Отже, ми з’ясували, що предки японців прибули в Японію до появи в них письма, а також що їхня біологія свідчить про нетривалу ізоляцію на архіпелазі на противагу їхній мові, із якої випливає, що вони мали опинитися на своїх островах щонайменше 5000 років тому. Щоб розплутати цей клубок суперечностей, давайте тепер звернемося до археологічних матеріалів. Вони нам покажуть, що японське суспільство — одне з найунікальніших у світі.
У наш час до берегів Японії та Східної Азії прилягає мілка морська акваторія. Це означає, що протягом льодовикової доби, коли значна частина водної маси була скута в льодовиках, а рівень світового океану був десь на 150 метрів нижче сучасного, ця акваторія являла собою сушу. В цей час найпівнічніший острів Японії — Хоккайдо — утворював суцільну ділянку суші із сучасним островом Сахалін та континентальною Росією; а найпів- денніший острів — Кюсю — сполучався суходільним мостом із Південною Кореєю через сучасну Цусимську протоку. Також всі великі японські острови сполучалися між собою, а значна частина акваторії сучасного Жовтого та Східнокитайського морів становила суходільне продовження материкового Китаю. Тож не дивно, що поруч із тваринами, які перейшли в Японію тогочасними суходільними мостами, зокрема предками сучасних японських ведмедів і мавп, на її землі ще задовго до винайдення човнів потрапили пралюди. Кам’яні знаряддя свідчать, що вони з’явилися тут не пізніше ніж півмільйона років тому. При цьому кам’яні знаряддя північної Японії більш схожі на знаряддя з Сибіру та північного Китаю, а знаряддя з південної Японії — на знаряддя з Кореї та південного Китаю, з чого випливає, що пралюди скористалися як північним, так і південним суходільними мостами.
Японія льодовикової доби була не вельми гостинним краєм для проживання. Хоч до неї не дотяглися льодовики, які вкривали Британію та Канаду, тут однаково було холодно й сухо, а лісовий покрив утворювався переважно з хвойних дерев та березняку, з яких людям мало поживи. На тлі цих несприятливих обставин тим більш разюче виглядає ранній прогрес Японії: близько ЗО тис. років тому її населення одним із перших у світі почало шліфувати ріжучі краї кам’яних знарядь, замість того щоб просто розколювати чи відщеплювати, як раніше. В британській археології поява знарядь зі шліфованими лезами вважається великим культурним проривом, який відокремлює неоліт (нову кам’яну добу) від палеоліту (давньої кам’яної доби), але на території Британії вони з’явилися разом із упровадженням рільництва не раніше 7000 років тому.
Близько 13 тис. років тому, коли по всьому світу почали стрімко танути льодовики, умови для людей в Японії різко покращилися. Завдяки зростанню температур, кількості опадів та вологості продуктивність тамтешньої флори підвищилася до сучасного рівня, яким Японія вирізняється серед інших країн помірної кліматичної зони. Листопадні ліси з горіховими деревами, які під час льодовикової доби обмежувалися південною частиною архіпелагу, просунулися на північ, витісняючи хвойні дерева. Таким чином, на зміну лісовому покриву, безплідному для людини, прийшов новий тип лісу, в якому люди могли знайти багато поживи. Підйом рівня моря затопив перешийки, якими Японія сполучалася з азійським материком, перетворивши її на великий архіпелаг. На місці колишніх рівнин утворилося мілководдя та сформувалася нова берегова лінія, всіяна незліченною кількістю острівців, бухт, затоплюваних під час припливів прибережних низовин і гирл, які кишіли морепродуктами.
Кінець льодовикової доби став свідком першої з двох найважливіших змін у японській історії — винайдення гончарства. Вперше в своїй історії люди мали в розпорядженні водонепроникну посудину, якій легко було надати будь-якої бажаної форми. Здобувши завдяки цьому винаходу змогу готувати їжу шляхом кип’ятіння, тушкування та парової обробки, люди отримали доступ до розкішних харчових ресурсів, якими раніше не могли скористатися: листяних овочів, які на прямому вогні просто б згоріли або втратили всю вологу; молюсків, яких тепер можна було легко відкрити; та отруйних або гірких, але поживних харчів на кшталт жолудів або кінських каштанів, з яких тепер можна було виводити токсини шляхом замочування. М’якою вареною їжею можна було годувати малих дітей, що дозволяло раніше відлучати їх від грудей, а їхнім матерям — частіше народжувати дітей. Беззубі літні люди — сховища інформації в дописемних суспільствах — могли краще харчуватися та жити довше. Всі ці далекосяжні наслідки гончарства дали поштовх демографічному вибуху, внаслідок якого населення Японії, згідно з оцінками, зросло з кількох тисяч осіб до чверті мільйона.
Зрозуміло, японці не були єдиним народом, який оволодів методами гончарства. Його незалежно винаходили в багатьох інших місцях та в інші періоди часу, але саме в Японії воно з’явилася найдавніше — 12 700 років тому. Коли цю дату, отриману за допомогою радіовуглецевого аналізу, оприлюднили в 1960 році, навіть японські науковці спершу не могли це усвідомити. Археологи звикли, що винаходи зазвичай поширюються з материків на острови, тож від невеликих периферійних суспільств не очікується якихось революційних проривів порівняно з рештою світу. Особливо це стосується досвіду японських археологів, який підказував їм, що джерелом культурних проривів у Східній Азії, зокрема винайдення рільництва, письма, металургії та всіх інших важливих технологій, виступає Китай. Навіть сьогодні, через півстоліття після встановлення віку найдавнішої японської кераміки, археологи не можуть оправитися від цього радіовуглецевого шоку, як вони його називають. Інші давні сліди кераміки були знайдені в Китаї та на сході Росії (біля Владивостока). Азійські археологи один поперед одного намагаються побити японський рекорд (недавно до мене дійшли чутки, нібито китайські
та російські археологи близькі до цього). Проте японці досі лишаються рекордсменами — їхня кераміка на тисячі років старша за найдавніші черепки, знайдені на Родючому півмісяці та в Європі.
Схильність думати, що жителі островів завжди запозичують винаходи в розвиненіших материкових суспільств, була не єдиною причиною шоку, викликаного рекордним віком найдавнішої японської кераміки. Річ у тім, що перші японські гончарі виявилися мисливцями-збирачами, що також порушувало утверджені погляди на послідовність стадій розвитку. Зазвичай гончарними виробами користуються осілі суспільства, бо ж який кочовик захоче переносити за собою купу важких горщиків на додаток до зброї та дитини під час кожного переміщення стоянки? Оскільки більшість осілих суспільств у інших частинах світу з’являлися тільки після винайдення рільництва, в мисливців-збирачів зазвичай не було гончарства. Проте довкілля Японії було настільки продуктивним, що вона стала одним із небагатьох місць світу, де люди змогли осісти, залишаючись мисливцями-збирачами. Гончарство дало змогу японським мисливцям-збирачам скористатися багатими харчовими ресурсами їхнього довкілля більш ніж за 10 тис. років до появи в Японії інтенсивного рільництва. Натомість на Родючому півмісяці гончарство з'явилося лише десь через тисячу років після переходу до рільництва.
Звісно, рання японська кераміка була технологічно примітивною за сучасними мірками. Її не вкривали поливою, ліпили руками, а не на гончарному крузі, випалювали на відкритому полум’ї, а не в печах, і за відносно невисоких температур. Однак із часом її навчилися виготовляти в неймовірно широкому асортименті форм високомистецького рівня за мірками будь-якої епохи. Значну частину ранніх гончарних виробів декорували, протягуючи або втискаючи шнурок у м’яку глину. Японською мовою слід від шнурка перекладається як «д зьомон» — цей термін і став назвою всієї шнурової кераміки, стародавнього населення, яке її виготовляло, та всього періоду японського доісторичного минулого, який розпочався з винайдення гончарства, а закінчився 10 тис. років по тому.
Найдавніші зразки кераміки дзьомон мають вік 12 700 років і походять із найпівденнішого японського острова — Кюсю. Звідти гончарство поширилося на північ, діставшись околиць сучасного Токіо близько 9500 років тому, а найпівнічнішого острова Хоккайдо — 7000 років тому. Гончарство просувалося на північ слідом за листопадними лісами, багатими на горіхи, з чого випливає, що перехід до осілості та розквіт гончарства стали можливими завдяки різкому зростанню доступності харчів. Гіпотеза про єдиний осередок винайдення гончарства на півдні та його подальше поширення з цього осередку підтверджується єдністю стилю найдавніших дзьомонських керамічних виробів по всій Японії. Звісно, згодом на Японському архіпелазі, розтягнутому на майже 2500 кілометрів, сформувалися кількадесят регіональних стилів.
З чого ж жило населення періоду дзьомон? Рясні відомості про це ми можемо добути зі смітників, які воно залишило після себе на сотнях тисяч розкопаних археологічних стоянок і величезних звалищ мушель, розкиданих по всій території країни. Виявляється, дзьомонці займалися полюванням, збиральництвом та рибальством, харчуючись розмаїтою і добре збалансованою їжею, яку б неодмінно схвалили сучасні дієтологи.
Важливим складником їхнього харчового раціону були горіхи, особливо каштани і волоські горіхи, а також кінські каштани й жолуді, з яких виводили гіркі токсини. Горіхи збирали восени в величезних кількостях і запасали на зиму в ямах до двох метрів завширшки і завглибшки. Також у їжу вживали ягоди, фрукти, зерна, листки, пагони, цибулини та коренеплоди. Загалом археологи, які копирсалися в дзьомонському смітті, виявили в ньому рештки 64 видів їстівних рослин.
Ще тоді, як і зараз, жителі Японії були одними з провідних споживачів дарів моря у світі. В відкритому морі вони за допомогою гарпунів ловили тунця; дельфінів заганяли на мілину і забивали палицями або списами так само, як практикується в Японії зараз; на пляжах впольовували тюленів; у річках під час сезонних міграцій ловили лосося; ще багато видів риб ловили сітями, в загати і на гачки, виготовлені з оленячого рогу; а молюсків, крабів і морські водорості збирали між припливами на оголеній мілині або, пірнаючи, піднімали з дна моря. На людських кістяках періоду дзьомон часто виявляють патологію, яку називають екзостозом зовнішнього слухового проходу. Це надмірне розростання кісток вуха, яке в наш час нерідко спостерігається у водолазів.
Серед наземних тварин найпопулярнішою дичиною були дикі кабани та олені, а також гірські кози та ведмеді. їх ловили в спеціально налаштовані пастки, відстрілювали з луків та заганяли за допомогою собак. Свинячі кістки періоду дзьомон було знайдено на прибережних островах, де не водилися дикі свині. Тож, можливо, в цей час люди вже робили перші спроби одомашнити цю тварину.
Найбільші дискусії в системі прожиття людей періоду дзьомон викликає можлива наявність у ній рільництва. На дзьомонських стоянках часто знаходять рештки їстівних рослин, поширених у Японії в дикому стані, які в наш час культивуються в сільському господарстві. Зокрема це стосується незграбної квасолі (адзукі), машу та японського проса. їх рештки в археологічних шарах періоду дзьомон не виказують чітких морфологічних ознак, за якими культурні рослини відрізняються від своїх дикорослих предків, тож важко сказати, чи ці рослини виросли природним самосівом або ж були посіяні свідомо. Також на стоянках трапляються частини їстівних або практично корисних рослин, не автохтонних для Японії, які, вочевидь, було завезено з азійського материка з огляду на їхні корисні властивості. До таких рослин належать гречка, диня, кабак-сулійник, конопля та буролистка, яка використовувалася як приправа. Близько 1200 р. до н. е., під кінець періоду дзьомон, починають з’являтися окремі зернята рису, ячменю, могару (головчастого проса) та звичайного проса — головних зернових культур Східної Азії. Всі ці розмиті докази спонукають припустити, що носії культури дзьомон починали ситуативно практикувати вирубно-вогневе рільництво, проте воно робило дуже незначний внесок у їхній харчовий раціон.
Однак не слід вважати, що кожен зі згаданих вище видів харчу споживали по всій території дзьомонської Японії. У горіхових лісах півночі особливе значення мало запасання горіхів у ямах, а також полювання на тюленів і риболовля. Натомість у бідних на горіхи південно-західних регіонах перевага віддавалася споживанню молюсків. Однак навіть у межах цих двох великих зон місцевий харчовий раціон і навіть окрема трапеза базувалися на широкому асортименті харчових продуктів. Скажімо, залишки їхньої трапези свідчать, що тогочасні люди у різних пропорціях змішували каштанове і горіхове борошно, свиняче й оленяче м’ясо та кров із пташиними яйцями, готуючи або багате на вуглеводи «печиво від місіс Дзьомон» або багатий на білки «МакДзьомонбурґер». З недавніх спостережень за побутом айнів, які жили з полювання та збиральництва, відомо, що вони постійно тримали на слабкому вогні глиняний горщик, у який скидали всі можливі продукти; ймовірно, їхні попередники з періоду дзьомон, займаючи ті самі стоянки і харчуючись із тих самих ресурсів, робили так само.
Раніше зазначалося, що гончарні вироби культури дзьомон (серед яких трапляться важкий посуд до метра заввишки) схиляють до думки про осілий, а не кочовий спосіб життя цих мисливців-збирачів. Про постійність їхнього осідку свідчать ще й інші докази: важкі кам’яні знаряддя, залишки добротних жилих напівземлянок із ознаками ремонту, великі села на понад сотню жител та цвинтарі. За всіма цими ознаками носії культури дзьомон відрізняються від сучасних мисливців-збирачів, які переміщуються з місця на місце кожні кілька тижнів, будують прості укриття і переносять із собою лише невелику кількість легких пожитків. Осілий спосіб життя стародавнього населення Японії розвинувся завдяки можливості доступу до різних багатих на ресурси природних середовищ: лісів, річок, берегів, бухт і відкритого моря — досяжних із одного стратегічно розташованого місця.
Густота населення культури дзьомон була однією з найвищих серед відомих суспільств мисливців-збирачів, особливо в центральній та північній Японії, яка відзначалася багатими на горіхи лісами, сезонними міграціями лосося та щедрими дарами моря. Згідно з оцінками, в період розквіту культури дзьомон населення Японії становило 250 тис. осіб, що виглядає дуже скромно на тлі її сучасного населення, але разюче, якщо врахувати, що йдеться про мисливців-збирачів. У сучасну добу з ними могли б позмагатися хіба що американські індіанці північно-західного узбережжя та Каліфорнії, котрі так само жили з горіхових лісів, міграцій лосося та щедрих дарів моря — дивовижний приклад конвергентної еволюції людських суспільств.
З’ясувавши, що ж мало в своєму розпорядженні японське населення періоду дзьомон, потрібно також чітко зазначити, чого воно не мало. А не мало воно інтенсивного рільництва, та й узагалі сумнівно, чи було в нього хоч якесь рільництво. Крім собак (та, можливо, свиней) не було в нього жодних інших свійських тварин, металевих знарядь, письма і ткацтва. Села і цвинтарі цього періоду — не являють собою сукупності окремих розкішно оздоблених осель та могил, які вряди-годи трапляються серед загальної скромності. Натомість вони досить одноманітні — а це свідчення того, що соціальної стратифікації на вождів та простолюд ще майже не було. Регіональне розмаїття стилів кераміки вказує на брак руху в напрямку політичної централізації та об’єднання. Всі ці обмеження різко контрастують із характеристиками тогочасних суспільств, які розвинулися всього за кількасот кілометрів від дзьомонської Японії в материкових Китаї та Кореї, — а також із тим, якою стала Японія після радикальних змін, що пронеслися нею після 400 р. до н. е.
Попри всю свою самобутність навіть за мірками тогочасної Східної Азії дзьомонська Японії не була наглухо ізольованим світом. Поширеність кераміки та обсидіану (дуже твердої гірської породи вулканічного походження, якій віддавали перевагу у виготовленні кам’яних знарядь) говорить про те, що тогочасні човни вже сполучали між собою острови Ідзу, які на 290 кілометрів простягаються в океан на південь від сучасного Токіо. Крім того, з поширеності кераміки, обсидіану та риболовних гачків випливає, що носії культури дзьомон торгували з Кореєю, Росією та Окінавою, до чого слід додати вже згадану появу в Японії півдесятка культурних рослин із материка. Разом із тим археологи, які вивчали цей період, майже не виявили слідів прямих зв’язків із Китаєм, що дивує на тлі масштабного впливу Китаю на подальшу історію Японії. Якщо порівнювати з наступним періодом історії, то вражає не те, що контакти з зовнішнім світом все-таки підтримувалися, а те, що вони справляли дуже незначний вплив на суспільство культури дзьо- мон. Тогочасна Японія була законсервованим мініатюрним світом, який залишався в ізоляції і майже не змінювався впродовж 10 тис. років, — острівцем стабільності в нестійкому та мінливому світі тих часів.
Щоб зрозуміти, настільки особливою була Японія в тогочасному світі, слід згадати, чого станом на 400 р. до н. е., тобто коли наближався кінець культури дзьомон, досягли суспільства азійського континенту, розташовані за кількасот кілометрів на захід від неї. У той час Китай складався із кількох держав, населення яких жило в містах, захищених мурами, поділяючись на заможну еліту та бідний простолюд, і впевнено рухався до політичного об’єднання, завдяки якому згодом став найбільшою імперією світу. Ще близько 7500 р. до н. е. китайці започаткували інтенсивне сільське господарство, основою якого було просо на півночі та рис на півдні, а також одомашнили свиней, курей і водяних буйволів. Станом на 400 р. до н. е. вони вже принаймні 900 років користувалися письмом, принаймні 1500 років — металевими знаряддями і щойно започаткували перше в світі виробництво чавуну. Всі ці китайські нововведення поширювалися в Корею, котра вже кілька тисячоліть практикувала рільництво (зокрема рисівництво з 2200 р. до н. е.), а з 1000 р. до н. е. — металургію.
З огляду на всі ці процеси, які вже кілька тисячоліть відбувалися по інший бік Цусимської протоки та Східнокитайського моря, спершу здасться неймовірним, що в 400 р. до н. е. Японію продовжували замешкувати мислив- ці-збирачі, які сяк-так торгували з Кореєю, не мали письма і користувалися кам’яними знаряддями. Впродовж усієї історії людства оснащені металевою зброєю централізовані держави за допомогою військ, утримуваних щільним рільничим населенням, змітали рідконаселені суспільства мисливців-збира- чів, які користувалися кам’яними знаряддями. Як же дзьомонську Японію оминула така доля?
Щоб розв’язати цей парадокс, слід пам’ятати, щодо 400 р. до н. е. цусим- ський вододіл відділяв незаможних рільників від убогих мисливців-збирачів, а убогих рільників від заможних мисливців-збирачів. Китай і дзьомонська Японія не підгримували прямого контакту між собою. Хай які, торговельні зв’язки Японії обмежувалися Кореєю. Проте рис було одомашнено в теплому південному Китаї, звідки він повільно поширювався на північ до значно прохолоднішої Кореї, оскільки потрібно було багато часу, щоб вивести нові холодостійкі сорти. На ранніх стадіях рис у Кореї вирощували на неполивних полях, які не давали гарного врожаю на відміну від заливних полів. Тому раннє корейське рільництво не могло зрівнятися із тогочасним японським мисливством та збиральництвом. Навіть знаючи про існування корейського рільництва, дзьомонські мисливці-збирачі не побачили б у ньому переваги над своїм способом життя; а вбогі корейські рільники ще не здобули достатньої переваги, яка б дозволила їм силою вдертися на територію Японії. Як побачимо далі, невдовзі шальки переваг різко гойднуться і матимуть далекосяжні наслідки.
Вище я зазначав, що винайдення гончарства на Кюсю близько 12 700 років тому та подальший демографічний вибух періоду дзьомон становили першу з двох кардинальних змін в японській історії. Друга кардинальна зміна, яка спричинила новий демографічний вибух, почалася близько 400 р. до н. е. із поширенням нового способу прожиття із Південної Кореї. Ця трансформація ставить питання про походження японців руба: чи супроводжувалася вона заміщенням дзьомонського населення прибульцями з Кореї, від яких зрештою і виводять свій родовід сучасні японці? Чи, може, початкове дзьо- монське населення залишилося на своєму місці, просто перейнявши нові методи господарювання?
Перші ознаки нового способу життя з’явилися на північному узбережжі найпівденнішого острова Японії — Кюсю, — що якраз навпроти Південної Кореї. Найважливішими його елементами були перші в Японії металеві знаряддя, виготовлені із заліза, та перше неспростовне і повноцінне рільництво. Останнє з’явилося у вигляді зрошувального рисівництва і відразу з повним комплектом агротехнічних методів: каналами, греблями, валами, заливними полями, — які разом із залишками рису були виявлені під час археологічних розкопок. Археологи називають цей новий спосіб життя «Яйой» за назвою району Токіо, в якому 1884 року було вперше знайдено характерну кераміку цього періоду. На відміну від дзьомонської кераміки, кераміка типу Яйой за своїми формами дуже нагадує тогочасні південнокорейські гончарні вироби. До численних нових ознак культури Яйой, які мають незаперечне корейське походження і раніше не зустрічалися в Японії, належать бронзові речі, ткацтво, скляні намистини, ями для запасання рису, звичай ховати останки небіжчиків у глеках та корейські стилі виготовлення знарядь і будівництва житла.
Хоч найважливішою сільськогосподарською культурою періоду Яйой став рис, у Японії також з’явилися 27 інших нових культурних рослин, а також, безсумнівно, свійська свиня. Можливо, рільники культури Яйой вирощували по два врожаї на рік: на літо заливали поля водою для вирощування рису, а потім їх осушували для неполивного вирощування проса, ячменю та пшениці в зимовий період. Така високопродуктивна система інтенсивного сільського господарства мала неминуче викликати негайний демографічний вибух на Кюсю, на якому археологи виявили значно більше стоянок культури Яйой, ніж стоянок культури дзьомон, хоч остання проіснувала в чотирнадцять разів довше.
Дуже швидко яйойське рільництво перекинулося з Кюсю на сусідні великі острови Сикоку та Хонсю, досягнувши району сучасного Токіо за менш ніж 200 років від часу своєї появи, а північного краю Хонсю (розташованого за 1600 кілометрів від перших поселень Яйой на Кюсю) — протягом наступного століття. Якщо в найдавніших яйойських стоянках на Кюсю трапляються горщики як нового стилю, так і стилю дзьомон, то мірою просування культури Яйой на північ Хонсю останні повністю зникають. Однак деякі елементи культури дзьомон не стерлися повністю. Рільники Яйой продовжували користуватися деякими типами дзьомонських відщепних знарядь із каменю, що їх у Кореї та Китаї на той час повністю замістили вироби з металу. Частина жител культури Яйой споруджувалася в корейському стилі, а деякі — в дзьомонському. Коли ж яйойська культура поширилася на північ від Токіо в холодніші регіони, де вирощування рису приносить нижчі врожаї, а густота мисливсько-збиральницького населення культури дзьомон сягала найвищого рівня, постала змішана культура: рибальські гачки виготовляли з металу, але надавали їм дзьомонських форм, а горщики за формою були як у культури Яйой, але на них наносили шнуровий орнамент, характерний для культури дзьомон. Зайнявши на недовгий час північний холодний край острова Хонсю, яйойські рільники невдовзі відступили з нього, мабуть, через те, що рисівництво тут не могло конкурувати з мисливсько-збиральницьким способом життя дзьомонців. Протягом подальших 2000 років північна частина Хонсю залишалася прикордонною зоною, за якою лежав найпівніч- ніший японський острів Хоккайдо, населений айнськими мисливцями-зби- рачами, які до анексії острова в XIX ст. навіть не вважалися частиною японської держави.
Попервах залізні знаряддя культури Яйой в величезних кількостях завозилися з Кореї, але через кілька століть у Японії налагодилася власна плавка та виробництво заліза. Також культурі Яйой знадобилося кілька століть, щоб з’явилися перші ознаки соціальної стратифікації, які добре простежувалися на цвинтарях. Десь після 100 р. до н. е. від цвинтарів починають відокремлюватися ділянки з могилами, в яких за предметами розкоші, завезеними із Китаю (вишуканими виробами з нефриту та бронзовими дзеркальцями), впізнається новопосталий елітний клас. Оскільки демографічне зростання продовжувалося, невдовзі всі найбільш придатні для заливного рисівництва болота й зрошувані рівнини були залучені в обробіток, а в археологічних матеріалах дедалі частіше почали з’являтися ознаки війни: масове виробництво наконечників для стріл, захисні рови з водою навколо поселень та поховання зі скелетами, ураженими вістрями метальної зброї. Ці промовисті сліди війни в Японії яйойського періоду добре узгоджуються з першими згадками про Японію в китайських хроніках, у яких розповідалося, що земля Ва поділена на сотню дрібних державок, які воюють між собою.
Протягом 300—700 рр. н. е. відбувається політичне об’єднання Японії, яке залишило сліди в археологічних розкопах та в туманних оповідях пізніших хронік. Зокрема до 300 року поховання представників еліти мали невеликий розмір і різнилися за стилем від регіону до регіону. Починаючи ж із 300 року спершу в регіоні Кінай на Хонсю, а далі по всій території, яку раніше займала яйойська культура, від Кюсю до півночі Хонсю з’являються величезні земляні курганні поховання під назвою кофун, які мали форму замкової щілини. Чому вони з’явилися саме в регіоні Кінай? Мабуть, через те, що в ньому знаходяться найкращі сільськогосподарські угіддя Японії, на яких і зараз вирощується наддорога мармурова яловичина Кобе, а також у ньому розташоване місто Кіото, яке з давніх часів було столицею Японії, доки не втратило цього статусу на користь Токіо в 1868 році.
Завдяки своїм розмірам — до 450 метрів завдовжки і понад 30 метрів заввишки — кофуни вважаються одними з найбільших поховальних курганів стародавнього світу. Для їх зведення потрібно було мобілізувати величезну кількість робочих рук, а одноманітність їхнього стилю по всій території Японії свідчить про існування могутніх правителів, які мали в розпорядженні величезну робочу силу і рухали країну в напрямку політичного об’єднання. Розкопані кофуни містили розкішне поховальне начиння, але досліджувати всі найбільші за розміром кофуни досі заборонено, бо вважається, що в них спочивають останки родоначальників японської імператорської династії. Наочні докази політичної централізації у вигляді кофунів наділяють правдоподібністю оповіді зі значно пізніших японських і корейських хронік про японських імператорів цієї доби. Протягом кофунського періоду Корея справляла потужний вплив на Японію — чи то через завоювання Японії корейцями (як вважають корейці), чи то через підкорення Кореї японцями (як вважають японці), — який проявився у поширенні з материка на Японський архіпелаг таких практик, як буддизм, письмо, їзда верхи на конях та нові методи гончарства й металургії.
І нарешті в 712 році із укладенням першої японської хроніки, в якій міфи пересипано перекрученнями реальних подій, Японія виходить на арену писемної історії. Станом на цей рік країну населяли безсумнівні японці, а від їхньої мови (яку називають старояпонською) безсумнівно походить сучасна мова, якою говорять японці. Імператор Акіхіто, який править Японією в наші дні, є прямим нащадком у 82 поколінні того імператора, за якого в 712 році уклали першу хроніку. Також він за традицією вважається 125-м прямим нащадком легендарного першого імператора Дзимму, прапраправ- нука богині сонця Аматерасу.
За 700 років яйойського періоду японська культура зазнала значно доко- рінніших змін, ніж за 10 тис. років дзьомонського періоду. Різкий контраст між стабільністю (читай — консерватизмом) культури дзьомон та радикальними змінами яйойського періоду — одна з найбільш дивовижних особливостей японської історії. Цілком очевидно, що близько 400 р. до н. е. відбулося щось епохальне. Що ж саме? Від кого походять сучасні японці — від дзьомонського населення, носіїв яйойської культури чи від тих і тих разом? Протягом яйойського періоду населення Японії виросло в разючі 70 разів: чим спричинене це зростання? Три гіпотези, між якими точиться запекла дискусія, претендують дати відповідь на ці питання.
Згідно з першою з них, дзьомонські мисливці-збирачі поступово перетворилися на сучасних японців. Маючи багатотисячолітній досвід проживання в осілих селах, вони були добре підготовлені, щоб перейняти сільське господарство. Під час трансформаційного яйойського періоду вони отримали з Кореї лише посівний матеріал холодостійкого рису та знання про методи заливного зрошення полів, завдяки чому змогли виробляти більше їжі та зростати чисельно. Деяким сучасним японцям ця теорія до смаку, бо вона мінімізує небажаний внесок корейських генів у японський генофонд і обґрунтовує самобутність японського народу щонайменше 12 тис. років його окремого існування.
Друга теорія викликає негативні емоції в японців, котрим до вподоби перша, позаяк у ній стверджується, що під час трансформаційного яйойського періоду відбувся масовий наплив іммігрантів із Кореї, які занесли з собою на Японський архіпелаг корейські сільськогосподарські методи, культуру та гени. Острів Кюсю пропонував корейським рільникам райські умови, бо був волог ішим і болотистішим за Корею, а отже, сприятливішим для вирощування рису. Згідно з однією оцінкою, до Японії протягом яйойського періоду перебралося кілька мільйонів іммігрантів із Кореї, які стерли всі генетичні сліди дзьомонського населення, кількість якого оцінюють десь у 75 тис. на початку яйойського періоду. У такому разі сучасні японці походять від іммігрантів із Кореї, котрі протягом останніх 2000 років розвинули на архіпелазі модифіковану версію своєї культури.
Прибічники останньої теорії визнають факт імміграції з Кореї, але заперечують її масовість. Натомість, вважають вони, завдяки високопродуктивному сільському господарству став можливим більш швидкий демографічний приріст нечисленної групи прибулих виробників рису порівняно з дзьомон- ськими мисливцями-збирачами, і згодом саме це дало змогу перевершити їх чисельно. Наприклад, уявімо, що на Кюсю прибуло лише 5000 корейців, але рисівництво дозволяло їм краще годувати дітей і зростати чисельно на 1% щороку. Цей приріст значно вищий, ніж спостерігалося в мисливців-збира- чів, але він легко досяжний для рільників: населення Кенії зараз зростає на 4,5% щороку. За 700 років група з 5000 іммігрантів мала би розростися до 5 млн їхніх нащадків, серед яких загубилися би гени носіїв культури дзьо- мон. Як і попередня гіпотеза, ця теорія трактує сучасних японців як близьких родичів корейців, але усуває припущення про масову імміграцію.
Якщо порівнювати зі схожими трансформаціями в інших частинах світу, то друга й третя гіпотези виглядають правдоподібніше за першу. Протягом останніх 12 тис. років сільське господарство самостійно виникало щонайбільше у дев’яти регіонах планети: Китаї, Родючому півмісяці та ще кількох інших місцях. 12 тис. років тому всі люди займалися полюванням і збиральництвом; у наш час — майже всі займаються сільським господарством або живуть за рахунок харчу, яке виробляє сільське господарство. Зазвичай поширення харчового виробництва з цих нечисленних осередків його зародження відбувалося не в формі добровільного переймання мисливцями-збирачами інших регіонів сільськогосподарських методів; мисливці-збирачі не схильні до нововведень, як, мабуть, демонструють і носії культури дзьомон своєю консервативністю протягом 10 700—400 рр. до н. е. Натомість сільське господарство зазвичай поширювалося завдяки тому, що чисельність рільників збільшувалася швидше за мисливців, вони створювали могутніші технології, а відтак перебивали мисливців або зганяли їх із усіх земель, придатних для сільськогосподарського обробітку. Так за Нового часу європейські рільники замістили індіанських мисливців на заході Північної Америки, австралійських аборигенів і народ сан у Південній Африці. А в доісторичні часи рільники, оснащені кам’яним знаряддям, так само заміщували мисливців у Європі, Південно-Східній Азії та Індонезії. Порівняно з єдиною скромною перевагою, яку рільники під час цих доісторичних експансій мали над мисливцями, корейські рільники 400 р. до н. е. володіли колосальною перевагою над дзьомонськими мисливцями, позаяк корейці вже опанували виробництво заліза та високорозвинену форму інтенсивного сільського господарства.
Тож яка з трьох теорій слушна? Єдиний спосіб піддати їх прямій перевірці — порівняти скелети й гени носіїв культур дзьомон і Яйой із сучасними японцями й айнами. На сьогодні знято заміри з багатьох колекцій скелетів. Крім того, за останні роки молекулярні генетики опанували методи добування ДНК зі стародавніх людських кістяків, що дає змогу порівнювати гени стародавнього та сучасного населення Японії. Було з’ясовано, що скелети дзьомонців і яйойців загалом легко відрізнити. У дзьомонського населення була нижча статура, відносно довші руки і коротші ноги, більш широко посаджені очі, коротше й ширше обличчя та значно вираженіша «рельєфність» обличчя, на якому особливо виділялися надбрівні дуги, ніс та носова кістка. Носії культури Яйой у середньому були на 2—5 сантиметрів нижчі, мали ближче посаджені очі, витягнуті й вузькі обличчя та пласкі надбрівні дуги й носи. Звісно, деякі скелети яйойського періоду мають дзьомонську зовнішність, але наявність таких залишків очікувана з погляду будь-якої теорії, що пояснює перехід від культури дзьомон до культури Яйой. На початок ко- фунського періоду всі японські скелети, за винятком айнських, становили однорідну групу, схожу на сучасних японців і корейців.
За всіма цими ознаками дзьомонські черепи відрізняються від сучасних японських і демонструють найбільшу схожість із сучасними айнами, тоді як яйойські черепи найбільш схожі з сучасними японцями. Враховуючи припущення, що сучасний японський народ сформувався в результаті змішання близького до корейців яйойського населення із близьким до айнів дзьо- монським населенням, генетики спробували обчислити відносний внесок цих двох груп у генофонд сучасних японців. Згідно з їхнім висновком, ко- рейсько-яйойський компонент загалом переважає. Айнсько-дзьомонський компонент найслабший у південно-західній Японії, де мала висадитися найбільша кількість корейських іммігрантів, а густота дзьомонського населення була низькою, та відносно помітніший на півночі Японії з її багатими на горіхи лісами, найвищою густотою дзьомонського населення та найнижчою продуктивністю яйойського рисівництва.
Отже, іммігранти з Кореї таки зробили великий внесок у генофонд сучасних японців, хоч відкритим залишається питання про його початковий кількісний аспект: це була масова імміграція чи невелика група, яка збільшилася завдяки високим темпам демографічного приросту. Айни ж походять від стародавнього дзьомонського населення Японії, до якого додалися домішки корейських генів яйойських поселенців та сучасних японців.
З огляду на повну перевагу, якою рисівництво зрештою наділило корейських рільників над дзьомонськими мисливцями, постає питання: чому рільники здобули перемогу настільки стрімко, хоч доти могли похвалитися лише скромними успіхами в Японії протягом тисяч років після того, як рільництво з’явилося в Кореї? Я вже згадував, що раннє корейське сільське господарство було відносно низькопродуктивним і забезпечувало рільникам мізерне прожиття, яке не могло позмагатися з достатком японських мисливців. Напевно, шальки терезів остаточно схилися на користь рільників і дали поштовх феноменальній яйойській експансії завдяки поєднанню чотирьох чинників: виникнення заливного рисівництва, яке прийшло на зміну менш продуктивному неполивному; подальше вдосконалення сортів рису, пристосованих до холодного клімату; зростання чисельності корейського населення, яке створювало демографічний тиск і спонукало корейців емігрувати; і поява залізних знарядь, які вможливили ефективне масове виробництво дерев’яних лопат, мотик та іншого знаряддя для обробки заливних рисових полів. Одночасну появу в Японії заліза й інтенсивного сільського господарства навряд чи можна вважати випадковим збігом.
На початку цього розділу наводилося найпростіше пояснення того, як у Японії з’явилися своєрідні на вигляд айни і типові для Східної Азії японці. На перший погляд, із цих характеристик їхньої зовнішності випливає, що айни походять від початкового населення Японії, а японці — від недавніх прибульців. Тепер ми вже знаємо, що сукупні докази із царин археології, фізичної антропології та генетики підтверджують таку думку.
Але ще з самого початку йшлося про одне слабке місце цього пояснення, яке змушує багатьох (особливо самих японців) вдаватися до альтернативних теорій. Якщо японці справді недавно прибули на архіпелаг із Кореї, то слід очікувати, що японська й корейська мови матимуть багато схожого. Говорячи конкретніше, якщо японський народ виник у недавні історичні часи в результаті змішання на острові Кюсю початкового дзьомонського населення, схожого на айнів, із яйойськими прибульцями з Кореї, то японська мова повинна мати ознаки близької спорідненості як із корейською, так і з айнською мовами. Натомість спостерігаємо зовсім інше: довести спорідненість японської й айнської ніяк не вдається, а спорідненість між японською та корейською дуже віддалена. Як таке може бути, якщо змішання відбулося якихось 2400 років тому? Наважуся висловити припущення, яке дозволяє вийти із парадоксу: навряд чи мови дзьомонського населення Кюсю та японських прибульців були схожими на сучасну айнську та корейську мови відповідно.
Візьмімо спершу мову айнів. Нам відома та їхня мова, яка в недавні історичні часи використовувалася айнами на північному японському острові Хоккайдо. З цього можна резонно припускати, що дзьомонське населення Хоккайдо говорило мовою, схожою на айнську, проте вона навряд чи побутувала серед дзьомонського населення Кюсю. Від південного краю Кюсю до північного краю Хоккайдо Японський архіпелаг простягається майже на 2400 кілометрів. Нам відомо, що протягом періоду дзьомон на ньому сформувалося широке регіональне розмаїття методів прожиття та стилів кераміки і що архіпелаг не досяг політичного об’єднання. За 10 тис. років існування культури дзьомон у її носіїв мало розвинутися відповідно широке мовне розмаїття. Ба більше, ще на початку періоду — 12 тис. років тому — їхні мови могли бути вже різними, якщо північні та південні групи носіїв цієї культури дісталися Японії через наземні перешийки із Росії та Кореї відповідно, як свідчать археологічні матеріали.
І справді, багато японських топонімів на Хоккайдо та півночі Хонсю містять айнські слова, що мають значення «річка» («най» або «бецу») та «мис» («сирі»), але такі назви айнського походження не трапляються на півдні Японії. Із цього видно, що яйойські та японські першопроходці переймали у дзьомонців багато місцевих топонімів так само, як білі американці запозичували їх у корінних американців (згадайте хоча б «Массачусетс», «Міссісіпі» тощо), проте айнською мовою говорило лише дзьомонське населення північної частини Японії. Натомість дзьомонська мова Кюсю цілком могла мати спільного предка з австронезійською мовною сім’єю, до якої належать полінезійські й індонезійські мови, а також корінні мови Тайваню. Багато лінгвістів указували, що японська мова містить ознаки впливу австроне- зійських мов, зокрема спільну з ними схильність до відкритих складів (коли за приголосним стоїть голосний, як, наприклад, у імені «Хі-ро-хі-то»). Стародавні тайванці були чудовими мореплавцями, чиї нащадки розселилися далеко на південь, схід і захід; хтось із них міг рушити і на північ, діставшись зрештою до Кюсю.
Таким чином, сучасну мову айнів Хоккайдо не слід вважати відголоском стародавньої мови дзьомонців Кюсю. В силу тих самих міркувань сучасна корейська мова може бути блідою копією стародавньої яйойської мови, якою говорили корейські іммігранти в 400 р. до н. е. Протягом періоду, що передував політичному об’єднанню Кореї в 676 році, вона була поділена між трьома державами. Сучасна корейська мова походить від мови держави Сил- ла, яка вийшла переможцем у боротьбі за об’єднання, проте ця держава не підтримувала тісні контакти з Японією протягом минулих століть. Із ранніх корейських хронік відомо, що в різних державах говорили різними мовами. Хоч про мови держав, розгромлених Силлою, відомо мало, уцілілі слова однієї з них (використовуваної в державі Когурьо) схожі на відповідні староя- понські слова більшою мірою, ніж їхні відповідники в сучасній корейській мові. В 400 р. до н. е., коли процес політичного об’єднання ще не досягнув стадії трьох держав, розмаїття корейських мов могло бути іде ширшим.
Гадаю, та корейська мова, що була занесена в Японію в 400 р. до н. е., а відтак еволюціонувала в сучасну японську мову, сильно відрізнялася від мови держави Силла, яка еволюціонувала в сучасну корейську мову. Тож не дивно, що сучасні японці та корейці значно більше схожі між собою на рівні зовнішності та генів, ніж на рівні мови.
Такий висновок, мабуть, не заживе прихильності ні в Японії, ні в Кореї з огляду на сучасну взаємну неприязнь між двома народами. Історія дає їм багато приводів недолюблювати одне одного, особливо корейцям — японців. Як і араби з євреями, корейці та японці — це два народи зі спільною кров’ю, між якими триває скріплена традицією ворожнеча. Проте від ворожнечі зазнають шкоди обидві сторони. І ця істина справедлива як у Східній Азії, так і на Близькому Сході. Хоч як неохочі японці й корейці визнати цей факт, вони — брати-близнюки, які разом провели дитинство і юність. Політичне майбутнє Східної Азії значною мірою залежить від їхньої здатності відновити ці стародавні зв’язки.
Післямова до видання 2003 року:
«Зброя, мікроби і сталь» сьогодні
IV" нижка «Зброя, мікроби і сталь» («ЗМС») мала на меті пояснити, чому Х\4юзвиток складних суспільств розгортався по-різному на різних континентах протягом останніх 13 тис. років: Я закінчив роботу над її рукописом у 1996 році, а світ вона побачила в 1997-му. З того часу я з головою занурився в іншу діяльність, зокрема в роботу над моєю наступною книжкою, присвяченою колапсам суспільств. Тому тепер мене відділяють від написання «ЗМС» не тільки сім років часу, а й заглибленість у іншу тематику. Як же виглядає книжка в ретроспективі, і чи сталося щось, що змінило або розширило її висновки з часу публікації? Як на моє, мабуть, упереджене око, головна ідея книжки успішно пережила ці роки, а найцікавіші відкриття з часу її публікації полягали в чотирьох розширеннях її ідей на сучасний світ і новітню історію.
Мій головний висновок полягав у тому, що суспільства по-різному розвивалися на різних континентах через відмінності в екології цих континентів, а не через біологію тамтешніх народів. Розвинена технологія, централізована політична організація та інші ознаки складних суспільств можуть виникнути лише в щільних скупченнях осілого населення, здатних нагромаджувати надлишки харчу, — скупченнях, прогодувати які може тільки рільництво, що почало з’являтися близько 8500 р. до н. е. Однак одомашнювані дикі види рослин і тварин, важливі для виникнення рільництва, були нерівномірно розподілені між континентами. Найцінніші з них зосереджувалися лише в дев’яти невеликих регіонах планети, які завдяки цьому стали прабатьків- щинами рільництва. Відтак автохтонне населення цих прабатьківщин вже на старті вирвалося вперед на шляху, що вів до набуття рушниць, мікробів
і сталі. Мови й гени жителів цих прабатьківщин, як і їхні свійські тварини, культурні рослини, технології та системи письма, запанували в стародавньому і продовжують панувати в сучасному світі.
Відкриття археологів, генетиків, лінгвістів та інших спеціалістів упродовж останньої половини десятиріччя збагатили наше розуміння цієї історії, не змінивши його центральних сюжетів. Я наведу три приклади. Однією з найбільших прогалин у географічному охопленні «ЗМС» була Японія, про доісторичний період якої я мало що міг сказати в 1996 році. Останні генетичні дані свідчать, що сучасні японці з’явилися внаслідок експансії рільників, схожої на інші експансії, про які йшлося у книзі: переселення корейських рільників, що розпочалося близько 400 р. до н. е., до Південно-Західної Японії, а далі на північний схід Японського архіпелагу. Прибульці принесли із собою інтенсивне рисове рільництво й металеві знаряддя. Вони змішалися з автохтонним японським населенням (спорідненим із сучасними айнами), в результаті чого виникли сучасні японці — подібно до того, як рільники Родючого півмісяця під час свого розселення змішувалися з автохтонними мисливцями-збирачами Європи, даючи в такий спосіб початок сучасним європейцям.
Інший приклад. Археологи спершу гадали, що мексиканські кукурудза, квасоля й кабачок досягли південного сходу США найкоротшим шляхом — через північно-східну Мексику і східний Техас. Однак тепер стало зрозуміло, що цей шлях був занадто посушливим для рільництва; ці культурні рослини, натомість, обрали обхідний маневр, поширившись через Мексику в південно-західну частину США і давши там поштовх суспільствам культури анаса- зі, а відтак проникнувши далі на схід із Нью-Мексико й Колорадо річковими долинами Великих рівнин до південного сходу США.
Нарешті, останній приклад. У розділі 10 я порівнював частоту повторних незалежних одомашнень і повільність поширення однієї або кількох споріднених рослин уздовж головної осі Америки північ—південь зі здебільшого єдиним одомашненням і стрімким поширенням євразійських культурних рослин уздовж осі схід—захід, за якою видовжений цей материк. На сьогодні з’явилося ще більше прикладів цих протилежних моделей, однак нині скидається на те, що більшість або всі представники «великої п’ятірки» свійських ссавців Євразії також зазнали кількаразових незалежних одомашнень у різних частинах материка — на відміну від євразійських рослин, але схоже на американські рослини.
Завдяки цим та іншим відкриттям додалися нові захопливі деталі до нашого розуміння того, як зародження рільництва дало поштовх формуванню базованих на ньому складних суспільств стародавнього світу. Однак найбільші досягнення, які поглибили ідеї «ЗМС», полягали в поширенні ідей книжки на території, які не потрапили до центру її уваги. З часу публікації тисячі людей писали, телефонували, надсилали електронні листи або просто стукали в мої двері, щоб розповісти про паралелі або контрасти, які вони зауважили між стародавніми континентальними процесами, описаними в «ЗМС», і сучасними або нещодавніми процесами, які вони досліджують. Я хочу виокремити і розповісти про чотири таких доповнення: стисло про красномовний приклад новозеландських «мушкетних воєн»; потім про вічне питання «чому Європа, а не Китай?»; дещо докладнипе про паралелі між конкуренцією у стародавньому світі й у сучасному бізнес-світі; про дотичність ідей «ЗМС» до питання, чому деякі суспільства сьогодні багаті, а інші — убогі.
У1996 році я присвятив невеликий фрагмент книжки (в розділі 13) явищу в новозеландській історії XIX ст., яке дістало назву «мушкетні війни», щоб проілюструвати, як поширювалися нові могутні технології. «Мушкетні війни» — це низка заплутаних, малозрозумілих міжплемінних воєн серед корінних новозеландських народів маорі, що точилися протягом 1818—1830-х років. Під час цих воєн європейські рушниці потрапили до рук племен, які доти воювали одне з одним за допомогою кам’яної і дерев’яної зброї. З часу публікації «ЗМС» світ побачили дві книжки, які поліпшили наше розуміння цього хаотичного періоду новозеландської історії, вмістили його в ширший історичний контекст і ще чіткіше унаочнили його відповідність ідеям моєї книжки.
На початку 1800-х років європейські торговці, місіонери та китобої почали навідуватися до Нової Зеландії, яку за 600 років до того заселили полінезійські рільники й рибалки, відомі під назвою маорі. Перші європейські відвідувачі зупинялися на північному краї Нової Зеландії, тож північні племена маорі, які завдяки цьому отримали найлегший доступ до європейців, стали першими, кому потрапили до рук мушкети, що дали їм велику військову перевагу над усіма іншими племенами, котрим бракувало вогнепальної зброї. Вони скористалися цією перевагою, щоб звести рахунки зі своїми сусідами, із якими традиційно ворогували. Однак маорі використали мушкети і для нового способу ведення війни: рейдів на великі відстані проти племен, оселених за сотні кілометрів від агресора. За допомогою таких набігів вони прагнули перевершити суперників за кількістю рабів і престижем.
Не менш важливу роль, ніж європейські мушкети, для далеких набігів відіграла завезена європейцями картопля (походженням із Південної Америки), яка давала значно більше тонн їжі з одного гектара угідь або на одного рільника, ніж традиційне маорійське рільництво, базоване на бататі. Головним обмеженням, яке раніше заважало маорі здійснювати далекі набіги, була подвійна проблема годування воїнів під час затяжних походів і годування жінок і дітей, яке вимагало, щоб потенційний воїн перебував удома і вирощував батат. Однак картопля зняла цю проблему. Тому «мушкетним війнам» цілком справедливо можна дати менш героїчну назву «картопляні війни».
Та хоч би як їх назвати, «мушкетні/картопляні війни» спричинили значне спустошення, призвівши до загибелі десь четвертини тубільного маорійського населення. Найвища смертність спостерігалася тоді, коли добре оснащене мушкетами і забезпечене картоплею плем’я нападало на плем’я, якому бракувало того й того. Серед племен, яким не пощастило першими отримати мушкети й картоплю, деякі було вигублено майже до ноги ще до того, як вони змогли добути нову зброю і харч, тоді як інші племена відчайдушно намагалися дістати їх, щоб відновити колишню військову рівновагу. Одним із епізодів цих воєн було завоювання і масове вбивство народу моріо- рі маорійськими племенами, описане в розділі 2.
«Мушкетні/картопляні війни» ілюструють наскрізний процес, який пронизував історію останніх 10 тис. років: групи людей, які володіли рушницями, мікробами і сталлю, тобто технологічною або військовою перевагою, поширювалися коштом інших груп. Останні повністю гинули або переймали переваги завойовників. Нова історія знає безліч прикладів того, як європейці розселялися на інші континенти. В багатьох місцях неєвропейські тубільці не мали навіть шансу дістати рушниці, тож кінець кінцем втрачали життя або свободу. Однак Японія змогла успішно добути (насправді, добути знову) рушниці, зберегти свою незалежність і за п’ятдесят років використати свою нову вогнепальну зброю, щоб завдати поразки європейській державі під час російсько-японської війни 1903—1905 років. Індіанці північноамериканських Великих рівнин, південноамериканські арауканські індіанці, новозеландські маорі та ефіопці дістали рушниці і змогли надовго затримати європейське завоювання, хоча врешті-решт зазнали поразки. В наш час країни третього світу докладають максимальних зусиль, щоб наздогнати перший світ, перейнявши його технологічні й аграрні переваги. Таке поширення технологій і рільництва в кінцевому підсумку викликане змаганням між групами людей, характерне для безлічі інших періодів і місць протягом останніх 10 тис. років.
У цьому сенсі в «мушкетних/картопляних війнах» Нової Зеландії не було нічого незвичайного. Хоча це було суто локальне явище, обмежене територією однієї країни, вони цікаві в значно ширшому контексті, адже являють собою наочний і чіткий приклад, втиснутий у невелику територію і короткий відтинок часу, багатьох інших аналогічних локальних явищ. За якихось два десятиліття мушкети і картопля, з’явившись на північному узбережжі Нової Зеландії, здолали 1400-кілометровий шлях до її південного краю. В старовину рільництву, письму й удосконаленій холодній зброї потрібно було більше часу, щоб поширитися на значно більші відстані, але базові соціальні процеси заміщення населення і змагання були в своїй суті такими самими. Нині нам цікаво, чи ядерна зброя зможе так само поширитися світом часто-густо в насильницький спосіб із восьми країн, які зараз нею володіють.
Іншу ділянку активних дискусій з приводу «ЗМС» можна назвати «Чому Європа, а не Китай?». Більшу частину книжки я присвятив аналізу відмінностей між континентами, тобто питанню, чому саме деякі євразійці, а не австралійські аборигени, субсахарські африканці або корінні американці протягом останнього тисячоріччя розселилися по всьому світу. Однак згодом я збагнув, що багатьох читачів дивує й інше питання: «Чому серед євразійців саме європейці, а не китайці або яка-небудь інша група розселилися по всьому світу?» Я добре розумів, що читачі не дозволять мені ухилитися від цього питання і завершити книжку, оминувши його увагою.
Тому це питання було стисло розглянуте в епілозі. Я припустив, що основною причиною випередження Європою Китаю було дещо глибше, ніж безпосередні чинники, на які вказує більшість істориків (тобто китайське конфуціанство проти європейської юдео-християнської традиції, розвиток західної науки, піднесення європейського меркантилізму й капіталізму, зне- ліснення Британії в поєднанні з її покладами вугілля тощо). За всіма цими й іншими безпосередніми причинами я добачив «принцип оптимальної роздробленості»: первинні географічні чинники привели до раннього об’єднання Китаю та збереження цієї єдності протягом більшої частини його історії, тоді як Європа залишалася хронічно роздробленою. Роздробленість Європи сприяла розвиткові технологій, науки й капіталізму, заохочуючи конкуренцію між державами й забезпечуючи новаторам альтернативні джерела підтримки та притулки від переслідувань. Усього цього не давала єдність Китаю.
Після публікації «ЗМС» історики неодноразово вказували мені, що роздробленість Європи, єдність Китаю і відносні сильні сторони їх обох були значно складнішими, ніж я показав у своєму тексті. Географічні кордони політичних/соціальних світів, які для зручності називають «Європою» або «Китаєм», змінювалися протягом століть. Китай випереджав Європу в технологічній площині принаймні до XV ст. і може знову вирватися вперед у майбутньому. В такому разі питання «Чому Європа, а не Китай?» має лише тимчасовий сенс і стосується явища, в якого немає глибоких причин. Політична роздробленість мала значно складніші наслідки, ніж просто створення конструктивного форуму для конкуренції, адже конкуренція, приміром, може бути як деструктивною, так і конструктивною (згадаймо Першу й Другу світові війни). Роздробленість — багатогранне, а не монолітне поняття: її вплив на новаторство залежить від таких чинників, як свобода перетину кордонів ідеями та людьми, а також від того, чи окремі держави відрізняються одна від одної, чи є ідентичними клонами одна одної. «Оптимальність» роздробленості також залежить від використаного мірила оптимальності; рівень політичної роздробленості, оптимальний для технологічного новаторства, може не бути оптимальним для економічної продуктивності, політичної стабільності або щастя людей.
Мені здається, що переважна більшість суспільствознавців досі віддають перевагу безпосереднім поясненням різних шляхів європейської та китайської історії. Наприклад, у недавньому проникливому есеї Джек Ґолдстоун розкрив важливу роль європейської (зокрема британської) «моторної науки», тобто застосування наукових принципів для розробки машин і двигунів. Він зазначав: «Доіндустріальні господарства стикалися з двома енергетичними проблемами: кількості та концентрації. Кількість механічної енергії, доступної будь-якому доіндустріальному господарству, обмежувалися силою водних потоків, тварин та людей, яких можна було прогодувати, та силою вітру, яку вони вловлювали. На будь-якій фіксованій географічній території ця кшькість була жорстко обмеженою... Важко переоцінити переваги, здобуті першим господарством або військово-політичною силою, які винайшли спосіб добування корисної енергії із викопного палива. [Саме] застосування сили пари у ткацтві, водному й наземному транспорті, виготовленні цегли, молотьбі збіжжя, виплавленні заліза, копанні, будівництві й інших різноманітних виробничих процесах викликало трансформацію британської економіки... Тож цілком можливо, що інтенсивний розвиток моторної науки був аж ніяк не неодмінним продуктом європейської цивілізації, а випадковим наслідком специфічних і дуже вразливих обставин, які склалися в Британії XVII—XVIII ст.». Якщо його міркування слушні, тоді пошук глибинних географічних або екологічних пояснень втрачає сенс.
Протилежний погляд, якого дотримується меншість істориків, близький до тези, яку я висловив в епілозі до «ЗМС». Його детально виклав Ґрем Ленґ: «Екологічні та географічні відмінності між Європою і Китаєм допомагають пояснити різну долю науки в цих двох регіонах. По-перше, європейське рільництво [зрошення якому забезпечували природні опади] не вимагало активної участі держави, яка більшу частину часу залишалася далекою від місцевих громад. Тож коли сільськогосподарська революція в Європі створила значний надлишок аграрної продукції, зростання відносно автономних міст разом із супутніми інституціями (наприклад, університетом) почалося раніше, ніж формування централізованих держав Пізнього Середньовіччя. Китайське рільництво [зрошення якому забезпечували іригаційні системи та контроль над водними ресурсами] натомість сприяло ранньому виникненню всепроникних держав, які вдавалися до примусу, у головних річкових долинах, тоді як міста та їхні інституції так і не здобули того рівня місцевої автономії, якого вони зажили у Європі. По-друге, географія Китаю, на відміну від географії Європи, не сприяє довготривалому виживанню незалежних держав. Натомість вона полегшувала повне завоювання та об’єднання величезної території, після чого наставали періоди відносної стабільності під владою імператора. В результаті сформувалася державна система, яка придушувала більшість умов, неодмінних для виникнення сучасної науки... Окреслене тут пояснення, вочевидь, спрощує реалії. Однак одна з його переваг полягає в тому, що воно уникає аргументації по колу, яка часто закрадається у пояснення, які не йдуть далі констатації соціальних або культурних відмінностей між Європою і Китаєм. До таких пояснень завжди виникає подальше запитання: а чому Європа і Китай відрізнялися за цими соціальними і культурними ознаками? Натомість пояснення, що від початку спирається на географію та екологію, досягає суті справи».
Перед істориками постає складне випробування — узгодити ці різні варіанти відповіді на питання «Чому Європа, а не Китай?». Його розв’язання може мати вагомі наслідки для вибору оптимальних методів керування Китаєм і Європою в наш час. Наприклад, з погляду Ленґа, як і на мою думку, біда культурної революції 1960—1970-х років у Китаї, коли хибні погляди кількох керівників призвели до закриття шкільної системи найбільшої країни світу на п’ять років, була не випадковим одноразовим помутнінням, а першою ластівкою серед багатьох інших можливих помутнінь, які стануться, якщо Китай не здійснить далекосяжної децентралізації своєї політичної системи. Європа, з іншого боку, в своєму нинішньому марші до політичної й економічної єдності повинна приділити значну увагу тому, як уникнути демонтажу основ її успіху протягом останніх п’яти сторіч.
Третє перенесення ідей «ЗМС» на сучасний світ було найнесподіванішим для мене. Невдовзі після публікації книжки схвальний відгук на неї написав Біл Ґейтс, і відтоді я почав отримувати листи від інших бізнесменів та економістів, котрі вказували на можливі паралелі між історіями цілих суспільств, розглянутих у «ЗМС», та долею ділових груп. Зауважені паралелі наштовхнули на таке загальне питання: як найкраще організувати групи, організації та бізнеси для досягнення максимальної продуктивності, креативності, новаторства та багатства? Чи слід вашій організації вибудувати централізоване ухвалення рішень (у крайньому випадку — диктатуру), чи їй ліпше підійде розосереджене керівництво, ба навіть анархія? Що краще для вашого колективу: організуватися в одну групу чи розділитися на більшу або меншу кількість підгруп? Якщо ділитися на групи, то між ними варто підтримувати відкриту комунікацію чи звести стіни таємності? Від чого більше виграє бізнес: від протекціоністських тарифних бар’єрів, які захищають його від оточення, чи від вільної конкуренції?
Питання такого роду зринають на багатьох різних рівнях і щодо багатьох різних типів груп. Вони стосуються навіть організації цілих країн: згадаймо одвічну полеміку про найкращу форму правління, яку вбачають то в м’якій формі диктатури, то в федеративній системі, то в анархічній всезагальній рівності. Ті самі питання виникають із приводу організації різних компаній у межах однієї галузі. Як можна пояснити той факт, що «Microsoft» була настільки успішною останнім часом, тоді як колись успішна «ІВМ» здала позиції, а потім, докорінно змінивши свою організацію, різко поліпшила показники? Як можна пояснити мінливість успіхів різних промислових зон? Коли я ріс у Бостоні, приміська промислова зона Шлях 128 лідирувала в світі наукових інновацій. Однак вона втратила свої позиції, а новим центром новаторства стала Кремнієва долина. Відносини між компаніями в Кремнієвій долині та в Шляхові 128 були дуже різними, що, можливо, й призвело до таких різних кінцевих результатів.
Певна річ, не можна не згадати про знамениті відмінності між продуктивністю економік різних країн світу, зокрема Японії, США, Франції та Німеччини. Однак насправді значні відмінності за продуктивністю й багатством існують навіть між різними галузями бізнесу в одній країні. Наприклад, корейська сталеливарна промисловість за рівнем ефективності така сама, як американська, тоді як інші корейські галузі промисловості відстають від американських відповідників. Що ж такого особливого в організації різних галузей корейської промисловості, що пояснює їх різницю за продуктивністю?
Безперечно, відповідаючи на запитання про різні організаційні успіхи, слід згадати унікальних особистостей. Ясна річ, що успіх компанії «Microsoft» певним чином пов’язаний із особистим хистом Біла Ґейтса. Навіть із кращою корпоративною організацією «Microsoft» не досягла б успіху, якби мала неефективного керівника. Однак усе ж таки напрошується питання: за інших рівних умов або в довгочасній перспективі, або ж загалом яка форма організації групи людей найкраща?
Моє порівняння історій Китаю, Індії та Європи в епілозі до «ЗМС» підказує відповідь на це запитання в контексті технологічного новаторства цілої країни. У попередньому розділі я пояснив, що змагання між різними політичними утвореннями заохочувало новаторство в географічно подробленій Європі, тоді як брак такого змагання стримував новаторство в об’єднаному Китаї. Чи означає це, що ще вищий рівень політичної роздробленості, ніж у Європі, буде ще ліпшим? Мабуть, ні: Індія пережила ще більшу роздробленість, ніж Європа, однак дала менше технологічних нововведень. Так у мене з’явилася ідея принципу оптимальної роздробленості: нововведення найшвидше відбуваються у суспільстві з певним оптимальним проміжним рівнем фрагментації. Занадто інтегровані та занадто роздроблені суспільства опиняються у менш вигідному становищі.
Цей висновок суголосний поглядам Білла Льюїса й інших співробітників Глобального інституту Мак-Кінзі — провідної консалтингової фірми зі штаб-квартирою у Вашингтоні (округ Колумбія), яка займається порівняльними дослідженнями економік і галузей промисловості по всьому світу. Співробітників настільки вразили паралелі між їхнім діловим досвідом і моїми історичними висновками, що вони подарували примірник «ЗМС» кожній із кількох сотень партнерських фірм, а мені презентували примірники своїх звітів про економіки США, Франції, Німеччини, Кореї, Японії, Бразилії та інших країн. Вони також зауважили вузлову роль конкуренції та розміру групи в заохоченні новаторства. Ось деякі висновки, які я зробив у результаті розмов зі співробітниками Інституту Мак-Кінзі та прочитання їхніх звітів.
Серед нас, американців, поширена думка, нібито німецькі та японські галузі промисловості надефективні та перевершують за продуктивністю відповідні промислові галузі США. Насправді це не так: якщо взяти в середньому всі галузі промисловості, то продуктивність американських галузей вища, ніж продуктивність промисловості як Японії, так і Німеччини. Однак середні значення приховують значні відмінності між галузями всередині кожної країни, що пов’язані з відмінностями в їх організації, які можуть багато розповісти. Пропоную ознайомитися з кількома прикладами із досліджень окремих випадків, проведених Інститутом Мак-Кінзі: прикладами німецького пивоваріння та японської харчової промисловості.
Німці варять чудове пиво. Щоразу, коли я з дружиною опиняюся в Німеччині, ми беремо з собою порожню валізку, щоб привезти німецького пива і ласувати ним протягом наступного року. Однак продуктивність німецької пивоварної промисловості становить лише 43% від продуктивності аналогічної галузі промисловості США. Водночас німецька металообробна і сталеливарна галузі мають таку саму продуктивність, що й у США. Отже, німці вміють добре організувати функціонування виробництва. Чому ж їм не вдається цього зробити з пивом?
Виявляється, німецька пивоварна промисловість потерпає від дрібних масштабів виробництва. В Німеччині існує тисяча дрібних компаній, захищених від конкуренції одна з одною завдяки тому, що кожна броварня володіє фактичною локальною монополією, і від конкуренції з імпортованою продукцією. В США функціонують 67 великих броварень, які сумарно виробляють 23 млрд літрів пива щороку. Вся тисяча разом узятих німецьких броварень виробляє лише половину цієї кількості. Отже, середня американська броварня варить у 31 раз більше пива, ніж середня німецька броварня.
Така структура промисловості зумовлена місцевими смаками та політикою німецького уряду. Німецькі шанувальники пива ревно споживають свою місцеву марку, через що в Німеччині немає загальнонаціональних марок, аналогічних нашим «Budweiser», «Miller» або «Coors». Зазвичай пиво в Німеччині споживають у радіусі 50 кілометрів від місця його виробництва. Тому німецька пивоварна промисловість не може вийти на більші масштаби. В броварному бізнесі, як і в будь-якому іншому, вартість виробництва значно знижується мірою зростання його масштабу. Що більший холодильний агрегат і що довший конвеєр для наповнення пляшок, то нижча вартість виготовлення пива. Дрібні німецькі пивоварні компанії відносно неефективні. Між ними не точиться конкуренція; це лише тисяча локальних монополій.
Вірність німців місцевим маркам пива закріплює німецьке законодавство, яке перешкоджає чужоземним виробникам конкурувати на німецькому ринку. Німецька влада запровадила так звані закони про чистоту пива, в яких регламентовано, що саме можна додавати до складу цього продукту. Не дивно, що законодавчо закріплений склад пива відповідає тому, що додають до нього німецькі броварні і що в нього не обов’язково додають американські, французькі та шведські. Через ці закони дуже мало чужоземного пива завозиться до Німеччини, а через неефективність і високі ціни значно менше німецького пива експортується за кордон, ніж могло би бути за інших обставин. (Перед тим як заперечити мені, що німецьке пиво «Lowenbrau» повсюдно продається у США, будь ласка, наступного разу уважно прочитайте етикетку на пляшці, яку придбаєте у нашій країні: його варять не в Німеччині, а в Північній Америці за умовами ліцензійної угоди на великих заводах із їхньою північноамериканською продуктивністю й ефективністю, притаманною відповідним масштабам.)
Німецька миловарна промисловість і побутова електроніка так само неефективні; компанії не конкурують одна з одною та з чужоземними виробниками, тож не переймають найкращих світових практик. (Коли ви востаннє придбали телевізор, виготовлений у Німеччині?) Однак цих недоліків немає в німецькій металургійній і сталеливарній промисловостях, де великим німецьким компаніям доводиться конкурувати між собою і на міжнародній арені, тож вони мусять переймати все, що є наукращого у світі.
Мій інший улюблений приклад зі звітів Інституту Мак-Кінзі — японська харчова промисловість. Ми,, американці, парано'ідально схильні вважати японців ефективними в усьому. їх ефективність у деяких галузях справді дивовижна, але не в харчовій промисловості. Ефективність японської харчової промисловості становить мізерних 32% ефективності аналогічної галузі промисловості СІЛА. В Японії функціонують 67 тис. продовольчих компаній порівняно із 21 тис. у США. І це при тому, що населення СІЛА вдвічі більше за населення Японії. Отже, середня американська продовольча компанія в шість разів більша за японську. Чому ця галузь японської промисловості, як і німецьке пивоваріння, складається із дрібних компаній, які володіють локальною монополією? Відповідь на це питання стосується тих самих причин: місцеві смаки й урядова політика.
Японці одержимі свіжою їжею. На пакеті молока з американського супермаркету вказується лише одна дата: кінцевий термін споживання. Коли ми з дружиною в супроводі її японських родичів відвідали супермаркет у Токіо, нас здивувало, що на японському пакеті молока зазначаються три дати: дата виготовлення, дата завезення до супермаркету та кінцевий термін споживання. Виробництво молока в Японії завжди починається через хвилину після півночі, щоб молоко, яке відвезуть до місць збуту зранку, містило сьогоднішню дату. Якщо ж його виготовлено в 23:59, це означатиме, що воно вчорашнє, і жоден японець його не купить.
Як наслідок, японські продовольчі компанії володіють локальними монополіями. Виробник молока із півночі не має шансів конкурувати на південних ринках країни, адже транспортування його продукції займе один-два зайвих дні, що буде фатальною вадою в очах споживачів. Позиції локальних монополій зміцнює уряд, який перешкоджає імпорту чужоземних продовольчих товарів, вимагаючи, зокрема, проходження ними 10-денного карантину. (Уявіть, як сприйматимуть харчі 10-денної давності японські споживачі, для яких навіть одноденна давність неприйнятна.) Отже, японські продовольчі компанії не зазнають ані внутрішньої, ані зовнішньої конкуренції, а тому не переймають найкращі світові методи виробництва харчових продуктів. Почасти через це ціни на продукти харчування в Японії дуже високі: найкраща яловичина коштує 200 доларів за фунт72, а курятина — 25 доларів.
Деякі інші галузі японської промисловості організовані, зовсім по-іншому. Наприклад, між японськими компаніями, які виробляють сталь, метали, автомобілі, деталі до автомобілів, фотоапарати, телекамери та побутову електроніку, точиться запекла конкуренція. Тому їхня продуктивність вища, ніж аналогічних галузей промисловості СІЛА. А японська миловарна, пивоварна і комп’ютерна галузі, як і японська харчова промисловість, не мають конкурентного середовища, не впроваджують найкращі методи, а тому мають нижчу продуктивність, ніж відповідні галузі промисловості СПІА. (Роззирніться по своїй оселі: скоріш за все ви виявите, що ваші телевізор, фотоапарат і, можливо, авто виготовлені японськими компаніями, але не комп’ютер і мило.)
Наостанок порівняймо в світлі цих висновків різні промислові зони та компанії СІЛА. З часу публікації «ЗМС» багато разів бесідував із працівниками Кремнієвої долини та ЛІляху 128, які розповіли, що ці дві промислові зони дуже відрізняються за своїм корпоративним етосом. В Кремнієвій долині розміщена сила-силенна компаній, які ведуть запеклу конкурентну боротьбу між собою. Та попри це тут є місце і для співпраці — вільного руху ідей, людей та інформації між компаніями. Натомість, як мені розповіли, компанії ЛІляху 128 значно потайливіші й відособленій!! одна від одної, як японські виробники молока.
Як же бути з різницею між «Microsoft» та «ІВМ»? Відтоді як «ЗМС» побачила світ, я потоваришував із кількома працівниками «Microsoft», від яких дізнався про особливу організацію цієї корпорації. Вона складається з безлічі підрозділів, у кожному по 5—10 осіб, між якими налагоджений вільний обіг інформації і над якими не здійснюється мікроменеджмент; їм надається значна свобода в реалізації ідей. Така незвичайна організація корпорації «Microsoft», фактично поділеної на багато конкурентних напівнезалежних творчих одиниць, відрізняється від організаційної моделі «ІВМ». Остання донедавна складалася зі значної кількості відособлених груп, через що втратила конкурентоспроможність. Потім до «ІВМ» прийшов новий виконавчий директор, який докорінно змінив стан справ: нині ця корпорація в організаційному плані дуже схожа на «Microsoft». Як зазначали мої співрозмовники, її інноваційність також значно поліпшилася.
Усе це наштовхує на думку про загальний принцип організації груп. Якщо ви ставите за мету новаторство й конкурентоспроможність, слід уникати надмірної єдності та надмірної роздробленості. Замість цих крайнощів слід розділити свою країну, галузь, промислову зону або компанію на групи, які конкуруватимуть між собою, але зберігатимуть відносно вільну комунікацію — на кшталт федеративної системи врядування в СІЛА із закладеним у неї змаганням між п’ятдесятьма штатами.
Останнє доповнення до «ЗМС» стосується одного з центральних питань світової економіки: чому одні країни (наприклад, США і Швейцарія) багаті, тоді як інші (скажімо, Парагвай і Малі) бідні? Середньоподушний валовий національний продукт (ВНП) найзаможніших країн світу більш ніж у сто разів перевищує аналогічний показник найбідніших країн. І це не просто теоретичне питання, цікаве викладачам економіки, яким нічим зайнятися, а питання, яке має важливі політичні наслідки. Якби ми дали відповідь на нього, тоді бідні країни зосередилися б на зміні обставин, які зумовлюють їхню бідність, і здійснили б політичні кроки, завдяки яким інші країни стали заможними.
Відповідь на нього частково пов’язана з відмінностями між соціальними інститутами. Найчіткішу ілюстрацію цієї думки пропонують пари країн, які розташовані в однаковому довкіллі, однак мають різні інститути і пов’язані з ними різні середньоподушні показники ВНП. Чотири красномовні приклади — Південна і Північна Корея, колишня ФРН і колишня НДР, Домініканська Республіка і Гаїті та Ізраїль і його арабські сусіди. Серед багатьох «добрих інститутів», на які часто покликаються, пояснюючи добробут першої країни в кожній із цих пар, — ефективне верховенство закону, гарантування договорів, захист приватної власності, відсутність корупції, низька кількість убивств, відкритість для торгівлі й руху капіталу, стимули для інвестування тощо.
Поза сумнівом, добрі інститути лише частково пояснюють різницю в багатстві націй. Однак багато, а то й більшість економістів ідуть далі, стверджуючи, що добрі інститути — найважливіший чинник заможності. Керуючись цим поясненням, багато урядів, агенцій та фондів виробляють свою політику, надають фінансову допомогу та видають кредити, вважаючи, що створення добрих інститутів у бідних країнах — це ключ до їх процвітання.
Водночас зростає усвідомлення того, що теорія «добрих інститутів» неповна — це не означає хибна, а просто неповна — і що слід звернути увагу на інші важливі чинники, які допоможуть бідним країнам стати заможнішими. Розуміння обмеженості цієї теорії також має свої наслідки для політичних дій, адже з нього випливає, що не достатньо самого лише створення добрих інститутів у бідних країнах на кшталт Парагваю та Малі, щоб вони досягли рівня середньоподушного ВНП США або Швейцарії. Теорію «добрих інститутів» критикують із двох позицій. Представники однієї визнають значущість інших безпосередніх чинників, зокрема стану здоров’я населення, продуктивності сільського господарства, пов’язаної із якістю ґрунтів та сприятливістю клімату, та вразливості довкілля. Представники іншої позиції звертають увагу на те, що добрі інститути не з’являються нізвідки.
Згідно з зауваженнями представників останньої позиції, неправильно розглядати добрі інститути як безпосередні чинники, чиє походження не має практичного значення. Добрі інститути — не просто випадкова ознака, яка може з однаковою ймовірністю виринати будь-де на планеті, хай то буде Данія чи Сомалі. Мені натомість здається, що в минулому добрі інститути завжди виникали завдяки довгому ланцюжку історичних зв’язків між географічними першопричинами та безпосередніми залежними змінними, які визначають інститути. Слід добре зрозуміти цей ланцюжок, щоб уміти швидко створювати такі інститути там, де їх бракує.
На сторінках «ЗМС» я прокоментував це питання так: «Ті країни, які сьогодні підносяться до нових висот могутності, тисячі років тому входили до складу стародавніх осередків панування, базованого на харчовому виробництві, або були наново заселені людьми із цих осередків... Важка рука курсу, яким пішла історія в 8000 р. до н. е., і далі лежить на нас». У двох економічних працях (Ольсона й Гібса та Бокстет, Ченди і Патермена) було детально перевірено гіпотезу про цю важку руку. їх автори з’ясували, що країни, розташовані в регіонах із довгою історією державності та рільництва, мають вищий середиьоподушний ВНГІ, ніж країни з короткою історією — навіть після того, як було усунуто вплив інших змінних. Цей фактор пояснює значну частку дисперсії ВНП. Навіть серед країн, у яких постійно або тільки останнім часом низькі показники ВНП, країнам із довгою історією державності та рільництва, як-от Південній Кореї, Японії та Китаю, притаманні вищі темпи зростання, ніж країнам із короткою історією цих чинників, як-от Новій Гвінеї та Філіппінам. І це попри те, що деякі країни із короткою історією значно багатші на природні ресурси.
Можна навести чимало очевидних зв’язків між довгим досвідом державності і рільництва та наявністю досвідчених керівників, досвіду ринкової економіки тощо. Зі статистичного погляду, частину таких першопричин опосередковує знайома нам безпосередня причина — добрі інститути. Однак якщо з аналізу усунути вплив змінних, якими вимірюються добрі інститути, в одержаному результаті однаково спостерігається сильний вплив історії. А отже існують ще й інші безпосередні механізми, які опосередковують вплив першопричин. Таким чином, наше головне завдання — докладно зрозуміти ланцюжки причинності, які пов’язують довгу історію державності та рільництва із сучасним економічним зростанням, щоб допомогти розвит- ковим країнам пройти цей шлях швидше.
Одне слово, головні теми «ЗМС» були не лише рушійними силами розвитку стародавнього світу, а й становлять актуальну галузь досліджень у світі сучасному.
ПОДЯКИ
М
аю велику приємність подякувати багатьом людям, які посприяли появі цієї книжки. Мої викладачі з Латинської школи Роксбері познайомили мене із принадами історії. Мій великий борг перед новогвінейськими друзями видно навіть із того, наскільки часто я покликаюся на їхній досвід. Так само глибоку подяку (і звільнення від відповідальності за мої помилки) хочу висловити багатьом друзям-науковцям і колегам по цеху, котрі терпляче пояснювали тонкощі своїх дисциплін і читали чорнові варіанти цієї книжки. Зокрема, Пітер Белвуд, Кент Фленері, Патрик Кірх і моя дружина Марі Коген прочитали рукопис від початку до кінця, а Чарлз Гайзер-молодший, Девід Кейтлі, Брюс Сміт, Ричард Ярнел і Денієл Зогарі — по кілька розділів. Початкові версії кількох розділів побачили світ у вигляді статтей у журналах «Discover» та «Natural History». Національне географічне товариство, Всесвітній фонд дикої природи та Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі підтримували мої польові дослідження в Океанії. Мені пощастило, що моїми літературними агентами були Джон Брокмен і Катинка Метсон, моїми науковими помічниками й секретарями — Лорі Айверсен і Лорі Розен, ілюстратором — Елен Модецкі, а редакторами — Дональд Лем (видавництво «W. W. Norton»), Ніл Белтон і Віл Салкін (видавництво «Jonathan Cape»), Вілі Келер (видавництво «Fischer»), Марк Заблудоф, Марк Вілер і Полі Шуль- ман (журнал «Discover») та Елен Ґолденсон і Алан Тернес (журнал «Natural History»).
Додаткова література
Ц
я бібліографія призначена для тих, кому цікаво глибше ознайомитися з темами книжки. Тому, крім головних книг і статей, я віддавав перевагу публікаціям, які містять ґрунтовні переліки попередньої літератури. Назви журналів виділено курсивом, за ними йде номер випуску, потім (після двокрапки) — перша та остання сторінка публікації, після чого в дужках указано рік видання.
Пролог
До праць, дотичних до більшості розділів цієї книжки, належить велетенський компендіум генних частот людства L. Luca Cavalli-Sforza, Paolo Menozzi, and Alberto Piazza, The History and Geography of Human Genes (Princeton: Princeton University Press, 1994). Ця визначна праця фактично становить собою історію всього, оскільки її автори починають розповідь про кожен континент зі стислого опису географії, екології та довкілля, після чого розповідають про доісторичне минуле, історію, мови, фізичну антропологію та культуру його народів. Книга L. Luca Cavalli-Sforza and Francisco Cavalli- Sforza, The Great Human Diasporas (Reading, Mass.: Addison-Wesley, 1995), no суті, складається з тих самих матеріалів, але написана для широкого читача, а не для фахівця.
Інше вдале джерело — п’ятитомна серія Goran Burenhult, ed., The Illustrated History of Humankind (San Francisco: HarperCollins, 1993—1994). Відповідні томи цієї серії називаються: «The First Humans» («Перші люди»), «People of the Stone Age» («Люди кам’яної доби»), «Old World Civilizations» («Цивілізації Старого світу»), «New World and Pacific Civilizations» («Цивілізації Нового світу та Океанії») і «Traditional Peoples Today» («Традиційні народи нашого часу»).
У кількох книжкових серіях, опублікованих видавництвом «Cambridge University Press» (Cambridge, England, різні роки) подано історії конкретних регіонів або епох. Одна з таких серій складається з книжок під назвою «The Cambridge History of [X]», де X — це Африка, стародавня Центральна Азія, Китай, Індія, Іран, ісламський світ, Японія, Латинська Америка, Польща або Південно-Східна Азія. Інша важлива серія виходила під назвою «The Cambridge Encyclopedia of [X]», де X — це Африка, Китай, Японія, Латинська Америка й Кариби, Росія та колишній Радянський Союз, Австралія, Близький Схід і Північна Африка, а також Індія, Пакистан і прилеглі країни. Інша цікава серія складалася з книг, які виходили під назвами «The Cambridge Ancient History» («Кембриджська історія стародавнього світу»), «The Cambridge Medieval History» («Кембриджська історія Середньовіччя»), «The Cambridge Modem History» («Кембриджська історія Нового часу»), «The Cambridge Economic History of Europe» («Кембриджська економічна історія Європи») та «The Cambridge Economic History of India» («Кембриджська економічна історія Індії»).
Важливим джерелом інформації є три книги енциклопедичного характеру, присвячені мовам світу: Barbara Grimes, Ethnologue: Languages of the World, 13th ed. (Dallas: Summer Institute of Linguistics, 1996), Merritt Ruhlen, A Guide to the World's Languages, (Stanford: Stanford University Press, 1987) та C. F. Voegelin and F. M. Voegelin, Classification and Index of the World's Languages (New York: Elsevier, 1977).
Серед широкомасштабних порівняльних історій виділяється Arnold Toynbee, A Study of History, 12 vols. (London: Oxford University Press, 1934— 1954)73. Блискучий виклад історії євразійської цивілізації, зокрема цивілізації Західної Євразії, пропонує книжка William McNeill, The Rise of the West (Chicago: University of Chicago Press, 1991 )74. Книга William McNeill, A World History (New York: Oxford University Press, 1979), попри її назву, також зосереджена на цивілізації Західної Євразії, як і V. Gordon Childe, What Happened in Histoty, rev. ed. (Baltimore: Penguin Books, 1954). Також порівняльну історію, зосереджену на Західній Євразії, пропонує книга С. D. Darlington, The Evolution of Man and Society (New York: Simon and Schuster, 1969), написана біологом, котрий визнає деякі зв’язки між історією континентів та одомашненням, які я обговорював у цій книжці. Дві блискучі праці Альфреда
Кросбі присвячені вивченню європейської заморської експансії із наголосом на рослинах, тваринах і мікробах, які цю експансію супроводжували: Alfred Crosby, The Columbian Exchange: Biological Consequences of1492 (Westport, Conn.: Greenwood, 1972) та Alfred Crosby, Ecological Imperialism: The Biological Expansion of Europe, 900—1900 (Cambridge: Cambridge University Press, 1986). Marvin Harris, Cannibals and Kings: The Origins of Cultures (New York: Vintage Books, 1978) та Marshall Sahlins and Elman Service, eds., Evolution and Culture (Ann Arbor: University of Michigan Press, 1960) — це дві порівняльні історії, написані з погляду культурних антропологів. Ellen Semple, Influences of Geographic Environment (New York: Holt, 1911) — приклад ранніх спроб дослідити вплив географії на суспільства. Інші важливі історичні дослідження перелічено серед додаткової літератури для Епілогу. Моя книжка Jared Diamond, The Third Chimpanzee (New York: HarperCollins, 1992), а надто її розділ 14, присвячений порівняльним історіям Євразії й Америки, став відправним пунктом для роздумів, що привели до написання цієї книжки.
Найвідомішим або найгорезвіснішим останнім поповненням літератури про інтелектуальні відмінності між групами є книжка Richard Herrnstein and Charles Murray, The Bell Curve: Intelligence and Class Structure in American Life (New York: Free Press, 1994).
Розділ 1
До чудових праць про ранню еволюцію людства належать: Richard Klein, The Human Career (Chicago: University of Chicago Press, 1989), Roger Lewin, Bones of Contention (New York: Simon and Schuster, 1989), Paul Mellars and Chris Stringer, eds., The Human Revolution: Behavioural and Biological Perspectives on the Origins of Modem Humans (Edinburgh: Edinburgh University Press, 1989), Richard Leakey and Roger Lewin, Origins Reconsidered (New York: Doubleday, 1992), D. Tab Rasmussen, ed., The Origin and Evolution of Humans and Humanness (Boston: Jones and Bartlett, 1993), Matthew Nitecki and Doris Nitecki, eds., Origins of Anatomically Modem Humans (New York: Plenum, 1994) та Chris Stringer and Robin McKie, African Exodus (London: Jonathan Cape, 1996). Три інші популярні книги присвячені конкретно неандертальцям: Christopher Stringer and Clive Gamble, In Search of the Neanderthals (New York: Thames and Hudson, 1993), Erik Trinkaus and Pat Shipman, The Neandertals (New York: Knopf, 1993) та lan Tattersall, The Last Neanderthal (New York: Macmillan, 1995).
Генетичні матеріали щодо походження людини наведено в двох книжках Луки Каваллі-Сфорца та ін., які вже згадувалися серед рекомендованої
літератури для Прологу, а також у першому розділі моєї книжки «The Third Chimpanzee» («Третій шимпанзе»). Нещодавно з’явилися дві статті технічного характеру, в яких подано найостанніші генетичні відкриття: J. L. Mountain and L. L. Cavalli-Sforza, “Inference of human evolution through cladistic analysis of nuclear DNA restriction polymorphism,” Proceedings of the National Academy of Sciences 91: 6515—6519 (1994) та D. B. Goldstein et al., “Genetic absolute dating based on microsatellites and the origin of modern humans,” ibid. 92: 6723-6727 (1995).
Посилання на літературу про колонізацію Австралії, Нової Гвінеї, архіпелагу Бісмарка та Соломонових островів, а також про зникнення великих тварин у цих регіонах я наведу в додатковій літературі до розділу 15. Особливо цікаве джерело — книга Tim Flannery, The Future Eaters (New York: Braziller, 1995), в якій Тім Фленері розглядає ці питання в чіткій і легко зрозумілій манері та вказує на слабкі місця тези про те, нібито вимерлі великі австралійські ссавці ще зовсім недавно існували.
Класичний текст про пізньоплейстоценові та нещодавні зникнення великих тварин — Paul Martin and Richard Klein, eds., Quaternary Extinctions (Tucson: University of Arizona Press, 1984). Свіжішу інформацію запропоновано в: Richard Klein, “The impact of early people on the environment: The case of large mammal extinctions,” pp. 13—34 у книзі J. E. Jacobsen and J. Firor, Human Impact on the Environment (Boulder, Colo.: Westview Press, 1992) та Anthony Stuart, “Mammalian extinctions in the Late Pleistocene of Northern Eurasia and North America,” Biological Reviews 66:453—462 (1991). Девід Стедмен узагальнює нещодавні відкриття, які підтверджують, що розселення людей по островах Океанії супроводжувалося хвилями зникнення тваринних видів, у статті David Steadman, “Prehistoric extinctions of Pacific island birds: Biodiversity meets zooarchaeology,” Science 267: 1123—1131 (1995).
Розповідь про заселення Америки, супровідне зникнення великих ссавців і відповідні наукові дискусії див. у Brian Fagan, The Great Journey: The Peopling of Ancient America (New York: Thames and Hudson, 1987) та розділі 18 моєї книжки «Третій шимпанзе». В обох наведено багато додаткових посилань. У книжці Ronald Carlisle, ed., Americans before Columbus: Ice-Age Origins (Pittsburgh: University of Pittsburgh, 1988) міститься розділ Джеймса Адовасіо та його колег, в якому розглянуто докази існування докловіського населення Америки, які походять із медоукрофтської стоянки. Див. також статті Калеба Венса Гейнза-молодшого, експерта з культурного шару типу Кловіс і гіпотетичних докловіських стоянок, зокрема: С. Vance Haynes, Jr., “Contributions of radiocarbon dating to the geochronology of the peopling of the New World,” pp. 354—374 у книжці R. E. Taylor, A. Long, and R. S. Kra, eds.,
Radiocarbon after Four Decades (New York: Springer, 1992) та C. Vance Haynes, Jr., “Clovis-Folson geochronology and climate change,” pp. 219—236 у виданні Olga Soffer and N. D. Praslov, eds., From Kostenki to Clovis: Upper Paleolithic Pa- leo-Indian Adaptations (New York: Plenum, 1993). Обґрунтування докловісь- кого походження знахідок зі стоянки Педра Фурада див. у N. Guidon and G. Delibrias, “Carbon-14 dates point to man in the Americas 32,000 years ago,” Nature 321: 769—771 (1986) та David Meltzer et al., “On a Pleistocene human occupation at Pedra Furada, Brazil,” Antiquity 68:695—714 (1994). Серед інших публікацій, дотичних до дискусій навколо докловіської людності Америки, див. Т. D. Dillehay et al., “Earliest hunters and gatherers of South America,” Journal of World Prehistory 6: 145—204 (1992), T. D. Dillehay, Monte Verde: A Late Pleistocene Site in Chile (Washington, D.C.; Smithsonian Institution Press, 1989), T. D. Dillehay and D. J. Meltzer, eds., The First Americans: Search and Research (Boca Raton: CRC Press, 1991), Thomas Lynch “Glacial-age man in South America? — a critical review,” American Antiquity 55: 12—36 (1990), John Hoffecker et al., “The colonization of Beringia and the peopling of the New World,” Science 259: 46—53 (1993) та A. C. Roosevelt et al., “Paleoindian cave dwellers in the Amazon: The peopling of the Americas,” Science 272: 373—384 (1996).
Розділ 2
Культурні відмінності між полінезійськими островами розглянуто у двох чудових книгах: Patrick Kirch, The Evolution of the Polynesian Chiefdoms (Cambridge: Cambridge University Press, 1984) та The Wet and the Dry (Chicago: University of Chicago Press, 1994) того самого автора. Цій проблематиці також присвячено значну частину книжки Peter Bellwood, The Polynesians, rev. ed. (London: Thames and Hudson, 1987). До найбільш вартих уваги праць про окремі полінезійські острови можна зарахувати: Michael King, Moriori (Auckland: Penguin, 1989) — про Чатемські острови, Patrick Kirch, Feathered Gods and Fishhooks (Honolulu: University of Hawaii Press, 1985) — про Гаваї, Patrick Kirch and Marshall Sahlins, Anahulu (Chicago: University of Chicago Press, 1992) — також про Гаваї, Jo Anne Van Tilburg, Easter Island (Washington, D.C.: Smithsonian Institution Press, 1994) — про острів Пасхи та Paul Bahn and John Flenley, Easter Island, Earth Island (London: Thames and Hudson, 1992) — також про острів Пасхи.
Розділ З
Розповідь про те, як Пісарро полонив Атауальпу, побудована на основі оповідей учасників тих подій — його братів Ернандо та Педро Пісарро, а також його супутників — Міґеля де Естете, Кристобаля де Мени, Руїса де Арсе та Франсиско де Хереса. Оповіді Ернандо Пісарро, Міґеля де Естете та Франсиско де Хереса перекладено в: Clements Markham, Reports on the Discovery of Peru, Hakluyt Society, 1st ser., vol. 47 (New York, 1872); оповідь Педро Пісарро перекладено у Philip Means, Relation of the Discovery and Conquest of the Kingdoms of Peru (New York: Cortes Society, 1921); а оповідь Кристобаля де Мени — у Joseph Sinclair, The Conquest of Peru, as Recorded by a Member of the Pizarro Expedition (New York, 1929). Оповідь Руїса де Арсе було передруковано в: Boletin de la Real Academia de Historia (Madrid) 102: 327—384 (1933). У чудовій книзі John Hemming, The Conquest of the Incas (San Diego: Harcourt Brace Jovanovich, 1970) можна знайти докладну розповідь про взяття Атауальпи в полон і завоювання загалом, а також розлогу бібліографію на цю тему. Один із викладів завоювання Америки, написаний у ХЇХ ст. — William Н. Prescott, History of the Conquest of Peru (New York, 1847), — досі популярний і входить до переліку класики історичного жанру. Ось відповідно сучасний і класичний (із XIX ст.) виклади підкоренням ацтеків іспанцями: Hugh Thomas, Conquest: Montezuma, Cortes, and the Fall of Old Mexico (New York: Simon and Schuster, 1993) та William Prescott, History of the Conquest of Mexico (New York, 1843). Серед очевидців цього завоювання про нього розповіли сам Кортес (перевидано як Hernando Cortes, Five Letters of Cortes to the Emperor [New York: Norton, 1969]) та багато його супутників (перевидано у книжці Patricia de Fuentes, ed., The Conquistadors [Norman: University of Oklahoma Press, 1993]).
Розділи 4—10
Посилання на літературу, що стосується цих семи розділів, об’єднано в один блок, позаяк значна частина джерел дотична відразу до кількох розділів.
Питання про те, як харчове виробництво розвинулося з мисливсько-збиральницького способу життя, розглянуто в п’яти важливих працях, кожна з яких чудово написана і насичена фактами: Kent Flannery, “The origins of agriculture,” Annual Reviews of Anthropology 2:271 —310 (1973); Jack Harlan, Crops and Man, 2nd ed. (Madison, Wis.: American Society of Agronomy, 1992); Richard Mac- Neish, The Origins of Agriculture and Settled Life (Norman: University of Oklahoma Press, 1992); David Rindos, The Origins of Agriculture: An Evolutionaty Perspective (San Diego: Academic Press, 1984) та Bruce Smith, The Emergence of Agriculture (New York: Scientific American Library, 1995). Серед давнішої літератури про харчове виробництво загалом на увагу заслуговують дві книги, написані колективами авторів: Peter Ucko and G. W. Dimbleby, eds., The Domestication and Exploitation of Plants and Animals (Chicago: Aldine, 1969) та Charles Reed, ed., Origins of Agriculture (The Hague: Mouton, 1977). Книжка Carl Sauer, Agricultural Origins and Dispersals (New York: American Geographical Society, 1952) — рання і класична спроба порівняти харчове виробництво Старого та Нового світів, тоді як у книжці Erich Isaac, Geography of Domestication (Englewood Cliffs, N. J.: Prentice-Hall, 1970) автор намагається відповісти на запитання, де, коли і як було одомашнено різні рослини і тварин.
Книга Daniel Zohary and Maria Hopf, Domestication of Plants in the Old World, 2nd ed. (Oxford: Oxford University Press, 1993) виділяється серед літератури конкретно щодо одомашнення рослин. У ній можна знайти найдокладні- шу інформацію про одомашнення рослин у різних частинах світу, яка тільки існує. У книзі узагальнено археологічні й генетичні матеріали про одомашнення та подальше поширення кожної важливої культурної рослини, яка вирощувалася в Західній Євразії.
Серед важливих колективних праць про одомашнення рослин зверніть увагу на С. Wesley Cowan and Patty Jo Watson, eds., The Origins of Agriculture (Washington, D.C.: Smithsonian Institution Press, 1992), David Harris and; Gordon Hillman, eds., Foraging and Farming: The Evolution of Plant Exploitation (London: Unwin Hyman, 1989) та C. Barigozzi, ed., The Origin and Domestication of Cultivated Plants (Amsterdam: Elsevier, 1986). Дві захопливі праці про одомашнення рослин написав Чарлз Гайзер-молодший: Charles Heiser, Jr., Seed to Civilization: The Story of Food, 3rd ed. (Cambridge: Harvard University Press, 1990) та Charles Heiser, Jr., Of Plants and People (Norman: University of Oklahoma Press, 1985). J. Smartt and N. W. Simmonds, ed., Evolution of Crop Plants, 2nd ed. (London: Longman, 1995) — взірцева енциклопедична праця, в якій зібрано інформацію про всі провідні та чимало другорядних культурних рослин світу. В трьох наступних блискучих працях описано зміни, які автоматично розвинулися в диких рослин в умовах цивілізації: Mark Blunder and Roger Byrne, “The ecological genetics of domestication and the origins of agriculture,” Current Anthropology 32:23—54 (1991); Charles Heiser, Jr., “Aspects of unconscious selection and the evolution of domesticated plants,” Euphytica 37: 77—81 (1988) та Daniel Zohary, “Modes of evolution in plants under domestication,” у книзі W. F. Grant, ed., Plant Biosystematics (Montreal: Academic Press, 1984). У статті Mark Blunder, “Independent inventionism and recent genetic evidence on plant domestication,” Economic Botany 46: 98—111 (1992) розглянуто нещодавно виявлені докази кількаразового одомашнення того самого рослинного виду на противагу одноразовому одомашненню, після якого відбувалося стрімке поширення.
Серед книг про одомашнення тварин зі сфери загальних знань типовим джерелом енциклопедичного типу про диких ссавців світу слугує Ronald Nowak, ed., Walker's Mammals of the World, 5th ed. (Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1991). Авторка книги Juliet Clutton-Brock, Domesticated Animals from Early Times (London: British Museum [Natural History], 1981) подає чудове резюме по всіх важливих одомашнених ссавцях. У колективній праці І. L. Mason, ed., Evolution of Domesticated Animals (London: Longman, 1984) окремо розглянуто кожну важливу одомашнену тварину. У книзі Simon Davis, The Archaeology of Animals (New Haven: Yale University Press, 1987) майстерно пояснено, про що говорять кістки ссавців, знайдені на археологічних стоянках. Збірник Juliet Clutton-Brock, ed., The Walking Larder (London: Unwin-Hyman, 1989) складається з ЗІ статті, в яких розглянуто, як по всьому світу люди одомашнювали й розводили тварин, як полювали на них і як тварини полювали на людей. Усебічна праця про одомашнених тварин побачила світ німецькою мовою: Wolf Herre and Manfred Rohrs, Haustiere zoologisch gesehen (Stuttgart: Fischer, 1990). Stephen Budiansky, The Covenant of the Wild (New York: William Morrow, 1992) — популярна книга про те, як одомашнення тварин автоматично розвинулося з відносин між людьми і тваринами. Див. також важливу статтю про те, як свійських тварин почали використовувати для оранки, транспортування, отримання вовни та молока: Andrew Sheratt, “Plough and pastoralism: Aspects of the secondary products revolution,” pp. 261—305 у книжці Ian Hodder et al., eds., Pattern of the Past (Cambridge: Cambridge University Press, 1981).
До книг про харчове виробництво у різних частинах світу належать: приправлена численними деталями міні-енциклопедія римських аграрних практик Pliny, Natural History, vols. 17—19 (паралельні латинський і англійський тексти можна знайти у Loeb Classical Library edition [Cambridge: Harvard University Press, 1961]); Albert Ammerman and L. L. Cavalli-Sforza, The Neolithic Transition and the Genetics of Populations in Europe (Princeton: Princeton University Press, 1984), де проаналізовано поширення харчового виробництва із Родючого півмісяця на захід у Європу; Graeme Barker, Prehistoric Farming in Europe (Cambridge: Cambridge University Press, 1985) та Alasdair Whittle, Neolithic Europe: A Survey (Cambridge: Cambridge University Press, 1985) — про харчове виробництво у Європі; Donald Henry, From Foraging to Agriculture: The Levant at the End of the Ice Age (Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1989) — про харчове виробництво у країнах східного узбережжя Середземного моря;
D. Е. Yen, “Domestication: Lessons from New Guinea,” pp. 558—569 у книзі Andrew Pawley, ed., Man and a Half (Auckland: Polynesian Society, 1991) — про новогвінейське харчове виробництво. У книзі Edward Schafer, The Golden Peaches of Samarkand (Berkeley: University of California Press, 1963) розказано про тварин, рослини та інші речі, що завозилися до Китаю за часів династії Тан.
Далі наведу праці про одомашнення рослин і культурні рослини конкретних частин світу Щодо Європи та Родючого півмісяця: Willem van Zeist et al., eds., Progress in Old World Palaeoethnobotany (Rotterdam: Balkema, 1991) та Jane Renfrew, Paleoethnobotany (London: Methuen, 1973). Щодо Гарапської цивілізації в долині Інду та Південної Азії загалом: Steven Weber, Plants and Harappan Subsistence (New Delhi: American Institute of Indian Studies, 1991). Щодо культурних рослин Нового світу: Charles Heiser, Jr., “New perspectives on the origin and evolution of New World domesticated plants: Summary,” Economic Botany 44 (3 suppl.): 111—116 (1990) та “Origins of some cultivated New World plants,” Annual Reviews of Ecology and Systematics 10: 309—326 (1979) того самого автора. Про стоянку в Мексиці, яка, можливо, свідчить про перехід від мислив- ства-збиральництва до раннього рільництва в Мезоамериці див. Kent Flannery, ed., Guild Naquitz (New York: Academic Press, 1986). Про культурні рослини, які вирощувалися в Андах за часів інків, і про їхнє потенційне використання в наш час див. National Research Council, Lost Crops of the Incas (Washington, D.C.: National Academy Press, 1989). Про одомашнення рослин на сході та/або південному сході США див. Bruce Smith “Origins of agriculture in eastern North America,” Science 246: 1566—1571 (1989); William Keegan, ed., Emergent Horticultural Economies of the Eastern Woodlands (Carbondale: Southern Illinois University, 1987); Richard Ford, ed., Prehistoric Food Production in North America (Ann Arbor: University of Michigan Museum of Anthropology, 1985) та R. G. Matson, The Origins of Southwestern Agriculture (Tucson: University of Arizona Press, 1991). У статті Bruce Smith, “The origins of agriculture in the Americas,” Evolutionary Anthropology 3: 174—184 (1995) обговорюються погляди ревізіоністів, котрі базуються на датуванні дуже дрібних фрагментів рослин за допомогою прискорювальної мас-спектрометрії, завдяки якому з’ясувалося, що зародження рільництва в Америці відбулося значно пізніше, ніж раніше вважалося.
Зараз я наведу рекомендовану літературу щодо одомашнення тварин і щодо свійських тварин у окремих частинах світу. Щодо Центрально-Східної Європи див. S. Bokonyi, History of Domestic Mammals in Central and Eastern Europe (Budapest: Akademiai Kiado, 1974). Щодо Африки: Andrew Smith, Pastoralism in Africa (London: Hurst, 1992). Щодо Анд: Elizabeth Wing, “Domestication of Andean mammals,” pp. 246—264 у книжці F. Vuilleumier and M. Monasterio, eds., High Altitude Tropical Biogeography (Oxford: Oxford University Press, 1986).
А тепер — література про окремі важливі культурні рослини. Thomas Sode- strom et al., eds., Grass Systematics and Evolution (Washington, D.C.: Smithsonian Institution Press, 1987) — ґрунтовна колективна праця про родину тонконо- гових, до якої належать наші злаки — найважливіші культурні рослини світу на сьогодні. У статті Hugh litis, “From teosinte to maize: The catastrophic sexual transmutation,” Science 222: 886—894 (1983) розповідається про докорінні зміни, яких зазнала репродуктивна біологія дикого предка кукурудзи — тео- синте — в ході перетворення на культурну рослину. Стаття Yan Wenming, “China’s earliest rice agricultural remains,” Indo-Pacific Prehistory Association Bulletin 10: 118—126 (1991) присвячена ранньому одомашненню рису в Південному Китаї. У двох популярних книгах Чарлза Гайзера-молодшого розповідається конкретно про дві культурні рослини: Charles Heiser, Jr., The Sunflower (Norman: University of Oklahoma Press, 1976) та Charles Heiser, Jr., The Gourd Book (Norman: University of Oklahoma Press, 1979).
