Основоположними культурними рослинами для сходу США були чотири види, одомашнені протягом 2500—1500 рр. до н. е. — на цілих 6 тис. років пізніше одомашнення пшениці та ячменю на Родючому півмісяці. Місцевий різновид кабачка слугував для виготовлення невеликих посудин, а також давав їстівне насіння. Решту основоположних культурних рослин вирощували суто заради їхнього їстівного насіння (соняшник, родич ромашки під назвою болотна бузина38та далекий родич шпинату — лобода).
Однак чотири зернові рослини й одна рослина-посудина не дотягували до повноцінного комплекту харчового виробництва. Впродовж 2 тис. років ці основоположні культури виступали лише другорядними додатками до раціону, тож корінні американці сходу СІЛА і далі залежали головно від дикорослого харчу, зокрема диких ссавців і водоплавних птахів, риби, ракоподібних і горіхів. Рільництво не могло забезпечити основну частину їхнього раціону аж до 500—200 рр. до н. е., коли ще три зернові культурні рослини (гірчак прямий, канарковик каролінський і карликовий ячмінь) було залучено до обробітку.
Сучасний дієтолог був би в захваті від цих семи культур сходу СІЛА. В усіх них високий уміст білку — 17—32% (порівняно із 8—14% у пшениці, 9% у кукурудзи і ще менше у ячменю та білого рису). Дві з них — соняшник і болотна бузина — багаті на жири (45—47%). А болотна бузина була б узагалі мрією дієтолога, адже вона на 32% складається із білку і на 45% — із жиру. Чому ж мий досі не їмо цю казкову їжу?
На жаль, попри дієтологічні переваги, більшість із культурних рослин сходу СЛІА мали серйозні вади в інших аспектах. У лободи, гірчака прямого, карликового ячменю та канарковика каролінського дуже дрібне насіння — вдесятеро легше, ніж у пшениці та ячменю. Ба більше, болотна бузина — це вітрозапильний родич амброзії, горезвісної тим, що вона викликає сінну гарячку. Яків амброзії, пилок болотної бузини може викликати сінну гарячку у місцях концентрації цієї рослини. Якщо сам цей факт ще не відбив охоту від вирощування болотної бузини, додам, що її різкий запах неприємний для багатьох людей і що контакт із нею може викликати подразнення шкіри.
Кінець кінцем, з настанням нової ери через торговельні шляхи на схід СЛІА почали проникати мексиканські культурні рослини. Кукурудза з’явилася тут близько 200 р. н. е., але протягом багатьох сторіч відігравала другорядну роль. Нарешті близько 900 р. н. е. з’явився новий сорт кукурудзи, пристосований до короткого північноамериканського літа, а поява квасолі близько 1100 р. н. е. довершило мексиканську «трійку», що складалася з кукурудзи, квасолі та кабачка. Продуктивність східноамериканського рільництва виросла, завдяки чому уздовж р. Міссісіпі та її приток постали густонаселені вождівства. У деяких місцях первісні місцеві доместикати збереглися поруч із набагато продуктивнішою мексиканською трійкою, але в інших місцях ця трійка повністю їх витіснила. Жоден європеєць не бачив , як болотна бузина росла на індіанських городах, бо вона зникла як культурна рослина на той час, коли почалася європейська колонізація Америки в 1492 році. Із усіх культурних рослин, на яких спеціалізувався схід СІЛА, тільки дві (соняшник і східний кабачок) могли позмагатися з рослинами, одомашненими деінде, і продовжують рости на наших полях досі. Наші сучасні жолудеподібні та літні кабачки походять від цих американських кабачків, одомашнених тисячі років тому.
Отже, приклад сходу США не менш промовистий, ніж приклад Нової Гвінеї. Апріорі складається враження, що цей регіон здатний підтримувати продуктивне тубільне рільництво. Тут родючі ґрунти, стабільна помірна кількість опадів і відповідний клімат, який сьогодні підтримує врожайне рільництво. Місцева флора багата на різні види, серед яких є дикорослі горіхові дерева (дуб і гікорі). Місцеві корінні американці розвинули рільництво, яке спиралося на місцеві доместикати, завдяки якому вони могли прогодувати себе в осілих селах і навіть досягли культурного розквіту близько 200 р. до н. е. — 400 р. н. е. (гоупвельська культура із центром на території нинішнього штату Огайо). Таким чином, у них були цілі кілька тисяч років, щоб скористатися всіма потенційними культурними рослинами, які пропонувала місцева флора.
Проте гоупвельський розквіт розпочався майже за 9 тис. років після виникнення сіл на Родючому півмісяці. Ба більше, знадобилося ще кілька сотень років, перш ніж після 900 р. н. е. трійка мексиканських культурних рослин привела в рух ще масштабніший демографічний бум, так званий міс- сісіпський розквіт. Він породив найбільші міста і найскладніші суспільства, які будь-коли створювали корінні американці на північ від Мексики. Але цей бум розпочався занадто пізно, аби підготувати корінних американців США до прийдешніх катастроф європейської колонізації. Харчове виробництво, оперте на самі тільки східноамериканські культурні рослини, було недостатнім, щоб дати початок такому буму. Причини цього очевидні. Дикорослі злаки цього регіону сильно поступалися своєю корисністю пшениці та ячменю. Корінні американці сходу США не одомашнили жодної дикої бобової рослини, жодної волоконної культури, жодного фруктового або горіхового дерева. В них узагалі не було свійських тварин, окрім собаки, вочевидь одомашненої деінде в Америці.
Очевидно також, що корінні американці сходу США не прогледіли потенційних основних культурних рослин серед дикорослих видів навколо себе. Навіть селекціонери XX століття, озброєні всіма досягненнями сучасної науки, зазнали невдачі в спробах використати північноамериканські дикі рослини. Так, ми змогли одомашнити пекан як горіхове дерево і чорницю як ягоду, а також поліпшити деякі євразійські плодові культури (яблука, сливи, виноград, малину, ожину, полуницю), схрестивши їх із північноамериканськими дикорослими родичами. Однак ці кілька успіхів набагато менше змінили наші харчові звички, ніж мексиканська кукурудза змінила харчові звички корінних американців сходу СІЛА після 900 р. н. е.
Найобізнаніші зі східноамериканськими доместикатами рільники — корінні американці цього регіону — самі винесли їм вирок, відкинувши або розжалувавши їх, тільки-но прибула мексиканська «трійка». їхні дії також свідчать, що корінних американців не стримував культурний консерватизм і що вони були аж як здатні оцінити корисну рослину, коли бачили її. Отож, так само, як на Новій Гвінеї, обмеженість тубільного харчового виробництва на сході СІЛА не була пов’язана з самими корінними американськими народами, а натомість повністю випливала з американської біоти та довкілля.
Отже, ми розглянули приклади трьох територій із протилежними характеристиками, на яких харчове виробництво виникло самостійно. Родючий півмісяць лежить на одному краї; Нова Гвінея та схід СЛІА — на протилежному. Народи Родючого півмісяця одомашнили місцеві рослини набагато раніше. Вони одомашнили значно більше видів загалом, значно більше продуктивних або цінних видів, набагато ширший спектр типів культурних рослин, розвинули інтенсивне харчове виробництво і, як наслідок, вступили в Новий час зі значно розвиненішою технологією, складнішою політичною організацією та більшою кількістю епідемічних хвороб, якими можна заражати інші народи.
Ми виявили, що відмінності між Родючим півмісяцем, Новою Гвінеєю та сходом СЛІА напряму випливали із різних наборів диких рослинних і тваринних видів, доступних для одомашнення, а не з обмеженості самих народів. Тільки-но якісь продуктивніші культурні рослини прибували звідкись (батат до Нової Гвінеї, мексиканська «трійка» на схід СЛІА), місцеве населення відразу починало користуватися ними, інтенсифікуючи своє харчове виробництво і зростаючи в чисельному плані. Екстраполюючи цей висновок, я припускаю, що ті регіони світу, де харчове виробництво так і не постало самостійно — Каліфорнія, Австралія, аргентинські пампаси, Західна Європа тощо, — мабуть, пропонували ще менші можливості в плані диких рослин і тварин, придатних для одомашнення, ніж Нова Гвінея та схід СЛІА, де постало принаймні обмежене виробництво харчу. І справді, вище згаданий у цьому розділі огляд місцевих великозернових дикорослих видів родини тонконогових, проведений Марком Блумлером, і огляд місцевих великих ссавців світу, доступних для одомашнення (розділ 9), ведуть до однакового висновку: усім територіям, де не з’явилося або з’явилося лише в обмеженому вигляді тубільне виробництво харчу, бракувало диких предків потенційних свійських тварин і культурних злаків.
Пригадаймо, що виникнення харчового виробництва супроводжувалося змаганням між ним і мисливством-збиральництвом. Цікаво було б дізнатися, чи зумовлені випадки повільного виникнення харчового виробництва або його повної відсутності винятковим багатством місцевих ресурсів для полювання і збирання, чи винятковою відсутністю придатних для одомашнення видів. Насправді більшість територій, де тубільне харчове виробництво затрималося або взагалі не виникло, пропонували радше надзвичайно вбогі, аніж багаті ресурси мисливцям-збирачам, оскільки більшість великих ссавців Австралії й Америки (але не Євразії й Африки) зникли під кінець льодовикового періоду. У цих регіонах харчове виробництво зіткнулося б зі ще меншою конкуренцію з боку мисливсько-збиральницького способу життя, ніж на Родючому півмісяці. Тож тамтешні невдачі або обмеження харчового виробництва не можна пояснити конкуренцією з боку щедрих ресурсів для полювання.
Аби мої висновки не було витлумачено хибно, завершу цей розділ застереженнями від перебільшення двох аспектів: готовності народів приймати кращі культурні рослини та свійських тварин і обмежень, нав’язаних їм наявністю місцевих диких рослин і тварин. Ані ця готовність, ані ці обмеження не є абсолютними.
Ми вже розглянули багато прикладів, як місцеві народи приймали продуктивніші культурні рослини, одомашнені деінде. Наш загальний висновок полягав у тому, що люди здатні розпізнати корисні рослини, а отже, вони б, напевно, розпізнали кращі місцеві рослини, придатні для одомашнення, якби такі були, і їм у цьому не перешкодив би ніякий культурний консерватизм або табу. Однак до цього речення слід додати вагоме уточнення: «у довгочасній перспективі і на великих територіях». Будь-хто, добре обізнаний із людськими суспільствами, може навести безліч прикладів суспільств, які відкинули певні культурні рослини, свійських тварин або інші нововведення, які б збільшили їхню продуктивність.
Ясна річ, я не згоден із очевидною оманою, нібито кожне суспільство охоче приймає будь-яке нововведення, що буде корисним для нього. Істина полягає в тому, що на обширі цілих континентів та інших великих територій, зайнятих сотнями протиборчих суспільств, окремі з них будуть відкри- тішими до нововведень, а інші — стриманішими. Ті з них, які приймуть нові культурні рослини, свійських тварин або технології, в такий спосіб зможуть краще себе годувати, а відтак чисельно перевищити, витіснити, завоювати або винищити до ноги суспільства, які чинять опір нововведенню. Це цікаве явище, прояви якого виходять далеко за межі прийняття нових культурних рослин і до якого ми ще повернемося в тринадцятому розділі.
Інше моє застереження стосується обмежень, накладених доступністю місцевих дикорослих видів на виникнення харчового виробництва. Я не стверджую, що харчове виробництво ніколи б, ні за який проміжок часу, не виникло на тих територіях, де воно самостійно не постало до настання Нового часу. Багато сучасних європейців, вказуючи, що аборигени Австралії вступили в Новий час мисливцями-збирачами кам’яної доби, часто гадають, що вони такими б і лишилися назавжди.
Аби збагнути глибину цього облуду, візьмімо до прикладу гостя із космосу, котрий завітав на Землю в 3000 р. до н. е. Наш гість не побачив би ніяких ознак харчового виробництва на сході СІЛА, позаяк воно там зародилося лише близько 2500 р. до н. е. Якби він у 3000 р. до н. е. зробив висновок, що обмеження, накладені дикою флорою і фауною сходу США, назавжди унеможливили появу тут харчового виробництва, події наступного тисячоліття довели б його хибність. Навіть гість Родючого півмісяця в 9500 р. до н. е. (але не в 8500 р. до н. е.) міг потрапити в пастку аналогічної омани, припустивши, що Родючий півмісяць завжди буде непридатним для виробництва харчу.
Отож, моя теза полягає не в тому, що Каліфорнії, Австралії, Західній Європі та іншим регіонам, в яких не було тубільного харчового виробництва, бракувало потенційно одомашнюваних видів і що їх би без кінця-краю замешкували лише мисливці-збирачі, якби не прибули чужоземні доместика- ти або народи. Ні, я лише підкреслюю, що ці регіони значно різнилися за наявними в них наборами одомашнюваних видів, що вони відповідно різнилися за часом постання місцевого харчового виробництва і що харчове виробництво не встигло самостійно виникнути в деяких родючих регіонах на початок Нового часу.
Австралія, буцімто «найвідсталіший» континент, добре ілюструє цю думку. В Південно-Східній Австралії, добре зволоженій частині континенту, яка найкраще піддається харчовому виробництву, аборигенні суспільства останніх тисячоліть, схоже, розвивалися по траєкторії, яка кінець кінцем привела б їх до тубільного харчового виробництва. Вони вже створили села-зимівни- ки. Вони вже вдалися до інтенсивного керування своїм довкіллям з метою виробництва риби, будуючи пастки, розставляючи сіті та навіть прокопуючи довгі канали. Якби європейці не колонізували Австралію в 1788 році і не перервали цю самостійну траєкторію розвитку, австралійські аборигени, мабуть, за кілька тисяч років стали б виробниками харчу, які доглядали б за сажалками з одомашненою рибою та вирощували одомашнений австралійський ямс і дрібнозерні злаки.
У світлі цих прикладів ми можемо нарешті відповісти на приховане в назві цього розділу питання: що було причиною неспроможності північноамериканських індіанців одомашнити північноамериканську яблуню — самі індіанці чи яблуня?
Порушуючи це питання, я не натякаю, що яблуню ніколи не було б одомашнено в Північній Америці. Пригадаймо, що історично вона належала до найскладніших для культивації плодових дерев і була одним із останніх до- местикатів у Євразії, позаяк її розмноження вимагає оволодіння складним методом щеплення. До настання класичних старогрецьких часів (через 8 тис. років після виникнення євразійського харчового виробництва) немає жодного доказу масштабного вирощування яблунь навіть на Родючому півмісяці. Якби корінні американці рухалися таким самим темпом, винаходячи або переймаючи метод щеплення, вони б також кінець кінцем одомашнили яблуню — десь у 5500 р. н. е., через 8 тис. років після початку одомашнення в Північній Америці, яке розпочалося близько 2500 р. до н. е.
Отже, причина неспроможності корінних американців одомашнити північноамериканську яблуню до прибуття на їхні землі європейців криється ні в людях, ні в яблунях. Якщо говорити про біологічні передумови для одомашнення яблуні, то північноамериканські індіанці були такими самими, як європейські рільники, а північноамериканські яблуні такими самими, як євразійські яблуні-дички. Ба більше, деякі різновиди яблук із супермаркетів, якими в цю мить ласують деякі читачі цього розділу, були виведені нещодавно шляхом схрещування євразійської яблуні з дикорослою північноамериканською. Натомість причина, чому корінні американці не одомашнили яблуню, полягає в усьому наборі диких рослинних і тваринних видів, доступних їм. Саме скромний потенціал цього набору для одомашнення відповідальний за пізній початок харчового виробництва в Північній Америці.
РОЗДІЛ 9
Зебри, нещасливі подружжя та принцип «Анни Кареніної»
У
сі одомашнювані тварини схожі одна на одну, кожна неодомашнювана тварина неодомашнювана по-своєму.
Якщо у вас склалося враження, що ви вже десь читали такі рядки, ви не помилилися. Кілька незначних змін, і ви отримаєте знамените перше речення великого роману Льва Толстого «Анна Кареніна»: «Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму». Пишучи це речення, Толстой мав на увазі, що аби бути щасливим, подружжя повинне досягти успіху в багатьох планах: сексуальному потязі, згоді щодо грошей, вихованні дітей, релігії, ставленні до свояків і в інших життєво важливих аспектах. Невдача в будь-якому із цих суттєвих аспектів може приректи шлюб на крах, хай навіть він має всі інші складники щасливого подружжя.
Цей принцип можна екстраполювати для розуміння багато чого іншого в житті, крім шлюбу. Ми схильні шукати легкі, однофакторні пояснення успіху. Однак успіх у найважливіших речах насправді вимагає уникнення багатьох потенційних причин невдачі. Принцип «Анни Кареніної» пояснює одну особливість одомашнення тварин, яка мала вагомі наслідки для історії людства, а саме те, що так багато начебто підхожих великих диких ссавцевих видів, як-от зебра і пекарі, ніколи не були одомашнені і що майже всі без винятку успішні доместикати були євразійськими. Обговоривши в попередніх двох розділах, чому так багато диких видів рослин, позірно придатних для одомашнення, ніколи не були одомашнені, ми тепер спробуємо впоратися з аналогічною загадкою щодо свійських ссавців. Наше попереднє питання про яблуню чи індіанців тепер стане питанням про зебру чи африканців.
У четвертому розділі ми переконалися, що великі свійські ссавці багатьма різними способами відіграли кардинальну роль у історії тих суспільств, які ними володіли. Найважливішими їхніми внесками було забезпечення м’яса, молочних продуктів, добрив, наземного транспорту, шкіри, вовни, військового штурмового транспорту і тяглової сили для плуга, а також мікробів, які масово винищували народи, що раніше не мали контакту із ними.
Крім них, користь людству принесли дрібні свійські ссавці та свійські птахи й комахи. Багатьох птахів було одомашнено заради їхнього м’яса, яєць і пір’я: курка в Китаї, різні види качок і гусей у різних частинах Євразії, індик у Мезоамериці, цесарка в Африці та мускусна качка в Південній Америці. Вовків було одомашнено в Євразії та Північній Америці — з них виникла собака, яку використовували як помічника на полюванні, охоронця, об’єкт ласки та, в деяких суспільствах, їжу. До гризунів та інших дрібних ссавців, одомашнених як джерело харчування, належать кріль у Європі, морська свинка в Андах, велетенський щур у Західній Африці та, можливо, гризун гутія на островах Карибського моря. Тхорів було одомашнено в Європі для полювання на зайців, а котів — у Північній Африці та Південно-Західній Азії для полювання на гризунів-шкідників. До дрібних тварин, одомашнених лише у XIX—XX століттях, належать лисиця, норка та шиншила, яких тримають заради хутра, а також хом’як, якого тримають як домашнього улюбленця. Одомашнення зазнали навіть деякі комахи. Найвідоміший приклад — євразійська бджола та китайський шовкопряд, від яких отримують мед і шовк відповідно.
Отже, багато з цих дрібних тварин забезпечували їжу, одяг і тепло. Але жодна з них не могла тягти плуг або віз, жодна не носила вершників, жодна, крім собаки, не тягла сани і не стала засобом ведення війни і жодна не зрівнялася за своїм значенням для харчування із великими свійськими ссавцями. Тому решту цього розділу присвятимо останнім.
Величезну роль одомашнених ссавців в історії людства взяла на себе насправді надзвичайно мала кількість великих наземних травоїдних видів. (Зі зрозумілих причин одомашнювалися лише наземні ссавці, позаяк водних ссавців важко було утримувати й розводити до появи сучасних океанаріу- мів.) Якщо під «великими» ссавцями розуміти тих, що важать понад 45 кг, то лише 14 таких видів було одомашнено до XX сторіччя (див. перелік у табл. 9.1). Із цієї «стародавньої чотирнадцятий» дев’ять («другорядна дев’ятка» із табл. 9.1) не відіграли важливої ролі, крім невеликих районів світу: одногорбий верблюд (дромедар), двогорбий верблюд (бактріан), лама/аль- пака (різні породи одного анцестрального виду), віслюк, північний олень, водний буйвіл, як, бантенг39 і гаур40. Лише п’ять видів поширились і відіграли важливу роль по всьому світу. До цієї «чільної п’ятірки» належать корова, вівця, коза, свиня і кінь.
Таблиця 9.1. Стародавня чотирнадцятая великих травоїдних свійських ссавців
Вівця. Дикий предок: азійський муфлон (Ovis orientalis) із Західної та Центральної Азії. Нині поширена по всьому світу.
Коза. Дикий предок: безоарова коза (Capra aegagrus) із Західної Азії. Нині поширена по всьому світу.
Корова, або віл. Дикий предок: нині вимерлий тур (Bos taurus), що водився по всій Євразії та Північній Африці. Зараз поширена по всьому світу.
Свиня. Дикий предок: вепр (Sus scrofa), що водився по всій Євразії та Північній Африці. Зараз поширена по всьому світу. Насправді — всеїдна (споживає як рослинну, так і тваринну їжу), тоді як інші 13 представників «стародавньої чотирнадцята»—більш виражені травоїди.
Кінь. Дикий предок: нині вимерлий тарпан (Equus ferus ferus) з України; інший підвид того самого виду (кінь Пржевальського із Монголи) дожив у дикому вигляді до наших днів. Нині поширений по всьому світу.
Арабський (одногорбий) верблюд (дромедар). Дикий предок: нині вимерлий; раніше водився в Аравії та прилеглих територіях. Досі обмежений переважно Аравією та Північною Африкою, хоч у здичавілому вигляді трапляється в Австралії.
Бактріанський (двогорбий) верблюд. Дикий предок: нині вимерлий, водився в Центральній Азії. Досі ареал обмежений Центральною Азією.
Лама і альпака. Це радше дві дуже різні породи одного виду, аніж два різні види. Дикий предок: андський гуанако (Lama guanicoe). Досі ареал обмежений переважно Андами, хоча невелику кількість їх розводять як в'ючаків у Північній Америці.
Віслюк. Дикий предок: дикий африканський осел (Equus africanus) із Північної Африки, що раніше, мабуть, водився на прилеглих територіях Південно-Західної Азії. Від початку ареал віслюка як свійськоїтварини обмежувався Північною Африкою та Західною Євразією, але останнім часом його почали використовувати в інших регіонах.
Північний олень. Дикий предок: північний олень (Rangifer tarandus) Північної Євразії. Досі ареал як свійської тварини обмежений переважно цими територіями, хоча зараз частково використовується на Алясці.
Водний буйвіл. Дикий предок водився в Південно-Східній Азії. Використання як свійської тварини досі обмежується переважно цим самим регіоном, хоча багато водних буйволів нині використовують у Бразилії, а деякі особини втекли від людей у Австралії та інших місцях.
Як. Дикий предок: дикий як (Bos grunniens), що водиться на гімалайських і тибетських плато. Як свійська тварина досі поширений лише в цьому регіоні.
Балійська худоба. Дикий предок: бантенг (родич тура), поширений у Південно-Східній Азії. Ареал використання як свійської тварини не виходить за межі цього регіону.
Гаял. Дикий предок: гаур (інший родич тура) із індії та М'янми. Ареал поширення як свійської тварини досі обмежений тим самим регіоном.
На перший погляд складається враження, що в цьому списку є кричущі прогалини. Чому він не містить африканських слонів, на яких армія Ган- нібала перетнула Альпи? А де азійські слони, яких і сьогодні використовують як робочу силу в Південно-Східній Азії? Ні, я не забув про них, але вони спонукають провести важливе розрізнення. Ганнібалові слони були, а азійські робочі слони і є всього-на-всього дикими слонами, яких було спіймано і приручено; їх не розмножують у неволі. Натомість свійську тварину можна означити як таку, що вибірково розмножують у неволі, через що вона зазнає змін, корисних для людини, яка контролює її розмноження і годівлю, дедалі більше відрізняючись від свого дикого предка.
Тобто одомашнення означає перетворення диких тварин на корисніших для людини істот. По-справжньому одомашнені тварини відрізняються від своїх диких предків за багатьма різними ознаками. Ці відмінності постають внаслідок двох процесів: штучного добору особин, які корисніші для людей, ніж інші особини того самого виду, та самостійних еволюційних реакцій тварин на зміну чинників природного добору, що діють в антропогенних середовищах відмінно від природних середовищ. У сьомому розділі ми вже переконалися, що ці самі тези стосувалися й одомашнення рослин.
До ознак, за якими одомашнені тварини відхилися від своїх диких предків, належать такі. У багатьох видів змінився розмір: корови, свині та вівці поменшали в ході одомашнення, а морська свинка збільшилася. Овець і альпак добирали за розкішнішу вовну та меншу кількість волосся, тоді як корів добирали за високі надої молока. Кілька видів свійських тварин мають менший мозок і гірше розвинену сенсорну систему, ніж їхні дикі предки, бо в антропогенному середовищі вони вже не потребували більшого мозку і розвиненіших органів чуття, від яких їхні дикі предки залежали, щоб не потрапляти до лап хижаків.
Щоб реально відчути масштаб змін, які відбулися під впливом одомашнення, порівняймо, до прикладу, вовків, диких предків свійських собак, із багатьма різними породами собак. Деякі собаки мають більше тіло, ніж вовки (німецький дог), тоді як у інших воно значно менше (пекінес). Одні худі, зі статурою, адаптованою до бігу (хірт), а інші коротконогі й не здатні швидко бігати (такса). Вони надзвичайно відрізняються одна від одної за структурою і кольором шерсті, а деякі навіть безшерсті. Полінезійці та ацтеки вивели породи собак, яких вирощували спеціально, щоб їсти. Порівнюючи таксу із вовком, важко навіть сказати, що перша пішла від останнього, якщо не знати про це напевно.
Дикі предки «стародавньої чотирнадцятої» були нерівномірно поширені світом. У Південній Америці водився лише один такий предок, із якого розвинулися лама і альпака. В Північній Америці, Австралії та Субсахарській Африці взагалі не було жодного. Особливо дивує відсутність свійських ссавців, ендемічних для Субсахарської Африки, адже в наш час туристи відвідують Африку найчастіше заради того, щоб на власні очі побачити величезну кількість і розмаїття диких ссавців. Натомість дикі предки 13 видів зі «стародавньої чотирнадцятий» (зокрема всі види із «чільної п’ятірки») водилися лише в Євразії. (Як і в інших місцях цієї книжки, термін «Євразія» у моєму використанні охоплює також Північну Африку, котра в біогеографічному плані та за багатьма культурними ознаками тісніше пов’язана з Євразією, ніж із Субсахарською Африкою.)
Ці тринадцять диких предкових видів, звісно, не водилися по всій Євразії. Тобто не було такого місця, де б траплялися всі тринадцять, а деякі з диких предків були досить локально обмеженими, зокрема як, котрий у дикому стані водиться лише в Тибеті та прилеглих високогір’ях. Однак багато частин Євразії таки мали по чималій кількості цих видів, які мешкали в одній місцевості: приміром, сім із-поміж диких предків свійських тварин водилися в Південно-Західній Азії.
Надзвичайно нерівномірний розподіл диких предкових видів між континентами став важливою причиною того, що вогнепальна зброя, мікроби і сталь опинилися саме в євразійців, а не в народів інших континентів. Як можна пояснити зосередження «стародавньої чотирнадцяти» на просторах Євразії?
Одна з причин дуже проста. В Євразії водиться найбільша кількість великих наземних диких ссавцевих видів — тих, що стали, і тих, що не стали предками свійських видів. Назвімо всі наземні травоїдні або всеїдні ссавцеві види (тобто ті, що не є переважно м’ясоїдами), які важать у середньому понад 45 кг, «кандидатами на одомашнення». У табл. 9.2 показано, що Євразія має найбільше таких кандидатів (72 види), що й не дивно, адже вона має найбільше видів будь-якої іншої групи рослин або тварин. Це пов’язано з тим, що Євразія — найбільший материк світу, дуже різноманітний в екологічному плані, з цілою гамою природних зон — від тропічного дощового лісу до помірних лісів, пустель, боліт і, врешті-решт, до не менш обширної тундри. У Субсахарській Африці менше кандидатів — 51. У цьому плані вона поступається перед Євразією, як і за кількістю більшості інших груп рослин і тварин, оскільки її територія та екологічне розмаїття менші. В Африці менша за площею зона тропічних дощових лісів, ніж у Південно-Східній Азії, і взагалі немає помірної природно-кліматичної зони далі 37° широти. У першому розділі я зауважував, що Америка колись, мабуть, мала не менше кандидатів, ніж Африка, але більшість її великих диких ссавців (зокрема коні, верблюди та інші види, які піддавалися б одомашненню, якби вижили) зникли близько 13 тис. років тому. Австралія, найменший і найізольованіший континент, завжди мала набагато менше видів великих диких ссавців, ніж Євразія, Африка або Америка. Як і в Америці, всі нечисленні кандидати на одомашнення, крім рудого кенгуру, зникли близько часу першого заселення континенту людьми.
Таблиця 9.2. Ссавці — кандидати на одомашнення
Континент
Євразія
Субсахарська
Африка
Америка
Австралія
Кандидати
72
51
24
1
Одомашнені види
13
0
1
0
Частка одомашнених кандидатів
18%
0%
4%
0%
Під «кандидатом» розуміється будь-який травоїдний або всеїдний наземний вид диких ссавців, представники якого в середньому важать понад 45 кілограмів.
Тож становище Євразії як головного осередку одомашнення великих ссавців почасти пояснюється тим, що це материк із найбільшою кількістю диких ссавцевих видів-кандидатів, які слугували матеріалом для одомашнення, і що вона втратила найменше кандидатів через зникнення видів протягом останніх 40 тис. років. Однак цифри в табл. 9.2 застерігають нас, що такого пояснення не достатньо. Привертає також увагу те, що частка кінець кінцем одомашнених кандидатів також найвища в Євразії (18%), що особливо контрастує з украй низьким показником Субсахарської Африки (жодного одомашненого виду із 51 кандидата!). А надто вражає велика кількість видів африканських і американських ссавців, яких ніколи не було одомашнено, попри те що вони мають близьких родичів або аналогів у Євразії, яких було одомашнено. Чому євразійський кінь став свійською твариною, а африканська зебра — ні? Чому євразійський вепр, а не американські пекарі або три африканські види справжніх вепрів? Чому п’ять євразійських видів дикої худоби (тур, водяний буйвіл, як, гаур і бантенг), а не африканський буйвіл або американський бізон? Чому азійський муфлон (предок нашої свійської вівці), а не північноамериканський товсторіг?
Невже всі народи Африки, Америки й Австралії, попри їхнє дивовижне розмаїття, мають спільні культурні бар’єри до одомашнення, яких немає в євразійських народів? Невже, наприклад, ряснота великих диких ссавців, доступних для полювання, відбивала в африканців потребу брати на себе зайвий клопіт, доглядаючи за свійською твариною?
Відповідь на це питання однозначна: ні! П’ять різних доводів спростовують це пояснення: швидке прийняття євразійських доместикатів неєв- разійськими народами, універсальна схильність людей тримати домашніх улюбленців, стрімке одомашнення «стародавньої чотирнадцятки», кількаразові самостійні одомашнення деяких її представників і скромні успіхи сучасних науковців у справі подальших одомашнень.
По-перше, коли євразійська «чільна п’ятірка» свійських ссавців досягла Субсахарської Африки, їх перейняли найрізноманітніші африканські народи, якщо їм дозволяли екологічні умови. Ці африканські скотарі в такий спосіб здобували величезну перевагу над африканськими мисливцями-зби- рачами і швидко їх витісняли. Зокрема бантуські рільники, які запозичили корову та вівцю, розселилися за межі своєї прабатьківщини в Західній Африці й невдовзі заполонили зону розселення мисливців-збирачів у решті Субсахарської Африки. А койсанські народи, яісі також запозичили корову та вівцю близько 2 тис. років тому, навіть не маючи культурних рослин, витіснили койсанських мисливців-збирачів на переважній частині Південної Африки. Поява свійського коня в Західній Африці до невпізнаваності змінила ведення війни в цьому регіоні, перетворивши його на низку князівств, які використовували кінноту. Єдиним чинником, котрий запобіг проникненню коня далі Західної Африки, були трипаносомні захворювання, які розносить муха цеце.
Та сама модель повторювалася в інших місцях світу, тільки-но народи, яким бракувало придатних для одомашнення місцевих диких ссавців, діставали нагоду здобути євразійських свійських тварин. Не минуло й одного покоління після втечі коней із європейських поселень, як корінні американці Північної та Південної Америки жадібно вхопилися за них. До середини XIX сторіччя, наприклад, північноамериканські індіанці Великих рівнин прославилися як умілі вершники за використання коней на війні та полюванні на бізонів, однак вони отримали цих тварин всього-на-всього наприкінці XVII століття. Запозичена в іспанців вівця аналогічно перетворила суспільство індіанців навахо, давши їм змогу, поміж іншого, виткати чудові вовняні ковдри, завдяки яким вони стали знаменитими. Не минуло й десятиліття після заселення Тасманії європейцями із собаками, як тасманські аборигени, котрі доти не бачили цієї тварини, почали розводити її у великій
\
кількості, щоб використовувати на полюванні. Отже, ніякі універсальні культурні табу не перешкоджали тисячам культурно розмаїтих корінних народів Австралії, Америки й Африки одомашнювати тварин.
Немає сумніву, що якби якийсь місцевий вид диких ссавців на цих континентах піддавався одомашненню, який-небудь австралійський, американський чи африканський народ його б одомашнив і отримав би від цього велику вигоду — так само, як вони скористалися європейськими свійськими тваринами, яких дістали, тільки-но виникла можливість. Візьмімо, наприклад, всі народи Субсахарської Африки, які живуть у межах ареалу диких зебр і буйволів. Чому в цьому регіоні не з’явилося хоча б одне плем’я африканських мисливців-збирачів, яке б одомашнило цих зебр і буйволів, здобувши тим самим перевагу над іншими африканцями і не чекаючи на прибуття європейських коней і худоби? Всі ці факти наштовхують на думку, що невдачі місцевого одомашнення за межами Євразії слід пояснювати не місцевими народами, а місцевими дикими ссавцями.
Другий довід проти того самого пояснення пропонують домашні улюбленці. Утримання диких тварин як улюбленців і приручення їх — це початкова стадія одомашнення. Але про існування улюбленців ми знаємо майже з усіх традиційних суспільств усіх континентів. Розмаїття диких тварин, приручених у такий спосіб, ясна річ, значно більше, ніж розмаїття тих, які кінець кінцем зазнають одомашнення, і серед них трапляються деякі види, які нам навіть важко уявити в ролі улюбленців та об’єктів ласки.
Скажімо, в новогвінейських селах, де я працював, мені часто доводилося бачити людей із прирученими кенгуру, опосумами і птахами — від мухоловки до скопи41. Більшість цих бранців кінець кінцем з’їдають, але деяких таки тримають як улюбленців. Новоґвінейці навіть часто ловлять курчат дикого казуара (страусоподібного великого нелетючого птаха) і вигодовують їх, щоб потім з’їсти як делікатес — попри те що полонені дорослі казуари вкрай небезпечні й час від часу розривають місцевих людей. Деякі азійські народи приручають орлів, щоб використовувати їх на полюванні, хоча ці могутні улюбленці інколи вбивали своїх господарів. Стародавні єгиптяни й ассирійці, а також сучасні індійці приручили гепарда, щоб використовувати його на полюванні. Із малюнків стародавніх єгиптян випливає, що вони, крім того, приручали (не дивно) копитних ссавців, як-от газелей та конгоні42, птахів, як-от журавлів, ще дивовижніше — жирафів (які можуть бути небезпечними) і, найнесподіваніше, гієн. Африканських слонів приручали в староримські часи попри очевидну небезпеку, а азійських слонів — до сьогоднішнього дня. Мабуть, найнесподіваніший улюбленець — європейський бурий ведмідь (того самого виду, що й американський ведмідь грізлі), якого японський народ айни регулярно виловлює в молодому віці, щоб приручити, виростити, а потім убити і з’їсти під час обрядової церемонії.
Отже, багато видів тварин проходили першу стадію відносин між людиною і твариною, яка вела до одомашнення, але лише незначна їх кількість досягла кінця цього шляху, ставши свійськими тваринами. Більш ніж сторіччя тому британський науковець Френсис Гальтон стисло підсумував це відсіювання: «Виглядає на те, що кожна дика тварина мала шанс стати свійською, що лише кількох із них... було одомашнено давним-давно, але величезна більшість, котрій інколи бракувало якоїсь однієї дрібниці, приречена на вічну дикість».
Час одомашнення виступає третім доводом, підтверджуючи думку Гальтона, що ранні скотарі швидко одомашнили всі великі ссавцеві види, які були піддатливими до цього. Всі види, час одомашнення яких підтверджують археологічні знахідки, було одомашнено десь між 8000 і 2500 р. до н. е., тобто протягом перших кількох тисяч років існування осілих рільничо-скотарських суспільств, які виникли після закінчення останнього зледеніння. Табл. 9.3 демонструє, що епоха одомашнення великих ссавців розпочалася з вівці, кози та свині й завершилася верблюдом. Після 2500 р. до н. е. до набору свійських тварин не було зроблено жодних вагомих доповнень.
Ясна річ, деяких дрібних ссавців уперше одомашнили значно пізніше 2500 р. до н. е. Скажімо, зайців одомашнили як м’ясну тварину лише в Середні віки, мишу і щура для лабораторних досліджень — у XX столітті, а хом’яка як домашнього улюбленця — лише в 1930-ті роки. Продовження процесу одомашнення дрібних ссавців аж ніяк не дивує, позаяк існують тисячі диких видів-кандидатів, які становили занадто малу цінність для традиційних суспільств, щоб на них марнувати зусилля. Проте одомашнення великих ссавців фактично завершилося 4500 років тому. На той час усі зі 148 видів-кандидатів світу були безліч разів випробувані. В результаті лише кілька з них пройшли всі етапи випробування, після чого не залишилося жодного іншого придатного для одомашнення дикого виду.
Таблиця 9.3. Приблизні дати найдавніших підтверджених доказів одомашнення
великих ссавцевих видів
Вид
Дата (р. до н. е.)
Регіон
Собака
10000
Південно-Західна Азія, Китай, Північна Америка
Вівця
8000
Південно-Західна Азія
Коза
8000
Південно-Західна Азія
Свиня
8000
Китай, Південно-Західна Азія
Корова
6000
Південно-Західна Азія, Індія, Північна Африка(?)
Кінь
4000
Україна
Віслюк
4000
Єгипет
Водяний буйвіл
4000
Китай(?)
Лама/альпака
3500
Анди
Двогорбий верблюд (бактріан)
2500
Центральна Азія
Одногорбий верблюд (дромедар)
2500
Аравія
У випадку інших чотирьох одомашнених великих ссавців — північного оленя, яка, гаура та бантенга — поки що зібрано недостатньо інформації щодо дат їх одомашнення. Зазначені дати і місця стосуються лише найдавніших на сьогоднішній день підтверджених доказів одомашнення; саме одомашнення могло розпочатися раніше і в іншому місці.
Ще один — четвертий — аргумент на користь того, що деякі види ссавців набагато краще надаються до одомашнення від інших, пропонують факти кількаразових незалежних один від одного одомашнень того самого виду. Генетичні дані, зібрані з фрагментів генетичного матеріалу, відомого як мітохондріальна ДНК, нещодавно підтвердили давні припущення вчених, згідно з якими індійська горбата корова зебу і безгорба європейська худоба походять від двох окремих популяцій дикої предкової худоби, які відділилися одна від одної сотні тисяч років тому Це означає, що індійські народи одомашнили місцевий індійський підвид тура, жителі Південно-Західної Азії незалежно від цього одомашнили свій підвид тура, а північноафриканці, мабуть, теж незалежно — північноафриканського тура.
Так само кілька самостійних одомашнень відбулося з вовком, який став собакою незалежно в Америці та, напевно, в кількох різних частинах Євразії, зокрема в Китаї та Південно-Західній Азії. Сучасні свині пройшли незалежне одомашнення в Китаї, Західній Євразії та, ймовірно, в інших регіонах.
Ці приклади зайвий раз підкреслюють, що кілька підхожих диких видів неодноразово привертали увагу багатьох різних суспільств.
Невдачі сучасних спроб одомашнення дають нам останній доказ того, що минулі невдалі намагання одомашнити величезну кількість інших ви- дів-кандидатів були зумовлені вадами самих цих видів, а не хибами стародавніх людей. Сьогоднішні європейці — спадкоємці найдавнішої традиції одомашнення тварин на планеті, котра почалася в Південно-Західній Азії близько 10 тис. років тому. Після XIV століття вони розселилися по всій планеті, зустрівши різних диких ссавців, які не водяться в Європі. Європейські поселенці, як ті, котрих я зустрів на Новій Гвінеї із ручними кенгуру та опосумами, приручили або зробили своїми домашніми улюбленцями багато місцевих ссавців, повторюючи те, що робили тубільні народи. Європейські скотарі й рільники, які перебиралися на піші континенти, також докладали серйозних зусиль, щоб одомашнити деякі місцеві види.
Протягом XIX—XX століть щонайменше шість великих ссавців — антилопа канна, рудий (або благородний) олень, лось, вівцебик, зебра і американський бізон — були об’єктами особливо ретельно організованих проектів, націлених на їх одомашнення і здійснюваних сучасними науков- цями-тваринниками і генетиками. Наприклад, канну, найбільшу африканську антилопу, добирали за якістю м’яса та обсягами молока в заповіднику Асканія-Нова в Україні, а також в Англії, Кенії, Зімбабве та ПАР; в структурі Науково-дослідного інституту Ровета (Абердин, Шотландія) була створена експериментальна ферма для рудих (благородних) оленів; аналогічна експериментальна ферма для лосів існувала при Печоро-Іличському заповіднику в Росії. Однак усі сучасні намагання одомашнити нові види були успішними лише в обмеженому сенсі. Хоча бізоняче м’ясо час від часу з’являється в деяких американських супермаркетах, а лосів сідлають, доять і запрягають у сани в Швеції та Росії, жодна з цих спроб не дала настільки економічно рентабельного результату, щоб привернути масову увагу тваринників. Особливо дивує, що останні спроби одомашнити канну на території самої Африки, де її стійкість до місцевих хвороб і пристосованість до клімату дали б їй велику перевагу над завезеними євразійськими тваринами, нездатними встояти перед африканськими хворобами, не мали успіху.
Отже, ні тубільні скотарі, які мали доступ до видів-кандидатів упродовж тисяч років, ні сучасні генетики не змогли вивести нові корисні доместика- ти із великих ссавців, окрім «стародавньої чотирнадцяти», одомашнення якої завершилося щонайменше 4500 років тому. Проте сучасні науковці, безумовно, якби захотіли, могли б задовольнити щодо багатьох видів ту частину
\
означення одомашнення, в якій ідеться про контроль над розмноженням і харчуванням. Скажімо, в зоопарках Сан-Дієґо і Лос-Анджелеса зараз запроваджено більш суворий контроль над розмноженням останніх уцілілих каліфорнійських кондорів, ніж той, якого будь-коли зазнавали одомашнені види. Було здійснено генетичну ідентифікацію всіх кондорів, а відтак комп’ютерна програма визначає, який самець із якою самкою має спаровуватися, щоб досягти мети, яку поставили люди (в цьому випадку — максимальної генетичної розмаїтості, щоб у такий спосіб врятувати вид, який опинився на межі вимирання). Зоопарки ведуть аналогічні програми з розмноження багатьох інших видів, що також опинилися на межі зникнення, зокрема горил і носорогів. Але у зоопарках прискіпливий добір каліфорнійських кондорів не націлений на отримання економічно вигідного продукту. Те саме стосується і зусиль, спрямованих на порятунок носорогів, хоча носоріг пропонує понад три тонни живої маси. А зараз ми переконаємося, що носороги (і більшість інших великих ссавців) породжують нездоланні перешкоди для одомашнення.
Загалом зі 148 великих диких наземних травоїдних ссавців світу — кандидатів на одомашнення — лише 14 пройшли випробування. Чому цей бар’єр не змогли здолати інші 134 види? Про які обставини говорив Френсис Галь- тон, коли підсумовував, що ці решта видів «приречені на вічну дикість»?
Відповідь випливає із принципу «Анни Кареніної». Щоб стати свійським, дикий вид-кандидат повинен володіти багатьма різними характеристиками. Брак будь-якої з обов’язкових характеристик прирече всі зусилля з його одомашнення на невдачу, так само як він прирікає будь-які намагання досягти щасливого сімейного життя. Взявши на себе роль сімейного консультанта для пари «зебра — людина» та інших невдалих пар, ми в такий спосіб можемо виокремити щонайменше шість причин провалу одомашнення.
Харчовий раціон. Щоразу, коли тварина з’їдає рослину або іншу тварину, відбувається перетворення біомаси їжі на біомасу споживача, результативність якого значно нижча 100%: зазвичай вона становить близько 10%. Тобто щоб виростити 450-кілограмову корову, потрібно їй згодувати близько 4500 кілограмів кукурудзи. А для того, щоб виростити 450-кілограмового м’ясоїда, вам доведеться згодувати йому 4500 кілограмів травоїдних тварин, які виросли на 45 000 кілограмах кукурудзи. Навіть серед травоїдних і всеїдних тварин є багато перебірливих видів, приміром коала, із надто специфічними харчовими уподобаннями, щоб зарекомендувати себе як свійську тварину.
Через цю засадничу неефективність не було одомашнено жодного ссавця-м’ясоїда як м’ясну тварину. (І не через те, що їхнє м’ясо грубе або несмачне: ми весь час їмо м’ясоїдну дику рибу, а я особисто можу підтвердити, який чудовий смак має гамбурґер із лев’ячого м’яса.) Найближче до винятку з цього правила наблизилася собака, спершу одомашнена як охоронець і помічник на полюванні. Згодом у Мексиці (ацтеки), Полінезії та стародавньому Китаї було виведено породи собак, які вирощували заради м’яса. Проте регулярне споживання собак було останнім порятунком для позбавлених м’яса суспільств: в ацтеків не було жодної іншої свійської тварини, а полінезійці та стародавні китайці мали лише свиней і собак. Суспільства, які природа щедро наділила травоїдними ссавцями, не їли собак, хіба що як незвичний делікатес (у деяких частинах Південно-Східної Азії в наші дні). Ба більше, собаки — не чисті м’ясоїди, а всеїди: якщо ви наївно гадаєте, що ваш улюбленець справді їсть лише м’ясо, просто прочитайте перелік інгредієнтів на звороті пакета із собачим кормом. Ті собаки, яких ацтеки та полінезійці відгодовували заради м’яса, ефективно набирали масу на овочах і покидьках.
Темпи росту. Щоб бути вартим догляду, доместикат повинен швидко рости. Через цей критерій відпадають горили і слони, хоча ті й ті — вегетаріанці з надзвичайно неперебірливими уподобаннями і великою масою. Який потенційний скотар чекатиме 15 років, доки його стадо горил або слонів досягне дорослого віку? Сучасним азійцям, які потребують робочих слонів, дешевше виловити їх у дикій природі, щоб потім приручити.
Проблеми розмноження у неволі. Люди не люблять займатися сексом під пильним поглядом інших; так само цього не люблять деякі потенційно цінні види тварин. Саме ця проблема звела нанівець спроби одомашнити гепарда — найшвидшу наземну тварину в світі, попри наше тисячолітнє прагнення це зробити.
Я вже згадував, що стародавні єгиптяни й ассирійці та сучасні індійці високо цінують гепардів як помічників на полюванні, набагато кращих за собаку. Один могольський правитель Індії утримував стайню в тисячу гепардів. Але попри великі інвестиції багатих правителів, всіх їхніх гепардів приручали з дикої природи. Зусилля правителів розмножити гепардів у неволі зазнали невдачі, і навіть біологи домоглися першого успішного народження гепардів у сучасних зоопарках лише в 1960 році. В дикій природі група гепар- дів-братів переслідує самку протягом кількох днів, і таке грубе залицяння на великих дистанціях, схоже, неодмінне, щоб у самки відбулася овуляція та з’явилася охота до спаровування. Гепарди зазвичай відмовляються здійснювати цей складний ритуал залицяння у клітці.
Аналогічна проблема зірвала спроби розвести в неволі вікунью — анд- ського дикого верблюда, чия вовна цінується як найтонша і найлегша серед вовни всіх тварин. Стародавні інки здобували вовну вікуньї, зганяючи диких тварин у загорожі, обстригали і відпускали їх живими. Новочасні купці, які жадали отримати цю розкішну вовну, мусили вдаватися до цього самого методу або просто вбивати диких тварин. Попри такі потужні стимули, як гроші та престиж, усі спроби розмножувати вікуній у неволі для виробництва вовни зазнали невдачі, головними причинами чого були їхній довгий і складний ритуал залицяння, який передує спаровуванню і який неможливий у неволі; люта ненависть самців вікуній один до одного та їхня потреба в цілорічній території для випасу, окремій від цілорічної території для сну.
Лютий темперамент. Майже кожен достатньо великий ссавець, звісно, здатний убити людину. Людей убивали свині, коні, верблюди і корови. Проте деяким великим тваринам притаманні набагато брутальніші звички, тож вони ще небезпечніші, ніж інші. Схильність убивати людей стала на заваді багатьом у всьому іншому ідеальним кандидатам на одомашнення.
Промовистий приклад — ведмеді грізлі. Ведмеже м’ясо — дорогий делікатес. Грізлі важать до 750 кілограмів, вони здебільшого вегетаріанці (хоча це не заважає їм бути грізними мисливцями), їхній вегетаріанський раціон дуже широкий, вони добре ростуть на полишеному людьми смітті (тим самим породжуючи значні проблеми в Єллоустонському та Ґлейшерському національних парках) і досить швидко набирають масу. Якби вони прижилися в неволі, то стали би небувалою м’ясною твариною. Японські айни експериментували з одомашненням грізлі, часто вигодовуючи їхніх ведмежат у неволі задля виконання обряду. Проте зі зрозумілих причин айни вважали за розумне вбити і з’їсти ведмежа на першому році життя. Тримати ведмедя грізлі довше було би самогубством; я не чув про жодного прирученого дорослого грізлі.
Іще один у всьому іншому підхожий кандидат, якому на заваді стають не менш очевидні речі, — африканський буйвіл. Він швидко набирає масу, досягаючи цілої тонни, водиться стадами із розвиненою ієрархією домінування — на перевагах цієї риси ми зупинимося далі. Однак африканського буйвола вважають найнебезпечнішим і найнепередбачуванішим великим ссавцем Африки. Будь-який відчайдух, якому спадало на думку одомашнити його, або гинув від цього буйвола, або мусив убити його до того, як він стане занадто великим і небезпечним. Так само з гіпопотамами. Ці чотиритонні вегетаріанці були би чудовими тваринами в сільському сараї, якби не їхній норов. Вони щороку вбивають більше людей, ніж будь-який інший африканський ссавець, зокрема й лев.
Мало кого здивує випадання з переліку потенційних доместикатів цих горезвісних своєю лютістю кандидатів. Але є й інші кандидати, чия небезпечність не така відома. Наприклад, вісім видів родини коневих (коні та їхні родичі) дуже сильно різняться за своїми звичками, хоч усі восьмеро генетично настільки близькі один до одного, що можуть схрещуватися і давати здорове (хоча переважно неплідне) потомство. Двох із них — коня і північноафриканського віслюка успішно одомашнили. Із північноафрикан- ським віслюком близько споріднений азійський, відомий також під назвою «онагр», або «кулан». Оскільки його ареал охоплює територію Родючого півмісяця, колиску західної цивілізації та одомашнення тварин, стародавнє населення цього регіону мало б активно експериментувати з куланами. Із шумерських і пізніших зображень ми знаємо, що на них часто полювали, виловлювали і схрещували з віслюками та кіньми. Можливо, деякі стародавні малюнки зі схожими на коней тваринами, яких використовували для їзди верхи і запрягали у вози, зображують саме куланів. Однак усі, хто писав про них — від стародавніх римлян до працівників сучасних зоопарків, — нарікали на їхній запальний темперамент і огидну звичку кусати людей. Тому, попри подібність за багатьма ознаками до предкових віслюків, куланів ніколи не було одомашнено.
Ще гірші справи із чотирма видами зебр. Намагання одомашнити їх заходили настільки далеко, що їх навіть запрягали у вози: у Південній Африці в XIX сторіччі їх випробовували як тяглових тварин, а дивакуватий лорд Волтер Ротшильд їздив вулицями Лондона в кареті, яку тягли зебри. (Це не означає, що серед коней немає норовливих особин, але серед зебр і куланів ця риса майже повсюдна.) Зебри мають неприємну звичку кусати людей і не відпускати. Таким чином вони щороку завдають ушкоджень більшій кількості працівників американських зоопарків, ніж тигри! На зебру також майже неможливо накинути ласо — це не вдається зробити навіть ковбоям, які перемагають на родео в накиданні ласо на коней, оскільки зебри мають несхибну здатність помічати петлю мотузки і ухилятися від неї.
Оскільки осідлати зебру або проїхатися на ній верхи вдавалося дуже рідко (або майже ніколи), запал південноафриканців щодо одомашнення цієї тварини швидко згас. Непередбачувана й агресивна поведінка великих і потенційно небезпечних ссавців також була однією з причин, чому попервах багатонадійні сучасні експерименти з одомашнення благородного оленя і канни не досягли більшого успіху.
Схильність до паніки. Великі ссавці-травощи по-різному реагують на небезпеку з боку хижаків або людей. Деякі види тривожні, прудкі та запрограмовані на миттєву втечу, тільки-но зачують загрозу. Інші види повільніші, менш тривожні, шукають захисту в стаді, лишаються на місці у разі загрози і не тікають без потреби. Більшість оленевих і антилоп (за примітним винятком північного оленя) належать до першого типу, тоді як вівці та кози — до останНЬОГО.
Зрозуміло, що тривожні види важко тримати в неволі. Потрапивши у замкнений простір, вони схильні панікувати й або помирають від шоку, або, намагаючись утекти, забивають себе до смерті об загорожу. Так, наприклад, відбувається із газелями, котрі впродовж тисяч років були найпопулярні- шим об’єктом полювання в деяких частинах Родючого півмісяця. Навряд чи знайдеться вид ссавців, який перші осілі люди цього регіону мали більше нагод одомашнити, ніж газель. Але жоден вид газелей не було одомашнено. Уівіть-но, як можна тримати тварину, яка ні сіло ні впало зривається з місця, сліпо налітає на стіни, може стрибнути аж на дев’ять метрів і бігти зі швидкістю 80 кілометрів за годину!
Соціальна структура. Дикі предки майже всіх видів одомашнених великих ссавців мали три спільні соціальні характеристики: вони водилися стадами; підтримували розвинену ієрархію домінування серед членів стада; їхні стада займали взаємонакладні, а не чітко розділені території. Скажімо, табуни диких коней складаються з одного жеребця й до півдесятка кобил і їхніх лошат. Кобила А домінує над кобилами В, С, D і Е; кобила В підкоряється кобилі А, але домінує над С, D і Е; С підкоряється В і А, але домінує над D і Е і т. д. Коли табун переміщується, його члени дотримуються стандартного порядку: позаду всіх іде жеребець; попереду — найвища в ієрархії самиця, за нею — її лошата, впорядковані за віком починаючи з найменшого; за ними — інші кобили в ієрархічній послідовності, причому за кожною з них — її лошата у віковій послідовності (від найменшого). Завдяки цьому багато дорослих коней можуть співіснувати в одному табуні, між ними не точаться постійні бійки, адже кожен тут знає своє місце.
Така структура — ідеальний варіант для одомашнення, адже людям фактично достатньо стати на верхівці ієрархії домінування. Вервечка нав’ючених свійських коней ітиме слідом за людиною-провідником точнісінько так само, які вона би йшла слідом за найвищою в ієрархії самицею. Стада або зграї овець, кіз, корів і предкових собак (вовків) мають схожу ієрархію. Виростаючи в такому стаді, молоді тварини закарбовують у пам’яті тварин, яких вони постійно бачать навколо себе, як об’єктів довіри. У дикому стані ними є члени їхнього виду, але молоді стадні тварини, які ростуть у неволі, поруч із собою постійно бачать людей і закарбовують їх у пам’яті також як об’єктів довіри.
Такі соціальні тварини добре піддаються гуртовому скотарству. Оскільки вони спокійно ставляться одне до одного, їх можна утримувати разом. Оскільки вони інстинктивно йдуть слідом за лідером і можуть закарбовувати в пам’яті людину як лідера, ними легко можуть керувати пастухи або собаки-вівчарі. Стадні тварини добре почуваються, коли опиняються у переповненому приміщенні, бо в дикому стані вони звичні жити щільними групами.
Натомість члени більшості самітних наземних тваринних видів не надаються до гуртового скотарства. Вони не можуть терпіти одне одного, не закарбовують людей у пам’яті як об’єктів довіри і не мають інстинкту підкорення. Вам коли-небудь доводилося бачити вервечку котів (самітних і територіальних тварин у дикому стані), які би йшли за людиною або дозволили людині водити себе стадом? Кожен котолюб знає, що коти не підкоряються людині так, як це роблять собаки. Коти і тхори — єдині одомашнені територіальні види ссавців. їх вдалося одомашнити, оскільки нашим мотивом у цій справі було не розводити їх великими групами заради отримання м’яса, а тримати їх як самітних мисливців або улюбленців.
Однак те, що більшість самітних територіальних видів не було одомашнено, не означає, що на противагу їм більшість стадних видів можна одомашнити. Більшість насправді теж не можна одомашнити через одну із кількох додаткових причин.
По-перше, стада багатьох видів не мають взаємонакладних територій, а натомість захищають свою чітко відмежовану територію від інших стад. Через це звести два таких стада в одному загоні не більш можливо, ніж звести двох ссавців одного самітного виду.
По-друге, багато видів, які водяться стадами протягом частини року, на час сезону розмноження стають територіальними. В цей період вони б’ються між собою і не можуть стерпіти присутності одне одного. Це стосується більшості видів оленів і антилоп (за винятком знов-таки північного оленя), і саме це був один із головних чинників, які завадили одомашненню всіх видів соціальних антилоп, якими славиться Африка. Звісно, перша асоціація з африканськими антилопами така: величезні щільні стада, які тягнуться аж ген за обрій. Але насправді самці цих стад дистанціюються один від одного на окремих територіях і запекло змагаються між собою під час періоду розмноження. Тому антилоп не можна утримувати в переповнених приміщеннях або загонах у неволі, як овець, кіз або корів. Територіальна поведінка у поєднанні з лютістю та повільним ростом так само завадила носорогам потрапити на господарський двір.
Нарешті, багато стадних видів, зокрема більшість оленів і антилоп, не мають чіткої ієрархії домінування, тож вони не підготовлені інстинктивно закарбовувати в пам’яті провідного лідера (а отже, помилково закарбовувати в пам’яті людину як лідера). Тому, попри те що багато видів оленів і антилоп приручали (такі собі реальні історії про Бембі), ніколи не можна було побачити, щоб такого прирученого оленя або антилопу переганяли стадами, як овець. Та сама проблема перешкодила одомашненню північноамериканського товсторога, котрий належить до того самого біологічного роду, що й азійський муфлон — предок нашої свійської вівці. Товстороги за всіма ознаками підходять нам і нагадують муфлонів, за винятком однієї вирішальної риси: їм бракує такої, як у муфлона, шаблонної поведінки, коли окремі особини підкоряються іншим особинам, чиє домінування вони визнають.
Повернімося тепер до питання, яке я порушив на початку цього розділу. На перший погляд, надзвичайно дивовижною ознакою одомашнення тварин видається довільність, із якою одні види було обрано для одомашнення, а їхніх близьких родичів — ні. Виявилося ж, що принцип «Анни Кареніної» викреслив зі списку майже всіх, за винятком дрібки кандидатів на одомашнення. У людей і більшості видів тварин складається невдале співжиття через одну або кілька із багатьох можливих причин: харчовий раціон тварини, темпи росту, шлюбні звички, темперамент, схильність до паніки та кілька особливостей соціальної організації. Лише невелика частка диких ссавців кінець кінцем досягла вдалого співжиття із людьми завдяки сумісності за всіма цими окремими аспектами.
Євразійським народам пощастило успадкувати значно більше видів одомашнених великих ссавців-травоїдів, ніж народам інших материків. Цей результат, зі всіма колосальними перевагами, які він дав євразійським суспільствам, був зумовлений трьома засадничими характеристиками географії, історії та біології ссавців. По-перше, Євразія, як і личить найбільшому за розміром і екологічно найрозмаїтішому материку, від початку мала найбільше кандидатів. По-друге, Австралія та Америка, а не Євразія або Африка, втратили більшість своїх кандидатів під час масової хвилі пізньоплейстоце- нових зникнень — напевно, через те, що ссавцям цих двох континентів не поталанило вперше стикнутися з людиною раптово і досить пізно в нашій еволюційній історії, коли ми володіли вже досить розвиненими мисливськими вміннями. І нарешті, саме в Євразії, порівняно з іншими континентами, найвища частка вцілілих кандидатів виявилася придатною для одомашнення. Вивчення кандидатів, яких не одомашнили, як-от африканських великих стадних тварин, продемонструвало конкретні причини, які перешкодили їх одомашненню. Тож Толстой, напевно, схвалив би думку, запропоновану в іншому контексті давнішим автором — святим Матвієм: «Багато покликаних, та вибраних мало»43.
РОЗДІЛ 10
Безкраї обрії та похилі осі
П
орівняймо на карті світу (мал. 10.1) форму та просторову орієнтацію континентів. Відразу кидається в око очевидна різниця. Північна та Південна Америка разом простягаються на значно більшу відстань уздовж осі північ—південь (14,5 тис. кілометрів), ніж уздовж осі схід—захід: лише 5 тис. кілометрів у найширшому місці та лише 65 кілометрів на Панамському перешийку. Тобто головна вісь, уздовж якої розташована Америка, пролягає з півночі на південь. Те саме, хоч і меншою мірою, стосується Африки. На відміну від цих двох континентів Євразія переважно витягнута вздовж осі схід—захід. Чи справили вплив ці відмінності в орієнтації континентальних осей на історію людства? А якщо справили, то який? .
Цей розділ буде присвячено тому, в чому я вбачаю колосальний, а часом трагічний наслідок орієнтації континентальних осей. Вона позначалася на швидкості поширення культурних рослин і свійських тварин, а також, напевно, письма, колеса й інших винаходів. Ця проста географічна характеристика зробила великий внесок у різницю в історичному досвіді корінних американців, африканців та євразійців протягом останніх п’ятисот років.
Поширення харчового виробництва виявляється не менш важливим моментом для розуміння географічних відмінностей у появі вогнепальної зброї, мікробів і сталі, ніж його зародження, яке ми розглянули в попередніх розділах. Його значущість пов’язана з тим, що, як ми раніше переконалися, харчове виробництво незалежно виникло не більш ніжу дев’яти регіонах планети, а можливо, лише в п’яти. Проте вже в доісторичні часи воно утвердилося в багатьох інших районах за межами цих кількох центрів зародження. З’явилося воно в цих районах у результаті поширення на них культурних рослин, свійських тварин і знань про те, як їх розводити, а також — у деяких випадках — у результаті міграції самих рільників і скотарів.
\
Малюнок 10.1. Головні осі континентів
Найважливіші вектори поширення харчового виробництва пролягали із Південно-Західної Азії до Європи, Єгипту та Північної Африки, Ефіопії, Центральної Азії та долини Інду; із Сахельського поясу і Західної Африки до Східної та Південної Африки; із Китаю до тропічної Південно-Східної Азії, Філіппін, Індонезії, Кореї та Японії; з Мезоамерики до Північної Америки. Крім того, харчове виробництво навіть в осередках його зародження пізніше збагатилося додаванням нових культурних рослин, свійських тварин і методів із інших осередків зародження.
Легкість поширення харчового виробництва різнилася від регіону до регіону не менше, ніж підхожість регіонів для його зародження. Деякі терени, попри їх ідеальну екологічну придатність для виробництва харчу, взагалі не потрапили в його орбіту в доісторичні часи, хоча на сусідніх територіях воно процвітало. Найпромовистіші приклади — неспроможність рільництва і скотарства досягти корінних американців Каліфорнії з південного заходу США або досягти Австралії з Нової Гвінеї та Індонезії, а також неспроможність рільництва поширитися з південноафриканської провінції Наталь на південноафриканську Капську провінцію. Навіть якщо говорити про території, на які харчове виробництво поширилося в доісторичну епоху, то швидкість і час цього поширення дуже сильно різнилися. З одного боку, найстрім- кішим було його поширення вздовж осі схід—захід: із Південно-Західної Азії на захід до Європи та Єгипту і на схід до долини Інду (із середньою швидкістю близько 1,1 км/рік); та з Філіппін на схід до Полінезії (зі швидкістю 5,1 км/рік). З іншого боку, найповільніше воно поширювалося вздовж осі північ—південь: менш ніж 0,8 км/рік із Мексики на північ до південного заходу СІЛА; менш ніж 0,5 км/рік у випадку кукурудзи та квасолі, які прийшли з Мексики на північ і стали важливими харчовими опорами для сходу СІЛА близько 900 р. н. е.; і 0,3 км/рік у випадку поширення лами з Перу на північ до Еквадору. Ці відмінності можуть виявитися ще разючішими, якщо кукурудзу було одомашнено в Мексиці не після 3500 р. до н. е. — дати, яку я з міркувань обережності поклав в основу цих підрахунків і яку підтримують зараз деякі археологи, — а значно раніше, як досі гадає більшість археологів.
Були також великі відмінності у повноті поширення комплектів культурних рослин і свійських тварин, які свідчать про існування важчих і легших перешкод для них. Наприклад, більшість основоположних культурних рослин і свійських тварин Південно-Західної Азії поширилися на захід у Європу і на схід у долину Інду, тоді як жоден андський свійський ссавець (лама/ альпака та морська свинка) не досяг Мезоамерики в доколумбівські часи. Ця приголомшлива невдача вимагає пояснення. Кінець кінцем в Мезоамериці таки з’явилися густонаселені рільничі регіони та складні суспільства, тому немає сумніву, що андські свійські тварини (якби вони поширилися) були би цінним джерелом їжі та вовни і корисним транспортним засобом. Окрім собаки, Мезоамериці вкрай бракувало якого-небудь тубільного ссавця, що міг би задовольнити цю потребу. Деякі південноамериканські культурні рослини натомість успішно досягли Мезоамерики, зокрема маніок, батат і арахіс. Яка ж вибіркова перешкода завадила проходженню лам і морських свинок, але пропустила ці культурні рослини?
Менш помітним проявом географічно диференційованої легкості поширення є феномен, який називається упереджувальним одомашненням. Більшість диких рослинних видів, від яких пішли наші культурні рослини, варіюються генетично від однієї місцевості до іншої, оскільки альтернативні мутації утвердилися в диких предкових популяціях різних місцевостей. Відповідно зміни, неодмінні, щоб перетворити дику рослину на культурну, можуть бути наслідком різних нових мутацій або різних траєкторій добору, які дадуть еквівалентні результати. В світлі цього факту можна дослідити поширену в доісторичні часи культурну рослину і довідатися, чи всі її різновиди мають ту саму дику мутацію або ту саму мутацію, яка перетворила їх із дикорослих на культурні. Мета цього дослідження — з’ясувати, чи постала певна культурна рослина лише в одній місцевості або самостійно в кількох місцевостях.
Якщо провести такого роду генетичний аналіз на основних стародавніх культурних рослинах Нового світу, в багатьох із них виявляється два або більше альтернативних диких різновиди або дві або більше перетворювальні мутації. Це означає, що рослину було незалежно одомашнено принаймні в двох різних місцях і що деякі різновиди рослини успадкували особливу мутацію однієї місцевості, тоді як інші різновиди тієї самої рослини — мутацію іншої місцевості. Зокрема ботаніки з’ясували, що лімську квасолю (Phaseolus lunatus), звичайну квасолю (Phaseolus vulgaris) і різновиди червоного перцю із групи Capsicum annuum/chinense було одомашнено щонайменше два рази — одного разу в Мезоамериці і ще раз у Південній Америці; що кабачок Cucurbita реро та зернову рослину лободу також було незалежно одомашнено по два рази — одного разу в Мезоамериці і ще раз на сході СІЛА. Натомість більшість культурних рослин Південно-Західної Азії вказують лише на один із диких різновидів або одну із перетворювальних мутацій, чим засвідчують, що всі сучасні різновиди цієї конкретної рослини постали в результаті одного-єдиного одомашнення.
Що ж нам може сказати той факт, що одну рослину неодноразово одомашнювали в кількох окремих частинах ареалу її поширення в дикому стані, а не один-єдиний раз в одній місцевості? Ми вже переконалися, що одомашнення рослини передбачає видозмінення її дикого предка в такий спосіб, щоб він став кориснішим для людини завдяки більшому насінню, менш гіркому смаку або іншим якостям. Отже, якщо врожайна культурна рослина вже існує, рільники-початківці, безумовно, візьмуться за її вирощування, а не починатимуть усе з нуля, збираючи її не дуже корисного дикорослого родича та одомашнюючи його наново. Таким чином, докази одноразового одомашнення свідчать, що тільки-но дику рослину було одомашнено, її культурний відповідник настільки стрімко поширився на інші місцевості, які входили до ареалу цієї рослини в дикому стані, що упередив потребу в інших незалежних одомашненнях цієї самої рослини. На противагу цьому, якщо ми знаходимо докази, що одного дикого предка було незалежно одомашнено в різних місцевостях, можна зробити висновок, що культурна рослина поширювалася занадто повільно, щоб упередити її одомашнення в інших місцях. Той факт, що в Південно-Західній Азії одомашнення були переважно одноразовими, тоді як в Америці вони часто відбувалися по кілька разів, слугує ще одним, ґрунтовнішим доказом того, що культурні рослини легше поширювалися за межі Південно-Західної Азії, ніж в Америці.
Стрімке поширення культурної рослини може запобігти одомашненню не тільки того самого предкового виду в інших місцях, а й одомашненню споріднених диких видів. Якщо ви вже вирощуєте якісний горох, вам, ясна річ, немає сенсу розпочинати з нуля, одомашнюючи той самий дикий предковий горох наново, але так само безглуздо одомашнювати близько споріднені дикі види гороху, які майже рівноцінні вже одомашненому виду гороху. Всі основоположні культурні рослини Південно-Західної Азії випередили одомашнення будь-якого з їхніх близьких родичів на всьому обширі західної Євразії. Зате в Новому світі було чимало випадків одомашнення рівноцінних і близько споріднених, однак різних видів у Мезоамериці та Південній Америці. Наприклад, 95% бавовнику, який сьогодні вирощують у світі, належать до виду Gossypium hirsutum, який одомашнили в доісторичні часи на території Мезоамерики. Проте доісторичні південноамериканські рільники вирощували натомість споріднений вид Gossypium barbadense. Очевидно, мезоамериканський бавовник стикнувся з такою кількістю труднощів на шляху до Південної Америки, що не зміг у доісторичні часи упередити одомашнення іншого виду бавовнику в цьому регіоні (і навпаки). Червоний перець, кабачок, амарантові та лободові — це інші культурні рослини, різні, але споріднені види яких було одомашнено в Мезоамериці та Південній Америці, оскільки жоден із них не зміг достатньо швидко поширитися, щоб випередити інші.
Отож, ми натрапили на чимало фактів, які підштовхують до одного висновку: харчове виробництво легше поширювалося з Південно-Західної Азії, ніж в Америці і, можливо, ніж у Субсахарській Африці. До таких фактів належать: повна неспроможність харчового виробництва досягти деяких екологічно підхожих районів; відмінності в швидкості та селективність його поширення; відмінності в попередженні найраніше одомашненими рослинами повторного одомашнення того самого виду або одомашнень його близьких біологічних родичів. Через що ж поширення харчового виробництва було складнішим в Америці й Африці, ніж у Євразії?
Щоб відповісти на це питання, розпочнімо із вивчення стрімкого поширення виробництва харчу із Південно-Західної Азії (Родючого півмісяця). Невдовзі після появи в цьому регіоні (до 8000 р. до н. е.) воно відцентровими хвилями рознеслося по інших частинах Західної Євразії та Північної Африки щораз далі від Родючого півмісяця на схід і на захід. На мал. 10.2 я відтворюю карту, складену генетиком Денієлом Зогарі і ботаніком Марією Гопф, на якій вони показують, що хвиля харчового виробництва досягла Греції та Кіпру й Південної Азії до 6500 р. до н. е., невдовзі по тому — Єгипту в 6000 р. до н. е., Центральної Європи до 5400 р. до н. е., Південної Іспанії до 5200 р. до н. е. і Британії десь у 3500 р. до н. е. В кожній із цих місцевостей харчове виробництво почалося з того самого набору культурних рослин і свійських
тварин, який привів його до руху на Родючому півмісяці. Ба більше, харчовий комплект Родючого півмісяця проник у поки що нез’ясований час далі на південь Африки — в Ефіопію. Проте Ефіопія також мала власний доробок у формі тубільних культурних рослин, і нам досі невідомо, тубільні чи прибулі з Родючого півмісяця культурні рослини дали початок ефіопському харчовому виробництву.
Малюнок 10.2. Поширення культурних рослин із Родючого півмісяця на Західну Євразію Значками помічено перші датованірадіовуглецевим методом де
□ до 7000 р. до н. е.
■ 7000-6000 рр. до н. е, о 6000-5000 рр. до н. е, д 5000-3800 рр. до н. е, а 3800-2500 рр. до н. е.
було виявлено залишки культурних рослинзанесених із Родючого півмісяця.
□ = Родючий півмісяць (стоянки до 7000р. до н. е.). Зверніть увагу, що дати стають щораз пізнішими мірою віддалення від Родючого півмісяця. Ця карта складена на основі Карти 20 із книжки «Одомашнення рослин у Старому світі» [Zohary and Hopf, Domestication of Plants in the Old World], але в ній замінено некалібровані дати на калібровані
Зрозуміло, що не всі складники харчового комплекту поширилися на периферійні території: приміром, Єгипет був занадто теплим для вирощування пшениці-однозернянки. Окремі елементи комплекту дісталися до деяких периферійних територій у різний час: наприклад, вівця з’явилася у Південно-Західній Європі раніше злаків. Деякі периферійні території пішли
далі, самостійно одомашнивши кілька місцевих культурних рослин, як-от мак у Західній Європі та кавун, мабуть, у Єгипті. Проте попервах харчове виробництво у периферійних зонах спиралося переважно на доместикати із Родючого півмісяця. За ними невдовзі прийшли інші нововведення, що зародилися на Родючому півмісяці або суміжних територіях, зокрема колесо, письмо, обробіток металів, доїння, плодові дерева, а також виробництво пива і вина.
Чому один і той самий комплект рослин започаткував харчове виробництво по всій Західній Євразії? Тому що той самий набір диких рослин траплявся в багатьох місцевостях, його корисні властивості скрізь виявили і одомашнили в тому самому вигляді, що й на Родючому півмісяці? Ні, річ не в цьому. По-перше, багато основоположних культурних рослин Родючого півмісяця навіть не трапляються у дикому стані за межами Південно-Західної Азії. Скажімо, жодна із восьми чільних культурних рослин, окрім ячменю, не росте в дикому вигляді в Єгипті. Але долина Нілу в Єгипті має таке саме довкілля, що й долини рік Євфрат і Тигр на Родючому півмісяці. Тому комплект рослин, який зарекомендував себе у останніх долинах, не гірше показав себе і в долині Нілу, заклавши основи захопливого піднесення тубільної староєгипетської цивілізації. Однак провізії, яка живила це захопливе піднесення, попервах не було в Єгипті. Сфінкса й піраміди збудували люди, яких годували врожаями культурних рослин, що походили з Родючого півмісяця, а не Єгипту.
По-друге, навіть з приводу тих культурних рослин, чиї дикі предки трапляються за межами Родючого півмісяця, ми достеменно знаємо, що культурні рослини Європи та Індії здебільшого занесені із Південно-Західної Азії, а не одомашнені на місці. Приміром, дикий льон трапляється на захід від Родючого півмісяця аж до Британії та Алжиру і на схід аж до Каспійського моря, а дикий ячмінь росте на схід аж до Тибету. Однак у випадку більшості основоположних культурних рослин Родючого півмісяця, всі їхні культивовані різновиди нашого часу поділяють спільний хромосомний набір — на відміну від багатьох хромосомних наборів, які трапляються в їхнього дикого предка; або ж вони мають спільну мутацію (серед багатьох можливих мутацій), завдяки якій культивовані різновиди відрізняються від свого дикого предка за бажаними для людей ознаками. Усі культивовані різновиди гороху, наприклад, поділяють той самий рецесивний ген, який запобігає спонтанному розлущуванню стиглих стручків і розсипанню насіння, як у дикого гороху.
Очевидно, більшість основоположних культурних рослин Родючого півмісяця жодного разу не було одомашнено наново в іншому місці після їхнього початкового одомашнення на території самого Родючого півмісяця.
Якби їх було кілька разів незалежно одомашнено, спадщина цих кількох одомашнень відбилася б у формі різних хромосомних наборів або різних мутацій. Тому культурні рослини Родючого півмісяця — типовий приклад феномена випереджувального одомашнення, про який ми згадували вище. Стрімке поширення комплекту із Родючого півмісяця упередило будь-які інші потенційні спроби одомашнити тих самих диких предків як на Родючому півмісяці, так і за його межами. Якщо культурна рослина вже доступна, немає сенсу збирати її в дикому вигляді й розпочинати нове одомашнення на основі цього матеріалу.
Предки більшості основоположних культурних рослин мають диких родичів на Родючому півмісяці та за його межами, які також були підхожими для одомашнення. Наприклад, горох належить до біологічного роду Pisum, який складається із двох диких видів: Pisum sativum — той, який було одомашнено і на його основі виведено горох, який росте на наших полях, і Pisum fulvum, котрий ніколи не було одомашнено. Проте дикі горошини виду Pisum fulvum мають гарний смак як у свіжому, так і у висушеному вигляді й досить поширені в природі. Так само мають численних диких родичів, окрім своїх диких предків, пшениця, ячмінь, сочевиця, нут, квасоля і льон. Деякі зі споріднених видів квасолі та ячменю таки було незалежно одомашнено в Америці та Китаї — поодаль від раннього місця одомашнення на Родючому півмісяці. Але в Західній Євразії було одомашнено лише один із кількох потенційно корисних диких видів — напевно, через те, що цей один поширився настільки швидко, що люди невдовзі припинили збирання інших його диких родичів і почали їсти лише окультурений вид. Так само, як і в попередніх випадках, стрімке поширення культурної рослини запобігло будь-яким подальшим спробам з одомашнення її родичів, а також з повторного одомашнення її дикого предка.
Чому ж культурні рослини поширювалися настільки швидко із Родючого півмісяця? Відповідь на це питання частково стосується осі схід—захід, уздовж якої витягнута Євразія і з якої я розпочав цей розділ. Місцевостям, розміщеним на схід і захід одна відносно одної на тій самій широті, притаманна однакова тривалість світлового дня, а також послідовність і тривалість пір року. Дещо меншою мірою їм також притаманні однакові хвороби, температура, кількість опадів, довкілля та біоми (типи рослинності). Наприклад, Португалія, Північний Іран та Японія лежать приблизно на одній широті. Хоча вони відокремлені одне від одного 6500 кілометрів уздовж лінії схід—захід, у плані клімату вони мають більше спільного між собою, ніж кожен із цих регіонів має спільного з територіями, що лежать всього-на-всього на 1600 кілометрів на південь від нього. На всіх континентах природно-кліматична зона дощових тропічних лісів лежить у діапазоні десяти градусів широти від екватора, тоді як середземноморські чагарникові природні зони (як-от каліфорнійський чапараль і європейський маквіс) лежать між 30° і 40° широти.
Саме до цих особливостей клімату пристосовані проростання, ріст і стійкість рослин до захворювань. Сезонні зміни тривалості дня, температури й кількості опадів слугують сигналами, які стимулюють насіння проростати, саджанці — рости, а зрілі рослини — формувати квіти, насіння і плоди. Кожна популяція рослин шляхом природного добору програмується відповідно реагувати на сигнали річного погодного режиму, в умовах якого вони еволюціонували. Ці режими сильно варіюються залежно від широти. Наприклад, на екваторі тривалість дня не змінюється протягом року, але в помірних широтах вона зростає мірою віддалення від зимового сонцестояння і наближення до літнього сонцестояння, а тоді впродовж наступної половини року зменшується. Вегетаційний сезон, тобто період, коли температура і тривалість дня підхожі для росту рослин, найкоротший на високих широтах і найдовший ближче до екватора. До того ж рослини пристосовані до захворювань, які домінують на їхніх широтах.
Лихо тій рослині, чия генетична програма розходиться з особливостями широти поля, на якому її вирощують! Уявіть канадського фермера, який здуру посадить у себе сорт кукурудзи, пристосованої до росту набагато південніше — в Мексиці. Нещасна рослина, дотримуючись своєї адаптованої до мексиканських умов генетичної програми, пустить паростки у березні, залишаючись під 3-метровим покровом снігу. 1 навіть якщо цю рослину генетично перепрограмувати, щоб вона проростала у більш підхожий для Канади час, скажімо, наприкінці червня, вона все ще опиниться в скрутному становищі з інших причин. Її гени задаватимуть їй повільний темп росту, за якого вона досягне зрілості лише через п’ять місяців. Це ідеальна стратегія для мексиканського м’якого клімату, але в Канаді вона фатальна, позаяк рослина гарантовано загине від осінніх заморозків до того, як устигне дати хоча б один зрілий качан. Мало того, їй бракуватиме генів для опору захворюванням, притаманним північним кліматичним зонам, тоді як вона й далі міститиме непотрібні гени для опору захворюванням південних кліматичних зон. Через усі ці особливості рослини із низьких широт кепсько адаптовані до кліматичних умов високих широт, і навпаки. Як наслідок, більшість культурних рослин Родючого півмісяця добре ростуть у Франції та Японії і погано — на екваторі.
Тварини так само пристосовані до широтних особливостей клімату. В цьому плані ми — типові тварини, про що й самі знаємо зі самоспостереження.
Багато з нас не можуть витримати холодних північних зим із короткими днями та притаманними їм мікробами, тоді як інші не можуть витримати спекотний тропічний клімат із притаманними йому хворобами. Протягом останніх сторіч заморські поселенці з Європи віддавали перевагу виїзду до Північної Америки, Австралії та Південної Африки, для яких характерний схожий на європейський прохолодний клімат, і оселенню на прохолодних високогір’ях екваторіальної Кенії та Нової Гвінеї. Північноєвропейці, котрих відправляли в спекотні тропічні низовини, часто помирали від сонми- ща хвороб, наприклад, малярії, проти яких у місцевих народів еволюційно розвинулася генетична опірність.
Це одна з причин, чому доместикати Родючого півмісяця поширювалися настільки швидко на захід і схід: вони заздалегідь були пристосовані до клімату регіонів, на які поширювалися. Наприклад, після того як рільництво перейшло з рівнин Угорщини до Центральної Європи близько 5400 р. до н. е., воно поширилося далі настільки блискавично, що поселення перших рільників на величезній території від Польщі до Голландії (які вирізняє їхня особлива кераміка зі стрічковим орнаментом) з’явилися майже одночасно. На початок нашої ери злаки походженням із Родючого півмісяця росли вже на 13 000-кілометровому обширі від атлантичного узбережжя Ірландії до тихоокеанського узбережжя Японії. Ця протяжність Євразії із заходу на схід є найбільшою суходільною відстанню на Землі.
Отже, провідна євразійська континентальна вісь схід—захід дала змогу культурним рослинам Родючого півмісяця стрімко започаткувати рільництво на низці помірних широт від Ірландії до долини Інду, і збагатити рільництво, яке незалежно постало в Східній Азії. І навпаки: євразійські культурні рослини, які було вперше одомашнено поодаль від Родючого півмісяця, але на тих самих широтах, поширилися в зустрічному напрямку аж до Родючого півмісяця. Сьогодні, коли кораблі й літаки перевозять насіння через увесь світ, ми звиклися з тим, що наша їжа складається із географічної мішанини. Меню типового американського ресторану швидкого харчування містить страви з курки (вперше одомашненої в Китаї) і картоплі (із Анд) або кукурудзи (із Мексики), приправлені чорним перцем (із Індії) та наостанок увінчані чашкою кави (ефіопського походження). Однак уже 2 тис. років тому римляни харчувалися власною мішаниною продуктів, які з’явилися переважно деінде. Серед староримських рільничих продуктів лише овес і мак росли в дикому вигляді на території Італії. Опорними культурними рослинами Римської імперії був основоположний комплект із Родючого півмісяця, до якого додалися айва (походженням із Кавказу); просо і кмин (одомашнені в Центральній Азії); огірок, сезам і цитрусові (з Індії);
та курка, рис, абрикоса, персик і головчасте просо (походженням із Китаю). І хоч римські яблука були аборигенними видами Західної Євразії, вирощували їх за допомоги методу щеплення, винайденого в Китаї і поширеного звідти на захід.
В Євразії міститься найпротяжніша в світі смуга суші, розташована на одній широті, тому цей материк став місцем найстрімкішого поширення доместикатів. Але є й інші приклади. Із поширенням харчового комплекту Родючого півмісяця може позмагатися в швидкості поширення на схід субтропічний комплект, який склався в Південному Китаї, а відтак отримав додатки, досягши тропічної Південно-Східної Азії, Філіппін, Індонезії та Нової Гвінеї. За якихось 1600 років сформований у такий спосіб комплект культурних рослин (який містив серед іншого банан, таро і ямс) та свійських тварин (курка, свиня і собака) просунувся більш ніж на 8 тис. кілометрів на схід углиб тропічної Океанії, досягши островів Полінезії. Інший правдоподібний приклад — поширення вздовж осі схід—захід культурних рослин у межах широкого Сахельського поясу Африки, але палеоботаніки ще не завершили свої дослідження в цьому питанні.
Порівняймо тепер легкість поширення вздовж осі схід—захід у Євразії із труднощами поширення вздовж осі північ—південь в Африці. Більшість основоположних культурних рослин Родючого півмісяця дуже швидко досяг- ли Єгипту і поширилися звідти на південь аж до холодних верхогір’їв Ефіопії, далі яких вони не просунулися. Середземноморський клімат Південної Африки був би ідеальним для них, але 3 тис. кілометрів тропічного клімату між Ефіопією та Південної Африкою виявилися нездоланною перешкодою. Натомість африканське рільництво на південь від Сахари почалося з одомашнення диких рослин (зокрема сорго й африканського ямсу), які були ендеміками Сахельського поясу та тропічної Західної Африки і, отже, були пристосованими до високих температур, літніх дощів і відносно незмінної тривалості дня на цих низьких широтах.
Аналогічно поширення на південь Африки свійських тварин із Родючого півмісяця зупинили або уповільнили тамтешній клімат і захворювання, зокрема трипаносомні хвороби, переносником яких виступала муха цеце. Кінь не зміг утвердитися південніше західноафриканських князівств, розташованих на північ від екватора. Просування корови, вівці та кози на цілих 2 тис. років затрималося на північному краї рівнини Серенґеті, доки не з’явилися нові види господарювання та породи цих свійських тварин. Корова, вівця і коза кінець кінцем досягли Південної Африки в період 1—200 рр. н. е., аж через 8 тис. років після того, як їх було одомашнено на Родючому півмісяці.
Тропічні культурні рослини Африки мали свої проблеми з поширенням на південь, діставшись Південної Африки разом із чорними африканськими рільниками (банту) невдовзі після проникнення туди свійських тварин із Родючого півмісяця. Проте ці тропічні африканські культурні рослини не могли подолати південноафриканської Рибної ріки, далі якої їх стримували середземноморські кліматичні умови, до яких вони не були пристосовані.
У результаті відбулася добре відома розв’язка південноафриканської історії двох останніх тисячоріч. Частина корінних койсанських народів Південної Африки (інакше відомі під назвою «готтентоти» і «бушмени») дістали свійських тварин, але залишалися без рільництва. На північний схід від Рибної ріки їх чисельно переважили і витіснили чорні африканські рільники, чий рух на південь зупинився на березі цієї-таки ріки. Рільництво розквітло в південноафриканській зоні середземноморського клімату лише після прибуття морем європейських поселенців у 1652 році, які привезли із собою комплект культурних рослин родом із Родючого півмісяця. Зіткнення між цими всіма народами породили трагедії новочасної південноафриканської історії: швидке вигублення койсанів європейськими бацилами і рушницями; сторіччя воєн між європейцями і чорними; ще одне сторіччя расових утисків; а тепер — спроби європейців і чорних знайти новий спосіб співіснування на колишній койсанських землях.
Давайте тепер зіставимо легкість дифузії у Євразії з її труднощами вздовж осі північ—південь, уздовж якої розтягнута Америка. Відстань між Мезоаме- рикою та Південною Америкою, наприклад між мексиканськими й еквадорськими верхогір’ями, становить лише 2 тис. кілометрів — десь так само, як у Євразії між Балканами і Месопотамією. Балкани пропонували ідеальні вегетаційні умови для більшості месопотамських культурних рослин і свійських тварин і отримали цих доместикатів одним комплектом упродовж 2 тис. років після завершення формування комплекту на Родючому півмісяці. Таке стрімке поширення упередило можливості для одомашнення цих самих або споріднених видів на Балканах. Високогірна Мексика і Анди так само були підхожими для багатьох культурних рослин і свійських тварин одна одної. Кілька рослин, зокрема мексиканська кукурудза, таки проникли в інші регіони ще в доколумбівські часи.
Але інші культурні рослини та свійські тварини не змогли подолати шлях між Мезоамерикою та Південною Америкою. Прохолодні верхогір’я Мексики були б ідеальними умовами для розведення лам, морських свинок і картоплі, які було одомашнено в прохолодних верхогір’ях південноамериканських Анд. Але на шляху поширення цих андських доместикатів стали теплі низовини Центральної Америки, які повністю спинили їхнє просування на північ. Через 5 тис. років після одомашнення лами в Андах ольмеки, майя, ацтеки та всі інші корінні суспільства Мексики не мали жодного в’ючака і жодного м’ясного свійського домашнього ссавця, крім собаки.
І навпаки, свійські індики Мексики й одомашнений соняшник сходу СІЛА процвітали би в Андах, але на шляху їхнього просування на південь стали зони тропічного клімату. Якихось 1100 кілометрів дистанції з півночі на південь кілька тисяч років перешкоджали мексиканській кукурудзі, кабачку та квасолі досягти сходу СІЛА після їхнього одомашнення в Мексиці, а мексиканський червоний перець і лободові так і не подолали цю дистанцію в доісторичні часи. Кілька тисяч років після одомашнення в Мексиці кукурудза не могла проникнути в східну частину Північної Америки через прохолодніший клімат і коротший період вегетації, притаманний цьому регіонові. Десь між 1 і 200 рр. н. е. кукурудза кінець кінцем з’явилася на сході СЛІА, але лише як другорядна культура. Тільки близько 900 р. н. е. після появи морозостійких сортів, адаптованих до північного клімату, оперте на кукурудзу рільництво зробило свій внесок у процвітання найскладнішого корінного американського суспільства Північної Америки — Міссісіпської культури, короткий розквіт якої обірвали занесені європейцями мікроби, які потрапили до Америки із Колумбом і після нього.
Пригадаймо, що більшість культурних рослин Родючого півмісяця, згідно з висновками генетичних досліджень, з’явилася внаслідок одноразового процесу одомашнення, із якого постали культурні рослини, котрі поширилися настільки стрімко, що упередили будь-яке інше зачаткове одомашнення тих самих або споріднених видів. Зате більшість позірно поширених корінних американських культур, як виявилося, складалися зі споріднених видів або навіть генетично відмінних різновидів того самого виду, незалежно одомашнених у Мезоамериці, Південній Америці та на сході США. Географічно чергуються близько споріднені види амаранту, квасолі, лободи, червоного перцю, бавовнику, кабачка і тютюну. Аналогічно чергуються різновиди того самого виду квасолі, лімської квасолі, червоного перцю із групи Capsicum annuum/chinense та кабачка Cucurbita реро. Ця спадщина кількаразових незалежних одомашнень ще раз підтверджує, якою повільною була дифузія культурних рослин уздовж головної континентальної осі Америки північ—південь.
Отже, Африка й Америка — два найбільші континенти із провідними осями північ—південь і вислідною повільною дифузією. В деяких інших частинах світу повільна дифузія вздовж лінії північ—південь також відіграла важливу роль, але в меншому масштабі. До таких прикладів можна зарахувати черепашачі темпи обміну культурними рослинами між долиною Інду в сьогоденному Пакистані та Південною Індією, повільне поширення південно- китайського харчового виробництва на Малайський півострів і неспроможність тропічного індонезійського і новогвінейського харчового виробництва дістатися в доісторичні часи сучасних сільськогосподарських угідь Південно-Західної та Південно-Східної Австралії відповідно. Ці два краї Австралії зараз відіграють роль її житниць, але вони лежать на відстані понад 3000 кілометрів на південь від екватора. Тамтешнє рільництво мусило чекати на прибуття на європейських кораблях культурних рослин із далекої Європи, які були пристосовані до холодного європейського клімату та короткого вегетаційного періоду.
Я зупинився на широті, вловимій із одного погляду на карту, оскільки вона є головним детермінантом клімату, вегетаційних умов і легкості поширення харчового виробництва. Однак широта, певна річ, — не єдиний такий детермінант, і сусідні території, що лежать на одній широті, не завжди мають однаковий клімат (хоча вони через непоборні обставини мають однакову тривалість дня). Топографічні й екологічні перепони, більш відчутні на одних континентах, ніж на інших, також були вагомими локальними перешкодами для дифузії.
Приміром, обмін культурними рослинами між південним сходом і південним заходом США був дуже повільним і селективним, хоча ці два регіони лежать на одній широті. Так сталося через те, що між ними лежить проміжна територія Техасу та південна частина Великих рівнин — посушливі та непридатні для рільництва землі. За відповідний приклад у Євразії править східна межа дифузії культурних рослин Родючого півмісяця, які швидко досягли на заході Атлантичного океану, а на сході долини Інду, не зіткнувшись при цьому зі значними географічними перепонами. Однак далі на схід Індії через зміщення переважного сезону опадів із зими на літо поширення рільництва на долину Ґанґу в Північно-Східній Індії затрималося, оскільки вимагало інших культурних рослин і методів рільництва. Ще далі на схід лежали помірні території Китаю, ізольовані від західноєвразійських теренів із аналогічним кліматом потрійним бар’єром центральноазійських пустель, Тибетського плато і Гімалаїв. Тому попервах китайське харчове виробництво розвивалося незалежно від харчового виробництва тієї самої широти на Родючому півмісяці, сформувавши зовсім інші культурні рослини. Однак навіть ці перепони для зв’язку між Китаєм і Західною Євразією було принаймні почасти подолано протягом II тис. до н. е., коли західноазійські пшениця, ячмінь і коні досягли Китаю.
З цих самих причин нездоланність 3000-кілометрового бар’єру вздовж осі північ—південь також залежить від конкретних місцевих умов. Харчове виробництво, яке зародилося на Родючому півмісяці, подолало цю дистанцію на південь до Ефіопії, а бантуське виробництво харчу швидко поширилося з району африканських великих озер на південь до провінції Наталь, оскільки в обох випадках проміжним територіям був притаманний однаковий режим опадів і вони піддавалися рільництву. Натомість дифузія культурних рослин із Індонезії до Південно-Західної Австралії була цілковито неможливою, а дифузія на значно коротшу відстань із Мексики на південний захід і південний схід СІЛА тривала дуже довго, оскільки проміжні пустельні території були занадто несприятливими для рільництва. Не менш важливим за широту чинником придушення обміну культурними рослинами та свійськими тваринами між верхогір’ями Мексики й Анд була відсутність високогірних плато в Мезоамериці на південь від Гватемали та надзвичайна вузькість континенту на південь від Мексики, а надто на території Панами.
Відмінності між континентами за орієнтацією їхніх головних осей позначалися на поширенні не тільки харчового виробництва, а й інших технологій і нововведень. Наприклад, винайдене близько 3000 р. до н. е. на теренах Південно-Західної Азії або суміжних землях колесо за кілька сторіч поширилося на захід і схід через більшу частину Євразії, тоді як незалежно винайдене в доісторичній Мексиці колесо так і не потрапило до Анд. Так само принцип абеткового письма, розроблений у західній частині Родючого півмісяця до 1500 р. до н. е., десь за тисячу років проник на захід аж до Карфагена, а на схід аж до Південної Азії, однак мезоамериканські системи письма, які розквітли в доісторичні часи і протрималися щонайменше 2 тис. років, так і не досягли Анд.
Колесо і письмо, ясна річ, не пов’язані безпосередньо із широтою і тривалістю дня, як культурні рослини. У їхньому випадку зв’язок не прямий, а опосередкований системами харчового виробництва та їхніми наслідками. Найдавніші колеса були частинами возів, у які запрягали волів для перевезення рільничої продукції. Раннє письмо обмежувалось елітами, яких утримували селяни-виробники, і обслуговувало потреби (зокрема, королівську пропаганду, опис майна і бюрократичну документацію) економічно і соціально складних суспільств, які базувалися на харчовому виробництві. Загалом, суспільства, які залучалися до активного обміну культурними рослинами, свійськими тваринами і технологіями, пов’язаними із харчовим виробництвом, більш імовірно втягувалися в інші види обміну.
У американській патріотичній пісні «Америка-красуня» («America the Beautiful») ідеться про наші безкраї обрії, наші бурштинові хвилі на полях від моря до осяйного моря. Насправді ця пісня перекручує географічні реалії. Як і в Африці, поширення тубільних культурних рослин в Америці вповільнили обмежені обрії та екологічні перепони. Ніякі хвилі на тубільних полях не котилися від атлантичного до тихоокеанського узбережжя Північної Америки, від Канади до Патагонії або від Єгипту до Південної Африки, тоді як бурштинові хвилі пшениці та ячменю тяглися від Атлантичного до Тихого океану вздовж безкраїх обріїв Євразії. Таке стрімкіше поширення євразійського рільництва, порівняно із корінним американським і субса- харським рільництвом в Африці, відіграло вагому роль (як покаже наступна частина цієї книжки) в швидшому поширенні євразійського письма, металургії, технологій та імперій.
Наголос на цих відмінностях не означає, що найбільш поширені культурні рослини чудесні або що євразійські рільники більш винахідливі. Вони відображають лише орієнтацію головної осі Євразії у порівнянні з осями Америки й Африки. Саме навколо цих осей обертались історичні долі народів.
Частина III
ВІЛ ХАРЧУ ДО РУШНИЦЬ, МІКРОБІВ І СТАЛІ
РОЗДІЛ 11
Смертоносний дар свійських
тварин
Д
осі ми відстежували, як харчове виробництво виникло в кількох осередках і поширилося звідти неоднаковими темпами на інші терени. Зауважені нами географічні відмінності дають важливу кінцеву відповідь на питання Ялі: чому різні народи врешті-решт отримали несумірні обсяги влади і багатства? Однак саме харчове виробництво не можна вважати безпосередньою причиною. Адже у двобої голий рільник не матиме переваги над голим мисливцем-збирачем.
Натомість могутність рільника частково пояснюється густішими скупченнями населення, поява яких стає можливою завдяки харчовому виробництву: десять голих рільників у бійці все-таки матимуть перевагу над одним голим мисливцем-збирачем. До цього слід додати, що ні рільники, ні мис- ливці-збирачі не бувають голими, принаймні в образному сенсі. Рільники зазвичай видихають зі своїх легенів жахливіших мікробів, володіють кращою зброєю і амуніцією та живуть під керівництвом централізованої влади із письменними елітами на чолі, які мають кращі можливості для ведення завойовницьких воєн. Тому в наступних чотирьох розділах ми з’ясуємо, як першопричина (харчове виробництво) вела до безпосередніх причин (мікробів, писемності, технології та централізованої влади).
Один незабутній приклад зв’язку між свійськими тваринами і культурними рослинами з одного боку та мікробами з другого, що стався у лікарні, якось переповів мені знайомий лікар. Коли він був іще молодим і недосвідченим, його покликали до лікарняної палати на допомогу подружжю, яке спіткала загадкова хвороба. Справі заважало те, що подружжю було важко спілкуватися між собою та з ним. Чоловік був невеликим на зріст і сором’язливим; у нього розпочалася пневмонія, спричинена невстановленим мікробом, і він кепсько говорив англійською. Роль перекладача виконувала його вродлива дружина, яку дуже непокоїв стан чоловіка і лякало незнайоме лікарняне оточення. Мій знайомий, знесилений довгим робочим тижнем, довго намагався з’ясувати, із якими незвичайними факторами ризику пов’язана ця дивна хвороба. Від втоми він забув геть усе, чому його вчили стосовно конфіденційності стосунків між лікарем і пацієнтом, тож дав маху, попрохавши жінку розпитати чоловіка, чи не мав він якого-небудь сексуального досвіду, що міг викликати захворювання.
На очах у лікаря чоловік збагрянів, а потім згорнувся в клубок, через що здавався ще мініатюрнішим. Далі він спробував сховатися під простирадлами і, заїкаючись, пробелькотів кілька слів. Дружину зненацька охопила лють і вона метнулася на нього. Не встиг лікар її спинити, як вона схопила важку металеву пляшку та щосили пожбурила її чоловікові в голову, а потім прожогом вискочила з палати. Лікарю довелося якийсь час приводити пацієнта до тями, і ще більше часу знадобилося, щоб зрозуміти через його ламану англійську, що ж так розгнівило дружину. Помалу відповідь прояснилася: чоловік зізнався у кількаразовому статевому контакті з вівцею під час останнього візиту на родинну ферму; саме так, мабуть, він підхопив загадкового мікроба.
Цей інцидент здається рідкісною дивовижею, яка не має ширшого резонансу. Але насправді він стосується величезної та надзвичайно важливої теми: людських хвороб тваринного походження. Мало хто з нас любить овець у тілесному сенсі, як цей пацієнт. Але більшість із нас платонічно любить своїх домашніх улюбленців, як-от собак чи котів. Наше суспільство загалом має нестримний потяг до овець та інших свійських тварин, якщо судити по їх величезному поголів’ю, яке ми утримуємо. Приміром, за результатами нещодавнього перепису виявилося, що австралійці настільки цінують овець, що в них на 17 085 400 жителів припадає 161 600 000 голів цих тварин.
Багато дорослих, а ще більше дітей підхоплюють інфекційні хвороби від своїх улюбленців. Більшість із них минає непомітно, але деякі еволюціонували в значно серйознішу загрозу. Головні вбивці людей в недавній історії — віспа, грип, туберкульоз, малярія, чума, кір і холера. Все це інфекційні хвороби, які розвинулись із захворювань тварин, хоча у наш час більшість мікробів, які викликають наші епідемічні хвороби, як на диво, поширені тільки серед людей. Будучи найбільшими вбивцями людей, хвороби відіграли вирішальну роль в історії. До 1939 року під час воєн більше людей помирало від мікробів, поширенню яких сприяла війна, ніж від бойових ран. Усі книги з воєнної історії, в яких прославляють великих полководців, замовчують одну неприємну для цих людей істину: переможцями воєн минулого далеко не завжди були армії з найкращими полководцями і зброєю, а здебільшого ті армії, солдати яких несли на собі жахливіші бацили, які вони могли передати своїм ворогам.
Наймоторошніший приклад ролі бацил в історії подає європейське завоювання Америки, яке розпочалося після Колумбової подорожі 1492 року. Хай там скільки корінних американців загинуло від безжальних рук іспанських конкістадорів, у кількісному плані вони далеко поступалися жертвам убивчих іспанських мікробів. Чому обмін жахливими мікробами між Америкою та Європою був настільки нерівним? Чому натомість хвороби корінних американців не вигубили іспанських загарбників, не перекинулися до Європи і не змели 95% європейського населення? Аналогічні питання зринають, коли задуматися про винищення багатьох інших корінних народів євразійськими бацилами, а також про винищення європейців, яким не судилося стати конкістадорами, у тропіках Африки та Азії.
Отже, питання про тваринне походження людських хвороб лежить в основі найзагальнішої схеми історії людства і деяких найважливіших проблем людського здоров’я нашого часу. (Згадаймо про СНІД, який стрімко поширюється серед людей, але розвинувся, напевно, із вірусу, властивого диким африканським мавпам.) Цей розділ розпочнемо роздумами про те, що таке «хвороба» і чому деякі мікроби еволюціонували таким чином, що викликають у нас «нездужання», тоді як більшість інших видів живих істот не змушують нас нездужати. Ми з’ясуємо, чому багато наших найві- доміших інфекційних хвороб поширюються в епідемічний спосіб, як-от нинішня епідемія СНІДу та «чорна смерть» (бубонна чума) Середніх віків. Далі ми поміркуємо над тим, як предки тих мікробів, що нині живуть лише в організмах людей, потрапили в наші тіла від своїх початкових но- сіїв-тварин. І в кінці ми побачимо, як розуміння тваринного походження наших інфекційних хвороб допомагає пояснити надзвичайно важливий і майже однобічний обмін мікробами між європейцями і корінними американцями.
Природно, що люди схильні міркувати про хвороби лише зі своєї позиції: що ми можемо вдіяти, аби врятувати себе і знищити мікроб? Знищити паразита і не зважати на його мотиви — така наша мета! Однак у житті загалом щоб здолати щось, слід це зрозуміти. Те саме стосується медицини.
Тому давайте на якусь мить відкинемо нашу людську упередженість і розглянемо хворобу із позиції самих мікробів. Хай там що, а мікроби — такий самий продукт природного добору, як і ми. Які ж еволюційні переваги здобуває мікроб, змушуючи нас у різні дивні способи нездужати, наприклад, викликаючи виразки на геніталіях або діарею? І взагалі — чому мікроби вбивають нас? Це ж незбагненна і програшна стратегія, позаяк мікроб, який убиває свого носія, тим самим пиляє гілку, на якій сидить.
Загалом, мікроби еволюціонують, як і всі інші види. Еволюція добирає тих особин, які найефективніше розмножуються і поширюють своє потом- ство на придатні для життєдіяльності території. У випадку мікроба поширення можна означити математично як кількість нових жертв, заражених із кожного початкового організму-носія. Ця кількість залежить від того, як довго кожна жертва залишатиметься в змозі заражати нових жертв і наскільки ефективно мікроб долає шлях від однієї жертви до іншої.
У мікробів розвинулися різні способи переходу від однієї особи до іншої і від тварини до людини. Мікроб, який успішніше поширюється, залишає більше потомства, а отже, має кращі шанси в природному доборі. Багато так званих «симптомів» хвороби, — це результат того, що деякі запеклі й кмітливі мікроби змінюють наші тіла або нашу поведінку, щоб завербувати нас на поширення свого потомства.
Найлінивіший спосіб для мікроба поширитися — просто пасивно чекати, доки його буде перенесено до наступної жертви. Цієї стратегії дотримуються мікроби, які чекають, доки одного їхнього носія з’їсть наступний носій: приміром, бактерія сальмонела, яку ми підхоплюємо, з’їдаючи вже заражені нею яйця або м’ясо; черв’як, який викликає трихінельоз і якого ми отримуємо від свиней, чекає доки ми вб’ємо і з’їмо свиню, не приготувавши її належним чином; черв’як, який викликає анізакідоз і якого час від часу японські й американські шанувальники суші отримують із сирої риби. Ці паразити потрапляють до людини від з’їденої тварини, а вірус, який викликає так звану сміхотливу хворобу (куру) на новогвінейських верхогір’ях, потрапляє в людський організм від іншої, з’їденої, людини. Він передавався через канібалізм, коли діти верховинців робили фатальну помилку, облизуючи свої пальці після ігор із сирим мозком, який їхні матері тільки-но видалили із мертвого тіла — носія бацили куру, котре чекало на приготування.
Деякі мікроби не вичікують, доки їхній попередній носій помре і буде з’їдений, а натомість перебираються у слину комахи, яка кусає попереднього носія і відлітає в пошуках нового. «Безкоштовний переліт» вони можуть здійснити «на борту» москітів, бліх, вошей і мух цеце, які розносять малярію, чуму, висипний тиф і сонну хворобу відповідно. Найпідступніший трюк для пасивного перенесення виробили мікроби, які передаються від жінки до її плоду, заражаючи дітей ще до народження. Вдавшись до цього трюку, мікроби, які викликають сифіліс, краснуху, а тепер ще й СНІД, порушили перед нами етичні дилеми, з якими людям, що вірять у засадничо справедливий світ, доводиться відчайдушно боротися.
Інші бацили, образно кажучи, самі беруть бика за роги. Вони видозмінюють анатомію або звички своїх носіїв таким чином, щоб пришвидшити своє перенесення в інші організми. Із нашого погляду, відкриті генітальні виразки, викликані венеричною хворобою, скажімо, сифілісом, — незмивна ганьба для людини. Однак з погляду мікробів це лише корисне пристосування, яке дає змогу скористатися тілом носія, щоб потрапити в порожнину тіла нового носія. Через ураження шкіри, які викликає віспа, теж відбувається поширення мікробів за допомогою прямого або непрямого тілесного контакту (інколи навіть дуже непрямого, як тоді, коли білі мешканці СІЛА, яким не давала спокою ідея винищити «войовничих» корінних американців, надсилали їм у подарунок ковдри, які раніше використовували в палатах для хворих на віспу).
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги