Зброя, мікроби і сталь -

Ще інші мисливці-збирачі, які налагодил и контакти з рільнйкамй, кінець кінцем таки переймали рільництво, але лише після надзвичайно до&гої затримки. Наприклад, прибережні племена північної Німеччини перейшли до харчового виробництва аж через 1300 років після того, як народи культури лінійно-стрічкової кераміки принесли його до внутрішніх частин Німеччини, розташованих за якихось 200 кілометрів на південь від них. Чому ж ці прибережні німці так довго чекали і що кінець кінцем змусило їх змінити свою думку?

Перш ніж звернутися до цих питань, нам слід розвіяти деякі хибні уявлення про витоки харчового виробництва, а відтак переформулюватй Головне питання. Те, що відбувалося насправді, не можна назвати ні відкриттям, ні винайденням харчового виробництва. Часто люди навіть не робили свідомого вибору між виробництвом харчу і присвоєнням продуктів природі. Зокрема, якщо говорити про першопрохідців харчового виробництва в Кожному регіоні світу, вони не могли робити свідомий вибір або свідомо прагнути до рільництва як до мети, адже ніколи його не бачили, тож не Мали змоги знати, яким воно буде. Натомість, як побачимо далі, харчове вирббНЩтво втикало поступово як побічний продукт різних рішень, які люди ухв&ЛШа- ли, не усвідомлюючи всієї повноти їхніх наслідків. А отже, запитання, яке слід поставити, звучить так: чому харчове виробництво постало, чому Нбно постало в одних місцях, а не в інших, чому в різний час у різних місЦНх і чому не раніше або пізніше?

Згідно з іншим хибним уявленням, кочових мисливців-збирачів і осілих виробників харчу обов’язково розділяє різка межа. Насправді ж, хоча ми часто проводимо таку демаркацію, мисливці-збирачі в деяких родючих регіонах, зокрема на північно-західному тихоокеанському узбережжі Північної Америки та, можливо, в Південно-Східній Австралії, перейшли до осілого способу життя, не ставши при цьому виробниками харчу. Інші мисливці-збирачі, зокрема в Палестині, на перуанському узбережжі та в Японії, спершу стали жити осіло і лише через довгий час після цього перейшли до харчового виробництва. Осілі ватаги, напевно, становили більшу частку мисливців-збирачів 15 тис. років тому, коли всі заселені частини світу (зокрема найродючіші регіони) ще займали мисливці-збирачі, ніж сьогодні, коли незначні залишки мисливців-збирачів мусять животіти лише в безплідних місцях, де кочовий спосіб життя — єдиний доступний варіант.

І навпаки, існують рухливі групи виробників харчу. Деякі сьогоденні кочовики Озерних рівнин Нової Гвінеї вирубують ліс у джунглях, садять на зачищеній території банани і папаю, після чого на кілька місяців полишають цю ділянку, щоб знову зайнятися мисливством і збиральництвом, час від часу повертаються, щоб перевірити свої насадження, очистити сад від бур’яну, якщо рослини проросли, а потім знову полюють, щоб за кілька місяців по тому ще раз прийти на перевірку і кінець кінцем зупинитися біля саду на якийсь час, коли плоди дозріють, щоб зібрати і спожити врожай. Індіанці з племен апачі південно-західної частини СІЛА осідають улітку на височинах ближче до півночі, щоб зайнятися рільництвом, а тоді повертаються на південь на нижчі території, щоб збирати дикорослу їжу взимку. Багато скотарських племен Африки й Азії змінюють розташування за регулярним сезонним маршрутом, аби скористатися передбачуваними сезонними змінами на пасовищах. Отже, перехід від мисливства-збиральництва до харчового виробництва не завжди збігається із переходом від кочового до осілого способу життя.

Інша уявна дихотомія, яка також у реальності розмивається, — розрізнення між виробниками харчу як активними господарями своєї землі та мис- ливцями-збирачами як усього-на-всього збирачами дикорослих плодів землі. Насправді деякі мисливці-збирачі активно займаються господарюванням на своїй землі. Новогвінейські народи, приміром, хоч і не одомашнили сагову пальму та гірський пандан, підвищують урожайність цих дикорослих їстівних рослин, викорінюючи навколо них паростки дерев, які можуть їх пригнітити, прочищаючи канали в сагових болотах і сприяючи росту нових пагонів саго шляхом вирубки старих дерев. Австралійські аборигени, котрі ніколи не переходили до вирощування ямсу та насіннєвих рослин, утім, перейняли кілька елементів рільництва. Вони господарювали на місцевості, випалюючи її, аби заохотити ріст їстівних насіннєвих рослин, які проростають після пожеж. Збираючи дикорослий ямс, вони відрізали більшу частину їстівної бульби, а стебло і верхівку бульби повертали в ґрунт, щоб рослина виростала з них наново. Перекопуючи землю під час збирання бульб, вони розпушували і збагачували її повітрям, тим самим сприяючи відростанню. Все, що їм потрібно було зробити, аби стати справжніми рільниками, — примести стебла із рештками бульб додому і так само посадити їх у землю біля своєї стоянки.

Харчове виробництво крок за кроком поставало із цих зачаткових форм, що їх практикували мисливці-збирачі. Далеко не всі його неодмінні методи постали за короткий час, і не всіх диких рослин і тварин, яких кінець кінцем одомашнили в певному регіоні, було одомашнено одночасно. Навіть у випадках найстрімкішого самостійного переходу від мисливсько-збиральницького способу життя до харчового виробництва пройшли тисячі років, перш ніж повну залежність від дикорослої їжі було замінено раціоном, який містив незначну кількість дикорослих складників. На ранніх стадіях харчового виробництва люди одночасно збирали дикорослі продукти харчування та вирощували культивовані, а значення різних видів збиральництва зменшувалося в різний час мірою зростання залежності від вирощуваного врожаю.

Засадничою причиною почастинного характеру цього переходу було те, що системи харчового виробництва поставали поступово у результаті нагромадження багатьох розрізнених рішень щодо розподілу часу та зусиль. Лю- ди-добувачі, як і тварини-добувачі, мають у розпорядженні обмежений час та енергію. Можна уявити, як зранку прокидається первісний рільник і роздумує: «Піти мені сьогодні й виполоти город (щоб тим самим забезпечити врожай овочів за кілька місяців від сьогодні), назбирати молюсків (щоб тим самим мати трішки їжі на сьогодні) чи вирушити на полювання (і, можливо, здобути багато м’яса сьогодні, але найвірогідніше повернутися з порожніми руками)?» Люди і тварини-добувачі постійно встановлюють пріоритети й ухвалюють рішення про розподіл зусиль, хай навіть роблять це несвідомо. Передусім вони зосереджуються на улюблених харчах або тих, які дають найвищу віддачу. Якщо ж такі в певний момент недоступні, тоді вони звертають погляд на менш привабливі варіанти.

Ці рішення базуються на великій кількості різних міркувань. Люди шукають їжу, щоб утамувати свій голод і наповнити свої шлунки. При цьому вони жадають певних різновидів їжі, зокрема такої, що багата на білки, жир і сіль, солодких фруктів або їжі, яка просто добре смакує. За інших рівних умов люди намагаються максимізувати обсяги отримуваних калорій, білків та інших поживних речовин так, щоб отримати найбільший результат із найбільшою певністю за найкоротший час і з якнайменшою витратою зусиль. Водночас вони намагаються мінімізувати ризик голодування, віддаючи перевагу помірній, але надійній здобичі замість непевного способу життя із високим або середнім у часі рівнем здобичі, але значною ймовірністю голодної смерті. Одна з імовірних функцій перших городів, що з’явилися близько 11 тис. років тому, полягала в забезпеченні гарантованого запасу як запобіжного заходу на випадок нестачі дикорослого харчу.

З іншого боку, чоловіки-мисливці часто керуються міркуваннями престижу. Наприклад, вони радше ходитимуть полювати на жирафів щодня, впо- льовуватимуть їх раз на місяць, завдяки чому здобудуть статус видатного мисливця, аніж приноситимуть додому за місяць удвічі більше їжі, ніж маса жирафа, приборкавши свій гонор і принизившись до більш передбачуваного збирання горіхів. Крім того, люди керуються, здавалося б, довільними культурними вподобаннями, зокрема розглядаючи певні види риб як делікатеси, а на інших накладаючи табу. У кінцевому підсумку, їхні вподобання зазнають сильного впливу відносної цінності, якою вони наділяють різні способи життя — так само, як у наш час. Приміром, на американському Заході XIX сторіччя чередники, вівчарі та хлібороби зневажали одне одного. Так само й рільники впродовж усієї історії здебільшого зневажали мисливців-збирачів як примітивів, мисливці-збирачі зневажали рільників як невігласів, а скотарі зневажали тих і тих. Усі ці аспекти впливали на окремі рішення людей щодо способів здобуття їжі.

Ми вже зазначали, що перші рільники кожного континенту не могли обрати рільництво свідомо, позаяк поруч із ними не було інших рільників, за якими вони могли би спостерігати. Однак тільки-но харчове виробництво поставало в одній частині континенту, сусідні племена мисливців-збирачів уже могли бачити його наслідки та ухвалювати свідомі рішення. В деяких випадках мисливці-збирачі переймали в сусідів систему харчового виробництва майже в повному обсязі; в інших випадках вони обирали лише окремі її елементи; а ще в інших — цілковито відхиляли харчове виробництво, лишаючись мисливцями-збирачами.

Приміром, мисливці-збирачі деяких частин Європи швидко запозичили злакові й. бобові культури та свійських тварин із Південно-Західної Азії як цілісний комплект ще перед 6000 р. до н. е. Так само швидко всі ці три елементи поширилися Центральною Європою за кілька сторіч до 5000 р. до н. е. Прийняття харчового виробництва було стрімким і суцільним в Південно-Східній і Центральній Європі через те, що мисливсько-збиральницький спосіб життя був тут менш продуктивним, а отже, менш конкурентоспроможним. Натомість у Південно-Західній Європі (Південна Франція, Іспанія та Італія) харчове виробництво переймали почастинно: тут спершу з’явилися вівці, а потім злаки. Так само повільно й почастинно переймали інтенсивне харчове виробництво з азійського континенту японські мисливці-збирачі, мабуть, через те, що їхній спосіб життя, опертий на морепродукти та місцеві рослини, був також достатньо продуктивним.

Точнісінько так само, як харчове виробництво може почастинно заміняти мисливсько-збиральницький спосіб життя, одна система харчового виробництва може почастинно заміщувати іншу. Приміром, індіанці східної частини Сполучених Штатів почали одомашнювати місцеві рослини ще до 2500 р. до н. е., але підтримували торговельні відносини із мексиканськими індіанцями, котрі розвинули продуктивнішу рільничу систему, яка спиралася на трійку кукурудза—кабачок—квасоля. З часом індіанці сходу США запозичили мексиканські культурні рослини, і багато з них помалу відмовилися від своїх місцевих доместикатів; кабачок вони одомашнили самостійно, кукурудза прибула із Мексики близько 200 р. н. е., але лишалася другорядною культурою десь до 900 р. н. е., а квасоля прибула на сто- річчя-два пізніше. Траплялося навіть, що від уже прийнятої системи харчового виробництва відмовлялися на користь мисливства-збиральництва. Скажімо, мисливці-збирачі півдня Швеції прийняли близько 3000 р. до н. е. рільництво, оперте на культурні рослини із Південно-Західної Азії, але відмовилися від нього близько 2700 р. до н. е., повернувшись до мисливства-збиральництва ще на 400 років, після чого знову перейшли до рільництва.

Зі всіх цих міркувань стає очевидним, що рішення про перехід до рільництва не слід вважати неминучим, начебто без нього люди не мали засобів, аби прогодувати себе. Натомість харчове виробництво і мисливство-збираль- ництво слід розглядати як альтернативні стратегії, котрі протистояли одна одній. Змішані господарські системи, які доповнювали мисливство-збираль- ництво тією або тією культурною рослиною чи свійською твариною, також конкурували з обома типами «чистих» господарств і зі змішаними господарствами, які переймали більшу або меншу частку харчового виробництва. Тож зринає питання: які чинники схилили шальки терезів у цьому протиборстві на користь останніх?

Серед археологів і антропологів не вщухають суперечки навколо цього питання. Одна з причин його складності, мабуть, полягає в тому, що різні чинники зіграли переломну роль у різних частинах світу. Інша причина — труднощі розрізнення причин і наслідків у ході постання харчового виробництва. Втім, п’ять головних чинників усе-таки можна встановити; суперечки точаться головно з приводу їхньої відносної ваги.

Один із чинників — зменшення кількості дикорослої їжі. Мисливсько-збиральницький спосіб життя давав дедалі меншу віддачу протягом останніх 13 тис. років у міру того, як ресурси, на які він спирався, убожіли і навіть зникали. У першому розділі ми вже переконалися, що великі ссавці зникли в Північній і Південній Америці наприкінці плейстоцену, багато з них зникло і в Євразії та Африці — або через зміну клімату, або через зростання вмінь і кількості мисливців. Якщо про роль зникнення тварин в остаточному (після тривалого зволікання) схилянні стародавніх корінних американців, євразійців та африканців до харчового виробництва ще можна дискутувати, то деякі острови пропонують нам свіжіші й неспростовні приклади. Лише після того, як перші полінезійські поселенці винищили моа та прорідили популяцію тюленів на Новій Зеландії, винищили або прорідили популяції морських і наземних птахів на інших полінезійських островах, вони почали інтенсифікувати своє харчове виробництво. Скажімо, попри те, що полінезійці, котрі колонізували острів Пасхи близько 500 р. н. е., привезли із собою курей, кури не стали головним складником їхнього раціону, доки не зникли дикі птахи та морські свині. Аналогічно гіпотетичним поштовхом до початку одомашнення тварин на Родючому півмісяці було зменшення популяцій диких газелей, які раніше правили за головне джерело м’яса для мислив- ців-збирачів регіону.

Другий чинник полягає в тому, що паралельно з тим, як вичерпання дичини робило мисливство-збиральництво менш рентабельним загалом, кроки в напрямку одомашнення рослин ставали рентабельнішими завдяки зростанню кількості придатних до одомашнення диких рослин. Наприклад, кліматичні зміни на Родючому півмісяці наприкінці плейстоцену сильно розширили природне середовище дикорослих злаків, на яких можна було зібрати величезний врожай за короткий час. Ці врожаї диких злаків були передвісниками одомашнення перших рослин — злакових пшениці та ячменю — на Родючому півмісяці.

Ще один чинник, який перехилив баланс від мисливства-збираль- ництва, — кумулятивний розвиток технологій, на які врешті-решт спиратиметься харчове виробництво, зокрема технологій збирання, обробки та збереження дикорослої їжі. Що путнього можуть потенційні рільники отримати від тонни стиглого пшеничного зерна, якщо вони ще не навчилися його жати, лущити і зберігати? Відповідні методи, знаряддя і споруди швидко з’явилися на Родючому півмісяці після 11 000 р. до н. е., розвинувшись у відповідь на появу великої кількості дикорослих злаків.

До таких винаходів належали серпи, що складалися зі шматочків кременю, вставлених у дерев’яну або кам’яну ручку, за допомогою яких збирали дикорослі злаки; кошики для перенесення зібраного зерна додому зі схилів, на яких воно росло; ступок і товкачів або жорен для зняття лусок; методи підсмажування зерна, щоб воно зберігалось і не проростало; та погреби, окремі з яких навіть змазували всередині, щоб зробити їх водостійкими. Артефакти, пов’язані із використанням цих методів, з’являються у великій кількості на стоянках мисливців-збирачів Родючого півмісяця після 11 000 р. до н. е. Хоча всі ці методи було розроблено для дикорослих злаків, вони стали передумовами для вирощування цих злаків як культурних рослин. Таке попереднє нагромадження знарядь і методів являло собою перші несвідомі кроки на шляху до одомашнення рослин.

Четвертий чинник — взаємність зв’язку між підвищенням густоти населення та зростанням харчового виробництва. В усіх частинах світу, звідки маємо надійні свідчення, археологи знаходять докази зростання густоти населення, яке супроводжувало появу харчового виробництва. Що тут причина, а що — наслідок? Це стара як світ проблема на кшталт знаменитої дилеми про курку і яйце: зростання густоти населення змусило людей вдатися до харчового виробництва чи харчове виробництво вможливило зростання густоти населення?

Насправді вектор причинності мав би бути обопільним. Я вже зауважував, що харчове виробництво загалом стимулює зростання густоти населення, позаяк дає більше їстівних калорій на гектар землі, ніж мисливство-зби- ральництво. З іншого боку, густота населення, хай там що, помалу зростала впродовж пізнього плейстоцену завдяки поліпшенням в технологіях збирання й обробки дикорослої їжі. Мірою зростання густоти населення харчове виробництво ставало дедалі привабливішим, позаяк воно забезпечувало більший обсяг харчів, який тепер став неодмінним для прогодування більшої кількості ротів.

Тобто прийняття харчового виробництва слугує приклад так званого ав- токаталітичного процесу — процесу, який, одного разу розпочавшись, каталізує себе сам через цикли позитивного зворотного зв’язку і набирає дедалі більших обертів. Поступове зростання густоти населення спонукало людей здобувати більше їжі, винагороджуючи тих, хто ненавмисно робив кроки на шляху до її виробництва. Після того як люди почали виробляти харч і осіли, вони дістали змогу скоротити інтервал між дітонародженнями, чим знов-таки зашртрили потребу в ще більшій кількості їжі. Цей двобічний зв’язок між харчощм; виробництвом і густотою населення прояснює парадокс, чому харчове виробництво, збільшивши кількість їстівних калорій на гектар, ли- шилр_; виррбнцків харчу гірше вгодованими, ніж мисливці-збирачі, на зміну якцдо, пррірі; црийшли. Цей, парадокс постав на основі того, що іудтота насе- лецщ зросдсшатріщки стрімкіше, ніж; обсягидоступцого харцу.

Взят.і, р^зрм, ці чотири чинники допомагають нам зрозуміти, чому перехід др харчового виробництва розпочався на Родючому півмісяці близько 8500 р. др і^і. е., а не близько 1.8 500 р. чи 28 500 р. до н, е. Станом на останні дві дати, мислцвство-збиральництво досі, пропонувало більшу віддачу, ніж зародкове харчове виробництво, позаяк диких ссавців на той час ще не бракувало; дикорослих злаків ще не було вдосталь; люди ще не здщснцли винаходів, необхідних для ефективного збирання, обробки і зберігання злаків; а густота населення ще не сягнула критичного рівця, за яким здобуття додаткових калорій із гектара землі дає величезну конкурентну перевагу

Останній чинник, який впливав на перехід, грав вирішальну роль на географічних кордонах між мисливцями-збирачами і виробникам^, харчу. Набагато густіші скупчення населення у виробників харчу давалц їм змогу відтісняти або вигублювати мисливців-збирачів завдяки своїй голій, кількості — а що вже казати про інші переваги, пов’язані з харчовим виробництвом (зокрема, технологію, мікробів і професійних солдаті^). Там, де. мешкали лише мисливці-збирачі, ті їхіц групи, які приймали харчове виробництво, розмножувалися швидше за інших.

Як наслідок, у більшості придатних до харчового виробництва регіонів світу мисливців-збирачів спіткала одна із двох доль: їх або замістили сусідні виробники,харчу, або ж вони, виживали, теж стаючи виробниками харчу. Там, де вони були у великій кількості або де географія затримала прибуття виробників харчу, місцеві мисливці-збирачі мали час, щоб прийняти рільництво у доісторичні часи, а відтак вижити завдяки ньому. Так, мабуть, сталося на південному сході Сполучених Штатів, у західній частині Середземномор’я, на атлантичному узбережжі Європи та в окремих частинах Японії. Однак у Індонезії, тропічній Південно-Східній Азії, більшій частині Субекваторіальної Африки та, напевно, в деяких частинах Європи мисливщв-збирачів у доісторичні часи замістили рільники. Аналогічне заміщення відбулося вже в Новий час на території Австралії та більшої частини заходу Сполучених Штатів.

Мисливці-збирачі зуміли дожити до Нового часу лише в тих придатних для харчового виробництва районах, де грандіозні географічні або екологічні перепони завадили прибуттю виробників харчу або поширенню відповідних цьому районові методів харчового виробництва. Три прикметні приклади такого виживання — корінні американські мисливці-збирачі Каліфорнії, яких від корінних американських рільників Аризони відокремлювали пустелі; мисливці-збирачі Капської провінції Південної Африки, котрі займали зону середземноморського клімату, непідхожу для екваторіальних культурних рослин сусідніх рільників банту; та мисливці-збирачі австралійського материка, яких від виробників харчу з Індонезії та Нової Гвінеї відокремлювали вузькі моря. Ті кілька народів, котрі лишилися мисливцями-збирачами аж до XX сторіччя, уникли заміщення виробниками харчу, позаяк займали території, котрі не годилися для харчового виробництва, передусім пустелі й арктичні регіони. Однак упродовж нинішнього десятиріччя принади цивілізації спокусили навіть їх, тож вони теж здалися перед тиском чиновників чи місіонерів або ж згинули від мікробів.

РОЗДІЛ 7

Як одомашнити мигдаль

Я

кщо ви мандрівник, якому набридла вирощена на фермах їжа, вас обов’язково спокусить можливість спробувати дикорослі плоди. Всім відомо, що деякі дикі рослини, приміром дикі суниці та чорниці, смачні та їстівні. Вони достатньо схожі на знайомі вам садові ягоди, тож ви їх упізнаєте навіть попри менший розмір. Сміливі мандрівники обережно їдять гриби, бо знають, що багато їхніх видів отруйні для людини. Але навіть найпалкіші любителі горіхів не їдять дикорослі види мигдалю, із яких кілька десятків видів містять достатньо ціаніду (тієї самої отрути, яку нацисти використовували в газових камерах), щоб убити людину. Ліс переповнений багатьма іншими абсолютно неїстівними рослинами.

Однак усі культурні види постали із диких. Як же певні дикі рослини перетворилися на культурні? Особливо це питання збиває з пантелику, коли згадати про багато культурних рослин (як-от мигдаль), чиї дикі предки смертельні або гидкі на смак, і про інші культури (як-от кукурудза), котрі разюче відрізняються від своїх диких предків. Якій печерній людині спало на думку «одомашнити» рослини і як це було зроблено?

Одомашнення можна означити як вирощування рослини, яке спричиняє умисні або неумисні генетичні зміни в ній порівняно з диким предком, завдяки яким вона стає кориснішою для людини. Сучасне виведення рослин — це система цілеспрямованих та високоспеціалізованих заходів, якими займаються професійні науковці. Вони вже знають про сотні наявних культурних рослин і намагаються вивести нові. Для досягнення цієї мети вони саджають багато різних насінин або корінців, відбирають найкращі з них і саджають їх знову, застосовують знання з генетики для виведення кращих сортів, які матимуть потрібні ознаки, а інколи вдаються до найостанніших методів генетичної інженерії, щоб передати конкретні корисні гени наступним поколінням рослини. У Каліфорнійському університеті в м. Дейвіс цілий факультет (факультет помології) займається яблуками, а інший (факультет виноградарства й енології) — виноградом і вином.

Але ж історія одомашнення рослин налічує вже понад 10 тис. років! Перші рільники, ясна річ, не користувалися методами молекулярної генетики, щоб досягти своїх результатів. їм навіть бракувало наявних культурних рослин, котрі правили б за приклад і спонукали їх виводити нові. Тож вони навіть не могли знати, що, роблячи те, що вони робили, отримають смачний результат.

Як же вдалося першим рільникам ненавмисно одомашнити рослини? Як вони, наприклад, перетворили отруйний мигдаль на їстівну рослину, навіть не знаючи, що роблять? Які зміни вони насправді викликали в диких рослин, окрім того, що робили деякі з них більшими розміром або менш отруйними? Навіть цінні культурні рослини було одомашнено в дуже різний час: скажімо, горох одомашнили до 8000 р. до н. е., маслини — близько 4000 р. до н. е., полуниці — лише в Середні віки, а пекан — не раніше 1846 року. Багато цінних диких рослин, на плоди яких ласі мільйони людей, як-от дуби, чиї їстівні жолуді збирають у багатьох частинах світу, досі не одомашнено. Завдяки чому одні рослини ставали легшим або привабливішим об’єктом для одомашнення, ніж інші? Чому маслинові дерева поступилися перед рільниками кам’яного віку, тоді як дуби досі не здаються перед найяскравішими умами агрономії?

Для початку спробуймо поглянути на одомашнення з позиції рослин. Для них ми лише один із тисяч видів тварин, який ненавмисно їх «одомашнює».

Як і всі види тварин (серед них і люди), рослини повинні поширити свою поросль на території, де вони процвітатимуть і передаватимуть далі гени своїх предків. Молоді тварини поширюються завдяки здатності ходити або літати, однак рослинам така можливість недоступна, тож їм доводиться подорожувати своєрідним «автостопом». У деяких рослин насіння пристосоване до перенесення вітром або водою, але багато інших хитрощами примушують тварин переносити своє насіння, загортаючи його в смачний плід і анонсуючи його стиглість за допомогою кольору або запаху. Зголодніла тварина зриває і ковтає цей плід, іде або летить куди-інде, а тоді випльовує або виділяє зі своїми випорожненнями зерня в іншому місці, поодаль від дерева, на якому плід виріс. У такий спосіб насіння інколи переноситься на тисячі кілометрів.

Хоча це, можливо, когось і здивує, але насіння рослин здатне витримувати процеси травлення у наших шлунках і проростати із наших фекалій. Негидливі читачі можуть самі провести експеримент і переконатися в цьому. Насправді насіння багатьох диких рослин повинне пройти через травну систему тварини, аби прорости. Наприклад, один вид африканських гарбузових настільки добре пристосувався до поїдання гієноподібною твариною трубкозубом, що більшість рослин цього виду ростуть у місцях випорожнення трубкозубів.

Щоб розглянути, як рослини експлуатують тваринний транспорт, візьмімо суниці. Коли насіння суниці ще молоде і не зріле для проростання, його оточує твердий, зелений і кислий плід. Коли ж насіння нарешті дозріває, ягода стає ніжною, червоною і солодкою. Зміна її кольору слугує сигналом для приваблення птахів, приміром, дроздів, які зривають її і відлітають, щоб десь виплюнути або випорожнити насіння.

Суниця, певна річ, не мала свідомого наміру привабити птахів тоді (і тільки тоді), коли її зернята готові до проростання. Так само і дрозди не мали свідомої мети одомашнити суницю. Суниця просто-на-просто еволюціонувала шляхом природного добору. Що зеленішою і кислішою була молода суниця, то менше птахів спокушалися знищити її насінину, з’ївши ягоду ще до досягнення насіниною зрілості; що солодша і червоніша зріла суниця, то більше птахів поширювали її зріле насіння.

У безлічі інших рослин плоди також пристосувалися до поїдання і поширення конкретними видами тварин. Так само, як суниці пристосувалися до птахів, жолуді пристосувалися до білок, манго — до кажанів, а деякі види осоки — до мурах. Увесь цей процес частково відповідає нашому означенню одомашнення рослин як такої генетичної модифікації предкових рослин, щоб вони приносили більше користі її споживачам. Але ніхто, звісно, всерйоз не називатиме цей еволюційний процес одомашненням, позаякані птахи, ані кажани, ані інші тварини-споживачі не задовольняють іншої частини означення: вони не вирощують відповідні рослини свідомо. Так само ранні несвідомі стадії еволюції культурних рослин полягали в тому, що рослини розвивалися так, аби привабити людей, щоб ті з’їли і рознесли їхні плоди, ще не вирощуючи їх цілеспрямовано. Тож людські відхожі місця, мабуть, як і відхожі місця трубкозубів, були лабораторіями перших несвідомих селекціонерів.

Відхоже місце — лише одне з багатьох місць, де може випадково осісти насіння диких рослин, які ми їмо. Коли ми збираємо їстівні дикі рослини і несемо їх додому, частина з них губиться дорогою або в наших оселях. Деякі плоди гниють і потрапляють відразу на смітник, хоч їхнє насіння і далі бездоганне. Дрібне насіння суниці невіддільне від плоду, який ми їмо, тож ми його неминуче ковтаємо і випорожняємо; насіння деяких інших рослин занадто велике, і ми його випльовуємо. Таким чином, наші плювальниці та смітники приєднуються до відхожих місць як перших аграрних лабораторій.

Незалежно від того, в якій із цих «лабораторій» кінець кінцем осідало насіння, воно здебільшого походило лише від певних особин їстівних видів — зокрема тих, яким ми віддавали перевагу з тієї чи тієї причини. Із походів у ліс за ягодами ви знаєте, що люди рвуть не все поспіль, а добирають ягоди або ягідні кущі. Тож після того, як перші рільники почали умисно садити насіння, вони неминуче брали його з тих рослин, які раніше вибрали для збирання, навіть не розуміючи генетичного принципу, згідно з яким великі ягоди містять кісточки, із котрих найімовірніше виростуть кущі, що плодоноситимуть великими ягодами.

Отже, ви прокладаєте шлях в оточенні комарів через колючу хащу спе- котного і паркого дня не заради якого-небудь кущика суниць. Хай навіть несвідомо, але ви вирішуєте, які кущики виглядають найобнадійливіше і чи варті вони зусиль. Якими несвідомими критеріями ви керуєтеся?

Один із критеріїв — ясна річ, розмір. Вам більше до вподоби великі ягоди, позаяк паршиві дрібні ягідки не варті ризику спектися на сонці чи постраждати від москітів. Цим почасти пояснюється те, чому багато культурних рослин мають значно більший плід, ніж їхній дикорослий предок. Ми добре знаємо, що полуниці та чорниці в супермаркетах просто велетні порівняно зі своїми дикими предками; ці відмінності виникли всього-на-всього за кілька останніх сторіч.

Аналогічні відмінності в розмірі інших рослин з’явилися вже на самісінькому світанку рільництва, коли культивований горох завдяки людському добору вдесятеро перевищив масу дикорослого гороху. До того, як вибіркове збирання і вирощування найпривабливіших і найбільших диких горошин, тобто рільництво, почало автоматично робити свій внесок у зростання середнього розміру горошин від покоління до покоління, мисливці-збирачі протягом тисяч років збирали дрібний дикорослий горох — так само, як ми сьогодні збираємо маленькі дикорослі чорниці. Аналогічно яблука із супермаркету зазвичай мають близько семи сантиметрів у діаметрі, а дикорослі яблука — тільки два-три. Найдавніші качани кукурудзи були не більше півтора сантиметра завдовжки, але мексиканські індіанці 1500 р. н. е. вже вирощували п’ятнадцятисантиметро- ві качани, а деякі сучасні качани досягають сорока п’яти сантиметрів.

Інша очевидна відмінність між рослинами, які вирощуємо ми, і багатьма їхніми дикорослими предками — гіркота. Чимало диких насінин у ході еволюції стали гіркими, гидкими на смак або навіть отруйними, щоб відлякувати тварин від поїдання. Отже, природний добір діяв кардинально по-різному на насінину і на плід. Тварини поширюють рослини зі смачними плодами, але сама насінина, що міститься в плоді, мала бути гидкою. Інакше тварина розжує її, і та не зможе прорости.

Мигдаль править за дивовижний приклад гіркої насінини та її подальшої зміни в ході одомашнення. Більшість насінин дикорослого мигдалю містять надзвичайно гірку хімічну речовину амигдалін, в складі якої (як зазначалося вище) є отруйний складник ціанід. Якщо людині не вистачить клепки спинитися, відчувши гіркий смак, то вона, перекусивши диким мигдалем, може врізати дуба. А оскільки перша стадія несвідомого одомашнення передбачає збирання насіння для поїдання, як узагалі одомашнення дикого мигдалю могло досягти першої стадії на цьому світі?

Пояснення полягає в тому, що окремі мигдальні дерева мають випадкову мутацію в одному-єдиному гені, яка не дає їм змоги синтезувати гіркий на смак амигдалін. Такі дерева в дикій природі відмирають, не залишаючи по- томства, позаяк птахи їх знаходять і з’їдають усе насіння. Однак допитлива або голодна дітвора перших рільників, об’їдаючи дикі рослини навколо себе, кінець кінцем спробувала і помітила ці негіркі мигдальні дерева. (Аналогічно європейські селяни досі впізнають і користуються плодами випадкових дубів із солодкими, а не гіркими жолудями.) Стародавні рільники могли вирощувати лише ці негіркі мигдальні дерева — спершу ненавмисно на смітниках, а потім і навмисно в своїх садах.

Дикий мигдаль з’являється в розкопаних археологічних стоянках Греції ще до 8000 р. до н. е. До 3000 р. до н. е. його вже було одомашнено на території Східного Середземномор’я. Коли близько 1325 р. до н. е. помер старо- єгипетський фараон Тутанхамон, до його знаменитої усипальниці поклали і мигдалю, щоб він ласував ним у потойбічному світі. Лімська квасоля, кавун, картопля, баклажан і капуста — ось далеко не повний перелік інших знайомих нам культур, чиї дикорослі предки були гіркими або отруйними і чиї випадкові солодкі особини, мабуть, проростали навколо відхожих місць стародавніх збирачів.

Розмір і смак — лише два найочевидніших критерії, за якими мислив- ці-збирачі добирали дикі рослини. До інших критеріїв належать соковитість плоду і відсутність у ньому насіння, оліїстість насіння та довгі волокна. В диких кабачків і гарбузів майже немає плоду навколо насіння, але вподобання ранніх рільників схилялися на бік кабачків і гарбузів із більшою кількістю м’якоті, ніж зерен. Завдяки добору культивовані банани давним-давно почали містити одну тільки м’якоть без насіння, тим самим надихнувши сучасних селекціонерів виростити безкісточкові апельсин, виноград і кавун. Безкісточковість править за промовистий приклад того, як людський добір може з ніг на голову перевернути початкову еволюційну функцію дикого плоду, котрий у природі слугував засобом поширення насіння.

Так само в стародавні часи люди добирали деякі рослини за їхні оліїсті плоди або насінини. Одним із перших одомашнених у середземноморському світі плодових дерев була маслина, котру культивували, починаючи десь із 4000 р. до н. е. за її олійний уміст. Культурні маслини не тільки більші розміром, а й більш олійні, ніж дикорослі. Стародавні рільники обрали сезам, гірчицю, мак і льон також за їхнє оліїсте насіння, а сучасні ботаніки-селек- ціонери вчинили так само із соняшником, сафлором і бавовником.

До того, як останнім часом із бавовнику почали добувати олію, його добирали, ясна річ, за волокна, що використовувалися для виготовлення тканин. Ці волокна (які називають лінтом) являють собою пух на насінні бавовнику. Ранні рільники Америки та Старого світу незалежно одне від одного дібрали різні види бавовнику за їхній довгий лінт. Натомість у льоні та коноплі — двох інших культурах, із яких виробляв тканини стародавній світ, волокна містяться в стеблі, тож рослини добирали за довгі, прямі стебла. Хоча ми зазвичай уважаємо, що більшість культурних рослин вирощували заради їжі, льон також належить до найдавніїпих культур (одомашнений десь до 7000 р. до н. е.). Із нього ткали полотно — головну тканину Європи аж до кінця Промислового перевороту, коли його замінили бавовна і синтетичні матеріали.

Досі ми говорили лише про зміни, які відбувалися процесі еволюції диких рослин у культурні рослини і стосувалися помітних для ранніх рільників ознак — розміру плоду, гіркоти, соковитості та оліїстості. Збираючи врожай лише тих окремих диких рослин, які максимально володіли цими бажаними ознаками, стародавні люди несвідомо поширювали ці рослини і вивели їх на шлях одомашнення.

Однак, крім цього, були ще принаймні чотири види вагомих змін, про які збирачі ягід гадки не мали. У цих випадках збирачі ягід спричинили зміни або через збирання врожаю доступних рослин, тоді як інші рослини лишалися поза їх увагою із неочевидних для них причин, або через зміну умов добору, які діяли на рослини.

Перша така зміна стосується механізмів поширення насіння у дикій природі. Багато рослин мають спеціальні механізми для його розсіяння (і тим самим заважають людям ефективно його збирати). Урожай можна було зібрати лише із рослин-мутантів, яким бракувало цих механізмів, тож саме вони стали предками культурних рослин.

Промовистий приклад — горох, чиє насіння (горошини, які ми їмо) сховані в стручок. Щоб прорости, дикі горошини мали вибратися зі стручка. Для досягнення цієї мети в рослини розвинувся ген, який викликає розлущування стручка і розкидання горошин. Стручки окремих рослин-мутантів не розлущуються. В дикій природі такі горощини-мутанти пропадуть, поховані в стручку на рослині, а виживуть лише гени стручків, які вчасно розлущуються. Але інтересам людей відповідали саме такі нерозлущені стручки, що захищалися висіти на рослині, оскільки в.они єдині були доступні для збирання. Тож тільки-но люди почали приносити дикорослий горох додому, щоб їсти, вони відразу започаткували добір цих одцргенних мутантів. Аналогічних мутантів, які не розлущувалися, було дібрдно серед сочевиці, льону та маку.

Насіння дикорослих пшениці та ячменю зібране не в, розлущуваний стручок, а на верхівці стебла, яке спонтанно руйнується, розсіюючи навколо себе зерно, яке потім проростає. Достатньо мутації одного, геца,, щоб запобігти руйнуванню стебла. В дикій природі така мутація була би смертельною, для рослини, бр її насіння просто зависло б у повітрі, не маючи змоги прорости і пустиди короні,. Це мутоване насіння задцідалоря на. стеблі, слухняно чекаючи, поки його зберуть і віднесуть додрму дірди. Коли л юди; цирощували ці зібраці мутрвагіі насінини, кожна мусована царіцина цартупното покоління знору потрапляла до зібраного рільниками вррдсалд і до наступного, посіву, тоді: як нормальне насіння з наступного покоління осипалося на землю і, не потрапляло,до рук рільників. Тож рільники розвертали напрямок природного добору на 180 градусів: колишні успішні генц тепер раптово ставали смертельними, а безнадійний мутант ставав успішним. 10 тис. років тому цей несвідомий, добір колосків пшениці та ячменю, які не руйнувалися, став, безперечно, першим значним «покращенням» рослини людиною. Ця зміна позцачила собою початок рільництва, на, родючому півмісяці.

Зміна другого типу була ще менш помітною для стародавніх збирачів. Швидке й, одночасне проростання всіх наріциц, могло виявитися, смертельним для однорічних рослин у регіонах із дуже цепередбачуваним кліматом. Якби так сталося, всі сіянці могли б загинути від однієї-єдиної посухи, або заморозку, після чого не лишилося б насіння для продовження виду. Тому в багатьох однорічних рослин розвинулася здатність збільшувати свої шанси на розмноження за допомогою інгібіторів проростання, які спершу вводять насіння в стан спокою, а потім розтягують їхнє проростання на кілька років. У такий спосіб навіть після загибелі більшості паростків від періоду несприятливої', пргоди в землі задишаться здатні до пррростання зернята.

Одна поширена адаптація, яка збільшує шанси диких рослин на виживання, полягає в тому, що вони огортають своє насіння товстою оболонкою або панциром. До багатьох диких рослин із такими адаптаціями належать пшениця, ячмінь, горох, льон і соняшник. Хоча те зерно, яке пускає паростки пізно, все ще має можливість прорости в дикій природі, погляньмо, що відбувається у зв’язку з розвитком рільництва. Перші рільники шляхом спроб і помилок виявили, що вони зберуть більший урожай, якщо будуть обробляти і зрошувати землю, а потім сіяти в неї зерно. Після цього зерно, якр проростало відразу, давало рослини, врожай з яких збирали того-таки року і сіяли, його наступного року. Але багато диких зерен пускали паростки не відразу, т;ож вони не давали врожаю.

Випадковим мутовацим особинам серед диких рорлин бракувало товстих офрдрнок на нарінні, або інших інгібіторів проростання. Всі такі мутанти вчасно проростали і, давали врожай також із мутованих зерен. Ранні рільники не прмічали цієї різниці так, як під час добору великих ягід. Але цикл «посів — ріст — збирання врржаю» залишад лише мутантів, відсікцочи всі інщізерна. Як і зміни, в поширенні насіння, ці зміни в інгібіції проростання притаманні пшениці, ячменю, гороху та багатьом іншим злакам на відміну від їхніх дикорослих предків.

Останній вагомий тип невидимої для ранніх рільників зміни стосувався репродукції рослин. Одна з поширених проблем селекції культурних рослин прлягає в тому, що випадкові мутовані оробцни корисніші для людей (завдя ки, скажімо, більшим і менш гірким плодам), ніж нормальні особини. Якщо ці корисні мутанти схрестяться далі з нормальними рослинами, мутацію відразу буде розбавлено або втрачено. За яких же обставин вона зберігалася в ранніх рільників?

У випадку рослин, які самі,відтворюють себе, мутант збережеться автоматично. Це стосується рослин, які розмножуються вегетативним шляхом (із бульб або коренів материнської рослини) або рослин-гермафродитів, здатних самостійно запліднювати себе. Проте переважна більшість диких рослин не розмножується в такий спосіб. Вони належать або до гермафродитів, що не здатні запліднювати себе і мусять схрещуватися з іншими особина- ми-гермафродитами (чоловіча частина одного запліднює жіночу частину іншого, а чоловіча частина,останнього запліднює жіночу частину першого), або до рослин, що діляться на чоловічі і жіночі особини на кшталт ссавців. Перші називаються самонесумісними гермафродитами, а останні — дводомними видами. Але в обох випадках це була погана новина для стародавніх рільників, які в такий спосіб швидко б утрачали всі корисні мутації, навіть не усвідрмдюючи причин щього.

Розв’язання цієї проблеми спиралося на інший тип невидимої зміни. Численні мутації рослин зачепили і репродуктивну систему. Деякі особи- ни-мутанти плодоносили навіть без запліднення, завдяки чому ми сьогодні маємо безкісточкові банани, виноград, апельсини й ананаси. Деякі гермаф- родити-мутанти втрачали свою самонесумісність і починали запліднювати себе — за приклад можуть правити багато плодових дерев, як-от слива, персик, яблуня, абрикоса і вишня. Деякі мутовані види винограду, які в нормальному стані були дводомними, ділячись на чоловічі й жіночі особини, також стали самозапліднюваними гермафродитами. Завдяки всім цим засобам ранні рільники, котрі не розуміли репродуктивної біології рослин, усе ж таки залишилися з корисними культурними рослинами, які належно розмножувалися і були варті повторного вирощування, а не з попервах обнадійливими мутантами, чиє недолуге потомство було приречене на викидання.

Отже, рільники проводили добір серед окремих особин рослин на основі не лише відчутних якостей, як-от розмір і смак, а й на основі невідчутних ознак, як-от механізм поширення насіння, інгібіція проростання та репродуктивна біологія. Як наслідок, різні рослини було дібрано за цілком різні або навіть протилежні ознаки. Деякі рослини (скажімо, соняшник) добирали за велике насіння, тоді як інші (приміром, банани) — за дрібне насіння або навіть його відсутність. Салат дібрали за його розкішне листя коштом його насіння і плоду; пшеницю і соняшник — за насіння коштом листя; а кабачки — за плоди коштом його листя. Особливо повчальні ті випадки, коли один дикорослий вид зазнавав різного добору для різних цілей, через що з нього поставали дві досить відмінні культурні рослини. Наприклад, буряки були відомі вже у вавилонські часи, коли їх вирощували заради листя (на кшталт сучасних сортів, відомих як мангольд, або листовий буряк); потім їх почали культивувати за їстівні корені й кінець кінцем (у XVIII сторіччі) — за уміст цукру (цукрові буряки). Предкову капусту вирощували попервах, напевно, заради її оліїстого насіння, але потім вона зазнала ще більшого вріз- номанітнення, ніж буряк, мірою того, як її добирали заради листя (сучасна білокачанна і листова капуста), заради стебла (кольрабі), бруньок (брюссельська капуста) або суцвіть (цвітна капуста і броколі).

Досі ми розглядали перетворення диких рослин на культурні в результаті свідомого або несвідомого добору, який провадили рільники. Тобто рільники спершу дібрали насіння певних особин диких рослинних видів, щоб принести їх до своїх городів, а потім щороку вибирали певне потомство цих рослин, щоб садити його наступного року. Але значна частина перетворення відбувалася в результаті добору рослинами самих себе. Дарвінова фраза «природний добір» стосується певних особин одного біологічного виду, які виживають краще і/або відтворюють себе успішніше, ніж особини-конку- ренти того самого виду в природних умовах. По суті, добір здійснюють природні процеси диференційованого виживання і відтворення. Якщо змінюються умови, різні типи особин можуть відтак виживати або відтворюватися краще і стати «природно дібраними», внаслідок чого вся популяція зазнає еволюційної зміни. Класичний приклад — розвиток індустріального меланізму в британських метеликів: темніші особини метеликів стали відносно поширенішими за блідіших, коли протягом XIX століття довкілля стало бруднішим, оскільки темні метелики були менш помітними на темних, брудних деревах, ніж бліді, котрі чітко виділялися на такому тлі, а отже, мали гірші шанси уникнути уваги хижаків.

Рільництво також змінило довкілля для рослин не менше, ніж Промисловий переворот змінив його для метеликів. Оброблений, удобрений, политий, прорваний город створює зовсім інші умови росту, ніж сухий і неудо- брений схил пагорба. Багато змін рослин у ході одомашнення сталися внаслідок таких змін умов, а отже, зміни привілейованих типів особин. Скажімо, коли рільник густо сіє насіння на городі, він викликає гостру конкуренцію між насінинами. За таких сприятливих умов велике насіння скористається своєю перевагою і проросте швидше, а отже, тут воно буде привілейованим порівняно із дрібним насінням, яке раніше мало перевагу на сухих, неудобрених схилах, де насіння було розрідженішим, а конкуренція — менш гострою. Така інтенсифікація конкуренції між рослинами сама собою зробила вагомий внесок у збільшення розміру насіння, а також у багато інших змін, які відбулися під час перетворення диких рослин на стародавні сіль- госпкультури.

Чим пояснюється надзвичайна різниця в легкості одомашнення рослин, через яку одні види було одомашнено давним-давно, а інші мусили чекати аж до Середньовіччя, тоді як ще інші виявилися неподатливими до будь-яких наших зусиль? Можна знайти чимало відповідей на це питання, розглянувши добре з’ясовану послідовність одомашнення різних рослин на теренах Родючого півмісяця.

Виявляється, найдавніші культурні рослини Родючого півмісяця, зокрема пшениця, ячмінь і горох, одомашнені близько 10 тис. років тому, постали із дикорослих предків, які пропонували багато вигод. Навіть у своєму дикому стані вони вже були їстівними і давали високі врожаї. їх легко вирощувати — варто лише посіяти або посадити. Вони швидко ростуть і дають урожай уже за кілька місяців після сівби — а це велика перевага для рільників-початків- ців, котрі перебували на межі між кочовим мисливством і осілим сільським життям. їх легко зберігати, на відміну від пізніше одомашнених рослин, як- от полуниць і салату. Здебільшого вони самозапильні: тобто різновиди цієї культурної рослини можуть самі себе запліднювати, а отже, передавати по- томству власні бажані гени без змін, не схрещуючись із іншими різновидами, що несуть менш корисні для людей властивості. Нарешті, їхні дикорослі предки потребували незначних генетичних змін, аби стати культурними рослинами, — приміром, пшениці достатньо було лише мутацій, пов’язаних із неруйнуванням колоска й одночасним швидким проростанням.

На наступній стадії розвитку культурних рослин близько 4000 р. до н. е. відбулося одомашнення фруктових і горіхових дерев, зокрема маслини, інжиру, фінікової пальми, гранатового дерева і винограду. їхнім недоліком порівняно зі злаками і бобовими було те, що вони не давали врожаю принаймні три роки після посадки, а найбільшої врожайності досягали не раніше як за десять років. Отже, вирощувати ці культури могли лише люди, які повністю перейшли до осілого сільського життя. Але навіть ці ранні фруктові й горіхові дерева були найлегшими для культивації. На відміну від пізніше одомашнених дерев їх можна було вирощувати безпосередньо за допомогою зрізаних пагонів або навіть насіння. Зрізані пагони дають перевагу, оскільки, якщо стародавнім рільникам вдавалося знайти або виростити родюче дерево, вони могли за допомоги цього методу гарантувати, що все його потом- ство буде таким самим, як і це дерево.

На третій стадії відбулось одомашнення фруктових дерев, які набагато важче культивувати, зокрема яблуні, груші, сливи і вишні. Ці дерева не можна виростити зі зрізаних пагонів. Так само немає сенсу марнувати зусилля на їх вирощування з кісточок, позаяк потомство навіть найкращих дерев цих видів дуже розмаїте і здебільшого дає нікчемні плоди. Натомість ці дерева слід вирощувати за допомогою складного методу щеплення, винайденого в Китаї набагато пізніше по зародженню рільництва. Щеплення проводити складно не лише тоді, коли відомий його принцип — сам цей принцип можна було відкрити лише шляхом свідомого і доцільного експериментування. Тому винайдення щеплення ніяк не могло відбутися в результаті випорожнення якого-небудь кочовика на відхожому місці, до якого він пізніше повернувся і був приємно вражений, знайшовши там дерево з чудовими плодами.

Багато з цих одомашнених на пізній стадії фруктових дерев породжували ще одну проблему через те, що їхні дикорослі предки не були самозапильними. Вони запилювалися перехресним способом від іншої рослини, що належала до генетично відмінного різновиду того самого виду. А отже, ранні садівники мусили або знайти мутовані дерева, які не потребували перехресного запилення, або навмисно вирощувати генетично відмінні різновиди або чоловічі й жіночі особини поруч одна з одною в одному саду. Всі ці труднощі викликали затримку з одомашненням яблуні, груші, сливи і вишні аж до настання класичної античності. Втім, десь у той самий час із набагато меншими зусиллями з’явилася інша група доместикатів із диких рослин, які попервах утвердилися як бур’яни на полях зі свідомо культивованими рослинами. До культурних рослин, які починали як бур’яни, належать жито й овес, ріпа й редиска, буряк, цибуля порей та салат.

Хоча щойно описана мною послідовність одомашнення стосується Родючого півмісяця, частково подібні траєкторії характерні й для інших частин світу. Зокрема, пшениця і ячмінь із Родючого півмісяця належать до типу культурних рослин, які називаються злаковими або зерновими культурами (всі вони належать до родини тонконогових), а горох і сочевиця з Родючого півмісяця — приклади бобових культур, які всі, серед них і квасоля, належать до родини бобових. Злакові культури мають ту перевагу, що вони швидко ростуть, містять багато вуглеводів і приносять аж до тонни їстівного врожаю на гектар культивованої землі. Як наслідок, сьогодні злакові дають більше половини всіх калорій, які споживають люди, і охоплюють п’ять із дванадцяти головних культурних рослин світу (пшениця, кукурудза, рис, ячмінь і сорго). Багатьом злаковим культурам бракує білку, але цей недолік компенсують бобові, котрі часто на 25% складаються саме із білку (а соя — на 38%). Отож, злакові та бобові разом забезпечують багато складників збалансованого харчового раціону.

Із табл. 7.1 видно, що одомашнення місцевих комбінацій злакових і бобових культур започатковувало харчове виробництво в багатьох регіонах. Найвідоміші такі приклади — комбінації пшениці та ячменю із горохом і сочевицею на Родючому півмісяці, комбінація кукурудзи із кількома видами квасолі в Мезоамериці та комбінація рису та проса із соєю та іншими бобовими культурами в Китаї. Менш відомі африканська комбінація сорго, африканського рису й африканського проса²⁴ із коров’ячим горохом²⁵ і африканським земляним горіхом²⁶ та андська комбінація незлакової зернової культури кіноа²⁷ із кількома видами квасолі.

Табл. 7.1 також демонструє, що раннє одомашнення льону для отримання волокон на Родючому півмісяці мало аналоги і в інших місцях. Конопля, чотири види бавовнику, юка та агава кожна по-своєму забезпечували волокна для виготовлення мотузок і тканого одягу в Китаї, Мезоамериці, Індії, Ефіопії, Субсахарській Африці та Південній Америці. У деяких із цих регіонів їх доповнювала вовна, отримувана від свійських тварин. Серед усіх центрів раннього харчового виробництва лише схід Сполучених Штатів і Нова Гвінея не мали власної волоконної культури.

Таблиця 7.1. Приклади найважливіших ранніх типів культурних рослин,

що вирощувалися в стародавньому світі

Тип культурної рослини

Регіон

злакові та інші тонконогові

бобові

Родючий півмісяць

пшениця-двозернянка (емер), пшениця-однозернянка, ячмінь

горох, сочевиця, турецький горох (нут)¹⁰

Китай

могар (головчасте просо)^{28 29}, звичайне просо¹², рис

соя, незграбна квасоля (адзукі)¹³

Мезоамерика

кукурудза

квасоля звичайна, квасоля гостролиста (тепарі)¹⁴, яскраво-червона квасоля¹⁵

Анди, Амазонія

кіноа, [кукурудза]

лімська квасоля¹⁶, звичайна квасоля¹⁷, арахіс

Західна Африка і Сахельський пояс

сорго, африканське просо, африканський рис

коров'ячий горох, африканський земляний горіх

Індія

[пшениця, ячмінь, рис, сорго, просо]

гіацинтовий біб¹⁸, урад¹⁹, маш²⁰

Ефіопія

теф, пальчасте просо²¹, [пшениця, ячмінь]

[горох, сочевиця]

Схід США

канарковик каролінський²², карликовий ячмінь²³, гірчак прямий²⁴, лобода²⁵

—

Нова Гвінея

цукрова тростина

—

Продовження табл.

Тип культурної рослини

волоконні

коренеплоди,

бульби

гарбузові

льон

-

диня

конопля

—

[диня]

бавовник звичайний (Gossypium hirsutum), юка, агава

хікама³⁰

кабачок (Cucurbita реро тощо)

бавовник барбадоський (Gossypium barbadense)

маніок, батат, картопля, квасениця бульбоносна³¹

кабачок (Cucurbita maxima тощо)

бавовник трав'янистий (Gossypium herbaceum)

африканський ямс

кавун, кабак-сулійник

бавовник деревоподібний (Gossypium arboreum), льон

—

огірок

[льон]

-

-

—

топінамбур³²

кабачок (Cucurbita реро)

-

ямс, таро

—

У таблиці наведено головні сільгоспкультури, які належать до п’яти типів культурних рослин, із найдавніших рільничих стоянок різних частин світу. У квадратних дужках вписано назви рослин, які було одомашнено деінде; місцеві доместикати в дужки не взято. Пропущено рослини, які прибули або стали важливими пізніше, як-от банани в Африці, кукурудза і квасоля на сході США та батат у Новій Гвінеї. Бавовник охоплює чотири види роду Gossypium, кожен із яких ендемічний для відповідної частини світу; кабачок охоплює п’ять видів роду Cucurbita. Зауважте, що злакові, бобові та волоконні культурні рослини започаткували рільництво у більшості регіонів, тоді як коренеплідні й бульбові та гарбузові відіграли важливу роль на ранніх стадіях лише в деяких регіонах.

Крім цих паралелей були також і значні відмінності між системами харчового виробництва світу. Одна з них полягає в тому, що на більшій частині Старого світу рільництво передбачало сіяння насіння і монокультурні поля, а Відтак — оранку. Тобто насіння сіяли, розсипаючи його зі жмені, тож усе поле відводилося під одну культуру. Після одомашнення корів, коней та інших великих ссавців, їх запрягли в плуг, а отже, поля почали обробляти за допомогою м’язової сили тварин. Однак у Новому світі не було одомашнено жодної тварини, яку можна було б запрягти в плуг. Натомість поля завжди обробляли ручними палицями або мотиками, кожну насінину садили окремо, а не розсіювали жменями. Тому більшість полів Нового світу набули вигляду змішаних городів із багатьма різними культурами, які вирощували впереміш, а не монокультурних ланів.

Інша вагома відмінність між рільничими системами полягала в основних джерелах калорій і вуглеводів. У більшості регіонів цю роль виконували злаки. Однак в інших місцях її перебирали на себе або поділяли зі злаками коренеплоди й бульби, котрі мали маргінальне значення для стародавніх Родючого півмісяця та Китаю. Маніок (інша назва — касава) та батат стали головними продуктами харчування в тропічній Південній Америці, картопля і квасениця бульбоносна — в Андах, африканський ямс — в Африці, а індійсько-тихоокеанський ямс і таро — в Південно-Східній Азії та Новій Гвінеї. Деревні культури, передусім банан і хлібовець, також давали багаті вуглеводами плоди для жителів Південно-Східної Азії та Нової Гвінеї.

Отож, коли настали староримські часи, у світі вже культивували майже всі основні культурні рослини сучасного світу. Так само, як зі свійськими тваринами (в чому ми переконаємося в дев’ятому розділі), стародавні мис- ливці-збирачі дуже добре зналися на місцевих диких рослинах, а стародавні рільники, очевидно, виявили й одомашнили майже всі з них, які були варті одомашнення. Звісно, середньовічні монахи почали культивувати полуницю та малину, а сучасні селекціонери досі займаються поліпшенням стародавніх культур, додавши також деякі інші другорядні культури до переліку доместикатів, зокрема деякі ягоди (приміром, чорницю, журавлину та ківі) і горіхи (макадамія, пекан і кеш’ю). Але ці нові додатки залишаються ма- лозначущими порівняно зі стародавніми харчовими «стовпами» на кшталт пшениці, кукурудзи та рису.

Утім, у нашому списку тріумфів бракує кількох диких рослин, які, попри їхню харчову цінність, люди так і не зуміли одомашнити. Серед найзначні- ших наших невдач — дуби, чиї жолуді правили за основний харч для корінних американців Каліфорнії та сходу США, а також були запасним харчем для європейських селян у періоди голоду через неврожай. Жолуді мають високу харчову цінність, адже вони багаті на крохмаль і жир. Як і багато їстівних у всьому іншому диких плодів, більшість жолудів містять гіркі таніни, але їх цінителів це не зупинило. Вони навчилися давати раду танінам так само, як інші давали раду гірким складникам мигдалю та інших диких рослин: або шляхом молоття й вилуговування жолудів видаляючи з них таніни, або збираючи врожай тільки з випадкових дубів-мутантів із низьким умістом танінів.

Чому ж ми не спромоглись одомашнити таке цінне харчове джерело як дуб? Чому одомашнення полуниці та малини зайняло так багато часу? Що в цих рослинах особливого, що завадило раннім рільникам підкорити ЇХ, хоча ці самі рільники зуміли опанувати настільки складний метод, як щеплення?

Виявляється, у дубів є три вади, які перешкоджають їх одомашненню. По-перше, на їхній повільний ріст не вистачить терпіння більшості рільників. Засіяний лан пшениці дає врожай за кілька місяців; посаджене мигдальне дерево почне давати плоди за три-чотири роки; а саджанець дуба досягне врожайного віку лише через десять або й більше років. По-друге, в ході еволюції дуб пристосував розмір і смак своїх плодів до потреб білок, яких ми всі бачили за закопуванням, викопуванням і поїданням жолудів. Дуби проростають із випадкових жолудів, які білка забуває викопати. Оскільки щороку мільярди білок запихають сотні жолудів у майже кожну придатну для проростання дубів схованку, у людей не було можливості дібрати жолуді, які вони хотіли. Напевно, ті самі проблеми повільного росту і прудких білок пояснюють, чому бук і гікорі, горіхи яких у дикому вигляді активно збирають європейці та корінні американці відповідно, не було одомашнено.

Кінець кінцем, найважливіша відмінність між мигдалем і жолудем полягає в тому, що гіркоту в мигдальному дереві контролює один-єдиний домінантний ген, а в дубі її, схоже, контролюють багато генів. Якби стародавні садівники посадили мигдальні горіхи або жолуді від випадкового негіркого дерева-мутанта, закони генетики говорять, що половина горіхів від отриманого в такий спосіб дерева таки буде негіркою у випадку мигдалю, але майже всі будуть гіркими у випадку дуба. Сам цей факт загасить початковий запал будь-якого потенційного садівника — цінителя жолудів, котрий навіть позбувся білок і запасся терпінням.

Щодо полуниці та малини, тут виникає аналогічний клопіт із дроздами та іншими птахами-цінителями ягід. Римляни, скажімо, доглядали за дикими суницями на своїх городах. Але оскільки мільярди європейських дроздів випорожняли із себе насіння суниць у кожному можливому місці (зокрема й на городах римлян), полуниці й далі родили дрібними ягодами, яких хотіли дрозди, а не великими, яких хотіли люди. Лише завдяки нещодавно винайденим захисним сіткам і теплицям ми зрештою зуміли завдати поразки дроздам і довести полуницю та малину до наших стандартів.

Таким чином, ми побачили, що відмінність між велетенськими полуницями із супермаркету та дрібними суницями з лісу — лише один із прикладів різноманітних особливостей, які відрізняють культивовані рослини від їхніх дикорослих предків. Попервах ці відмінності постали із природного розмаїття самих диких рослин. Деякі з них, як-от розмаїття розміру ягід або гіркоти горіхів, легко зауважували ранні рільники. Інше розмаїття, як-от механізмів поширення насіння або його проростання, люди не зауважували аж до виникнення сучасної ботаніки. Та хоч би як стародавні збирачі добирали дикі їстівні рослини — свідомо або ні, — подальша еволюція диких рослин у культурні була попервах ненавмисним процесом. Вона неминуче витікала із нашого добирання серед особин диких видів і зі змагання серед особин на городах, яке віддавало перевагу не тим особинам, які отримували її в диісій природі.

Ось чому Дарвін свою видатну працю «Походження видів» не розпочав із розповіді про природний добір. Натомість перша частина складається з розлогої розповіді про постання наших одомашнених рослин і тварин шляхом штучного добору, який здійснювали люди. Замість того, щоб почати з обговорення ґалапаґоських птахів, які в нас зазвичай асоціюються з ним, Дарвін розпочинає книгу з розгляду того, як рільники своїми руками створювали різні сорти аґрусу! Він пише: «В творах із садівництва мені зустрічались вирази подиву перед разючою майстерністю садоводів, які зуміли дістати такі блискучі результати від такого жалюгідного матеріалу; але майстерність ця була дуже проста і щодо одержаного кінцевого результату застосовувалася майже несвідомо. Вона полягала в розведенні кращого з відомих різновидів, у висіві насіння від нього і, якщо з’являлася трохи краща форма, в доборі її; те саме повторювалося в кожному новому поколінні»³³. Ці принципи розвитку рослини через штучний добір досі правлять нам за найзрозуміліші зразки походження видів через природний добір.

РОЗДІЛ 8

Яблуня чи індіанці?

Щ

ойно ми побачили, як народи деяких регіонів почали культивувати дикі види рослин, зробивши крок, який матиме колосальні непередбачені наслідки для їхнього способу життя та місця їхніх нащадків в історії. Повернімося ж тепер до наших запитань. Чому рільництво так і не виникло самостійно в деяких родючих і надзвичайно підхожих для цього районах, як- от Каліфорнія, Європа, помірно-кліматична Австралія і Субекваторіальна Африка? Чому серед тих регіонів, де рільництво таки постало незалежно, в одних місцях воно з’явилося раніше, ніж в інших?

Напрошуються два протилежні пояснення: проблеми із місцевим населенням або проблеми із наявними в цій місцевості дикими рослинами. З одного боку, якщо припустити, що майже кожна добре зволожувана помірна або тропічна територія планети пропонує достатню кількість видів диких рослин, придатних для одомашнення, тоді пояснення відсутності тут власного рільництва може стосуватися лише культурних характеристик місцевого населення. З іншого боку, якщо припустити, що на кожній значній території планети є хоча б невелика кількість людей, охочих до експериментування, яке веде до одомашнення, тоді лише відсутністю підхожих диких рослин можна пояснити, чому в деяких районах не розвинулося харчове виробництво.

Ми переконаємося в наступному розділі, що аналогічну проблему з одомашненням великих диких ссавців розв’язати легше, позаяк їхніх видів значно менше, ніж видів рослин. На світі всього-на-всього близько 148 видів великих диких наземних травоїдних або всеїдних ссавців, котрих можна вважати кандидатами на одомашнення. Придатність ссавця для одомашнення визначає відносно незначна кількість чинників. Тому алгоритм відповіді на питання досить очевидний: укласти вичерпний перелік великих ссавців регіону і переконатися, чи була невдача з одомашненням ссавців у цьому регіоні спричинена відсутністю пригожих диких видів або чи пов’язана вона з особливостями місцевого населення.

Цей підхід набагато важче застосувати до рослин лише через саму тільки їхню кількість: у природі налічується 200 тис. диких квіткових рослин, які становлять більшість вегетаційної маси планети і з яких постали майже всі наші культурні рослини. Тож ми не маємо надії обстежити всі дикі рослинні види навіть окремо взятої території, наприклад Каліфорнії, і оцінити, скільки з них піддавалися одомашненню. Але ми невдовзі побачимо, як можна подолати цю проблему.

Почувши про таку величезну кількість квіткових рослин, кожен відразу вирішить, що якщо їх стільки на Землі, то будь-яка територія з достатньо м’яким кліматом має більш ніж достатньо рослинних видів, аби забезпечити силу-силенну кандидатів для створення культурних рослин.

Але відразу зауважте, що величезна більшість диких рослин непридатні для нас із самоочевидних причин: вони дерев’янисті, не дають їстівного плоду, а їхнє листя і коріння також неїстівне. Із усіх 200 тис. диких рослинних видів люди їдять лише кілька тисяч, і лише кілька сотень із цих останніх було більшою або меншою мірою одомашнено. І навіть із цих кількох сотень культурних рослин більшість робить мізерний внесок у наш харчовий раціон, і їх би самих по собі не вистачило, щоб підтримати виникнення цивілізацій. Лише якийсь десяток видів дає понад 80% щорічного світового врожаю всіх культурних рослин. До цієї десятки лідерів входять: злакові — пшениця, кукурудза, рис, ячмінь і сорго; бобова соя; коренеплоди і бульби — картопля, маніок і батат; джерела цукру — цукрова тростина і цукровий буряк та фрукт банан. Самі тільки злакові нині дають понад половину всіх калорій, які споживає все населення світу. Якщо зважити, що в світі лише кілька основних культурних рослин, усі з яких було одомашнено тисячі років тому, не дивно, що багатьом регіонам світу взагалі бракує хоч якихось диких місцевих рослин зі значним потенціалом. Те, що в наш час не вдалося одомашнити хоча б одну нову харчову рослину, яка б зайняла визначне місце в нашому харчуванні, свідчить, що стародавні народи, мабуть, таки справді обстежили майже всі корисні дикі рослини й одомашнили всі з них, що були варті зусиль.

Утім, невдачі з одомашненням деяких диких рослин світу все-таки важко пояснити. Найбільш кричущі приклади стосуються рослин, які було одомашнено в одному регіоні, але не в іншому. В таких випадках ми маємо певність, що розвинути культурну рослину із цієї дикої було можливо, тож мусимо запитати себе: чому цей дикий вид не одомашнили в деяких регіонах?

Типовий приклад, який збиває з пантелику, пропонує Африка. Важливий злак сорго було одомашнено в Сахельському поясі, що лежить відразу на південь від Сахари. Ця рослина також трапляється у дикорослому вигляді далі на південь аж до Південної Африки, однак ані вона, ані яка-небудь інша рослина не культивувалися в Південній Африці до прибуття туди всього комплекту культурних рослин разом із бантуськими рільниками, які принесли їх із регіонів на північ від екватора 2 тис. років тому. Чому тубільні народи Південної Африки не одомашнили сорго власноруч?

Не менш збиває з пантелику те, що тубільне населення не змогло одомашнити льон на його дикому ареалі у Західній Європі та Північній Америці або пшеницю-однозернянку на її дикому ареалі в Південних Балканах. Позаяк обидві рослини належали до перших восьми культурних рослин Родючого півмісяця, вони були, вочевидь, найлегше одомашнюваними з усіх диких рослин. їх починали вирощувати у цих частинах ареалу дикорослого поширення за межами Родючого півмісяця, тільки-но вони туди прибували разом із повним комплектом харчового виробництва із Родючого півмісяця. Чому ж народи цих віддалених територій не почали вирощувати їх самостійно?

Аналогічно всі чотири найдавніше одомашнені плодові рослини Родючого півмісяця в дикорослому вигляді поширені далеко за межами Східного Середземномор’я, де їх було вперше одомашнено: маслина, виноград та інжир трапляються на захід аж до Італії, Іспанії та Північно-Західної Африки, а фінікова пальма поширена по всій Північній Африці та Аравії. Ці чотири види явно найлегше піддавалися одомашненню серед усіх дикорослих плодових дерев. Чому ж люди за межами Родючого півмісяця не змогли одомашнити їх, розпочавши їх вирощування лише тоді, коли їх уже було одомашнено в Східному Середземномор’ї і занесено звідти до них?

Не менш вражаючий приклад — дикорослі види, що їх не було одомашнено в регіонах, де харчове виробництво самостійно так і не постало, хоча вони мали близьких родичів, одомашнених деінде. Скажімо, маслину Olea europea³⁴ було одомашнено в Східному Середземномор’ї. На території тропічної та Південної Африки, Південної Азії та Східної Австралії росте близько 40 інших видів маслини, деякі з-поміж яких близько споріднені з Olea europea, але жоден із них ніколи не було одомашнено. Така сама справа із дикорослими видами яблуні та винограду: їх було одомашнено в Євразії, але багато споріднених із ними видів ростуть у Північній Америці, окремі з яких уже в наш час було схрещено із культурними сортами, що походили від їхніх євразійських родичів, щоб поліпшити ці сорти. Чому ж тоді корінні американці не одомашнили ці вочевидь корисні яблуні та виногради самостійно?

Можна без кінця-краю блукати лабіринтами пояснень. Але в їхньому пошуку буде одна фатальна хиба: одомашнення рослин полягає не просто в тому, що мисливці-збирачі одомашнюють якусь одну рослину, а в усьому іншому продовжують вести свій кочовий спосіб життя. Припустімо, що із північноамериканської яблуні-дички справді постало би чудове плодове дерево, якби тільки індіанські мисливці-збирачі осіли й почали культивувати його. Але кочові мисливці-збирачі нізащо б не облишили свій традиційний спосіб життя, не осіли селами і не почали доглядати яблуневі сади, якщо в них під рукою не було інших придатних до одомашнення диких рослин і тварин, які би дозволили осілому виробничому життю стати конкурентоспроможним порівняно із мисливством-збиральництвом.

Одне слово, як можна загалом оцінити потенціал усієї локальної флори для одомашнення? У випадку цих корінних американців, які не зуміли одомашнити північноамериканську яблуню, проблема полягала в самих індіанцях чи в яблунях?

Аби відповісти на це питання, ми зараз порівняємо три регіони, що лежать на протилежних полюсах шкали осередків одомашнення. Один із них, як ми вже переконалися — Родючий півмісяць, — був, мабуть, найдавнішим центром харчового виробництва в світі, місцем появи кількох основних сільгоспкультур сьогоденного світу та майже всіх його свійських тварин. Два інші регіони — Нова Гвінея та схід США — теж одомашнили місцеві рослинні види, але цих видів було мало (лише один із них поширився світом), а створені ними харчові комплекти не змогли підтримати далекосяжний розвиток людських технологій і політичної організації, як на Родючому півмісяці. У світлі цих зіставлень ми насамкінець порушимо питання: чи флора й довкілля Родючого півмісяця мали явні переваги над флорою і довкіллям Нової Гвінеї та сходу США?

Одним із головних фактів історії людства було особливе значення однієї частини Південно-Західної Азії, відомої як Родючий півмісяць (названої так через схожий на півмісяць вигин її височин на карті: див. мал. 8.1). Цей регіон виявився найдавнішим осередком цілої низки проривів, зокрема, місцем першої появи міст, письма, імперій і того, що ми називаємо прокляттям (або даром) цивілізації. Всі ці прориви, своєю чергою, спиралися на високу густоту населення, відкладені в запас харчові надлишки та утримання майстрів-нерільників, що стали можливими завдяки виникненню харчового виробництва у формі рільництва і тваринництва. Харчове виробництво було першим у низці вирішальних нововведень, які з’явилися на Родючому півмісяці. Тому будь-яка спроба зрозуміти витоки сучасного світу повинна спершу відповісти на питання: чому одомашнені рослини і тварини Родючого півмісяця дали цьому регіонові такий потужний ранній старт?

Малюнок 8.1. Територія Родючого півмісяця, що охоплює осередки харчового виробництва до 7000року до н. е.

На щастя, Родючий півмісяць — одна із найретельніше досліджених і найліпше опрацьованих частин світу, якщо говорити про виникнення там рільництва. Для більшості культурних рослин, одомашнених у цьому регіоні, був віднайдений дикорослий предок; його тісний зв’язок із культурною рослиною був доведений за допомогою генетичних і хромосомних досліджень; його ареал в дикорослому вигляді відомий; зміни, що відбулися з ним у ході одомашнення, було виявлено і з’ясовано часто навіть на рівні окремих генів; ці зміни було простежено в послідовних шарах археологічного літопису; відомі також приблизний час і місце одомашнення. Я не заперечую, що інші території, передусім Китай, також мали свої переваги як ранні центри одомашнення, але у випадку Родючого півмісяця ці переваги та вислідний розвиток культурних рослин можна описати набагато детальніше.

Одна з переваг Родючого півмісяця в тому, що він лежить у зоні так званого середземноморського клімату, якому притаманні м’яка, волога зима і затяжне тепле і посушливе літо. У такому кліматі перевагу мають рослинні види, які здатні витримати затяжну посушливу пору і швидко поновити ріст після повернення дощів. Багато рослин Родючого півмісяця, а надто злакові та бобові види пристосувалися до цих особливостей, набувши при цьому корисних для людей властивостей: вони стали однорічними, а це означає, що вся рослина засихає і помирає під час посушливої пори.

Впродовж свого єдиного року життя однорічні рослини залишаються невеликими травами. Натомість багато з них спрямовують більшість своєї енергії на формування великого насіння, котре перебуває в стані спокою протягом посушливої пори і готове до проростання з початком дощів. Тож однорічні рослини майже не марнують енергії на формування неїстівної деревини або волокнистих стебел на кшталт тіла дерев і кущів. Багато великих зерен, зокрема зерна однорічних злакових і бобових, їстівні для людей. До них належать шість із дванадцяти основних сільгоспкультур сучасного світу. Натомість якби ви жили біля лісу і визирнули б із вікна свого будинку, то побачили б навколо переважно дерева і кущі, більша частина тіла яких непридатна для харчування і які вкладають набагато менше енергії у формування великого їстівного насіння. Деякі лісові дерева в зонах вологого клімату, певна річ, формують велике їстівне насіння, але це насіння не пристосоване виживати протягом затяжної посушливої пори, а отже, не годиться для довгочасного збереження у відкладених людьми запасах.

Друга перевага флори Родючого півмісяця полягає в тому, що дикорослі предки багатьох культурних рослин цього регіону росли у великій кількості й давали великі врожаї навіть без людського втручання, займаючи цілі великі ділянки, цінність яких була, мабуть, очевидною для мисливців-збирачів. Експериментальні дослідження, в ході яких ботаніки збирали зерна із таких природних ділянок дикорослих злаків так само, як це робили, мабуть, мис- ливці-збирачі понад 10 тис. років тому, продемонстрували, що з них можна отримати щорічний урожай близько однієї тонни зерна на гектар, що означає 50 кілокалорій харчової цінності всього-на-всього на одну кілокалорію, вкладену в збирання врожаю. Збираючи величезну кількість диких злаків за короткий час, коли зерно дозрівало, і відкладаючи його в запас для харчування протягом року, деякі мисливсько-збиральницькі народи Родючого півмісяця вже осіли постійними селами ще до того, як почали самі вирощувати рослини.

Оскільки злаки Родючого півмісяця були настільки продуктивними у дикорослому вигляді, вони потребували небагатьох додаткових змін, коли їх почали культивувати. У попередньому розділі ми з’ясували, що найголовніші зміни — порушення природних систем поширення насіння та інгібіторів проростання — розвинулися відразу й автоматично, тільки-но люди почали культивувати насіння на полях. Дикорослі предки пшениці та ячменю виглядають настільки схожими до культурних сортів, що в їхньому зв’язку ніколи не сумнівалися. Завдяки цій легкості одомашнення великозернові однорічні рослини були першими або серед перших культурних рослин, які розвинулися не тільки на Родючому півмісяці, а й у Китаї та Сахельському поясі.

Порівняймо цю швидку еволюцію пшениці та ячменю з історією кукурудзи — провідної злакової культури Нового світу. Вірогідний дикорослий предок кукурудзи — дика рослина під назвою «теосинте» — виглядає настільки відмінною від кукурудзи за структурою своєї насінини та квітки, що ботаніки довгий час навіть сперечалися, чи була вона її предком. Цінність теосинте як джерела їжі навряд чи могла вразити мисливців-збирачів: його продуктивність у дикій природі значно поступається продуктивності дикорослої пшениці, воно дає значно менше насіння, ніж кукурудза, яка постала із нього, а його зернята загорнуті в неїстівну тверду оболонку. Щоб теосинте стало корисною для людей культурною рослиною, його репродуктивна біологія мала зазнати ґрунтовних змін, значно збільшити витрати на формування насіння і позбутися твердої, як камінь, оболонки навколо насіння. Археологи досі ведуть запеклі дискусії навколо того, скільки потрібно було сторіч або тисячоріч розвитку рослинництва в Америці, щоб стародавні крихітні кукурудзяні качани досягли розміру великого пальця, але, поза сумнівом, знадобилося ще кілька тисяч років, щоб вони досягли свого сучасного розміру. Різниця між очевидними плюсами пшениці та ячменю та труднощами, які породжувало теосинте, була, мабуть, вагомим чинником неоднакового розвитку суспільств Нового світу та Євразії.

Третьою перевагою флори Родючого півмісяця була наявність у ній високої частки гермафродитів-«одинаків», тобто рослин, які зазвичай самі себе запилюють, але при нагоді можуть запилюватися в перехресний спосіб. Пригадаймо, що більшість диких рослин — гермафродити, які регулярно запилюються в перехресний спосіб або складаються з окремих чоловічих і жіночих особин, які хоч-не-хоч у справі запилення залежать від іншої особини. Ці факти репродуктивної біології докучали раннім рільникам, позаяк, хоч би скільки вони відшукували продуктивних рослин-мутантів, їхнє потомство схрещувалося з іншими особинами, а відтак втрачало свою успадковану перевагу. Як наслідок, більшість сільгоспкультур належить до невеличкої частки диких рослин, що є самозапильними гермафродитами або репродукуються без поділу на статі шляхом вегетативного розмноження (приміром, проростаючи з кореня, який генетично дублює материнську рослину). Отже, висока частка гермафродитів-одинаків у флорі Родючого півмісяця була сприятливою для ранніх рільників, адже вона означала, що у значної частки дикої флори репродуктивна біологія зручна для людини.

До того ж такі «одинаки» були зручними для ранніх рільників тим, що вони час від часу запилювалися в перехресний спосіб, тим самим даючи початок новим різновидам, серед яких можна було вибирати. Таке випадкове перехресне запилення траплялося не тільки між особинами одного виду, а й між спорідненими видами, в результаті чого поставали міжвидові гібриди. Один із таких гібридів серед «одинаків» Родючого півмісяця — пшениця звичайна — стала найціннішою сільгоспкультурою сучасного світу.

Із восьми важливих культурних рослин, одомашнених на Родючому півмісяці, всі були «одинаками». Серед трьох злакових «одинаків» — пше- ниці-однозернянки, пшениці-двозернянки (емер) та ячменю — обидва типи пшениці пропонували додаткову перевагу у вигляді високого білкового вмісту — 8—14%. На противагу їм, найважливіші злакові культури Східної Азії та Нового світу — рис і кукурудза відповідно — мали нижчий білковий уміст, через який у місцевого населення виникали серйозні харчові проблеми.

Ось такий неповний перелік переваг, які флора Родючого півмісяця давала першим рільникам: у ній містилася незвично висока частка диких рослин, придатних для одомашнення. Однак зона середземноморського клімату, такого самого, як на Родючому півмісяці, виходить далеко за межі останнього і простягається на захід через велику частину Південної Європи та Північно-Західної Африки. Зони аналогічного середземноморського клімату можна також знайти в чотирьох інших кутках світу: Каліфорнії, Чилі, Південно-Західній Австралії та Південній Африці (мал. 8.2). Але всі вони не те що не позмагалися з Родючим півмісяцем за першість у постанні харчового виробництва — на них узагалі ніколи самостійно не з’являлося рільництво. Якою ж перевагою могла похвалитися ця конкретна зона середземноморського клімату, розміщена в Західній Євразії?

Виявляється, що вона, а надто її частина, яку називають Родючим півмісяцем, володіла принаймні п’ятьма перевагами порівняно з іншими зонами середземноморського клімату. По-перше, у Західній Євразії була незаперечно найбільша у світі зона середземноморського клімату. Як наслідок, у ній було широке розмаїття диких рослинних і тваринних видів — ширше, ніж у відносно крихітних аналогічних зонах Південно-Західної Австралії та

Чилі. По-друге, серед усіх зон середземноморського клімату саме західно- євразійській притаманна найбільша варіативність клімату від пори до пори та з року в рік. Ця варіативність у випадку флори сприяла еволюційному розвиткові великої частки однорічних рослин. Поєднання цих двох чинників — широке розмаїття видів і висока частка однорічників — означало, що в західноєвразійській зоні середземноморського клімату було значно ширше розмаїття однорічних рослин, ніж деінде.

Малюнок 8.2. Зони середземноморського клімату в світі

Значущість такого ботанічного багатства для людей ілюструє географ Марк Блумлер у своїх дослідженнях поширеності диких рослин із родини тонконогових. Із тисяч диких тонконогових видів він виділив 56, які мають найбільше за розміром насіння — найкраще серед урожаїв, які дає природа. Ці 56 видів мають насіння, щонайменше в десять разів важче, ніж у медіанних тонконогових видів (табл. 8.1). Майже всі вони були ендеміками зон середземноморського клімату або інших середовищ із сезонною посушливістю. Мало того, вони переважно зосереджувалися на Родючому півмісяці або інших частинах західноєвразійської зони середземноморського клімату, яка пропонувала широкий вибір рільникам-зачинателям: близько 32 із 56 цінних тонконогових видів усього світу! Говорячи конкретно, ячмінь і емер (пшениця-двозернянка) — дві найдавніші провідні культурні рослини

Родючого півмісяця — посідають відповідно 3-тє і 13-те місця в рейтингу 56 найбільших за розміром насінини видів. На противагу Родючому півмісяцю, китайська зона середземноморського клімату містила лише два види з цього рейтингу, Каліфорнія та Південна Африка — по одному, а Південно-Західна Австралія — взагалі жодного. Уже цей факт значною мірою пояснює перебіг історії людства.

Таблиця 8.1. Поширеність великозернових видів родини тонконогових

за регіонами світу ³⁵

Регіон

Кількість видів

Західна Азія, Європа, Північна Африка

33

Зона середземноморського клімату

32

Англія

1

Східна Азія

6

Субсахарська Африка

4

Америка

11

Північна Америка

4

Мезоамерика

5

Південна Америка

2

Північна Австралія

2

Загалом 56

близькості до теплих низовин із ріками, заплавами і пустелями, придатними для зрошувального рільництва. На відміну від цього регіону зони середземноморського клімату в Південно-Західній Австралії та, меншою мірою, Південній Африці та Західній Європі пропонують вужчий спектр висотності, природних середовищ і рельєфів.

Висотна варіативність Родючого півмісяця означала несинхронність періодів збору врожаю: у рослин вищих поясів насіння дозрівало дещо пізніше, ніж у рослин нижчих висотних поясів. Завдяки цій властивості мис- ливці-збирачі мали змогу переміщуватися вгору гірським схилом, збираючи насіння у міру його дозрівання, а не бути прив’язаними до втисненого в короткі часові рамки періоду збирання врожаю на одному висотному поясі, де все зерно достигає одночасно. Аби започаткувати рослинництво, першим рільникам потрібно було всього-на-всього взяти насіння диких злаків, які росли на гірських схилах і залежали від непередбачуваних дощів, і посіяти його у вологих долинах, де б воно росло у надійних умовах і менше залежало б від дощів.

Біологічна розмаїтість Родючого півмісяця в межах невеликих територій забезпечила четверту перевагу — його багатство на предків не тільки цінних культурних рослин, а й одомашнених великих ссавців. Далі ми переконаємося, що в інших зонах середземноморського клімату — Каліфорнії, Чилі, Південно-Західній Австралії та Південній Африці — не було або майже не було диких видів ссавців, придатних для одомашнення. На противагу цим регіонам на Родючому півмісяці дуже рано, можливо, раніше, ніж будь-яку іншу тварину, крім собаки, будь-де у світі, було одомашнено відразу чотири види великих ссавців — козу, вівцю, свиню та корову. Всі ці чотири види до сьогодні входять до п’яти найважливіших одомашнених ссавців (розділ 9). Однак їхні дикі предки водилися у дещо різних частинах Родючого півмісяця, через що ці чотири види було одомашнено в різних місцях: вівцю, напевно, в центральній частині, козу — або на височинах східної частини (гори Заґрос в Ірані), або в південно-західній частині (Левант), свиню — в північно-центральній частині, а корову — в західній частині, яка охоплювала Анатолію. Втім, попри відмінність ареалів цих чотирьох диких видів, усі вони водилися достатньо близько один до одного, щоб їх можна було легко заносити після одомашнення з однієї частини Родючого півмісяця до іншої. Таким чином, всі чотири види зрештою поширилися на весь регіон.

Рільництво започаткували на Родючому півмісяці завдяки ранньому одомашненню восьми культурних рослин, які називають «основоположними культурами» (оскільки вони поклали початок рільництву в цьому регіоні та, можливо, всьому світі). До цих восьми основоположних культур належать злаки пшениця-двозернянка (емер), пшениця-однозернянка і ячмінь; бобові сочевиця, горох, нут і вика та одна волоконна культура — льон. Серед цієї вісімки лише дві рослини — льон і ячмінь — у дикому вигляді поширені за межами Родючого півмісяця й Анатолії. Дві основоположні культури мають дуже малі ареали поширення в дикорослому вигляді: нут не зустрічається за межами Південно-Східної Туреччини, а дикий предок пшениці-двозернян- ки (емеру) не росте за межами самого Родючого півмісяця. Отже, рільництво могло постати на Родючому півмісяці на основі одомашнення місцевих рослин, не маючи потреби чекати на прибуття культурних рослин, що походили від диких предків, одомашнених деінде. Натомість дві рослини з основоположної вісімки не можна було одомашнити в іншому місці, крім Родючого півмісяця, позаяк у дикому вигляді вони більше ніде не зустрічаються.

Завдяки наявності годящих диких ссавців і рослин ранні люди Родючого півмісяця змогли швидко сформувати потужний і збалансований біологічний комплект для інтенсивного харчового виробництва. Цей комплект містив три злаки, які слугували головними джерелами вуглеводів; чотири бобові рослини, які на 20—25% складалися з білків, та чотири свійські тварини, які правили за головні джерела білків і які доповнював багатий білковий уміст пшениці, а також льон, що став джерелом волокон і олії (його зерна десь на 40% складаються з неї). Згодом, через тисячі років після початку одомашнення тварин і появи харчового виробництва, тварин почали використовувати ще й для отримання молока і вовни, а також для оранки і транспортування. В такий спосіб культурні рослини і свійські тварини перших рільників Родючого півмісяця почали задовольняти базові економічні потреби людини: вуглеводи, білки, жири, одяг, тяглова сила і транспорт.

Останньою перевагою раннього харчового виробництва Родючого півмісяця було те, що воно зазнавало меншої конкуренції з боку мисливсько-збиральницького способу життя, ніж у деяких інших регіонах, зокрема в Західному Середземномор’ї. У Південно-Західній Азії мало великих рік і лише невелика ділянка морського узбережжя, які дають убогі водні ресурси (у вигляді річок і прибережної риби та ракоподібних). Один із важливих ссав- цевих видів, за яким полювали заради м’яса — газель, — попервах водилася тут великими стадами, але зростаюче людське населення використовувало її вище рівня природного відновлення, через що її поголів’я скоротилося до невеликої кількості. Тому комплект харчового виробництва швидко став привабливішим, ніж мисливсько-збиральницький харчовий комплект. Осілі села, харчування яких спиралося на злаки, існували ще до виникнення харчового виробництва і налаштовували цих мисливців-збирачів на рільництво та скотарство. На Родючому півмісяці перехід від мисливства-збиральництва до харчового виробництва відбувся відносно швидко: ще в 9000 р. до н. е. тамтешнє населення не мало ні культурних рослин, ні свійських тварин і повністю залежало від дикорослого харчу, але до 6000 р. до н. е. прожиття деяких суспільств уже майже повністю спиралося на культурні рослини та свійських тварин.

Ситуація в Мезоамериці відрізнялася кардинально: цей регіон дав лише двох придатних для одомашнення тварин (індика і собаку), які приносили набагато менше м’яса, ніж корови, вівці, кози та свині, а також кукурудзу — основну зернову культуру Мезоамерики, яку, як я вже пояснював, було нелегко одомашнити і, мабуть, поліпшувати. Ось чому одомашнення не змогло початися в Мезоамериці десь до 3500 р. до н. е. (дата і досі дуже непевна); ці перші кроки зробили люди, які продовжували займатися кочовим мисливством і збиральництвом, а осілі села з’явилися не раніше 1500 р. до н. е.

Обговорюючи всі ці переваги Родючого півмісяця для раннього початку харчового виробництва, ми не мали потреби посилатися на які-небудь переваги самого населення цього регіону. Ба більше, мені не відомо, щоб хто-небудь усерйоз вказував на які-небудь особливі біологічні риси місцевих народів, які би могли зробити внесок у потужність їхнього харчового комплекту. Натомість ми побачили, що переконливе пояснення дають узяті разом багато різних особливостей клімату, довкілля, дикої флори і фауни Родючого півмісяця.

Оскільки харчові комплекти, які самостійно постали на Новій Гвінеї та сході СІЛА, були значно менш потужними, чи можна це пояснити особливостями людей, які населяли ці регіони? Перш ніж розглянути ці регіони, слід відповісти на два питання, що постають з приводу будь-якої частини світу, де харчове виробництво так ніколи й не виникло самостійно або спиралося на значно менш потужний харчовий комплект. По-перше, чи справді тамтешні рільники-зачинателі знали всі місцеві дикі види та їхній потенціал, чи вони могли недогледіти потенційних предків цінних культурних рослин? По-друге, якщо вони таки знали всі місцеві рослини і тварин, чи скористалися вони цим знанням, щоб одомашнити найкорисніші з них, чи культурні чинники не завадили їм зробити це?

Щодо першого питання, то ціла галузь науки, що називається етнобіо- логією, займається вивченням народних знань про диких тварин і рослин у їхньому довкіллі. Такі дослідження найчастіше зосереджувалися на кількох уцілілих мисливсько-збиральницьких народах світу та на рільничих народах, які досі сильно залежать від дикорослого харчу та продуктів природи. Дослідження загалом демонструють, що такі народи — справжні ходячі енциклопедії з природознавства, які мають спеціальні назви (своєю мовою) для цілої тисячі або й більше видів рослин і тварин, а також докладне знання про біологічні характеристики, поширення і потенційне використання цих видів. Мірою того, як зростає залежність людей від одомашнених рослин і тварин, значення такого традиційного знання поступово занепадає, тож його зрештою забувають, аж доки люди не стають сучасними покупцями супермаркетів, котрі не можуть відрізнити дику рослину з родини тонконого- вих від рослини із родини бобових.

Ось типовий приклад. Поки я протягом останніх 33 років проводив біологічні спостереження на Новій Гвінеї, мені постійно доводилося проводити час у компанії новоґвінейців, котрі досі часто користуються дикими рослинами і тваринами. Одного разу, коли я і мої супутники із племені форе знемагали від голоду в тамтешніх нетрях через те, що інше плем’я блокувало шлях повернення до нашої бази, один фореєць повернувся до табору із великим наплічником, повним грибів, і почав їх смажити. Нарешті довгоочікувана вечеря! Однак мені не давала спокою тривожна думка: а що, коли ці гриби отруйні?

Я терпляче розтлумачив своїм товаришам-форейцям, що якось читав про отруйні гриби і чув, що навіть досвідчені американські збирачі грибів помирали від отруєння, адже відрізнити безпечні гриби від небезпечних дуже важко. Можливо, хай навіть усі ми голодні, не варто ризикувати? На цих словах мої товариші обурилися і наказали замовкнути, доки вони пояснять мені деякі речі. Як я міг їх образити, припустивши, що вони не мають назв для різних грибів, після того, як упродовж багатьох років розпитував їх про назви сотень дерев і птахів? Лише нездарні американці можуть утнути таку дурість, як сплутати отруйні гриби із безпечними. Далі вони прочитали мені цілу лекцію про 29 різновидів їстівних грибів, кожен із яких мав свою назву мовою форе, і пояснили, де в лісі кожен із цих різновидів слід шукати. Цей конкретний гриб називався «танті» [tanti], ріс на деревах і був їстівним та надзвичайно смачним.

Завжди, коли я брав новоґвінейців із собою в інші частини їхнього острова, вони регулярно розмовляли із зустрічними місцевими мешканцями про локальні рослини і тварин, збирали потенційно корисні рослини і приносили їх до своїх сіл, щоб спробувати виростити. Мій досвід із новоґвінейця- ми повторює досвід багатьох етнобіологів, які вивчали традиційні народи в інших частинах світу. Однак усі такі народи або займаються принаймні почасти харчовим виробництвом, або є частково акультурованими останніми залишками колишніх мисливсько-збиральницьких суспільств. Обізнаність із дикими видами була, мабуть, ще докладнішою до виникнення харчового виробництва, коли всі люди залежали від такого знання, акумульованого протягом десятків тисяч років спостереження за природою біологічно сучасними людьми, які жили в тісній залежності від світу природи. Тому дуже малоймовірно, щоб дикі види, які становили потенційну цінність, могли уникнути пильної уваги перших рільників.

Дотичне до цього питання полягає в тому, чи стародавні мисливці-зби- рачі і рільники однаково ставили своє етнобіологічне знання собі на службу, добираючи дикі рослини для збирання і, врешті-решт, для вирощування? З’ясувати це питання допомагає археологічна стоянка на краю долини р. Євфрат у Сирії під назвою Тель-Абу-Гурейра. Між 10 000 і 9000 рр. до н. е. тамтешні мешканці уже цілорічно жили у селах, лишаючись при цьому мис- ливцями-збирачами; культивування рослин розпочалося лише в наступному тисячолітті. Археологи Ґордон Гілмен, Сьюзен Коледж і Дейвід Гарне виявили на стоянці велику кількість обвуглених рослинних решток, що були, мабуть, викинутим непотребом із диких рослин, зібраних мешканцями стоянки деінде і принесених до своїх осель. Науковці проаналізували понад 700 проб, у кожній із яких виявилося в середньому по 500 насінин, які надавалися до ідентифікації і належали понад 70 рослинним видам. Виявилося, що жителі села збирали приголомшливе розмаїття (157 видів!) рослин, ідентифікованих за допомогою їхнього обвугленого насіння, — і це не кажучи про інші рослини, які зараз неможливо ідентифікувати.

Чи могли ці селяни бути настільки наївними, що збирати будь-яке зерно, на яке натрапляли, зносити його додому, отруюватися більшістю рослин і харчуватися лише дещицею з принесеного? Ні, вони не були такими безголовими. Хоча 157 видів звучить так, ніби збирали все, не розбираючи, насправді багато інших видів, які росли в околицях, відсутні серед обвуглених решток. Ці 157 видів діляться на три категорії. В багатьох із них неотруйне та їстівне в сирому вигляді насіння. В інших, як-от бобових і представників родини капустяних, токсичне насіння, але токсини легко вивести і зробити насінину їстівною. Ще кілька видів належать до групи рослин, які традиційно використовували для отримання фарб або ліків. Багато диких видів, не представлених серед обраних 157, були без пуття або навіть шкідливими для людини, зокрема всі найтоксичніші види бур’янів цього довкілля.

Отож, мисливці-збирачі Тель-Абу-Гурейра не марнували час і не наражали себе на небезпеку, збираючи дикі рослини безоглядно. Вони натомість знали місцеві дикі рослини не гірше, ніж сучасні новоґвінейці, і використовували це знання, щоб вибирати і приносити додому лише найкорисніші зі знайдених рослин. І це зібране насіння стане матеріалом для перших кроків до одомашнення рослин.

Інший приклад того, як стародавні народи користувалися своїм етнобіо- логічним знанням для отримання бажаних результатів, походить із долини ріки Йордан і датується IX тисячоліттям до н. е. — періодом найдавнішого культивування рослин у цьому регіоні. Першими одомашненими злаками долини були ячмінь і пшениця-двозернянка (емер), котрі й зараз належать до найпродуктивнішихсільгоспкультур світу. Проте, яківТель-Абу-Гурей- рі, сотні інших насіннєвих видів мали би рости в околицях, із яких лише сотня або трішки більше були їстівними, а отже, збиралися до початку одомашнення рослин. Що ж особливого було в ячмені та пшениці-двозернянці, завдяки чому вони стали першими культурними рослинами? Чи були перші рільники долини Йордану ботанічними неуками, які не знали, що роблять? Чи були, може, ячмінь і пшениця-двозернянка справді найкращими місцевими дикорослими злаками з-поміж усіх, які можна було вибирати?

Двоє ізраїльських науковців, Офер Бар-Йосеф і Мордекай Кіслев, відповіли на це питання, обстеживши дикі види родини тонконогових, які зараз ростуть у дикому вигляді в долині. Лишивши осторонь види із дрібним або неперетравлюваним насінням, вони виокремили 23 найстравніших види дикорослих тонконогових із найбільшим насінням. Не дивно, що в цьому списку опинились ячмінь і пшениця-двозернянка.

А чи не міг інший 21 кандидат стати не менш корисним? Серед цих 23 видів ячмінь і пшениця-двозернянка виявилися найкращими за багатьма критеріями. В дикому стані ячмінь належить до чотирьох найврожайніших видів серед них усіх, а пшениця-двозернянка входить до середньої групи. Ячмінь має ще одну перевагу: його генетична і морфологічна будова дають йому змогу швидко розвивати в собі корисні зміни в механізмі поширення насіння та інгібіції проростання, про які йшлося в попередньому розділі. Однак пшениця-двозернянка має свої переваги: її легше збирати, ніж ячмінь, і вона єдина рослина серед злаків, у якій насінина не зрощена із лушпинням. Щодо іншого 21 виду, то серед їхніх вад дрібніше насіння, часто-густо менша ряснота, а в деяких випадках — те, що вони багаторічні, а не однорічні, через що вони в умовах одомашнення еволюціонували би дуже повільно.

Отже, перші рільники долини Йордану обрали два найкращі з 23 кращих диких тонконогових видів, які були їм доступні. Ясна річ, еволюційні зміни (які настали слідом за культивацією) в механізмі поширення насіння та інгібіції проростання були непередбаченими наслідками того, що робили перші рільники. Але початкове обрання ними саме ячменю і пшениці-дво- зернянки, а не інших злаків для збирання, принесення додому і культивування було свідомим вчинком, який керувався легко вловимими критеріями розміру насіння, стравності та врожайності.

Приклад із долини Йордану, як і попередній із Тель-Абу-Гурейри, засвідчує, що перші рільники з користю для себе застосовували на практиці своє докладне знання про місцеві ботанічні види. Знаючи значно більше про місцеві рослини, ніж будь-хто із наших сучасників, за винятком жменьки професійних ботаніків, вони навряд чи проминули б який-небудь корисний вид, що більш-менш піддавався одомашненню.

Тепер можемо розглянути, що місцеві рільники двох частин світу (Нової Гвінеї та сходу СІНА), які створили тубільні, але явно неповноцінні порівняно із Родючим півмісяцем системи харчового виробництва, робили, коли продуктивніші культурні рослини прибували до них із інших місць. Якщо знайдуться випадки, коли вони не приймали одомашнені рослини з культурних або інших причин, у нас залишиться докучливий сумнів. Адже в такому разі, попри всі попередні міркування, доведеться запідозрити, що в місцевій дикій флорі таки були кілька предків потенційно корисних культурних рослин, якими місцеві рільники не зуміли скористатися через ті самі культурні чинники. Ці два приклади також докладно продемонструють іншу вирішальну історичну обставину: що місцеві культурні рослини різних частин світу були неоднаковою мірою продуктивними.

Нова Гвінея — найбільший у світі острів після Ґренландії, — лежить біля екватора прямо на північ від Австралії. Завдяки своєму тропічному розташуванню та великому топографічному й екологічному розмаїттю вона багата на дикі рослини і тварин, хоча, певна річ, не настільки, як континентальні тропічні регіони, позаяк це все-таки острів. Люди населяли Нову Гвінею принаймні 40 тис. років — набагато довше, ніж Америку, і трішки довше, ніж анатомічно сучасні люди жили в Західній Європі. Тож новоґвінейці мали вдосталь можливостей, щоб ознайомитися зі своєю місцевою флорою і фауною. Чи мали вони стимули використовувати це знання для розвитку харчового виробництва?

Вище я вже згадував, що прийняття харчового виробництва відбувалося в умовах змагання між ним і мисливсько-збиральницьким способом життя. Мисливство-збиральництво не настільки вигідне на Новій Гвінеї, щоб повністю відбити бажання займатися харчовим виробництвом. Скажімо, сучасні новогвінейські мисливці страждають від згубної для них проблеми — нестачі дичини: на острові немає місцевої наземної тварини, більшої, ніж 50-кілограмовий нелетючий птах (казуар) і 20-кілограмовий кенгуру. Новогвінейські прибережні низовинці ловлять чимало риби і ракоподібних, а деякі низовинці внутрішніх частин острова досі займаються мисливством і збиральництвом, виживаючи здебільшого завдяки дикорослим саговим пальмам. Але на новогвінейських верхогір’ях усі народи вже облишили цей спосіб життя; всі сучасні верховинці натомість займаються рільництвом, використовуючи дикорослу їжу лише як доповнення до свого харчового раціону. Коли верховинці вирушають у ліс на полювання, вони для харчування беруть із собою вирощені на городах овочі. Якщо у них на лихо вичерпується цей запас, вони навіть помирають від голоду, попри своє докладне знання про місцевий дикорослий харч. Оскільки мисливсько-збиральницький спосіб життя несамодостатній на значній частині сучасної Нової Гвінеї, не дивно, що всі новогвінейські верховинці та більшість низовинців сьогодні ведуть осіле рільниче життя, розвинувши складні системи харчового виробництва. Традиційні новогвінейські рільники перетворили великі, колись заліснені території верхогір’їв на обгороджені, осушені, інтенсивно використовувані системи полів, які підтримують густі скупчення населення.

Археологічні дані показують, що витоки новогвінейського рільництва датуються десь 7000 р. до Н; е. На цьому ранньому етапі на всій суші навколо Нової Гвінеї мешкали винятково мисливці-збирачі, тож найдавніше рільництво постало на острові самостійно. Хоча на найдавніших полях досі не знайдено безсумнівних залишків культурних рослин, на них, мабуть, вирощували деякі з тих самих культур, що й на момент європейської колонізації, про які тепер достеменно відомо, що їх одомашнили на Новій Гвінеї з місцевих дикорослих предків. Чільне місце серед цих місцевих доместикатів посідала провідна сільгоспкультура сучасного світу — цукрова тростина, щорічний врожай якої за масою в наш час не поступається зібраній масі другої і третьої сільгоспкультур світу разом узятих (пшениці та кукурудзи). До інших культурних рослин безумовно новогвінейського походження належать група бананів, відомих як Australimusa, горіхове дерево Canarium indicum³⁶ і велетенське болотне таро, а також різноманітні їстівні тонконогові, коренеплоди і зелені овочі. Можливо, хлібовець і коренеплід ямс, а також таро (звичайне) — також новогвінейські доместикати, хоча цей висновок поки що не остаточний, позаяк ареал дикорослих предків цих рослин не обмежується Новою Гвінеєю, а охоплює весь простір від Нової Гвінеї до Південно-Східної Азії. На сьогодні нам бракує доказів, які б відповіли на питання, чи ці рослини було одомашнено в Південно-Східній Азії, як зазвичай гадали, чи самостійно, ба навіть винятково на Новій Гвінеї.

зі

Однак річ у тім, що новогвінейська біота мала три обмеження. По-перше, на Новій Гвінеї не було одомашнено жодної злакової культурної рослини, тоді як кілька таких кардинально важливих рослин було одомашнено на Родючому півмісяці, в Сахельському поясі та в Китаї. Роблячи натомість акцент на коренеплідних і деревних культурах, новоґвінейці довели до крайнього вираження тенденцію, яка проявлялася у рільничих системах інших вологих тропічних територій (Амазонії, тропічній Західній Африці та Південно-Східній Азії), де рільники також переважно покладалися на коренеплоди, але таки зуміли одомашнити принаймні два злаки (азійський рис і азійський злак із велетенським насінням, який називають Йовлевими слізьми³⁷). Найвірогіднішою причиною того, що на Новій Гвінеї злакове рільництво не постало, був разючий брак дикорослого відправного матеріалу: жоден із 56 видів родини тонконогових із найбільшим насінням не ріс на острові.

По-друге, в новогвінейській фауні не було хоч би якогось придатного до одомашнення великого ссавця. Єдині свійські тварини сучасної Нової Гвінеї — свиня, курка і собака — потрапили сюди в останні кілька тисяч років із Південно-Східної Азії через Індонезію. Як наслідок, новогвінейські низовинці отримують білок із виловленої риби, а новогвінейські верхогірні рільники страждають від гострої нестачі білку, оскільки головні культурні рослини, які дають їм більшу частину споживаних калорій (таро і батат) бідні на цю поживну речовину. Скажімо, таро містить лише 1% білку, що значно менше, ніж навіть у білому рисі, і набагато нижче рівня обох видів пшениці та бобових культур Родючого півмісяця (8—14% і 20—25% білку відповідно).

У новогвінейських дітей із верхогір’їв завжди опухлі животи, які формуються через великий за обсягом, але убогий на білки раціон. Молоді й дорослі новоґвінейці запросто їдять мишей, павуків, жаб та інших дрібних тварин, якими ніколи не переймається населення інших частин світу, що має доступ до великих свійських ссавців або великої дичини. Білковий голод, мабуть, є також першопричиною поширеності канібалізму в традиційних верхогірних суспільствах Нової Гвінеї.

І нарешті, донедавна новогвінейські коренеплоди накладали додаткові обмеження в плані доступності калорій і білків, позаяк вони погано росли високо в горах, де зараз живе багато новогвінейців. Проте кілька сторіч тому Нової Гвінеї досяг новий сільськогосподарський коренеплід, що мав у кінцевому підсумку південноамериканське походження і потрапив сюди, мабуть, із Філіппін, куди його занесли іспанці. Це був батат (солодка картопля), який можна було вирощувати навіть на верхогір’ях. Він росте швидше і дає більший урожай на гектар оброблюваної землі і за людино-годину. Внаслідок появи батату у верхогірних регіонах відбувся демографічний вибух.

Тобто навіть попри те, що люди займалися рільництвом на новогвінейських верхогір’ях протягом багатьох тисяч років до появи тут батату, наявні місцеві культурні рослини накладали обмеження на граничну густоту населення та на максимальну висоту над рівнем моря, на якій могли жити люди.

Одне слово, Нова Гвінея являє собою промовистий контрприклад до Родючого півмісяця. Як і мисливці-збирачі Родючого півмісяця, мисливці-збирачі Нової Гвінеї самостійно розвинули в себе виробництво харчу. Проте їхнє тубільне харчове виробництво зазнавало жорстких обмежень через відсутність придатних до одомашнення злаків, бобових і тварин, що призвело до нестачі білків на верхогір’ях, і через непридатність місцевих коренеплодів для верхогірних територій. Однак самі новоґвінейці знали про диких рослин і тварин, що водилися навколо них, не менше, ніж будь- які народи на Землі в наш час. Можна не сумніватися, що вони виявили і випробували всі дикорослі види, варті одомашнення. Вони прекрасно вміли впізнавати корисні додатки до своєї сільськогосподарської комори, що підтверджується їхнім промовистим прийняттям батату, тільки-но він з’явився в їхніх краях. Той самий сценарій реалізується на Новій Гвінеї і сьогодні, коли племена, які мають кращий доступ до нових завезених культурних рослин або свійських тварин (або культурну готовність прийняти їх), розростаються коштом тих племен, в яких немає цього доступу або готовності. Отже, обмеженість тубільного харчового виробництва на Новій Гвінеї не мала нічого спільного із новогвінейським населенням, але натомість була невіддільною від особливостей новогвінейської біоти та довкілля.

Інший приклад тубільного рільництва, явно обмеженого особливостями місцевої флори, ми візьмемо зі сходу СІЛА. Як і на Новій Гвінеї, на цій території відбулося самостійне одомашнення місцевих диких рослин. Однак на відміну від Нової Гвінеї у випадку сходу США ранній поступ одомашнення досліджено набагато краще: було встановлено, які рослини вирощували перші тутешні рільники; також відомі дати і послідовність одомашнення. Задовго до прибуття інших культурних рослин ззовні, корінні американці осіли в долинах річок сходу США і розвинули інтенсивне харчове виробництво, оперте на місцеві культурні рослини. Отже, вони мали змогу скористатися найперспективнішими місцевими дикими рослинами. Які ж із них вони насправді культивували, і яким був їхній вислідний рільничий комплект порівняно з основоположним комплектом Родючого півмісяця?