великих рівнин і ескімоси-садлерміюти Арктики, були стерті з лиця землі хворобами без застосування будь-якої військової сили. Ті багатолюдні суспільства, які вистояли, було знищено так само, як ацтеків та інків — за допомогою повномасштабної війни, яку дедалі більшою мірою вели професійні європейські солдати та їхні тубільні союзники. За спиною цих солдатів стояла політична організація спершу європейських метрополій, потім — європейських колоніальних урядів Нового світу, а кінець кінцем — незалежних неоєвропейських держав, які прийшли на зміну колоніальним урядам.
Дрібніші тубільні суспільства європейці знищували більшою мірою мимохідь в ході дрібномасштабних рейдів і вбивств, що їх здійснювали приватні особи. Наприклад, корінних мисливців-збирачів Каліфорнії спершу налічувалося 200 тис. осіб загалом, однак вони були подроблені на сотні дрібних племен, ліквідувати які можна було і без війни. Більшість із них було вигублено до ноги або позбавлено земель впродовж або відразу після каліфорнійської золотої лихоманки 1848—1852 років, коли великі кількості іммігрантів наводнили штат. До прикладу, на півночі Каліфорнії жило невелике плем’я ягі, яке налічувало близько 2 тис. осіб і не володіло вогнепальною зброєю. Його знищили в ході чотирьох рейдів, влаштованих озброєними білими поселенцями: ранкового рейду на село ягі, здійсненого сімнадцятьма поселенцями 6 серпня 1865 року; різанини заскочених в байраку ягі 1866 року; забиття 33 ягі, вистежених у печері 1867 року; і останнього забиття близько ЗО ягі в іншій печері руками чотирьох ковбоїв десь у 1868 році. Чимало індіанських груп Амазонії так само вигубили приватні поселенці під час каучукового буму кінця XIX — початку XX ст. Останні акорди завоювання було зіграно протягом нинішнього десятиліття, коли яномамо та інші амазонські індіанські суспільства, які зберігали незалежність, здалися перед хворобами, загинули від рук рудокопів або підкорилися контролю місіонерів та урядових відомств.
Кінцевим результатом цього процесу стало усунення багатолюдних корінних американських суспільств із більшості зон помірного клімату, підхожих для європейського харчового виробництва та фізіології. В Північній Америці вцілілі значні за розміром цілісні громади нині живуть переважно в резерваціях або на інших землях, які вважаються непривабливими для європейського харчового виробництва й видобутку копалин, як-от Арктика та посушливі райони на заході США. Корінних американців багатьох тропічних районів замістили іммігранти з тропіків Старого світу (передусім чорні африканці, а також індійці та яванці в Суринамі).
У деяких частинах Центральної Америки й Анд корінні американці від початку були настільки численними, що навіть зараз — після епідемій і воєн — більша частина тамтешнього населення має корінне американське або змішане походження. Особливо це стосується андських верхогір’їв, де генетично європейські жінки мають фізіологічні проблеми із народженням дітей і де тубільні андські культурні рослини досі пропонують найпридатнішу основу для харчового виробництва. Однак навіть там, де корінні американці вціліли, відбулося фронтальне заміщення їхньої культури й мов відповідними продуктами Старого світу. Із сотень корінних американських мов, якими колись користувалися в Північній Америці, всі, крім 187, уже більше не вживаються, а серед тих, що ще животіють, 149 уже на відході в тому сенсі, що ними користуються лише літні люди, а діти не вивчають. Серед приблизно сорока країн Нового світу всі нині користуються як офіційною якою-небудь індоєвропейською або креольською мовою. Навіть у країнах, де вціліла найбільша кількість корінного американського населення, як-от Перу, Болівія, Мексика та Гватемала, достатньо кинути погляд на фотографії політичних і ділових лідерів, щоб зрозуміти, що серед них непропорційно представлені європейці, тоді як кількома карибськими державами керують чорні африканці, а Гаяною — індійці.
Початкове корінне американське населення скоротилося на спірну частку: втрати Північної Америки інколи оцінюють навіть у 95%. Однак сумарне населення Америки сьогодні приблизно десятикратно перевищує її населення в 1492 році у зв’язку з прибуттям народів Старого світу (європейців, африканців і азійців). Населення Америки в наш час складається із мішанини народів, які походять зі всіх континентів, крім Австралії. Цей демографічний зсув останніх п’ятисот років — наймасштабніший зсув серед усіх континентів, крім Австралії — в кінцевому підсумку корениться в процесах, що відбувалися десь між 11 000 р. до н. е. і І р. н. е.
РОЗДІЛ 19
Як Африка стала чорною
Х
ай там скільки читаєш про Африку заздалегідь, ніякий опис не може зрівнятися з враженнями від справжнього перебування на цьому континенті. На вулицях Віндгука, столиці нової незалежної країни Намібії, я бачив представників чорного народу гереро, чорного народу овамбо, білих і нама, що відрізнялися як від чорних, так і від білих. Переді мною були вже не картинки з підручника, а живі люди. За межами Віндгука останні з колись поширених калахарських бушменів боролися за виживання. Однак найбільше здивував мене в Намібії вуличний знак: одна з головних вулиць Віндгука називалася вулицею Ґеринґа!
Важко навіть уявити, щоб у якійсь країні збереглися настільки нерозкаяні нацисти, які назвали вулицю на честь горезвісного нацистського райхс- комісара й засновника Люфтваффе Германа Геринга! Але ні, виявилося, що вулиця вшановувала Германового батька Гайнриха Ґеринґа — першого райхскомісара колишньої німецької колонії Південно-Західна Африка, котра згодом стала Намібією. Втім, Гайнрих також був одіозною постаттю, а до його спадщини належить один із найбільш звірських нападів європейських колоністів на африканців — війна Німеччини 1904 року на винищення народу гереро. Нині, коли події в сусідній ПАР почали привертати більше уваги всього світу, Намібія також намагається впоратися зі своїм колоніальним минулим і започаткувати багаторасове суспільство. Вона продемонструвала мені, наскільки минуле Африки нерозлучне з її сьогоденням.
Більшість американців і багато європейців ототожнюють корінних африканців із чорними, білих африканців — із нещодавніми прибульцями, а африканську расову історію — з історією європейського колоніалізму та работоргівлі. Очевидна причина таких уявлень полягає в тому, що чорні — єдині корінні африканці, відомі більшості американців, оскільки їх великими кількостями як рабів завозили до Сполучених Штатів. Однак цілком можливо, що лише кілька тисяч років тому значну частину сучасної чорної Африки населяли зовсім інші народи. До того ж самі чорні африканці неоднорідні. Ще до прибуття білих колоністів Африка вже була домівкою не лише для чорних, а й (як ми далі побачимо) для п’яти із шести головних груп людства, три з яких живуть лише в Африці і є її корінними народами. Чверть мов світу побутує тільки в Африці. Жоден інший континент не досяг такого людського розмаїття.
Розмаїття народів Африки зумовлене розмаїттям її географії та довгим доісторичним періодом залюднення. Африка — єдиний континент, який простягається від північної зони помірного клімату до південної; разом із цим на ній розташована одна з найпосушливіших пустель світу, одні з найбільших за площею тропічних дощових лісів і одні з найвищих гірських масивів екваторіальної зони. Люди жили в Африці набагато довше, ніж деінде: наші віддалені предки з’явилися тут близько 7 млн років тому, а анатомічно сучасні Homo sapiens пізніше виникли теж тут. Довгочасні контакти між багатьма народами Африки породили її дивовижний доісторичний період, який став свідком двох із найдраматичніших демографічних рухів останніх 5 тис. років — експансії банту й індонезійської колонізації Мадагаскару. Всі ці переплетіння минулого продовжують справляти значний вплив, адже суперечки про те, хто куди прибув раніше кого, задають тон у житті сьогоденної Африки.
Як же ті п’ять груп людства опинилися там, де вони зараз в Африці? Чому саме чорні запанували майже повсюди, а не ті інші чотири групи, про існування яких американці здебільшого зеленого уявлення не мають? Як узагалі ми можемо сподіватися вилущити відповіді на ці питання з дописемного минулого Африки, не маючи писемних свідчень на кшталт тих, що розповідають про розширення Римської імперії? Доісторична Африка — це великомасштабна загадка, котру поки що лише почасти розгадано. І виявляється, що в цій історії є деякі недооцінені, але дивовижні паралелі з доісторичною Америкою, з якою ми ознайомилися в попередньому розділі.
п ’ять головних людських груп, для яких Африка була домівкою вже до 1000 р. н. е., в повсякденні дещо огульно називають чорними, білими, африканськими пігмеями, койсанами й азійцями. Географію їхнього розселення показано на мал. 19.1, а портрети на Фото 25—32 нагадають вам про їхні разючі відмінності за кольором шкіри, структурою і кольором волосся та рисами обличчя. Чорні раніше жили тільки в Африці, пігмеї та койсани досі живуть тільки там, тоді як більшість білих і азійців мешкає за межами цього континенту. Ці п’ять типів становлять або представляють всі головні групи людства за винятком австралійських аборигенів та їхніх родичів.
Багато читачів уже, мабуть, запротестували: мовляв, не стереотипізуй людей, класифікуючи їх у довільні «раси». Так, я згоден, що кожна з цих так званих основних груп дуже внутрішньо розмаїта. Звалюючи настільки різні народи, як зулу, сомалі й ібо в одну категорію «чорні», ми нехтуємо відмінностями між ними. Так само ми нехтуємо значними відмінностями, коли змішуємо єгиптян і берберів Африки між собою та з європейськими шведами під спільною рубрикою «білі». Крім того, поділ на чорних, білих та інші основні групи теж довільний, оскільки кожна з них поступово переходить в інші: всі людські групи Землі схрещувалися зі всіма іншими групами, з якими вони стикалися. Однак далі ми переконаємося, що розрізнення цих основних груп все ж таки настільки корисне для розуміння історії, що далі я використовуватиму ці умовні назви, не вдаючись щоразу до зауважених вище застережень.
Серед п’яти африканських груп представники чорних і білих добре відомі американцям і європейцям, тож вони не потребують фізичного опису. Чорні займали найбільшу територію в Африці навіть станом на 1400 р. н. е. — південну частину Сахари й Субсахарську Африку (мал. 19.1). Хоч американські чорні завозилися здебільшого із західного узбережжя Африки, схожі на них народи традиційно жили й у Східній Африці — на північ від Судану і на південь аж до південно-східного узбережжя самої Південної Африки. Білі — від єгиптян і лівійців до марокканців — займали північну прибережну зону Африки і північну Сахару. Цих північноафриканців важко сплутати із блакитноокими білявими шведами, однак більшість неспеціалістів усе-таки називають їх «білими», позаяк шкіра в них світліша, а волосся пряміше, ніж у народів, що живуть на південь від них і називаються «чорними». Більшість африканських чорних і білих отримували засоби до прожиття із рільництва, тваринництва або того й того.
На відміну від них дві наступні групи — пігмеї та койсани — складаються з мисливців-збирачів, які не знали ні культурних рослин, ні свійських тварин. Як і чорні, пігмеї мають темну шкіру й густе кучеряве волосся. Однак від чорних вони відрізняються своїм значно нижчим зростом, менш чорною шкірою із червонястим відтінком, більшим волосяним покривом на обличчі та тілі і рельєфнішим лобом, очима і зубами. Пігмеї — переважно мислив- ці-збирачі, які живуть групами, розсіяними по центральноафриканських дощових лісах, і ведуть торгівлю із сусідніми чорними рільниками або працюють на них.
Койсани — менш відома американцям група, навіть назву якої вони, найпевніше, не знають. Колись поширені майже по всій Південній Африці, вони складалися не тільки із низькорослих мисливців-збирачів, відомих як
V-
Малюнок 19.1. Народи Африки (станом на 1400р. н. е.). Див. у тексті застереження щодо розселення африканських , об’єднаних у ці
загальновідомі, однак дискусійні угруповання
сан, а й вищих на зріст скотарів, відомих як кой. (Зараз цим назвам віддають перевагу перед відомішими термінами «бушмени» й «готтентоти».) Як кой, так і сан відрізняються (або відрізнялися) на вигляд від африканських чорних: у них жовтувата шкіра, волосся — густе й кучеряве, а жінки в них схильні до нагромадження жирової тканини на сідницях (ця особливість називається «стеатопігія»). Як окрема група, кой зазнали значного винищення: європейські колоністи застрелили, зігнали з насиджених місць і заразили багатьох із них, а більшість уцілілих змішалася з європейцями, давши початок групі, яку в Південній Африці називають кольоровими або бартерами. Народ сан так само перестріляли, вигнали й заразили хворобами, але їхня дедалі менша група зберегла свою самобутність у намібійській пустелі, непридатній для рільництва, як було показано у відомому фільмі «Мабуть, боги з’їхали з глузду».
Конфігурація північного ареалу розселення африканських білих нічим не дивує, оскільки фізично схожі народи живуть у прилеглих районах Близького Сходу та Європи. Протягом писемної історії народи переміщувалися в усіх напрямках між Європою, Близьким Сходом і Північною Африкою. Тому я далі в цьому розділі майже не згадуватиму про африканських білих, поза- як їхнє походження не становить таємниці. Натомість таємницями оповите походження чорних, пігмеїв і койсанів, чиє розселення наштовхує на думку про минулі демографічні пертурбації. Скажімо, сучасний фрагментований ареал 200 тис. пігмеїв, розкиданих серед 120-мільйон ного моря чорних, підказує, що мисливці-пігмеї колись займали всі екваторіальні ліси, доки їх не відтіснили й ізолювали прибулі чорні рільники. Койсанська територія Південної Африки дивовижно мала для народу, який настільки відрізняється за своєю анатомією та мовою від сусідів. Чи могли койсани також бути попервах поширенішими, доки їхнє північніше населення не зазнало винищення?
Найбільшу аномалію я притримав насамкінець. Великий острів Мадагаскар лежить за якихось 400 кілометрів від східноафриканського узбережжя — значно ближче до Африки, ніж до будь-якого іншого континенту, тоді як від Азії й Австралії його відділяє весь Індійський океан. Мешканці Мадагаскару виявилися сумішшю двох елементів. Один елемент, не дивно, — африканські чорні, однак інший складається з людей, у зовнішності яких легко впізнаються риси жителів тропічної Південно-Східної Азії. А саме мова, якою розмовляють на Мадагаскарі азійці, чорні та метиси, — австро- незійська, що дуже схожа на мову мааньян, яку вживають на індонезійському острові Калімантан — за 6400 кілометрів через Індійський океан від Мадагаскару. Жоден інший народ, який хоча б віддалено нагадував калімантан- ців, не живе в радіусі тисяч кілометрів навколо Мадагаскару.
На момент перших відвідин європейцями Мадагаскару в 1500 році ці австронезійці з їхньою австронезійською мовою вже міцно закріпилися на острові. Мене вражає ця обставина як один із найбільш приголомшливих фактів людської географії світу. Щось схоже сталося б, якби Колумб, діставшись Куби, виявив, що вона заселена блакитноокими і білявими скандинавами, які розмовляли мовою, близькою до шведської, попри те, що сусідній північноамериканський континент займали корінні американці, які розмовляли америндськими мовами. Як могла статися така несусвітня річ, що доісторичний народ Калімантану, подорожуючи, мабуть, на човнах без карт і компасів, опинився на Мадагаскарі?
Мадагаскарська ситуація демонструє нам, що мови народів та їхня фізична зовнішність можуть дати багато ключів до розгадки таємниці їхнього походження. Лише поглянувши на мешканців Мадагаскару, ми б уже знали, що деякі з них прибули із тропічної Південно-Східної Азії, але ми би не знали, з якого саме її району і нізащо би не здогадалися, що з Калімантану. Що ще ми можемо дізнатися з мов африканців, чого ми ще не знаємо з їхніх облич?
Ошелешливу плутанку з 1500 мов Африки розплутав видатний лінгвіст зі Стенфордського університету Джозеф Ґринберґ, котрий зрозумів, що всі ці мови поділяються лише на п’ять сімей (див. деталі їхнього поширення на мал. 19.2). Читачі, які звикли вважати лінгвістику нудною і технічною наукою, будуть здивовані, переконавшись, який надзвичайний внесок мал. 19.2 робить у наше розуміння африканської історії.
Якщо порівняти мал. 19.2 із мал. 19.1, кидається в око приблизний збіг між мовними сім’ями й анатомічними людськими групами: мовами певної мовної сім’ї переважно розмовляє анатомічно своєрідна група. Зокрема, носії афразійських мов — переважно білі або чорні, носії ніло-сахарських і ніґеро-конголезьких мов — чорні, койсанських мов — койсани, а австроне- зійських мов — індонезійці. Це свідчить про те, що мови мають тенденцію еволюціонувати разом із людьми, які ними розмовляють.
Угорі карти (мал. 19.2) криється перша несподіванка для нас, навіть шок для європоцентристів, переконаних у вищості так званої західної цивілізації. Нас учили, що західна цивілізація зародилася на Близькому Сході, була піднесена на небувалу висоту греками й римлянами в Європі й дала світові три з-поміж найбільших релігій: християнство, юдаїзм та іслам. Ці релігії зародилися в середовищі народів, які розмовляли трьома близькоспорідненими мовами, які входять до групи семітських мов: арамейською (мовою Христа й апостолів), староєврейською й арабською відповідно. За вкоріненою звичкою ми пов’язуємо семітські народи із Близьким Сходом.
Малюнок 19.2. Мовні сім’ї Африки
Однак Ґринберґ виявив, що семітські мови насправді становлять лише одну з шести або більше гілок значно ширшої мовної сім’ї — афразійської, всі інші гілки якої (та інші 222 вцілілі мови) використовуються тільки в Африці. Навіть семітська гілка цієї мовної сім’ї переважно зосереджена на території Африки, а 12 із 19 уцілілих її мов функціонують лише на теренах
Ефіопії. Ці факти вказують на те, що афразійські мови з’явилися в Африці і що лише одна їхня гілка поширилася на Близький Схід. А отже, мабуть, саме в Африці зародилися мови, якими розмовляли автори Старого й Нового Заповітів та Корану — моральних стовпів західної цивілізації.
Наступний сюрприз, який випливає з карти на мал. 19.2, — позірна дрібниця, якою я знехтував, коли заявив, що окремі анатомічні групи мають тенденцію користуватися окремими мовами. Серед п’яти людських груп Африки — чорних, білих, пігмеїв, койсанів та індонезійців — лише в пігмеїв немає окремої мови: кожна ватага пігмеїв говорить тією самою мовою, що й сусідня група чорних рільників. Однак якщо порівняти конкретну мову, якою розмовляють пігмеї, із тієї самою мовою, як її використовують чорні, то в пігмейській версії містяться деякі унікальні слова та своєрідні звуки.
Попервах, ясна річ, настільки специфічний народ, як пігмеї, що жили в такому особливому місці, як дощові ліси Екваторіальної Африки, були в достатній ізоляції, щоб розвинути власну мовну сім’ю. Однак сьогодні цих мов уже немає, а з мал. 19.1 ми вже побачили, що нинішнє розселення пігмеїв має дуже фрагментований характер. Отже, розселення і мовні факти підказують, що прабатьківщину пігмеїв поглинули прибулі чорні рільники, у яких вцілілі пігмеї перейняли мову, зберігши сліди своїх колишніх мов лише в деяких словах і звуках. Раніше ми вже зазначали, що так само сталося з малайзійськими негритосами-семанґами та філіппінськими негритосами, котрі перейняли австроазійську й австронезійську мови відповідно від рільників, що оселилися навколо них.
Фрагментоване поширення ніло-сахарських мов, показане на мал. 19.2, також свідчить, що багато носіїв цих мов були поглинені носіями афразійських та ніґеро-конґолезьких мов. Але поширення койсанських мов говорить про ще тотальніше поглинення. Ці мови знамениті й унікальні в світі тим, що в них клацання язиком функціонує як приголосний звук. (Можливо, вас уже дивувала назва групи бушменів !кунґ, в якій знак оклику на початку говорить аж ніяк не про передчасне здивування; за допомогою нього лінгвісти позначають клацання язиком.) Всі живі койсанські мови побутують лише у Південній Африці, але є два винятки. Це дві дуже своєрідні «клацальні» койсанські мови, що називаються гадза і сандаве, які опинилися в Танзанії за понад 1600 кілометрів від найближчої койсанської мови Південної Африки.
Крім того, багато «клацальних» приголосних трапляється у мові коса та кількох інших ніґеро-конґолезьких мовах Південної Африки. Ще більшою несподіванкою є те, що клацання або койсанські слова також трапляються в двох афразійських мовах, якими розмовляють чорні Кенії, закинуті ще далі, ніж танзанійські народи гадза й сандаве. Все це означає, що територія койсанських мов і народів колись простягалася далеко на північ від свого нинішнього ареалу в Південній Африці, доки їх, як і пігмеїв, не поглинули чорні, а від їхнього перебування в цих місцях лишилася тільки мовна спадщина. Це вагомий внесок з боку лінгвістики, про який ми навряд чи здогадалися б, якби покладалися тільки на фізичне вивчення живих народів.
Найвидатніший внесок лінгвістики я приберіг насамкінець. Якщо ви поглянете на мал. 19.2, то помітите, що ніґеро-конґолезька мовна сім’я поширена всією Західною Африкою та більшою частиною Субекваторіальної Африки, що не дає нам змоги з’ясувати, де саме на цьому величезному просторі ця сім’я зародилася. Однак Ґринберг виявив, що всі ніґеро-конґолезькі мови Субекваторіальної Африки належать до однієї мовної підсім’ї банту. Ця підгрупа охоплює половину всіх 1032 нігеро-конґолезьких мов і більше половини (майже 200 млн) носіїв цих мов. Але всі ці 500 бантуських мов настільки схожі між собою, що їх жартома характеризували як 500 діалектів однієї мови.
Всі бантуські мови становлять лише одну низькорангову підсім’ю ніґе- ро-конґолезької мовної сім’ї. Більшість із 176 інших підсімей утиснулися в Західну Африку — невелику частину всього ніґеро-конґолезького ареалу. Зокрема найсвоєрідніші бантуські мови, а також небантуські ніґеро-конґолезькі мови, найтісніше споріднені з бантуськими, зосереджені на невеликій території Камеруну та сусідньої Східної Нігерії.
Вочевидь, ніґеро-конґолезька мовна сім’я зародилася у Західній Африці; її бантуська гілка виникла на східному краї цього ареалу — в Камеруні та Нігерії; а потім банту розселилися з цієї прабатьківщини більшою частиною Субекваторіальної Африки. Це розселення мало відбутися достатньо давно, щоб прамова банту розщепилася на 500 дочірніх мов, але недостатньо давно, щоб ці дочірні мови стали сильно відрізнятися одна від одної. Оскільки всі інші носії ніґеро-конґолезьких мов теж чорні, як і банту, ми не могли Дізнатися, хто й куди переселявся, з самих лише даних фізичної антропології.
Аби внести ясність у цей хід лінгвістичного мислення, я наведу добре знайомий приклад: географічне походження англійської мови. На сьогодні переважна більшість людей, для яких англійська є першою мовою спілкування, живе у Північній Америці, тоді як решта розкидана по всьому світу — в Британії, Австралії та інших країнах. У кожної з цих країн є свій діалект англійської. Якби ми не знали нічого про поширення та історію мов, то виснували б, що англійська постала в Північній Америці, звідки її перенесли через море до Британії й Австралії колоністи.
Однак ці діалекти англійської є лише низькоранговими підгрупами германської групи мов. Усі інші підгрупи — різні скандинавські, німецькі й голландські мови — втиснуті в невелику територію північно-західної частини
Європи. Зокрема, фризька мова, найближче споріднена з англійською германська мова, побутує лише на невеличкій частині узбережжя Голландії і в Західній Німеччині. Тож лінгвіст відразу правильно визначить, що англійська з’явилася у прибережній Північно-Західній Європі, звідки поширилася по всьому світу. І справді, з писемної історії нам відомо, що англійську занесли до Англії англосаксонські завойовники в V—VI ст. н. е.
По суті та сама логіка підказує нам, що майже 200 млн представників народу банту, що нині займають значну частину Африки, походять із Камеруну й Нігерії. Разом із північноафриканським походженням семітів і походженням мадагаскарських азійців це ще один висновок, якого б ми не зробили без лінгвістичних фактів.
Ми вже з’ясували на основі фактів поширення койсанських мов і відсутності окремих пігмейських мов, що пігмеї та койсани колись займали значно більші території, доки їх не поглинули чорні. (Я використовую слово «поглинення» як нейтральний усеохопний термін, що може позначати такі різні процеси, як завоювання, вигнання, схрещення, вигублення зброєю або епідеміями.) Ми вже знаємо із географії поширення ніґеро-конґолезьких мов, що чорними, які здійснювали це поглинення, були банту. Розглянуті досі фізичні й мовні факти дали нам змогу дізнатися, що були такі доісторичні поглинання, але вони поки що не розплутали загадки цих поглинань. Лише ще одна група фактів, які я зараз представлю, допоможе нам відповісти на два інші питання: які переваги дали змогу банту замістити пігмеїв і койса- нів? Коли банту досягли колишніх прабатьківщин пігмеїв і койсанів?
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги