Зброя, мікроби і сталь -

Ще хитрішу стратегію винайшли збудники грипу, застуди і коклюшу: вони змушують свою жертву кашляти або чхати, тим самим вивергаючи назовні цілу хмару мікробів у напрямку потенційних нових жертв. Аналогічно бактерія холери викликає у своєї жертви нестримну діарею, в результаті якої вона потрапляє у джерела води, якими користуються потенційні нові жертви, тоді як вірус, що викликає корейську геморагічну гарячку, викидається із сечею мишей. Та якщо говорити про модифікацію поведінки носія, то ніщо не зрівняється з вірусом сказу, який не лише проникає у слину зараженої собаки, а й доводить її до божевілля, спонукаючи кусати і тим самим заражати багатьох нових жертв. Зате в плані фізичних зусиль, які мікроб докладає зі свого боку, гран-прі дістається черв’якам, як-от анкілостомі і шистосомі, які активно риють нори у шкірі жертви, потрапивши на неї з води або землі, куди їхніх личинок випорожнила зі своїми фекаліями попередня жертва.

Отже, із нашого погляду генітальні виразки, діарея і кашель — це «симптоми хвороби». Із погляду бацил це — розумні еволюційні пристосувальні стратегії для їх поширення. Ось чому бацили зацікавлені викликати у нас «нездужання». Але чому в мікробів розвинулася відверто програшна для них самих стратегія вбивати своїх носіїв?

Із погляду мікробів це лише непередбачений наслідок (хоча нас це мало втішає) викликаних ними симптомів у носія, які сприяють ефективному перенесенню збудника. Так, якщо хворі на холеру не отримують медичної допомоги, вони можуть кінець кінцем померти від нестримної діареї, виділяючи до десяти літрів рідини на день. Однак принаймні якийсь час — доки носій холери ще живий — бактерія має вигоду від масових викидів у водогони або інші джерела води, якими користуються її подальші жертви. Якщо в такий спосіб кожна жертва заразить в середньому більш ніж одну нову жертву, бактерія поширюватиметься навіть попри смерть її початкового носія.

На цьому припинимо наш безпристрасний огляд інтересів мікробів і повернімося до роздумів про наші корисливі інтереси: аби лишитися живим і здоровим, найліпше, що можна вдіяти, — вбити кляту бацилу. Одна з поширених наших реакцій на інфекцію — виникнення гарячки. І знов-таки ми зазвичай розглядаємо гарячку як «симптом хвороби», неначебто вона виникає, не виконуючи жодної функції. Проте регулювання температури тіла перебуває під нашим генетичним контролем, і її зміни не відбуваються випадково. Деякі мікроби чутливіші до тепла, ніж наші тіла. Піднімаючи температуру свого тіла, ми, по суті, намагаємося «запекти» бацили до смерті раніше, ніж вони «спечуть» нас.

Інша поширена реакція — мобілізація нашої імунної системи. Білі кров’яні тільця нашого тіла активно вишукують і вбивають чужорідних мікробів. Спеціальні антитіла, які ми поступово формуємо проти конкретного мікроба, роблять менш імовірним повторне зараження після одужання. Як ми знаємо із досвіду, існують деякі хвороби, приміром грип і застуда, проти яких ми маємо лише тимчасову опірність; через деякий час ми можемо підхопити їх наново. Втім, проти інших хвороб, зокрема кору, епідемічного паротиту, краснухи, коклюшу і нині ліквідованої віспи у нас під час першого зараження виникають антитіла, які забезпечують імунітет на все життя. У цьому й полягає суть вакцинації: шляхом уведення в організм мертвих або ослаблених штамів мікроба стимулюється вироблення антитіл, але при цьому організм не проходить через процес справжнього нездужання.

На жаль, деякі особливо тямущі мікроби не відступають перед нашим імунними лініями оборони. Одні навчились обманювати нас, змінюючи свої молекулярні частини (так звані антигени), що їх розпізнають наші антитіла. Невпинна еволюція або поява нових штамів грипу, які містять видозмінені антигени, пояснює, чому, підхопивши грип два роки тому, ми не застраховані від іншого штаму хвороби в цьому році. Малярія та сонна хвороба — ще слизькіші клієнти завдяки здатності швидко змінювати свої антигени. До найбільш вивертких належить СНІД, який виробляє нові антигени, навіть поки перебуває в тілі одного носія. Завдяки цьому він кінець кінцем долає його імунну систему.

Наша найповільніша захисна реакція — через природний добір, який змінює частоту генів у наших популяціях від покоління до покоління. До майже будь-якої хвороби в одних людей виявляється краща генетична опірність, ніж в інших. Під час епідемії люди із генами, які забезпечують опірність проти конкретного мікроба, мають кращі шанси вижити, ніж люди, яким бракує таких генів. Як наслідок, ті людські популяції, які в ході історії багато разів наражалися на конкретний патоген, містять більшу частку людей, які мають гени опірності проти нього, — лише через те, що безталанні особи, які не мали відповідних генів, мали гірші шанси вижити і передати свої гени дітям.

Не дуже втішно, — мабуть, знову подумали ви. Така повільна еволюційна реакція не зарадить генетично вразливому індивіду, який уже помирає від хвороби. Однак вона гарантує, що людська популяція загалом стає дедалі ліпше захищеною від патогена. До прикладів такого генетичного захисту (за чималу ціну) належить стійкість до малярії, туберкульозу та бактеріальної діареї, яку чорним африканцям, євреям-ашкеназі та північноєвропей- цям відповідно забезпечили гени серпоподібноклітинної анемії, хвороби Тея-Сакса та кістозного фіброзу.

Одне слово, наші контакти із більшістю біологічних видів, наприклад пересмішником, не викликають «нездужання» у нас або пересмішника. Ні нам, ні пересмішникам не доводиться виробляти способи захисту одне від одного. Таке мирне співіснування стало можливим через те, що пересмішники не покладаються на нас у справі поширення своїх малят або використанні наших тіл для харчування. Натомість пересмішники харчуються нектаром і комахами, яких вони знаходять за допомогою власних крил.

Але мікроби знаходять собі поживу всередині наших тіл і не мають крил, щоб діставатися до тіла нової жертви, тільки-но попередня жертва померла або виробила опірність. Тому в багатьох із них еволюційно розвинулися різні дотепні трюки для перенесення від однієї жертви до іншої, і багато з цих трюків ми переживаємо як «симптоми хвороби». Своєю чергою ми виробили свої контртрюки, на які бацили відреагували новими контрконтртрюка- ми. Тож ми і наші патогени тепер захоплені у вир нестримного еволюційного змагання, в якому ціною поразки є смерть, а роль арбітра виконує природний добір. Розгляньмо тепер форму змагання: це блискавична чи партизанська війна?

Припустімо, що хтось підраховує кількість випадків певних інфекційних захворювань на якійсь географічній території та спостерігає, як їхня кількість змінюється з часом. У результаті буде отримано моделі, які сильно відрізняються від хвороби до хвороби. За деяких захворювань, як-от малярія або анкілостома, на зараженій території нові випадки виникають кожного місяця і щороку. Натомість так звані епідемічні хвороби довгий час не проявляють ознак існування, потім проноситься ціла пошесть, а тоді на якийсь час знову настає затишшя.

Серед усіх епідемічних хвороб грип найвідоміший для більшості американців. І деякі роки бувають особливо недобрими для нас (але добрими для вірусу грипу). Епідемії холери настають через більші проміжки часу, наприклад, перуанська епідемія 1991 року була першою, яка досягла Нового світу в XX столітті. Хоча сьогодні епідемії грипу та холери потрапляють у заголовки газетних передовиць, вони були набагато страшнішими до виникнення сучасної медицини. Найграндіознішою окремо взятою епідемією в історії людства була пошесть грипу, котра забрала 21 мільйон життів наприкінці Першої світової війни. «Чорна смерть» (бубонна чума) вбила чверть населення Європи протягом 1346—1352 років, забравши в деяких містах до 70% населення. Коли на початку 1880-х років через Саскачеван споруджувалася лінія Канадської тихоокеанської залізниці, корінні американці цієї провінції, які доти майже не стикалися з білими та їхніми бацилами, вимирали від туберкульозу неймовірним темпом — по 9% населення на рік.

Інфекційним хворобам, які навідують людей у формі епідемій, а не стійкого напливу, притаманні кілька спільних характеристик. По-перше, вони швидко й ефективно поширюються від інфікованої особи на навколишніх здорових людей, у результаті чого їх невдовзі підхоплює вся популяція. По-друге, це «гострі» недуги: ви або помираєте за короткий час, або повністю видужуєте. По-третє, ті щасливці, які видужують, виробляють у собі антитіла, які роблять їх імунними до рецидивів хвороби на довгий час, а часто на все життя. 1, нарешті, носіями цих хвороб здебільшого виступають люди; мікроби, які їх викликають, переважно не живуть у землі або на інших тваринах. Усі ці чотири риси притаманні відомим нам із дитинства епідемічним хворобам, як-от кору, краснусі, паротиту, коклюшу та віспі.

Неважко зрозуміти причину, чому поєднання цих чотирьох рис призводить до поширення хвороби в епідемічній формі. Ось як відбувається цей процес у спрощеному вигляді. Стрімке поширення мікробів і швидкий перебіг симптомів означають, що все локальне населення буде швидко інфіковано і невдовзі по тому ці люди або помруть, або одужають і сформують імунітет. Серед живих не залишиться нікого, кого би ще можна було інфікувати. А оскільки мікроб не може вижити поза тілом живої людини, епідемія спадає, доки нове покоління дітей не підросте до підхожого віку і доки ззовні не прибуде інфікована особа, щоб дати початок новому спалаху епідемії.

Класична ілюстрація того, як проходять епідемії, — історія кору на ізольованих Фарерських островах в Атлантичному океані. Люта пошесть кору досягла Фарерів у 1781 році, а потім спала, давши островам спокій, доки в 1846 році на кораблі з Данії не прибув заражений тесляр. Впродовж подальших трьох місяців майже все фарерське населення (7782 осіб) заразилося й або вимерло, або одужало, не залишивши вірусу поживи аж до наступної епідемії. Дослідження показують, що кір може зникнути серед популяції, яка не перевищує півмільйона осіб. І лише серед чисельнішого населення

хвороба буде переміщуватися з одного локального вогнища до іншого, в такий спосіб виживаючи, доки не народиться достатня кількість дітей у раніше зараженій місцевості, куди вона відтак може повернутися.

Те саме стосується інших відомих нам гострих інфекційних захворювань світу. Аби підтримувати своє існування, вони потребують достатньо численного і достатньо щільно скупченого населення, щоб велике покоління вразливих дітей було доступне для інфікування на той час, коли епідемія почне спадати в одному місці. Тому кір та подібні хвороби також називають масовими.

Зрозуміло, що масові хвороби не могли підтримувати своє існування в невеликих ватагах мисливців-збирачів і вирубно-вогневих рільників. Як підтвердив трагічний сучасний досвід із амазонськими індіанцями та тихоокеанськими острів’янами, занесена гостем ззовні епідемія може стерти з лиця землі майже все дрібне плем’я, позаяк ніхто в таких дрібних племенах не мав антитіл від мікробів-зайд. Наприклад, узимку 1902 року епідемія дизентерії, яку заніс один із матросів китобійного корабля «Ектів», убила 51 із 56 ескі- мосів-садлерміютів — цілковито ізольованої ватаги на острові СаутгемПтон у канадській Арктиці. Крім того, кір і деякі з наших «хвороб дитинства» легше вбивають дорослих, ніж дітей, тому всі дорослі в нечисленному племені вразливі перед ними. (Натомість сучасні американці рідко підхоплюють кір у дорослому віці, бо більшість із них або раніше вже перехворіла на нього, або отримала від нього щеплення у дитинстві.) Вигубивши все нечисленне плем’я до ноги, епідемія зникає. Невеликою кількістю людей у малому племені пояснюється не тільки те, чому вони не можуть пережити епідемію, занесену ззовні, а й чому в них не розвинулися власні епідемічні хвороби, які вони могли б передати гостям.

Це не означає, певна річ, що в невеликих людських популяціях узагалі немає інфекційних хвороб. У них є інфекції, але лише певних типів. Збудниками деяких із них виступають мікроби, які здатні виживати в тілах тварин або в землі, завдяки чому ці хвороби не зникають, а лишаються завжди напоготові, щоб заразити людей. Наприклад, вірус жовтої гарячки переносять дикі мавпи, від яких він завжди може перекинутися на сільське населення Африки, від якого, завдяки трансатлантичній работоргівлі, він потрапив до Нового світу, де заразив і мавп, і людей.

Ще інші інфекції дрібних популяцій належать до хронічних хвороб, як- от проказа і тропічна фрамбезія. Оскільки такі хвороби дуже повільно вбивають свою жертву, та довгий час залишається носієм мікробів і заражає членів свого малого племені. Наприклад, плато Каримуї у новогвінейських верхогір’ях, де я працював протягом 1960-х років, займає ізольована популяція чисельністю кілька тисяч осіб, яка відзначається найвищою часткою хворих на проказу — близько 40% населення! Нарешті, невеликі популяції також уразливі до нелетальних інфекцій, від яких у нас не розвивається імунітет, через що людина може наново підхопити таку хворобу після видужання. Так трапляється з анкілостомою та багатьма іншими паразитами.

Хвороби таких типів, притаманні невеликим ізольованим популяціям, — мабуть, найдавніші хвороби людства. Саме ці хвороби розвинулися й збереглися протягом перших мільйонів років нашої еволюції, коли все людство було нечисленним і подробленим. Крім того, ці хвороби у нас спільні з нашими найближчими дикими родичами — африканськими великими мавпами — або схожі на їхні хвороби. Натомість масові хвороби, про які йшлося вище, могли постати лише після появи великих скупчень населення. Формування таких скупчень почалося після виникнення рільництва, яке зародилося десь 10 тис. років тому, і пришвидшилося після постання міст кілька тисяч років тому. Перші підтверджені дати багатьох відомих нам інфекційних хвороб на диво недавні: найдавніші сліди віспи датовані десь 1600 р. до н. е. (віспини на староєгипетських муміях), паротиту — 400 р. до н. е., прокази — 200 р. до н. е., епідемічного поліомієліту — 1840 р. н. е. і СНІДу - 1959 р.

Чому виникнення рільництва дало стимул еволюції наших масових інфекційних хвороб? Одну причину ми щойно згадали: рільництво здатне забезпечувати значно вищу густоту населення, ніж мисливсько-збиральницький триб життя, — від 10 до 100 разів вищу. Ба більше, мисливці-збирачі часто змінюють свій осідок, лишаючи за плечима купи фекалій із нагромадженими в них мікробами та личинками черв’яків. А рільники ведуть осіле життя в оточенні власних відходів, гарантуючи мікробам недалекий шлях від тіла однієї особи до питної води іншої.

Деякі рільничі народи ще більше полегшують зараження нових жертв для своїх фекальних бактерій і черв’яків, збираючи свої кал і сечу та розкидаючи їх як добриво на полях, які обробляють. Зрошувальне рільництво і розведення риби створюють ідеальні умови для життєдіяльності слимаків, які розносять шистосому, і для трематод, які чіпляються за нашу шкіру, коли ми бредемо водою, в яку скидається кал. Осілого рільника оточує не тільки його кал, а й хвороби, що їх переносять гризуни, котрих притягують відкладені ним запаси їжі. А коли африканські рільники вирубують ліс, вони тим самим створюють ідеальне середовище для розмноження москітів, які переносять малярію.

Якщо виникнення рільництва було справжнім подарунком для наших мікробів, то ще більше їх потішило виникнення міст, у яких іще щільніше скупчене населення гноїлося в іще гірших санітарних умовах. До початку XX сторіччя європейське міське населення не було самодостатнім: щоб компенсувати стабільну смертність міських жителів від масових хвороб, потрібен був стабільний наплив здорових селян. Іншим подарунком для мікробів став розвиток світових торговельних шляхів, які ще до римських часів фактично сполучили між собою людські популяції Європи, Азії та Північної Африки у велетенський розплідник мікробів. Саме в цей час віспа кінець кінцем досягла Рима і під назвою «Антонієва чума» вбила мільйони римських громадян протягом 165—180 років н. е.

Бубонна чума вперше з’явилася в Європі як «Юстиніанова чума» (542— 543 рр. н. е.). Але на повну силу вона вдарила по Європі як епідемія «чорної смерті» аж 1346 р. н. е., коли новий шлях суходільної торгівлі з Китаєм забезпечив швидке перевезення вздовж євразійської осі схід—захід зараженого вошами хутра із охоплених пошестю чуми регіонів Центральної Азії до Європи. У наш час реактивні літаки зробили навіть найдовші міжконтинентальні рейси коротшими за перебіг будь-якої інфекційної хвороби людини. Саме через це літак авіакомпанії «Aerolineas Argentinas», який у 1991 році вилетів із Ліми (Перу), того самого дня приніс на своєму борту десятки заражених холерою людей до мого міста Лос-Анджелеса, розташованого майже за 5 тис. кілометрів від Ліми. Оскільки зараз американці дедалі частіше подорожують за кордон і стрімко зростає імміграція до США, наша країна знову перетворюється на «плавильний котел», але цього разу для мікробів, які в нас раніше асоціювалися із екзотичними хворобами віддалених країн.

Отож, коли населення стало достатньо численним і сконцентрованим, ми досягли тієї стадії історії, на якій у нас нарешті могли розвинутися й підтримувати своє існування масові хвороби, обмежені за своїм ареалом тільки нашим видом. Але такий висновок породжує парадокс: такі хвороби не могли існувати раніше! Вони могли лише виникнути як нові хвороби. Звідки ж тоді вони взялися?

Останніми роками завдяки молекулярним дослідженням найбільш хвороботворних мікробів почала вимальовуватися відповідь на це запитання. На сьогодні молекулярним біологам відомі найближчі родичі більшості мікробів, які викликають унікальні для нашого виду захворювання. Цікаво, що родичі наших мікробів також виявилися агентами масових хвороб — але масових хвороб, властивих різним видам наших свійських тварин і домашніх улюбленців! У тваринному світі епідемічні хвороби також потребують великих, щільних популяцій, а не вражають просто яку-небудь окрему тварину. Тому здебільшого вони властиві соціальним тваринам, які гарантують збудникам неодмінні для їх виживання великі популяції. А отже, коли люди одомашнили соціальних тварин, скажімо корів і свиней, ті вже були носіями епідемічних хвороб, які тільки чекали слушної нагоди, щоб перекинутися на нас.

Кір, наприклад, найближче споріднений із вірусом, який викликає чуму рогатої худоби. Це жахливе епідемічне захворювання вражає корів і багатьох диких жуйних тварин, але не людей. Кір своєю чергою не вражає корів. Близька схожість між вірусом кору та чуми рогатої худоби означає, що останній перекинувся від корів до людей, а відтак розвинувся у вірус кору, змінивши свої властивості, щоб пристосуватися до нас. У цьому переході від корови до людини нічого дивного, зважаючи на те, що багато селян живуть і сплять близько до корів та їхніх фекалій, сечі, пари з рота, виразок і крові. Наша близькість із худобою триває вже 9 тис. років, відтоді як ми одомашнили її, — вдосталь часу, щоб вірус чуми рогатої худоби знайшов нас поруч. Табл. 11.1 ілюструє, що й інші з-поміж добре знаних нам інфекційних хвороб так само можна відстежити до захворювань братів наших менших.

Таблиця 11.1. Смертоносні дари братів наших менших

Людські хвороби

Тварини із найближче спорідненими патогенами

Кір

корови (чума рогатої худоби)

Туберкульоз

корови

Віспа

корови (коров'яча віспа)

Грип

свині та качки

Коклюш

свині, собаки

Тропічна малярія

птахи (кури і качки?)

З огляду на нашу фізичну близькість до тварин, яких ми любимо, нас, імовірно, постійно бомбардують їхні мікроби. Цих незваних гостей відсіює природний добір, і лише дрібка з них досягає успіху, утверджуючись як хвороби людей. Стислий огляд нинішніх хвороб дасть нам змогу окреслити чотири стадії еволюції спеціалізованих людських хвороб, які розвинулися із орієнтованого на тварин попередника.

Першу стадію втілюють десятки захворювань, які ми як колись, так і зараз напряму підхоплюємо від наших улюбленців і свійських тварин. До них належать гарячка від кошачих подряпин, лептоспіроз (від собак), орнітоз (від курей і папуг) і бруцельоз (від корів). Так само ми можемо підхоплювати хвороби від диких тварин, як-от туляремію, якою мисливці можуть заразитися, коли білують диких зайців. Ці мікроби перебувають на першій стадії свого розвитку в спеціалізовані людські патогени. Вони не можуть напряму передаватися від однієї людини до іншої, і навіть їхній перехід від тварини до людини відбувається рідко.

На другій стадій колись тваринний патоген розвиває у собі здатність передаватися напряму від людини до людини і викликати епідемії. Однак ці епідемії вщухають через одну з таких причин: або їх ліквідовує сучасна медицина, або вони вичерпують свій потенціал, коли всі навколо вже були заражені, внаслідок чого померли або сформували імунітет. Наприклад, у 1959 році в Східній Африці з’явилася раніше невідома лихоманка о’ньйон- г-ньйонґ, якою заразилися кілька мільйонів африканців. Вона, мабуть, виникла з вірусу мавп і передалася людям через москітів. Через швидке видужання жертв і набуття імунітету від неї хвороба так само раптово зникла. Якщо говорити про ближчий до нас досвід, то влітку 1942 року в Сполучених Штатах спалахнула і невдовзі зникла нова лепгоспірозна хвороба, яку охрестили лихоманкою Форт-Бреґ.

Ще однією смертельною хворобою, що зникла з іншої причини, була новогвінейська сміхотлива хвороба, яка передавалася через канібалізм і яку спричиняв вірус уповільненої дії, після котрого ніхто ніколи не видужував. Куру була майже знищила 20-тисячне новогвінейське плем’я форе, але встановлення австралійського урядового контролю близько 1959 року поклало край канібалізму, а отже, поширенню куру. Медичні аннали повні історій про хвороби, які не схожі на жодне із відомих сьогодні захворювань, але які колись викликали спустошливі епідемії, а потім зникали так само загадково, як і з’являлися. «Англійська пітниця», яка нажахала Європу, пронісшись між 1485 і 1552 роками, та «пікардійська пітниця» XVIII—XIX століть у Франції — це два приклади численних епідемічних хвороб, які зникли задовго до того, як сучасна медицина винайшла методи ідентифікації хвороботворних мікробів.

На третій стадії еволюції наших головних захворювань перебувають колишні тваринні патогени, які вже утвердилися в людському організмі, не вимерли або ще не вимерли і мають шанси стати чільними убивцями людей. Дуже непевне майбутнє у гарячки Ласа, яку спричиняє вірус, отриманий нами, вочевидь, від гризунів. Її вперше зафіксували 1969 року в Нігерії, де вона викликала настільки заразну смертельну хворобу, що лікарню відразу зачиняли, якщо в ній з’являвся хоча б один випадок цього захворювання.

Надійніше утвердилася хвороба Дайма, яку викликає спірохета, котра нам передається через укуси кліщів, що їх переносять миші й олені. Попри те, що перший відомий випадок захворювання людини на цю хворобу в Сполучених Штатах зафіксовано лише 1962 року, вона вже досягає епідемічних масштабів у багатьох частинах цієї країни. Ще ширші перспективи (з погляду вірусу) гарантував собі СНІД, який походить від вірусу мавп і який уперше виявили в людині близько 1959 року.

На останній стадії цієї еволюції перебувають чільні, давно утверджені епідемічні хвороби, які вражають тільки людей. Ці хвороби, мабуть — еволюційні обранці з-поміж набагато більшої кількості патогенів, які намагалися перебратися на постійне проживання від тварин до нас, але здебільшого згинули на шляху.

Що ж насправді відбувається на тих стадіях, коли винятково тваринна хвороба перетворюється на винятково людську? Одна з трансформацій — зміна переносника інфекції: коли мікроб, який використовує одного чле- нистоногого переносника, перебирається на новий вид жертв, йому доводиться шукати нового переносника. Наприклад, висипний тиф попервах переносили від щура до щура щурячі блохи, чиїх послуг вистачило, щоб збудник цієї хвороби зміг перекинутися від щурів до людей. Згодом мікроби висипного тифу виявили, що людські воші пропонують набагато зручніший метод прямого перевезення між людськими тілами. Зараз, коли американці здебільшого очистили себе від вошей, висипний тиф відкрив новий шлях до наших тіл: заражаючи східних північноамериканських летючих білок, а від них перекидаючись на людей, на чиїх горищах оселяються ці тварини.

Одне слово, хвороби й далі еволюціонують, а мікроби через природний добір пристосовуються до нових жертв і переносників. Але порівняно з організмами корів, люди мають інші захисні механізми, воші, фекалії та хімічний склад. У цьому новому середовищі мікроб повинен розвинути нові прийоми виживання і розмноження. В кількох промовистих випадках лікарі або ветеринари мали змогу спостерігати за мікробами саме в той час, коли в них розвивалися ці нові прийоми.

Найліпше вивчений випадок — зараження австралійських кролів міксоматозом. Про цей вірус, характерний для диких видів бразильських кролів, було відомо, що він може викликати смертельну епідемію серед європейських свійських кролів, які належать до іншого виду. Тому вірус навмисно занесли до Австралії у 1950 році, сподіваючись очистити континент від справжньої пошесті європейських кролів, яких нерозумно завезли сюди в XIX столітті. Протягом першого року вірус міксоматозу дав утішний (для австралійських фермерів) 99,8-відсотковий рівень смертності серед заражених кролів. На превеликий жаль для фермерів, наступного року смертність упала до 90%, а згодом — до 25%, розладнавши плани повністю очистити Австралію від кролів. А проблема полягала в тому, що вірус міксоматозу еволюціонував для служіння власним інтересам, які розходилися з нашими інтересами й інтересами кролів. Він змінився в такий спосіб, щоб убивати менше кролів і давати змогу смертельно враженим довше пожити перед смертю. Як наслідок, менш убивчий вірус міксоматозу передає своє потомство більшій кількості кролів, ніж початковий надзвичайно убивчий міксоматоз.

Аналогічний розвиток людської хвороби можна простежити на прикладі несподіваної еволюції сифілісу. Сьогодні в нас із сифілісом у першу чергу асоціюються генітальні виразки і дуже повільний перебіг захворювання, який без належного лікування через багато років призводить до смерті більшості осіб. Однак на момент першої безсумнівної згадки про сифіліс у Європі (1495 рік) його пустули часто вкривали все тіло від голови до колін, викликали відпадання тканин на обличчі хворих і призводили до смерті за лічені місяці. Станом на 1546 рік сифіліс уже розвинувся у хворобу із симптомами, які ми знаємо сьогодні. Вочевидь, сталася та сама історія, що й із міксоматозом: ті спірохети сифілісу, які розвинули в собі здатність якомога більше подовжувати життя жертви, завдяки цьому передавали своє потомство більшій кількості нових жертв.

Велике значення смертоносних мікробів в історії людства чудово ілюструє завоювання європейцями Нового світу і подальша його депопуляція. Значно більше корінних американців померли від євразійських бацил у своїх ліжках, аніж від європейських рушниць і шабель на полі бою. Ці мікроби підірвали індіанський опір, винищивши більшість із них та їхніх лідерів і похитнувши бойовий дух решти. Наприклад, у 1519 році Кортес висадився на узбережжі Мексики, маючи під рукою 600 іспанців, і завоював багатомільйонну й схи- блену на війні імперію ацтеків. Те, що Кортес дійшов до столиці ацтеків Тено- чтитлана, утік звідти, втративши «лише» дві третини своїх сил, і зумів прорватися назад до узбережжя, демонструє іспанську військову перевагу і початкову наївність ацтеків. Але коли почався черговий наступ Кортеса, ацтеки більше не були наївними і вперто боролися за кожну п’ядь. Вирішальну перевагу іспанцям подарувала віспа, яка досягла Мексики у 1520 році в тілі одного інфікованого раба, якого привезли з іспанської Куби. Вислідна епідемія знищила майже половину ацтеків, зокрема імператора Куїтлауака. Тих, хто уцілів, вона деморалізувала, оскільки вбивала ацтеків, таємничим чином оминаючи іспанців і нібито прославляючи їх непереможність. До 1618 року початкове мексиканське 20-мільйонне населення скоротилося до 1,6 мільйона осіб.

Пісарро супроводжувала така сама лиховісна удача, коли він 1531 року висадився зі 168 вояками на узбережжі Перу, щоб підкорити багатомільйонну імперію інків. На щастя для Пісарро і на лихо для інків, віспа дісталася до Перу суходолом близько 1526 року, вбивши значну частину інкського населення, зокрема імператора Уайна Капака і його офіційного спадкоємця. Як ми бачили у третьому розділі, за порожній престол розпочалася громадянська війна між двома іншими синами Уайна Капака — Атауальпою й Уаскаром, яку Пісарро вміло використав, щоб підкорити розділених чварами інків.

Коли ми, американці, перелічуємо найвелелюдніші суспільства Нового світу, які існували в 1492 році, на думку нам спадають лише ацтеки й інки. Ми забуваємо, що в Північній Америці також існувало густонаселене індіанське суспільство у найвідповіднішому для цього місці — долині р. Міссісіпі, в якій і нині розташовані наші найродючіші сільськогосподарські угіддя. Однак у випадку цього суспільства конкістадори не зробили власноручного внеску в його зникнення; брудну роботу за них виконали євразійські мікроби, які просувалися куди швидше за конкістадорів. Коли 1540 року Ернандо де Сото став першим європейським конкістадором, який перетнув південний схід США, на його шляху траплялися лише знелюднені індіанські міста, населення яких вимерло від епідемій за два роки до того. Ці епідемії дісталися сюди від прибережних індіанців, які контактували з іспанцями, що навідувалися на узбережжя. Іспанські бацили поширилися вглиб континенту, значно випередивши самих іспанців.

Де Сото все ж таки побачив кілька багатолюдних індіанських міст у нижній течії Міссісіпі. Після закінчення його експедиції минуло багато часу, перш ніж європейці вдруге досягли долини цієї ріки. На той час євразійські мікроби вже закріпилися в Північній Америці та продовжували поширюватися. На момент другої появи європейців у нижній течії Міссісіпі — приходу французьких поселенців наприкінці 1600-х років — майже всі з цих великих індіанських міст зникли. Від них залишилися тільки великі насипи. Лише останнім часом ми з’ясували, що багато із тих суспільств, які створили ці насипи, процвітали на момент прибуття Колумба до Нового світу і що колапсу вони зазнали (мабуть, через хвороби) між 1492 роком і початком систематичного європейського дослідження долини Міссісіпі.

Коли я навчався в американській школі, нас учили, що в Північній Америці попервах мешкало близько одного мільйона індіанців. Така мала кількість була зручною, бо виправдовувала завоювання білими буцімто майже порожнього континенту. Однак археологічні дослідження і ретельне вивчення описів, полишених найпершими європейськими відвідувачами американських узбереж, нині свідчать про іншу кількість початкових мешканців — близько 20 млн. У Новому світі індіанське населення зменшилося протягом одно- го-двох сторіч після прибуття Колумба, згідно з оцінками, на цілих 95%.

Головними убивцями були бацили Старого світу, на яких індіанці раніше ніколи не наражалися і проти яких вони через це не мали ні імунітету, ні генетичної опірності. Віспа, кір, грип і висипний тиф змагалися за першість серед убивць. А на додачу, дифтерія, малярія, паротит, коклюш, чума, туберкульоз і жовта гарячка наступали їм на п’яти. У безлічі випадків білі виступали лише пасивними статистами тих спустошень, які наставали у зв’язку з прибуттям мікробів. Наприклад, у 1837 році індіанське плем’я мандан, яке мало одну з найрозвиненіших культур на Великих рівнинах, підхопило віспу з пароплава, який плив угору по течії Міссурі з Сент-Луїса. Населення одного манданського села за кілька тижнів скоротилося з 2 000 осіб до менш ніж 40.

Якщо в Новому світі закріпився добрий десяток чільних інфекційних хвороб походженням зі Старого світу, то, мабуть, жоден чільний убивця не дістався Європи з Америки. Єдиний можливий виняток — сифіліс, батьківщина якого поки що остаточно не з’ясована. Однобічність обміну мікробами дивує ще більше, коли пригадати, що багатолюдне, щільне скупчення населення становить передумову для еволюції наших масових інфекційних хвороб. Якщо нові оцінки чисельності доколумбівського населення Нового світу точні, то вона не надто поступалася тогочасній чисельності населення Євразії. Деякі міста Нового світу, наприклад Теночтитлан, належали до найбільших за кількістю жителів міст світу. Чому ж у Теночтитлані не було страхітливих бацил, які чатували на іспанців?

Можливо, одним із чинників цього було запізнення, з яким поява густо- населених суспільств розпочалася в Новому світі порівняно зі Старим світом. Інший чинник — те, що три найгустонаселеніші американські центри (Анди, Мезоамерика і долина Міссісіпі) так і не були поєднані між собою в один велетенський розплідник для мікробів за допомогою регулярної і швидкої торгівлі, як це сталося із Європою, Північною Африкою, Індією та Китаєм у староримські часи. Але й ці чинники не пояснюють, чому Новому світу в кінцевому підсумку начисто бракувало смертоносних масових епідемій. (На мумії перуанського індіанця, котрий помер 1 тис. років тому, було виявлено ДНК туберкульозу, але використана в цьому дослідженні процедура ідентифікації не дає змоги відрізнити людський туберкульоз від близько спорідненого патогена (Mycobacterium bovis), поширеного серед диких тварин.)

Натомість головна причина відсутності масових смертоносних епідемій в Америці стає чітко зрозумілою, коли ми на мить задумаємося і поставимо просте питання: а з яких мікробів вони могли гіпотетично розвинутися? Вище ми зазначали, що євразійські масові хвороби еволюціонували із хвороб євразійських гуртових тварин, одомашнених людьми. Якщо в Євразії було багато таких тварин, то в Америці загалом одомашнили лише п’ятьох: індика в Мексиці та на південному заході СІЛА, ламу/альпака і морську свинку в Андах, мускусну качку в тропічній Південній Америці та собаку по всій Америці.

Далі ми також переконалися, що крайня убогість Нового світу на свійських тварин відображає його убогість на дикий відправний матеріал. Близько 80% великих диких ссавців Америки зникли наприкінці останнього зледеніння близько 13 тис. років тому. Ті кілька доместикатів, які залишилися для корінних американців, були малоймовірними джерелами масових хвороб порівняно зі свинею і коровою. Мускусні качки й індики не живуть величезними зграями і не є охочими до ласки видами (на відміну від ягнят), із якими у нас буває багато фізичного контакту. Морські свинки, може, й зробили внесок у вигляді трипаносомних інфекцій, як-от хвороба Шаґаса або лейшманіоз, до каталогу наших напастей, але це поки що не підтверджено. Найбільше, на перший погляд, дивує відсутність будь-яких людських хвороб, набутих від лам (або альпака), котрі виглядають як андські аналоги великих євразійських свійських тварин. Однак лами мали чотири недоліки як джерела людських патогенів: їх тримали меншими стадами, ніж овець, кіз і свиней; їхня сумарна кількість ніколи навіть віддалено не наближалася до кількості свійських тварин у Євразії, оскільки лами не поширилися за межі Анд; люди не пили молока лам і не заражалися через нього; і лам не тримають у приміщеннях бік-о-бік із людьми. Натомість жінки-матері новогвінейських верхогір’їв часто няньчать поросят, а свиней і корів селяни нерідко тримають під одним дахом із собою.

Історична значущість хвороб тваринного походження виходить далеко за межі зіткнення між Старим і Новим світами. Євразійські мікроби відіграли вузлову роль у вигубленні корінних народів багатьох інших частин світу, зокрема тихоокеанських острів’ян, австралійських аборигенів і койсанських народів (готтентотів і бушменів) Південної Африки. Загальна смертність цих народів, які раніше не стикалися з євразійськими бацилами, коливалася в межах від 50 до 100%. Наприклад, індіанське населення о. Гаїті упало десь із 8 млн на момент прибуття Колумба в 1492 році до нуля станом на 1535 рік. Кір потрапив на Фіджі через фіджійського вождя, який у 1875 році повернувся після візиту до Австралії, і забрав життя близько чверті всіх живих на той час фіджійців (і це після того, як більшість фіджійців загинула від епідемій, що почалися після перших європейських відвідин архіпелагу в 1791 році). Сифіліс, гонорея, туберкульоз і грип у 1779 році прибули разом із капітаном Куком на Гаваї. Слідом за ними у 1804 році прокотилася велика епідемія черевного тифу і численні «дрібні» епідемії. Всі разом ці пошесті скоротили населення Гаваїв десь із півмільйона в 1779 році до 84 тис. у 1853 році — тому самому році, коли віспа нарешті досягла Гаваїв і забрала життя ще 10 тис. уцілілих щасливців. Прикладів стільки, що їх можна наводити без кінця-краю.

Однак мікроби діяли не тільки на користь європейців. Якщо Новий світ і Австралія не підготували власних епідемічних сюрпризів для європейців, то тропічна Азія, Африка, Індонезія та Нова Гвінея явно постаралися. Малярія в тропічному Старому світі, холера в тропічній Південно-Східній Азії і жовта гарячка в тропічній Африці були (і досі залишаються) найгорезвіснішими із тропічних убивць. Вони породили найсерйознішу перешкоду для європейської колонізації тропіків, і саме вони пояснюють, чому європейський колоніальний поділ Нової Гвінеї і більшої частини Африки відбувся майже через 400 років після початку європейського поділу Нового світу. Ба більше, коли малярія і жовта гарячка перенеслися на європейських кораблях до Америки, вони й там стали головною завадою для колонізації тропічного регіону. Добре відомий приклад — роль цих двох захворювань у відмові французів від побудови Панамського каналу і майже відмова від аналогічних, але в кінцевому підсумку успішних американських планів.

Пам’ятаючи про всі ці факти, спробуймо охопити поглядом усю картину причетності мікробів до питання Ялі. Немає й тіні сумніву в тому, що європейці досягли великої переваги у зброї, технології та політичній організації над більшістю неєвропейських народів, яких вони підкорили. Але самої цієї переваги не достатньо, щоб пояснити, як така мала кількість початкових європейських іммігрантів змогла замістити таку велику масу корінного населення Америки і деяких інших частин світу. Цього би не сталося без лиховісного дару Європи іншим континентам — мікробів, які розвинулися через довгу близькість євразійців із їхніми свійськими тваринами

РОЗДІЛ 12

Скопійовані зразки та навіяні ідеї

У

чені XIX століття зазвичай розглядали історію як поступ від дикунства до цивілізації. Вузловими віхами на цьому шляху були виникнення рільництва, металургії, складних технологій, централізованої влади і письма. Із цих ознак письмо традиційно було найобмеженішим у географічному плані: до ісламської експансії та європейського колоніалізму його взагалі не було в Австралії, Океанії, Субекваторіальній Африці й усьому Новому світі за винятком невеликої частини Мезоамерики. Через його обмежене поширення народи, які величали себе цивілізованими, завжди вважали письмо найважливішою ознакою, яка підносила їх над «варварами» або «дикунами».

Знання наділяє владою. Тому письмо наділяє владою сучасні суспільства, даючи їм змогу набагато точніше і детальніше, у значно більших обсягах і в значно віддаленіші місця й часи передавати знання. Звісно, деякі народи (найвідоміші серед них інки) зуміли керувати імперіями без письма, а «цивілізовані» народи не завжди перемагали варварів, як підтвердили римські війська, зійшовшись на полі бою із гунами. Проте європейські завоювання Америки, Сибіру й Австралії ілюструють типовий вислід зіткнення між різними народами протягом останніх часів.

Письмо поділяє зі зброєю, мікробами і централізованою політичною організацією роль сучасного інструмента завоювання. Накази монархів і купців, які організовували завойовницькі флотилії, передавалися на письмі. Флотилії орієнтувалися в дорозі завдяки картам і письмовим навігаційним інструкціям, укладеним під час попередніх експедицій. Письмові оповіді про попередні експедиції спонукали відряджати нові, спокушаючи їхніх учасників розповідями про багаті й родючі землі, які чекали на завойовника. У цих розповідях прийдешніх дослідників повчали, на які умови вони можуть сподіватися, і допомагали їм належно до цих умов підготуватися.

Внаслідок завоювань виникли імперії, якими також правили за допомогою письма. Попри те, що всю цю інформацію можна було передавати у інші способи у дописемних суспільствах, письмо зробило її передачу легшою, детальнішою, точнішою і дієвішою.

Чому ж тоді, зважаючи на надзвичайну цінність письма, лише одні, а не інші народи винайшли його? Чому, приміром, жодні мисливці-збирачі не винайшли або не перейняли письма? Якщо говорити про острівні імперії, чому письмо виникло на мінойському Криті, але не на полінезійському Тонга? Скільки разів письмо виникало з нуля в історії людства, за яких обставин і для яких цілей? А серед тих народів, які його винайшли, чому одні зробили це набагато раніше від інших? Скажімо, в наші дні майже всі японці та скандинави грамотні, але більшість іракців — ні; чому так попри те, що в Іраку письмо виникло майже на чотири тисячі років раніше?

Не менш важливі питання порушує дифузія письма з осередків його зародження. Чому, наприклад, воно поширилося в Ефіопію та Аравію із Родючого півмісяця, але не в Анди із Мексики? Письмові системи поширювалися шляхом наслідування зразка, чи наявні системи не більш ніж надихали сусідні народи винаходити власні? Якщо існує одна письмова система, яка добре пасує до однієї мови, як винайти систему для інакшої мови? Схожі питання постають, якщо спробувати збагнути витоки і поширення багатьох інших аспектів людської культури, як-от технологій, релігії та харчового виробництва. Історик, якого цікавлять такі питання з приводу письма, перебуває у вигідному становищі, адже на них часто-густо можна відповісти з унікальною докладністю за допомогою самих-таки письмових анналів. Тож ми зараз простежимо розвиток письма не тільки через притаманну йому значущість, а й щоб завдяки йому глибше проникнути в суть культурної історії загалом.

Три базові стратегії, які лежать в основі систем письма, відрізняються одна від одної за розміром одиниці мови, яку позначає один письмовий знак: нею може бути один базовий звук, цілий склад або все слово. Із них більшість народів сьогодні використовує абетку, яка в найкращому разі приписує унікальний знак (який називається літерою) до кожного базового звуку мови (фонеми). Але насправді більшість абеток складаються із 20— ЗО літер, тоді як більшість мов мають більше фонем, ніж літер у абетці. Наприклад, англійська мова передає близько 40 фонем за допомогою 26 літер. Тому більшість мов, які послуговуються абеткою, серед них і англійська, мусять приписувати кілька різних фонем до однієї літери і передавати деякі фонеми за допомогою комбінацій літер, як-от англійські комбінації з двох літер sh і ch (кожну з яких позначає одна-єдина літера в російській і грецькій абетках відповідно).

Друга стратегія вдається до так званих логограм: у цьому разі один знак заміняє ціле слово. Таку функцію виконують багато знаків китайського письма та панівної японської письмової системи (яка називається «кандзі»). До поширення абеткового письма системи, які містили чимало логограм, були значно поширеніші. До них належали, зокрема, староєгипетські ієрогліфи, майянські гліфи і шумерський клинопис.

У третій стратегії, найменш відомій більшості читачів цієї книжки, використовують один знак для кожного складу. Насправді, у таких письмових системах (які називають силабічними — складовими — абетками, або силабаріями) окремий знак приписується лише для складів із одним приголосним звуком, за яким іде один голосний (як, приміром, склади у слові «ро-ди-на»). А щоб написати склади інших типів за допомогою цих знаків, доводилося вдаватися до різних вигадок. Силабічні абетки були поширеними в стародавні часи, як показує лінійне письмо Б із мікенської Греції. Деякі з них існують і зараз, як-от найважливіша з них — японська кана, котру використовують для телеграм, банківських виписок і текстів для сліпих.

Я умисно назвав ці три підходи стратегіями, а не письмовими системами. Насправді жодна письмова система не вдається винятково до однієї зі стратегій. Китайське письмо не є цілковито логографічним, а англійське — чисто абетковим. Як і в усіх абеткових письмових системах, в англійській використовують логограми, наприклад, цифри, «$», «%» і «+»: це все довільні знаки, які не складаються з фонетичних складників і позначають ціле слово. У «силабічному» лінійному письмі Б було багато логограм, а серед «логогра- фічних» староєгипетських ієрогліфів було багато силабічних знаків, а також фактично абетка з окремих літер для кожного приголосного звука.

Винайдення письмової системи з нуля було, либонь, незрівнянно складнішим завданням, ніж запозичення й пристосування наявної. Перші писарі повинні були погодитися щодо засадничих принципів, які ми сьогодні вважаємо самоочевидними. Наприклад, їм слід було вигадати, як розчленувати неперервний фрагмент мовлення на одиниці мови, хоч би якими були ці одиниці — словами, складами чи фонемами. їм слід було навчитися впізнавати той самий звук або ту саму одиницю мови в усіх варіаціях гучності, висоти звуку, швидкості, наголосу, будови фраз та індивідуальних особливостей вимови. Вони мали вирішити, що письмова система повинна нехтувати всіма цими варіаціями. Потім їм слід було винайти способи подання звуків за допомогою символів.

Малюнок 12.1. Місця використання деяких письмових згаданих у тексті.

Ч>о

О Ю

Місця незалежного або

ймовірно незалежного

зародження письма

Шумер

Мезоамерика ?3. Китай

?4. Єгипет

Силабарії

6. Крит (лінійне письмо А і Б) 12. Японія (кана)

16. Черокі

Абетки

Західносемітська, фінікійська

Ефіопська

Корея (хангиль)

Італійська (римська, етруська)

Греція

Ірландія (оґамічне письмо)

5. Протоеламське письмо

Хетське письмо

Долина Інду 17. О.Пасхи

Знаки питання поруч із Китаєм і Єгиптом поставлено через сумніви щодо того, чи раннє письмо цих регіонів постало тут цілком незалежно, чи отримало стимул від інших письмових систем, що раніше з⁹явилися деінде. Під «іншими» системами розуміються такі, які не були ні абетками, ні силабаріями і, напевно, виникли під впливом давніших письмових систем

Перші писарі якимось чином розв’язали всі ці проблеми, не маючи перед собою ніякого зразка можливого кінцевого результату, що міг би скеровувати їхні зусилля. Завдання це, очевидно, було настільки складним, що в історії сталося лише кілька випадків, коли люди цілковито самостійно винайшли письмо. Його, поза сумнівом, незалежно винайшли двічі: шумери Месопотамії десь до 3000 р. до н. е. й індіанці Мексики до 600 р. до н. е. (мал. 12.1);

староєгипетське письмо, що постало близько 3000 р. до н. е., і китайське письмо (до 1300 р. до н. е.) також могли виникнути самостійно. Усі інші народи, в яких відтоді з’являлося письмо, запозичували й адаптували наявні письмові системи або щонайменше черпали з них натхнення.

Із усіх самостійних винайдень письма найдетальніше ми можемо простежити розвиток найдавнішої письмової системи — шумерського клинопису (мал. 12.1). Протягом тисяч років до його кристалізації мешканці деяких рільничих сіл Родючого півмісяця використовували різноманітні прості глиняні форми для облікових цілей, як-от реєстрації кількості овець і об’ємів збіжжя. В останні сторіччя перед 3000 р. до н. е. поступ технології обліку, формату та знаків швидко вилився у постання першої системи письма. Одним із таких технологічних нововведень було використання невеликих глиняних табличок як зручних поверхонь для письма. Попервах на глині видавлювали клинці за допомогою гострих знарядь, із яких помалу розвинулися тростинові стилуси для охайного витискання знаків на табличках. Під поступом формату розуміється передусім поступове прийняття конвенцій, неодмінність яких нині визнають усі: письмо слід упорядковувати в лінійні рядки або стовпці (у шумерів, як і в сучасних європейців, були горизонтальні рядки); рядки слід читати завжди в тому самому напрямку (у шумерів, як і в сучасних європейців, зліва направо) та рядки слід упорядковувати зверху до низу таблички, а не навпаки.

Але переломним моментом було розв’язання засадничої проблеми майже всіх письмових систем: як узгодити вигадані візуальні знаки, які позначатимуть справжні звуки мовлення, а не просто якісь ідеї або слова, незалежно від їхньої вимови. Ранні стадії цього процесу докладно простежили завдяки глиняним табличкам, знайденим на руїнах колишнього шумерського міста Урук, розташованого на р. Євфрат десь за 300 кілометрів на південний схід від сучасного Багдада. Перші шумерські письмові знаки були впізнаваними зображеннями позначуваних об’єктів (наприклад, зображеннями риби або птаха). Ясна річ, що такі піктографічні знаки складалися здебільшого із чисел та іменників, які відповідали видимим предметам; вислідні тексти були лише обліковими звітами, які скидалися на телеграфічний скоропис і не містили граматичних елементів. Поступово вигляд знаків ставав дедалі аб- страктнішим, особливо коли на зміну гострим знаряддям письма прийшли тростинові стилуси. Нові знаки створювали шляхом поєднання старих знаків, яке давало нові значення: наприклад, символ, що позначав голову, поєднали із символом, що позначав хліб, і в такий спосіб створили знак, який означав «їсти».

Малюнок 12.2. Зразок вавилонського клин\ який походив від шумерського клинопису

Найдавніше шумерське письмо складалося з нефонетичних логограм, тобто воно не ґрунтувалося на специфічних звуках шумерської мови, тож його можна було вимовляти зовсім по-різному, передаючи те саме значення будь- якою іншою мовою — так само, як цифру «4» по-різному вимовляють носії англійської, російської, фінської та індонезійської мов як «фо», «чєтирє», «нелья» й «емпат» відповідно. Мабуть, найважливішим окремо взятим кроком у історії письма було запровадження шумерами фонетичної репрезентації спершу для написання абстрактних іменників (для яких не існує зрозумілого зображення) за допомогою знаку, що позначав інший, зображуваний іменник, котрий мав те саме фонетичне звучання. Приміром, не складе труднощів намалювати впізнаване зображення стріли, але важко створити впізнаване зображення життя. Проте обидва ці слова вимовлялися «ті» шумерською мовою, тож зображення стріли почало означати «стріла» або «життя». Потенційну двозначність ліквідовували, додаючи спеціальні знаки (детермінативи), які не вимовлялися, але вказували на категорію іменників, до якої належав денотат зображення. Лінгвісти називають це кардинальне нововведення, яке сьогодні лежить в основі каламбурів, принципом ребуса.

Відтоді як шумери наштовхнулися на фонетичний принцип, вони почали застосовувати його набагато ширше, ніж просто для написання абстрактних іменників. Ним стали користуватися для написання складів або літер, що виконували функцію граматичних закінчень. Наприклад, в англійській мові не зовсім зрозуміло, як зобразити поширений склад «-tion», але ми натомість можемо намалювати картинку, яка ілюструє дієслово «shun»¹, котре вимовляється так само. Знаки із фонетичним змістом також використовували для «почастинного» написання довгих слів у вигляді низки малюнків, кожен із яких відтворював звучання одного складу. Це так само, як написати англійське слово «believe»^{44 45} («білів») у вигляді зображення бджоли («Ьее», що звучить як «бі») та зображення листка («leaf», що звучить як «ліф»). Фонетичні знаки також давали змогу писарям використовувати один піктографічний знак для групи пов’язаних слів, як-от «tooth» («тус»)⁴⁶, «speech» («спіч»)⁴⁷ і «speaker» («спіке»)⁴⁸, а вислідну неоднозначність розв’язувати за допомогою знаку із фонетичним змістом, наприклад, додаючи знак, який позначає звучання «two» («ту»)⁴⁹, «each» («іч»)⁵⁰ і «peak» («пік»)⁵¹.

У такий спосіб шумерське письмо акумулювало в собі складну мішанину трьох типів знаків: логограм, які позначають ціле слово або назву; фонетичних знаків, які фактично вживалися для написання окремих складів, літер, граматичних елементів або частин слів; і детермінативів, які не вимовлялися, але відігравали важливу роль у розв’язанні двозначностей. Однак фонетичні

Малюнок 12.3. Зображення раджастанської або гуджаратської школи в Індії початку XVII сторіччя. Шрифту як і більшість індійських , походить

jfa

! '<£

від староіндійського шрифта брахмі, який, своєю чергою, напевно через дифузію ідеї зазнав впливу арамейської абетки (близько VII cm. до н. е.). Індійські шрифти перейняли ідею абетки, але форму літер, їх послідовність і репрезентацію голосних було вигадано самостійно без наслідування зразка

знаки шумерського письма були далекими від повноцінного силабарію або абетки. У деяких шумерських складів не було жодних письмових відповідників; один знак міг вимовлятися по-різному і один знак міг бути як словом, так і складом або окремою літерою.

Крім шумерського клинопису, інший неспростовний приклад самостійного зародження письма в історії людства походить із мезоамериканських суспільств корінних американців, мабуть, півдня Мексики. Мезоамерикан- ське письмо вважають незалежним у його витоках від письма Старого світу, позаяк немає переконливих доказів донорманських контактів між суспільствами Нового світу та писемними суспільствами Старого світу. Ба більше, вигляд мезоамериканських письмових знаків повністю відрізняється від вигляду будь-якого шрифту Старого світу. Відомо близько десятка мезоамериканських шрифтів, більшість із яких між собою пов’язані (наприклад, через свої числові й календарні системи) і більшість із яких поки що розшифровано лише частково. На сьогодні найдавніші збережені шрифти Мезоамерики (близько 600 р. до н. е.) походять із сапотекських теренів Південної Мексики, але найліпше розшифровані належать низовинному майянському регіонові, де найдавніша із відомих записаних дат відповідає 292 р. н. е.

Попри свої незалежні витоки і відмінний вигляд знаків, майянське письмо спиралося на принципи, які, по суті, нагадували принципи шумерського письма і будь-якої іншої західноєвразійської письмової системи, яку стимулювала шумерська. Як і шумерське, майянське письмо містило як логограми, так і фонетичні знаки. Логограми на позначення абстрактних слів часто утворювали за принципом ребуса. Це означає, що абстрактне слово записували за допомогою знака, який позначав легко зображуване слово зі схожим звучанням, але іншим значенням. Як і знаки японського силабарію кана та силабарію мі- кенського лінійного письма Б, майянські фонетичні знаки були переважно знаками складів, які містили один приголосний і один голосний звук (як-от «та», «те», «ті», «то», «ту»). Як і літери старосемітської абетки, майянські силабічні знаки походили від зображень предметів, вимовляння яких починалося з цього складу (наприклад, майянський силабічний знак «не» нагадує хвіст, який у перекладі на майянську звучить як «нег»).

Усі ці паралелі між мезоамериканським і стародавнім західноєвразійським письмом свідчать про базову універсальність людської творчості. Хоча шумерська і мезоамериканська мови не мають жодного особливого зв’язку між собою серед мов світу, обидві породили однакові базові проблеми під час перенесення їх на письмо. Ті розв’язання цих проблем, які шумери винайшли до 3000 р. до н. е., були перевинайдені за півсвіту від них давніми мезоаме- риканськими індіанцями до 600 р. н. е.

За можливим винятком староєгипетського, китайського письма та письма острова Пасхи, про які йтиметься далі, всі інші письмові системи, хоч би де і коли їх створювали, були, схоже, похідними від варіацій шумерського чи давньомезоамериканського письма або від систем, які отримали стимул від цих двох. Однією з причин такої невеликої кількості незалежних зароджень письма є надзвичайна складність його винайдення, про яку ми вже говорили. Інша причина в тому, що шумерське або давньомезоамериканське письмо та похідні від них системи упередили інші можливості незалежного винайдення письма.

Нам відомо, що розвиток шумерського письма зайняв щонайменше сотні, навіть тисячі років. Як ми переконаємося далі, передумовами цього поступу були кілька характеристик суспільства, які визначали, чи це суспільство матиме користь від письма і чи зможе воно утримувати своїм коштом потрібних для цього фахових писарів. Ці передумови склалися в багатьох інших суспільствах, окрім шумерського і давньомексиканського, наприклад, у староіндійському, критському й ефіопському. Однак шумери й стародавні мексиканці були першими у Старому й Новому світі відповідно, у кого ці передумови виникли. Після того як шумери й стародавні мексиканці винайшли письмо, деталі або принципи їхнього письма стрімко поширилися на інші суспільства до того, як останні змогли подолати неодмінні століття або тисячоліття самостійного експериментування. Таким чином, потенціал інших, незалежних експериментів із письмом було упереджено або зірвано.

Поширення письма відбувалося одним із двох протилежних методів, паралелі яким можна виявити в історії технологій та ідей. Хтось винаходить щось і ставить його собі на службу. Як же ви, інший потенційний користувач, створюєте щось подібне для свого використання, знаючи, що інші люди вже збудували й привели в дію свій виріб?

Передача винаходів набирає цілої гами форм. На одному кінці гами лежить «наслідування зразка», коли ви копіюєте або модифікуєте доступний детальний зразок або його проект. На протилежному кінці лежить «дифузія ідеї», коли ви дізнаєтеся не більш ніж базову ідею і самі повинні наново винайти деталі. Знання про те, що це можна зробити, спонукає вас битися над завданням, але ваш остаточний специфічний результат може нагадувати, а може, й не нагадувати результат першого винахідника.

Якщо взяти нещодавній приклад, історики досі сперечаються, що зробило більший внесок у створення атомної бомби Радянським Союзом: наслідування зразка чи дифузія ідеї. Чи залежали радянські зусилля зі створення атомної бомби вирішальним чином від креслень уже наявної американської бомби, викрадених і переданих до Радянського Союзу шпигунами? Чи, може, вистачило самого тільки бомбардування Хіросіми, щоб переконати Сталіна у здійсненності проекту створення аналогічної бомби, а радянські науковці потім самостійно винайшли відповідні принципи в рамках пришвидшеної програми, мало що знаючи про попередні американські на- працювання? Такі самі питання зринають з приводу історії колеса, пірамід і пороху. Розгляньмо тепер, як наслідування зразка і дифузія ідеї спричинилися до поширення письмових систем.

Сьогодні професійні лінгвісти розробляють письмові системи для безписемних мов методом наслідування зразка. В більшості таких створених за конкретним призначенням систем відбувається модифікація наявних абеток, хоча в окремих випадках створюються силабарії. Скажімо, лінгвісти-місіонери працюють із латинською абеткою як матеріалом для сотень новогвінейських і корінних американських мов. Урядові лінгвісти видозмінили латиницю, яку 1928 року було прийнято для письма турецькою мовою, а також модифікували кирилицю, пристосувавши її до багатьох племінних мов Російської Федерації.

У кількох випадках нам навіть відомі конкретні індивіди, котрі у далекому минулому створили письмові системи шляхом наслідування зразка. Наприклад, кирилиця (абетка, яку до сьогодні використовують у деяких слов’янських країнах) з’явилася внаслідок адаптації грецьких і староєврейських літер, здійсненої св. Кирилом — грецьким місіонером у слов’янських землях IX століття. Найдавніші збережені тексти на германських мовах (це мовна група, до якої входить і англійська) було написано готською абеткою, яку створив єпископ Ульфіла — місіонер, що жив серед візиготів на території нинішньої Болгарії у IV ст. н. е. Як і винахід св. Кирила, Ульфілова абетка являла собою мішанину літер, запозичених із різних джерел: близько двадцяти грецьких літер, близько п’яти римських літер і дві літери, перейняті з рунічної абетки або вигадані самим Ульфілою. Найчастіше ж ми нічого не знаємо про індивідів, які вигадали знамениті абетки минулого. Та навіть попри це ми можемо порівняти нововиниклі абетки минулого із їхніми попередницями, виснувавши із форми нових літер, які з наявних символів правили їм за взірець. На цих підставах можна стверджувати, що силабарій лінійного письма Б, який побутував у мікенській Греції, був розроблений близько 1400 р. до н. е. на основі силабарію лінійного письма А із мікенського Криту.

В усіх сотнях випадків використання якої-небудь наявної письмової системи однієї мови як зразка, який пристосовували до іншої мови, поставали певні проблеми, позаяк немає двох мов, які би мали ідентичний набір звуків. Деякі перейняті літери або знаки просто викидали, коли звуки, які ці літери позначали в мові-донорі, не існували в мові-реципієнті. До прикладу, фінській мові бракує звуків, які в багатьох інших європейських мовах передаються літерами «Ь», «С», «f», «g», «W», «X» і «z», тож фіни викинули ці літери зі своєї версії латиниці. Нерідко траплялася і зворотна проблема, коли доводилося вигадувати літери, щоб позначити ними «нові» звуки, наявні в мові-реципієнті, але відсутні в мові-донорі. Цю проблему розв’язували в кілька різних способів: використовуючи довільну комбінацію двох або більше літер (наприклад, англійська комбінація «th», котрою позначають звук, для якого в грецькій і рунічній абетках використано одну літеру); додаючи невеликий розпізнавальний знак до наявної літери (як-от тильда в іспанській літері «п», німецький умляут «б» та безліч знаків, які танцюють над і під рядком у польських і турецьких текстах); залучаючи наявні літери, для яких у мові-реципієнті немає відповідників (скажімо, альтернативне використання латиничної літери «с» у сучасній чеській мові на позначення чеського звуку «ц»); або просто вигадуючи нову літеру (що зробили наші середньовічні предки, створивши нові літери «>>, «и» І «W»).

Римська абетка також була кінцевим продуктом довгого процесу наслідувань зразка. Абетки, вочевидь, постали лише один раз в історії людства: протягом другого тисячоріччя до н. е. серед носіїв семітських мов на території від сучасної Сирії до Синаю. Всі сотні зниклих і нині чинних абеток у кінцевому підсумку походили від цієї семітської праабетки: у кількох випадках вона вплинула на них через дифузію ідеї (так сталося у випадку ірландської оґамічної абетки), але в більшості випадків відбувалося справжнє копіювання і модифікація форми літер.

Розвиток абетки можна відстежити до староєгипетських ієрогліфів, котрі складалися з 24 знаків на позначення 24 староєгипетських приголосних звуків. Єгиптяни так і не зробили логічний (із нашого погляду) наступний крок — не відкинули всі свої логограми, детермінативи і знаки для подвійних і потрійних комбінацій приголосних, щоб надалі використовувати тільки свою приголосну абетку. Однак, починаючи десь із 1700 р. до н. е. семіти, які знали староєгипетські ієрогліфи, почали експериментувати із цим логічним кроком.

Обмеження кількості знаків тільки тими, які позначали окремі приголосні звуки, було лише першим із трьох вирішальних нововведень, що відрізняють абетку від інших письмових систем. Друге нововведення було призначене допомогти користувачам запам’ятати абетку шляхом розміщення літер у сталу послідовність і наділення їх легкими для запам’ятовування назвами. Назви наших англійських літер — здебільшого беззмістовні склади («ей», «бі», «сі», «ді» тощо). Але семітські назви мали значення у семітських мовах — це були назви добре відомих об’єктів матеріального світу («алеф» означало «віл», «бет» — «будинок», «гімел» — «верблюд», «далет» — «двері» тощо). Ці семітські слова мали «акрофонічний» зв’язок із приголосними звуками, які вони позначали: тобто перша літера слова, яке позначало об’єкт, була також літерою, яку називали за цим об’єктом («а», «б», «г», «д» тощо). Ба більше, найдавніші форми семітських літер у багатьох випадках були зображеннями цих самих об’єктів. Завдяки всім цим особливостям форму, назви та послідовність літер семітської абетки було легко запам’ятати. Чимало сучасних абеток (зокрема й англійська) зберегли із незначними модифікаціями цю початкову послідовність (а у випадку грецької мови — навіть первісні назви літер: «альфа», «бета», «гама», «дельта» тощо) впродовж 3 тис. років. Читачі, мабуть, помітили одну незначну зміну: семітська й грецька «г» поступилися місцем латинській та англійській «с», тоді як римляни вигадали нову «г» в її нинішній позиції.

Третім і останнім нововведенням, яке вело до сучасних абеток, було створення знаків для голосних звуків. Уже на ранніх стадіях розвитку семітської абетки почалися експерименти із методами їх писання шляхом додавання невеликих додаткових літер на позначення деяких голосних звуків або ж за допомогою крапок, штришків чи крючків, які розміщували над приголосними літерами. У VIП ст. до н. е. греки стали першими людьми, які систематично позначили всі голосні звуки за допомогою знаків того самого типу, що й літери, які позначали приголосні звуки. Греки створили форми для своїх голосних літер «а», «в», «г|», «і» та «о», «залучивши» п’ять літер, які використовувалися в фінікійській абетці на позначення приголосних звуків, але яких не було у грецькій мові.

Від цих ранніх семітських абеток одна лінія розвитку шляхом наслідування зразка й еволюційної модифікації вела через ранні арабські абетки до сучасної ефіопської. Набагато важливіша лінія розвитку через арамейську абетку, вживану в офіційних документах Перської імперії, дала початок сучасним арабській, староєврейській, індійській і південносхідноазійській абеткам. Але найближча європейським і американським читачам та лінія, яка вела через фінікійців до греків початку VIII ст. до н. е., відтак до етрусків того-таки сторіччя і в наступному сторіччі — до римлян, чию абетку із незначними модифікаціями було використано, щоб надрукувати англійський оригінал цієї книжки. Завдяки їхній перевазі в поєднанні точності з простотою абетки запроваджено в більшості частин сучасного світу.

Хоча наслідування зразка і модифікація — найпростіший спосіб передавання технологій, інколи цей спосіб недоступний. Креслення винаходів іноді тримають у таємниці, або ж вони бувають незрозумілими для того, хто ще не посвячений у цю технологію. Могли просочитися чутки про винахід, зроблений десь далеко, але його деталі не дійшли. Буває, що відома тільки базова ідея винаходу: хтось у якийсь спосіб успішно досягнув певного кінцевого результату Однак уже саме тільки знання цього факту через дифузію ідеї може надихнути інших вигадати власні шляхи досягнення того самого результату.

Приголомшливий приклад із історії письма — виникнення силаба- рію, винайденого близько 1820 року в Арканзасі індіанцем-черокі на ім’я Секвойя для письма черокською мовою (мал. 12.4). Секвойя бачив, що білі люди роблять знаки на папері і що, використовуючи ці знаки, вони дістають велику вигоду, маючи в такий спосіб змогу записувати й відтворювати розлогі промови. Однак деталі того, як працюють ці знаки, залишалися для нього таємницею, позаяк Секвойя був (як і більшість черокі до 1820 року) неграмотним і не міг ані говорити, ані читати англійською. Будучи ковалем, він спершу вигадав систему обліку, за допомогою якої вів запис боргів своїх клієнтів. Він малював зображення кожного клієнта; потім малював кільця і лінії різних розмірів на позначення заборгованої суми.

D а

R е

Т і

if) 0

О³ у

%

І ан

S~ ґа 0 ка

Р ґе

У гі

А го

J ґу

h ґан

⁽І га

І ге

*9 гі

h го

Г гу

Qj ган

W ла

$ ле

Р лі

G ло

М. лу

Ч лан

^ ма

0 ме

Нмі

мо

тУ му

0 на ti гна G наг

А не

h ні

Z но

Ч ну

О нан

X ква

cQ кве

V кві

кво

Се) кву

С кван

О

$

сз

о

to

4^і се

Ьсі

4 со

С) су

R сан

L да W та

S' де Tb те

•І ді JT ті

V до

S ду

(Г* дай

tfe дла 1j тла

I А тле

С тлі

тло

тлу

Р тлан

G ца

1/ це

ІГ ці

К цо

J цу

О пан

G ва

(S3 ве

© ві

0 во

£ ву

(j ван

{£)йа

3 йе

Я йі

fi йо

v* йу

В йан

Малюнок 12А. Набір знаків, які винайшов Секвойя для позначення складів черокської мови

Близько 1810 року Секвойя вирішив спробувати створити систему для писання мовою черокі. Він знову почав із малювання картинок, але облишив цей підхід як занадто складний і занадто вимогливий у плані художніх здібностей. Тож він почав вигадувати окремі знаки для кожного слова, але й тут відчув незадоволення, коли вимислив тисячі знаків, але все ще потребував нових і нових.

Кінець кінцем Секвойя збагнув, що слова складалися з помірної кількості різних звукових фрагментів, які повторювалися в багатьох різних словах, — це те, що ми називаємо складами. Спершу він видумав 200 силабічних знаків і помалу скоротив їхню кількість до 85, більшість із яких позначала комбінації одного приголосного і одного голосного.

Одним із джерел самих знаків для Секвойя був правописний довідник англійської мови, отриманий ним від шкільного вчителя, з якого він копіював літери. Десь зо два десятки його черокських силабічних знаків були взяті напряму звідти, хоча вони набули, ясна річ, зовсім іншого значення, оскільки Секвойя не знав їхнього англійського звучання. Він, наприклад, скористався формами літер «D», «R», «Ь», «Ь», щоб позначити ними черокські склади «а», «е», «сі» та «ні» відповідно. Він вимислив інші знаки, видозмінивши англійські літери: наприклад, створив знаки G*, ЕГ і 0 на позначення складів «ю», «са» і «на» відповідно. Ще інші знаки повністю були творінням його рук, як-от Ь , Р і Ч на позначення «го», «лі» та «ну» відповідно. Чимало професійних лінгвістів висловлювали захват силабарієм Секвойя за його чудову відповідність черокським звукам і за легкість вивчення. Черокі за короткий час досягай 100-відсоткової грамотності в цьому силабарії, придбали друкарський верстат, відлили друкарський шрифт зі знаків Секвойя і започаткували друк книг і газет своєю мовою.

Черокське письмо залишається одним із найліпше задокументованих прикладів шрифту, який виник шляхом дифузії ідеї. Нам відомо, що Секвойя отримав ззовні папір та інше писемне приладдя, ідею письмової системи, ідею використання окремих знаків і форму кількох десятків знаків. Однак через те, що він не вмів ані читати, ані писати англійською, він не знав деталей і навіть принципів наявних шрифтів. В оточенні абеток, яких він не розумів, Секвойя натомість самостійно з нуля вигадав силабарій, нічого не знаючи про те, що критські мінойці вже винайшли інший силабарій за 3500 років до нього.

Історія Секвойя — приклад того, як дифузія ідеї викликала появу багатьох письмових систем стародавнього світу. Блоковий формат китайських символів і абетковий принцип монгольського і тибетського письма явно надихнули творців корейської абетки хангиль, створеної в 1446 році за правління короля Седжона для корейської мови. Однак корейці наново винайшли форми хангильських літер і кілька унікальних ознак цієї абетки, зокрема групування літер по складах у квадратні блоки, використання пов’язаних форм літер для позначення пов’язаних голосних або приголосних звуків і форми приголосних звуків, які відтворюють положення губ або язика під час вимови цього приголосного. Творці оґамічної абетки, що використовувалася в Ірландії та частинах кельтської Британії десь із IV ст. н. е., так само перейняли абетковий принцип (у цьому разі — із наявних європейських абеток), але знов-таки вигадали форми літер, вочевидь відштовхуючись від п’я- типальцевої системи ручних сигналів.

Ми можемо з певністю віднести появу хангильської й оґамічної абеток радше на рахунок дифузії ідей, аніж на рахунок самостійного винайдення, позаяк добре знаємо, що обидва ці суспільства мали тісні контакти із суспільствами, які володіли письмом, тож цілком очевидно, які саме чужоземні шрифти стали джерелами натхнення. Натомість шумерський клинопис і найраніше мезоамериканське письмо ми із певністю можемо віднести до незалежних винаходів, позаяк на момент їхньої першої появи у відповідних півкулях світу не існувало інших шрифтів, які би могли їх надихнути. Науковці досі сперечаються навколо походження письма острова Пасхи, Китаю та Єгипту.

Полінезійці острова Пасхи, що в Тихому океані, мають унікальний шрифт, найдавніші збережені зразки якого відносять десь до 1851 р. н. е., що значно пізніше прибуття туди в 1722 році європейців. Можливо, воно самостійно з’явилося на острові Пасхи до появи європейців, але в нас немає жодного вцілілого доєвропейського зразка. Однак найочевидніша інтерпретація вимагає сприймати факти без домислів і вважати, що вигадати шрифт острів’ян спонукала побачена ними прокламація про анексію, яку іспанці вручили їм у 1770 році.

Щодо китайського письма, яке було вперше задокументовано близько 1300 р. до н. е., але, можливо, мало давніших попередників, у ньому також є унікальні місцеві знаки і деякі унікальні принципи, тому більшість учених гадають, що воно розвинулося самостійно. Взагалі письмо вперше виникло ще до 3000 р. до н. е. в Шумері, за 6500 кілометрів на захід від ранніх міських центрів Китаю; в долині Інду, за 4000 кілометрів на захід від Китаю, воно з’явилося до 2200 р. до н. е.; на всій же величезній території між долиною Інду та Китаєм не відомо жодної письмової системи. Тому немає підстав вважати, що перші китайські писці могли знати про яку-небудь іншу письмову систему, яка їх заохочувала.

Малюнок 12.5. Корейський текст (вірш «Квіти на пагорбах» пера Со-Вол Кіма), який ілюструє славетну письмову систему хангиль. Кожен квадратний блок відповідає складу, а кожен знак-складник блока позначає окрему літеру

Малюнок 12.6. Зразок китайського письма: рукописний сувій У Лі (1679р. н. е.)

Малюнок 12.7. Зразок староєгипетського ієрогліфічного письма: поховальний папірус принцеси Ентіу-ні

Староєгипетські ієрогліфи — найзнаменитішу стародавню систему письма — також зазвичай уважають плодом незалежного винайдення, але альтернативна гіпотеза про дифузію ідеї тут більш правдоподібна, ніж у випадку китайського письма. Ієрогліфічне письмо з’явилося зненацька у майже завершеній формі близько 3000 р. до н. е. Єгипет лежить за якихось 1300 кілометрів на захід від Шумеру, з яким він підтримував жваві торговельні зв’язки. Підозріло виглядає відсутність уцілілих матеріальних доказів, які би вказували на поступовий розвиток ієрогліфів, особливо враховуючи посушливий клімат Єгипту, сприятливий для збереження ранніх експериментів із письмом. Тим паче, що аналогічний посушливий клімат Шумеру зберіг для нас безліч матеріалів, які стосуються розвитку шумерського клинопису щонайменше протягом кількох сторіч, що передували 3000 р. до н. е. Не менша тінь сумніву падає на незалежність витоків кількох інших нібито самостійно винайдених письмових систем Ірану, Криту та Туреччини (так зване протое- ламське письмо, критська піктографія та ієрогліфічне хетське письмо відповідно), які з’явилися після появи шумерського і староєгипетського письма. Хоча кожна з цих систем використовувала особливий набір знаків, не запозичених із Єгипту або Шумеру, їхні творці навряд чи могли не знати про письмо своїх сусідів і торговельних партнерів.

Важко повірити, що після мільйонів років розвитку без письма всі ці народи Середземномор’я і Близького Сходу зовсім випадково і незалежно один від одного наштовхнулися на ідею письма протягом короткого кілька- сотлітнього часового інтервалу. Тому дифузія ідеї видається мені вірогіднішим поясненням, як і у випадку силабарію Секвойя. Тобто стародавні єгиптяни й інші народи могли дізнатися від шумерів про ідею письма, а також про кілька його принципів, а відтак самостійно виробити інші принципи й усі специфічні форми літер.

Повернімося тепер до головного питання, з якого ми розпочали цей розділ: чому письмо постало й прижилося лише в деяких суспільствах, а не в багатьох інших? Для обговорення цього питання зручно розпочати з обмежених можливостей, сфери вжитку та кількості користувачів ранніх письмових систем.

Ранні шрифти були неповними, двозначними або складними, а іноді суміщали всі ці три недоліки. Наприклад, ранній шумерський клинопис не давав змоги писати нормальною прозою, будучи лише телеграфічним скорописом, словникові можливості якого обмежувалися іменами, числами, одиницями міри, назвами облікових предметів і кількома прикметниками. Якби так само було з англійською, то сучасний американський чиновник мусив би написати: «Джон 27 вгодованих овець», — оскільки йому бракувало би потрібних слів і граматичних засобів, щоб написати: «Ми наказуємо Джону віддати 27 вгодованих овець, які він заборгував урядові». Пізніший шумерський клинопис уже давав змогу оволодіти письмовою прозою, але лише за допомогою описаної вище безладної системи, яка містила логограми, фонетичні знаки і службові детермінативи, сумарно охоплюючи сотні окремих знаків. Лінійне письмо Б, яке використовували в мікен- ській Греції, було принаймні простішим, спираючись на силабарій десь із 90 знаків, до якого додавалися логограми. Цю перевагу зводила нанівець поширена двозначність лінійного письма Б. У ньому пропускався кінцевий приголосний слова, один знак використовувався на позначення кількох близьких приголосних (наприклад, один знак відповідав «л» і «р», інший знак — «п», «б» і «ф», а ще інший — «ґ», «к» і «х»). Усі ми добре знаємо, як спантеличує, коли уродженець Японії говорить англійською, не диференціюючи «л» і «р»: уявіть, яка виникала би плутанина, якби наша абетка теж не розрізняла ці два звуки, а також змішувала інші звуки, які я щойно назвав! Тоді б ми писали слова «гар», «Іар», «ІаЬ» і «laugh»⁵² однаково.

Інше обмеження витікало з того, що писати цими ранніми шрифтами вміла невелика кількість людей. Володіння письмом обмежувалося професійними писарями, які служили королю або храмові. Скажімо, немає навіть натяку на володіння або розуміння лінійного письма Б мікенськими греками за межами невеликого кола палацових чиновників. Оскільки окремих писарів лінійного письма Б можна впізнати за їхнім почерком на вцілілих документах, ми знаємо, що всі ці документи із палаців Кноса і Пілоса були справою рук лише 75 і 40 писарів відповідно.

Сфера вжитку цих телеграфічних, незграбних і двозначних ранніх шрифтів була так само обмеженою, як і кількість їхніх користувачів. Якщо комусь заманеться дізнатися, що думали й відчували шумери в 3000 р. до н. е., його спіткає гірке розчарування. Шумерські тексти — це безпристрасні списки інвентарю палацових і храмових бюрократів. Близько 90% усіх табличок із найдавнішого відомого шумерського архіву з м. Урук — це храмові реєстри отриманих товарів, виданих робітникам пайків і розданої сільськогосподарської продукції. Лише пізніше, коли шумери просунулися від логограм до фонетичного письма, вони почали записувати прозові розповіді, зокрема пропаганду й міфи.

Мікенські греки не дісталися навіть до цієї стадії пропаганди й міфів. Третина всіх табличок із лінійним письмом Б із Кноського палацу — облікові реєстри овець і вовни, тоді як серед табличок Пілоського палацу непропорційну частку становлять записи про обсяги льону. Лінійному письму Б була притаманна така двозначність, що воно не вийшло за межі палацових реєстрів, контекст і обмежений слововжиток яких дозволяли уникати хибних тлумачень текстів. Не залишилося жодного сліду його використання для літературних цілей. «Іліаду» та «Одіссею» склали й передавали з вуст в уста неписьменні мандрівні співці, а записано їх було лише через сотні років, коли з’явилася старогрецька абетка.

Так само вузькою була сфера вжитку раннього староєгипетського, мезоа- мериканського і китайського письма. За допомогою ранніх староєгипетських ієрогліфів записували релігійну та державну пропаганду, а також бюрократичні реєстри. Вцілілі майянські тексти також стосувалися пропаганди, народжень, інтронізацій і перемог царів, а також містили астрономічні спостереження жерців. Найдавніший збережений старокитайський текст походить із часів династії Шан і складається з релігійних пророцтв щодо династичних справ, висічених на так званих ворожильних кістках. Ось зразок типового китайського тексту: «Король, зчитуючи значення тріщини [на кістці, розщепленій від нагрівання], сказав: “Якщо дитина народиться у день кенг, це буде дуже сприятливо”».

У наш час напрошується питання: чому суспільства, які мали ранні письмові системи, приймали двозначності, які обмежували письмо невеликою кількістю функцій і користувачів? Але, порушивши це питання, ми демонструємо прірву між стародавніми і нашими поглядами на масову писемність. На заваді винайденню менш двозначних письмових систем стояло умисне обмеження сфери його вжитку. Царі й жерці стародавнього Шумеру воліли, щоб письмом користувалися професійні писарі для запису кількостей овець, які мають бути сплачені в податок, а не народні маси для складання віршів та організації змов. За словами антрополога Клода Леві-Строса, головною функцією стародавнього письма було «полегшити поневолення інших людей». Непрофесіонали почали використовувати письмо в особистих цілях значно пізніше, коли воно спростилось і дало змогу виражати емоції.

Наприклад, після падіння мікенської цивілізації у Греції, яке сталося близько 1200 р. до н. е., лінійне письмо Б зникло і Греція повернулася в дописемну епоху. Коли ж у VIII ст. до н. е. письмо врешті-решт повернулося сюди, його користувачі та його вжиток були дуже відмінними. Цим письмом уже був не двозначний силабарій, пересипаний логограмами, а абетка, запозичена із фінікійської приголосної абетки і поліпшена власним грецьким винайденням голосних літер. Замість того, щоб обслуговувати реєстри овець, зрозумілі лише писарям і використовувані лише у палацах, грецьке абеткове письмо від самісінького моменту своєї появи служило для передавання поезії та гумору, які читали в приватних оселях. До прикладу, найдавніший збережений зразок грецького абеткового письма, видряпаний на афінському винному глеку близько 740 р. до н. е., у поетичні формі закликав узяти участь у танцювальному змаганні: «Хто найспритніше виконає танок, здобуде цей глек у нагороду». Наступний приклад — три рядки дактилічного гекзаметру, видряпані на кубку для пиття: «Я — витончений питний кубок Нестора. Хто пригубить його, тим відразу опанує жага чарівної Афродіти». Найдавніші вцілілі зразки етруської та римської абеток — також написи на кубках для пиття і посуді для вина. І тільки пізніше абетка, будучи легко засвоюваним засобом приватного спілкування, стане на службу державним або бюрократичним цілям. Тож, історична послідовність практичного вжитку абеткового письма була зворотною до аналогічної послідовності ранніх систем логограм і силабарїїв.

Обмежений ужиток і коло користувачів раннього письма підказує нам, чому воно з’явилося так пізно в людській еволюції. Всі достеменні або вірогідні самостійні винайдення письма (в Шумері, Мексиці, Китаї та Єгипті), а також всі ранні адаптації цих винайдених систем (приміром, на Криті, в Ірані, Туреччині, долині Інду та майянських землях) відбувалися в соціально стратифікованих суспільствах зі складними і централізованими політичними інституціями, чий неодмінний зв’язок із харчовим виробництвом ми докладніше з’ясуємо в одному з подальших розділів. Раннє письмо обслуговувало потреби цих політичних інституцій (зокрема забезпечувало ведення обліку та царську пропаганду), а його користувачами були професійні бюрократи, яких годували із відкладеного в запас харчового надлишку, виробленого рільниками. Мисливці-збирачі жодного разу не винаходили і навіть не переймали письма, бо їм бракувало як інституційного застосування для нього, так і соціальних і виробничих механізмів для створення надлишків харчу, потрібного, щоб годувати писарів.

Отже, харчове виробництво та тисячі років суспільної еволюції після переходу до нього були не менш вагомою передумовою для еволюції письма, ніж для еволюції мікробів, які викликають людські епідемічні хвороби. Самостійно письмо з’являлося тільки на Родючому півмісяці, в Мексиці й, можливо, в Китаї саме через те, що це були ті регіони світу, які дали початок харчовому виробництву в своїх відповідних півкулях. Після винайдення в цих кількох суспільствах письмо через торгівлю, завоювання та релігію поширилося на інші суспільства, в яких постала аналогічна економіка та політична організація.

Хоча харчове виробництво було неодмінною передумовою для розвитку або раннього прийняття письма, воно не було його достатньою передумовою. На початку цього розділу я згадував про неспроможність кількох суспільств, які займалися харчовим виробництвом і мали складну політичну організацію, самостійно розвинути письмо або перейняти його від інших аж до початку Нового часу. До таких випадків, які викликають у нас, призвичаєних вважати письмо невід’ємним компонентом складного суспільства, непідробне здивування, належить одна з найбільших станом на 1520 рік імперій світу — імперія інків у Південній Америці. До них також належать морська протоімперія Тонга, гавайська держава, яка формувалася наприкінці XVIII століття, всі держави і вождівства Субекваторіальної Африки та субсахарська Західна Африка до появи там ісламу, а також найбільші корінні суспільства Північної Америки — суспільства долини Міссісіпі та її приток. Чому всі ці суспільства не змогли набути письма, хоча мали ті самі передумови, що й суспільства, які його набули?

Тут ми повинні нагадати собі, що величезна більшість суспільств, які володіли письмом, не винайшли його самостійно, а набули шляхом запозичення у сусідів або були заохочені прикладом сусідів розвивати його. Перелічені мною суспільства перейшли до харчового виробництва пізніше, ніж Шумер, Мексика і Китай. (Єдине слабке місце цього твердження — відносні дати початку харчового виробництва в Мексиці та в Андах, пізнішому терені інків.) Якби їм дали більше часу, ймовірно, суспільства, в яких не було письма, кінець кінцем винайшли б його власноруч. А якби вони лежали ближче до Шумеру, Мексики та Китаю, то могли б натомість надбати письмо або ідею письма із цих центрів, як це зробили Індія, майя і більшість інших писемних суспільств. Однак їх відділяли величезні відстані від перших осередків письма, тож вони не мали змоги надбати його до початку Нового часу.

Важливість ізоляції найочевидніша у випадку Гаваїв і Тонґа, яких від найближчих писемних суспільств відділяють щонайменше 6500 кілометрів. Інші суспільства демонструють, що стандартизоване вимірювання відстані так, як її пролітає ворона, — непідхожа міра ізоляції людей. Анди, князівства Західної Африки та гирло р. Міссісіпі лежать за якихось 1900, 2400 і 1100 кілометрів відповідно від писемних суспільств Мексики, Північної Африки та знов Мексики відповідно. Це значно менші відстані, ніж ті, які абетка здолала від своєї батьківщини на східному узбережжі Середземного моря до Ірландії, Ефіопії та Південно-Східної Азії протягом 2 тис. років від моменту винайдення. Однак людей спиняють екологічні та водні перепони, над якими ворона пролетіла би безперешкодно. Писемні держави Північної Африки і неписемні держави Західної Африки розділяла непридатна для рільництва і міст пустеля Сахара. Пустелі Північної Мексики так само відділяли міські центри Південної Мексики від вождівств долини Міссісіпі. Комунікація між Південною Мексикою і Андами вимагала або морської подорожі, або довгого ланцюга суходільних контактів через вузький, вкритий лісом, незаселений Панамський перешийок. Тому Анди, Західна Африка та долина Міссісіпі фактично були ізольовані від писемних суспільств.

Це не означає, що неписемні суспільства були цілковито ізольовані. Західна Африка кінець кінцем отримала свійських тварин із Родючого півмісяця через Сахару, а пізніше до неї докотилися ісламські впливи, зокрема арабське письмо. Кукурудза поширилася з Мексики до Анд і, повільніше, із Мексики до долини Міссісіпі. Проте в десятому розділі ми вже бачили, що вісь північ—південь та екологічні перепони в Африці й Америці затримували дифузію культурних рослин і свійських тварин. Історія письма дає разючу ілюстрацію того, що географія й екологія так само впливали на поширення людських винаходів.

РОЗДІЛ 13

Мати необхідності

З

липня 1908 року під час розкопок мінойського палацу в Фесті (острів Крит) археологи натрапили на один із найзнаменитіших артефактів в історії технології. На перший погляд цей предмет не обіцяв багато: просто невеликий, плаский, нерозмальований круглий диск із добре бипаленої глини діаметром 16,5 сантиметра. Під час ретельнішого огляду виявилося, що кожен його бік було вкрито письменами, які лежали на кривій лінії, котра по спіралі п’ять разів робила коло на поверхні, рухаючись від обідка до центру за годинниковою стрілкою. Загалом на його поверхні був 241 знак або літера, чітко розділені за допомогою висічених вертикальних ліній на групи з кількох знаків, які, можливо, являли собою слова. Писар, очевидно, старанно спланував і виготовив диск так, щоб розпочати від обідка, заповнити весь наявний простір уздовж спіральної лінії і щоб у кінці, після досягнення центру, йому не забракло місця.

Від того часу, як його було розкопано, диск став загадкою для істориків письма. Кількість унікальних знаків (45) свідчить радше про силабарій, аніж про абетку, але його досі не розшифровано. Форми знаків на диску не схожі на жодну з відомих систем письма. За 89 років, що минули від часу цієї знахідки, не було знайдено жодного іншого фрагмента матеріалу із цим самим дивним шрифтом. Отож, поки що не відомо, чи це самобутній критський шрифт, чи завезений до Криту продукт.

Для істориків технології Фестський диск ще більше незбагненний. Гіпотетична дата його створення (близько 1700 р. до н. е.) робить його найдавнішим друкованим документом у світі. Знаки диска було не вирізано вручну, на відміну від усіх текстів, писаних пізнішими критськими лінійним письмом А та лінійним письмом Б, а витиснено в м’якій глині (яку потім добре випалили) за допомогою штампів, які містили на пласкій поверхні рельєфний знак. Друкар, очевидно, мав під рукою набір принаймні з 45 штампів — по одному на кожен унікальний знак диска. Виготовлення цих штампів — працемістка справа, тож їх, напевно, робили не тільки заради цього єдиного документа. Той, хто їх використовував, мабуть, чимало писав. Маючи ці штампи, їхній власник міг робити набагато швидше й набагато точніші копії, ніж якби він або вона мусили щоразу виводити кожен із вибагливих знаків шрифту.

Малюнок 13. 1. Одна зі сторін двобічного Фестського диска

Фестський диск випередив усі подальші спроби людства у друкарській справі, в яких також використовували роздільний шрифт або блоки, але відтиски створювали на папері за допомогою чорнила, а не на глині. Однак черга цих спроб настала через цілих 2500 років у Китаї та 3100 років у середньовічній Європі. Чому ж передчасно народжену технологію диска не було широко застосовано на Криті або в інших місцях стародавнього Середземномор’я? Чому фестський принцип друку було винайдено близько 1700 р. до н. е. на Криті, а не в який-небудь інший час у Месопотамії, Мексиці або будь-якому іншому стародавньому осередку письма? Чому після цього знадобилися ще тисячі років, щоб додати до ідеї друку чорнило і прес, а відтак створити друкарський верстат? Таким чином, диск кидає історикам непростий виклик. Якщо винаходи настільки неповторні й непередбачувані, як цей диск, тоді будь-які спроби узагальнень із приводу історії технології приречені від самісінького початку.

Технологія у формі зброї і транспорту дає безпосередні засоби, за допомогою яких одні народи розширювали свої володіння і завойовували інших. Цей факт робить її головною причиною найзагальнішої схеми історії. Але чому вогнепальну зброю, океанські кораблі та стальне обладнання вигадали євразійці, а не корінні американці або субсахарські африканці? Це питання стосується й більшості інших вагомих технологічних досягнень — від друкарських верстатів до скла і парового двигуна. Чому всі ці винаходи зробили євразійці? Чому всі новоґвінейці та корінні австралійці в 1800 р. н. е. продовжували використовувати кам’яні знаряддя на кшталт тих, які за тисячі років до того було облишено в Євразії й у більшій частині Африки, попри те що найбагатші в світі поклади міді та заліза розташовані на Новій Гвінеї та в Австралії відповідно? Через усі ці факти чимало дилетантів гадають, що євразійці переважають інші народи за винахідливістю та інтелектом.

А якщо, з іншого боку, не існує такої нейробіологічної різниці між народами, яка би пояснювала континентальні відмінності в технологічному розвитку, тоді чим же їх пояснити? Альтернативний погляд пропонує героїчна теорія винаходів. Із її погляду, технологічні досягнення були найбільшою мірою справою рук рідкісних геніїв, як-от Йогана Ґутенберґа, Джеймса Вата, Томаса Едисона і братів Райтів. Це все були європейці або нащадки європейських емігрантів в Америці. Те саме стосується Архімеда й інших рідкісних геніїв стародавнього світу. Чи могли такі генії народитися в такій самій кількості на Тасманії або в Намібії? Чи історія технологій не залежить від випадкових місць народження жменьки надзвичайних винахідників?

Згідно з іще одним альтернативним поглядом, справа не в індивідуальній винахідливості, а в сприйнятливості цілих суспільств до нововведень. Деякі суспільства здаються безнадійно консервативними, зосередженими на собі й ворожими до змін. Таким було враження багатьох представників Заходу, які намагалися допомогти народам «третього світу», але кінець кінцем розчаровувалися. Самі люди поодинці видаються безумовно розумними; проблема натомість полягає в їхніх суспільствах. Як інакше пояснити, чому аборигени Північно-Східної Австралії не перейняли лук і стріли, які вони бачили на ділі в острів’ян Торесової протоки, із котрими торгували? Чи могли всі інші суспільства цілого континенту також бути несприйнятливими, чим і пояснюються повільні темпи розвитку технологій у них? У цьому розділі ми нарешті зазирнемо в корінь центрального питання цієї книжки: чому технології розвивалися такими неоднаковими темпами на різних континентах.

За відправний пункт наших розмірковувань над цими питаннями візьмімо широко відомий погляд, виражений у прислів’ї «необхідність — мати винахідливості». Він означає, що винаходи буцімто з’являються тоді, коли суспільство має незадоволені потреби: якась його технологія визнається за незадовільну або обмежену. Потенційні винахідники, яких мотивує перспектива багатства і слави, відчувають цю потребу і шукають способів задовольнити її. Кінець кінцем деякі з них знаходять кращий варіант замість наявної незадовільної технології. Суспільство приймає це розв’язання, якщо воно сумісне із його цінностями й іншими технологіями.

Досить багато винаходів відповідають цьому широко відомому поглядові на необхідність як матір винахідливості. В 1942 році в розпал Другої світової війни уряд США започаткував Мангетенський проект, який мав на меті створення атомної бомби раніше за нацистську Німеччину. Проект увінчався успіхом за три роки і коштував 2 млрд доларів (еквівалент нинішніх 20 млрд доларів). Серед інших прикладів — винайдення Елі Вітні в 1794 році волокновіддільника, який прийшов на заміну працемісткій ручній очистці бавовнику, який вирощували на півдні США, та винайдення Джеймсом Ватом у 1769 році парового двигуна, покликаного розв’язати проблему відкачування води із британських вугільних шахт.

Ці добре відомі приклади вводять нас в оману, створюючи враження, нібито інші важливі винаходи також були відповідями на відчувані потреби. Насправді ж багато або більшість винаходів з’явилися завдяки людям, яких спонукала їхня допитливість або тяга товктися з технікою за відсутності будь-якої первинної затребуваності продукту, який вони задумали. Після того, як прилад винайдено, винахідник мусить знайти застосування для нього. І тільки потім, коли прилад значний час послужить користувачам, у тих з’явиться «потреба» в ньому. Ще інші прилади було винайдено для однієї цілі, але з часом їх здебільшого починають використовувати зовсім для іншої, непередбаченої цілі. Як не дивно, але до винаходів, які шукали собі застосування, належать багато важливих технологічних проривів Нового часу — від літаків і автомобілів до двигунів внутрішнього згорання, електричної лампи, фонографа і транзистора. Отож, винахідливість часто сама буває матір’ю необхідності, а не навпаки.

Гарна ілюстрація цієї думки — історія винайденого Томасом Едисоном фонографа, найоригінальнішого витвору цього найвидатнішого винахідника

Нового часу. Створивши у 1877 році фонограф, Едисон опублікував статтю, в якій запропонував десять практичних застосувань для цього винаходу, зокрема: збереження останніх слів людей перед смертю, запис книжок для прослуховування сліпими, голосове оповіщення часу на годиннику і навчання правильній вимові. Відтворення музики не входило до переліку Едисонових пріоритетів. За кілька років великий винахідник заявив своєму помічникові, що цей винахід не має комерційної цінності. Ще за кілька років він змінив думку і зайнявся продажем фонографів як офісних диктофонів. Коли інші підприємці створили музичні автомати, змусивши фонографи грати популярну музику після вкидання монети, Едисон обурився проти такого принизливого використання свого винаходу, яке відбивало в інших користувачів охоту використовувати цей пристрій для серйозних офісних цілей. Лише десь через 20 років Едисон неохоче допустив, щоб його фонограф використовували для запису й відтворення музики.

Транспортний засіб на двигуні — ще один приклад винаходу, використання якого очевидне для нас. Однак його не було винайдено у відповідь на якийсь попит. На той час, коли Ніколаус Ото створив свій перший двигун внутрішнього згорання в 1866 році, коні забезпечували людям наземне транспортування вже майже 6 тис. років, хоч їх дедалі більше протягом попередніх десятиліть витісняли залізниці на паровому двигуні. В той час не було ні кризи із кількістю коней, ні розчарування залізницями.

Оскільки двигун Ото був слабким, важким і двометровим заввишки, він не зарекомендував себе порівняно з кіньми. Лише в 1885 році двигун було настільки поліпшено, що Ґотфрид Даймлер надумав поставити його на велосипед, тим самим створивши перший мотоцикл; йому довелося почекати до 1896 року, щоб збудувати перший автомобіль.

У 1905 році транспортні засоби на двигуні залишалися дорогими і ненадійними іграшками для багатіїв. Широкий загал повністю задовольняли коні й залізниця аж до початку Першої світової війни, коли військовики дійшли висновку, що їм таки потрібні автомобілі. Наполегливий післявоєнний лобізм із боку армій і виробників автомобілів кінець кінцем переконав загал, що автомобілі потрібні, тож ними почали заміняти кінні вози в індустріалізованих країнах. Навіть у найбільших американських містах повна заміна зайняла п’ятдесят років.

Винахідники нерідко товчуться навколо своїх винаходів досить довго за відсутності будь-якого попиту на них через те, що ранні моделі малоефективні для практичного застосування. Перші фотоапарати, друкарські машинки і телевізори були не менш жахливими, ніж двометровий двигун внутрішнього згорання Ото. Через це винахіднику буває важко передбачити, чи знайде жахливий прототип якесь застосування, а отже, чи вартий він часу і зусиль, щоб його вдосконалювати. Щороку Сполучені Штати видають близько 70 тис. патентів, але лише невелика дрібка із цих винаходів урешті-решт досягає стадії комерційного виробництва. На кожен великий винахід, якому кінець кінцем знаходять застосування, припадає безліч інших, для яких його не знаходять. Навіть винаходи, які задовольняють потребу, задля якої їх початково створювали, можуть пізніше виявитися ціннішими для задоволення непередбачених потреб. Хоча Джеймс Ват сконструював свій паровий двигун, щоб відкачувати воду із шахт, він невдовзі почав використовуватися для постачання води на бавовнопрядильні фабрики, а потім (зі значно більшою вигодою) приводив у рух локомотиви і човни.

Отже, широковідомий погляд на винахідливість, який прислужився нам за відправний пункт у цьому розділі, насправді перевертає з ніг на голову звичайні ролі винаходу й потреби. Він також перебільшує значущість рідкісних геніїв на кшталт Вата й Едисона. Таку «героїчну теорію винаходу», як її називають, підживлює патентне право, бо від претендента на патент вимагають, щоб він довів новизну запропонованого ним винаходу. Через цю обставину дослідники мають фінансові мотиви применшувати або ігнорувати доробок попередників. Із погляду юриста-патентознавця ідеальний винахід повинен з’явитися без будь-яких попередників, як Афіна, яка народилася повністю сформованою із голови Зевса.

Насправді ж навіть у випадку найзнаменитіших і безумовно епохальних винаходів сучасності за спрощеною претензією «X винайшов Y» криються знехтувані попередники. Приміром, ми часто чуємо, що «Джеймс Ват винайшов паровий двигун у 1769 році», нібито споглядаючи за струменем пари, що виривався з носика чайника. На жаль для прихильників цієї гарної легенди, ідея цього конкретного парового двигуна виникла у Вата, коли він ремонтував модель парового двигуна Томаса Ньюкомена, котру той сконструював за 57 років до того і з якої в Англії було виготовлено близько сотні копій на момент, коли Ват ремонтував одну з них. Ньюкоме- нів двигун, своєю чергою, зазнав впливу парового двигуна, який англієць Томас Севері запатентував у 1698 році і котрому передував паровий двигун француза Дені Папена, спроектований (але ще не сконструйований) близько 1680 року, котрий, своєю чергою, мав кількох попередників у ідеях голландського науковця Християна Гюйґенса й інших. Усе це не заперечує того, що Ват значно поліпшив Ньюкоменів двигун (додавши окремий конденсатор пари і циліндр двобічної дії), а Ньюкомен значно удосконалив винахід Севері.

Аналогічні історії можна розповісти про всі сучасні винаходи, створення яких добре задокументовано. Герой, якому традиційно ставлять у заслугу винахід, ішов стопами попередніх винахідників, які ставили такі самі цілі й навіть створювали плани, робочі або (як-от у випадку Ньюкоменового парового двигуна) комерційно успішні моделі. Знамените «винайдення» Едисоном лампи розжарення вночі 21 жовтня 1879 року насправді було поліпшенням багатьох попередніх ламп розжарення, запатентованих іншими винахідниками протягом 1841—1878 років. Пілотованому механічному аеропланові братів Райтів передували пілотовані немеханічні планери Ото Лілієнталя та непілотовані механічні аероплани Сем’юела Ленґлі; телеграфу Сем’юела Морзе передували аналогічні пристрої Джозефа Генрі, Вільяма Кука і Чарл- за Вітстона; волокновідцільник Елі Вітні для очистки коротковолоконного бавовнику поліпшував волокновіддільники, які вже тисячі років використовувалися для очистки довговолоконного бавовнику.

Усі ці факти аж ніяк не применшують заслуг Вата, Едисона, братів Райтів, Морзе та Вітні в удосконаленні пристроїв, завдяки чому вони стали комерційно успішними. Остаточна форма винаходу, запровадженого в ужиток, могла дещо відрізнятися від варіанту, створеного його визнаним винахідником. Але головне питання, яке нас цікавить — чи змінилася би помітно най- загальніша схема світової історії, якби деякі генії-винахідники не народились у конкретний час і в конкретному місці. Відповідь очевидна: ніколи в історії не було такої людини. Всі визнані й знамениті винахідники мали здібних попередників і послідовників і робили свої вдосконалення тоді, коли суспільство мало змогу скористатися їхніми витворами. Далі ми побачимо, що трагедія героя, який удосконалив штампи, використані під час виготовлення Фестського диска, полягала в тому, що він винайшов річ, якою суспільство його часу не могло повноцінно скористатися.

Досі я наводив приклади з історії сучасних технологій, позаяк вона добре відома. Мої два головних висновки такі: технологія розвивається кумулятивним чином, а не внаслідок ізольованих героїчних учинків; більшість практичних застосувань вона знаходить після винайдення, а не винаходиться для задоволення вже існуючої потреби. Ці висновки, поза сумнівом, ще більшою мірою справедливі щодо незадокументованої історії стародавніх технологій. Коли мисливці-збирачі льодовикового періоду помічали випалений осад із піску й вапна на місці багаття, вони не могли завбачити довге й успішне нагромадження відкриттів, які через перші полив’яні предмети (близько 4000 р. до н. е.), перші окремі скляні предмети Єгипту та Месопотамії (близько 2500 р. до н. е.) і перший скляний посуд (близько 1500 р. до н. е.) приведуть до перших римських засклених вікон (близько 1 р. Н. Є.).

Нам нічого не відомо про те, як було вигадано техніку виготовлення цих найдавніших полив’яних предметів. Однак ми можемо здогадатися, якими були методи доісторичної винахідливості, спостерігаючи за сучасними технологічно «примітивними» народами, приміром за новоґвінейцями, серед яких я працював. Я вже згадував про їхнє знання сотень місцевих рослинних і тваринних видів, а також їстівних і медичних якостей кожного виду та його можливих застосувань. Не менше новоґвінейці розповідали мені про десятки різновидів каменю в їхньому довкіллі, про твердість, колір, практичне використання і поведінку в разі удару або розколювання кожного з них. Все це знання вони набувають у процесі спостережень, спроб і помилок. Процес «винаходжування» відбувався на моїх очах щоразу, коли я брав новоґвіней- ців працювати із собою в далеких від їхніх осель місцях. Вони постійно піднімали незнайомі речі у лісі, крутили їх у руках і час від часу вирішували, що ці речі корисні і їх слід узяти додому. Той самий процес розгортався на моїх очах, коли я покидав місце нічлігу і місцеві люди приходили покопирсатися в тому, що лишалося після мене. Вони порпалися у викинутих мною речах і намагалися вигадати, чи буде з них користь у новогвінейському суспільстві. Із консервними бляшанками було просто: вони осідали в хатинах нових власників як посуд. Інші предмети випробовували для зовсім інших цілей, ніж ті, для яких їх було вироблено. Як цей простий ТМ-олівець виглядатиме в ролі прикраси, простромленої через мочку вуха або мембрану носа? Чи цей шматок битого скла достатньо гострий і міцний для різання? Еврика!

До сировини, яку мали змогу діставати стародавні народи, належали природні матеріали, як-от камінь, деревина, кістка, шкура, волокно, глина, пісок, вапняк і мінерали. Всі вони існували в широкому асортименті. Працюючи з цими матеріалами, люди помалу навчилися виготовляти знаряддя праці з конкретних видів каменю, деревини і кісток; перетворювати конкретні різновиди глини на гончарні вироби або цеглу; робити скло з певної суміші піску, вапна й іншого «багна»; і обробляти доступні в чистому вигляді м’які метали на кшталт міді та золота, потім — отримувати метали із руд і, кінець кінцем, — обробляти тверді метали на кшталт бронзи й заліза.

Гарну ілюстрацію такої історії спроб і помилок пропонує розвиток виробництва пороху і бензину із сировини. Займисті природні продукти неминуче привертають увагу, як, наприклад, смолистий дрючок, який вибухає іскрами у багатті. До 2000 р. до н. е. месопотамці вже тоннами видобували нафту шляхом нагрівання природного асфальту. Стародавні греки вигадали багато застосувань для різноманітних сумішей нафти, дьогтю, смоли, сірки та негашеного вапна як запалювальної зброї, яку доставляли катапульти, стріли, запалювальні бомби і човни. Техніка перегонки, яку відкрили середньовічні мусульманські алхіміки і завдяки якій стало можливим виготовлення спирту та парфумів, дала змогу розкладати нафту на фракції, деякі з яких виявилися ще потужнішими запалювальними речовинами. Використані в гранатах, реактивних снарядах і торпедах, ці запалювальні речовини відіграли чільну роль в остаточній поразці, якої мусульмани завдали хрестоносцям. Тим часом китайці зауважили надзвичайну вибуховість особливої суміші сірки, деревного вугілля і селітри, що пізніше стала відомою як порох. В одному ісламському хімічному трактаті, датованому десь 1100 р. н. е., описуються сім рецептів виготовлення пороху, тоді як трактат 1280 року містить уже понад сімдесят рецептів, які успішно пройшли перевірку для різних цілей (один для реактивних снарядів, інший — для гармат).

Якщо говорити про історію перегонки нафти після Середньовіччя, то хіміки XIX сторіччя виявили середню дистилятну фракцію, придатну для використання як паливо для масляних ламп. Найлеткіша фракція (бензин) була для них прикрим відходом, яким вони нехтували, доки не виявили, що він ідеально підходить як паливо для двигунів внутрішнього згорання. Хто сьогодні пам’ятає, що бензин — головне паливо сучасної цивілізації — був одним із багатьох винаходів, які довго шукали собі застосування.

Після того, як винахідник знайшов застосування новій технології, наступний крок — переконати суспільство прийняти її. Недостатньо мати просто більший, швидший, потужніший пристрій для виконання певного завдання, щоб гарантувати його прийняття в суспільстві. Безліч таких технологій узагалі не були прийняті або таки були прийняті, але після затяжного опору. Серед горезвісних прикладів — відмова Конгресу СП1А в 1971 році виділити кошти на розвиток надзвукового транспорту, вперте неприйняття світом оптимально спроектованої клавіатури і довгочасний опір Британії запровадженню електричного освітлення. Що ж спонукає суспільства приймати або відкидати винаходи?