Чимало статей і книг присвячено конкретним свійським тваринам. У розвідці R. Т Loftus et al., “Evidence for two independent domestications of cattle,” Proceedings of the National Academy of Sciences U.S.A. 91: 2757—2761 (1994) використано результати аналізу мітохондріальної ДНК, які демонструють, що велику рогату худобу було незалежно одомашнено в Західній Євразії та в Південній Азії. Про коней див. Juliet Glutton-Brock, Horse Power (Cambridge: Harvard University Press, 1992), Richard Meadow and Hans-Peter Uerpmann, eds., Equids in the Ancient World (Wiesbaden: Reichert, 1986), Matthew J. Kust, Man and Horse in History (Alexandria, Va.: Plutarch Press, 1983) та Robin Law, The Horse in West African History (Oxford: Oxford University Press, 1980). Про свиней див. Colin Groves, Ancestors for the Pigs: Taxonomy and Phytogeny of the Genus Sus (Technical Bulletin no. 3, Department of Prehistory, Research School of Pacific Studies, Australian National University [1981]). Про лам: Kent Flannery, Joyce Marcus, and Robert Reynolds, The Flocks of the Wamani (San Diego: Academic Press, 1989). Про собак: Stanley Olsen, Origins of the Domestic Dog (Tucson: University of Arizona Press, 1985). У книзі John Varner and Jeannette Varner, Dogs of the Conquest (Norman: University of Oklahoma Press, 1983) розповідається, як іспанці використовували собак у військових цілях під час завоювання Америки, нацьковуючи їх на індіанців. Книгу Clive Spinnage, The Natural History of Antelopes (New York: Facts on File, 1986) присвячено біології антилоп, а отже, вона править за відправний пункт для з’ясування, чому цих очевидних кандидатів на одомашнення так і не було одомашнено. Дерек Ґудвін у виданні Derek Goodwin, Domestic Birds (London: Museum Press, 1965) підсумовує інформацію про одомашнених видів птахів, а в книзі R. A. Donkin, The Muscovy Duck Cairina moschata domestica (Rotterdam: Balkema, 1989) розглянуто один із двох видів птахів, яких було одомашнено в Новому світі.
Нарешті, труднощі радіовуглецевого датування обговорено в G. W. Pearson, “How to cope with calibration,” Antiquity 61: 98—103 (1987), R. E. Taylor, eds., Radiocarbon after Four Decades: An Interdisciplinary Perspective (New York: Springer, 1992), M. Stuiver et al., “Calibration,” Radiocarbon 35: 1—244 (1993), S. Bowman “Using radiocarbon: An update,” Antiquity 68: 838—843 (1994) та R. E. Taylor, M. Stuiver, and C. Vance Haynes, Jr., “Calibration of the Late Pleistocene radiocarbon time scale: Clovis and Folsom age estimates,” Antiquity vol. 70 (1996).
Розділ 11
Якщо говорити про вплив хвороб на населення, то ніщо не може зрівнятись із захопливою розповід дю Фукідіда про пошесть в Афінах у другій книзі його «Пелопонеської війни» (наявна в багатьох перекладах).
Див. три класичні книги про роль хвороб в історії: Hans Zinsser, Rats, Lice, and History (Boston: Little, Brown, 1935), Geddes Smith, A Plague on Us (New York: Commonwealth Fund, 1941) та William McNeill, Plagues and Peoples (Garden City, N.Y.: Doubleday, 1976). Останню з них написав видатний історик, а не медик, тому саме вона змусила істориків визнати вплив хвороб разом із двома книгами Альфреда Кросбі, переліченими серед додаткової літератури до Прологу.
Friedrich Vogel and Arno Motulsky, Human Genetics, 2nd ed. (Berlin: Springer, 1986) — загальновживаний підручник із людської генетики — є вдалим джерелом інформації про природний добір людського населення через хвороби та про розвиток генетичної опірності проти конкретних хвороб. Книга Roy Anderson and Robert May, Infectious Diseases of Humans (Oxford: Oxford University Press, 1992) пропонує зрозумілі математичні моделі динаміки, поширення й епідеміології хвороб. MacFarlane Burnet, Natural History of Infectious Disease (Cambridge: Cambridge University Press, 1953) — класична книга видатного медика, a Arno Karlen, Man and Microbes (New York: Putnam, 1995) — нещодавня популярна праця.
До книг і статей, які стосуються еволюції конкретно людських інфекційних хвороб, належать: Aidan Cockburn, Infectious Diseases: Their Evolution and Eradication (Springfield, 111.: Thomas, 1967); того самого автора “Where did our infectious diseases come from?” pp. 103-113 у книзі Health and Disease in Tribal Societies, Cl BA Foundation Symposium, no. 49 (Amsterdam: Elsevier, 1977); George Williams and Randolph Nesse, “The dawn of Darwinian medicine,”
Quarterly Reviews of Biology 66: 1—62 (1991) та Paul Ewald, Evolution of Infectious Disease (New York: Oxford University Press, 1994).
У етапі Francis Black, “Infectious diseases in primitive societies,” Science 187: 515—518 (1975) розглянуто відмінності між наслідками і збереженням ендемічних і гострих хвороб у дрібних ізольованих суспільствах. Стаття Frank Fenner, “Myxoma virus and Oryctolagus cuniculus: Two colonizing species,” pp. 485—501 у книжці H. G. Baker and G. L. Stebbins, eds., Genetics of Colonizing Species (New York: Academic Press, 1965) описує поширення й еволюцію вірусу міксоматозу серед австралійських кролів. Стаття Peter Panum, Observations Made during the Epidemic of Measles on the Faroe Islands in the Year 1846 (New York: American Public Health Association, 1940) ілюструє, як прибуття гострих епідемічних хвороб в ізольовані групи людей, які не мають опірності, швидко винищує або імунізує всю групу. Френсис Блек у розвідці Francis Black, “Measles endemicity in insular populations: Critical community size and its evolutionary implication,” Journal of Theoretical Biology 11: 207—211 (1966) спирається на дані про епідемії кору, щоб обрахувати мінімальний розмір групи людей, неодмінний для підтримання існування кору. Ендрю Добсон у етапі Andrew Dobson, “The population biology of parasite-induced changes in host behavior,” Quarterly Reviews of Biology 63: 139—165 (1988) розглядає, як паразити збільшують свої шанси перекинутися на нових носіїв, змінюючи поведінку носіїв поточних. Стапя Aidan Cockburn and Eve Cockburn, eds., Mummies, Diseases, and Ancient Cultures (Cambridge: Cambridge University Press,
1983) ілюструє, що можна дізнатися про вплив хвороб у минулому із вивчення мумій.
Щодо впливу хвороб на населення, яке не мало попереднього досвіду контакту з ними, див. стапю Henry Dobyns, Their Number Became Thinned (Knoxville: University of Tennessee Press, 1983), в якій упорядковано докази того, що принесені європейцями хвороби знищили 95% усього корінного американського населення. Див. також додаткову літературу, в якій доводиться ця полемічна теза: John Verano and Douglas Ubelaker, eds., Disease and Demography in the Americas (Washington, D.C.: Smithsonian Institution Press, 1992); Ann Ramenofsky, Vectors of Death (Albuquerque: University of New Mexico Press, 1987); Russell Thornton, American Indian Holocaust and Survival (Norman: University of Oklahoma Press, 1987) та Dean Snow, “Microchronology and demographic evidence relating to the size of the pre-Columbian North American Indian population,” Science 268: 1601—1604 (1995). У двох книгах розповідається про депопуляцію тубільних Гаваїв через занесені європейцями хвороби: David Stannard, Before the Horror: The Population of Hawaii on the Eve of Western Contact (Honolulu: University of Hawaii Press, 1989) та O. A. Bushnell,
The Gifts of Civilization: Germs and Genocide in Hawaii (Honolulu: University of Hawaii Press, 1993). Про майже тотальне винищення ескімосів-садлерміютів епідемією дизентерії взимку 1902—1903 років розповідається у Susan Rowley, “The Sadlermiut: Mysterious or misunderstood?” pp. 361—384 у книжці David Morrison and Jean-Luc Pilon, eds., Threads of Arctic Prehistory (Hull: Canadian Museum of Civilization, 1994). Про інший бік медалі — смертність європейців від заморських хвороб — розповідає книга Philip Curtin, Death by Migration: Europe's Encounter with the Tropical World in the 19th Century (Cambridge: Cambridge University Press, 1989).
Серед джерел про окремі хвороби Stephen Morse, ed., Emerging Viruses (New York: Oxford University Press, 1993) містить багато цінних розділів про «нові» вірусні хвороби людей; те саме можна сказати про Mary Wilson et al., eds., Disease in Evolution, Annals of the New York Academy of Sciences, vol. 740 (New York, 1995). Щодо літератури з приводу інших хвороб, наведу такі. Про бубонну чуму: Colin McEvedy, “Bubonic plague,” Scientific American 258 (2): 118—123
(1988) . Про холеру: Norman Longmate, King Cholera (London: Hamish Hamilton, 1966). Про грип: Edwin Kilboume, Influenza (New York: Plenum, 1987) та Robert Webster et al., “Evolution and ecology of influenza A viruses,” Microbiological Reviews 56: 152—179 (1992). Про хворобу Лайма: Alan Barbour and Durland Fish, “The biological and social phenomenon of Lyme disease,” Science 260: 1610—1616 (1993) та Allan Steere, “Lyme disease: Agrowing threat to urban populations,” Proceedings of the National Academy of Sciences 91: 2378—2383 (1994).
Про еволюційне походження малярійних паразитів людини див. Thomas McCutchan et al., “Evolutionary relatedness of Plasmodium species as determined by the structure of DNA,” Science 225: 808—811 (1984) та A. P. Waters et al., “Plasmodium falciparum appears to have arisen as a result of lateral transfer between avian and human hosts,” Proceedings of the National Academy of Sciences 88: 3140—3144 (1991). Про еволюційне походження вірусів кору див. Е. Nor- rby et al., “is rinderpest virus the archevirus of the Morbillivirus genus?” Intervirology 23: 228—232 (1985) та Keith Murray et al., “A morbillivirus that caused fatal disease in horses and humans,” Science 268:94—97 (1995). Про кашлюк див. R. Gross et al., “Genetics of pertussis toxin,” Molecular Microbiology 3: 119—124
(1989) . Про віспу див. Donald Hopkins, Princes and Peasants: Smallpox in History (Chicago: University of Chicago Press, 1983); F. Vogel and M. R. Chakra- vartti, “ABO blood groups and smallpox in a rural population of West Bengal and Bihar (India),” Human Genetics 3: 166—180 (1966) та мою статтю “A pox upon our genes,” Natural History 99 (2): 26—30 (1990). Про мавпячу віспу — хворобу, споріднену з людською віспою, — див. Zdenek Jezek and Frank Fenner, Human Monkeypox (Basel: Karger, 1988). Про сифіліс — Claude Quetel, History of Syphilis (Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1990). Дро туберкульоз див. Guy Youmans, Tuberculosis (Philadelphia: Saunders, 1979). Див. також дискусії довкола тези про наявність людського туберкульозу в тубільній Америці до прибуття Колумба: захист цієї тези — Wilmar Salo et al., “Identification of Mycobacterium tuberculosis DNA in a pre-Columbian Peruvian mummy,” Proceedings of the National Academy of Sciences 91: 2091—2094 (1994); критику цієї тези — William Stead et al., “When did Mycobacterium tuberculosis infection first occur in the New World?” American Journal of Respiratory Critical Care Medicine 151: 1267-1268 (1995).
Розділ 12
До книг, які містять загальний виклад історії письма та конкретних його систем, належать: David Diringer, Writing (London: Thames and Hudson, 1982), I. J. Gelb, A Study of Writing, 2nd ed. (Chicago: University of Chicago Press, 1963), Geoffrey Sampson, Writing Systems (Stanford: Stanford University Press, 1985), John DeFrancis, Visible Speech (Honolulu: University of Hawaii Press,
1989) , Wayne Senner, ed., The Origins of Writing (Lincoln: University of Nebraska Press, 1991) та J. T. Hooker, ed., Reading the Past (London: British Museum Press,
1990) . Див. ґрунтовну працю про історично важливі системи письма з ілюстраціями, на яких зображено тексти кожною з цих систем: David Diringer, The Alphabet, 3rd ed., 2 vols. (London: Hutchinson, 1968). У книгах Jack Goody, The Domestication of the Savage Mind (Cambridge: Cambridge University Press, 1977) та Robert Logan, The Alphabet Effect (New York: Morrow, 1986) розглядаються наслідки писемності загалом і абетки зокрема. Використання раннього письма розглянуто в статгі Nicholas Postgate et al., “The evidence for early writing: Utilitarian or ceremonial?” Antiquity 69: 459—480 (1995).
Захопливі розповіді про розшифрування колись незрозумілих письмен можна знайти у Maurice Pope, The Story of Decipherment (London: Thames and Hudson, 1975), Michael Coe, Breaking the Maya Code (New York: Thames and Hudson, 1992), John Chadwick, The Decipherment of Linear В (Cambridge: Cambridge University Press, 1992), Yves Duhoux, Thomas Palaima, and John Bennet, eds., Problems in Decipherment (Louvain-la-Neuve: Peeters, 1989) та John Just- eson and Terrence Kaufman, “A decipherment of epi-Olmec hieroglyphic writing,” Science 259: 1703-1711 (1993).
Двотомна праця Denise Schmandt-Besserat, Before Writing (Austin: University of Texas Press, 1992) містить виклад дискусійної реконструкції витоків шумерського письма із глиняних кульок за майже 5 тис. років. Автори книжки
Hans Nissen et al., eds., Archaic Bookkeeping (Chicago: University of Chicago Press, 1994) описують месопотамські таблички, які демонструють ранні стадії розвитку вже самого клинопису. У книзі Joseph Naveh, Early History of the Alphabet (Leiden: Brill, 1982) простежено зародження абеткового письма в східносередземноморському регіоні. Особлива угаритська абетка — предмет статті Gemot Windfuhr, “The cuneiform signs of Ugarit,” Journal of Near Eastern Studies 29:48—51 (1970). Розвиток і використання мезоамериканських систем письма описано у Joyce Marcus, Mesoamerican Writing Systems: Propaganda, Myth, and History in Four Ancient Civilizations (Princeton: Princeton University Press, 1992) та Elizabeth Boone and Walter Mignolo, Writing without Words (Durham: Duke University Press, 1994). Аналогічну інформацію про китайське письмо можна знайти у William Boltz, The Origin and Early Development of the Chinese Writing System (New Haven: American Oriental Society, 1994) та статті того самого автора “Early Chinese writing,” World Archaeology 17: 420—436 (1986). Нарешті, книга Janet Klausner, Sequoyah’s Gift (Hew York: HarperCollins, 1993) написана для дітей, але не менш цікава для дорослих. У ній розповідається про те, як Секвойя розробив черокський силабарій.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги