Зброя, мікроби і сталь -

Приклади держав, утворених у результаті завоювання на кшталт зулуської, можна наводити майже без кінця. До тубільних держав, за формуванням яких із вождівств упродовж XVIII—XIX сторіч спостерігали європейці, належать гавайська й таїтянська держави в Полінезії, держава народу мерина на Мадагаскарі, Лесото, Свазі та інші південноафриканські держави, крім зулуської, держава ашанті в Західній Африці та Анколе й Буґанда на території Уганди. Ацтекська й інкська імперії утворилися в ході завоювань XV століття до прибуття європейців, але про їхнє формування відомо досить багато завдяки індіанським усним історіям, записаним першими іспанськими поселенцями. Формування римської держави та розширення македонської імперії під час правління Александра докладно описали тогочасні класичні автори.

Усі ці приклади показують, що війни або загроза війни відігравали переломну роль у більшості, ба навіть у всіх, об’єднаннях суспільств. Однак війни, хай навіть між ватагами, були незмінним фактом історії. Чому ж тоді злиття суспільств почалися лише в останні 13 тис. років? Ми вже зробили висновок, що формування складних суспільств у певний спосіб пов’язане із демографічним тиском, а тепер нам слід відшукати зв’язок між демографічним тиском і результатом війни. Чому війни викликають злиття суспільств лише тоді, коли густота населення висока? Відповідь полягає в тому, що доля завойованих людей залежала від густоти населення і мала три можливих варіанти.

Там, де густота населення низька, як-от у регіонах, заселених ватагами мисливців-збирачів, уцілілі представники групи, яка програла, мусять всього-на-всього переміститися якомога далі від своїх ворогів. Так зазвичай закінчуються війни між кочовими ватагами на Новій Гвінеї та в Амазонії.

Там, де густота населення помірна, як-от у регіонах, заселених племенами, які займаються харчовим виробництвом, уже немає значних ділянок вільної землі, куди можуть утекти вцілілі рештки розбитої групи. Проте у племінних суспільствах, які не перейшли до інтенсивного харчового виробництва, немає застосування для рабів, і вони не виробляють достатніх харчових надлишків, щоб мати змогу платити значну данину. А отже, переможцям немає користі від племені, яке вони підкорили, хіба що взяти його жінок собі за дружин. Тому чоловіків цього племені вбивають, а їхню територію можуть зайняти переможці.

Там, де густота населення висока, як-от у регіонах, зайнятих державами або вождівствами, розбитій стороні теж нікуди тікати, але переможці тепер мають два варіанти, як використати її вцілілих представників. Оскільки у вождівських і державних суспільствах є економічна спеціалізація, їх можна використати як рабів, що часто траплялося в біблійні часи. Інакше ж, оскільки багато таких суспільств займаються інтенсивним харчовим виробництвом, здатним давати великі надлишки, переможці можуть залишити переможених на місці, але позбавити політичної автономії, змусити регулярно платити данину харчем або товарами й приєднати їхнє суспільство до складу своєї держави чи вождівства. Таким був типовий вислід воєн, пов’язаних із заснуванням держав або імперій упродовж писемної історії. Скажімо, іспанські конкістадори хотіли стягувати данину із підкореного корінного населення Мексики, тому їх дуже цікавили реєстри данини, яку збирала імперія ацтеків. Виявилося, що кожного року ацтеки отримували від підкорених народів 7 тис. тонн кукурудзи, 4 тис. тонн квасолі, 4 тис. тонн амарантового зерна, 2 млн бавовняних плащів і величезні кількості какао-бобів, військових костюмів, щитів, головних уборів із пір’я та бурштину.

Отже, харчове виробництво, а також змагання і дифузія між суспільствами були першопричинами, із яких виходили причинові ланцюги, що через різні комбінації інших факторів, зокрема великих щільних скупчень населення та осілого способу життя, вели до безпосередніх чинників завоювання: мікробів, письма, технологій та централізованої політичної організації. Через те, що першопричини формувалися по-різному на різних континентах, така сама доля спіткала чинники завоювання. Тому хоч вони зазвичай формувалися в поєднанні між собою, ці поєднання не були однаковими: приміром, інки утворили імперію без письма, а ацтеки — із письмом, але майже за повної відсутності епідемічних хвороб. Історія зулуської держави Динґісвайо показує, що кожен із цих чинників робив внесок у схему історії дещо незалежно від інших. Серед десятків зулуських вожді вств вождівство Мтетва не мало ніякої переваги в технологіях, письмі або мікробах над іншими, які воно, утім, завоювало. Його перевага натомість коренилася винятково у сфері влади та ідеології. Завдяки ним з’явилася зулуська держава, яка змогла майже на ціле століття підкорити собі частину континенту.

Частина ІУ

НАВКОЛО СВІТУ ЗА П’ЯТЬ РОЗДІЛІВ

РОЗДІЛ 15

Народ Ялі

Я

кось я з дружиною Марі проводив відпустку в Австралії, де нам заманулося побачити наскельні малюнки аборигенів, які добре збереглися в одній пустельній місцині неподалік містечка Менінді. Хоч я і знав про гірку славу австралійської пустелі за її сухість і літню спеку, у мене за плечима вже був досвід тривалого перебування в спекотних і посушливих умовах каліфорнійської пустелі та новогвінейської савани, тож я вважав себе достатньо досвідченим, щоб упоратися із незначним викликом, який нас чекав попереду. Добре запасшись питною водою, я і Марі в обід вирушили в нашу кіль- какілометрову прогулянку до наскельних малюнків.

Дорога від нашої станції тягнулася під безхмарним небом угору, перетинаючи відкриту місцевість, на якій годі було знайти тінь. Гаряче, сухе повітря, яке ми вдихали, нагадувало сауну. Доки ми дійшли до скелі з малюнками, води вже не лишилося. Ми вже зовсім збайдужіли до мистецтва, тож просто продовжували поволі плентатися вгору. Тієї миті я помітив птаха, який безумовно належав до якогось виду говорунів, але порівняно із будь-яким відомим видом говорунів був велетенського розміру. Тоді я збагнув, що вперше в житті переживаю теплові галюцинації. Нам стало зрозуміло, що краще повертати голоблі.

Розмовляти вже не було сили й бажання. Крокуючи, ми дослухалися до свого дихання, підраховували відстань до найближчого орієнтира і оцінювали, скільки ще часу лишається йти. Мені пересохло в роті, а обличчя Марі почервоніло. Діставшись кінець кінцем кондиціонованої станції, ми звалилися на стільці біля бачка із питною водою, випили звідти останні півгалона і попросили ще одну пляшку. Сидячи на станції в фізично й емоційно виснаженому стані, я подумав, що аборигени, які зробили ці малюнки, проводили все своє життя в цій пустелі: не маючи змоги сховатися в кондиціонованому притулку, вони якось добували тут їжу і воду.

Малюнок 15.1. Карта Південно-Східної Азії, Австралії та Суцільні

лінії позначають сучасну берегову лінію; пуктирні лінії позначають берегову лінію в часи плейстоцену\ коли рівень моря опустився нижче сьогоднішнього, тобто це

межа азійського та великоавстралійського шельфів. У той період Нова Ґвінея і Австралія утворювали одну Велику Австралію, тоді як Калімантан, Ява, Суматра і Тайвань були частиною азійського материка

Для білих австралійців Менівді знамените тим, що було відправним пунктом для двох білих, які понад сторіччя тому постраждали від сухості та спеки пустелі: ірландського полісмена Роберта Берка й англійського астронома Ві- льяма Вілза — безталанних керівників першої європейської експедиції, яка перетнула Австралію з півдня на північ. Вирушивши із шістьма верблюдами, нав’юченими провізією на три місяці, Берк і Вілз вичерпали свої запаси серед пустелі на північ від Менінді. Три рази поспіль їх рятували вгодовані аборигени, для яких пустеля була домівкою і які частували дослідників рибою, коржиками із місцевої папороті і смаженими жирними щурами. Але потім Берк здуру вистрелив із пістолета в одного з них, після чого вся група втекла. Попри свою величезну перевагу над аборигенами завдяки наявності вогнепальної зброї для полювання, Берк і Вілз недоїдали, марніли і зрештою померли протягом місяця після втечі аборигенів.

Той досвід, який ми з дружиною отримали біля Менінді, а також доля Берка і Вілза унаочнили для мене труднощі, пов’язані зі створенням суспільства в Австралії. Австралія виділяється серед інших континентів: відмінності між Євразією, Африкою, Північною Америкою і Південною Америкою блякнуть порівняно з відмінностями між Австралією та будь-яким із цих материків. Вона набагато посушливіша, менша та пласкіша за них. Її довкілля найменш родюче, клімат — найменш передбачуваний, а біота — найубогіша. Європейці зайняли цей континент в останню чергу. Доти він був домівкою для найсвоєрідніших суспільств із найменш численним населенням серед усіх континентів.

Отже, Австралія — крайнє випробування для теорій про континентальні відмінності між суспільствами. На цьому континенті найсвоєрідніше довкілля, а також найсвоєрідніші суспільства. Чиє перше причиною останнього? Якщо так, то який механізм дії цієї причиновості? Австралія — логічний початок для нашої навколосвітньої подорожі, під час якої ми застосуємо уроки, винесені з частин ІІіІІІ, для розуміння розбіжних історій усіх континентів.

Більшість людей вважають, що головна особливість корінних австралійських суспільств — їхня очевидна «відсталість». Австралія — єдиний континент, на якому в Новий час всі корінні народи продовжували жити без будь- яких ознак так званої цивілізації: без рільництва, скотарства, металів, лука і стріл, будинків, осілих сіл, письма, вождівств або держав. Натомість австралійські аборигени були кочовими або напівкочовими мисливцями-зби- рачами, організованими у ватаги, які жили у тимчасових укриттях або хатинах і далі користувалися кам’яними знаряддями. В Австралії за останні 13 тис. років відбулося менше культурних змін, ніж на будь-якому іншому континенті. Панівний європейських погляд на корінних австралійців утілив у своїх словах один із перших французьких дослідників континенту: «Це найжалюгідніший народ світу, представники якого найменше віддалилися від диких тварин».

Утім, 40 тис. років тому корінні австралійські суспільства здобули велику стартову перевагу над суспільствами Європи та інших континентів. Вони створили одні з найдавніших відомих кам’яних знарядь із загостреними краями, найдавніші кам’яні знаряддя із держаками (тобто кам’яні сокири, прикріплені до держаків) і човни, набагато давніші за будь-які інші аналоги в світі. Кілька найдавніших відомих наскельних малюнків походять із Австралії. Анатомічно сучасні люди, можливо, заселили Австралію до того, як вони заселили Західну Європу. Чому ж, попри такі стартові переваги, в кінцевому підсумку європейці завоювали Австралію, а не навпаки?

В межах цього питання приховується інше. Під час плейстоценових зледенінь, коли значна частина океанської води була заморожена в льодовому панцирі, а рівень моря опустився значно нижче сучасного показника, мілке Арафурське море, яке зараз відділяє Австралію від Нової Гвінеї, перетворилося на низьку сушу. В результаті танення льодового панцира десь між 12 тис. і 8 тис. років тому рівень моря піднявся, вода затопила цю низовину і розчленувала колишній континент Велика Австралія на два півконтинен- ти — Австралію і Нову Гвінею (мал. 15.1).

Суспільства цих двох колись з’єднаних частин суходолу вступили в Новий час дуже несхожими між собою. На противагу всьому, що я щойно говорив про корінних австралійців, більшість новоґвінейців, як-от народ Ялі, були рільниками і свинопасами. Жили вони осілими селами і в політичному плані були організовані в племена, а не у ватаги. Всі новоґвінейці опанували лук і стріли, а багато з них — гончарство. Новоґвінейці будують значно міцніші житла, кращі морські човни, а також мають більшу кількість і ширше розмаїття домашнього начиння, ніж австралійці. Будучи виробниками харчу, а не мисливцями-збирачами, новоґвінейці за рахунок цього живуть у середньому набагато щільнішими скупченнями, ніж австралійці: хоч Нова Гвінея дорівнює всього-на-всього десятій частині Австралії за площею, вона підтримувала в кілька разів численніше корінне населення.

Чому суспільства більшої частини суходолу, яка утворилася із плейстоце- нової Великої Австралії, настільки затрималися в своєму розвитку, залишившись «відсталими», тоді як суспільства меншої частини суходолу «просувалися» в своєму розвитку значно швидше? Чому всі перелічені вище новогвінейські нововведення не поширилися на Австралію, яку відділяли від Нової Гвінеї якихось 145 кілометрів Торесової протоки? З погляду культурної антропології географічна відстань між Австралією та Новою Гвінеєю навіть менша за 145 кілометрів, позаяк Торесова протока всіяна островами, на яких жили рільники, які користувалися луком та стрілами і в культурному плані були схожими на новоґвінейців. Найбільший острів Торесової протоки лежить за якихось 16 кілометрів від Австралії. Тамтешні острів’яни вели жваву торгівлю із корінними австралійцями, а також із новоґвінейцями. Як могли два настільки культурно різних світи зберігати свою відмінність на відстані спокійної протоки 16 кілометрів завширшки, яку без особливих зусиль перетинали на човнах?

Порівняно із корінними австралійцями новоґвінейці розцінюються як культурно «розвинені». Але більшість інших сучасних народів навіть новоґвінейців вважають «відсталими». До того як європейці розпочали наприкінці XIX сторіччя колонізацію Нової Гвінеї, всі новоґвінейці були неписьменними, користувалися кам’яними знаряддями, а в політичному плані ще не були організовані ні в держави, ні навіть (за кількома винятками) у вождівства. Зважаючи на те, що новоґвінейці «пішли далі» корінних австралійців, чому вони не змогли «зайти настільки далеко», як багато євразійців, африканців і корінних американців? Тож народ Ялі та його австралійська рідня являють собою загадку в межах іншої загадки.

Якщо попросити білих австралійців пояснити культурну «відсталість» аборигенного австралійського суспільства, багато з них матимуть просту відповідь напохваті: гіпотетичні вади самих аборигенів. За формою черепа і кольором шкіри аборигени явно відрізняються від європейців, що спонукало деяких дослідників кінця XIX сторіччя вважати їх загубленою ланкою між людиноподібними мавпами та людьми. Як інакше можна пояснити той факт, що білі англійські колоністи створили писемну, оперту на харчове виробництво, індустріальну демократію за якихось кілька десятиріч після колонізації континенту, мешканці якого через більш ніж 40 тис. років від його залюднення залишалися неписьменними мисливцями-збирачами? Особливо разючий цей факт з огляду на те, що Австралія володіє найбагатшими у світі покладами заліза й алюмінію, а також великими запасами міді, олова, свинцю й цинку. Чому ж корінні австралійці не опанували виготовлення металевих знарядь, а жили в кам’яній добі?

Структура цієї ситуації виглядає як бездоганний керований експеримент з еволюції людських суспільств. Континент один і той самий — лише люди були різні. Отже, пояснення відмінностей між корінними австралійськими та євро-австралійськими суспільствами слід шукати в відмінностях між людьми, які їх створили. Логіка, що лежить в основі цього расистського висновку, виглядає бездоганно. Однак далі ми побачимо, що в неї закралася одна груба хиба.

Розпочнімо аналіз цієї логіки із огляду витоків самих народів. Австралію та Нову Гвінею вперше заселили щонайменше 40 тис. років тому, коли вони ще були сполучені в один материк Велика Австралія. Достатньо одного погляду на карту (мал. 15.1), щоб зрозуміти, що ці перші колоністи походили із найближчого континенту — Південно-Східної Азії, і дісталися сюди через ланцюжок індонезійських островів. Цей висновок підтримує генетична спорідненість сучасних австралійців, новоґвінейців та азійців, а також існування кількох схожих за фізичною зовнішністю народів на Філіппінах, Малайському півострові та м’янмійських Андаманських островах.

Досягши берегів Великої Австралії, колоністи швидко розселилися по всьому континенту, зайнявши навіть його найвіддаленіші закутки і найне- привітніші природні зони. Викопні рештки і кам’яні знаряддя підтверджують їхню присутність на південно-західному краї Австралії понад 40 тис. років тому; понад 35 тис. років — на південно-східному краї Австралії і на Тасманії, найвіддаленішій частині континенту для колоністів, які висадилися на західному узбережжі Австралії/Нової Ґвінеї (тих частинах, що були найближче до Індонезії та Азії); понад ЗО тис. років тому — у холодних новогвінейських верхогір’ях. Всіх цих територій можна було досягти сухопутним шляхом із місця висадки на західному узбережжі. Проте колонізація архіпелагу Бісмарка та Соломонових островів, розташованих на північний схід від Нової Гвінеї, яка відбулася понад 35 тис. років тому, вимагала подальших морських рейсів довжиною в десятки кілометрів. Можливо, заселення відбулося навіть швидше, ніж показує інтервал відомих дат від 40 тис. до ЗО тис. років тому, оскільки деякі дати майже не відрізняються, якщо врахувати помилку вимірювання в радіовуглецевому датуванні.

У плейстоценову епоху, коли Австралію та Нову Гвінею було вперше заселено, азійський континент простягався далі на південь, ніж сьогодні, охоплюючи сучасні острови Калімантан, Ява та Балі і будучи на 1600 кілометрів ближче до Австралії та Нової Гвінеї, ніж зараз. Однак, щоб дістатися від Калімантану або Балі до плейстоценової Великої Австралії, слід було все-таки перетнути десь вісім проток до 80 кілометрів завширшки. Ці рейси 40 тис. років тому можна було здійснити на бамбукових плотах — хоч і низькотехнологічних, але придатних для мореплавання човнах, які досі використовуються жителями південного узбережжя Китаю. Мабуть, здійснювати ці рейси було складно, позаяк археологічні матеріали не дають надійних доказів подальшого прибуття людей із Азії до берегів Великої Австралії протягом наступних десятків тисяч років після першої висадки понад 40 тис. років тому. Безсумнівні докази у вигляді появи свині азійського походження на Новій Гвінеї та собаки азійського походження в Австралії стосуються вже кількох останніх тисячоліть.

Отже, суспільства Австралії та Нової Гвінеї розвивалися у значній ізоляції від азійських суспільств, які їх заснували. Ця ізоляція відбилася на сучасних мовах. Після всіх тисячоліть ізоляції ні в сучасних аборигенних австралійських мов, ні в головних груп сучасних новогвінейських мов (так званих папуаських мовах) не залишилося чітких слідів спорідненості із якою-небудь сучасною азійською мовою.

Відбилася ця ізоляція і на генах та фізичній антропології населення. Генетичні дослідження показують, що аборигенні австралійці та новогвінейські верховинці трохи більше схожі на сучасних азійців, ніж народи інших континентів, але все ж таки зв’язок між ними далекий. Аборигенні австралійці та новогвінейці також відрізняються від більшості населення Південно-Східної Азії за будовою скелету та фізичною зовнішністю, що відразу впадає в око, якщо порівняти фотографії австралійців або новоґвінейців із фотографіями індонезійців або китайців. Всі ці відмінності частково пояснює той факт, що перші азійські поселенці Великої Австралії мали достатньо часу, щоб набути відмінностей від своєї азійської рідні, яка залишилася вдома, маючи мізерний генетичний обмін із нею впродовж більшої частини часу. Однак, мабуть, важливіша причина полягає в тому, що початкову людність Південно-Східної Азії, від якої походили колоністи Великої Австралії, до нашого часу переважно замістили інші азійці, які розселялися із Китаю.

До того ж австралійські аборигени та новогвінейці значно відхилилися в генетичній, фізичній та мовній площинах навіть одне від одного. Наприклад, якщо говорити про головні групи крові людей (які задаються генетично), то на Новій Гвінеї, як і в більшій частині світу, трапляються група В (за так званою системою АВО)¹ і група S (за системою MNS), але обидві вони майже повністю відсутні в Австралії. Дрібні густі кучері більшості новоґвінейців контрастують із прямим або хвилястим волоссям більшості австралійців. Австралійські мови та папуаські мови Нової Гвінеї не споріднені не тільки із азійськими мовами, а й між собою, якщо не брати до уваги незначний обопільний обмін лексикою через Торесову протоку.

Всі ці відмінності між австралійцями і новоґвінейцями відбивають їхню довгу ізоляцію одне від одного та життя в дуже різних довкіллях. Відтоді, як зростання рівня Арафурського моря кінець кінцем відокремило Австралію від Нової Гвінеї близько 10 тис. років тому, генетичний обмін між ними обмежувався мізерними контактами через ланцюжок островів Торесової протоки. Населення обох півконтинентів адаптувалося до своїх довкіль. Якщо савани і мангрові ліси південного узбережжя Нової Гвінеї досить схожі на ^{54 55} аналогічні екосистеми Північної Австралії, то інші природні зони цих пів- континентів відрізняються майже за всіма головними ознаками.

Ось деякі з цих відмінностей. Нова Гвінея лежить майже на екваторі, тоді як Австралія простягається до зони помірного клімату, досягаючи аж 40° південної широти. Нова Гвінея — гористий із надзвичайно почленованим рельєфом острів. На ній є гори висотою понад 5 тис. метрів із шапками вічних снігів на найвищих вершинах, тоді як Австралія здебільшого низька і пласка — 94% її території лежить нижче 600 метрів над рівнем моря. Нова Гвінея — одне з найвологіших місць світу, а Австралія — одне з найпосушли- віших. Переважна частина Нової Гвінеї отримує понад 2500 міліметрів опадів на рік, а на значній частині верхогір’їв цей показник перевищує навіть 5000 міліметрів, тоді як більша частина Австралії отримує менше 500 міліметрів. Екваторіальний клімат Нової Гвінеї змінюється дуже незначним чином протягом року та з року в рік, а клімат Австралії дуже варіюється між порами року та з року в рік — значно більше, ніж клімат будь-якого іншого континенту. За рахунок цього Нову Гвінею пронизують постійні великі ріки, тоді як австралійські річки із постійним водотоком більшість років існують лише в Східній Австралії, і навіть у найбільшій річковій системі цього континенту (Муррей-Дарлінг) під час посух рух води переривається на цілі місяці. Більша частина Нової Гвінеї вкрита густими дощовими лісами, тоді як більшу частину Австралії займає пустеля і відкрите сухе рідколісся.

Завдяки вулканічній активності, почерговим наступам і відступам льодовиків, які тягнуть із собою верхні шари верхогірного ґрунту, та гірським струмкам, які приносять величезні кількості мулу в низовини, Нову Гвінею вкривають родючі молоді ґрунти. Натомість в Австралії — найстаріші, найменш родючі і найбідніші на поживні речовини ґрунти серед усіх континентів. Це пов’язано із низькою вулканічною активністю материка та браком високих гір і льодовиків. Попри вдесятеро меншу площу, Нова Гвінея слугує ареалом для майже такої самої кількості видів ссавців і птахів, що й Австралія — завдяки екваторіальному розташуванню Нової Гвінеї, більшій кількості опадів, ширшому спектру висотності та вищій родючості. Всі ці екологічні відмінності позначилися на значному розходженні культурних історій двох півконтинентів, про які зараз піде мова.

Найдавніше і найінтенсивніше харчове виробництво, а отже, найщільні- ші скупчення населення на території Великої Австралії виникли у верхогір- них долинах Нової Гвінеї на висотах між 1200 і 2700 метрів над рівнем моря. В ході археологічних розкопок було виявлено складні системи дренажних канав, які датуються 9 тис. років тому і які перетворилися у обширні системи

станом на 6 тис. років тому. Було також виявлено тераси, які слугували для затримання ґрунтових вод у посушливіших місцевостях. Система канав нагадувала ту, яка й досі використовується у верхогір’ях для осушення болотистих земель, щоб використати їх під городи. Аналіз пилку засвідчує, що вже до 3000 р. до н. е. відбулося значне знеліснення верхогірних долин, яке говорить про вирубування лісів під рільництво.

Головними сучасними культурами верхогірного рільництва є нещодавно запроваджений батат, а також таро, банани, ямс, цукрова тростина, їстівні стебла трав і кілька листяних овочів. Оскільки таро, банани і ямс походять із Південно-Східної Азії — незаперечного осередку одомашнення рослин, довгий час вважалося, що новогвінейські культурні рослини (крім батату) прибули із Азії. Однак згодом було з’ясовано, що дикими предками цукрової тростини, листяних овочів та їстівних трав’яних стебел були новогвінейські види; що той конкретний вид бананів, які вирощуються на Новій Гвінеї, має новогвінейського, а не азійського дикого предка і що таро та деякі різновиди ямсу — аборигенні види і Нової Гвінеї, і Азії. Якби новогвінейське рільництво справді мало азійські витоки, тоді верхогірні культурні рослини мали б походити з Азії, але серед них немає жодної такої. З перелічених причин зараз визнано той факт, що рільництво зародилося в новогвінейських верхогір’ях незалежно — шляхом одомашнення місцевих дикорослих видів Нової Гвінеї.

Отже, Нова Гвінея приєднується до Родючого півмісяця, Китаю та кількох інших регіонів як один із осередків незалежного початку одомашнення рослин. На жаль, залишки культурних рослин, які вирощувалися у верхогір’ях 6 тис. років тому, не збереглися в місцях археологічних розкопок. Однак це мало дивує з огляду на те, що провідні культурні рослини верхогір’їв нашого часу — це види, які не залишають археологічно помітних слідів, за винятком певних надзвичайних умов. Тому існує висока ймовірність, що деякі з них і були основоположними культурами верхогірного рільництва, надто з огляду на неабияку схожість стародавніх дренажних систем із сучасними, які використовуються для вирощування таро.

Три однозначно чужоземні елементи новогвінейського харчового виробництва, яким його побачили перші європейські дослідники, — це курка, свиня і батат. Курей і свиней одомашнили в Південно-Східній Азії і занесли близько 3600 років тому на Нову Гвінею та інші тихоокеанські острови ав- стронезійці — народ, що початково походив із Південного Китаю і про який ітиметься в розділі 17. (Можливо, свині з’явилися на Новій Гвінеї раніше.) Щодо батату, аборигенного виду Південної Америки, він вочевидь з’явився на острові лише в останні кілька сторіч після запровадження його на Філіппінах іспанцями. Утвердившись на Новій Гвінеї, батат відтіснив таро із позиції провідної культурної рослини верхогір’їв, адже потребував менше часу, щоб дозріти, давав вищий урожай на гектар і був стійкішим до малородючих ґрунтів.

Розвиток новогвінейського верхогірного рільництва спричинив, напевно, великий демографічний вибух кілька тисяч років тому, адже після того, як новогвінейську первісну мегафауну (велетенських сумчастих тварин) було винищено, верхогір’я могло підтримувати дуже низьку густоту мисливсько-збиральницького населення. Протягом останніх сторіч у зв’язку з появою батату відбувся ще один демографічний вибух. Коли європейці вперше пролетіли над верхогір’ями у 1930-ті роки, їх вразив побачений краєвид, який нагадував Голландію. Широкі долини були повністю зачищені від лісу і всіяні поселеннями, а дреновані й огороджені поля для інтенсивного харчового виробництва вкривали весь низ долини. І цей краєвид створило населення, яке досягло такої густоти за допомогою кам’яних знарядь.

Круті схили, постійна хмарність, малярія і ризик посухи на нижчих висотах обмежували новогвінейське верхогірне рільництво висотним поясом вище 1200 метрів. Фактично новогвінейські височини — це острівець густого скупчення рільничого населення, виштовхнутого під небо і оточеного морем хмар. Низовинні новоґвінейці, які заселяють узбережжя морів і береги річок, живуть селами і харчуються переважно рибою, тоді як населення посушливих територій, розташованих далеко від узбережжя і річок, виживає із нижчою густотою завдяки вирубно-вогневому рільництву, опертому на банани і ямс, які доповнюються полюванням і збиральництвом. На противагу їм низовинні жителі новогвінейських боліт ведуть кочове життя мисливців-збирачів, використовуючи крохмалисту м’якоть дуже продуктивної сагової пальми, котра дає втричі більше калорій на годину праці, ніж городництво. Отже, новогвінейські трясовини — яскрава ілюстрація довкілля, в якому люди залишилися мисливцями-збирачами, оскільки рільництво тут не могло конкурувати із мисливсько-збиральницьким способом життя.

Споживачі саго, які вижили у низовинних трясовинах, слугують прикладом кочової мисливсько-збиральницької ватагової організації, яка раніше, мабуть, була притаманна всім новоґвінейцям. Через причини, які ми обговорили у розділах 13 і 14, рільничі та рибальські народи розвинули складнішу технологію, суспільний лад та політичну організацію. Вони живуть постійними селами і племінними суспільствами, які нерідко очолює «верховода». Деякі з них зводять великі, розкішно прикрашені церемонійні будинки, їхнє високе мистецтво у вигляді дерев’яних статуй і масок високо цінується в музеях усього світу.

Отже, Нова Гвінея стала тією частиною Великої Австралії, в якій з’явилися найрозвиненіші технології, соціально-політична організація і мистецтво. Однак із урбаністичного американського або європейського кута зору навіть Нова Гвінея вважається «примітивною», а не «розвиненою». Чому ж новоґвінейці продовжують використовувати кам’яні знаряддя замість металевих, залишаються неписьменними і ніяк не можуть організуватися у вож- дівства або держави? Виявляється, для всього цього є кілька біологічних і географічних перешкод на Новій Гвінеї.

По-перше, хоч у новогвінейських верхогір’ях розвинулося тубільне харчове виробництво, у розділі 8 ми пересвідчилися, що воно давало мало білків. Основу раціону складали низькі на білковий уміст коренеплоди, а обсяги вирощування єдиних одомашнених тваринних видів (свиней і курей) були занизькими, щоб достатньою мірою наповнювати білковий бюджет населення. Оскільки ні свиню, ні курку неможливо запрягти у віз, у верховинців не було іншого джерела сили, крім власних м’язів; таким чином, у них не могли розвинутися епідемічні захворювання, здатні зупинити майбутніх європейських загарбників.

Друге обмеження на кількість верхогірного населення накладалося браком доступних земель: на новогвінейських верхогір’ях лише кілька широких долин, зокрема Вагґі та Балієм, здатних підтримувати густі скупчення населення. Третє обмеження полягало в тому, що середньовисотна зона між 1200 і 2700 метрів була єдиною висотною зоною на Новій Гвінеї, яка підходила для інтенсивного харчового виробництва. Вище 2700 метрів в альпійській природній зоні Нової Гвінеї виробництво харчу взагалі не існувало; на схилах між 300 і 1200 метрів на рівнем моря — лише у незначних обсягах; а в низовинах — вирубно-вогневе рільництво із низькою густотою населення. Тому на Новій Гвінеї так і не сформувався масштабний обмін харчем між громадами з різних висотних поясів, які б спеціалізувалися на різних типах харчового виробництва. Такий обмін в Андах, Альпах та Гімалаях не тільки сприяв зростанню густоти, забезпечуючи населенню різних поясів краще збалансований раціон, а й заохочував регіональну економічну й політичну інтеграцію.

Через усі ці обставини населення традиційної Нової Гвінеї ніколи не перевищувало 1 млн осіб, доки європейські колоніальні уряди не запровадили тут західну медицину та не поклали край міжплемінним війнам. Серед приблизно дев’яти осередків зародження рільництва у світі, про які йшлося в розділі 5, Нова Гвінея має найменше за чисельністю населення. Маючи лише 1 млн жителів, Нова Гвінея не могла розвинути технології, письмо і політичні системи, які виникали там, де кількість населення досягала десятків мільйонів, як-от у Китаї, на Родючому півмісяці, в Андах та Me- зоамериці.

Населення Нової Гвінеї не лише мале в своїй сумі, а й розпорошене на тисячі дрібних згустків, розділених через глибоко почленований рельєф: болота на значній частині низовин, круті хребти, які чергуються із вузькими каньйонами, у верхогір’ях, та непрохідні хащі, які смугами перетинають низовини й височини. Коли я займаюся біологічними спостереженнями на Новій Гвінеї, працюючи з командою місцевих помічників, я вважаю успішним день, коли ми проходимо п’ять кілометрів, навіть якщо рухаємося вздовж протоптаних стежин. Більшість верховинців традиційної Нової Гвінеї жодного разу в житті не віддалялися на більше ніж 16 кілометрів від свого дому.

Ці пов’язані з рельєфом труднощі в поєднанні із періодичними війнами, які характерні для відносин між новогвінейськими ватагами або селами, пояснюють мовну, культурну і політичну роздробленість традиційної Нової Гвінеї. Цей острів — місце найбільшого у світі зосередження мов, яке лишає далеко позаду своїх конкурентів: 1000 із 6000 мов світу втиснуті в невеликий клаптик землі трішки більший, ніж Техас, і розділений на десятки мовних сімей та ізольованих мов, які відрізняються одна від одної не менше, ніж англійська від китайської. Майже в половини всіх новогвінейських мов менше 500 носіїв, і навіть найбільші мовні групи (у яких не більше ніж по 100 тис. носіїв) політично роздроблені на сотні сіл, які воюють між собою не менш запекло, ніж із носіями інших мов. Кожне із цих окремо взятих мікросуспільств було замалим, щоб утримувати вождів і ремісників або щоб розвивати металургію та письмо.

Окрім невеликого і подробленого населення, ще одне обмеження на розвиток Нової Гвінеї накладала географічна ізоляція, яка обмежувала наплив технологій та ідей із інших регіонів. Всіх трьох сусідів відділяли від Нової Гвінеї водні бар’єри; до того ж понад кілька тисяч років тому всі вони були ще менш розвиненими, ніж Нова Гвінея (а надто ніж новогвінейське верхогір’я) за технологіями та харчовим виробництвом. Із цих трьох сусідів австралійські аборигени залишилися мисливцями-збирачами, які майже нічого не могли запропонувати новоґвінейцям, чого б ті ще не мали. Другим сусідом Нової Гвінеї були значно менші острови Бісмарка та Соломонові, що лежали на схід. Крім них залишається третій сусід Нової Гвінеї — острови Східної Індонезії. Але цей регіон також був культурною глушиною, яку впродовж більшої частини історії населяли мисливці-збирачі. Немає жодного предмета, з приводу якого було б достеменно відомо, що він дістався до Нової Гвінеї через Індонезію після початкового заселення Нової Гвінеї людиною понад 40 тис. років тому і до часу австронезійської експансії близько 1600 р. до н. е.

В ході цієї експансії Індонезію заселили виробники харчу азійського походження, які володіли свійськими тваринами, опанували рільництво і технологію принаймні не менш складну, ніж новогвінейська, та мореплавні уміння, які слугували набагато кращою перепусткою із Азії до Нової Гвінеї. Австронезійці розселилися на островах, що лежали на захід, північ і схід від Нової Гвінеї, а також на віддалених частинах західного, на північному та південно-східному узбережжях самої Нової Гвінеї. Австронезійці занесли на Нову Гвінею гончарство, курей і, можливо, собак і свиней. (Ранні археологічні дослідження датували знайдені у новогвінейських верхогір’ях кістки свиней 4000 р. до н. е., але ці результати поки що не підтверджено.) Щонайменше впродовж останнього тисячоліття торговельні зв’язки сполучали Нову Гвінею із технологічно розвиненішими суспільствами Яви і Китаю. В обмін на пера райських птахів і прянощі новоґвінейці отримували товари Південно-Східної Азії, серед яких траплялися навіть предмети розкоші, як- от донґшонські барабани і китайська порцеляна.

Пізніше австронезійська експансія ще докорінніше вплине на Нову Гвінею. Західна частина Нової Гвінеї навіть політично приєднається до султанатів Східної Індонезії, звідки до неї дістануться металеві знаряддя праці. Але всього цього не станеться до 1511 року — того року, коли португальці прибудуть на Молукські острови і перервуть самостійний перебіг індонезійської історії. Коли європейці невдовзі по тому дістануться до Нової Гвінеї, мешканці останньої ще житимуть ватагами або селами, які войовниче відстоюють свою незалежність, і продовжуватимуть користуватися кам’яними знаряддями.

Якщо новогвінейський півконтинент колишньої Великої Австралії розвинув тваринництво і рільництво, то австралійський півконтинент не мав ні того, ні того. Впродовж льодовикового періоду в Австралії водилося навіть більше великих сумчастих тварин, ніж на Новій Гвінеї, зокрема дипротодо- ни (сумчасті двійники корів і носорогів), велетенські кенгуру і велетенські вомбати. Але всі ці сумчасті кандидати на одомашнення безслідно щезли в ході хвилі зникнень (або винищень), яка супроводжувала заселення Австралії людьми. Через це Австралія, як і Нова Гвінея, лишилася без придатних для одомашнення місцевих видів ссавців. Єдиний чужоземний ссавець, який прижився в Австралії, — собака, що прибув з Азії (напевно, в австро- незійських човнах) близько 1500 р. до н. е. і закріпився в дикій природі континенту, перетворившись на динго. Корінні австралійці тримали пійманих динго як просто улюбленців, сторожів або навіть живих ковдр, звідки і пішов вислів «ніч на п’ять собак», під яким мають на увазі дуже холодну ніч.

Але вони на відміну від полінезійців не вживали динго/собак у їжу, а на відміну від новогвінейців — для полювання на диких тварин.

Рільництво — ще одна невдача Австралії, котра є не тільки найпосушли- вішим континентом, а й має найменш родючі ґрунти. Крім того, Австралія унікальна тим, що непоборний вплив на клімат усього континенту справляє нерегулярний цикл Ель-Ніньйо та південного коливання (ENSO⁵⁶), а не регулярне річне чергування пір року, притаманне більшості інших частин світу. Непередбачувані сильні посухи можуть тривати роками, поступаючись так само непередбачуваним зливам та повеням. Навіть зараз, після появи євразійських культурних рослин та вантажівок і залізниць для перевезення продукції харчове виробництво в Австралії залишається ризикованим бізнесом. Поголів’я зростають у сприятливі роки, але гинуть під час посух. Будь-які рільники-зачинателі з-поміж австралійських аборигенів зіткнулися би з аналогічними циклами злетів і падінь чисельності свого населення. Якби в урожайні роки вони осідали селами, збирали врожай і народжували дітей, то ці великі згустки населення потерпали б від недоїдання і мерли голодною смертю в посушливі роки, коли земля може прогодувати значно менше ротів.

Інша вагома перешкода для розвитку харчового виробництва в Австралії — нестача придатних для одомашнення диких рослин. Навіть сучасні європейські генетики не змогли створити хоч одну культурну рослину, за винятком горіха макадамії, із ендемічної дикої флори Австралії. Список потенційно цінних злаків світу — 56 диких видів родини тонконогових, які мають найважче насіння — містить лише два австралійські види, які пасуть задніх у цьому списку (їхнє насіння важить лише 13 міліграмів порівняно із колосальними 40 міліграмів найважчих насінин решти світу). Звісно, це не означає, що Австралія взагалі не мала потенційних культурних рослин або що австралійські аборигени взагалі не могли розвинути тубільне харчове виробництво. Деякі рослини, як-от певні види ямсу, таро й маранти⁵⁷, культивувалися на півдні Нової Гвінеї і росли в дикому стані на півночі Австралії, де їх збирали аборигени. Далі ми дізнаємося, що аборигени кліматично найсприятливіших зон Австралії рухалися в напрямку, який міг увінчатися постанням харчового виробництва. Проте хоч би яке харчове виробництво виникло в Австралії, воно неодмінно зазнавало б обмежень через брак одомашнюваних тварин, нестачу одомашнюваних рослин і проблеми з ґрунтами та кліматом.

Кочування, мисливсько-збиральницький спосіб життя і мінімальні інвестиції в житло та пожитки — все це були розумні адаптації до зумовленої Ель-Ніньйо і південним коливанням ресурсної непередбачуваності Австралії. Коли погіршувалися локальні умови, аборигени просто переміщувалися в іншу місцевість, де жити було хоч якийсь час краще. Замість того щоб залежати від кількох культурних рослин, які можуть не дати врожаю, вони мінімізували свої ризики, розвинувши господарство, яке спиралося на широкий спектр дикорослої їжі, котра не могла не вродити вся одночасно. Замість коливань кількості населення, яке періодично виходило б за межі доступних ресурсів і недоїдало, вони підтримували кількісно невелике населення, яке розкошувало на надмірі їжі у врожайні роки і мало вдосталь їжі у неврожайні роки.

Австралійський замінник харчового виробництва називають «вогневим рільництвом». Аборигени орудували навколишнім ландшафтом у такий спосіб, щоб збільшувати на ньому врожайність їстівних рослин і кількість їстівних тварин, не вдаючись при цьому до культивування. Таким чином, вони досягали кількох цілей: пожежі виганяли із заростей тварин, яких відразу можна було вбити і з’їсти, а густі хащі перетворювали на відкриті луги, якими було легше пересуватися; луги були ідеальним довкіллям для кенгуру — головної дичини Австралії; пожежі також стимулювали ріст трав’яного покриву, на якому паслися кенгуру, і коренеплодів папороті, якими харчувалися аборигени.

У нашій уяві австралійські аборигени асоціюються із мешканцями пустелі, але більшість із них такими не були. Натомість густота їхнього населення коливалася відповідно до кількості опадів (оскільки остання визначає обсяги дикої рослинної і тваринної їжі на землі) та багатства водної їжі в морях, річках і озерах. Найвищої густоти населення аборигенів досягало в найвологіших і найпродуктивніших регіонах Австралії: річковій системі Муррей-Дарлінг та південному сході, східному й північному узбережжях, а також на південно-західному краї континенту. Згодом ці самі території стали місцями найбільших скупчень населення європейських поселенців сучасної Австралії. Ми ж асоціюємо аборигенів із мешканцями пустель тільки через те, що європейці вигубили або вигнали їх із найбажаніших територій, залишивши недоторканим лише тих із них, які жили на землях, до яких самі європейці не мали охоти.

Впродовж останніх 5 тис. років у деяких із цих продуктивних регіонів відбувалася інтенсифікація методів збирання харчу аборигенами та зростання густоти їхнього населення. В Східній Австралії було винайдено методи перетворення рясного і крохмалистого, але вкрай отруйного насіння сагов- ника на їстівне шляхом вимивання або виброджування отрути. В раніше не використовувані верхогір’я Південно-Східної Австралії в цей час влітку почали регулярно навідуватися аборигени, які живилися не тільки горіхами саговника і ямсом, а й величезними скупченнями сплячих перелітних метеликів-совок⁵⁸, смак яких нагадує смажені на грилі каштани. Інший спосіб інтенсивного добування харчу розвинувся в річковій системі Муррей-Дар- лінг, де рівень води у болотах коливається залежно від сезонних дощів. Це був вилов прісноводного вугра. Корінні австралійці створили складну систему каналів довжиною до двох з половиною кілометрів, щоб вугри могли поширювати свій ареал від одного болота до іншого. Ловили вугрів за допомогою не менш складних загат, пасток у глухих бічних каналах і кам’яних стін упоперек каналів із сітями, закріпленими на отворах у стіні. Пастки на різних рівнях боліт спрацьовували, коли вода піднімалася і спадала. Хоч початкове створення цих «рибгоспів» вимагало, мабуть, значних зусиль, потім вони годували багато людей. Європейські мандрівники XIX сторіччя натрапляли біля вугрових господарств на села із десяти аборигенних жител; до того ж археологи виявили залишки сіл, у яких було до 146 кам’яних жител, що свідчать щонайменше про сезонне проживання населення, яке налічувало сотні осіб.

Ще одним важливим процесом на сході й півночі Австралії було збирання врожаю дикого проса, який належав до того самого роду, що й звичайне просо, яке стало одним зі стовпів ранньокитайського рільництва. Це просо жали за допомогою кам’яних ножів, складали в копиці, а відтак молотили, щоб добути зерно, яке зсипали в шкіряні лантухи або дерев’яні посудини, а потім мололи за допомогою зернотерок. Ті кілька знарядь, які використовувалися в цьому процесі, зокрема кам’яні жниварські ножі та зернотерки, нагадували аналогічні знаряддя, незалежно винайдені на Родючому півмісяці, де їх використовували, щоб обробляти зерно інших дикорослих злаків. Із-поміж усіх методів добування їжі, розроблених австралійськими аборигенами, найімовірніше, що саме збирання врожаю проса з часом переросло б у рослинництво.

Паралельно з інтенсифікованим збиранням харчу протягом останніх 5 тис. років з’явилися і нові види знарядь. Невеликі кам’яні леза і вістря мали більшу довжину гострого краю на одиницю маси, ніж великі кам’яні знаряддя, яким вони прийшли на зміну. Поширилися сокири із заточеними кам’яними краями, які раніше побутували тільки в окремих місцевостях Австралії. Впродовж останнього тисячоліття з’явилися риболовні гачки із мушлі.

Чому в Австралії самостійно не з’явилися металеві знаряддя, письмо та політично складні суспільства? Головна причина в тому, що аборигени залишилися мисливцями-збирачами, тоді як (в чому ми переконалися в розділах 12—14) усі ці речі поставали лише в густонаселених і економічно спеціалізованих суспільствах виробників харчу. До того ж посушливість, неродючість і кліматична непередбачуваність Австралії обмежували чисельність її мисливсько-збиральницького населення всього-на-всього кількома сотнями тисяч. Якщо порівняти цю цифру із десятками мільйонів жителів стародавнього Китаю або Мезоамерики, то вона означає, що в Австралії було значно менше потенційних винахідників і значно менше суспільств, які могли б експериментувати із запровадженням різних нововведень. Крім того, ці кількасот тисяч людей не були організовані в тісно пов’язані між собою суспільства. Натомість тубільна Австралія складалася із безкрайого простору дуже рідконаселеної пустелі, яка розділяла кілька продуктивніших екологічних «острівців», на кожному з яких проживала лише одна частина всього населення континенту і контакти між якими внеможливлювала велика відстань. Навіть на відносно вологому й продуктивному східному кінці континенту обмін між суспільствами стримували 3 тис. кілометрів відстані, яка відокремлювала тропічні дощові ліси Квінсленду на північному сході від дощових лісів помірної зони штату Вікторія, що на південному сході. Ця віддаль приблизно така сама, що й між Лос-Анджелесом та Аляскою.

Деякі відверті регіональні або й континентальні відступи в технологічному розвитку зумовлювалися ізоляцією Австралії та відносно невеликою кількістю жителів у її демографічних центрах. На півострові Кейп-Йорк, що в Північно-Східній Австралії, мешканці відмовилися від бумеранга — самобутньої зброї Австралії. Коли європейці вперше зустріли аборигенів Південно-Західної Австралії, ті не їли молюсків. Залишається нез’ясованим призначення невеликих кам’яних вістер, знайдених в австралійських археологічних розкопах, які відносяться десь до 3000 р. до н. е.: хоча, згідно з найпростішим поясненням, це були вістря списів і шипи, насторожує їхня схожість на кам’яні вістря й шипи, які кріпили на стріли в інших частинах світу. Якщо ці артефакти справді саме так використовували, тоді загадка наявності лука і стріл у сучасній Новій Гвінеї та їх відсутності в Австралії ще більше ускладнюється: можливо, мешканці австралійського континенту якийсь час використовували лук і стріли, а тоді відмовилися від них. Цей приклад нагадує нам відмову від рушниць у Японії, від лука й стріл та гончарства в Полінезії та від інших технологій в інших ізольованих суспільствах (розділ 13).

Найбільших технологічних втрат в австралійському регіоні зазнав острів Тасманія, що лежить за 200 кілометрів від південно-східного узбережжя континенту. В плейстоценову епоху, коли рівень моря опустився нижче сьогоднішнього, мілка протока Баса, яка зараз відокремлює Тасманію від Австралії, була суходолом, а людність Тасманії була частиною населення, яке рівномірно розподілилося по тодішньому великому австралійському континенту. Коли ж протоку врешті-решт вкрила морська вода близько 10 тис. років тому, тасманці й континентальні австралійці втратили контакт між собою, оскільки ні ті, ні ті не володіли човнами, здатними перетнути протоку Баса. Відтоді тасманське населення, яке складалося із 4 тис. мис- ливців-збирачів, не мало зв’язку із іншими людьми на Землі, живучи в ізоляції, масштаби якої нам відомі хіба що з науково-популярних романів.

Коли ж вони кінець кінцем зустрілися з європейцями в 1642 році, тасманці мали найпростішу матеріальну культуру серед усіх народів сучасного світу. Як і континентальні аборигени, вони залишалися мисливцями-збирачами, які не мали металевих знарядь. Проте їм також бракувало багатьох технологій і предметів побуту, поширених на континенті, зокрема списів із шипами, будь-яких кістяних знарядь, бумерангів, заточених або шліфованих кам’яних знарядь, гачків, сітей, списів із кількома зубцями та пасток. На відміну від континентальних аборигенів вони не ловили і не їли рибу, не вміли шити і розводити вогонь. Деякі з цих технологій дісталися континентальної Австралії або були винайдені на ній уже після того, як Тасманія відокремилася. З цього випливає, що крихітне тасманійське населення не змогло самостійно винайти ці технології для себе. Інші ж з-поміж цих технологій потрапили на Тасманію, доки вона ще була частиною великого австралійського материка, але через культурну ізоляцію острова їх згодом було втрачено. Приміром, археологічними дослідженнями на території Тасманії з’ясовано зникнення рибальства, а також шил, голок та інших кістяних знарядь близько 1500 р. до н. е. Населення принаймні трьох дрібніших островів (Фліндерз, Кенгуру та Кінг), які через підйом рівня моря відокремилися від Австралії і Тасманії близько 10 тис. років тому, попервах налічувало від 200 до 400 осіб, але повністю вимерло.

Тасманія та ці інші острови, таким чином, у крайній формі ілюструють один надзвичайно важливий для світової історії висновок. Населення чисельністю лише кілька сотень осіб неспроможне без кінця-краю виживати в цілковитій ізоляції. Населення чисельністю 4 тис. осіб спроможне вижити 10 тис. років, але із вагомими культурними втратами та без здатності створювати винаходи, в результаті чого його матеріальна культура залишається на найпростішому рівні. Континентальні австралійські мисливці-збирачі налічували 300 тис. осіб, тож були численнішими й менш ізольованими, ніж тасманійці, однак лишалися найменшим і найізольованішим населенням серед усіх континентів. Задокументовані випадки технологічних відступів на австралійському материку, а також приклад Тасманії підказують нам, що обмежений матеріальний репертуар корінних австралійців у порівнянні із народами інших континентів, мабуть, почасти зумовлений наслідками ізоляції та чисельності населення для розвитку та підтримання технології — на кшталт аналогічних наслідків для Тасманії, але не в такій крайній формі. Логічно припустити, що такі самі наслідки справили вплив на технологічні відмінності між найбільшим материком (Євразією) і меншими (Африкою, Північною Америкою та Південною Америкою).

Чому розвиненіша технологія не потрапила в Австралію від її сусідів — Індонезії та Нової Гвінеї? Якщо говорити про Індонезію, то її відокремлювало від Північно-Західної Австралії море; до того ж вона сильно відрізнялася від неї в екологічному плані. Крім того, ще кілька тисяч років тому сама Індонезія також була культурною і технологічною глушиною. Не існує жодного доказу того, щоб нові технології або нововведення досягали Австралії із Індонезії від початкової колонізації континенту 40 тис. років тому до появи на ньому динго близько 1500 р. до н. е.

Динго потрапила в Австралію із Південного Китаю через Індонезію в апогей австронезійської експансії. Австронезійці успішно заселили всі острови Індонезії, зокрема два найближчі до Австралії — Тимор і Танімбар (за якихось 440 і 330 кілометрів від сучасної Австралії відповідно). Оскільки австронезійці в ході своєї експансії Тихим океаном долали значно більші морські відстані, маємо підстави припускати, що вони неодноразово досягали Австралії, навіть якби в нас не було матеріального доказу у вигляді динго на підтвердження цього факту. В історичні часи північно-західний берег Австралії щороку відвідували човни із макасарського регіону індонезійського острова Сулавесі (Целебес), доки австралійський уряд не поклав край цим візитам у 1907 році. Археологічні сліди цих відвідин простежують десь до 1000 р. н. е., але цілком можливо, що вони відбувалися й раніше. Головною метою прибульців було отримання морських огірків (відомих також як голотурії, або трепанги) — родичів морських зірок, яких експортували із Мака- сара до Китаю як славнозвісний афродизіак та цінний інгредієнт для супів.

Зрозуміло, що торгівля, яка розвинулася у зв’язку зі щорічними візитами макасарців, лишила по собі багато слідів у Північно-Західній Австралії. Ма- касарці вирощували тамариндові дерева на своїх берегових базах і залишали потомство аборигенним жінкам. Вони привозили із собою для торгівлі одяг, металеві знаряддя, гончарні вироби та скло, хоч аборигени так і не навчилися власноруч виготовляти ці предмети. Аборигени перейняли від макасарцш деякі слова, церемонії та практику використання човнів-довбанок і куріння тютюну в люльках.

Однак жоден із цих впливів не позначився на базовому характері австралійського суспільства. Значно важливішим за те, що сталося внаслідок макасарських відвідин, є те, що не сталося в їх результаті. Макасарці не оселилися в Австралії — безумовно через те, що терени Північно-Західної Австралії, яка виступає у бік Індонезії, занадто посушливі для макасарсько- го рільництва. Якби найближчими до Індонезії були тропічні дощові ліси і савани Північно-Східної Австралії, макасарці могли б там осісти. Однак немає доказів того, що вони запливали настільки далеко. Оскільки макасарці прибували невеликими групами і переслідували лише тимчасові цілі, ніколи не проникаючи вглиб континенту, з ними стикалися тільки кілька груп австралійців, розселених уздовж вузької прибережної смуги. Та навіть ці кілька австралійських племен мали змогу побачити лише незначну частину макасарської культури й технологій, а не все макасарське суспільство із його рисовими полями, свинями, селами і майстернями. Будучи мисливця- ми-збирачами, австралійці перейняли лише ті кілька макасарських продуктів і практик, що були сумісні із їхнім способом життя. Човни-довбанки і люльки — так; кузні і свині — ні.

Ще більше, ніж опір австралійців індонезійським впливам, вражає їхній опір новогвінейським. Уздовж вузької смуги води, відомої як Торесова протока, новогвінейські рільники, котрі розмовляли новогвінейськими мовами і володіли свинями, керамікою, луком і стрілами, стикалися із австралійськими мисливцями-збирачами, які розмовляли австралійськими мовами і яким бракувало всіх цих речей. Крім того, ця протока — не суцільна водна перешкода — вона поцяткована ланцюжком островів, найбільший (Мура- луґ) із яких лежить лише за 16 кілометрів від австралійського узбережжя. Австралія та ці острови, а також ці острови й Нова Гвінея регулярно обмінювалися торговельними візитами. Чимало аборигенних жінок стали дружинами чоловіків на острові Муралуґ, де вони бачили городи, луки й стріли. Як так сталося, що ці елементи новогвінейського суспільства не перенеслися в Австралію?

Культурний бар’єр уздовж Торесової протоки вражає нас лише тому, що ми хибно уявляємо, нібито тут, за якихось 16 кілометрів від австралійського узбережжя, існувало повноцінне новогвінейське суспільство, яке практикувало інтенсивне рільництво і свинарство. Насправді ж аборигени півострова Кейп-Йорк ніколи не бачили істинного новоґвінейця. Торгівля, натомість, велася між Новою Гвінеєю та найближчими до неї островами; далі між цими островами та островом Мабуяґ, розташованим на півдорозі до Австралії; потім між о. Мабуяґ і о. Баду, що лежить ще далі на південь; відтак між о. Баду і о. Муралуґ; і, нарешті, між Муралуґом і півостровом Кейп-Йорк.

Новогвінейське суспільство втрачало на силі мірою просування цим ланцюжком островів. На них рідко траплялися свині або й узагалі їх не було. Низовинці з півдня Нової Гвінеї займалися на островах Торесової протоки не інтенсивним рільництвом, характерним для новогвінейських верхогір’їв, а вирубно-вогневим рільництвом, значно доповнюючи його рибальством, полюванням і збиральництвом. Важливість навіть цих вирубно-вогневих практик зменшувалася мірою просування від півдня Нової Гвінеї до Австралії через вервечку островів. Найближчий до Австралії острів Муралуґ був посушливим і майже непридатним для рільництва, тому він підтримував лише невелике населення, яке жило переважно з морепродуктів, дикого ямсу та плодів мангрового лісу.

Взаємодія між Новою Гвінеєю та Австралією через Торесову протоку, таким чином, нагадувала дитячу гру в «зіпсований телефон», під час якої діти сідають колом, хтось один із них шепоче слово на вухо наступному, котрий шепоче те, що почув, третій дитині, і слово, яке кінець кінцем, остання в колі дитина шепоче першій не має нічого спільного із початковим словом. Так само і торгівля через Торесову протоку була своєрідним «зіпсованим телефоном», який доносив до аборигенів Кейп-Йорка щось дуже відмінне від новогвінейського суспільства. Крім того, не варто думати, нібито стосунки між острів’янами з Муралуґа та аборигенами Кейп-Йорка були безперервним братським бенкетом, на якому аборигени охоче пригублювалися до культури, якою їх частували острівні наставники. Торгівля, натомість, чергувалася із війною, в якій переслідувалася мета «полювання на голови» та захоплення жінок для подружнього життя.

Попри розмивання новогвінейської культури через відстань та війну, окремі новогвінейські впливи таки торкнулися Австралії. Через шлюби із но- воґвінейцями на півострові Кейп-Йорк серед них з’явилися новогвінейські фізичні риси, як-от густе кучеряве волосся замість прямого. У чотирьох мовах цього півострова є нетипові для Австралії фонеми, які, мабуть, з’явилися тут унаслідок впливу новогвінейських мов. Найважливішим запозиченням були новогвінейські рибальські гачки із мушель, які поширилися вглиб Австралії, та каное-аутригери (каное з рівноважниками), які поширилися на південь півострова Кейп-Йорк. Крім того, мешканці Кейп-Йорка запозичили новогвінейські барабани, церемонійні маски, поховальні стовпи та люльки. Проте вони не перейняли рільництва — частково через те, що та його версія, яку вони бачили на о. Муралуґ, була блідою подобою новогвінейського оригіналу. Вони не запозичили свиней, яких майже не було на островах і яких їм і без того не вдалося би прогодувати без рільництва. Так само вони не запозичили лук і стріли, залишившись натомість зі своїми списами та списометалками.

Австралія має великий розмір; Нова Гвінея теж. Але контакт між цими двома великими частинами суші обмежувався кількома невеликими групами острів’ян Торесової протоки, які пропонували дуже розмитий варіант новогвінейської культури в ході взаємодії із кількома невеликими групами аборигенів Кейп-Йорка. Рішення цих останніх груп (хоч би які були його причини) і далі користуватися своїми списами, а не луком і стрілами, та не переймати певні інші елементи розмитої новогвінейської культури, яку вони бачили, перешкодили поширенню цих елементів на решту Австралії. В результаті жодна новогвінейська технологія, окрім рибальських гачків із мушлі, не проникла вглиб Австралії. Колосальне перенесення інтенсивного харчового виробництва і новогвінейської культури в Австралію могло відбутися тільки в тому разі, якби сотні тисяч рільників прохолодних новогвінейських верхогір’їв перебували в близькому контакті із аборигенами прохолодних височин Південно-Східної Австралії. Однак новогвінейські верхогір’я від австралійських відділяють 3200 кілометрів дуже різнорідного в екологічному плані ландшафту. Якщо говорити про шанси австралійців побачити на власні очі і перейняти практики новогвінейських верховинців, то верхогір’я Нової Гвінеї для них були так само недосяжні, як і гірські хребти Місяця.

Одне слово, збереження кочового мисливства-збиральництва кам’яної доби на території Австралії, яка вела торгівлю із новогвінейськими рільниками кам’яної доби та індонезійськими рільниками бронзової доби, на перший погляд видається наслідком виняткової впертості корінних австралійців. Однак у результаті ретельнішого огляду з’ясовується, що цей факт всього лише відбиває всюдисущу роль географії у поширенні культури та технологій.

Тепер нам залишається лише розглянути зустріч новогвінейських і австралійських суспільств кам’яної доби із європейцями залізної доби. Нову Гвінею «відкрив» португальський мореплавець у 1526 році, Голландія прибрала до рук західну половину острова в 1828 році, а Британія та Німеччина розділили східну половину в 1884 році. Перші європейці поселилися на узбережжі. їм знадобилося чимало часу, щоб проникнути вглиб острова, але станом на 1960 рік європейські уряди утвердили свій політичний контроль над більшістю новоґвінейців.

Причини, чому європейці колонізували Нову Гвінею, а не навпаки, очевидні. Європейці володіли океанськими кораблями і компасами, щоб дістатися до Нової Гвінеї; письмовими системами і друкарськими верстатами для виготовлення карт, видання подорожніх нотаток і ведення адміністративного документообігу; політичними інституціями, які давали їм змогу забезпечувати кораблі, солдатів і адміністрування; та рушницями, щоб застрелити новоґвінейця, який наважиться чинити опір своїм луком зі стрілами або бойовим дрючком. Утім кількість європейських поселенців на Новій Гвінеї завжди була низькою, тож зараз острів досі здебільшого населяють новоґві- нейці. Такий стан справ різко контрастує із ситуацією в Австралії, Америці та Південній Африці, куди європейці прийшли у великій кількості і надовго, замістивши початкове корінне населення на величезних територіях. Чим відрізнялася від них Нова Гвінея?

Головним чинником було те, що до 1880-х років зводило нанівець усі європейські спроби заселити новогвінейські низовини: малярія та інші тропічні хвороби, жодна з яких не була масовою епідемічною інфекцією на кшталт тих, про які йшла мова в розділі 11. Найамбіційніший із невдалих планів оселення в низовинах близько 1880 року започаткував французький маркіз де Ре на сусідньому острові — Новій Ірландії. Ця афера завершилася смертю 930 поселенців із 1000 впродовж трьох років. Попри сучасне медичне обслуг овування багато моїх американських і європейських друзів мусили виїхати з Нової Гвінеї через малярію, гепатит або інші недуги, тоді як мій власний новогвінейський досвід затьмарений роком малярії та ще одним роком дизентерії.

Якщо європейців косили бацили новогвінейських низовин, то чому євразійські бацили паралельно не косили новоґвінейців? Деякі новоґвінейцітаки заразилися, але це не відбулося в таких масових масштабах, які увінчалися загибеллю більшості корінних мешканців Австралії та Америки. Однією зі щасливих для новоґвінейців обставин було те, що європейські поселення не з’явилися тут до 1880-х років — а на цей час відкриття в галузі охорони здоров’я дали змогу досягти прогресу в контролі над віспою та іншими інфекційними захворюваннями європейського населення. На додаток до цього австронезійська експансія вже 3500 років наражала Нову Гвінею на потік індонезійських поселенців і торговців. А оскільки інфекційні захворювання Азії давно закріпилися в Індонезії, новоґвінейлі віддавна співіснували з їхніми збудниками і встигли розвинути кращу опірність проти євразійських мікробів, ніж австралійські аборигени.

Єдина частина Нової Гвінеї, де європейці не потерпали від проблем зі здоров’ям, -- верхогір’я, розташоване над висотною межею поширення малярії. Проте верхогір’я, вже зайняті щільним новогвінейським населенням, були вперше відвідані європейцями лише в 1930-ті роки. На той час австралійський і голландський колоніальні уряди вже не мали охоти створювати нові простори для білих колоній шляхом масового винищення корінних мешканців або вигнання їх із земель, як бувало в попередні сторіччя європейського колоніалізму.

Нарешті остання перешкода для потенційних європейських поселенців полягала в тому, що європейські культурні рослини, свійські тварини і методи прожиття погано зарекомендували себе в новогвінейському довкіллі та кліматі. Якщо занесені тропічні американські культури, як-от кабачок, кукурудза і помідори нині вирощуються в невеликих кількостях, а чайні та кавові плантації знайшли місце у верхогір’ях Папуа-Нової Гвінеї, то головні європейські сільгоспкультури — пшениця, ячмінь та горох — не змогли закріпитися на острові. Завезена худоба й кози, яких розводять у невеликих кількостях, потерпають від тропічних хвороб, як і самі європейці. У новогвінейському харчовому виробництві і досі домінують культурні рослини й рільничі методи, які новоґвінейці вдосконалювали впродовж тисяч років.

Всі ці проблеми, пов’язані з хворобами, почленованим рельєфом та методами прожиття призвели до того, що європейці облишили східну частину Нової Гвінеї (котра нині є незалежною країною Папуа-Новою Гвінеєю), заселену й керовану новогвінейцями, які, втім, послуговуються англійською як офіційною мовою, пишуть за допомогою абетки, живуть під керівництвом демократичних державних установ, організованих за англійським зразком, і користуються рушницями заморського виробництва. Інша доля спіткала західну частину Нової Гвінеї, яку Індонезія відібрала у Голландії і перейменувала на провінцію Іріан Джая⁵⁹. Провінцією нині керують індонезійці і для блага індонезійців. Її сільське населення в переважній більшості й досі новогвінейське, але міське населення індонезійське — через державну політику, яка заохочує індонезійську імміграцію. Індонезійці, котрі віддавна співіснували зі збудниками малярії та інших тропічних хвороб, які спільні в них із новогвінейцями, не зіткнулися із настільки нездоланною мікробною перешкодою, як європейці. До того ж вони ліпше, ніж європейці, були готові до життя на Новій Гвінеї, позаяк індонезійське рільництво вже освоїло вирощування бананів, батату та деяких інших провідних харчових рослин новогвінейського рільництва. Нинішні заходи, які реалізуються в Іріан Джая, являють собою продовження, підперте всією повнотою ресурсів централізованої влади, австронезійської експансії, котра досягла Нової Гвінеї 3500 років тому. Індонезійці — це сучасні австронезійці.

Європейці колонізували Австралію, а не корінні австралійці колонізували Європу, з тих самих причин, про які ми щойно вели мову, обговорюючи Нову Ґвінею. Однак новоґвінейців і австралійських аборигенів спіткала дуже різна доля. Сьогодні Австралію населяють і керують нею 20 млн неабориге- нів, більшість із них європейського походження, але дедалі зростає частка азійців, прибулих відтоді, як Австралія 1973 року зреклася своєї попередньої «біло-австралійської» імміграційної політики. Чисельність аборигенного населення скоротилася на 80% — десь із 300 тис. на момент європейського заселення до мінімального показника 60 тис. у 1921 році. В наш час аборигени — андерклас австралійського суспільства. Багато з них живуть у місіонерських поселеннях або урядових резерваціях або ж працюють на білих пастухами на випасних базах. Чому ж аборигенам ведеться настільки гірше, ніж новоґвінейцям?

Основна причина — придатність Австралії (в окремих регіонах) для європейського харчового виробництва й заселення у поєднанні із роллю європейських рушниць, мікробів і сталі у змітанні аборигенів зі шляху. Хоч я й підкреслював труднощі, породжені особливостями австралійського клімату й ґрунтів, її найпродуктивніші й найродючіші території таки можуть підтримувати європейське рільництво. В сільському господарстві помірно-кліматичної зони Австралії сьогодні домінують провідні культурні рослини Євразії, адаптовані до помірного клімату: пшениця (провідна сільгоспкульту- ра Австралії), ячмінь, овес, яблука та виноград, а також сорго й бавовник африканського сахельського походження і картопля із Андів. В тропічних районах Північно-Східної Австралії (штат Квінсленд), які виходять за межі оптимальних кліматичних умов для культурних рослин Родючого півмісяця, європейці запровадили цукрову тростину новогвінейського походження, банани й цитруси походженням із тропічної Південно-Східної Азії та арахіс родом із тропічної Південної Америки. Щодо свійських тварин, євразійська вівця дала змогу розширити терени харчового виробництва на посушливі райони Австралії, непридатні для рільництва, а євразійська велика рогата худоба долучилася до одомашнених тварин у вологіших районах.

Отож, для постання харчового виробництва в Австралії довелося чекати на прибуття чужоземних культурних рослин і свійських тварин, одомашнених у кліматично схожих частинах світу, але занадто віддалених, щоб їхні доместикати могли дістатися Австралії до появи трансокеанського мореплавання. На відміну від Нової Гвінеї, на більшій частині Австралії бракувало серйозних хвороб, які могли би тримати європейців на віддалі. Лише в тропічній Північній Австралії малярія та інші тропічні хвороби змусили європейців відмовитися від спроб оселення у XIX сторіччі, які досягли успіху лише після нових проривів у медицині протягом XX століття.

Австралійські аборигени, ясна річ, стояли на шляху європейського харчового виробництва, зокрема через те, що потенційно найпродуктивніші для рільництва й молочарства угіддя були місцем найгустішого скупчення аборигенних мисливців-збирачів. Європейське заселення двома шляхами призводило до скорочення кількості аборигенів. По-перше, їх відстрілювали: цей варіант європейці наприкінці XVIII — в XIX сторіччях вважали набагато прийнятнішим, ніж у 1930-ті роки, коли вони дісталися новогвінейських верхогір’їв. Остання масштабна різанина, в ході якої загинув 31 абориген, відбулася 1928 року біля Еліс-Спрингс. Інший шлях винищення — за допомогою принесених європейцями мікробів, від яких аборигени не мали можливості набути імунітету або розвинути генетичну опірність. Упродовж року після прибуття перших європейських поселенців до Сиднея в 1788 році, тіла аборигенів, які померли від епідемій, стали типовим видовищем. Провідними задокументованими убивцями були віспа, грип, кір, черевний тиф, висипний тиф, вітряна віспа, коклюш, туберкульоз і сифіліс.

Такими двома способами незалежні аборигенні суспільства було зметено з усіх придатних для європейського харчового виробництва земель. Більш- менш неушкодженими залишилися тільки ті суспільства, які замешкували Північну й Західну Австралію, непридатну для європейців. Упродовж одного сторіччя європейської колонізації 40 тис. років аборигенних традицій було майже безслідно стерто з лиця землі.

Тепер ми можемо повернутися до проблеми, яку я сформулював на початку цього розділу. Як, не вдаючись до недоліків самих аборигенів, можна пояснити той факт, що білі англійські колоністи за кілька десятків років після колонізації континенту, чиї мешканці залишалися неписьменними кочовими мисливцями-збирачами після більш ніж 40 тис. років від його за- люднення, створили писемну, оперту на харчове виробництво, індустріальну демократію? Хіба це не бездоганний керований експеримент з еволюції суспільств, який спонукає нас до простого расистського висновку?

Розв’язання цієї проблеми просте. Білі англійські колоністи не створювали писемну, оперту на харчове виробництво, індустріальну демократію в Австралії. Натомість вони просто завезли всі її складники з-поза меж Австралії: свійських тварин, всі культурні рослини (крім горіха макадамії), знання з металургії, парові двигуни, рушниці, абетку, політичні інституції, навіть мікробів. Всі вони були кінцевими продуктами 10 тис. років розвитку в умовах євразійського довкілля. За випадковим велінням географії сталося так, що всі ці елементи отримали в спадок колоністи, які висадилися на австралійський берег 1788 року біля Сиднея. Європейці так і не навчилися виживати в Австралії та на Новій Гвінеї без отриманої в спадщину технології. Роберт Берк і Вільям Вілз були достатньо вченими, щоб писати, але не достатньо кмітливими, щоб вижити в австралійській пустелі, в якій жили аборигени.

Самостійно суспільство в Австралії створили саме аборигенні австралійці. Ясна річ, що створене ними суспільство не було писемною, опертою на харчове виробництво, індустріальною демократією. Причини цього прямо випливають із особливостей австралійського довкілля.

РОЗДІЛ 16

Як Китай став китайським

І

мміграція, позитивна дискримінація, багатомовність, етнічна розмаїтість — в усіх цих політичних проектах мій штат Каліфорнія був пер- шопроходцем, а тепер випереджає у негативній реакції проти них. Достатньо зазирнути в класні кімнати лос-анджелеських державних шкіл, у яких зараз навчаються мої сини, щоб завдяки обличчям дітей ці абстрактні дебати набули конкретики. Ці діти представляють понад 80 мов, якими говорять у них вдома, до того ж англомовні білі тут у меншості. У кожного з друзів моїх синів принаймні один із батьків або батьків їхніх батьків народився за межами США; те саме стосується трьох із чотирьох дідусів і бабусь моїх синів. Однак імміграція лише відновлює розмаїтість, що була притаманна Америці впродовж тисячоліть. До початку європейської колонізації територія США слугувала домівкою для сотень корінних американських племен і мов, а об’єдналася під єдиною владою лише впродовж останньої сотні років.

За цими ознаками США — по суті «нормальна» країна. Всі шість найба- гатолюдніших країн світу, крім однієї, — це «плавильні котли», які досягли політичного об’єднання нещодавно і в яких досі побутують сотні мов і етнічних груп. Наприклад, Росія, будучи невеликою слов’янською державою, зосередженою навколо Москви, до 1582 року навіть не розпочинала експансію за межі Уральських гір. З того часу і до XIX сторіччя вона один за одним поглинула десятки неслов’янських народів, багато з яких зберегли свою самобутню мову та культурну ідентичність. Так само, як американська історія — це оповідь про те, як обшир нашого континенту став американським, історія Росії — це оповідь про те, як Росія стала російською. Індія, Індонезія та Бразилія — це також недавні політичні витвори (або, у випадку Індії, відтворення), які слугують домівками для 850, 670 і 210 мов відповідно.

Величезним винятком із цього правила недавніх «плавильних котлів» є найвелелюдніша країна світу — Китай. Сьогодні Китай, принаймні для не- посвячених, зовні виглядає монолітним у політичній, культурній і мовній площинах. Його було об’єднано вже в 221 р. до н. е. і відтоді він залишався єдиним упродовж більшої частини історії. Від початку писемності Китай мав одну-єдину систему письма, тоді як сучасна Європа користується десятками модифікованих абеток. Із 1,2 млрд населення Китаю понад 800 млн говорять мандаринською — мовою із найбільшою кількістю носіїв у світі. Решта 300 млн розмовляють однією із семи інших мов, які схожі на мандаринську і одна на одну так само, як іспанська на італійську. Тож Китай не є «плавильним котлом» і навіть здається безглуздим питати, як Китай став китайським. Китай був китайським майже від початку своєї писемної історії.

Ми настільки звикли вважати цю позірну єдність даністю, що навіть забуваємо, наскільки вона дивовижна. Одна з причин, чому така єдність несподівана, — генетична. Хоча груба расова класифікація народів світу звалює всіх китайців у групу так званих монголоїдів, в цій категорії криється значно більше розмаїття, ніж відмінності між шведами, італійцями та ірландцями всередині Європи. Зокрема, північні та південні китайці генетично та фізично відрізняються одне від одного: північні китайці більше схожі на тибетців і непальців, тоді як південні китайці більше нагадують в’єтнамців і філіппінців. Мої північно- та південнокитайські друзі часто можуть з одного погляду ідентифікувати одне одного завдяки фізичній зовнішності: північні китайці здебільшого вищі, важчі, блідіші, мають гостріші носи і менші очі, які здаються більш «похилими» (через так званий епікантус).

Північний і Південний Китай відрізняються також за кліматом: північ — посушливіша і холодніша; південь — вологіший і тепліший. Генетичні відмінності, які постали на ґрунті різного довкілля, натякають на довгу історію відносної ізоляції між народами Північного та Південного Китаю. Як же сталося, що в цих народів кінець кінцем виявилася одна або кілька дуже схожих мов і культур?

Очевидна майже цілковита мовна єдність Китаю дивує також на тлі мовної роздробленості інших давно заселених частин світу. Скажімо, зовсім нещодавно в останній частині ми побачили, що Нова Гвінея, складаючи менше однієї десятої площі Китаю і маючи лише 40 тис. років історії людського заселення, населена носіями тисячі мов, зокрема десятків мовних груп, відмінності між якими значно перевищують різницю між вісьмома головними китайськими мовами. В Західній Європі лише за 6000—8000 років після прибуття індоєвропейських мов розвинулися або з’явилися 40 мов, зокрема, такі різні, як англійська, фінська і російська. Але ж викопні рештки свідчать про присутність людини в Китаї впродовж більше ніж півмільйона років. Що сталося із десятками тисяч окремих мов, які мали би постати в Китаї протягом цього довгого періоду часу?

Ці парадокси підказують, що Китай також колись був розмаїтим, як інші багатолюдні країни сьогодні. Він відрізняється від них лише тим, що його об’єднання сталося раніше. В ході «китаїзації» було докорінно гомогенізовано велетенський регіон в стародавньому «плавильному котлі», повторно заселено тропічну Південно-Східну Азію та здійснено колосальний вплив на Японію, Корею і, напевно, навіть Індію. Отже, історія Китаю дає ключ до історії всієї Східної Азії. В цьому розділі йтиметься про те, як Китай колись став китайським.

Для зручності розпочнімо із детальної мовної карти Китаю (мал. 16.1). Одного позирку на неї достатньо, щоб у нас, звиклих думати про Китай як про моноліт, від подиву розширилися очі. Виявляється, що крім восьми «великих» мов — мандаринської та її семи близьких родичів (які часто всі разом називають просто «китайською»), котрі мають від 11 до 800 мли носіїв — в Китаї є ще понад 130 «дрібних» мов, багато з яких використовують не більше кількох тисяч мовців. Всі ці мови, «великі» й «дрібні», утворюють чотири мовні сім’ї, які сильно різняться за компактністю свого поширення.

На одному краї перебувають мандаринська та її родичі, які являють собою китайську підсім’ю сино-тибетської мовної сім’ї. Вони неперервно поширені від Північного до Південного Китаю. Скажімо, можна перетнути Китай від Маньчжурії на півночі до Тонкінської затоки на півдні, не виходячи за межі земель, зайнятих носіями мандаринської та споріднених із нею мов. Інші три мовні групи мають фрагментовані ареали, тобто ними розмовляють «острівці» людей, оточені «морем» носіїв китайської мови та інших мовних сімей.

Найбільш фрагметований ареал мовної сім’ї мяо-яо (інша назва — гмон- ґ-м’єн), котра охоплює 6 млн мовців, поділених між п’ятьма мовами, які мають барвисті назви червона мяо, біла мяо (інша назва — смугаста мяо), чорна мяо, зелена мяо (інша назва — блакитна мяо) і яо. Носії мов мяо-яо живуть у десятках дрібних анклавів, оточених носіями інших мовних груп і розсіяних на території площею півмільйона квадратних кілометрів, що простягається від Південного Китаю до Таїланду. Понад 100 тис. біженців із В’єтнаму, які розмовляли цими мовами, занесли цю мовну сім’ю на територію США, де вони більш відомі під альтернативною назвою гмонґ.

Інша фрагментована мовна група — австроазійська сім’я, найпоширенішими мовами якої є в’єтнамська і камбоджійська. 60 млн носіїв австро- азійських мов розсіяні на території від В’єтнаму на сході до Малайського півострова на півдні і північної Індії на заході. Четверта і остання мовна сім’я Китаю — тай-кадай (включно з тайською та лаоською мовами), чиї 50 млн мовців поширені від Південного Китаю на південь по півострівній частині Таїланду аж до М’янми (мал. 16.2).

Малюнок 16.1. Чотири мовні сім’ї Китаю та Південно-Східної Азії

Малюнок 16.2. Сучасні політичні кордони Східної та Південно-Східної Азії (для полегшення орієнтації на картах поширення мовних поданих на

мал. 16.1)

Ясна річ, що мяо-яо опинилися в сучасному стані фрагментованого поширення не через те, що стародавній гелікоптер розвозив і висаджував їх тут і там уздовж азійських просторів. Натомість резонно припустити, що колись їхній ареал був ціліснішим, а поділився на окремі фрагменти він тоді, коли серед них розселилися носії інших мовних сімей або заохотили носіїв мяо-яо відмовитися від своїх рідних мов. Насправді цей процес мовної фрагментації припав переважно на останні 2,5 тис. років і його добре задокументовано в історичних джерелах. Уже в історичні часи предки сучасних носіїв тайської, лаоської та бірманської мов переселилися із Південного Китаю та прилеглих територій на свої нинішні землі, успішно розчинивши осілих нащадків попередніх міграцій. Носії китайських мов особливо рішуче займалися заміщенням і мовним наверненням інших етнічних груп, до котрих вони ставилися із погордою як до примітивних і нижчих народів. В історичних анналах періоду китайської династії Чжоу (1100—221 рр. до н. е.) розповідається, як держави, в яких домінували носії китайських мов, завойовували та приєднували території, населені людьми, котрі розмовляли некитайськими мовами.

Аби відтворити мовну карту Східної Азії кількатисячолітньої давнини, можна скористатися кількома стратегіями. По-перше, можна відкрутити назад історично відому мовну експансію останніх тисячоліть. По-друге, ми можемо опертися на те, що сучасні території, на яких поширена лише одна мова або мовна група, яка займає великий суцільний ареал, є індикаторами нещодавньої географічної експансії цієї групи, оскільки такі факти свідчать, що збігло недостатньо історичного часу, щоб ця група подробилася на багато різних мов. Врешті-решт, ми можемо спиратися і на протилежний засновок, згідно з яким сучасні регіони із високою мовною розмаїтістю в межах однієї мовної сім’ї лежать ближче до прабатьківщини, із якої поширювалася ця мовна сім’я.

Спираючись на ці три міркування, за допомогою яких можна повернути лінгвістичний годинник назад, ми можемо зробити висновок, що Північний Китай попервах населяли носії китайської та інших сино-тибетських мов; що різні частини Південного Китаю заселяли носії мов мяо-яо, австро- азійських і тай-кадайських мов; і що носії сино-тибетських мов замістили більшість носіїв інших мов на теренах Південного Китаю. Ще сильніший мовний буревій пронісся, вочевидь, від тропічної Південно-Східної Азії до півдня Китаю — в Таїланді, М’янмі, Лаосі, Камбоджі, В’єтнамі та півострівній Малайзії. Хоч невідомо, якими мовами там раніше розмовляли, ці мови на сьогоднішній день безслідно зникли, оскільки всі теперішні мови перелічених вище країн — нещодавні прибульці переважно з Південного Китаю і частково — з Індонезії. Оскільки мови мяо-яо ледве дожили до наших днів, можна також здогадатися, що колись у Південному Китаї побутували й інші мовні сім’ї, крім мяо-яо, австроазійської і тай-кадайської, але вони не залишили вцілілих до наших днів реліктів. Далі ми побачимо, що австроне- зійська мовна сім’я (до якої належать усі філіппінські та полінезійські мови), вірогідно, була однією з тих сімей, які зникли з території Китаю. Про неї ми знаємо лише завдяки тому, що вона поширилася на тихоокеанські острови, на яких уціліла до наших днів.

Ці мовні заміщення на території Східної Азії нагадують нам поширення європейських мов, зокрема англійської та іспанської, на Новий світ, котрий раніше населяли носії тисяч, а то й більше корінних американських мов. Зі своєї нової історц нам відомо, що англшська замістила мови індіанців СІЛА не тому, що вона здалася милозвучнішою індіанському вуху. Натомість заміщення відбувалося шляхом винищення англомовними іммігрантами більшості індіанців за допомогою війни, вбивств та занесених хвороб, а вцілілим індіанцям нав’язували англійську як мову нової більшості. Безпосередніми причинами цього мовного заміщення були переваги в технологіях та політичній організації, котрі в кінцевому підсумку випливали із переваги раннього виникнення харчового виробництва, яку європейські загарбники мали над корінними американцями. По суті такий самий процес пояснює заміщення мов австралійських аборигенів тією-таки англійською, а також первісних пігмейських і койсанських мов Субекваторіальної Африки мовами банту.

Таким чином, мовні пертурбації Східної Азії порушують відповідне питання: що дало змогу носіям сино-тибетських мов поширитися із Північного до Південного Китаю, а носіям австроазійських та інших первісно південнокитайських мовних сімей поширитися далі на південь у тропічну Південно-Східну Азію? Тепер нам слід звернутися до археології в пошуках технологічних, політичних і сільськогосподарських переваг, що їх одні азійці вочевидь мали над іншими.

Як і будь-де в світі, археологічний літопис Східної Азії від більшої частини історії зберіг лише рідкісні фрагменти з життя мисливців-збирачів, які користувалися неїшгіфованими кам’яними знаряддями і не мали кераміки. Перші археологічні прояви чогось серйознішого знайдено в Китаї, де близько 7500 р. до н. е. з’являються сліди культурних рослин, кістки свійських тварин, кераміка і шліфовані (неолітичні) кам’яні знаряддя. Ця дата на тисячу років відстає від початку неоліту й харчового виробництва на Родючому півмісяці. Але через те, що попереднє тисячоліття китайської історії археологами вивчене погано, поки що неможливо сказати, чи зародження китайського харчового виробництва відбувалося одночасно із аналогічними процесами на Родючому півмісяці, трішки раніше чи трішки пізніше за них. Щонайменше ми можемо стверджувати, що Китай був одним із перших центрів одомашнення рослин і тварин у світі.

Насправді Китай, можливо, складається із двох або й більше незалежних осередків зародження харчового виробництва. Я вже згадував про екологічні відмінності між прохолодною і посушливою північчю Китаю та його теплим і вологим півднем. Крім того, уздовж однієї географічної паралелі є різниця між прибережними низовинами і внутрішньоконтинентальними височинами. Цим різним довкіллям притаманні різні автохтонні дикі рослини, тож рільники-зачинателі різних частин Китаю мали під рукою різний дикий матеріал для своєї діяльності. Зокрема, найдавніші виявлені рослини — це два посухостійкі види проса в Північному Китаї, але рис у Південному Китаї свідчить про можливість окремих північного і південного осередків початку окультурення рослин.

Китайські стоянки, в яких було знайдено найдавніші сліди культурних рослин, містили також кістки свійських свиней, собак і курей. До цих свійських тварин і культурних рослин поступово долучалися інші численні китайські доместикати. Серед тварин найважливішими були водні буйволи (які могли тягти плуг), а також шовкопряди, качки та гуси. До добре відомих пізніших китайських культурних рослин належать соя, конопля, цитруси, чай, абрикоса, персик і груша. Крім того, так само, як витягнутість Євразії уздовж осі схід—захід дала змогу багатьом китайським свійським тваринам і культурним рослинам поширитися на захід ще в стародавні часи, цей самий чинник сприяв поширенню західноазійських доместикатів на схід до Китаю, де вони зайняли важливе місце в господарстві. Особливо важливими західними внесками в господарство стародавнього Китаю були пшениця і ячмінь, корова і кінь та (меншою мірою) вівця і коза.

Як і деінде в світі, харчове виробництво в Китаї поступово вело до появи інших ознак «цивілізації», про які йшла мова в розділах 11—14. Блискуча традиція китайської бронзової металургії зародилася в III тис. до н. е. і з часом вилилася близько 500 р. до н. е. у виникнення тут найдавнішого виробництва чавуну в світі. Подальші 1500 років стали свідками неперервного потоку китайських технологічних винаходів, згаданих у розділі 13, до яких належали папір, компас, ручний візок і порох. Укріплені міста з’явилися в III тис. до н. е. В них були цвинтарі, розмаїття неприкрашених і розкішних могил на яких виказує формування класових відмінностей. Велетенські міські оборонні мури, великі палаци, а згодом Великий канал (найдовший канал у світі протяжністю понад 1600 кілометрів), який з’єднував Північний Китай із Південним, свідчать про існування ^ратифікованих суспільств, чиї правителі могли мобілізувати великі трудові ресурси простолюду. Найдавніше письмо дійшло до нас із II тис. до н. е., але з’явилося воно, напевно, раніше. Відтоді наші археологічні відомості про нововиниклі міста і держави Китаю доповнюються письмовими документами перших династій, починаючи із династії Ся, яка з’явилася близько 2000 р. до н. е.

Якщо говорити про лиховісний побічний продукт харчового виробництва — інфекційні хвороби, то нам не відомо, звідки саме походила більшість головних хвороб Старого світу. Однак європейські записи зі староримських і середньовічних часів чітко фіксують прибуття бубонної чуми і, можливо, віспи зі сходу, тож ці мікроби могли мати китайське або східноазійське походження. Грип (отриманий нами від свиней) навіть ще ймовірніше з’явився у Китаї, позаяк свиней тут було одомашнено дуже рано і свинарство стало дуже важливим складником господарства.

Розмір та екологічна розмаїтість Китаю породили багато окремих локальних культур, які археологи розрізняють за їхніми різними стилями кераміки та інших артефактів. В IV тис. до н. е. території цих локальних культур розширилися, і вони почали контактувати, змагатися і зливатися одна з одною. Так само, як обмін доместикатами між екологічно розмаїтими регіонами Китаю збагатив китайське харчове виробництво, обмін між культурно розмаїтими регіонами збагатив китайську культуру й технологію, а запекла боротьба між ворожими вождівствами викликала утворення дедалі більших і централізованіших держав (розділ 14).

Хоча протяжність Китаю з півночі на південь затримувала поширення культурних рослин, тут вона не була такою перешкодою, як в Америці або Африці, оскільки в Китаї відстані вдовж лінії північ—південь були коротшими і оскільки по цій лінії Китай не розділяється ані пустелею, як Африка й Північна Мексика, ані вузькими перешийками, як Центральна Америка. Натомість довгі річки Китаю (Хуанхе на півночі та Янцзи на півдні) течуть уздовж осі схід—захід, тим самим полегшуючи обмін культурними рослинами і технологіями між узбережжям та внутрішніми районами, а його ширина вздовж цієї осі і відносна рівність рельєфу, котрі врешті-решт дозволили з’єднати ці дві річкові системи каналами, полегшували обмін між північчю і півднем. Усі ці географічні чинники зробили внесок у раннє культурне й політичне об’єднання Китаю, тоді як Західна Європа, котра мала схожу площу, але більш почленований рельєф і не стільки сполучних водних артерій, чинить опір культурному й політичному об’єднанню до цього дня.

Деякі винаходи поширювалися з півдня на північ Китаю, зокрема виплавка заліза та культивація рису. Однак провідний напрям поширення пролягав із півночі на південь. Найочевидніша ця тенденція у випадку письма: на відміну від Західної Євразії, котра дала початок цілому потоку ранніх письмових систем, як-от шумерський клинопис, староєгипетські ієрогліфи, хетська, мінойська і семітська абетки, в Китаї розвинулася лише одна відома письмова система. Її було вдосконалено в Північному Китаї, відтак вона поширилася, випередивши зародження інших систем або замістивши їх, і розвинулася в письмо, яке досі використовується в сучасному Китаї. Серед інших елементів північнокитайських суспільств, які поширювалися на південь, — бронзові технології, сино-тибетські мови та державотворення. Всі три перші китайські династії — Ся, Шан і Чжоу — з’явилися в II тис. до н. е. в Північному Китаї.

Уцілілі письмові документи І тис. до н. е. свідчать, що етнічні китайці вже тоді (як багато з них це роблять зараз) мали схильність почувати культурну вищість над некитайськими «варварами», а північні китайці схильні були навіть південних китайців вважати варварами. Ось як, приміром, описав інші народи Китаю сучасник династії Чжоу в І тис. до н. е.: «Людність цих п’яти регіонів — Середніх держав і жун, ї та інших диких племен навколо них — кожна має свою природу, яку їм не під силу змінити. Племена східної частини називаються ї. Волосся вони не зв’язують і наносять татуювання на шкіру. Деякі з них їдять їжу, навіть не приготувавши її на вогні». Сучасник династії Чжоу далі описав дикі племена на південь, захід і схід, які мали не менш варварські звички, зокрема викручували ступні одна до одної, татуювали лоби, носили шкури, жили в печерах, не їли злаків і, певна річ, іли їжу сирою.

Державна організація, запроваджена династією Чжоу з Північного Китаю або за її зразком, поширилася на Південний Китай протягом І тис. до н. е. і кінець кінцем досягла кульмінації в політичному об’єднанні Китаю під владою династії Цинь у 221 р. до н. е. Його культурна уніфікація прискорилася протягом того самого періоду мірою того, як письменні «цивілізовані» китайські держави анексували неписьменних «варварів» або ж ті наслідували їх. Окремі епізоди цього об’єднання мали безжальний характер: скажімо, перший імператор із династії Цинь постановив, що всі писані раніше історичні книги не потрібні, і наказав спалити їх, тим самим зашкодивши нашому розумінню ранньокитайської історії та письма. Ці та інші драконівські заходи, мабуть, зробили внесок у поширення сино-тибетських мов Північного Китаю на більшій частині території Китаю і скорочення ареалів ужитку мяо-яо та інших мовних сімей до їхнього нинішнього фрагментова- ного розсіяння.

У межах Східної Азії стартова перевага Китаю в харчовому виробництві, технологіях, письмі та державотворенні дала змогу китайським нововведенням зробити значний внесок у розвиток сусідніх регіонів. Наприклад, до IV тис. до н. е. більшу частину тропічної Південно-Східної Азії займали мисливці-збирачі, які доти продовжували виготовляти галькові та відщепові кам’яні знаряддя, що належали до так званої хоабінської культури, названої за розкопаною у В’єтнамі стоянкою Хоабінь. Відтак китайські за походженням культурні рослини, неолітичні технології, села та кераміка, схожа на південнокитайську, проникли в тропічну Південно-Східну Азію, мабуть, у супроводі носіїв південнокитайських мовних сімей. Відома з писемних джерел експансія бірманців, лаосців і тайців із Південного Китаю завершила китаїзацію тропічної Південно-Східної Азії. Всі ці сучасні народи — недавні відгалуження від їхньої південнокитайської рідні.

Китайський натиск був настільки потужним і навальним, що попередні народи тропічної Південно-Східної Азії майже не лишили свого сліду серед сучасного населення регіону. Вціліли лише три реліктові групи мис- ливців-збирачів — негритоси-семанґи Малайського півострова, мешканці Андаманських островів та негритоси-ведоїди Шрі-Ланки, — які підказують нам, що колишнє населення Південно-Східної Азії було темношкірим і кучерявим, як сучасні новоґвінейці, на відміну від світлошкірих і прямово- лосих південних китайців і сучасних мешканців Південно-Східної Азії, які походять від них. Можливо, ці реліктові негритоси Південно-Східної Азії — останні вцілілі рештки початкового населення, яким була колонізована Нова Гвінея. Негритоси-семанґи зберегли свій мисливсько-збиральницький спосіб життя, торгуючи із сусідніми рільниками, але перейняли від них австроазійську мову — так само, як філіппінські негритоси й африканські пігмеї, котрі, також займаючись мисливством і збиральництвом, прийняли мови своїх торгових партнерів-рільників. Непов’язані із південнокитай- ськими мовними сім’ями мови вціліли тільки на віддалених Андаманських островах — це і є мовні останки сотень нині вимерлих автохтонних мов Південно-Східної Азії.

Навіть Корея і Японія зазнали сильного китайського впливу, хоч їхня географічна ізоляція дала змогу їм не втратити своїх мов або фізичної і генетичної своєрідності, як сталося в тропічній Південно-Східній Азії. Корея і Японія запозичили з Китаю рис у II тис. до н. е., бронзову металургію — до І тис. до н. е., а письмо — у 1 тис. н. е. Крім того, Китай передав Кореї і Японії західноазійські пшеницю та ячмінь.

Описуючи плідну роль Китаю у східноазійській цивілізації, не варто її перебільшувати. Вона не означає, що всі культурні досягнення Східної Азії походили винятково із Китаю, а корейцям, японцям та мешканцям тропічної Південно-Східної Азії бракувало винахідливості, тож ці варвари не зробили ніякого внеску в цивілізацію. Стародавні японці насправді розвинули найдавніше у світі гончарство і задовго до прибуття харчового виробництва, ще будучи мисливцями-збирачами, осіли селами, добуваючи засоби до прожиття із багатих морських ресурсів Японії. Деякі культурні рослини, мабуть, було спершу або незалежно одомашнено в Японії, Кореї та тропічній Південно-Східній Азії.

Однак роль Китаю таки була непропорційно великою. Наприклад, престижність китайської культури і досі настільки висока в Японії та Кореї, що японці навіть не думають відмовлятися від своєї створеної за китайським зразком системи письма попри всі її вади у відтворенні японської мови, тоді як корейці тільки зараз заміняють своє незграбне письмо китайського зразка на чудову місцеву абетку хангиль. Збереження китайського письма у Японії та Кореї — промовиста спадщина одомашнення рослин і тварин у Китаї близько 10 тис. років тому, яка затрималася до XX століття. Завдяки досягненням східноазійських рільників Китай став китайським, а території від Таїланду (як переконаємося в наступному розділі) до острова Пасхи заселили їхні родичі.

РОЗДІЛ 17

Повним ходом до Полінезії

І

сторія тихоокеанських островів нерозривно пов’язана в моїй свідомості із однією пригодою, яка сталася зі мною, коли я і троє моїх індонезійських друзів зайшли в крамницю міста Джаяпура. Моїх друзів звали Ахмад, Вівор та Сауакарі, а крамницею володів купець на ім’я Пін Во. Ахмад, чиновник індонезійського уряду, був у нас за старшого, оскільки він і я проводили екологічну експертизу на замовлення уряду і найняли Вівора й Сауакарі як місцевих помічників. Однак Ахмад ніколи раніше не бував у новогвінейських горах і не уявляв, чим треба запастися. В результаті склалася комічна ситуація.

Коли я із друзями зайшов до крамниці, Пін Во читав китайську газету. Помітивши Вівора й Сауакарі, він продовжив читати, але зауваживши Ахмада, відразу прибрав її подалі від ока. Ахмад взяв до рук топорище, викликавши регіт Вівора й Сауакарі, оскільки тримав його догори ногами. Вівор і Сауакарі показали йому, як правильно тримати й перевірити цю річ на міцність. Тоді Ахмад і Сауакарі подивилися на босі ноги Вівора, пальці яких були розтоптані вшир від ходіння босоніж упродовж усього життя. Сауакарі вибрав найширші черевики з тих, що були, і приклав їх до ступні Вівора, але навіть ця пара виявилася завузькою, викликавши в Ахмада, Сауакарі й Пін Во вибухи реготу. Ахмад узяв пластмасовий гребінець, щоб розчесати своє пряме, товсте чорне волосся. Поглянувши на грубі дрібні кучері Вівора, він передав гребінець тому до рук. Звісно, гребінець застряг у волоссі Вівора і зламався, тільки-но Вівор спробував вирвати його. Засміялися всі, навіть Вівор. Вівор поквитався, нагадавши Ахмаду, що тому слід придбати якомога більше рису, оскільки в гірських селах не вдасться купити нічого їстівного, крім батату, який, звісно, засмутить Ахмадів шлунок, — знову регіт.

Та попри весь цей сміх я відчував між ними напругу. Ахмад був яванцем, Пін Во — китайцем, Вівор — новогвінейським верховинцем, а Сауакарі — новогвінейським низовинцем із північного узбережжя. Яванці домінують в індонезійському уряді, який у 1960-ті роки анексував Західну Нову Гвінею, за допомогою бомб і кулеметів придушивши новогвінейський спротив. Згодом Ахмад вирішив залишитися у місті, а мене відправити далі тільки з Віво- ром і Сауакарі. Своє рішення він пояснив мені, вказавши на своє пряме, грубе волосся, яке дуже відрізнялося від волосся новоґвінейців, і сказавши, що новоґвінейці вб’ють будь-кого із таким волосся, якщо він занадто далеко відіб’ється від військових гарнізонів.

Пін Во сховав газету, оскільки завезення китайських текстів номінально заборонене в індонезійській Новій Гвінеї. У більшій частині Індонезії торгівлею займаються китайські іммігранти. Прихована взаємна ворожнеча між економічно панівними китайцями й політично панівними яванцями вилилася в криваву революцію 1966 року, коли яванці убили сотні тисяч китайців. Будучи новоґвінейцями, Вівор і Сауакарі мали однакове обурення проти яванської диктатури, проте вони також зневажали групи одне одного. Верховинці дивляться спогорда на низовинців як на кволих сагоїдів, а низовинці обзив ають верховинців чванькуватими пуголовками, натякаючи на їхній великий чуб та їхню славетну пихатість. За кілька днів після того, як ми розбили віддалений лісовий табір, Вівор і Сауакарі мало не побилися один із одним на сокирах.

Напруга між групами, які представляють Ахмад, Вівор, Сауакарі і Пін Во, задає основний тон у політичному житті Індонезії — четвертої за кількістю населення країни світу. Ця сучасна напруга має тисячолітню історію. Коли нас питають про найбільше переселення за море, ми найчастіше згадуємо про Колумбове відкриття Америки та подальше заміщення неєвропейців європейцями в історичні часи. Але великі заморські переселення й доісторичні заміщення неєвропейських народів іншими неєвропейськими народами відбувалися задовго до Колумба. Вівор, Ахмад і Сауакарі представляють три доісторичні хвилі переселенців, які через море перебралися із азійського материка в Океанію. Віворові верховинці походили від давньої хвилі переселенців, які колонізували Нову Гвінею з Азії понад 40 тис. років тому. Предки Ахмада, які прибули на Яву близько 4 тис. років тому, початково походили з південнокитайського узбережжя. Вони завершили на Яві заміщення населення, спорідненого із предками Вівора. Предки Сауакарі досягли Нової Гвінеї близько 3,6 тис. років тому в рамках тієї самої хвилі з південнокитайського узбережжя, тоді як предки Пін Во досі живуть на території Китаю.

Рух населення, який привів предків Ахмада й Сауакарі відповідно на Яву та Нову Гвінею, називається австронезійською експансією. Це було найбільше демографічне переміщення за останні 6 тис. років. Одне вістря цього руху дало початок полінезійцям, які заселили найвіддаленіші острови Океанії і були найкращими мореплавцями серед неолітичних народів світу. Сьогодні

австронезійськими мовами як рідними говорять на більш ніж половині окружності планети — від Мадагаскару до острова Пасхи. Для цієї книжки, присвяченої демографічним рухам після завершення льодовикового періоду, австронезійська експансія займає особливе місце як один із найважливіших феноменів, який вимагає пояснення. Чому австронезійські народи, які початково з материкового Китаю, колонізували Яву і решту Індонезії, замістивши місцеве населення, а не індонезійці колонізували Китай і замістили китайців? Чому, зайнявши всю Індонезію, австронезійці не змогли заселити вузеньку прибережну смугу новогвінейських низовин і чому вони анітрохи не змогли замістити народ Вівора в новогвінейських верхогір’ях? Як нащадки китайських емігрантів перетворилися на полінезійців?

Сьогодні населення Яви, більшості інших індонезійських островів (крім найвіддаленіших на схід) та Філіппін досить однорідне. За зовнішнім виглядом і генетичним складом населення цих островів схоже на південних китайців і навіть ще більше — на мешканців тропічної Південно-Східної Азії, а надто Малайського півострова. їхні мови не менш однорідні: хоч на Філіппінах, у Західній і Центральній Індонезії загалом використовуються 374 мови, всі вони близько споріднені і належать до однієї підпідсім’ї (західної малайсько-полінезійської) австронезійської мовної сім’ї. Ареал вжитку австро- незійських мов накладається на азійський материк лише на Малайському півострові та дрібними оазами у В’єтнамі та Камбоджі — біля найбільш західних індонезійських островів Суматра й Калімантан, але вони більше ніде не зустрічаються на материку (мал. 17.1). До окремих австронезійських слів, запозичених англійською мовою, належать «taboo»⁶⁰ і «tattoo»⁶¹ (із однієї полінезійської мови), «boondocks»⁶² (із таґалоґської мови Філіппін), «amok»⁶³, «batik»^{64 65} і «orangutan»¹¹ (із малайської).

Ця генетична й мовна однорідність Індонезії та Філіппін спершу дивує не менше, ніж переважна мовна одноманітність Китаю. Залишки знаменитого яванського Homo erectus свідчать, що люди замешкували принаймні Західну Індонезію впродовж мільйона років. Цього часу було задосить, щоб у них нагромадилося генетичне й мовне розмаїття і сформувалися тропічні адаптації, скажімо, темна шкіра, як у багатьох інших тропічних народів. Однак індонезійці та філіппінці мають світлу шкіру.

Малюнок 17.1. Поширеність австронезійськихмов. сім⁹я

складається із чотирьох підсімей, три з яких поширені тільки на Тайвані, а одна (малайсько-полінезійська) має дуже широкий Остання, своєю чергою,

складається із двох підпідсімей: західної малайсько-полінезійської (— Зх. М.-П.) та центрально-східноїмалайсько-полінезійської(— М.-П.). Остання

підпідсім⁹я, своєю чергою, поділяється на чотири підпідпідсім% з яких найпоширеніша океанська (на сході), а інші три вживаються лише на заході на значно меншій території, яка охоплює острів Гальмагера, кілька найближчих островів східної Індонезії та західну частину Нової Гвінеї

Дивує також, що індонезійці та філіппінці дуже схожі на мешканців тропічної Південно-Східної Азії та південних китайців за іншими фізичними рисами, крім світлої шкіри та генів. Одного погляду на карту достатньо, щоб збагнути, що Індонезія була єдиним можливим шляхом, яким люди могли дістатися до Нової Гвінеї та Австралії 40 тис. років тому, тож можна було наївно очікувати, що сучасні індонезійці будуть схожими на сучасних новоґві- нейців і австралійців. Однак насправді в регіоні можна знайти лише кілька схожих на новоґвінейців народів на Філіппінах і на західноіндонезійських островах, зокрема негритосів, які живуть у гористих місцевостях Філіппін. Як і в випадку з трьома схожими на новоґвінейців реліктовими народами, які я згадував під час огляду тропічної Південно-Східної Азії (розділ 16), можливо, що філіппінські негритоси — це залишки населення, від якого відокремився народ Вівора ще до заселення Нової Гвінеї. Навіть ці негритоси говорять австронезійськими мовами, схожими на мови їхніх філіппінських сусідів. Це свідчить про те, що вони також (як малайські негритоси-семанґи й африканські пігмеї) втратили свою первісну мову.

Всі ці факти дають серйозні підстави гадати, що мешканці тропічної Південно-Східної Азії або південні китайці, які говорили австронезійськими мовами, недавно переселилися на Філіппіни та в Індонезію, замістивши все тамтешнє населення, за винятком філіппінських негритосів, та витіснивши всі первісні мови цих островів. Вочевидь, ці події відбулися не дуже давно, оскільки у колоністів досі не сформувалася темна шкіра, окремі мовні сім’ї та генетична окремішність або розмаїтість. Звісно, тут більше мов, ніж вісім головних мов Китаю, проте вони менш розмаїті. Існування багатьох схожих мов на Філіппінах і в Індонезії просто відбиває той факт, що острови не зазнали політичної та культурної уніфікації на відміну від Китаю.

Детальне вивчення поширення мов дає цінні підказки щодо шляху гіпотетичної австронезійської експансії. Загалом австронезійська мовна сім’я складається із 959 мов, поділених на чотири підсім’ї. Однак лише одна з цих підсімей, а саме малайсько-полінезійська, охоплює 945 із 959 цих мов і обіймає майже весь географічний обшир вжитку мов австронезійської сім’ї. До початку останньої заморської експансії європейців, які вживають індоєвропейські мови, австронезійська сім’я була найпоширенішою мовною сім’єю світу. Цей факт свідчить, що малайсько-полінезійська підсім’я недавно відбрунькувалася від австронезійської сім’ї і поширилася далеко за межі прабатьківщини австронезійських мов, розпавшись на багато місцевих мов, всі з яких досі дуже схожі між собою, оскільки в них було мало часу для нагромадження відмінностей. Отже, шукаючи прабатьківщину австронезійських мов, нам слід звертати погляд не на малайсько-полінезійську, а на інші ав- стронезійські підсім’ї, які значно більше відрізняються одна від одної та від малайсько-полінезійської, ніж підпідсім’ї малайсько-полінезійської відрізняються одна від одної.

Виявляється, що ареали цих підсімей збігаються і всі вони крихітні порівняно із ареалом малайсько-полінезійської підсім’ї. Вжиток цих мов обмежується аборигенами острова Тайвань, що лежить за 145 кілометрів від Південного Китаю. Тайванські аборигени переважно самі займали свій острів, доки впродовж останнього тисячоліття його не почали масово заселяти китайці з материка. Ще більше їх прибуло після 1945 року, а надто після того, як китайські комуністи завдали в 1949 році поразки китайським націоналістам, у результаті чого аборигени нині становлять лише 2% населення Тайваню. Концентрація трьох із чотирьох австронезійських підсімей на Тайвані свідчить, що в межах нинішнього австронезійського ареалу Тайвань — прабатьківщина, на якій австронезійські мови були в ужитку довше, ніж деінде, а отже мали найбільше часу, щоб піти різними шляхами. Всі інші австронезійські мови від Мадагаскару до острова Пасхи, таким чином, є результатом демографічної експансії з території Тайваню.