Зброя, мікроби і сталь -

Почнімо з порівняння прийнятності різних винаходів в одному суспільстві. Схоже, що принаймні чотири чинники впливають на процес прийняття.

Перший і найочевидніший чинник — відносна економічна перевага порівняно з наявною технологією. Якщо колесо надзвичайно корисне для сучасних індустріалізованих суспільств, у деяких інших суспільствах ситуація зовсім не така. Стародавні корінні мексиканці вигадали колісні візки з осями для іграшок, але не для транспортування. Цей факт здається нам незбагненним, доки ми не згадаємо, що в них не було свійських тварин, щоб запрягати їх у колісні вози, тож останні не пропонували ніякої переваги над людьми-носильниками.

Другий момент — суспільні цінності та престиж, які можуть переважити економічну вигоду (або її відсутність). Мільйони людей у сучасному світі купують дизайнерські джинси за вдвічі вищу ціну, ніж можна придбати не менш міцні звичайні джинси через те, що соціальний престиж дизайнерської етикетки важить для них більше, ніж зайві гроші, які вони витрачають. Аналогічно Японія продовжує користуватися доволі громіздким письмом кандзі замість ефективніших абеток або власного ефективного силабарію кана — і все через надзвичайний престиж, який асоціюється з кандзі.

Ще один чинник — сумісність із груповими інтересами. Цю книжку, як і майже кожен друкований документ, який ви читаєте, було надруковано на клавіатурі стандарту «QWERTY», названій так за шістьма лівими літерами у її верхньому ряді. Хоч як це неймовірно, але таке розміщення клавіш було вигадане у 1873 році, по суті, як акт антипроектування. В розміщенні клавіш приховано безліч підступних трюків, щоб змусити друкаря набирати текст якомога повільніше: розкидано найуживаніші літери по різних рядах клавіатури і сконцентровано їх на лівому боці (де правші мусять використовувати свою слабкішу руку). Причина всіх цих на перший погляд контрпродукгивних особливостей полягає в тому, що друкарські машинки 1873 року заїдали, якщо швидко одна за одною натиснути кілька суміжних клавіш, тому виробникам доводилося гасити запал друкарів. Коли вдосконалення друкарських машинок усунуло проблему заїдання, випробування ефективно впорядкованої клавіатури в 1932 році показали, що вона дає змогу подвоїти швидкість набору текстів і зменшити зусилля на 95%. Але клавіатури стандарту «QWERTY» міцно утвердилися на той час. Групові інтереси сотень мільйонів звиклих до стандарту «QWERTY» друкарів, учителів друкарської справи, продавців друкарських машинок і комп’ютерів та виробників уже понад шістдесят років зводять нанівець будь-які спроби домогтися ефективнішої роботи на клавіатурі.

Якщо історія клавіатури стандарту «QWERTY» має відтінок жарту, багато схожих випадків викликали набагато тяжчі економічні наслідки. Чому Японія сьогодні домінує на світовому ринку транзисторної побутової електроніки настільки, що шкодить платіжному балансу США у відносинах із нею — і це попри те, що транзистори було винайдено й запатентовано в США? Тому що «Sony» викупило ліцензійне право у «Western Electric» у той час, коли американська індустрія побутової електроніки невпинно штампувала моделі приладів із вакуумними лампами і не хотіла вступати в конкуренцію зі своєю ж продукцією. Чому в британських містах аж до 1920-х років для освітлення вулиць використовували газові лампи, хоч американські й німецькі міста давно перейшли до електричного освітлення вулиць? Тому що британські муніципальні органи інвестували значні кошти в газове освітлення і запровадили регуляторні перешкоди для конкурентних компаній, які пропонували електричне світло.

Останній чинник, який впливав на прийняття нових технологій, — помітність їхніх переваг. У 1340 році, коли вогнепальна зброя ще не досягла більшої частини Європи, англійці граф Дербі та граф Солсбері стали свідками битви при Тарифі в Іспанії, під час якої араби використали проти іспанців гармати. Вражені побаченим, графи впровадили використання гармат в англійській армії, котра із завзяттям прийняла їх і вже через шість років застосувала проти французького війська у битві при Кресі.

Отже, колесо, дизайнерські джинси і клавіатура стандарту «QWERTY» ілюструють різні причини, з яких одне й те саме суспільство буває неоднаково сприйнятливим до різних винаходів. І навпаки: сприйнятливість до одного й того самого винаходу сильно варіюється серед сучасних суспільств. Усім нам відоме умоглядне узагальнення, нібито сільські суспільства «третього світу» менш готові приймати нововведення, ніж вестернізовані індустріальні суспільства. Навіть усередині індустріалізованого світу одні регіони набагато сприйнятливіші за інші. Такі відмінності, якщо вони існували в континентальному масштабі, можуть пояснити, чому технології розвивалися швидше на одних континентах, аніж на інших. Скажімо, якщо всі суспільства австралійських аборигенів із певних причин були однаково неприязними до змін, цим можна пояснити те, що вони продовжували використовувати кам’яні знаряддя довгий час після того, як металеві знаряддя з’явилися на всіх інших континентах. Як виникають відмінності в сприйнятливості суспільств до нововведень?

Історики технології запропонували довжелезний перелік із щонайменше чотирнадцяти пояснювальних чинників. Один із них — довша середня тривалість життя, котра буцімто дає потенційним винахідникам більше років, щоб акумулювати технологічне знання, а також терпіння й готовність розпочинати довгочасні дослідницькі програми, які дадуть плоди зі значною затримкою. В такий спосіб збільшена завдяки сучасній медицині середня тривалість життя могла зробити внесок у сучасне пришвидшення темпів винахідництва.

Наступні п’ять чинників стосуються економіки або організації суспільства. 1. Наявність дешевої рабської робочої сили в класичні часи нібито відохочувала від новаторства, тоді як висока платня й нестача трудових ресурсів у наш час спонукають до пошуку технологічних розв’язань. До прикладу, загроза зміни імміграційної політики, яка би врізала притік дешевої мексиканської сезонної робочої сили на каліфорнійські ферми, була безпосереднім мотивом для створення і поширення машинозбиральних сортів помідорів у Каліфорнії. 2. Патенти й інше майнове законодавство захищають власницькі права винахідників, винагороджуючи новаторство на сучасному Заході, тоді як відсутність такого захисту відохочує від нього в Китаї. 3. Сучасні індустріальні суспільства створюють широкі можливості для технічного вишколу — так само, як середньовічні ісламські країни і на відміну від сучасного Заїру. 4. Сучасний капіталізм на відміну від староримської економіки влаштований таким чином, щоб робити потенційно вигідним інвестування капіталу в технологічний розвиток. 5. Міцно вкорінений індивідуалізм американського суспільства дає змогу успішним винахідникам залишати свої прибутки собі, тоді як міцні родинні зв’язки на Новій Гвінеї гарантують, що якщо хтось почне заробляти гроші, до нього переселиться десяток родичів, щоб прогодуватися й отримати підтримку.

Наступні чотири гіпотетичних пояснення мають радше ідеологічний, аніж економічний або організаційний характер. 1. Готовність іти на ризик, незамінна для новаторства, набагато поширеніша в одних суспільствах, аніж в інших. 2. Науковий світогляд — унікальна риса європейського суспільства після доби Відродження, котра зробила значний внесок до його нинішньої технологічної вищості. 3. Терпимість до розмаїтих поглядів і до єретиків живить новаторство, тоді як традиційний світогляд (як-от наголос на стародавній класиці у сучасному Китаї) душить його. 4. Релігії дуже відрізняються одна від одної за своїм ставленням до технологічного новаторства: деякі течії юдаїзму та християнства нібито особливо сумісні з ним, тоді як деякі течії ісламу, індуїзму і брахманізму особливо неприхильні до нього.

Усі десять із наведених вище гіпотез правдоподібні. Але жодна з них не має неодмінного зв’язку з географією. Якщо патентні права, капіталізм і певні релігії справді сприяють технологічному розвитку, що сформувало ці чинники у післясередньовічній Європі, а не в сучасному Китаї або Індії?

У випадку перелічених десяти чинників принаймні зрозуміло, в якому напрямку вони впливають на технологію. Останні ж чотири запропоновані чинники — війни, централізовані уряди, клімат і багаті ресурси — справляли суперечливий вплив: іноді вони стимулювали технологію, іноді — заважали їй. 1. Упродовж історії війна часто ставала провідним стимулятором технологічного новаторства. Наприклад, колосальні інвестиції в ядерну зброю під час Другої світової війни й у літаки та вантажівки під час Першої світової війни привели до появи цілих галузей виробництва. Але війни нерідко відкидали суспільства назад у їхньому технологічному розвитку. 2. Сильні централізовані уряди сприяли технологічному розквітові Німеччини та Японії наприкінці XIX століття, але задушили його у Китаї після 1500 р. н. е. 3. Багато північно- європейців гадають, що технологія розквітає в суворому кліматі, де виживання без неї неможливе, і занепадає у м’якому кліматі, де немає потреби в одязі, а банани падають просто з дерев. Зустрічний хід думки такий: теплий клімат звільняє людей від постійної боротьби за існування і дає змогу присвячувати свій час і зусилля новаторству. 4. Точилися також дискусії з приводу того, чи стимулює технологію достаток або нестача природних ресурсів. Багаті ресурси можуть заохочувати створення винаходів, які спираються на ці ресурси, як-от технологія водяних млинів у дощовій Північній Європі з її великою кількістю річок. Але чому тоді ця технологія не розвивалася швидше на ще більш дощовій Новій Гвінеї? Винищення британських лісів вважають причиною того, що ця країна стала першопроходцем у розвитку вугільної технології, але чому знеліснення не мало аналогічних наслідків у Китаї?

Ці роздуми не вичерпують переліку причин, якими пояснюють, чому суспільства різняться між собою за сприйнятливістю до нових технологій. Мало того, всі ці безпосередні пояснення ухиляються від порушення питання щодо первинних чинників, яке маячить за ними. Велика кількість пояснень мала би стати відстрашливою перешкодою для наших спроб осягнути перебіг історії, адже технологія була, поза сумнівом, однією з наймогутні- ших її сил. Однак зараз я доводитиму, що розмаїття незалежних чинників, які стояли за технологічним новаторством, насправді полегшує, а не ускладнює розуміння загальної схеми історії.

Головне питання цієї книжки вимагає з’ясувати, чи ці чинники систематично відрізнялися від континенту до континенту, а отже, чи призводили вони до континентальних відмінностей у технологічному розвитку. Більшість дилетантів і багато істориків уголос або про себе дають ствердну відповідь на це питання. Вони, приміром, вважають, що австралійським аборигенам як єдиній групі були притаманні спільні ідеологічні характеристики, котрі зумовлювали їхню технологічну відсталість: вони начебто консервативні, живуть в уявному Часі-Сні⁵³ сотворіння світу і не зосереджуються на практичних способах поліпшити теперішнє життя. А один із провідних істориків Африки охарактеризував африканців як зосереджених на собі й несхильних до притаманного європейцям потягу до експансії.

Але всі ці заяви — справжнісінька спекуляція. Немає жодного дослідження великої кількості суспільств, які жили за схожих соціально-економічних умов на двох континентах, котре б демонструвало систематичні ідеологічні відмінності між народами цих двох континентів. Натомість зазвичай логіка цих спекуляцій рухається замкненим колом: оскільки технологічні відмінності існують, з цього випливає існування відповідних ідеологічних відмінностей.

Насправді ж я неодноразово спостерігав на Новій Гвінеї, що тубільні суспільства острова дуже сильно відрізняються один від одного за своїм панівним світоглядом. Яків індустріалізованій Європі або Америці, на традиційній Новій Гвінеї є консервативні суспільства, які чинять опір нововведенням, живучи пліч-о-пліч із новаторськими суспільствами, які вибірково приймають нововведення. Як наслідок, після прибуття сюди західних технологій підприємливіші суспільства скористалися ними, щоб здолати своїх консервативних сусідів.

Скажімо, коли європейці в 1930-ті роки вперше досягай верхогір’їв на сході Нової Гвінеї, вони «відкрили» там десятки племен кам’яної доби, котрі доти не мали контактів із європейцями. Серед них плем’я чимбу особливо завзято переймало європейські технології. Коли люди цього племені побачили, що білі поселенці вирощують каву, вони почали її вирощувати й собі як товарну культуру. 1964 року я зустрівся з 50-річним чимбу, який не вмів читати, носив традиційну сорочку з трави і народився у суспільстві, котре користувалося кам’яними знаряддями. Цей чимбу розбагатів на вирощуванні кави, використав свої прибутки, щоб придбати лісопилку за 100 тис. доларів готівкою, а також придбав цілий парк вантажівок для транспортування своєї кави і деревини до ринків. На відміну від чимбу сусіднє верхогір- не плем’я дарибі, з яким я працював протягом восьми років, було особливо консервативним і байдужим до нових технологій. Коли перший гелікоптер приземлився на їхній території, вони швиденько роздивилися його, а тоді повернулися до своєї роботи; чимбу би запекло домовлялися, щоб покататися на ньому. Як наслідок, чимбу зараз насідають на території дарибі, відбирають її для своїх плантацій і наймають їх працювати на себе.

На будь-якому іншому континенті також знаходилися сприйнятливі тубільні народи, які вибірково переймали чужоземні порядки й технології, успішно інтегруючи їх у своє суспільне життя. В Нігерії народ ібо став місцевим підприємливим двійником новогвінейських чимбу. Найчисленнішим корінним американським племенем у СІЛА сьогодні є навахо, які на момент прибуття європейців були лише одним із кількох сотень племен. Але вони виявилися найбільш гнучкими і спроможними вибірково засвоювати нововведення. Навахо застосували західні барвники у своєму ткацтві, стали сріблярами і скотарями, а сьогодні водять вантажівки, продовжуючи жити у традиційних оселях.

Серед позірно консервативних австралійських аборигенів також є як сприйнятливі, так і консервативні суспільства. Одна крайність серед них — тасманці, які продовжують використовувати кам’яні знаряддя, замінені десятки тисяч років тому в Європі і облишені на більшій частині Австралії також. їх протилежність — окремі аборигенні рибальські групи Південно-Східної Австралії, які вигадали складні технології для розведення риби, зокрема сконструювали канали, загати і постійні пастки.

Отже, здатність розвивати й приймати винаходи надзвичайно різна навіть у суспільств одного континенту. В одному суспільстві вона також змінюється з часом. У наш час ісламські суспільства Близького Сходу відносно консервативні й не входять до передових лав технологічних новаторів. Але середньовічний іслам цього самого регіону був технологічно передовим і відкритим до нововведень. Він забезпечив набагато вищий рівень письменності, ніж у сучасній Європі; він настільки глибоко засвоїв класичну грецьку цивілізацію, що багато старогрецьких книг дійшли до нас лише в арабських копіях; в ісламському середовищі відбулося винайдення або вдосконалення вітряків, припливних млинів, тригонометрії та латинських вітрил; у ньому було зроблено важливі прориви в металургії, механічній і хімічній інженерії та методах зрошення; ісламські суспільства перейняли папір і порох у Китаю і перенесли ці винаходи до Європи. В Середні віки потік технологій здебільшого рухався від ісламських країн до Європи, а не навпаки, як сьогодні. Тільки десь після 1500 року загальна спрямованість потоку почала розвертатися в протилежний бік.

Схильність Китаю до нововведень також значно коливалась у часі. Десь до 1450 року Китай у технологічній площині був значно більш новаторським і передовим, ніж Європа, і навіть переважав середньовічні ісламські держави. До довгого переліку китайських винаходів належать ворота шлюзів, чавун, глибоке буріння, ефективна упряж для тварин, порох, повітряний змій, магнітний компас, розбірні друкарські літери, папір, порцеляна, друк (якщо не враховувати Фестський диск), ахтерштевневе стерно і ручні візки. Потім Китай поклав край новаторству з причин, над якими ми поміркуємо в післямові. Натомість Західну Європу та похідні від неї північноамериканські суспільства ми вважаємо лідерами сучасного світу в технологічному новаторстві, хоч до Пізнього середньовіччя західноєвропейські технології відставали від технологій будь-якого іншого «цивілізованого» регіону Старого світу.

Отже, теза про те, нібито є континенти, всі суспільства яких схильні до новаторства, та інші континенти, всі суспільства яких тяжіють до консерватизму, не має під собою ґрунту На будь-якому континенті в будь-який час обов’язково знайдуться як новаторські, так і консервативні суспільства.

Поміркувавши, ми зрозуміємо, що саме такого висновку слід було очікувати, якщо новаторство суспільства зумовлюється багатьма незалежними чинниками. Якщо не знати всіх цих чинників, новаторство буде непе- редбачуваним. Тому суспільствознавці дискутують з приводу конкретних причин зміни сприйнятливості до нововведень в ісламському світі, Китаї та Європі, і чому чимбу, ібо і навахо виявилися більш сприйнятливими до нових технологій, ніж їхні сусіди. Проте для дослідника загальних закономірностей історії не має значення, які конкретні чинники відіграли провідну роль у кожному випадку. Сила-силенна чинників, які впливають на новаторство, робить завдання історика парадоксально легким, обертаючи суспільну варіативність новаторства на випадкову в своїй суті змінну. Це означає, що на достатньо великій території (скажімо, на всьому континенті) в будь-який конкретний час певна частка суспільств обов’язково буде новаторською.

Звідки ж з’являються нововведення? У всіх випадках, за винятком кількох ізольованих суспільств минулого, велика частина або більшість нових технологій були не продуктом місцевої винахідливості, а результатом запозичення від інших суспільств. Співвідношення місцевих винаходів і запозичень залежить головно від двох чинників: легкості винайдення конкретної технології та близькості конкретного суспільства до інших суспільств.

Деякі винаходи можна створити напряму із природної сировини. Такі винаходи в світовій історії незалежно з’являлися в багатьох епохах і місцях. Один із прикладів, який ми вже докладно розглянули, — одомашнення рослин, яке мало щонайменше дев’ять незалежних осередків. Інший — кераміка, яка, напевно, виникла зі спостережень за властивостями глини — дуже поширеного матеріалу, — коли її висушувати або нагрівати. Кераміка з’явилися на території Японії 14 тис. років тому, на Родючому півмісяці й у Китаї — десь до 10 тис. років тому, а після того — в Амазонії, Сахельському поясі Африки, південному сході США та Мексиці.

За приклад набагато складнішого винаходу може правити письмо, яке не напрошується само собою в ході спостережень за якимось природним матеріалом. Як ми довідалися у дванадцятому розділі, воно походило лише з кількох незалежних осередків, а абетку винайшли, вочевидь, лише один раз у світовій історії. До інших складних винаходів належать водяне колесо, ротаційні жорна, зубчаста передача, магнітний компас, вітряк і камера-об- скура, які було винайдено лише одного разу або двічі в Старому світі й жодного разу — в Новому.

Такі складні винаходи в переважній більшості набуваються шляхом запозичення, позаяк вони поширюються швидше, ніж їх можна самостійно винайти. Яскравий приклад — колесо, поява якого датується приблизно 3400 роком, було знайдено біля Чорного моря, звідки за кілька наступних сторіч воно поширилося майже всією Європою та Азією. Всі ранні колеса Старого світу мали особливу конструкцію: це був грубий дерев’яний круг, який складався з трьох зчеплених між собою дощок, а не обід зі спицями. Натомість єдині колеса, що були в корінних американських суспільств (зображені на мексиканському керамічному посуді), складалися з суцільної дошки, що свідчить про друге самостійне винайдення колеса (як і слід було очікувати з огляду на ізольованість Нового світу від цивілізацій Старого світу).

Ніхто навіть не допускає, що однакова специфічна конструкція колеса випадково з’явилася в багатьох різних місцях Старого світу впродовж кількох сторіч після семи мільйонів років безколісної історії людства. Натомість зрозуміло, що корисність колеса спричинила його стрімке поширення на схід і захід Старого світу від єдиного місця винайдення. До інших прикладів складних технологій, які поширювалися на схід і захід стародавнього Старого світу з єдиного західноазійського джерела, належать дверний замок, шків, ротаційні жорна, вітряк і абетка. За приклад технологічної дифузії у Новому світі може правити металургія, яка поширилася з Анд через Панаму до Ме- зоамерики.

Коли винахід із широким спектром практичних застосувань несподівано зринає в одному суспільстві, він зазвичай поширюється в один із двох способів. Інші суспільства спостерігають за цим винаходом або дізнаються про нього, проявляють сприйнятливість до нього і переймають його. Або ж суспільства, в яких немає цього винаходу, опиняються у невигідному становищі порівняно із суспільством, яке ним володіє, тож останнє долає і витісняє їх, якщо збитковість їхнього становища дозволяє. Простий приклад — поширення мушкетів серед новозеландських племен маорі. Одне з цих племен, нґапугі, перейняло мушкети від європейських купців близько 1818 року. Протягом подальших 15 років Нова Зеландія здригалася від так званих мушкетних воєн, у ході яких безмушкетні племена або самі діставали нову зброю, або їх підкорювали племена, які вже встигли озброїтися мушкетами. Результатом цих подій було те, що до 1833 року технології мушкетів поширилися всією Новою Зеландією: всі вцілілі племена маорі тепер користувалися ними.

Суспільства можуть переймати нові технології від інших суспільств, які винайшли їх, у багатьох різних контекстах. Зокрема це може відбуватися через мирну торгівлю (як-от у випадку поширення транзисторів зі СІЛА до Японії у 1954 році), шпіонаж (таємне вивезення шовкопрядів із Південно-Східної Азії до Середнього Сходу в 552 р. н. е.), еміграцію (поширення французьких методів виготовлення скла й одягу Європою зусиллями 200 тис. гуґенотів, вигнаних із Франції в 1685 році) та війну. Один із найважливіших прикладів поширення через війну — запозичення ісламським світом китайських методів виробництва паперу після того, як арабське військо завдало поразки китайському в Талаській битві 751 р. н. е. в Центральній Азії, знайшло серед бранців майстрів з виготовлення паперу і доправило їх до Самарканда, щоб заснувати там паперову мануфактуру.

У дванадцятому розділі йшлося про те, що культурна дифузія може відбуватися шляхом ретельного «наслідування зразка» або проникнення туманного уявлення про винахід, яке спонукає до повторного винайдення деталей. А також зазначалося, як ці дві альтернативи реалізувалися в поширенні письма, але вони стосуються й поширення інших технологій. У попередньому абзаці було наведено приклади наслідування зразка, тоді як перенесення китайської технології виготовлення порцеляни до Європи пропонує приклад затяжного процесу дифузії ідеї. Порцеляну, дрібнозернисту напівпрозору кераміку, було винайдено в Китаї десь у VII ст. н. е. Потрапивши до Європи через Великий шовковий шлях у XIV столітті (без відомостей про методи її виготовлення), порцеляна викликала захват і численні невдалі спроби відтворити її. Лише 1707 року німецький алхімік Йоган Бетґер після тривалих експериментів із процесом і співвідношенням різних мінералів і глин натрапив на потрібний рецепт, відтак заснувавши нині знамениту Мейсенську порцелянову мануфактуру. Пізніше завдяки більш-менш незалежним зусиллям у Франції й Англії з’явилася севрська, веджвудська і споудська порцеляна. Отже, європейським гончарям довелося самим перевинаходити методи китайського виробництва, але на ці зусилля їх надихали зразки бажаного продукту, який вони мали перед очима.

Суспільства з різною швидкістю можуть отримувати технології шляхом дифузії від інших суспільств залежно від свого географічного розташування. Найбільш ізольованим народом на Землі в сучасній історії були аборигенні тасманці, котрі, не маючи океанських човнів, замешкували острів, розташований за 160 кілометрів від Австралії, котра своєю чергою є найбільш ізольованим континентом. Тасманці не мали контактів із іншими суспільствами впродовж 10 тис. років, тож не запозичили жодної нової технології і мали лише те, що винайшли власноруч. До австралійців і новогвінейців, відокремлених від азійського материка мережею індонезійських островів, з Азії зрідка докочувався який-небудь винахід. Найлегше доступними для набуття винаходів шляхом дифузії були суспільства, розміщені на найбільших континентах. Тут найшвидше розвивалися технології, оскільки вони нагромаджували не тільки власні винаходи, а й винаходи інших суспільств. Скажімо, середньовічний ісламський світ, розміщений посередині Євразії, отримував винаходи із Індії та Китаю, а також успадкував старогрецьку вченість.

Разючий приклад важливості дифузії та географічного розташування, яке її вможливлює, пропонують за інших умов незбагненні випадки суспільств, які відмовилися від потужних технологій. Зазвичай ми вважаємо, що після того, як корисну технологію було набуто, вона неминуче закріплюється в суспільстві, доки її не замінить краща. Насправді ж технологію треба не тільки набути, а й зберегти, що також залежить від багатьох непередбачуваних чинників. Будь-якому суспільству притаманні соціальні рухи і примхи, які підносять до рангу цінностей економічно непотрібні речі й тимчасово знецінюють корисні речі. У наш час, коли майже всі суспільства на Землі тісно пов’язані одне з одним, важко уявити, щоб якась примха по-справжньому призвела до відмови від важливої технології. Навіть якщо суспільство тимчасово відвернеться від якої-небудь потужної технології, воно побачить, як її використовують сусіди і матиме можливість повторно набути її через дифузію (або ж його завоюють сусіди, якщо воно не зробить цього). Проте в ізольованих суспільствах такі примхи можуть мати незворотні наслідки.

Знаменитим прикладом цього є відмова Японії від вогнепальної зброї. Остання потрапила до Японії в 1543 р. н. е., коли два португальські авантюристи прибули туди з аркебузами (примітивними рушницями) на китайському товарному кораблі. Японців настільки вразила нова зброя, що вони започаткували самостійне виробництво рушниць, значно поліпшили їхню технологію і до 1600 року мали більше рушниць (до того ж кращої якості), ніж будь-яка інша країна світу.

Але в Японії діяли також чинники, спрямовані проти прийняття вогнепальної зброї. У цій країні був численний військовий клас (самураї), який підносив меча до рангу класового символу й витвору мистецтва (та засобу підкорення нижчих класів). Доти японські війни проходили у вигляді окремих двобоїв між озброєними мечами самураями, які стояли на відкритому просторі, виголошували ритуальні промови, а потім переходили до граційного фехтування, котре було предметом особливої гордості. Така поведінка ставала смертельно небезпечною за присутності солдатів, набраних із селян, які без будь-якої граційності гатили із рушниць. Мало того, рушниці були чужоземним винаходом, тож їх зневажали, як і всі інші чужоземні речі в Японії після 1600 року. Контрольований самураями уряд спершу обмежив виробництво рушниць кількома містами, потім запровадив урядовий дозвіл на цей промисел, далі почав видавати дозволи тільки на рушниці, що вироблялися для потреб уряду, і кінець кінцем скоротив урядові замовлення на рушниці, аж доки в Японії взагалі майже не лишилося робочих рушниць.

Серед тогочасних європейських правителів також були такі, які зневажали рушниці й намагалися обмежити їх використання. Але такі заходи ніколи далеко не заходили в Європі, де будь-яку країну, котра тимчасово зрікалася вогнепальної зброї, відразу б захопили її сусіди, котрі не цуралися рушниць. Лише через те, що Японія була густонаселеним ізольованим архіпелагом, вона змогла викрутитися попри відмову від цієї потужної військової технологічної новинки. Кінець безпеці через ізоляцію настав у 1853 році, коли візит американського флоту під командою комодора Перрі, на кораблях якого виблискували гармати, переконав Японію поновити виробництво вогнепальної зброї.

Ця відмова, а також відмова Китаю від океанських кораблів (і від механічного годинника та прядильної машини на водяній тязі) — знамениті історичні приклади технологічних поворотів назад у ізольованих або напівізо- льованих суспільствах. Такі повороти мали місце і в доісторичні часи, крайнім випадком чого були аборигени Тасманії, котрі відмовилися навіть від кістяних знарядь і рибальства, ставши технологічно найпримітивнішим суспільством сучасного світу (розділ 15). Можливо, аборигени Австралії спершу прийняли лук і стріли, а потім відмовилися від них. Жителі Торесових островів відмовилися від човнів, а мешканці острова Ґауа спершу зреклися, а потім повернулися до них. По всій Полінезії відбулася відмова від кераміки. Більшість полінезійців і чимало меланезійців зреклися лука й стріл на війні. Полярні ескімоси втратили лук і стріли та каяк, тоді як дорсетські ескімоси втратили лук і стріли, лучковий дриль і собак.

Ці приклади, попервах здаючись чудернацькими, добре ілюструють роль географії та дифузії в історії технологій. За відсутності дифузії суспільство набуває менше нових технологій і втрачає більше наявних.

Через те що технологія породжує ще більше технологій, важливість дифузії винаходу потенційно перевищує важливість початкового винайдення. Історія технології втілює так званий автокаталітичний процес, тобто процес, темпи якого наростають із часом, тому що він сам себе каталізує. Нас вражає технологічний вибух, який відбувся після Промислового перевороту, але середньовічний вибух був так само вартим захоплення порівняно із вибухом бронзової доби, перед яким маліє пізньопалеолітичний вибух.

Одна з причин автокаталізації технологічного розвитку полягає в тому, що нові досягнення спираються на попереднє розв’язання простіших проблем. Скажімо, рільники кам’яної доби не перейшли напряму до видобутку й обробітку заліза, котрі вимагають високотемпературного горна. Натомість видобуток і обробіток залізної руди спиралися на тисячолітній досвід людства із природними виходами на поверхню чистих металів, достатньо м’яких, щоб за допомогою молота їм можна було надати потрібної форми, не вдаючись до нагрівання (мідь і золото). Вони також спиралися на тисячоліття розвитку простих горен для виготовлення кераміки, а відтак для виділення міді з руди і обробки мідних сплавів (бронзи), які не вимагають настільки високих температур, як залізо. На Родючому півмісяці й у Китаї залізні предмети поширилися десь через 2 тис. років після виникнення бронзової металургії. Суспільства Нового світу тільки-но почали виготовляти бронзові артефакти і ще не мали залізних тоді, коли прибуття європейців перервало незалежну траєкторію розвитку цієї частини світу.

Ще одна з причин автокаталізу полягає в тому, що нові технології та нові матеріали дають змогу створювати інші нові технології за допомогою рекомбінації. Чому, наприклад, друкарство стрімко поширилося середньовічною Європою після того, як Ґутенберґ надрукував у 1455 році свою Біблію, а не після того, як невідомий друкар створив у 1700 р. до н. е. Фестський диск? Пояснення почасти полягає в тому, що середньовічні європейські друкарі могли поєднати в своїй діяльності шість технологічних досягнень, які були недоступні творцю Фестського диска. Із цих досягнень — папір, розбірні літери, металургія, прес, чорнило і шрифт — папір та ідея розбірного друкарського набору дійшли до Європи з Китаю. Ідея Ґутенберґа відливати літери за допомогою металевих кліше, аби уникнути потенційно фатальної проблеми неоднакового розміру літер, спиралася на велику кількість металургійних досягнень: сталь для пуансонів, латунь або бронза (пізніше замінені сталлю) для кліше, свинець для матриць і сплав олова, цинку й свинцю для самої шрифтини. Ґутенберґів прес походив від гвинтових пресів, які використовувалися для виготовлення вина та маслинової олії, тоді як його чорнило було олієвмісним удосконаленням тодішніх чорнил. Абетковий шрифт, який середньовічна Європа успадкувала від тритисячолітнього розвитку абетки, добре надавався для друку за допомогою розбірних літер, позаяк доводилося відлити лише кілька десятків літерних форм, на відміну від тисяч знаків, які вимагалися б китайським письмом.

Зі всіх цих передумов автор Фестського диска порівняно з Ґутенберґом мав доступ до гірших технологій, придатних для того, щоб поєднати їх у друкарську систему. Носієм письма у випадку диска виступала глина — набагато громіздкіший матеріал, ніж папір. Металургійна майстерність, чорнила і преси на Криті 1700 р. до н. е. значно поступалися тому, що було в 1455 р. н. е. в Німеччині, тому диск доводилося відтискати рукою, а не відлитими розбірними шрифтинами, вставленими в металеву раму, змащеними чорнилом і прикладеними до поверхні паперу. Шрифт, який використано на диску, був силабарієм із більшою кількістю знаків і складнішими формами, ніж латиниця, якою користувався Ґутенберґ. Як наслідок, друкарська технологія, застосована на Фестському диску, була набагато громіздкішою і пропонувала менше переваг над ручним письмом, ніж Ґутенбергів друкарський верстат. На додаток до технологічних недоліків Фестський диск надрукували за часів, коли володіння письмом обмежувалося кількома палацовими й храмовими писарями. Тому попит на блискучий витвір автора диска був малим, а отже, недостатнім, щоб спонукати інвестиції в марудну роботу з виготовлення десятків ручних пуансонів. Натомість потенційний масовий ринок для друкарства у середньовічній Європі спонукав численних інвесторів позичати Ґутенберґові гроші.

Наші технології розвивалися від перших кам’яних знарядь, які почали використовувати понад два з половиною мільйони років тому, до лазерного принтера 1996 року, який замінив мій застарілий струменевий принтер 1992 року і на якому було видруковано рукопис цієї книжки. На початку темпи розвитку були доволі повільними — минали сотні тисяч років без вловимих змін у наших кам’яних знаряддях і без жодного вцілілого доказу існування артефактів, виготовлених із інших матеріалів. Сьогодні технологія розвивається настільки швидко, що про її досягнення розповідають у щоденних газетах.

У довгій історії пришвидшуваного розвитку технологій можна виокремити два особливо вагомі стрибки. Перший стався між 100 і 50 тис. років тому і став можливим, напевно, завдяки генетичним змінам у наших тілах, а саме завдяки формуванню сучасної людської анатомії, яка вможливила функціонування сучасного мовлення або сучасного мозку, або того й того. Результатом цього стрибка стала поява кістяних, спеціалізованих кам’яних і складених знарядь. Другий стрибок став можливим завдяки переходу до осілого способу життя, який відбувся в різний час у різних частинах світу, почавшись 13 тис. років тому в одних місцях і досі не закінчившись у деяких інших. У більшості випадків перехід до осілості був пов’язаний із прийняттям харчового виробництва, яке змушувало людей лишатися поблизу городів, садів і відкладених у запас надлишків харчу.

Осілість відіграла переломну роль в історії технологій, бо дала змогу людям нагромаджувати непереносні пожитки. Кочові мисливці-збирачі мусять вдовольнятися тільки технологією, яку можна носити із собою. Якщо ви часто переміщуєтесь і не маєте рухливого транспорту або тяглових тварин, ваші пожитки неминуче обмежуються дітьми, зброєю й абсолютним мінімумом інших неодмінних речей найпершої потреби, достатньо компактних для перенесення. Ви собі не закинете на спину гончарні вироби й друкарський верстат, коли переходитимете на інший осідок. Ця практична трудність пояснює, чому деякі технології, які з’являлися рано, мусили дуже довго чекати на своє подальше вдосконалення. Наприклад, найдавніші знайдені провісники кераміки — випалені глиняні статуетки, які виготовлялися на території колишньої Чехословаччини 27 тис. років тому, задовго до появи найдавнішого відомого глиняного посуду (у Японії 14 тис. років тому). В тій самій Чехословаччині було знайдено найдавніші сліди ткацтва, датовані тим самим періодом, але інших його слідів виявлено не було аж до появи найдавнішого відомого кошика десь 13 тис. років тому та найдавнішого відомого плетеного одягу близько 9 тис. років тому. Попри дуже ранні перші кроки, ні кераміка, ні ткацтво не постали, доки люди не перейшли до осілого способу життя, тим самим розв’язавши проблему транспортування глеків і ткацьких верстатів.

Крім того, що харчове виробництво вможливило осіле життя, а отже, нагромадження пожитків, воно відіграло кардинальну роль в історії технологій ще й з іншої причини. Завдяки йому вперше в еволюції людини виникла можливість формування економічно спеціалізованих суспільств, які складалися з селян, котрі виробляли харч, і спеціалістів, які харчу не виробляли, а утримувалися за рахунок його виробників. Але в другій частині цієї книжки ми вже переконалися, що харчове виробництво виникло в різний час на різних континентах. Крім того, в цьому розділі ми побачили, що локальна технологія у своєму зародженні та збереженні залежить не тільки від локального винайдення, а й від дифузії технологій з інших місць. Ця обставина зумовила стрімкіший розвиток технологій на континентах, які мали менше географічних та екологічних перепон для дифузії на своїй території та на інші континенти. І нарешті, кожне суспільство на якомусь окремому континенті — це додаткова можливість для винайдення або прийняття технології, позаяк суспільства з багатьох причин дуже сильно варіюються за схильністю до новаторства. Тож за інших рівних умов технологія розвивається найшвидше у великих продуктивних регіонах із великим населенням, великою кількістю потенційних винахідників і великою кількістю суспільств, які конкурують між собою.

Тепер ми можемо підсумувати, як варіації за цими трьома чинниками — часом зародження харчового виробництва, перепонами для дифузії та чисельністю населення — безпосередньо вели до відомих нам міжконтинентальних відмінностей у технологічному розвитку. Євразія (яка фактично охоплює Північну Африку) — найбільший материк світу, який містить найбільшу кількість конкурентних суспільств. Це також материк, на якому розташовані два осередки, в яких виробництво харчу зародилося найдавніше: Родючий півмісяць і Китай. Він витягнутий уздовж осі схід—захід, що дає змогу багатьом винаходам, запровадженим в одній частин Євразії, відносно швидко поширюватися на суспільства, розташовані на схожих широтах і в схожих природно-кліматичних зонах тієї-таки Євразії. Протяжність цього материка уздовж його другорядної осі (північ—південь) різко контрастує із вузькістю Америки на Панамському перешийку. На ньому немає важко- здоланних екологічних перепон, як ті, що перетинають головні осі Америки й Африки. Отже, географічні й екологічні перепони для дифузії технологій легше здоланні в Євразії, ніж на інших континентах. Завдяки усім цим чинникам Євразія стала континентом, на якому найраніше розпочалося піс- ляплейстоценове технологічне пришвидшення і на якому воно вилилося у найбільше локальне нагромадження технологій.

Північну та Південну Америку зазвичай розглядають як два окремі континенти. Проте вони були сполучені між собою впродовж кількох мільйонів років і породжують схожі історичні проблеми. Тож їх можна розглядати разом для порівняння з Євразією. Взяті разом, вони являють собою другий за розміром материк, котрий, утім, значно поступається Євразії. Його сильно членують географія та екологія: Панамський перешийок, який має лише 65 кілометрів завширшки, фактично розділяє Америку в географічному плані, тоді як дарієнські дощові ліси, які вкривають перешийок, і північномексиканська пустеля розділяють його в екологічному плані. Ця остання пустеля відокремила мезоамериканські розвинені суспільства від північноамериканських, тоді як перешийок відокремив ті-таки мезоамериканські розвинені суспільства від андських і амазонських. Ба більше, головна вісь Америки пролягає із півночі на південь, змушуючи будь-яку дифузію рухатися впоперек вектора зміни широти (і клімату), а не вздовж однієї широти. Приміром, колесо винайшли в Мезоамериці, а лам одомашнили в Центральних Андах до 3000 р. до н. е., але 5 тис. років по тому цей єдиний в Америці в’ючак і єдині американські колеса так і не зустріли одне одного, хоча відстань, яка відокремлювала мезоамериканські суспільства майя від північного кордону імперії інків (1900 кілометрів), була набагато меншою від 9600 кілометрів, які розділяли Францію та Китай, котрі мали і те, й те. Я гадаю, що саме ці чинники пояснюють технологічне відставання Америки від Євразії.

Субсахарська Африка — третій за розміром материк у світі — значно менша за Америку. Впродовж більшої частини історії людства вона була набагато доступнішою з Євразії, ніж Америка, однак пустеля Сахара виступала значною екологічною перешкодою, котра відокремлювала її від Євразії та Північної Африки. Притаманне Африці видовження вздовж осі північ—південь створювало подальші перешкоди для дифузії технологій як усередині самої Субсахарської Африки, так і між нею та Євразією. Якщо говорити про перший випадок, то гончарство й залізообробка зародилися в Сахельському поясі, що належить до Субсахарської Африки і лежить на північ від екватора, або досягли його принаймні так само давно, як вони проникли до Західної Європи. Однак гончарство досягло південного кінця Африки не раніше 1 р. н. е., а металургія не дісталася туди суходолом, доки її не завезли з Європи на кораблях.

Нарешті, Австралія — найменший континент. Мала кількість опадів і низька родючість більшої частини Австралії робить її, по суті, ще меншою в сенсі спроможності підтримувати людське населення. До того ж це найі- зольованіший континент. Харчове виробництво так ніколи й не постало тут самостійно. Ці чинники в своїй сукупності зробили Австралію єдиним континентом, який увійшов у Новий час без металевих артефактів.

Табл. 13.1 переносить ці чинники у площину чисел, порівнюючи континенти за їхньою площею та нинішньою чисельністю населення. Ми не знаємо, яким було населення континентів 10 тис. років тому, напередодні виникнення харчового виробництва, але вони, поза сумнівом, розміщувалися в цій самій послідовності, позаяк багато регіонів, які дають більшу частину харчу в наш час, були б родючими теренами для мисливців-збирачів 10 тис. років тому. Різниця за чисельністю населення вражає: в Євразії (разом із Північною Африкою) живе вшестеро більше людей, ніж в Америці; майже увосьмеро більше, ніж в Африці; і в 230 разів більше, ніж в Австралії. А що більше населення, то більше винахідників і більше суспільств, які конкурують між собою. З допомогою табл. 13.1 стає зрозумілою суть пояснення появи рушниць і сталі в Євразії.

Таблиця 13.1. Населення континентів

Континент

Населення в 1990 році

Площа, км²

Євразія та Північна Африка

4120000000

60100000

(Євразія)

(4000000000)

(54000000)

(Північна Африка)

(120000000)

(6100000)

Північна та Південна Америка

736000000

42300000

Субсахарська Африка

535000000

24300000

Австралія

18000000

7600000

Усі ці впливи, що їх континентальні відмінності за площею, чисельністю населення, легкістю дифузії та часом зародження харчового виробництва справляти на виникнення технологій, були підсилені через технологічний автокаталіз. Тим самим значна початкова перевага Євразії до 1492 року перетворилася на грандіозний відрив — і це радше завдяки особливій євразійській географії, аніж особливому інтелекту її мешканців. Серед новоґві- нейців, яких я знав, є потенційні Едисони. Проте вони спрямовують свою винахідливість на технологічні проблеми, яісі актуальні для їхнього становища: проблеми виживання за відсутності будь-яких привізних предметів у новогвінейських джунглях, а не на проблеми винайдення фонографів.

РОЗДІЛ 14

Від егалітаризму до каептократії

В

1979 році, пролітаючи із кількома друзями-місіонерами над віддаленими заболоченими місцевостями Нової Гвінеї, я зауважив кілька розкиданих на багато кілометрів одна від одної хатин. Пілот пояснив мені, що десь на болотистій території, яка простягалася під нами, група індонезійських мисливців на крокодилів нещодавно зустрілася з групою новогвінейських кочовиків. Обидві сторони запанікували, і зустріч закінчилася тим, що індонезійці підстрелили кількох кочовиків.

Мої друзі-місіонери припустили, що кочовики належали до групи фаю, з якою зовнішній світ досі не мав контактів. Відомо про неї лише з розповідей настраханих сусідів — колишніх кочовиків кірікірі, серед яких уже працювали місіонери. Перші контакти між новогвінейськими групами і чужинцями завжди потенційно небезпечні, але в цьому випадку почин був особливо лиховісним. Попри це мій друг Даґ наважився прилетіти до фаю на гелікоптері, щоб спробувати налагодити із ними дружні зв’язки. Повернувся він живий, але до смерті переляканий, розповівши неймовірну історію.

З’ясувалося, що фаю живуть переважно окремими родами, розсіяними по болотистій місцевості, збираючись лише один-два рази на рік, щоб обмінятися дівчатами на виданні. Візит Даґа збігся у часі з таким зібранням, на якому зійшлися кілька десятків фаю. Для нас кількадесят людей — це невелике, звичайнісіньке зібрання, але для фаю це рідкісна, небезпечна подія. Тут убивці несподівано опиняються віч-на-віч із родичами своєї жертви. Наприклад, один чоловік помітив на зустрічі людину, яка вбила його батька. Син схопив сокиру і рвонув до вбивці, але його повалили на землю друзі; тоді убивця з сокирою в руках кинувся на розпростертого сина, але його теж повалили. Обох чоловіків тримали попри їхні люті крики, доки вони не виснажилися і їх можна було відпустити. Інші чоловіки час від часу вигукували образи на адресу один одного, тряслися від люті, вганяючи від безсилля сокири в землю. Ця напруга зберігалася всі ті кілька днів, доки тривало зібрання, а Даґ молився, щоб усе завершилося без кровопролиття.

Плем’я фаю складається десь із 400 мисливців-збирачів, розділених на чотири клани, і кочує територією площею близько кількох сотень квадратних кілометрів. Згідно з їхніми розповідями, їх колись було близько двох тисяч, але чисельність сильно впала у результаті взаємних убивств. У них не існувало політичних і соціальних механізмів, які ми вважаємо за самоочевидні, для досягнення мирного розв’язання серйозних суперечок. Кінець кінцем, у результаті Дагового візиту одна група фаю запросила одне відважне подружжя місіонерів жити з ними. Подружжя прожило серед них уже з десяток років і помалу переконало їх відмовитися від насилля. В такий спосіб фаю долучилися до сучасного світу, в якому на них чекає непевне майбутнє.

Багато інших груп новогвінейців і амазонських індіанців, які раніше не контактували із зовнішнім світом, так само завдячують місіонерам своїм залученням до сучасного світу. За місіонерами прибувають учителі та лікарі, чиновники і солдати. Таким чином, поширення державної влади та релігії були пов’язані між собою впродовж писемної історії, незалежно від того, було це поширення мирним (як урешті-решт відбулося з фаю) чи насильним. В останньому випадку часто саме державна влада організовує завоювання, а релігія виправдовує його. Хоча кочовики й племінні народи зрідка завдають поразки організованим урядам і релігіям, протягом минулих 13 тис. років провідною тенденцією була їхня поразка.

Наприкінці останнього зледеніння більшість населення світу жила у суспільствах на кшталт сьогоденних фаю і жодна група людей не мала помітно складнішого за рівнем організації суспільства. Ще в 1500 р. н. е. менше 20% суші були розділені кордонами між державами, якими керували бюрократи і закони. Сьогодні ж у такий спосіб розділена вся суша за винятком Антарктиди. Нащадки тих суспільств, які найраніше створили централізовані держави й організовані релігії, кінець кінцем запанували в сучасному світі. Отож, поєднання держави й релігії стало, поруч із мікробами, письмом і технологіями, одним із чотирьох головних безпосередніх чинників, котрі задали обриси найзагальнішої схеми історії. Як же виникли держава та релігія?

Ватаги фаю та сучасні держави — дві протилежні крайнощі спектра людських суспільств. Сучасне американське суспільство і фаю відрізняються наявністю або відсутністю професійних правоохоронних органів, міст, грошей, поділу на багатих і бідних та багатьох інших політичних, економічних і соціальних інститутів. Як виникали ці інститути: одночасно чи одні з них постали раніше за інших? Ми можемо знайти відповідь на це запитання, порівнюючи суспільства нашого часу, які перебувають на різних рівнях організації, вивчаючи письмові записи або археологічні матеріали, залишені суспільствами минулого, і спостерігаючи за змінами інститутів окремого суспільства в часі.

Культурні антропологи, які намагаються описати розмаїття суспільств, часто ділять їх десь на півдесятка категорій. Будь-яка така спроба означити стадії еволюційного або розвиткового континууму — хай то будуть музичні стилі, стадії людського життя або розвитку суспільств — за самого початку приречені на небездоганність у двох важливих аспектах. По-перше, кожна стадія виростає з попередньої стадії і лінії розмежування між ними неминуче довільні. (Наприклад, 19-річний хлопець ще підліток чи вже дорослий?) По-друге, послідовність розвитку не є інваріантною, тож приклади, віднесені до однієї стадії, неминуче будуть різнорідними. (Брамс і Ліст, либонь, перевернуться в трунах, якщо дізнаються, що їх згруповують в одну категорію композиторів періоду романтизму.) Та попри це довільно окреслені стадії слугують зручними засобами для обговорення розмаїття музики і суспільств, якщо тільки не забувати про вище зазначені застереження. Тож щоб зрозуміти суспільства, ми скористаємося простою класифікацією, яка складається лише із чотирьох категорій — ватага, плем’я, вождівство і держава (табл. 14.1).

Ватаги — це найдрібніші суспільства, які, як правило, складаються з 5—80 осіб, більшість із яких — близькі родичі: кревняки або свояки. По суті, ватага — це розширена сім’я або кілька споріднених між собою розширених сімей. У наші дні автономні ватаги трапляються лише у віддалених частинах Нової Гвінеї та Амазонії, але в сучасну епоху було чимало інших, які лише нещодавно потрапили під контроль, були асимільовані або винищені. До таких належать багато або більшість африканських пігмеїв, південноафриканських мисливців-збирачів із народу сан (так звані бушмени), австралійські аборигени, ескімоси (інуїти) та індіанці окремих убогих на ресурси закутків Америки, як-от Вогняна земля та північні бореальні ліси (тайга). Всі ці сучасні ватаги є або були кочовими мисливцями-збирачами, а не осілими виробниками харчу. Напевно, 40 тис. років тому всі люди жили ватагами, а більшість продовжувала так само жити ще 11 тис. років тому.

У ватагах немає багатьох інститутів, які ми вважаємо заданість у своєму суспільстві. У них немає одного постійного місця проживання. Землю ватаги спільно використовує вся група, її не ділять між підгрупами або індивідами. В ній не існує закріпленої економічної спеціалізації, за винятком вікової та статевої: всі здорові індивіди здобувають харч. Не існує формальних

Таблиця 14.1. Типи суспільств

Ватага

Плем'я

Вожді вство

Держава

Членство

Кількість людей

десятки

сотні

тисячі

понад 50 тис.

Модель розміщення

кочова

осіла: одне село

осіла: одне або більше сіл

осіла: багато сіл і міст

Основа зв'язку

спорідненість

оперті на спорідненість клани

клас і місце проживання

клас і місце проживання

Етноси й мови

1

1

1

1 або більше

Влада

Ухвалення рішень, керівництво

«егалітарне»

«егалітарне» або «верховода»

централізоване,

спадкове

централізоване

Бюрократія

немає

немає

є

є

Монополія на силу та інформацію

немає

немає

є

є

Розв'язання конфліктів

неформальне

неформальне

централізоване

закони, судді

Ієрархія поселень

немає

немає

немає —► верховне село

столиця

Релігія

Виправдовує клептократію?

ні

ні

так

так —► ні

Економіка

Виробництво харчу

немає

немає —> є

є —> інтенсивне

інтенсивне

Поділ праці

немає

немає

немає —> є

є

Обмін

реципрокність

реципрокність

перерозподіл (через «данину»)

перерозподіл (через «податки»)

Контроль землі

ватага

клан

вождь

різний

Суспільство

Стратифіковане

ні

ні

так, за

спорідненістю

так, не за спорідненістю

Рабство

немає

немає

дрібномасштабне

широкомасштабне

Предмети розкоші для еліти

немає

немає

є

є

Громадська архітектура

немає

немає

немає — ►є

є

Тубільна писемність

немає

немає

немає

часто є

Горизонтальна стрілка вказує на те, що ця ознака варіюється між менш і більш складними суспільствами в межах відповідного типу.

інститутів, як-от законів, поліції і договорів для розв’язання конфліктів усередині ватаги та між ватагами. Організацію ватаг часто описують як «егалітарну»: всередині них немає формалізованої соціальної стратифікації на вищі й нижчі класи, немає формалізованого або спадкового керівництва і немає формалізованої монополії на інформацію й ухвалення рішень. Однак термін «егалітарний» не означає, що всі члени ватаги рівні за престижем і мають однаковий вплив на ухвалення рішень. Цей термін радше вказує, що будь-яке «керівництво» ватагою неформальне і збувається завдяки таким якостям, як особливості характеру, сила, розум і бойова майстерність.

Власний досвід спілкування з ватагами я отримав у болотистій низовинній місцевості Нової Гвінеї, де живуть фаю. Цей регіон відомий під назвою Озерних рівнин. Там і досі можна зустріти розширені сім’ї, які складаються з кількох дорослих осіб, дітей і літніх, за якими доглядають дорослі. Вони живуть у грубих тимчасових житлах уздовж річок і пересуваються за допомогою човнів або пішки. Чому народи Озерних рівнин продовжують жити кочовими ватагами, тоді як більшість інших новоґві- нейців і майже всі інші народи на Землі нині живуть великими осілими групами? Річ у тім, що в цьому регіоні немає щільної концентрації ресурсів, достатньої, щоб люди жили разом, а також у тім, що (до прибуття місіонерів із культурними рослинами) йому також бракувало місцевих рослин, які би дозволяли розвинути продуктивне рільництво. За головне джерело харчування для місцевих ватаг править сагова пальма, серцевина якої містить крохмалисту м’якоть, коли пальма досягає зрілості. Тож кочовий спосіб життя ватаг пов’язаний із тим, що їм доводиться переселятися, коли в околицях вирубано всі зрілі сагові пальми. Хвороби (а надто малярія), брак сировини в болотах (навіть камінь для знарядь доводиться діставати через торгівлю) та мізерна кількість їжі, яку болота дають для людей, обмежують чисельність ватаг. Аналогічний дефіцит ресурсів, доступних для наявної технології, був притаманний іншим регіонам світу, донедавна заселеним ватагами.

Наші найближчі тваринні родичі — горили, шимпанзе й африканські бонобо (карликові шимпанзе) — також живуть ватагами. Так само, мабуть, жили всі люди, доки вдосконалення технологій здобуття харчу не дало змоги деяким мисливцям-збирачам осісти постійними поселеннями в деяких багатих на ресурси місцевостях. Ватага — це політична, економічна та соціальна організація, яку ми успадкували від мільйонів років нашої еволюційної історії. Вихід за рамки цієї організації відбувся лише протягом останніх кількох десятків тисяч років.

Першу з наступних стадій називають плем’ям. Племена відрізняються від ватаг розміром (вони більші і зазвичай складаються з сотень, а не десятків осіб) і тим, що переважно живуть у постійних поселеннях. Однак деякі племена і навіть вождівства складаються зі скотарів, які здійснюють сезонні переміщення.

За приклад племінної організації можна взяти новогвінейських верховинців, головною політичною одиницею яких до прибуття колоніальних урядів було село або компактне скупчення сіл. Згідно з таким політичним означенням, «плем’я» набагато менше за розміром, ніж згідно з означеннями лінгвістів і культурних антропологів, котрі розуміють під «плем’ям» групу, яка має спільну мову та культуру. Наприклад, 1964 року я почав працювати в групі верховинців під назвою форе. За лінгвістичними і культурологічними критеріями на той час було 12 тис. форейців, які розмовляли двома взає- мозрозумілими діалектами і жили в 65 селах по кілька сотень мешканців у кожному. Але села мовної групи форе не становили однієї політичної одиниці. Кожне сільце було залучене до калейдоскопічно мінливої кон’юнктури війни і швидкоплинних альянсів із усіма сусідніми сільцями незалежно від того, розмовляли ці сусіди мовою форе чи якою-небудь іншою.

Племена, які донедавна були незалежними, а нині в різній формі підпорядковані національним державам, досі заселяють значну частину Нової Гвінеї, Меланезії та Амазонії. Про аналогічну племінну організацію в минулому ми знаємо з археологічних відкриттів поселень, які мали значний розмір, але їм бракувало археологічних ознак вождівства, про які йтиметься далі. Ці знахідки свідчать, що племінна організація почала з’являтися близько 13 тис. років тому на Родючому півмісяці, а згодом і в інших місцях. Передумовою для створення поселень може бути харчове виробництво або родюче довкілля з особливо сконцентрованими ресурсами, які можна збирати і впольовувати на невеликій території. Ось чому поселення, а отже, племена, почали множитися на Родючому півмісяці в той час, коли поєднання кліматичних змін і вдосконалення технологій дали можливість збирати щедрі врожаї диких злаків.

Крім того, що плем’я відрізняється від ватаги завдяки осілості та більшій кількості членів, воно також, на відміну від ватаги, складається з більш ніж однієї формально визнаної групи спорідненості (клану), які обмінюються шлюбними партнерами. Земля належить конкретному кланові, а не всьому племені. Однак кількість людей у племені все-таки досить невелика, тож кожен знає кожного на ім’я і за ступенем спорідненості з собою.

В інших суспільствах «кілька сотень» — це також верхня межа розміру групи, в якій кожен може знати кожного. Наприклад, у нашому державному суспільстві директори шкіл знають усіх учнів на ім’я, якщо в школі навчається кілька сотень дітей, але не кілька тисяч. Одна з причин того, що організація влади змінюється із племені на вождівство у суспільствах із більш ніж кількома сотнями членів, полягає в тому, що в більших групах виникає і загострюється складна проблема розв’язання конфліктів між незнайомцями. Проблема розв’язання потенційних конфліктів у племенах полегшується кревною та свояцькою спорідненістю кожного майже з кожним. Узи спорідненості, які пов’язують між собою всіх членів племені, усувають потребу в поліції, законах та інших інститутах, призначених розв’язувати конфлікти, притаманних більшим суспільствам, позаяк будь-які два мешканці села, між якими доходить до сварки, мають багато спільних родичів, які тиснутимуть на них, щоб запобігти насиллю. У традиційному новогвінейському суспільстві, якщо новоґвінеєць випадково зустрічається із незнайомим новоґвіней- цем поодаль від їхніх сіл, вони розпочинають довге обговорення своїх родичів, намагаючись знайти який-небудь зв’язок, а отже, яку-небудь причину, чому їм не слід спробувати вбити один одного.

Попри перелічені відмінності між ватагами й племенами, між ними залишається чимало спільного. У племенах зберігається неформальна, «егалітарна» система правління. Інформація й ухвалення рішень мають колективний характер. На новогвінейських верхогір’ях я спостерігав за сільськими зборами, на які з’являлися всі дорослі мешканці села. Вони сідали на землю, й охочі виголошували промови — при цьому не було жодних ознак якого-не- будь «головування». В деяких верхогірних селах таки є «верховода» — найбільш впливова людина громади. Але це не формальна посада, яку можна обіймати, і дає вона лише обмежену владу. «Верховода» не може незалежно ухвалювати рішення, не володіє якимись дипломатичними секретами, і все, що він може вдіяти, — спробувати схилити на свій бік думку загалу. «Верховоди» досягають цього статусу завдяки своїм рисам; ця позиція не передається у спадок.

Племена також мають однакову з ватагами «егалітарну» соціальну систему, в якій немає рангораних родів або класів. Не можливо не лише передати в спадок статус; жоден член традиційного племені або ватаги не може надміру розбагатіти завдяки своїм зусиллям, оскільки кожен індивід має борги й зобов’язання перед багатьма іншими. Тому сторонній спостерігач не зможе за зовнішнім виглядом здогадатися, який із дорослих чоловіків села є «верховодою»: той живе в такій самій хатині, носить такий самий одяг і прикраси, або ж ходить голий, як і всі.

Як і у ватагах, у племенах немає бюрократії, правоохоронних органів і податків. їхня економіка базується на реципрокних обмінах між індивідами або сім’ями, а не на перерозподілі данини, яка сплачується, якій-небудь центральній владі. Економічна спеціалізація мінімальна: немає професійних спеціалістів-ремісників і кожна здорова доросла людина (зокрема й «верховода») бере участь у вирощуванні, збиранні або полюванні на їжу. Мені пригадується один випадок, як я проходив повз город на Соломонових островах і побачив чоловіка-копача, який махав мені рукою. Яке ж було моє здивування, коли я в ньому впізнав свого друга Фалетау. Це був найзнаменитіший різьбяр на Соломонових островах, надзвичайно оригінальний митець, що, втім, не звільняло його від потреби вирощувати для себе батат. Позаяк в племен немає господарської спеціалізації, у них також немає рабів, оскільки не існує спеціалізованих чорноробських занять, які вони могли би виконувати.

Так само, як до композиторів-класицистів зараховують цілу плеяду від Карла Філіпа Емануеля Баха до Шуберта, до якої потрапляє цілий спектр митців від представників бароко до романтизму, племена також непомітно переходять у ватаги на одному краї континууму й у вождівства на протилежному. Зокрема, роль племінних «верховод» у поділі м’яса забитих для бенкетів свиней наближається до ролі вождів у збиранні та перерозподілі їжі й товарів, витлумачених тепер як данина, у вождівствах. Наявність або відсутність громадської архітектури також вважається однією з відмінностей між племенами і вождівствами, але у великих новогвінейських селах часто трапляються культові будинки (відомі на р. Сепік як «гауз тамбуран»), в яких угадуються майбутні храми вождівств.

Попри те, що на віддалених і екологічно убогих землях до сьогодні вціліла невелика кількість ватаг і племен, які перебувають за межами державного контролю, повністю незалежні вождівства зникли ще до початку XX сторіччя, оскільки здебільшого займали землі найвищої якості, яких жадали держави. Однак станом на 1492 рік вони були поширеними на значній частині сходу СІЛА, на продуктивних теренах Південної та Центральної Америки й у Субсахарській Африці, які ще не підпали під владу тубільних держав, і по всій Полінезії. Археологічні знахідки, які обговоримо далі, свідчать, що вождівства з’явилися десь до 5500 р. до н. е. на Родючому півмісяці та десь до 1000 р. до н. е. в Мезоамериці й Андах. Розглянемо особливості вождівств, за якими вони дуже відрізняються від сучасних європейських та американських держав і водночас від ватаг і простих племінних суспільств.

За кількістю населення вождівства значно переважали племена, варіюючись від кількох тисяч до кількох десятків тисяч осіб. Така чисельність створює серйозний потенціал для внутрішніх конфліктів, позаяк для будь-якої особи, яка живе у вождівстві, переважна більшість інших людей з того самого суспільства не пов’язана близькою кревною або свояцькою спорідненістю і не відома на ім’я. Паралельно із виникненням вождівств близько 7500 років тому людям уперше в історії довелося навчитися, як регулярно стикатися з незнайомцями і не намагатися їх убити.

Часткове розв’язання цієї проблеми полягало в переданні одній особі, вождеві, монополії на право застосовувати силу. На противагу «верховоді» племені вождь обіймає визнану посаду, на яку він потрапляє через спадкове право. Замість децентралізованої анархії сільських зборів вождь був постійним центральним авторитетом, ухвалював усі рішення і володів монополією на критично важливу інформацію (скажімо, чим неофіційно погрожував сусідній вождь або який урожай боги нібито пообіцяли на цей рік). На відміну від «верховод» вождів можна було впізнати здалеку за видимими розпізнавальними знаками, як-от велике віяло, яке над ними носять на острові Ренел, що в південно-західній частині Океанії. Якщо простолюдин зустрічає вождя, він зобов’язаний виконати ритуальні прояви поваги, наприклад, упасти ниць (на Гаваях). Накази вождя можуть передаватися через один або два рівні бюрократії, багато представників якої і самі є вождями нижчого рангу. Проте, на відміну від державних бюрократів, бюрократи у вождів- ствах виконують радше генералізовані, аніж спеціалізовані ролі. На полінезійських Гаваях ті самі бюрократи (яких називають «коногікі») збирають данину / наглядають за іригацією, і організовують відпрацювання повиннос- тей на вождя, годі як в одержавлених суспільствах є окремі збирачі податків, адміністратори водних ресурсів і призовні комісії.

Велике населення вождівства, розміщене на невеликій території, вимагає великої кількості харчу, який зазвичай отримується шляхом харчового виробництва, а в кількох особливо багатих регіонах — шляхом полювання і збиральництва. Наприклад, американські індіанці північно-західного узбережжя, зокрема квакіютлі, нутка і тлінкіти, жили селами під владою вождів, не маючи ні рільництва, ні свійських тварин, оскільки місцеві річки й море були надзвичайно багатими на лосося і палтуса. Надлишок харчу, який виробляли одні, зведені до рангу простолюду, йшов на прогодування вождів, їхніх родин, бюрократів і ремісників-спеціалісгів, котрі виготовляли човни, тесла чи плювальниці або ж працювали ловцями птахів чи татуювальниками.

Предмети розкоші, до яких належали вироби цих спеціалізованих ремесел або ж рідкісні предмети, отримані через далеку торгівлю, відкладалися для вождів. Наприклад, у гавайських вождів були пір’яні мантії, окремі з яких складалися з десятків тисяч пір’їн і виготовлення яких вимагало зусиль багатьох поколінь людей (виробників мантій з середовища простолюду, ясна річ). Завдяки предметам розкоші вождівства можна впізнати в археологічних матеріалах, адже деякі могили (вождівські) містять набагато дорожчі предмети, ніж інші могили (простолюдинські), на відміну від егалітарних поховань давнішої історії людства. Деякі стародавні складні вождівства можна також відрізнити від племінних сіл за залишками витонченої громадської архітектури (приміром, храмів) і регіональною ієрархією поселень, серед яких одне (осідок верховного вождя) помітно більше за інші, містить більше адміністративних споруд і артефактів.

Як і племена, вождівства складалися з багатьох спадкових родів, які жили в одному місці. Однак якщо роди племінних сіл утворюють однорангові клани, у вождівстві всі члени роду вождя мають свої спадкові привілеї. Фактично суспільство ділиться на клас спадкових вождів і клас простолюду, а гавайські вожді своєю чергою — на вісім ієрархічно впорядкованих родів, кожен із яких заохочував шлюби між своїми членами. Крім того, оскільки вожді потребували служників-чорноробів, а також спеціалізованих ремісників, вождівства відрізнялися від племен тим, що в них з’являються завдання, виконання яких можна передати рабам, яких зазвичай набирають із бранців, захоплених під час набігів.

Найбільш примітна ознака вождівств — відхід від винятково реципрок- ного обміну, притаманного ватагам і племенам, у ході якого А дає Б подарунок, очікуючи, що Б коли-небудь у майбутньому дасть йому подарунок спів- ставної вартості. Ми, громадяни сучасних держав, насолоджуємося такою поведінкою на дні народження і свята, але переважна частина товарів у нас циркулює завдяки купівлі й продажу за гроші відповідно до закону попиту й пропозиції. У вождівствах зберігається реципрокний обмін, немає ринкової конкуренції та грошей, але в них з’являється нова додаткова система, яка називається перерозподільчою економікою. Простий приклад такої системи — вождь, який під час жнив бере частину збіжжя в кожного рільника вождівства, тоді влаштовує бенкет для всіх, роздаючи на ньому хліб, або ж запасає збіжжя і поступово роздає його протягом періоду до наступного урожаю. Коли велика частка товарів, зібраних у простолюду, не розподіляється серед нього, а залишається для споживання вождівськими родами і ремісниками, перерозподіл стає даниною — попередницею податків, яка вперше з’являється у вождівствах. Від простолюду вождь вимагає не тільки товарів, а й трудових повинностей на зведенні громадських споруд, які знов-таки можуть приносити користь простолюду (наприклад, зрошувальні системи, які допомагають прогодуватися всім) або переважно вождям (наприклад, марнотратні усипальниці).

Досі ми вели мову про вождівства загалом, ніби вони всі були однакові. Насправді ж вождівства дуже сильно різнилися одне від одного. В більших вождівствах часто-густо були могутніші вожді, більше рангів вождівських родів, більша різниця між вождями і простолюдом, більші стягнення данини вождями, більша кількість бюрократичних рівнів і монументальніша громадська архітектура. Приміром, суспільства невеликих полінезійських островів фактично більше нагадували племінні суспільства із «верховодами» за винятком того, що посада вождя в них була спадковою. Хатина вождя не вирізнялася з-поміж інших хатин, не існувало бюрократів або громадських проектів, вождь розподіляв більшу частину отримуваних від простолюду товарів серед самого простолюду, а землею володіла громада. Зате на найбільших полінезійських островах, як-от Гаваї, Таїті та Тонга, вождів легко було впізнати з одного погляду за їхніми прикрасами, громадські споруди зводила велика організована робоча сила, більшу частину данини вожді залишали для себе й усю землю контролювали вони. Поглиблюючи градацію суспільств із ранговани- ми родами, їх можна поділити за розміром політичної одиниці: від тих, де нею було окреме автономне село, до таких, що складалися з регіонального скупчення сіл, в яких найбільше село правило за резиденцію верховного вождя і контролювало дрібніші села із другорядними вождями.

Тепер уже має бути очевидним, що вождівства породили дилему, засад- ничу для всіх неегалітарних суспільств із централізованою владою. Зі свого кращого боку, вони приносять користь тим, що забезпечують дорогі послуги, які неможливо отримати на індивідуальній основі. Зі свого гіршого боку, вони цинічно функціонують як клептократії, переміщуючи багатство від простолюду до вищих класів. Ці шляхетна й егоїстична функції нерозривно пов’язані, хоча деякі уряди більше схильні орієнтуватися на одну з них за рахунок іншої. Югептократ і мудрий державний діяч, барон-грабіжник і громадський доброчинець відрізняються лише мірою: тобто тим, яку частку стягненої із виробників данини утримує еліта і наскільки простолюд схвалює громадське використання, на яке спрямовується стягнена данина. Ми вважаємо президента Заїру Мобуту клептократом, позаяк він утримував для себе забагато данини (рівноцінну мільярдам доларів), а перерозподіляв занадто мало (в Заїрі не було робочої телефонної системи). Натомість Джорджа Вашингтона ми вважаємо державним діячем, позаяк він витрачав податкові гроші на популярні програми і не збагачував себе, надуживаючи президентськими повноваженнями. Втім, Джордж Вашингтон народився у багатстві, яке в Сполучених Штатах розподілене менш рівномірно, ніж у новогвінейських селах.

У випадку будь-якого рангового суспільства, хай то вождівства чи держави, назріває питання: чому простолюд терпить передавання продуктів його тяжкої праці клептократам? Це питання, стоптане політичними теоретиками від Платона до Маркса, щоразу наново порушують виборці на кожних наступних виборах. Клептократії, яким бракує громадської підтримки, ризикують бути поваленими пригнобленим простолюдом або вискочнями, які прагнуть прийти на їх місце і шукають підтримки загалу, обіцяючи вищий рівень послуг порівняно зі стягненими зборами. Гавайська історія, до прикладу, неодноразово перемежована бунтами проти вождів-гнобителів, на чолі яких стояли їхні молодші брати, котрі обіцяли менше утисків. Ця історія може здаватися нам кумедною в контексті давніх Гаваїв, доки ми не згадаємо всі ті лиха, які й досі спричиняє така боротьба в сучасному світі.

Що ж робити еліті, аби заручитися підтримкою загалу і водночас гарантувати для себе комфортніше життя, ніж у простолюду? Протягом віків клеп- тократи вдавалися до комбінації чотирьох прийомів.

Роззброїти населення й озброїти еліту. Це набагато легше в наші часи високотехнологічної зброї, яка виробляється лише на індустріальних заводах і може бути легко монополізована елітою, ніж у давні часи списів і дрючків, які просто виготовити вдома.

Ощасливити маси, перерозподіляючи значну частину данини в популярний спосіб. Цей принцип однаково стосується як гаванських вождів, так і сучасних американських політиків.

Скористатися монополією на силу, щоб підвищити задоволеність населення, підтримуючи громадський порядок і приборкуючи насилля. Це потенційно величезна й недооцінена перевага централізованих суспільств над нецентралізованими. Антропологи раніше ідеалізували ватаги і племінні суспільства як порядні й ненасильницькі, оскільки, проживши три роки у ватазі з 25 осіб, вони не ставали свідками жодного вбивства. Звісно, не ставали: легко підрахувати, що ватага з десяти дорослих осіб і десяти дітей, яка зазнає неминучих людських утрат з інших, крім убивства, звичайних причин, не виживе, якщо на додачу до цього одна з десяти дорослих осіб убиватиме іншого дорослого кожні три роки. Докладніші й довгочасніші відомості про ватаги й племінні суспільства показують, що вбивство — одна з чільних причин смертності в них. Наприклад, одного разу я відвідав новогвінейський народ іяу в той час, коли одна антропологиня проводила біографічні інтерв’ю з жінками цього народу. Одна за одною жінки на запитання про свого чоловіка називали кілька імен почергових чоловіків, які стали жертвами насилля. Типова відповідь звучала так: «Мого першого чоловіка вбили елопі під час набігу. Мій другий чоловік загинув від рук іншого чоловіка, який хотів мене і який став моїм третім чоловіком. Цього чоловіка убив брат мого другого чоловіка, помстившись за нього». Такі біографії дуже поширені серед так званих порядних племінних народів і частково спричинилися до прийняття централізованої влади племінними суспільствами, коли ті збільшилися в розмірі.

Останній спосіб для клептократів заручитися підтримкою загалу — створити ідеологію або релігію, яка виправдовує клептократію. У ватаг і племен уже були вірування в надприродне, як і в сучасних розвинених релігіях. Але вірування в надприродне у ватагах і племенах не служили виправданню центральної влади, не обґрунтовували передавання багатства або підтримання миру між неспорідненими особами. Коли вірування в надприродне набули таких функцій та інституціоналізувалися, тим самим вони перетворилися на релігію. Гавайські вожді нагадували всіх інших вождів тим, що доводили свою божественність, божественне походження або принаймні свій особливий зв’язок із богами. Вождь стверджував, що він служить своєму народові, вступаючи на його захист перед богами і виголошуючи ритуальні формули, щоб викликати дощ, гарний урожай і добрий улов.

Характерною для вождівств була ідеологія — провісник інституціоналі- зованої релігії, — яка підпирала авторитет вождя. Вождь або поєднував у одній особі функції політичного лідера і жерця, або підтримував окрему групу клептократів (тобто жерців), завданням яких було забезпечення ідеологічного виправдання вождівської влади. Ось чому вождівства відводили таку значну частку стягненої данини на зведення храмів та інших громадських споруд, які правили за центри офіційної релігії та видимі знаки влади вождя.

Крім того, що інституціоналізована релігія виправдовувала передавання багатства клептократам, вона приносила дві інші важливі вигоди централізованим суспільствам. По-перше, спільна ідеологія або релігія допомагають розв’язати проблему, як неспоріднені індивіди можуть жити разом, не вбиваючи одне одного, — вони створюють між ними зв’язок, який не спирається на спорідненість. По-друге, вони створюють для людей мотиви, крім генетичного своєкористя, жертвувати своїм життям заради інших. За рахунок невеликої кількості членів суспільства, які гинуть солдатами на полі бою, суспільство загалом ефективніше завойовує інші суспільства або чинить опір їхнім нападам.

Найкраще відомими нам політичними, економічними та соціальними інститутами є держави, які нині правлять всією сушею планети за винятком Антарктиди. Багато ранніх держав і всі сучасні мали або мають письменну еліту, а в багатьох сучасних державах маси також стали письменними. Зниклі держави здебільшого залишали видимі археологічні сліди, як-от руїни храмів, збудованих за стандартизованим проектом, щонайменше чотири рівні поселень за розміром і єдиний стиль кераміки, поширений на тисячі квадратних кілометрів. Завдяки цим залишкам нам відомо, що держави з’явилися близько 3700 р. до н. е. в Месопотамії та близько 300 р. до н. е. в Мезоамериці, понад 2 тис. років тому в Андах, Китаї та Південно-Східній Азії і понад 1 тис. років тому в Західній Африці. В Новий час неодноразово спостерігалося формування держав із вождівств. Тож ми маємо значно більше інформації про держави минулого та про їх формування, ніж про вождів- ства, племена і ватаги.

Протодержави мають чимало рис великих вождівств, які складалися з багатьох поселень. У них продовжилося зростання розміру, яке було провідним мотивом переходу від ватаг до племен і далі до вождівств. Якщо населення вождівств варіювалося від кількох тисяч до кількох десятків тисяч, то населення більшості сучасних держав перевищує мільйон, а Китаю — навіть мільярд жителів. Осідок верховного вождя часто ставав столицею держави. Інші поселення в державах також часто перетворювалися на справжні міста, яких не було у вождівствах. Міста відрізняються від сіл наявністю монументальних громадських споруд, палаців правителів, нагромадженням капіталу за рахунок данини або податків і концентрацією населення, яке не займається харчовим виробництвом.

Ранні держави мали спадкових лідерів, які носили титул на кшталт короля або надверховного вождя та володіли ще більшою монополією на інформацію, ухвалення рішень і владу. Навіть у сучасних демократіях найважливіша інформація доступна дещиці індивідів, котрі контролюють її надходження до решти владних структур, а отже, контролюють рішення. Наприклад, під час кубинської кризи 1962 року президент Кенеді попервах обмежив інформацію та рішення, які визначали, станеться чи ні ядерна війна, яка зачепить півмільярда людей, виконавчим комітетом Ради національної безпеки, який він сам призначив; згодом він ще більше звузив коло людей, які ухвалювали остаточне рішення, до чотирьох осіб: себе і трьох міністрів свого кабінету.

У державах центральний контроль набагато далекосяжні ший, а економічний перерозподіл у вигляді данини (перейменованої тепер на податки) набагато масштабніший, ніж у вождівствах. Економічна спеціалізація поглиблюється до того, що сьогодні навіть фермери втратили самодостатність. Тому колапс державної влади має катастрофічні наслідки для суспільства, як, приміром, сталося з Британією після виведення римських військ, адміністраторів і припинення карбування монет протягом 407—411 рр. н. е. Уже найдавніші месопотамські держави здійснювали централізований контроль над своїми економіками. Харч у цих державах виробляли чотири категорії спеціалістів (хлібороби, скотарі, рибалки та садівники й городники).

В усіх них держава забирала продукцію і надавала кожній потрібні їй ресурси, знаряддя і харч окрім того, який ця категорія виробляла. Держава забезпечувала насіння і тяглових тварин для оранки хліборобам, у скотарів забирала вовну, обмінювала її через далеку торгівлю на метал та іншу важливу сировину і платила харчовими пайками робітникам, які підтримували зрошувальну систему, від якої залежали рільники.

Багато, а можливо, й більшість ранніх держав запровадили рабство у значно ширших масштабах, ніж вождівства. Так сталося не через те, що вож- дівства лагідніше ставилися до розбитого ворога, а тому, що в державах глибша економічна спеціалізація, більші обсяги масового виробництва і більша кількість громадських проектів відкривали ширше коло можливостей для застосування рабської праці. Мало того, ширший розмах воєнної діяльності держав означав більшу кількість наявних під рукою бранців.

Одно- або дворівнева адміністрація вождівств значно ускладнюється у державах, про що знає будь-хто, хто бачив організаційну діаграму уряду. Крім множення вертикальних щаблів бюрократії, відбувається також горизонтальна спеціалізація. На відміну від коногікі, які адмініструють усі аспекти життя на підвладній їм території, державні уряди складаються з кількох окремих відомств, кожне з яких має свою ієрархію і відповідає за окреме поле діяльності: адміністрування водних ресурсів, податки, призов на військову службу тощо. Навіть у дрібних державах бюрократія складніша, ніж у великих вождівствах. Наприклад, у західноафриканській державі Мараді центральна адміністрація складалася з понад 130 титульних посад.

Розв’язання внутрішніх конфліктів у державах зазнає подальшої формалізації через закони, судочинство і поліцію. Закони часто мають писаний характер, оскільки багато держав (із деякими примітними винятками, як-от імперія інків) мали письменну еліту, а письмо розвинулося приблизно одночасно із формуванням найдавніших держав як у Месопотамії, так і в Мезо- америці. Натомість жодне вождівство, яке не перебувало на порозі державності, не створило письма.

Уже в ранніх державах існувала державна релігія та стандартизовані храми. Багатьох ранніх королів вважали божественними, що передбачало особливе обходження з ними в багатьох різних сенсах. Ацтекських та інкських імператорів, до прикладу, носили на ношах; слуги йшли перед ношами імператора інків і начисто підмітали землю, а в японській мові є спеціальна форма займенника «ти», яка використовується лише в звертанні до імператора. Ранні королі одночасно стояли на чолі державної релігії або ж мали окремих верховних жерців. Месопотамський храм був не тільки релігійним центром, а й осередком економічного перерозподілу, розвитку письма і ремесел.

За всіма цими ознаками держави довели до краю ті тенденції, розвитком яких був позначений перехід від племен до вождівств. Однак на додаток до цього держави відособилися від вождівств у кількох нових напрямках. Найважливіший із них полягає в тому, що держави організовані за політичними й територіальними принципами, а не за принципами спорідненості, які задавали обриси ватаг, племен і простих вождівств. Ба більше, вождівства зазвичай складаються з однієї етнічної і мовної групи, а про ватаги та племена годі й говорити. Натомість держави, а надто так звані імперії, які сформувалися шляхом злиття або завоювання держав, у більшості своїй багатоетнічні й багатомовні. Державними бюрократами стають переважно не на основі спорідненості, як у вождівствах; ці посади обіймають професіонали, яких принаймні частково обирають на основі їхньої підготовки й умінь. У пізніших державах, зокрема в більшості сьогоденних, керівництво стало неспадковим, а багато з них узагалі скасували всю систему формальних спадкових класів, отриману в спадок від вождівств.

Протягом останніх 13 тис. років провідною тенденцією в історії людства було заміщення дрібніших і менш складних одиниць більшими і складнішими. Це, певна річ, лише загальна довгочасна тенденція, в рамках якої неодноразово відбувалися рухи в обох напрямках: 1000 злиттів на 999 розпадів. Зі щоденних газет ми знаємо, що великі утворення (наприклад, колишній СРСР, Югославія та Чехословаччина) можуть розпадатися на дрібніші держави, як сталося з імперією Александра Македонського понад 2 тис. років тому. Складніші утворення не завжди завойовують простіші; буває і навпаки — так сталося, коли Римську та Китайську імперії зруйнували «варвари» та монгольські вождівства відповідно. Одначе довгочасна тенденція однаково тяжіла до виживання великих, складних суспільств, досягши апогею в державах.

Очевидно також, що тріумфи держав над простішими утвореннями під час зіткнень між ними почасти пояснює те, що держави зазвичай мають перевагу в зброї та інших технологіях, а також чисельну перевагу в населенні. Але вождівства та держави мають ще дві притаманні їм переваги. По-перше, централізоване ухвалення рішень дає перевагу для концентрації військ і ресурсів. По-друге, офіційні релігії та патріотичний запал у багатьох державах доводять їхні війська до самовбивчої готовності битися за свою державу.

Таку готовність настільки сильно прищеплено нам як громадянам сучасних держав школами, церквами й урядами, що ми навіть забуваємо, наскільки радикальний розрив із попередньою історією людства вона знаменує. У кожної держави є свій девіз, який закликає її громадян бути готовими померти в разі потреби за батьківщину: британське «За короля і країну» [For King and Country], іспанське «За Бога й Іспанію» [Por Dios у Espa а] тощо. Схожі почуття рухали ацтекськими воїнами XVT сторіччя: «Немає нічого почеснішого за смерть на війні, нічого подібного до прекрасної смерті, такої любої Тому [головному богу ацтеків Уїцилопочтлі], хто дає життя: я бачу її віддалік, моє серце томиться за нею!».

Такі почуття немислимі у ватазі або племені. В усіх переказах, які я чув з уст моїх новогвінейських друзів про їхні давні племінні війни, там не було жодного натяку на патріотизм, відчайдушні поривання або будь-яку іншу доблесну поведінку, яка засвідчувала готовність ризикувати життям. Набіги натомість починаються із засідки або в умовах кількісної переваги, щоб за будь-яку ціну звести до мінімуму ризик смерті заради свого села. Таке ставлення дуже обмежує військові можливості племені порівняно з державними суспільствами. Патріотичних і релігійних фанатиків робить небезпечними суперниками не їхня смерть, а їхня готовність прийняти смерть частини своїх однодумців заради того, щоб ліквідувати або розтрощити невірних ворогів. Фанатизм на війні, на кшталт того, який приводив у дію відомі з писемних джерел християнські та ісламські завоювання, був, мабуть, небаченим явищем, доки впродовж останніх 6 тис. років не з’явилися вождівства, а надто держави.

Як же дрібні, нецентралізовані, базовані на спорідненості суспільства розвинулись у великі централізовані, в яких більшість членів не мають близької спорідненості одне з одним? Розглянувши стадії перетворення на шляху від ватаг до держав, ми тепер можемо порушити питання про те, що змушувало суспільства рухатися цією траєкторією.

Багато разів в історії держави виникали незалежно, або, як пишуть антропологи, «первинно», тобто за відсутності будь-якої давнішої держави поблизу. Зародження первинних держав відбувалося щонайменше один раз, а можливо, й багато разів на кожному з континентів за винятком Австралії та Північної Америки. Доісторичними вважаються держави Месопотамії, Північного Китаю, долин Нілу та Інду, Мезоамерики, Анд і Західної Африки. Тубільні держави в умовах контакту з європейськими державами неодноразово формувалися з вождівств Мадагаскару, Гаваїв, Таїті та багатьох частин Африки протягом останніх трьох сторіч. Вождівства виникали первинно ще частіше в тих самих регіонах, а також на південному сході й північно-західному узбережжі Північної Америки, в Амазонії, Полінезії та Субсахарській Африці. Зародження всіх цих складних суспільств дає нам багату інформаційну базу для осмислення їхнього розвитку.

Серед багатьох теорій, які торкалися проблеми витоків держави, найпростіша просто заперечувала наявність будь-якої проблеми. Аристотель вважав державу природним станом людського суспільства, який не потребує пояснення. Його заблуд зрозумілий, оскільки всі відомі йому тогочасні суспільства — грецькі суспільства IV ст. до н. е. — були державними. Однак ми знаємо, що станом на 1492 рік значна частина світу залишалася організованою у вождівства, племена і ватаги. Тож формування держав таки потребує пояснення.

Наступна теорія — найвідоміша. Французький філософ Жан-Жак Руссо вважав, що держави утворилися в результаті суспільної угоди — раціонального рішення, досягнутого, коли люди збагнули свої корисливі інтереси, дійшли згоди, що їм буде ліпше жити в державі, ніж у простіших суспільствах, і добровільно відмовилися від організаційних форм простішого суспільства. Однак спостереження та історичні аннали не дали змоги виявити жодного випадку, коли б держава утворювалася в неземній атмосфері безпристрасної далекоглядності. Дрібніші утворення добровільно не відмовляються від свого суверенітету й не зливаються в більші утворення. Роблять вони це лише в результаті завоювання або під зовнішнім примусом.

Третя теорія, досі популярна серед деяких істориків та економістів, виходить із неспростовного факту, що як у Месопотамії та Північному Китаї, так і в Мексиці спорудження широкомасштабних зрошувальних систем розпочалося десь у той самий час, що й виникнення держав. Прибічники цієї теорії підкреслюють, що будь-яка велика і складна система зрошення або керування водними ресурсами вимагає централізованої бюрократії для її створення і функціонування. Відтак ця теорія обертає щойно зауважений нами приблизний часовий збіг на встановлений причинно-наслідковий зв’язок. Згідно з цієї теорією, месопотамці, північні китайці та мексиканці завбачили вигоди, які їм принесе широкомасштабна зрошувальна система, хоч у той час не існувало аналогічних систем у радіусі тисяч кілометрів від них (та й на всій планеті загалом), котра могла б їм проілюструвати ці переваги. Ці далекоглядні люди вирішили об’єднати свої неефективні дрібні вождівства у більшу державу, яка могла забезпечити їх широкомасштабним зрошенням.

Однак ця «зрошувальна теорія» формування держави викликає ті самі заперечення, що були висунуті проти теорій суспільної угоди загалом. Якщо говорити конкретно про неї, то вона стосується лише останньої стадії еволюції складних суспільств. Вона нічого не говорить про те, що приводило в рух поступ від ватаг до племен і далі до вождівств протягом усіх тих тисячоліть, які передували появі зрошувальних систем на історичному обрії. Коли ретельніше дослідити історичні або археологічні дати, виявляється, що вони не підтверджують думку про те, що зрошення було рушійною силою утворення держави. В Месопотамії, Північному Китаї, Мексиці та на Мадагаскарі дрібномасштабні зрошувальні системи існували до постання держав. Спорудження великомасштабних зрошувальних систем не супроводжувало виникнення держав, а сталося значно пізніше в кожному з цих регіонів. У більшості держав, які сформувалися на майянських теренах Мезоамерики та в Андах, зрошувальні системи завжди лишалися дрібномасштабними — такими, які могли споруджувати й підтримувати місцеві громади. Отже, навіть там, де з’являлися складні системи керування водними ресурсами, вони були побічним продуктом держав, які сформувалися з інших причин.

Що, на мою думку, підказує засадничо правильний погляд на утворення держав, то це той неспростовний факт (який має набагато ширшу реле- вантність, ніж кореляція між зрошенням і формуванням деяких держав), що чисельність регіонального населення є найкращим окремо взятим пре- диктором суспільної складності. Як ми переконалися, ватаги складаються з кількох десятків осіб, племена — із кількох сотень, вождівства — від кількох тисяч до кількох десятків тисяч, а держави — здебільшого понад 50 тис. Окрім цієї грубої кореляції між розміром регіонального населення і типом суспільства (ватага, плем’я тощо), у межах кожної з цих категорій спостерігається делікатніша тенденція зв’язку між населенням і суспільною складністю: приміром, вождівства із більшим населенням є також більш централізованими, стратифікованими та складними.

Ці кореляції наполегливо підказують нам, що чисельність регіонального населення, або густота населення, або демографічний тиск щось-таки мають спільного з утворенням складних суспільств. Однак ці кореляції не говорять нам, як саме демографічні змінні взаємодіють у причинно-наслід- ковому ланцюгу, в кінці якого виникає складне суспільство. Аби відстежити цей ланцюг, спершу пригадаймо, як виникають великі щільні скупчення населення. Потім ми розглянемо проблему, чому велике, але просте суспільство не може зберегтися. Маючи цей багаж знань, ми врешті-решт повернемося до питання, як простіше суспільство насправді стає складнішим мірою зростання чисельності регіонального населення.

Вище ми з’ясували, що великі або щільні скупчення населення виникають лише в умовах харчового виробництва або принаймні в умовах надзвичайно продуктивного довкілля для мисливства-збиральництва. Деякі продуктивні суспільства мисливців-збирачів досягли організаційного рівня вождівств, але жодне з них не досягло рівня держави: всі держави годують своїх громадян завдяки харчовому виробництву. Ці факти, а також щойно згадана кореляція між чисельністю регіонального населення та суспільною складністю вилилися у затяжну полеміку в дусі питання про курку та яйце навколо причинних зв’язків між харчовим виробництвом, демографічними змінними та суспільною складністю. Чи почалося все з виникнення інтенсивного харчового виробництва, яке привело в рух демографічне зростання, котре якось зумовило утворення складного суспільства? Чи, може, велике скупчення населення та складне суспільство натомість були причинами, які в якийсь спосіб зумовили інтенсифікацію харчового виробництва?

Формулювання питання у вигляді взаємозаперечної альтернативи упускає суть справи. Інтенсивне харчове виробництво і суспільна складність стимулюють одне одного через автокаталіз. Тобто демографічний приріст викликає зростання суспільної складності через розглянуті нижче механізми, а суспільна складність, своєю чергою, викликає інтенсифікацію харчового виробництва, а отже, демографічний приріст. Складні централізовані суспільства мають унікальну здатність реалізовувати громадські проекти (зокрема споруджувати зрошувальні системи), вести далеку торгівлю (зокрема ввозити метали для виготовлення кращих рільничих знарядь) і координувати діяльність різних груп господарських спеціалістів (скажімо, годувати скотарів хлібом рільників і передавати живий інвентар скотарів рільникам для його використання як тяглової сили під час оранки). Всі ці можливості централізованих суспільств упродовж історії сприяли інтенсифікації харчового виробництва, а отже, демографічному приросту.

Мало того, харчове виробництво робить щонайменше три внески у формування специфічних ознак складних суспільств. По-перше, воно передбачає сезонні чергування видів діяльності. Тільки-но врожай зібрано і складено, робоча сила рільника опиняється в розпорядженні централізованої політичної влади, котра може використати її, щоб звести громадські споруди, які прославлятимуть державну владу (як-от староєгипетські піраміди), які дадуть змогу прогодувати більше ротів (як-от гавайські зрошувальні системи і сажалки) або організувати завойовницький похід із метою розширення володінь.

По-друге, харчове виробництво можна організувати так, щоб виникали відкладені в запас харчові надлишки, які вможливлюють економічну спеціалізацію та соціальну стратифікацію. Ці надлишки можна використати для годування всіх ярусів складного суспільства: вождів, бюрократів та інших членів еліти; писарів, ремісників та інших спеціалістів, які не виробляють харчу; самих рільників упродовж періодів, коли вони виконують повинності на зведенні громадських споруд.

І нарешті, харчове виробництво вможливлює або навіть вимагає від людей переходу до осілості, котра є передумовою для нагромадження значних пожитків, розвитку складної технології та ремесел і зведення громадських споруд. Важливість фіксованого осідку для складного суспільства пояснює, чому місіонери й уряди, коли вони вперше контактують із кочовими племенами або ватагами Нової Гвінеї або Амазонії, із якими раніше не було контактів, завжди ставлять перед собою дві найближчі мети. Одна з них, ясна річ, «утихомирити» кочовиків: відрадити їх від убивства місіонерів, бюрократів тощо. Інша мета — спонукати кочовиків осісти селами, щоб місіонери та бюрократи могли знайти їх, надати їм послуги, зокрема медичну допомогу та освіту, та проповідувати серед них і контролювати їх.

Отже, харчове виробництво, котре зумовлює зростання чисельності населення, також у кілька способів уможливлює ознаки складних суспільств. Але це не означає, що харчового виробництва і великого скупчення населення достатньо, щоб неминуче виникло складне суспільство. Як можна пояснити емпірично очевидний факт, що ватага або плем’я як способи організації не підходять для суспільств, які складаються з сотень тисяч осіб, і що всі наявні великі суспільства мають складну централізовану організацію? Для цього можна навести принаймні чотири очевидні причини.

Одна з причин — проблема розв’язання конфліктів між неспоріднени- ми незнайомцями. Масштаби цієї проблеми автоматично наростають мірою того, як чисельний склад суспільства збільшується. Стосунки всередині ватаги із 20 осіб передбачають всього-на-всього 190 різних можливих взаємодій між двома особами (20 осіб помножити на 19 і поділити на 2), але у ватазі з 2 тис. осіб було би 1 999 000 таких діад. Кожна з цих діад — потенційна бомба уповільненої дії, яка може вибухнути у вигляді кривавої сварки. Будь-яке вбивство у ватазі або племені зазвичай призводить до спроб розквитатися вбивством у відповідь, котре започатковує нескінченний цикл убивств і кон- трубивств, які дестабілізують суспільство.

У ватагах, де кожен тісно споріднений із кожним, люди, споріднені одночасно з обома учасниками сварки, втручаються, щоб заспокоїти їх. У племенах, де багато людей також близько споріднені й кожен знає кожного принаймні на ім’я, спільні родичі та спільні друзі виступають посередниками у сварках. Однак тільки-но долається поріг «кількох сотень», нижче якого кожен ще може знати кожного, дедалі більша кількість потенційних діад складається з неспоріднених незнайомців. А коли б’ються незнайомці, мало хто з присутніх буде другом або родичем обох учасників бійки, зацікавленим у припиненні суперечки. Натомість багато глядачів будуть друзями або родичами тільки одного суперника, тож ставатимуть на його бік, через що початковій двобій розростеться до масштабів всезагального побоїща. Тому велике суспільство, яке і далі перекладає розв’язання конфліктів на всіх своїх членів, обов’язково злетить у повітря. Сам-один цей чинник уже пояснює, чому суспільства, які складаються з тисяч осіб, можуть вижити, лише якщо вони створюють централізовану владу, яка монополізує застосування сили і розв’язання конфліктів.

Друга причина — зростаюча неможливість досягнення одностайних ухвал мірою зростання чисельності громади. Ухвалення рішень усім дорослим населенням поки що можливе в новогвінейських селах, які достатньо малі, щоб новини й інформація швидко досягали кожного, щоб кожен міг заслухати кожного на зборах усього села і щоб кожен, хто хоче виступити на зборах, мав таку можливість. Однак усі ці передумови для ухвалення рішень усією громадою стають нездійсненними в значно більших суспільствах. Навіть зараз, в епоху мікрофонів і гучномовців, нам чудово зрозуміло, що групові збори — не спосіб розв’язання проблем групи, яка складається з тисяч осіб. Тому, щоб ефективно досягати рішень, велике суспільство мусить бути структурованим і централізованим.

Третя причина стосується економічних міркувань. Будь-яке суспільство потребує засобів для обігу товарів між його членами. В одного індивіда в якийсь день може виявитися більше якого-небудь цінного продукту, а в інший день — менше. Оскільки в людей різні таланти, один індивід постійно виробляє надлишок якоїсь потрібної продукції і відчуває нестачу в іншій. У дрібних суспільствах, які складаються з невеликої кількості пар членів, такий неодмінний обіг товарів можна здійснювати безпосередньо між парами індивідів або сімей, тобто за моделлю реципрокного обміну. Проте та сама арифметика, яка робить неефективним пряме попарне розв’язання конфліктів у великих суспільствах, робить неефективним і безпосередній попарний економічний обіг. Великі суспільства можуть функціонувати в економічному плані, лише якщо вони мають перерозподільчу економіку на додаток до реципрокної. Товари понад потребу одного індивіда передаються від нього до централізованих органів влади, які відтак перерозподіляють ці товари серед індивідів, яким їх бракує.

Остання обставина, яке вимагає складної організації від складних суспільств, стосується густоти населення. Великим суспільствам виробників харчу притаманна не просто більша кількість членів, а вища густота населення порівняно з ватагами мисливців-збирачів. Кожна ватага з кількох десятків мисливців займає велику територію, на якій здобувається більшість суттєвих для неї ресурсів. Решту речей найпершої потреби вони можуть роздобути через торгівлю із сусідніми ватагами під час пауз між війнами з ними. Мірою зростання густоти населення територія, яку займає ватага з кількох десятків осіб, скоротиться і дедалі більше речей найпершої потреби доводитиметься діставати з-за меж цієї території. Наприклад, 40 тис. квадратних кілометрів Голландії і 16 млн її населення просто неможливо поділити на 800 000 окремих ділянок площею по 5 гектарів, щоб на кожній жила автономна і самодостатня ватага з 20 осіб, котра час від часу користувалася б тимчасовим миром, щоб обмінятися предметами торгівлі та дівчатами на виданні з сусідньою ватагою. Просторові реалії вимагають, щоб густонасе- лені регіони підтримували велике і складноорганізоване суспільство.

Отже, обставини, пов’язані з розв’язанням конфліктів, ухваленням рішень, економікою та простором, штовхали розвиток суспільств в одному напрямку, вимагаючи від великих суспільств централізації. Однак централізація влади неминуче відкриває можливості для тих, хто перебуває при владі, втаємничений у важливу інформацію, ухвалює рішення і перерозподіляє товари, користуватися цими можливостями, щоб наживатися самим і допомагати наживатися на цьому своїм родичам. Для будь-кого, знайомого із будь-яким сучасним угрупованням людей, це очевидна річ. Мірою розвитку ранніх суспільств люди, які здобували централізовану владу, поступово утверджували себе як еліту, котра зароджувалася, напевно, як один із кількох колись рівних за рангом сільських кланів, який зумів стати «рівнішим» за інших.

Щойно ми розглянули причини, чому великі суспільства не можуть функціонувати з організацією ватаги, а мусять переходити до складної клептократії. Однак відкритим залишається питання про те, як дрібні прості суспільства розвиваються або об’єднуються, утворюючи великі складні суспільства. Об’єднання, централізоване розв’язання конфліктів, ухвалення рішень, економічний перерозподіл і клептократична релігія не виникають автоматично із суспільної угоди, як у Руссо. Що ж призводить до об’єднання?

Відповідь на це питання частково спирається на еволюційне мислення. На початку цього розділу я зазначив, що суспільства, які потрапляють до однієї категорії, не ідентичні одне одному, оскільки люди і людські групи надзвичайно різноманітні. Наприклад, якщо взяти ватаги і племена, то «верховоди» деяких із них неодмінно будуть харизматичнішими, могутнішими і вмілішими в досягненні рішень, ніж «верховоди» інших груп. Якщо взяти великі племена, то ті з них, які мають сильніших «верховод», а отже, більш централізовані, здебільшого матимуть перевагу над тими, в яких нижча централізація. Племена, які розв’язують конфлікти настільки погано, як фаю, тяжітимуть до розпаду на ватаги, а кепсько керовані вождівства розпадатимуться на дрібніші вождівства або племена. Суспільства з ефективним розв’язанням конфліктів, розсудливим ухваленням рішень і гармонійним економічним перерозподілом розробляють кращу технологію, концентрують військову могутність, захоплюють більші й продуктивніші території та розбивають один за одним автономні дрібніші суспільства.

Отже, змагання між суспільствами на одному рівні складності здебільшого веде до виникнення суспільств наступного рівня складності, якщо дозволяють обставини. Племена завойовують інші племена або об’єднуються з ними, досягаючи розміру вождівств, котрі завойовують інші вождівства або об’єднуються з ними, досягаючи розміру держав, котрі завойовують інші держави або об’єднуються з ними, стаючи імперіями. Якщо говорити загальніше, то більші утворення мають потенційну перевагу над окремими дрібними утвореннями, якщо — і це дуже вагоме «якщо» — великі утворення спроможні розв’язати проблеми, які зринають у зв’язку з їхнім розміром, як-от постійна загроза керівництву з боку претендентів-вискочнів, невдоволення простолюду клептократією та ширший спектр проблем, пов’язаних із економічною інтеграцією.

Історичні документи й археологічні матеріали зберегли багато інформації про злиття дрібних утворень у більші. Наперекір Руссо такі злиття ніколи не відбувалися у вигляді добровільного рішення дрібних племен об’єднатися, щоб сприяти щастю своїх громадян. Керівники дрібних суспільств, як і керівники великих, ревно ставляться до своєї незалежності та своїх прерогатив. Натомість злиття відбувається в один із двох способів: в умовах загрози з боку зовнішньої сили або в результаті фактичного завоювання.

Злиття в умовах зовнішньої загрози чудово ілюструє формування че- рокської конфедерації на південному сході С11ІА. Черокі попервах були розділені між 30—40 незалежними вождівствами, кожне з яких складалось із села з населенням близько 400 осіб. Зростання кількості білих поселенців призвело до конфліктів між ними та черокі. Коли якийсь черокі грабував або нападав на білих поселенців або торговців, білі безоглядно відплачували за цей учинок каральним походом або припиненням торгівлі, не відрізняючи різних черокських вождівств. У відповідь на таке ставлення черокським вождівствам протягом XVIII сторіччя довелося поступово об’єднатися в єдину конфедерацію. Спершу більші вождівства у 1730 році обрали вождя Матая верховним керівником, після якого цю посаду 1741 року успадкував його син. Перше завдання, яке ставили ці керівники, — покарати окремих черокі, які нападали на білих, і підтримувати відносини із владою білих. Близько 1758 року черокі поставили на постійну основу свої механізми ухвалення рішень, створивши щорічну раду на кшталт попередніх сільських рад і зборів, яка збиралася в одному селі (Ечота), котре фактично перетворилося на «столицю». Згодом черокі стали письменними (як ми знаємо із розділу 12) й ухвалили писану конституцію.

Черокська конфедерація, таким чином, утворилася не в результаті завоювання, а в результаті злиття дрібніших утворень, які раніше ворогували між собою, а об’єдналися, лише коли над ними нависла загроза знищення з боку зовнішньої сили. Інший схожий приклад утворення держави описано в кожному підручнику з американської історії: самі білі американські колонії, одна з яких (Джорджія) прискорила формування черокської держави, були вимушені створити власну державу, коли над ними нависла могутня зовнішня загроза з боку британської монархії. Американські колонії попервах ставилися не менш ревно до своєї автономії, ніж черокські вож- дівства, тому їхня перша спроба злиття під егідою «Статей про конфедерацію» 1781 року виявилася нежиттєздатною, позаяк у ній було застережено занадто багато автономії для колишніх колоній. Лише подальші загрози, як-от повстання під проводом Шейза 1786 року та тяжкий тягар воєнних боргів переважили крайнє небажання екс-колоній зректися своєї автономії і змусили їх у 1787 році прийняти нинішню федеративну конституцію. Об’єднання ворожих одне до одного німецьких князівств у XIX столітті виявилося не менш складною справою. Три перші спроби (Франкфуртський парламент 1848 року, оновлений Німецький союз 1850 року та Північно- німецький союз 1866 роьсу) зазнали невдачі, доки зовнішня загроза (оголошення війни Францією в 1870 році) не призвела до того, що 1871 року князівства поступилися значною частиною своєї влади на користь центрального німецького уряду.

Інший спосіб формування складних суспільств, окрім злиття в умовах зовнішньої загрози, — злиття в результаті завоювання. Добре задокументований випадок — народження зулуської держави в Південно-Східній Африці. Коли білі поселенці вперше зіткнулися із зулу, ті були розділені між десятками дрібних вождівств. Наприкінці 1700-х років мірою наростання демографічного тиску між вождівствами загострилися усобиці. Серед усіх цих вождівств повсюдну проблему винайдення централізованих владних структур найуспішніше розв’язав вождь на ім’я Динґісвайо, котрий очолив вождівство Мтетва, убивши близько 1807 року свого суперника. Динґісвайо створив кращу централізовану військову організацію, набираючи молодь із усіх сіл і групуючи її у полки за віком, а не за селом. Він також запровадив кращу централізовану політичну організацію, утримуючись від убивств, коли завойовував інші вождівства. Залишаючи в живих родину підкореного вождя, Динґісвайо натомість заміняв його більш схильним до співпраці родичем. Він також запровадив кращу централізовану систему розв’язання конфліктів, розширивши сферу судового розв’язання суперечок. Завдяки цьому Динґісвайо зумів завоювати й інтегрувати тридцять зулуських вож- дівств. Його спадкоємці зміцнили зулуську державу, розвинувши її судову систему, охорону порядку та церемоніал.