Аби відповісти на питання щодо переваг банту, розглянемо останню групу доступних нам доказів, узятих із живої теперішності, — доказів, отриманих із одомашнених тварин і рослин. З попередніх розділів ми переконалися, що це дуже важливі докази, позаяк харчове виробництво веде до високої густоти населення, розвитку мікробів, технології, політичної організації та інших складників могутності. Народи, які через випадковість свого географічного розташування успадкували або розвинули харчове виробництво, цим самим набували здатності поглинати географічно менш обдаровані народи.
Коли в 1400-ті роки європейці досягли Субсахарської Африки, африканці вирощували п’ять комплектів культурних рослин (мал. 19.3), кожен із яких наділений особливим значенням для африканської історії. Перший комплект вирощували лише в Північній Африці; крайні південні відроги його ареалу простягалися до ефіопських верхогір’їв. Північна Африка розташована в зоні середземноморського клімату, який характеризується опадами у вигляді дощів, що припадають переважно на зимові місяці. (Південній Каліфорнії
Малюнок 19.3. Походження африканських культурних рослин прикладами. Ареали появи культурних рослин, які традиційно вирощувалися в Африці (тобто до прибуття європейських колоністів, які принесли свої культурні , із
прикладами по дві рослини з кожного ареалу
також притаманний середземноморський клімат, чим і пояснюється той факт, що мій підвал, як і підвали мільйонів інших південних каліфорнійців, часто підтоплюється взимку, але незмінно просихає в літні місяці.) Родючому півмісяцю, де зародилося рільництво, притаманна така сама модель зимових опадів у вигляді дощу.
Через це всі початкові північноафриканські культурні рослини пристосовані до проростання та росту в умовах зимових дощів і всі вони, як відомо з археологічних матеріалів, уперше були одомашнені на Родючому півмісяці, починаючи десь із 10 тис. років тому. Ці рослинні доместикати Родючого півмісяця поширилися на кліматично схожі прилеглі території Північної Африки і заклали основи для постання староєгипетської цивілізації. До них належать такі добре відомі нам рослини, як пшениця, ячмінь, горох, біб і виноград. Вони відомі нам через те, що поширилися з Родючого півмісяця на кліматично схожі прилеглі частини Європи, а звідти — до Америки й Австралії, увійшовши до переліку головних сільськогосподарських культур помірнокліматичного рільництва всього світу.
Якщо подорожувати з півночі на південь Африки й перетнути Сахару, знову зустрівши за нею дощі в Сахельському поясі, впадає в око, що сахельські дощі випадають улітку, а не взимку. Навіть якби культурні рослини Родючого півмісяця, пристосовані до зимових опадів, як-небудь перетнули Сахару, вони би навряд чи змогли рости в Сахелі з його літніми дощами. Натомість тут ми знаходимо два комплекти африканських культурних рослин, чиї дикорослі предки трапляються лише на південь від Сахари і які пристосовані до літніх дощів і менших коливань тривалості світлового дня впродовж року. Один із цих комплектів складається з рослин, чиї дикорослі предки ростуть від сходу до заходу Сахельського поясу й були, вочевидь, одомашнені теж тут. До них належать передусім сорго й африканське просо, що стали головними злаками більшої частини Субсахарської Африки. Сорго виявилося настільки цінним, що нині його вирощують у зонах спекотного й посушливого клімату всіх континентів, зокрема й у США.
Інший комплект складається з рослин, чиї дикорослі предки трапляються в Ефіопії і були, напевно, одомашнені там у верхогір’ях. Більшість із них досі вирощують переважно в Ефіопії, тож американці мало знають про них: наркотичний кат66, бананоподібна енсета67, оліїстий нуґ68, пальчасте просо69, з якого варять національне пиво, та дрібнозерновий злак теф70, із якого виготовляють ефіопський національний хліб. А ще кожен кавоман може подякувати стародавнім ефіопським рільникам за одомашнення кавового дерева. Воно росло лише в Ефіопії, доки не прищепилося в Аравії, а звідти поширилося по всьому світу, підтримуючи сьогодні економіку таких віддалених одна від одної країн, як Бразилія й Папуа-Нова Гвінея.
Передостанній комплект африканських культурних рослин сформувався з дикорослих предків вологої кліматичної зони Західної Африки. Деякі з них, приміром африканський рис, так і не вийшли за межі цього регіону; інші, як-от африканський ямс, поширилися на інші райони Субсахарської Африки; а дві — олійна пальма та горіхи кола — досягли інших континентів. Західні африканці жували горіхи коли, які містили в собі кофеїн, задовго до того, як компанія «Кока-Кола» підбурила американців, а згодом і весь світ пити напій, до якого попервах домішували екстракт цієї рослини.
Останній комплект африканських культурних рослин також пристосований до вологого клімату, але він створює найбільшу несподіванку на мал. 19.3. Ще в XV ст. в Субсахарській Африці широко вирощувалися банани, азійський ямс і таро, а азійський рис закріпився на узбережжі Східної Африки. Одначе ці культурні рослини були одомашнені в тропічній Південно-Східній Азії. їх вирощування в Африці могло би викликати подив, якби присутність індонезійських людей на Мадагаскарі ще раніше не насторожила нас і не попередила про наявність доісторичних контактів між Африкою й Азією. Невже австронезійці, які відчалили від Калімантану, висадилися на східноафриканському узбережжі, подарували свої культурні рослини вдячним африканським рільникам, узяли з собою кількох африканських рибалок і відпливли на схід сонця, щоб колонізувати Мадагаскар, не лишивши жодного іншого австронезійського сліду в Африці?
Нарешті, останній сюрприз Африки — всі автохтонні культурні рослини цього континенту (Сахельського поясу, Ефіопії та Західної Африки) з’явилися на північ від екватора. Жодна культурна рослина Африки не постала на південь від нього. Цей факт дає нам першу підказку, чому носії ніґеро-кон- ґолезьких мов, які походили з північного боку екватора, змогли витіснити пігмеїв і субекваторіальні койсанські народи. Нездатність койсанів і пігмеїв розвинути рільництво пов’язана не з якоюсь їхньою неадекватністю для ведення рільничого господарства, а лишень з тим випадковим фактом, що південноафриканські дикі рослини були здебільшого непридатними для одомашнення. Пізніше ні банту, ні білі рільники, що були спадкоємцями тисячолітнього досвіду рільництва, не змогли зробити культурну рослину бодай із якоїсь автохтонної рослини Південної Африки.
Про одомашнених африканських тварин можна розповісти значно швидше, ніж про рослини, бо їх значно менше. Єдина тварина, про яку достеменно відомо, що її одомашнили в Африці, оскільки її дикий предок водиться лише там, — це схожа на індика птаха цесарка. Дикі предки свійської корови, віслюка, свині, собаки й кота водилися не тільки в Північній Африці, а й у Південно-Західній Азії, тож ми не можемо впевнено сказати, де саме їх було вперше одомашнено, хоча відомі на сьогодні найдавніші сліди свійських віслюків і котів указують на Єгипет. Найсвіжіші дані показують, що корів, можливо, було одомашнено незалежно в Північній Африці, Південно-Західній Азії та Індії і що всі ці три незалежно одомашнені племені зробили генетичний внесок у сучасні африканські породи корів. Усіх інших свійських ссавців Африки було одомашнено деінде, а відтак завезено вже у свійському стані до Африки, адже дикі предки цих тварин водяться лише в Євразії. Овець і кіз Африки було одомашнено в Південно-Західній Азії, курей — у Південно-Східній Азії, коней — в Україні, а верблюдів, напевно, в Аравії.
Найнесподіваніша особливість цього списку знов-таки має негативний відтінок. У ньому не міститься жодного виду диких великих ссавців, якими славиться Африка і яких там дуже багато, — приміром, зебри, гну, носороги та гіпопотами, жирафи та буйволи. Як побачимо далі, ці реалії були так само багаті наслідками для африканської історії, як і брак автохтонних культурних рослин у Субекваторіальній Африці.
Цього стислого огляду основних харчових продуктів Африки вистачило, аби переконатися, що вони подолали великий шлях від місць свого походження як на території Африки, так і за її межами. В Африці, як і деінде, деяким народамлощастило більше за інші у доступі до комплектів одомашнюваних диких видів рослин і тварин, яких вони отримали в спадок від свого довкілля. За аналогією з поглиненням аборигенів Австралії, які займалися мисливством-збиральництвом, британськими колоністами, які харчувалися пшеницею і коровами, можемо здогадатися, що деякі «фартовіші» африканці обернули свою перевагу на поглинення африканських сусідів. Тож тепер звернемося нарешті до археологічних матеріалів, аби з’ясувати, хто кого поглинув.
Що ж може археологія розповісти нам про справжні дати та місця виникнення рільництва й скотарства в Африці? Будь-якого читача, обізнаного з історією західної цивілізації, можна вибачити за припущення, нібито африканське харчове виробництво почалося в долині Нілу на території стародавнього Єгипту — землі фараонів і пірамід. Справді, Єгипет ще до 3000 р. до н. е. став місцем розташування, поза сумнівом, найскладнішого африканського суспільства й одного з найдавніших у світі осередків письма. Проте насправді найдавніші археологічні сліди харчового виробництва в Африці було виявлено на території Сахари.
У наші дні більша частина Сахари настільки суха, що на ній не росте навіть трава. Однак десь між 9000 і 4000 рр. до н. е. Сахара була вологішою, мала багато озер і кишіла дичиною. В цей час її мешканці почали доглядати за худобою і виготовляти гончарні вироби, потім — тримати овець і кіз, а може, навіть робити спроби з окультурення сорго та проса. Сахарське пасовищне тваринництво передує найдавнішій відомій даті (5200 р. до н. е.) появи харчового виробництва в Єгипті у формі повного комплекту озимих культур і свійських тварин Родючого півмісяця. Крім Сахари, харчове виробництво постало в Західній Африці й Ефіопії, а десь до 2500 р. до н. е. ефіопські чередники вже перетнули сучасний кордон між Ефіопією та Північною Кенією.
Ці висновки спираються на археологічні матеріали. Але є ще й незалежний метод датувати прибуття культурних рослин і свійських тварин — за допомогою порівняння слів, якими їх позначають у сучасних мовах. Порівняння назв рослин у південноніґерійських мовах ніґеро-конґолезької мовної сім’ї показало, що ці слова діляться на три групи. В першу потрапили ті випадки, коли назви конкретної рослини дуже схожі в усіх цих мовах. Такими рослинами є західноафриканський ямс, олійна пальма та горіх коли — рослини, які на ботанічних та інших підставах давно вважали автохтонами Західної Африки, які було одомашнено теж у цьому регіоні. Оскільки це найдавніші західноафриканські культурні рослини, всі сучасні південнонігерійські мови успадкували один первісний набір слів на їх позначення.
До наступної групи потрапили культурні рослини, назви яких споріднені лише в невеликої підгрупи південноніґерійських мов. Ними виявилися рослини індонезійського походження, як-от банани й азійський ямс. Напевно, ці культурні рослини з’явилися в Південній Нігерії вже після того, як мови розділилися на підгрупи, тож кожна група створила або запозичила своєрідні назви для нових рослин. Потім ці назви успадкували сучасні мови лише цієї конкретної підгрупи. До останньої групи потрапляють рослини, які не мають узгоджених назв у межах мовних груп, а натомість упорядковані за торговельними шляхами. Це переважно культурні рослини Нового світу, як- от кукурудза й арахіс, котрі, як нам добре відомо, були завезені до Африки після початку трансатлантичного руху кораблів (1492 р.) і відтоді поширювалися вздовж торговельних маршрутів, часто зберігаючи за собою португальські або інші чужоземні назви.
Отже, навіть якби ми не знали ботанічних і археологічних фактів, із самих тільки лінгвістичних матеріалів ми все ж таки змогли би виснувати, що в Західній Африці спершу з’явилися автохтонні культурні рослини, відтак прибули індонезійські доместикати, а вже потім — європейські нововведення. Історик із Каліфорнійського університету (Лос-Анджелес) Кристофер Ерет застосував такий лінгвістичний підхід, щоб з’ясувати послідовність початку використання культурних рослин і свійських тварин народами кожної африканської мовної сім’ї. За допомогою методу, що називається глотохронологією і спирається на обчислення швидкості зміни слів упродовж історії, лінгвісти-компаративісти можуть навіть оцінити дати одомашнення або завезення культурних рослин.
Поєднуючи прямі археологічні факти щодо культурних рослин із більш опосередкованими лінгвістичними фактами, ми можемо зробити висновок, що люди, які тисячі років тому одомашнили сорго та просо на території Сахари, розмовляли мовами, що були предковими для сучасних ніло-сахар- ських мов. Аналогічно висновуємо, що люди, які вперше одомашнили вологолюбні культурні рослини Західної Африки, говорили мовами, що були предковими для сучасних ніґеро-конголезьких мов. І нарешті, носії предкових афразійських мов, мабуть, брали участь в одомашненні культурних рос- лин-автохтонів Ефіопії, і саме вони, поза сумнівом, запровадили культурні рослини Родючого півмісяця в Північній Африці.
Отже, факти, виведені з назв рослин у сучасних африканських мовах, дають підстави говорити про існування трьох мов, які побутували в Африці тисячі років тому: праніло-сахарської, праніґеро-конґолезької та пра- афразійської. Крім того, за допомогою інших лінгвістичних фактів можна стверджувати, що існувала пракойсанська мова, хоча ці факти не пов’язані з назвами культурних рослин (позаяк пракойсани не одомашнювали рослин). Оскільки нині в Африці побутує 1500 мов, цей континент завеликий для всього-на-всього чотирьох прамов, що побутували на ньому тисячі років тому. Річ у тім, що всі інші мови зникли — чи то через те, що люди, які говорили ними, втратили мову своїх предків, як пігмеї, чи то через те, що зникали самі ці люди.
Виживання чотирьох автохтонних мовних сімей сучасної Африки (тобто чотирьох, не враховуючи нещодавно прибулу австронезійську мову Мадагаскару) пов’язане не з тим, що вони за своє природою пропонують кращі засоби спілкування. Натомість воно пояснюється історичною випадковістю: пращурам носіїв ніло-сахарських, ніґеро-конґолезьких і афразійських мов пощастило опинитися в правильному місці й у правильний час, щоб набути культурних рослин і свійських тварин, які дали їм змогу розмножитися і замістити інші народи або нав’язати їм свою мову. Жменька сучасних носіїв койсанських мов вціліла головно через свою ізольованість у районах Південної Африки, не придатних для бантуського рільництва.
Перш ніж з’ясувати, як койсани пережили бантуський потоп, дізнаймося, що археологія може розповісти нам про інший великий доісторичний демографічний рух, який зачепив Африку, — про австронезійську колонізацію Мадагаскару. Археологи, які проводили на острові розкопки, довели, що австронезійці прибули туди не пізніше 800 р. н. е., можливо, навіть близько 300 р. н. е. На острові вони побачили (і винищили) дивний світ живих істот, які були настільки специфічними, наче з іншої планети, позаяк ця фауна розвивалася на Мадагаскарі впродовж його довгої ізоляції. До неї належали велетенські слонові птахи, примітивні примати лемури, що були розміром із горилу, та карликові гіпопотами. В ході археологічних розкопок найдавніших людських поселень Мадагаскару було виявлено залишки залізних знарядь, свійських тварин і культурних рослин, тож поселенці не були групою рибалок, випадково знесених вітром зі свого шляху. Це були учасники повноцінної експедиції. Як же ця доісторична експедиція здолала 6400 кілометрів і опинилася на Мадагаскарі?
Одну підказку дає нам стародавня книга-путівник «Перипл Еритрей- ського моря», написана анонімним купцем, який жив у Єгипті близько 100 р. н. е. Купець описав уже на той час жваву морську торгівлю, яка сполучала Індію та Єгипет зі Східною Африкою. У період поширення ісламу після 800 р. н. е. торгівля в Індійському океані легко фіксується археологами завдяки рясним кількостям близькосхідних (а часом навіть китайських!) виробів, як-от кераміка, скло і порцеляна, які знаходять у східноафрикан- ських прибережних поселеннях. Торговці чекали на ходові вітри, які давали їм змогу перетнути Індійський океан по прямій лінії від Східної Африки до Індії. Коли в 1498 році португальський мореплавець Баско да Гама, ставши першим європейцем, який обплив південний мис Африки, досяг узбережжя Кенії, він натрапив на торговельні поселення суахілі, де взяв собі провідника, який показав йому прямий шлях до Індії.
Однак не менш жвава морська торгівля велася далі на схід між Індією та Індонезією. Мабуть, австронезійські колоністи Мадагаскару досягли Індії з Індонезії цим східним торговельним шляхом, а відтак лягли на західний торговельний шлях до Східної Африки, де разом із африканцями відкрили Мадагаскар. Ця спільнота австронезійців і східних африканців живе на Мадагаскарі й зараз, користуючись засадничо австронезійською мовою, котра містить запозичені слова з бантуських мов кенійського узбережжя. Однак у кенійських мовах немає взаємних запозичень, а інші сліди австронезійців на території Східної Африки дуже незначні: фактично це лише гіпотетично перейняті від індонезійців музичні інструменти (ксилофон і цитра) та, ясна річ, австронезійські культурні рослини, які стали надзвичайно важливими для африканського рільництва. Тому можна й далі гадати, чи австронезійці замість того, щоб обрати легший шлях до Мадагаскару через Індію та Східну Африку, якимось (незбагненним) чином не перетнули Індійський океан напряму, відкрили Мадагаскар і лише потім налагодили торгівлю зі Східною Африкою. Отже, таємниці продовжують огортати цей найдивовижніший факт людської географії Африки.
Щ о може археологія розповісти нам про інший великий демографічний рух африканських доісторичних часів — експансію банту? Із паралельних відомостей про розселення сучасних народів і вживані ними мови ми вже довідалися, що Субсахарська Африка не завжди була чорним континентом, хоча так ми звикли її уявляти в наші часи. Натомість ці відомості говорять про те, що пігмеї колись замешкували дощові ліси Центральної Африки, тоді як койсанські народи населяли посушливіші частини Субекваторіальної Африки. Чи можна за допомогою археології перевірити ці домисли?
У випадку пігмеїв відповідь на це питання — «поки що ні», лише через те, що археологи досі не знайшли жодного стародавнього людського скелета в центральноафриканських лісах. А для койсанів відповідь «так». На території Замбії на північ від сучасного ареалу койсанів археологи знайшли черепи людей, які нагадують сучасних койсанів, а також кам’яні знаряддя, схожі на ті, які койсанські народи продовжували виготовляти в Південній Африці на момент прибуття європейців.
Щодо питання, коли банту замістили цих північних койсанів, археологічні та лінгвістичні дані вказують, що експансія предкових бантуських рільників із глибин західноафриканської савани на південь у вологіші прибережні ліси почалася аж близько 3000 р. до н. е. (мал. 19.4). Слова, поширені в усіх мовах банту, свідчать, що вже тоді банту мали корів і вологолюбні культурні рослини, як-от ямс, однак їм бракувало металів і вони продовжували активно займатися рибальством, полюванням і збиральництвом. У лісах вони навіть втратили своїх корів через хвороби, які переносила муха цеце. Проникнувши в екваторіальну лісову зону в басейні р. Конго, вирубуючи ліс під городи та зростаючи чисельно, вони почали поглинати пігмейських мислив- ців-збирачів і витісняти їх у неосвоєний ліс.
Невдовзі після 1000 р. до н. е. банту вийшли зі східного боку лісу на від- критіший простір Східноафриканської рифтової долини та Великих озер. Тут вони зіткнулися з «плавильним котлом» афразійських і ніло-сахарських рільників і скотарів, які вирощували просо та сорго, а в сухіших місцевостях розводили свійських тварин, а також койсанських мисливців-збирачів. Завдяки вологолюбним культурним рослинам, успадкованим із західноафриканської
Малюнок 19.4. Експансія банту (3000р. до н. е. — 500р. н. е.). Приблизний маршрут експансії народів, що розмовляли мовами банту, від прабатьківщин (позначеної «П») на північному заході нинішнього ареалу розселення банту до Східної та Південно-Східної Африки
прабатьківщини, банту могли займатися рільництвом у вологих районах Східної Африки, негодящих для її попередніх жителів. Протягом останніх сторіч до нашої ери передові групи банту досягли східноафриканського узбережжя.
У Східній Африці банту почали переймати просо та сорго (а також ні- ло-сахарські назви цих культур) і наново обжилися худобою, діставши все це від своїх ніло-сахарських і афразійських сусідів. Тут вони також освоїли залізо, виплавка якого тільки-но почалася в Сахельському поясі. Витоки залізообробки в Субсахарській Африці, де вона з’явилася невдовзі після 1000 р. до н. е., досі залишаються неясними. Ця дата підозріло близька до часу появи близькосхідних методів залізної металургії в Карфагені на північ- ноафриканському узбережжі. Тому історики часто гадають, що металургійні знання прийшли до Субсахарської Африки з півночі. З іншого боку, мідь у західноафриканській Сахарі та Сахельському поясі плавили щонайменше з 2000 р. до н. е., що було вагомою передумовою для незалежного відкриття залізної металургії африканцями. Обґрунтованість цієї гіпотези зміцнює той факт, що залізообробні методи ковалів Субсахарської Африки були настільки відмінні від методів Середземномор’я, що також свідчать про незалежний розвиток: африканські ковалі відкрили спосіб досягнення високих температур у своїх сільських печах і виробляти сталь за більш ніж 2 тис. років до ПОЯВИ бесемерІВСЬКИХ печей у Європі Й Америці XIX СТОЛІТТЯ. :
Після долучення залізних знарядь до їхніх вологолюбних культурних рослин банту нарешті скомплектували військово-виробничий пакет, який ніхто не міг стримати в тогочасній Субекваторіальній Африці. В Східній Африці їм доводилося конкурувати із численними ніло-сахарськими й афразійськи- ми рільниками залізної доби. Однак на південь аж на цілих 3200 кілометрів лежали рідкозаселені землі, на яких мешкали койсанські мисливці-збирачі, що не мали ні заліза, ні культурних рослин. Упродовж кількох сторіч рільники банту здійснили один із найстрімкіших колонізаційних наступів пізнього доісторичного періоду, діставшись території Наталь на східному узбережжі сьогоденної ПАР.
Не слід спрощувати цю безумовно стрімку й драматичну експансію та уявляти, нібито навала бантуських орд розтоптала всіх койсанів. Реалії насправді були куди складнішими. За кілька сторіч до наближення банту койсанські народи Південної Африки вже оволоділи розведенням овець і корів. Бантуські першопрохідці, мабуть, не були численними, добирали для себе лише вологі лісові місцевості, підхожі для рільництва на основі ямсу, й оминали посушливіші райони, які залишали койсанським скотарям і мислив- цям-збирачам. Поза сумнівом, між койсанами й бантуськими рільниками, які займали різні суміжні природні зони (що й досі притаманне пігмейським мисливцям-збирачам і бантуським рільникам в Екваторіальній Африці), зав’язалися шлюбні й торговельні відносини. Лише поступово, мірою чисельного зростання й долучення худоби та посухостійких злаків до їхнього господарства банту заповнювали пропущені території. Однак остаточний результат від цього не змінився: рільники банту зайняли майже всі колишні койсанські терени, від мешканців яких лишилася тільки спадщина у вигляді клацань у розкиданих некойсанських мовах, похованих черепів і кам’яних знарядь, які чекають археологів на відкриття, та койсанських рис у зовнішності деяких південноафриканських бантуських народів.
Що ж насправді сталося зі всіма зниклими койсанськими народами? Нам не відомо. Все, що упевнено можна сказати, це те, що там, де, мабуть, протягом десятків тисяч років жили койсани, тепер живуть банту. Ми лише можемо наважитися на домисли за аналогією з подіями в новочасній історії, коли сталеносні білі рільники стикалися із мисливцями-збирачами аборигенної Австралії або індіанцями Каліфорнії, які продовжували використовувати кам’яні знаряддя. Нам відомо, що в цих випадках мисливців-зби- рачів швидко ліквідовували через поєднання різних прийомів: проганяли з нажитих місць, чоловіків убивали або поневолювали, жінок забирали в дружини й обидві статі заражали епідемічними хворобами рільників. Прикладом такої хвороби в Африці є малярія, яку переносять москіти, що розмножуються на околицях рільничих поселень, і супроти якої прибулі банту вже встигли розвинути генетичну опірність, але койсанам, мабуть, її ще бракувало.
Однак розселення сучасних народів Африки, показане на мал. 19.1, нагадує нам, що банту не змогли знищити всіх койсанів, котрі вціліли в південноафриканських районах, не придатних для бантуського рільництва. Найпівденніший народ банту — коса — зупинився на Рибній ріці, що протікає через південне узбережжя Південної Африки, за якихось 800 кілометрів від Кейптауна. Причина їхньої зупинки полягала не в тому, що район Мису Доброї Надії (Капська провінція) занадто посушливий для рільництва: як- не-як сьогодні він — житниця Південної Африки. Річ у тім, натомість, що Капській провінції притаманний середземноморський клімат із зимовими опадами, в якому бантуські культурні рослини, адаптовані до літніх дощів, не ростуть. Коли 1652 року голландці прибули на територію Кейптауна зі своїми культурними рослинами близькосхідного походження, адаптованими до зимових опадів, коса й досі не переступили рубікон Рибної ріки.
Цей незначний аспект географії рослин справив величезний вплив на сучасне політичне життя. Один із його наслідків полягав у тому, що після того, як південноафриканські білі зброєю та хворобами винищили або прогнали койсанське населення Капської провінції, вони мають всі підстави стверджувати, що заселили цей регіон раніше банту, а отже мають пріоритетні права на нього. Цю претензію не обов’язково сприймати всерйоз, позаяк колишні пріоритетні права капських койсанів не завадили білим позбавити їх цієї території. Набагато тяжчі наслідки мало те, що голландські поселенці, починаючи з 1652 року, мусили конкурувати, лише із розрідженим населенням койсанських скотарів, а не з густонаселеними скупченнями оснащених сталлю бантуських рільників. Коли ж урешті-решт білі просунулися на схід і зіткнулися з народом коса на Рибній ріці в 1702 році, розпочався період відчайдушної боротьби. Хоч європейці на той час могли підтримувати свої війська із захищеної бази на Мисі, їхнім арміям знадобилося дев’ять воєн і 175 років, щоб, просуваючись у середньому менше ніж на 1,5 кілометра щороку, підкорити народ коса. Чи закріпилися б узагалі білі на Мисі, якби ті кілька перших голландських кораблів наразилися на такий запеклий опір?
Отже, проблеми сучасної Південної Африки принаймні частково кореняться в одній географічній випадковості. Так сталося, що прабатьківщина койсанських народів Капської провінції містила мало диких рослин, придатних для одомашнення; через іншу випадковість банту 5 тис. років тому успадкували від своїх пращурів культурні рослини, адаптовані до літніх дощів, а європейці успадкували від своїх предків близько 10 тис. років тому культурні рослини, адаптовані до зимових опадів. Як нагадав мені знак «Вулиця Ґеринґа» в столиці нової незалежної Намібії, минуле Африки залишило глибокий відбиток на її сьогоденні.
Ось чому і як банту поглинули койсанів, а не навпаки. Звернімося тепер до останнього питання серед порушених нами загадок африканського доісторичного минулого: чому саме європейці колонізували Субсахарську Африку. Те, що все відбулося саме так, а не навпаки, особливо дивує, адже Африка була єдиною колискою людської еволюції протягом мільйонів років, а також, напевно, прабатьківщиною анатомічно сучасних Homo sapiens. До цієї величезної стартової переваги Африки додаються переваги широкого розмаїття кліматичних умов і природних зон та найбільшого в світі людського розмаїття. Якби представник позаземної цивілізації відвідав нашу планету 10 тис. років тому, його можна було би вибачити за хибний прогноз, що Європа перетвориться на групу держав, підлеглих субсахарській африканській імперії.
Безпосередні причини, які зумовили вислід зіткнення між Африкою та Європою, очевидні. Як і у випадку з корінними американцями, європейці, які ступили на територію Африки, володіли потрійною перевагою у вигляді рушниць та інших технологій, масової письменності та політичної організації, неодмінної для підтримання дорогих дослідницьких і завойовницьких проектів. Ці переваги унаочнилися, щойно почалися зіткнення: не минуло й чотирьох років після того, як Васко да Ґама в 1498 році вперше досяг схід- ноафриканського узбережжя, як він повернувся із флотилією, яка виблискувала гарматами, щоб змусити до капітуляції найважливіший порт Східної Африки — Кілву, який контролював зімбабвійську торгівлю золотом. Однак чому європейці здобули ці три переваги раніше субсахарських африканців?
Як нам уже відомо, всі ці три переваги історично поставали на ґрунті харчового виробництва. Але харчове виробництво затрималося в Субсахарській Африці (порівняно з Євразією) через бідність Африки на придатних для одомашнення автохтонних видів тварин і рослин, її значно меншу територію, підхожу для тубільного харчового виробництва, та її витягнутість уздовж осі північ—південь, яка вповільнювала поширення харчового виробництва і винаходів. Розгляньмо тепер механізм дії цих чинників.
По-перше, щодо свійських тварин, то ті з них, які розводилися в Субсахарській Африці, походили з Євразії, за можливим винятком кількох, що походили з Північної Африки. Через це свійські тварини з’явилися в Субсахарській Африці лише через тисячі років після того, як їх почали використовувати в ранніх євразійських цивілізаціях. Спершу цей факт викликає подив, адже ми звикли вважати Африку континентом великих диких ссавців. Однак у розділі 9 ми з’ясували, що аби бути одомашненою, дика тварина має бути достатньо слухняною, покірною людям, недорогою в годівлі, імунною до хвороб, здатною швидко рости і розмножуватися в неволі. Автохтонні євразійські корови, вівці, кози, коні та свині були першими великими ссав- цевими видами світу, які пройшли всі ці випробування. їхніх африканських двійників, як-от африканського буйвола, зебру, чагарникову свиню71, носорога та гіпопотама так і не було одомашнено навіть у наші часи.
Звісно, час від часу деяких великих африканських тварин приручали. Ган- нібал узяв із собою африканських слонів на свою невдалу війну проти Риму, а стародавні єгиптяни, здається, приручали жирафів та інші види. Однак жодну з цих приручених тварин не було по-справжньому одомашнено, тобто їх вибірково не розмножували у неволі й не викликали генетичних змін, які робили їх кориснішими для людини. Якби африканських носорогів і гіпопотамів було одомашнено й осідлано, вони б не тільки годували армії, а й стали б нестримною кавалерією, що розривала би лави європейських кінних вершників. Ударні частини бантуської армії верхи на носорогах могли б повалити Римську імперію. Але не так сталося.
Другий чинник — аналогічна, однак не така гостра нерівність між Суб- сахарською Африкою та Євразією за придатними для одомашнення рослинами. В Сахельському поясі, Ефіопії та Західній Африці було виведено автохтонні культурні рослини, однак значно менше, ніж у Євразії. Через обмежений асортимент початкового дикорослого матеріалу, придатного для одомашнення, навіть найдавніше африканське рільництво зародилося на тисячі років пізніше, ніж рільництво Родючого півмісяця.
Отже, якщо говорити про одомашнення рослин і тварин, то стартовою перевагою і більшим розмаїттям у цій площині володіла Євразія, а не Африка. Третій чинник полягає в тому, що територія Африки становить всього-на-всього десь половину площі Євразії. Крім того, лише приблизно третина всієї її території припадає на субсахарську зону на північ від екватора, яку до 1000 р. до н. е. займали рільники й скотарі. Нині сумарне населення Африки становить менше 700 млн осіб порівняно із 4 млрд населення Євразії. А за інших рівних умов більша площа і кількість населення означає більшу кількість конкурентних суспільств і винаходів, а отже, швидші темпи розвитку.
Останній чинник, який позначився на повільніших темпах післяплейсто- ценового розвитку Африки порівняно з Євразією, — різні орієнтації головних осей цих континентів. Як і в Америки, головна вісь Африки пролягає з півночі на південь, тоді як Євразія витягнута зі сходу на захід (мал. 10.1). Рухаючись уздовж осі північ—південь, доводиться перетинати зони, які сильно відрізняються своїм кліматом, довкіллям, кількістю опадів, тривалістю світлового дня та хворобами культурних рослин і свійських тварин. Тому рослини й тварини, одомашнені або виведені в одній частині Африки, стикаються із великими труднощами, коли їх переносять в інші частини. Натомість між розділеними тисячами кілометрів євразійськими суспільствами одомашнені рослини і тварини пересувалися вільно, оскільки ці суспільства лежали на одній широті, в схожих кліматичних умовах з однаковою тривалістю світлового дня.
Повільне просування або повна зупинка культурних рослин і свійських тварин уздовж головної африканської осі північ—південь мали значні наслідки. Наприклад, середземноморські культурні рослини, що стали харчовими основами стародавнього Єгипту, потребують зимових дощів і сезонних змін тривалості дня для проростання. Ці культури не могли поширитися на південь від Судану, оскільки далі вони стикалися із літніми дощами та незначними сезонними змінами тривалості світлового дня або їх відсутністю. Єгипетські пшениця і ячмінь так і не досягли середземноморського клімату Капської провінції, доки європейські колоністи не завезли їх туди в 1652 році, а койсани так і не розвинули рільництва. Аналогічно банту занесли сахельські культурні рослини, адаптовані до літніх дощів і незначних сезонних коливань тривалості дня або їх відсутності, до Південної Африки, проте не змогли вирощувати ці культури в самій Капській провінції, через що просування бантуського рільництва зупинилося. Банани й інші тропічні азійські рослини, які добре підходять до африканського клімату і сьогодні належать до найпродуктивніших культур африканського сільського господарства, не могли досягти Африки суходільними шляхами. Вони прибули в Африку не раніше І тис. н. е. — через довгий час після одомашнення в Азії, — оскільки їм довелося почекати на початок великомасштабного корабельного руху через Індійський океан.
Видовженість Африки вздовж осі північ—південь також породжувала серйозні перешкоди для поширення свійських тварин. Екваторіальні мухи цеце, які переносять трипаносому, проти якої автохтонні африканські дикі ссавці мають опірність, виявилися смертоносними для завезених євразійських і північноафриканських видів свійських тварин. Корови, яких банту розводили у вільному від мух цеце Сахельському поясі, не пережили просування банту в екваторіальні ліси. Хоча коні близько 1800 р. до н. е. вже досягли Єгипту і невдовзі по тому змінили до невпізнаваності північноафриканську війну, до І тис. н. е. вони не змогли перетнути Сахару і викликати появу за- хідноафриканських князівств із кіннотою; далі на південь вони не поширилися взагалі через те, що там починалася зона мух цеце. Хоча корови, вівці та кози досягли північного краю рівнини Серенґеті в III тис. до н. е., на те, щоб перетнути рівнину й досягти Південної Африки, пішло ще 2 тис. років.
Аналогічне повільне просування уздовж африканської осі північ—південь демонструє технологія. Кераміка, зафіксована в Судані й Сахарі близько 8000 р. до н. е., досягла Капської провінції лише близько 1 р. н. е. Попри те, що у Єгипті письмо розвинулося ще до 3000 р. до н. е. та поширилося в абетковій формі на нубійське королівство зі столицею в Мерое, і попри те, що абеткове письмо досягло Ефіопії (мабуть, із Аравії), воно не виникло незалежно в решті частин Африки, куди його натомість занесли ззовні араби та європейці.
Коротко кажучи, колонізація Африки Європою не має нічого спільного із відмінностями між народами цих двох континентів, хоча так гадають білі расисти. Вона радше зумовлена географічними й біогеографічними випадковостями — зокрема, різною площею, осями та наборами диких рослинних і тваринних видів цих континентів. Тобто в кінцевому підсумку різниця історичних траєкторій Африки та Європи корениться у різниці між їхнім «нерухомим майном».
Епілог
Майбутнє історії людства як науки
П
итання Ялі проникло в суть теперішнього стану людства та його після- плейстоценової історії. Тепер, завершивши наш короткий тур п’ятьма континентами, як би ми відповіли на нього?
Я би сказав Ялі: разючі відмінності між довгочасними історіями народів різних континентів пов’язані не з уродженою різницею між самими цими народами, а з різницею між їхніми довкіллями. З цього випливає, що якби під час пізнього плейстоцену населення Австралії та Євразії помінялося місцями, тоді б сьогодні саме початкові аборигени Австралії займали більшу частину Америки й Австралії, а також Євразії, тоді як початкові аборигени Євразії животіли б у пригнобленому становищі в австралійських резерваціях. Спершу може виникнути бажання відкинути цю тезу як нісенітницю, адже вона спирається на цілковито уявний експеримент, результат якого неможливо перевірити. Однак історики таки можуть оцінювати гіпотези такого типу за допомогою ретроспективних перевірок. Наприклад, можна вивчити, що відбувалося, коли європейські рільники потрапляли на Ґренландію чи Великі рівнини США або коли рільники, що початково походили з Китаю, переселялися на Чатемські острови, в дощові ліси Калімантану чи на вулканічні грунти Яви та Гаваїв. Ці перевірки показують, що народи однакового походження могли вимерти, повернутися до мисливсько-збиральницького способу життя або продовжити розбудову складних держав — залежно від довкілля, в якому вони опинялися. Так само й аборигенні мисливці-збирачі Австралії, одні з яких опинилися на острові Фліндерза, інші — на Тасманії, ще інші — в Південно-Східній Австралії відповідно вимерли, залишилися мисливцями-збирачами із найпростішими в світі технологіями або перетворилися на будівників каналів, що вели інтенсивне рибне господарство, — залежно від довкілля, в якому вони опинялися.
Континенти, звісно, відрізняються за безліччю екологічних ознак, які позначаються на траєкторіях суспільств, що їх населяють, але сам лише довжелезний перелік усіх можливих відмінностей не дасть відповіді на питання Ялі. Кардинальне значення, на мою думку, мають лише чотири групи відмінностей.
До першої групи належать міжконтинентальні відмінності за дикими рослинними і тваринними видами, доступними як відправний матеріал для одомашнення. Значущість цієї групи пов’язана з тим, що харчове виробництво мало кардинальне значення для нагромадження надлишків харчу, завдяки яким можна було годувати не залучених до нього спеціалістів і створювати густонаселені суспільства, котрі завдяки своїй голій чисельності отримували військову перевагу ще до того, як нарощували перевагу технологічну або політичну. З обох цих причин розвиток економічно складних, соціально стратифікованих, політично централізованих суспільств вище рівня дрібних зародкових вождівств завжди базувався на харчовому виробництві.
Проте більшість диких тварин і рослин виявилися непридатними для одомашнення: харчове виробництво базувалося на відносно невеликій кількості видів свійських тварин і культурних рослин. Кількість диких видів — кандидатів на одомашнення дуже різна на різних континентах у зв’язку із різницею між ними за площею і (у випадку великих ссавців) у зв’язку з піз- ньоплейстоценовими зникненнями. Ці зникнення були значно масштабні- шими в Австралії та Америці, ніж у Євразії чи Африці. Як наслідок, Африка кінець кінцем виявилася дещо менш обдарованою біологічно, ніж більша за площею Євразія, Америка — ще менше, Австралія — менше за Америку, як і Нова Гвінея (яка в сімдесят разів менша за площею ніж Євразія, а всі її початкові великі ссавці зникли в пізньому плейстоцені).
На кожному континенті одомашнення тварин і рослин зосереджувалося в кількох особливо сприятливих прабатьківщинах, які охоплювали лише незначну частину загальної площі континенту. Якщо говорити про технологічні нововведення та політичні інституції, то більшість суспільств значно більше запозичують в інших суспільств, ніж винаходять самі. Тож дифузія та міграція в межах континенту роблять вагомий внесок у розвиток його суспільств, які в довгочасній перспективі мають тенденцію ділитися своїми досягненнями (наскільки це дозволяє довкілля) через процес, який у простій формі ілюструють маорійські «мушкетні війни» у Новій Зеландії. Тобто суспільства, яким попервах бракує певної переваги, або переймають її від суспільств, які нею володіють, або (якщо вони цього не роблять) їх заміщують ці інші суспільства.
Тому друга група чинників складається із тих, які впливають на темпи дифузії та міграції, котрі сильно різнилися між континентами. Найшвидшими вони були в Євразії через видовженість цього континенту вздовж осі схід—захід і відсутність значних екологічних і географічних перепон. Сила цього чинника очевидна для руху культурних рослин і свійських тварин, які сильно залежали від клімату, а отже від широти. Однак те саме стосується дифузії технологічних нововведень, оскільки вони у своєму початковому вигляді найкраще пристосовані до конкретних довкіль. Дифузія була повільнішою в Африці, а особливо в Америці саме через те, що ці континенти видовжені вздовж своєї головної осі північ—південь, та через географічні й екологічні перепони. Вона також була утрудненою в традиційній Новій Гвінеї, де почленований рельєф і довгий високогірний хребет заважали будь-якому значному поступу в напрямку політичної і мовної уніфікації.
Із цими чинниками, що впливають на дифузію всередині континентів, пов’язана третя група чинників, які позначаються на дифузії між континентами, яка також може сприяти місцевому нагромадженню доместикатів і технологій. Легкість міжконтинентальної дифузії різна, оскільки одні континенти ізольованіші, ніж інші. Протягом останніх 6 тис. років найлегшою вона була між Євразією та Субсахарською Африкою, завдяки чому Африка отримала більшість своїх видів свійських тварин. Однак дифузія між півкулями не зробила внеску в розвиток складних суспільств доколумбівської Америки, ізольованих від Євразії на низьких широтах просторами океану, а на високих широтах — географією та кліматом, підхожим лише для мис- ливства-збиральництва. Єдиним доведеним внеском Євразії у розвиток суспільств аборигенної Австралії, ізольованої від неї водним бар’єром та індонезійським архіпелагом, був динго.
Четверта й остання група чинників складається із континентальних відмінностей за площею та кількістю населення. Більша площа і кількість населення означають наявність більшої кількості потенційних винахідників, конкурентних суспільств та інновацій, доступних для запровадження, а також гострішу доконечність прийняття й утримання цих інновацій, позаяк суспільства, які цього не робили, переважно усувалися їхніми конкурентами. Така доля спіткала африканських пігмеїв і багатьох інших мисливців-збира- чів, витіснених рільниками. І навпаки: вона також спіткала упертих і консервативних норманських рільників Ґренландії, заміщених ескімоськими мисливцями-збирачами, чиї методи виживання і технології були значно кращими за норманські в специфічних умовах Ґренландії. Серед усіх частин суші найбільшу площу і кількість конкурентних суспільств мала Євразія, значно менше того й того було в Австралії та Новій Гвінеї, а надто на Тасманії. Америка, попри свою велику сукупну площу, була почленована географією й екологією, тож функціонувала, по суті, як кілька погано зв’язаних між собою дрібних континентів.
Ці чотири групи чинників задавали значні екологічні відмінності, які можна об’єктивно підрахувати і які не підлягають сумніву. Навіть якщо можна посперечатися з моїм суб’єктивним враженням, що в середньому ново- ґвінейці розумніші за євразійців, то не можна заперечувати, що Нова Гвінея має значно меншу площу і значно менше великих видів тварин, ніж Євразія. Однак згадка про ці екологічні чинники відразу навіває історикам думку про «географічний детермінізм», який зажив негативної репутації. Цей термін має неприємні конотації, адже він буцімто означає, що людська творчість нічого не важить або що люди — пасивні роботи, безпомічні перед кліматом, фауною і флорою, які програмують їхнє життя. Ці страхи, звісно, безпідставні. Якби не було людської творчості, всі б ми й сьогодні різали м’ясо кам’яними ножами та їли б його сирим, як це робили наші пращури мільйон років тому. В усіх суспільствах є винахідливі люди. Річ лише в тім, що одні довкілля забезпечують більше відправних матеріалів і сприятливіші умови для застосування винаходів, ніж інші.
Ці відповіді на питання Ялі значно розлогіші й складніші, ніж хотів би почути сам Ялі. Однак для істориків вони можуть виявитися занадто короткими й надміру спрощеними. Втиснути 13 тис. років історії в 500-сторінкову книжку означає, що в середньому одна сторінка припадає на 150 років історії кожного континенту, через що стислість і надмірне спрощення неминучі. Однак компактність приносить компенсаторну вигоду: довготермінові порівняння регіонів розкривають очі на те, що не можна помітити з короткочасних досліджень окремо взятих суспільств.
Природно, що велика маса проблем, порушених питанням Ялі, залишається нерозв’язаною. На сьогодні ми можемо запропонувати певні часткові відповіді, а також програму подальших досліджень, але не повністю вироблену теорію. Тепер перед нами стоїть виклик розвинути історію людства як науку на рівні з визнаними історичними науками, як-от астрономією, геологією й еволюційною біологією. Тож доречно було б завершити цю книжку, зазирнувши в майбутнє наукової дисципліни історії й окресливши деякі нерозв’язані питання, що стоять перед нею.
Найочевидніше продовження цієї книжки полягає в подальшій кількісній оцінці, а отже, в переконливішому з’ясуванні ролі міжконтинентальних відмінностей за тими чотирма групами чинників, які видаються найважливішими. Щоб проілюструвати відмінності між континентами в матеріалі для одомашнення, я наводив загальну кількість великих диких наземних травоїдних і всеїдних ссавців (табл. 9.2) і кількість великозернових злаків (табл. 8.1) кожного континенту. Розширити ці відомості можна, зібравши відповідні дані щодо кількості великозернових стручкових, як-от різних видів квасолі, гороху та вики. Крім того, я згадував чинники, які дискваліфікують великих ссавців — кандидатів на одомашнення, але не зробив таблиці, яка би вказувала, скільки кандидатів на кожному континенті було дискваліфіковано через кожен чинник. Було би цікаво розробити таку таблицю, особливо для Африки, де дискваліфікації зазнала вища частка кандидатів, ніж у Євразії: які ж із цих чинників були найважливішими в Африці і що зумовило їхню високу частоту серед африканських ссавців? Варто також зібрати кількісні дані, щоб перевірити мій попередній висновок щодо різних темпів дифузії вздовж головних осей Євразії, Америки й Африки.
Другий простір для поглиблення ідей цієї книжки пропонують дрібніші географічні масштаби і коротші часові рамки, ніж ті, які вона охоплює. Скажімо, багатьом читачам, мабуть, спало на думку таке питання: чому в межах Євразії саме європейські суспільства, а не суспільства Родючого півмісяця, Китаю або Індії колонізували Америку й Австралію, очолили технологічних прогрес і досягли політичного й економічного домінування в сучасному світі? Якби який-небудь історик, що жив між 8500 р. до н. е. і 1450 р. н. е., спробував передбачити майбутні історичні траєкторії, він би безумовно назвав майбутнє домінування Європи найменш імовірним сценарієм, позаяк Європа була найвідсталішою впродовж більшої частини цих 10 тис. років. Від 8500 р. до н. е. і до піднесення Греції, а відтак Італії після 500 р. до н. е. майже всі головні інновації Західної Євразії — одомашнення тварин і рослин, письмо, металургія, колесо, держава тощо — з’являлися на території Родючого півмісяця або на прилеглих землях. До поширення водяних коліс десь після 900 р. н. е. та частина Європи, що лежить на захід і на північ від Альп, не зробила жодного значного внеску в технології та цивілізацію Старого світу; вона, натомість, лише запозичувала різні досягнення зі Східного Середземномор’я, Родючого півмісяця та Китаю. Навіть протягом 1000—1450 років потік наукових і технологічних нововведень переважно рухався до Європи з ісламських суспільств, які простягалися від Індії до Північної Африки, а не навпаки. Протягом цього періоду на чолі технологічного розвитку світу йшов Китай, який започаткував харчове виробництво десь у той самий час, що й Родючий півмісяць.
Чому ж тоді Родючий півмісяць і Китай зрештою втратили свій колосальний кількатисячолітній відрив від Європи, яка стартувала значно пізніше? Звісно, можна вказати на безпосередні чинники, що лежали в основі піднесення Європи: розвиток у ній купецького класу, капіталізму й захисту патентів на винаходи, її відмову від абсолютного деспотизму як політичної моделі та здирницького оподаткування та її греко-юдео-християнську традицію критичного емпіричного дослідження. Однак із приводу всіх таких безпосередніх причин зринає вузлове питання про першопричину: чому ці безпосередні чинники сформувалися в Європі, а не в Китаї або на Родючому півмісяці?
У випадку Родючого півмісяця відповідь очевидна. Після того, як він утратив свою стартову перевагу, здобуту завдяки вдалій концентрації придатних для одомашнення диких рослин і тварин, Родючий півмісяць уже не володів жодними іншими потужними географічними перевагами. Втрату ним стартової переваги легко простежити в деталях за поступовим переміщенням могутніх імперій на захід. Після виникнення держав на Родючому півмісяці в IV тис. до н. е. центр могутності спершу залишався тут, переміщуючись між такими імперіями, як Вавилонія, Хетське царство, Асирія та Персія. Після того, як греки під орудою Александра Великого наприкінці IV ст. до н. е. завоювали всі розвинені суспільства від своєї батьківщини і на схід аж до Індії, могутність кінець кінцем зробила свій незворотний крок на захід. Ще далі на захід вона змістилася після завоювання Римом Греції в II ст. до н. е., а через деякий час після падіння Риму вона знову перемістилася ще далі в Західну та Північну Європу.
Головний чинник, який зумовлював ці пересування, стає зрозумілим, коли порівняти сучасні описи Родючого півмісяця зі стародавніми. Сьогодні фрази на кшталт «Родючий півмісяць» і «лідер світу в харчовому виробництві» несумісні. Великі простори колишнього Родючого півмісяця нині перетворилися на пустелю, напівпустелю, степ або сильно еродований чи засолений рельєф, непридатний для рільництва. Нинішнє ефемерне багатство деяких країн цього регіону, яке базується на єдиному й невідновлюваному ресурсі — нафті, приховує довгочасну засадничу убогість цього регіону та його труднощі з прогодуванням свого населення.
Однак у стародавні часи значну частину Родючого півмісяця та Східного Середземномор’я, зокрема й Грецію, вкривали ліси. Палеоботаніки й археологи прояснили трансформацію цього регіону з родючої лісистої місцевості на еродований чагарниковий або пустельний ландшафт. Тамтешні ліси було вирубано під поля, для отримання будівельного лісу та дров або ж для виготовлення тиньку. З огляду на малу кількість опадів, а отже, низьку природну продуктивність (пропорційну кількості опадів) відновлення рослинного покриву тут відстає від його руйнування, особливо за умов надмірного випасу кіз. У зв’язку зі зникненням деревного і трав’яного покриву почалася інтенсивна ерозія і замулення долин, тоді як зрошувальне рільництво, яке практикували в районах із низькою кількістю опадів, призводило до нагромадження солі. Ці процеси, розпочавшись ще в часи неоліту, продовжилися й у сучасну епоху. Наприклад, останні ліси біля стародавньої столиці Набатейського царства Петри (що на території сучасної Йорданії) повалили турки під час будівництва Хіджазької залізниці напередодні Першої світової війни.
Отже, суспільствам Родючого півмісяця та Східного Середземномор’я не поталанило виникнути в екологічно вразливому довкіллі. Вичерпавши свою ресурсну базу, вони скоїли екологічне самогубство. Мірою того, як кожне східносередземноморське суспільство своєю чергою саме підривало себе, осередок могутності зміщувався на захід, починаючи з найдавніших суспільств, розташованих на сході (Родючому півмісяці). Північна та Західна Європа уникли цієї долі не через те, що їх мешканці були обачливішими, а тому, що їм пощастило жити у витривалішому довкіллі з більшою кількістю опадів і швидшим відновленням рослинного покриву. Більша частина Північної та Західної Європи досі спроможна підтримувати продуктивне інтенсивне рільництво — через 7 тис. років після прибуття сюди харчового виробництва. Фактично Європа отримала свої культурні рослини, свійських тварин, технології та системи письма із Родючого півмісяця, який потім помалу самоліквідувався як провідний осередок могутності й інновацій.
Ось так Родючий півмісяць утратив свій колосальний відрив від Європи. Чому ж Китай також утратив свій відрив? Його невдачі спершу дуже дивують, адже ця країна мала незаперечні переваги: харчове виробництво тут виникло десь так само давно, як і на Родючому півмісяці; екологічне розмаїття від Північного до Південного Китаю і від узбережжя до високогір’їв Тибетського плато зумовило розмаїття комплектів культурних рослин, свійських тварин і технологій; величезна продуктивна площа годувала найбільше регіональне скупчення населення в світі; а менш посушливе й екологічно витриваліше довкілля, ніж на Родючому півмісяці, дає змогу Китаю підтримувати продуктивне інтенсивне рільництво майже після 10 тис. років його тамтешньої історії, хоча екологічні проблеми сьогодні загострилися і стали серйознішими, ніж у Західній Європі.
Ці переваги та завчасний старт дали змогу середньовічному Китаю бути світовим лідером у розвитку технологій. Довгий перелік важливих технологічних винаходів, у яких першість належить Китаю, містить чавун, компас, порох, папір, друк і багато інших, які ми згадували раніше. Китай був також провідною політичною силою світу, лідером у розвитку мореплавання та контролі над морями. На початку XV ст. він відрядив «флотилії скарбів», кожна з яких складалася із сотень кораблів завдовжки по 120 метрів із загальним екіпажем у 28 тис. осіб, через Індійський океан аж до східного узбережжя Африки задовго до того, як три крихітні каравели Колумба перетнули вузький Атлантичний океан, діставшись до східного узбережжя Америки. Чому ж китайські кораблі далі не обігнули південний виступ Африки зі сходу на захід і не колонізували Європу до того, як три крихітні кораблі Баско да Ґами обігнули Мис Доброї Надії із заходу на схід і започаткували європейську колонізацію Східної Азії? Чому китайські кораблі не перетнули Тихий океан, щоб колонізувати західне узбережжя Америки? Одне слово, чому Китай утратив своє технологічне лідерство, поступившись доти відсталій Європі?
Історія китайських «флотилій скарбів» підказує відповідь. Сім таких флотилій вирушили з Китаю протягом 1405—1433 років. Згодом цей проект було припинено внаслідок типової патології тамтешнього політичного життя, яка могла статися де-завгодно: боротьби за владу між двома угрупованнями в китайському дворі (між євнухами та їхніми опонентами). Євнухи були ініціаторами відправлення й командирами флотилій. Тож коли останнє угруповання взяло гору в боротьбі за владу, воно припинило споряджати флотилії, згодом закрило корабельні і заборонило експедиції через океан. Цей епізод нагадує ухвалення законів, які завадили розвиткові електричного освітлення вулиць Лондона в 1880-ті роки, ізоляціонізм США в міжвоєнний період і безліч інших назадницьких кроків, які траплялися в усіх країнах і випливали із місцевих політичних пертурбацій. Однак у Китаї справа була інакша через те, що весь цей регіон був політично уніфікований. Одним рішенням було зупинено підготовку флотилій по всьому Китаю. Це тимчасове рішення набуло незворотності, оскільки не було залишено жодної корабельні, яка виготовляла б кораблі, котрі могли б довести його безглуздість і стати взірцем для відновлення кораблебудування.
Тепер порівняймо ці китайські події із тим, що сталося, коли дослідницькі флотилії почали відчалювати із портів політично подробленої Європи. Хри- стофор Колумб, італієць за походженням, проміняв свою вірність герцогові Анжуйському з Франції на вірність королю Португалії. Коли ж останній відхилив його прохання виділити кораблі для дослідницького плавання на захід, Колумб звернувся до герцога Медини-Сидонії, котрий також відмовив. Невтомний мореплавець подався до графа Мединаселі, а після негативної відповіді останнього — до короля й королеви Іспанії. Ті відповіли відмовою на перше прохання, однак згодом відгукнулися на його нову спробу. Якби Європа була об’єднана під владою одного з трьох перших правителів, колонізація нею Америки могла б узагалі не відбутися.
Фактично саме завдяки подробленості Європи Колумб домігся успіху під час своєї п’ятої спроби переконати одного із сотень європейських правителів фінансово підтримати його експедицію. Тільки-но Іспанія розпочала колонізацію Америки, інші європейські держави побачили, що багатство перетікає до Іспанії, і шість із них також приєдналися до цього процесу. Та сама історія відбулася з гарматами, електричним освітленням, друкарством, ручною вогнепальною зброєю та безліччю інших нововведень у Європі: в деяких частинах Європи з різних унікальних причин цими винаходами нехтували, ба навіть противилися їм, але в інших частинах континенту їх упроваджували, внаслідок чого ці винаходи таки поширювалися на решту Європи.
Наслідки роз’єднаності Європи різко контрастують із наслідками єдності Китаю. Час від часу китайський уряд вирішував покласти край іншим заходам, крім заморських плавань: він відмовився розвивати покращену прядильну машину, яку приводила до руху сила води; відступив, фактично із порогу промислового перевороту, на якому стояв у XIV ст.; знищив або фактично відмовився від механічних годинників після того, як очолював світ у цій галузі; а з кінця XV ст. відмовився від механічних приладів і технологій загалом. Спалахи таких потенційно згубних наслідків єдності знову проявилися в сучасному Китаї, зокрема, під час божевілля культурної революції 1960—1970-х років, коли рішенням одного або кількох керівників було на цілих п’ять років зачинено школи всієї країни.
Часта єдність Китаю і хронічна роз’єднаність Європи мають довгу історію. Найпродуктивніші райони Китаю було вперше об’єднано в 221 р. до н. е. Відтоді й до наших днів вони зберігали єдність протягом більшої частини цього періоду. Від самого початку писемності Китай користувався лише однією системою письма, довгий час мав одну-єдину панівну мову, а глибока культурна єдність притаманна йому вже два тисячоліття. Натомість Європа ніколи навіть віддалік не наближалася до політичного об’єднання: в XIV ст. вона була розколота на 1000 незалежних державок, у 1500 р. н. е. — на 500 державок, у 1980-ті роки вона досягла історичного мінімуму — 25 держав, але знову виросла майже до 40 на ту мить, коли я пишу це речення. В Європі досі 45 мов, кожна з яких має свою модифіковану абетку, і ще більше культурне розмаїття. Ті розходження, які сьогодні заважають навіть поміркованим спробам європейського об’єднання в рамках Європейської Економічної Спільноти, є промовистими симптомами глибоко вкарбованого потягу Європи до роз’єднаності.
Отже, розуміння втрати Китаєм політичної і технологічної першості над Європою полягає в усвідомленні причин його хронічної єдності та її хронічної роз’єднаності. Відповідь знов-таки підказують карти (мал. Еп. 1). Узбережжя Європи дуже порізане — на ньому п’ять великих півостровів, майже рівних за своєю ізольованістю островам, на яких постали самобутні мови, етнічні групи та незалежні уряди: Греція, Італія, Іберія, Данія та Норвегія/ Швеція. Натомість узбережжя Китаю набагато гладкіше, тож лише сусідній
800 км
Малюнок Еп. 7. Порівняння узбереж Китаю та зазначених в однаковому
масштабі. Привертає увагу, що узбережжя Європи значно більше порізане, має більше великих півостровів і лежить поруч із двома великими островами
Корейський півострів відігравав самостійну роль в історії. Європа має два острови (Британія та Ірландія) достатньо великого розміру, щоб утвердити політичну незалежність і зберегти свої окремішні мови й етноси, а один із них (Британія) — настільки великий і близький до континенту, що перетворився на провідну самостійну європейську силу. Зате обидва найбільших острови Китаю — Тайвань і Хайнань — вдвічі менші за Ірландію; жоден із них не був провідною самостійною силою, доки в останні десятиріччя не відбулося піднесення Тайваню; а географічна ізоляція Японії донедавна зумовлювала її значно більшу політичну відірваність від життя континентальної Азії, ніж відірваність Британії від життя континентальної Європи. Високі гори (Альпи, Піренеї, Карпати та Скандинавський гірський масив) крають Європу на незалежні мовні, етнічні й політичні утворення, тоді як всі гори Китаю на схід від Тибетського плато не становлять вагомої перепони. Територіальне ядро Китаю зв’язують воєдино зі сходу на захід дві довгі судноплавні річкові системи, оточені родючими алювіальними долинами (ріки Янцзи та Хуанхе), а з півночі на південь його сполучають відносно легкі шляхи між цими двома річковими системами (згодом сполученими за допомогою каналів). Через це в Китаї досить рано утвердилося домінування двох величезних високопродуктивних територіальних ядер, географічно майже не відокремлених одне від одного, тож вони згодом злилися в єдине ядро. Дві найбільші ріки Європи — Рейн і Дунай — значно менші й сполучають воєдино значно меншу частину цього континенту. Тому, на відміну від Китаю, в Європі було багато розкиданих дрібних територіальних ядер, жодне з яких не мало достатньо великого розміру, щоб надовго запанувати над іншими, і кожне з яких ставало осередком перманентно незалежних держав.
Відтоді як Китай було об’єднано в 221 р. до н. е., жодна нова держава не мала шансу виникнути й надовго втриматися на його території. Хоча після цієї дати кілька разів наставали періоди роз’єднання, вони завжди завершувалися черговим возз’єднанням. А об’єднати Європу не вдалося таким рішучим завойовникам, як Карл Великий, Наполеон і Гітлер; навіть Римська імперія в апогеї своєї могутності жодного разу не контролювала більше половини території Європи.
Отже, географічна сполученість і незначні внутрішні географічні перепони принесли Китаю початкову перевагу. Північний Китай, Південний Китай, узбережжя та внутрішні райони збагатили об’єднаний Китай різними культурними рослинами, свійськими тваринами, технологіями та культурними особливостями. Наприклад, вирощування проса, бронзова технологія та письмо з’явилися в Північному Китаї, тоді як вирощування рису та чавунна технологія виникли в Південному Китаї. Значна частина цієї книжки присвячена важливій ролі дифузії технологій, яка відбувається за відсутності нездоланних перепон. Однак сполученість Китаю згодом перетворилася на недолік, позаяк достатньо було рішення одного деспота, щоб перешкодити нововведенню, що не раз ставалося в його історії. Натомість географічна роздробленість Європи вилилася в появу десятків або й сотень незалежних протиборчих державок і осередків новаторства. Якщо одна держава відхиляла якесь конкретне нововведення, його приймала інша, змушуючи сусідні держави робити те саме, бо інакше їх буде завойовано або виштовхнуто на економічне узбіччя. Географічні перепони всередині Європи були достатньо значними, щоб запобігти політичному об’єднанню, однак не достатніми, щоб зупинити поширення технологій та ідей. В історії Європи, на відміну від Китаю, ніколи не було деспота, що міг би «закрутити гайки» для неї всієї.
Ці порівняння свідчать про те, що географічна сполученість справляла як позитивний, так і негативний вплив на розвиток технологій. Через це в дуже довгочасній перспективі технології найшвидше розвивалися в регіонах із помірною внутрішньою сполученістю — не зависокою і не занизькою. Історія технологій останнього тисячоліття в Китаї, Європі й, мабуть, Південній Азії ілюструє загальні наслідки високої, помірної та низької внутрішньої сполученості відповідно.
Звісно, інші чинники також позначалися на різних історичних траєкторіях різних частин Євразії. Приміром, Родючий півмісяць, Китай і Європа відрізнялися одне від одного за різною мірою оголеності перед постійною загрозою варварського вторгнення кінних кочовиків із Центральної Азії. Одна з таких кочових груп (монголи) кінець кінцем зруйнувала стародавню зрошувальну систему Ірану й Іраку, однак жоден народ азійських кочовиків так і не зміг утвердитися в лісах Західної Європи далі угорських рівнин. До екологічних чинників слід також зарахувати серединне географічне розташування Родючого півмісяця, завдяки якому він контролював торговельні шляхи, що сполучали Китай та Індію з Європою, та віддаленість Китаю від інших розвинених цивілізацій Євразії, через що він фактично являв собою гігантський острів на території континенту. Відносна ізоляція Китаю особливо причетна до прийняття та подальшої відмови ним від технологічних нововведень, що дуже нагадують аналогічні відмови від технологій на Тасманії та інших островах (розділи 13 і 15). Цього стислого опису вистачить принаймні для того, щоб засвідчити причетність екологічних чинників до дрібномасштабних і короткочасних закономірностей в історії, а також до її найзагальнішої схеми.
Історія Родючого півмісяця та Китаю дає корисний урок для сучасного світу: обставини змінюються, тож колишня першість не гарантує першості в майбутньому. Можна навіть припускати, що географічні обставини, про які йшлося в цій книжці, нарешті втратили значення у сучасному світі, коли ідеї миттєво поширюються Інтернетом, а літаки за одну ніч перевозять вантажі з одного континенту на інший. Складається враження, що змагання між народами сучасного світу регулюється цілковито іншими правилами, через що виникають нові центри могутності, наприклад Тайвань, Корея, Малайзія і насамперед Японія.
Однак, занурившись глибше, ми бачимо, що ці нібито нові правила — всього-на-всього варіації на тему старих. Так, транзистор, винайдений 1947 року корпорацією «Bell Labs» на сході С1І1А, здійснив стрибок на 13 тис. кілометрів, започаткувавши електронну промисловість в Японії, але він не здійснив коротшого стрибка — не започаткував нових галузей промисловості в Заїрі або Парагваї. Ті країни, які сьогодні підносяться до нових висот могутності, тисячі років тому входили до складу стародавніх осередків панування, базованого на харчовому виробництві, або були наново заселені людьми із цих осередків. На відміну від Заїру або Парагваю Японія й інші нові країни-передовики світу швидко зуміли поставити транзистори собі на службу, оскільки їхнє населення вже мало довгу історію письменності, використання металевих приладів і централізованої влади. Два найдавніші осередки харчового виробництва світу — Родючий півмісяць і Китай — продовжують домінувати в сучасному світі або через своїх безпосередніх дер- жав-спадкоємців (сучасний Китай), або через держави, розташовані в сусідніх регіонах, які зазнали впливу цих двох осередків (Японія, Корея, Малайзія та Європа), або через країни, що їх наново заселили емігранти із цих двох осередків чи якими вони нині правлять (США, Австралія, Бразилія). Перспективи світового панування субсахарських африканців, австралійських аборигенів і корінних американців залишаються примарними. Важка рука курсу, яким пішла історія в 8000 р. до н. е., і далі лежить на нас.
Серед інших чинників, дотичних до відповіді на питання Ялі, часто виділяють культурні чинники та вплив окремих особистостей. Візьмімо відразу перше з них. Людські культури світу дуже відрізняються одна від одної. Почасти це культурне розмаїття — поза сумнівом, продукт розмаїття екологічного, щодо чого я наводив численні приклади на сторінках цієї книжки. Однак постає важливе питання з приводу можливої ролі місцевих культурних чинників, не пов’язаних із довкіллям. Скажімо, з якихось банальних, тимчасових причин, характерних для однієї місцевості, може виникнути дрібна культурна риса, яка закріпиться і згодом впливатиме на важливіші культурні рішення суспільства, як підказує нам прикладення теорії хаосу до інших наукових дисциплін. Такі культурні процеси належать до «сліпих куль» історії, які тягнуть її в бік непередбачуваності.
У розділі 13 наводився приклад клавіатури стандарту «QWERTY», створеної для друкарських машинок. Спершу її обрали серед багатьох конкурентних проектів із банальних і специфічних для тих обставин причин, пов’язаних із особливостями конструкції друкарських машинок в Америці 1860-х років, особливостями їхнього продажу, рішенням якоїсь міс Лонґлі заснувати в 1882 році в Цинцинаті Інститут стенографії та друкарського набору та успіхом її зіркового учня Френка Мак-Ґерина, який переміг свого суперника Луїса Тауба, що друкував на клавіатурі іншого типу, під час нашумілого змагання друкарів у 1888 році. Рішення могло безліч разів схилитися на бік іншої клавіатури на будь-якій із численних стадій між 1860-ми і 1880- ми роками; ніщо в американському довкіллі не сприяло клавіатурі стандарту «QWERTY» порівняно із її конкурентами. Проте відтоді, як рішення було ухвалено, клавіатура стандарту «QWERTY» настільки міцно закріпилася, що її століттям пізніше прийняли як основу для комп’ютерних клавіатур. Так само тривіальні й специфічні причини, нині загублені в пітьмі віддаленого минулого, могли лежати в основі прийняття шумерами дванадцяткової системи лічби замість десяткової (звідки й з’явилися наші сучасні 60-хвилинна година, 24-годинний день, 12-місячний рік і 360-градусне коло) і на противагу поширеній мезоамериканській системі лічби, яка базувалася на числі 20 (звідки й походив тамтешній календар, що спирався на два паралельні цикли з 260 найменованих днів і 365-денного року).
Ці подробиці створення друкарської машинки, годинника й календаря не позначилися на конкурентоспроможності суспільств, які їх прийняли. Однак не важко уявити, як таке могло статися. Скажімо, якби американську клавіатуру стандарту «QWERTY» не було прийнято в інших країнах світу — приміром, якби Японія або Європа прийняла значно ефективнішу клавіатуру Дворака, — це тривіальне рішення XIX ст. могло мати великі наслідки для конкурентного становища американської технології у XX ст.
Аналогічно дослідження китайських дітей засвідчило, що вони швидше навчаються писати, якщо їх спершу навчити абетковій транскрипції китайських звуків (яка називається піньїнь), ніж якщо відразу учити традиційному китайському письму із його тисячами знаків. Вважається, що така кількість знаків постала через її зручність для розрізнення великої кількості китайських слів із різним значенням, але однаковим звучанням (омофонів). Якщо це так, то надлишок омофонів у китайській мові, можливо, справляє значний вплив на роль письменності в китайському суспільстві, але при цьому малоймовірно, щоб щось у китайському довкіллі сприяло формуванню багатої на омофони мови. А якими чинниками — мовними чи культурними — пояснити інакше незбагненну нездатність складних андських цивілізацій розвинути письмо? Чи було що-небудь в індійському довкіллі, що зумовлювало тяжіння його суспільств до формування жорсткої системи соціально-економічних каст, які мали значні наслідки для технологічного розвитку країни? Чи було щось у китайському довкіллі, що б підштовхувало тамтешні суспільства до конфуціанської філософії та культурного консерватизму, які, мабуть, також глибоко позначилися на історії цієї країни? Чому прозелітичні релігії (християнство й іслам) відіграли роль рушійних сил колонізації та завоювання для європейців і західних азійців, але не для китайців?
Ці приклади ілюструють широкий спектр питань, що стосуються унікальних елементів культури, не пов’язаних із довкіллям і попервах наділених мізерним значенням, але які можуть розростися у впливові й довгочасні культурні особливості. їх роль порушує важливе питання, яке досі лишається без відповіді. Найкраще підходити до цього питання, зосередившись на історичних закономірностях, які залишаються непоясненими після врахування впливу головних екологічних чинників.
А як щодо впливу унікальних особистостей? Добре відомий приклад — замах на Гітлера та спроба паралельного повстання в Берліні 20 липня 1944 року, які зірвалися за волосинку від успіху. І замах, і повстання спланували німці, котрі були переконані в неможливості перемоги у війні й прагнули досягти миру, доки не пізно — доки східний фронт між німецькою і радянською арміями все ще пролягав переважно по території Радянського Союзу. Бомба з часовим механізмом, закладена в портфель, що лежав під конференційним столом, завдала Гітлерові ран; він би загинув, якби портфель поклали трішки ближче до стільця, на якому він сидів. Вельми вірогідно, що сучасна карта Східної Європи та перебіг «холодної війни» були би значно інакшими, якби Гітлер загинув того дня і якби Друга світова війна завершилася невдовзі по тому.
Менш відомою, але ще більш доленосною була дорожня аварія, що сталася влітку 1930 року — більше ніж за два роки до захоплення Гітлером влади в Німеччині, коли автомобіль, у якому він сидів на «сидінні смерті» (переднє праве пасажирське місце) зіткнувся з великою вантажівкою з причепом. Вантажівка загальмувала в останню мить, не налетівши на авто Гітлера і залишивши його живим. З огляду на те, якою мірою психопатологія Гітлера визначала політику нацистів та їхній успіх, подальша Друга світова війна, мабуть, відбувалася б зовсім по-іншому, якби водій вантажівки вдарив по гальмах секундою пізніше.
Не важко згадати й інших особистостей, чия унікальність безумовно позначилася на історії, як і Гітлерова. До них можна зарахувати Александра Великого, імператора Августа, Будду, Ісуса Христа, Леніна, Мартина Лютера, імператора інків Пачакуті, Мухамеда, Вільгельма Завойовника та зулуського короля Шаку — і це лише незначна частина списку Якою мірою кожен із них по-справжньому змінив перебіг подій, а не «просто» виявився правильною людиною в правильному місці й у правильний час? У цьому питанні одну крайню позицію представляють погляди історика Томаса Карлайла: «Всесвітня історія, тобто історія того, що людина [sic] здійснила в цьому світі — в основі своїй це Історія Великих Людей, яісі жили й працювали тут». Погляди протилежного табору втілила думка прусського державного діяча Отто фон Бісмарка, котрий, на відміну від Карлайла, з власного досвіду знав, як функціонує політика: «Завдання державного діяча — зачути ходу Бога, який крокує історією, і спробувати вхопитися за поли його одягу, коли він проходитиме повз».
Як і унікальні елементи культури, унікальні особистості також уводять «сліпі кулі» в перебіг історії. Через них пояснення історії може не вичерпуватися екологічними чинниками або якими-небудь іншими узагальнюваними причинами. Проте для цілей цієї книжки вони не релевантні, позаяк навіть найпалкіші прихильники теорії великих людей не зможуть витлумачити найзагальнішу схему історії крізь призму вчинків кількох Великих Людей. Александр Великий, певна річ, вплинув на розвиток уже письменних, базованих на харчовому виробництві й оснащених залізним знаряддям держав Західної Євразії, однак він ніяк не причетний до того факту, що на території Західної Євразії вже існували такі держави тоді, коли в Австралії мешкали лише неписьменні племена мисливців-збирачів, які не мали металевих знарядь. Утім, питання про те, наскільки значний і затяжний вплив справляють на історію унікальні особистості, залишається все-таки відкритим.
Історію як дисципліну загалом сприймають не як науку, а як щось на кшталт гуманітарного знання. У кращому разі її відносять до наук про суспільство, серед яких вона вважається найменш науковою. Якщо галузь дослідження влади часто називають «політичною наукою», а Нобелівська премія в галузі економіки натякає, що існує «економічна наука», то історичні факультети рідко або й ніколи не називають себе «факультетами історичної науки». Більшість істориків не вважають себе науковцями і майже не отримують підготовки в галузі визнаних наук і їхніх методологій. Думку про те, що історія — не більш ніж нагромадження подробиць, відображають багато різних афоризмів: «Історія — це один клятий факт слідом за іншим», «Історія — це більшою або меншою мірою нісенітниця», «В історії немає іншого закону, крім закону калейдоскопа» тощо.
Важко заперечити той факт, що з історичного матеріалу значно важче вивести загальні принципи, ніж із вивчення планетарних орбіт. Однак ці труднощі не фатальні, адже аналогічні труднощі стосуються інших історичних дисциплін, місце яких серед природничих наук ніхто не ставить під сумнів: астрономії, кліматології, екології, еволюційної біології, геології та палеонтології. На жаль, уявлення людей про науку часто спираються на образ фізики та кількох інших дисциплін зі схожими методологіями. Представники цих дисциплін зазвичай бездумно зневажають інші дисципліни, в яких не можливо застосувати їхню методологію і які мусять через це шукати інших методологій, як-от царини моєї дослідницької діяльності — екологію та еволюційну біологію. Однак згадаймо, що англійське слово наука [science] означає «знання» (від латинського scire — «знати» і scientia — «знання»), яке можна здобувати будь-якими методами, найбільш підхожими для конкретної дисципліни. Тому я завжди співчутливо ставився до дослідників історії людства через ті труднощі, з якими вони стикалися.
Історичні науки в широкому сенсі слова (включно з астрономією та іншими) мають багато спільних ознак, за якими вони відрізняються від неіс- торичних наук, як-от фізики, хімії та молекулярної біології. Я виокремлю чотири такі ознаки: методологію, причиновість, передбачення та складність.
Головний метод здобуття знання у фізиці — лабораторний експеримент, під час якого дослідник маніпулює параметрами, вплив яких досліджує, проводить паралельний контрольний експеримент, в якому ці параметри залишає незмінними, пильнує за незмінністю інших параметрів, ще раз проводить експериментальну маніпуляцію та контрольний експеримент і в кінці отримує кількісні дані. Така стратегія, хоча вона добре спрацьовує в хімії та молекулярній біології, настільки тісно асоціюється із наукою в свідомості багатьох людей, що експеримент часто вважають суттю наукового методу. Однак лабораторне експериментування майже або зовсім не можливе в багатьох історичних науках. Дослідник не може втрутитися в формування галактик, розпочати й зупинити урагани або зледеніння, в експериментальних цілях винищити ведмедів грізлі в кількох національних парках або наново запустити еволюцію динозаврів. Натомість представникам цих історичних наук доводиться здобувати знання за допомогою інших засобів, як-от спостереження, порівняння і так званого природного експерименту (до якого я невдовзі повернуся).
Історичні науки цікавляться ланцюжками безпосередніх і первинних причин. У фізиці й хімії поняття «первинних причин», «мети» і «функції» здебільшого не мають сенсу, однак вони мають велике значення для розуміння живих систем загалом і людської діяльності зокрема. Наприклад, еволюційного біолога, який вивчає арктичних зайців, чиє хутро змінює колір із коричневого влітку на білий узимку, не задовольнить встановлення безпосередніх хімічних причин кольору хутра в термінах молекулярних структур пігментів і шляхів біосинтезу. Значно важливіше питання стосується функції (маскування від хижаків?) і першопричин (природний добір, що розпочався над предковою популяцією зайців, у яких сезонна зміна кольору хутра не відбувалася?). Так само й історика Європи не вдовольнить опис стану Європи в 1815 і 1918 роках, який лише констатуватиме щойно досягнутий мир після руйнівної континентальної війни. Усвідомлення відмінностей між ланцюжками подій, які вели до цих двох мирних договорів, має суттєве значення для розуміння того, чому ще збитковіша загальноєвропейська війна вибухнула знову за кілька десятиріч після 1918 року, але не після 1815-го. А хіміки не приписують мети або функції зіткненню двох молекул газу, як і не дошукуються першопричини цього зіткнення.
Інша відмінність між історичними й неісторичними науками стосується передбачення. В хімії та фізиці лакмусовим папірцем розуміння дослідником системи є його здатність успішно передбачити її майбутню поведінку. І фізики знову зверхньо дивляться на еволюційну біологію та історію через те, що ці дисципліни, здавалося б, не здатні виконати цю вимогу. В історичних науках дослідник може запропонувати апостеріорне пояснення (наприклад, чому падіння астероїда на Землю 66 млн років тому призвело до вимирання динозаврів, але не торкнулося багатьох інших видів), але апріорні передбачення тут значно складніші (ми би не були впевнені, які види вимруть, якби не знали реальних подій минулого, що дають нам підказку). Проте історики й представники інших історичних наук насправді роблять і перевіряють передбачення про те, що майбутні відкриття розкажуть нам про події минулого.
Ті властивості історичних систем, які перешкоджають спробам передбачення, можна описати кількома альтернативними способами. Можна вказати на те, що людські суспільства й динозаври — надзвичайно складні системи, які характеризує величезна кількість незалежних змінних, котрі мають зворотний зв’язок одна з одною. Як наслідок, дрібні зміни на нижчому рівні організації можуть призвести до виникнення змін на вищому рівні. Взірцевий приклад — наслідки уже згадуваної гальмівної реакції водія вантажівки під час майже смертельної дорожньої аварії за участі Гітлера в 1930 році для життя сотень мільйонів людей, котрі загинули або отримали поранення під час Другої світової війни. Хоч більшість біологів погоджуються, що біологічні системи в кінцевому підсумку повністю детермінуються їхніми фізичними властивостями і підпорядковуються законам квантової механіки, складність цих систем у практичному плані означає, що ця детерміністична причиновість не перетворюється на передбачуваність. Знання квантової механіки не допоможе зрозуміти, чому завезені плацентарні хижаки винищили так багато австралійських сумчастих видів або чому держави Антанти, а не Центральні держави перемогли в Першій світовій війні.
Кожен окремий льодовик, міжзоряна туманність, ураган, людське суспільство та біологічний вид і навіть кожна окрема особина й клітина видів, які відтворюються статевим шляхом, унікальні, оскільки на них впливає величезна кількість змінних і вони складаються з величезної кількості мінливих частин. Натомість якщо взяти будь-яку елементарну частинку й ізотоп фізика або молекулу хіміка, то всі вони ідентичні одне одному в межах своєї категорії. Тому фізики й хіміки можуть формулювати універсальні детерміністичні закони на макрорівні, тоді як біологи й історики можуть говорити лише про статистичні тенденції. Скажімо, із дуже високою ймовірністю я можу спрогнозувати, що серед наступних 1000 немовлят, які народяться в Медичному центрі Каліфорнійського університету, де я працюю, не менше ніж 480 і не більше ніж 520 будуть хлопчиками. Однак я ніяк не міг знати наперед, що мої двоє дітей будуть хлопчиками. Аналогічно історики констатують, що племінні суспільства з більшою ймовірністю перетворюються на вождівства, якщо місцеве населення достатньо численне і щільно скупчене і якщо існує потенціал створення харчового надлишку, ніж якщо цих передумов немає. Однак кожне таке локальне скупчення населення має свої унікальні риси, через що вождівства виникли у верхогір’ях Мексики, Гватемали, Перу й Мадагаскару, але не з’явилися у верхогір’ях Нової Гвінеї або Ґуадал каналу.
Також складність і непередбачуваність історичних систем, попри їхню первинну детермінованість, пов’язана із тим, що в них першопричини можуть лежати за межами відповідної наукової дисципліни і відділятися від остаточних наслідків довгими причинними ланцюжками. Наприклад, винищення динозаврів викликав, мабуть, вплив астероїда, чию орбіту цілковито детермінували закони класичної механіки. Однак якби 67 млн років тому жив палеонтолог, він би не зміг передбачити неминучий кінець динозаврів, позаяк астероїди належать до царини іншої наукової дисципліни, в усьому іншому далекої від біології динозаврів. Аналогічно Малий льодовиковий період 1300—1500 рр. н. е. зробив вагомий внесок у зникнення ґренландських норманів, але жоден історик, а може, й навіть сучасний кліматолог не зміг би передбачити настання цього кліматичного періоду.
Отже, труднощі, з якими стикаються історики, намагаючись з’ясувати причиново-наслідкові зв’язки в історії людських суспільств, у загальних рисах схожі на аналогічні труднощі, з якими стикаються астрономи, кліматологи, екологи, еволюційні біологи, геологи й палеонтологи. Кожну з цих дисциплін різною мірою терзає неможливість проведення відтворюваних, контрольованих експериментальних втручань; складність, пов’язана із величезною кількістю змінних; вислідна унікальність кожної системи; а отже, неможливість формулювання універсальних законів і труднощі передбачення емерджентних властивостей та майбутньої поведінки. Прогнозування в історії, як і в більшості інших історичних наук, найнадійніше у великих просторових масштабах і на довгих відтинках часу, в яких унікальні риси мільйонів дрібномасштабних короткочасних подій усереднюються. Так само, як я можу передбачити статеве співвідношення наступної тисячі немовлят, але не стать моїх двох дітей, історики можуть розгледіти чинники, які зробили неминучим загальний результат зіткнення між американськими і євразійськими суспільствами після 13 тис. років відокремленого розвитку, але не результат виборів президента США 1960 року. Такі дрібниці, як хто і що сказав під час одноразових теледебатів у жовтні 1960 року, могли віддати перемогу на виборах Ніксонові замість Кенеді, але ніякі дрібниці на кшталт того, хто й що сказав, не могли перешкодити європейському завоюванню корінних американців.
Що корисного історики можуть винести для себе із досвіду науковців інших історичних наук? їхню методологію, що продемонструвала свою плідність і що спирається на порівняльний метод і так звані природні експерименти. Попри те, що ні астрономи, які вивчають формування галактик, ні дослідники людських суспільств не можуть маніпулювати своїми системами під час контрольованих лабораторних експериментів, ті й ті можуть скористатися природними експериментами, порівнюючи системи, які різняться за наявністю або браком (або сильною чи слабкою вираженістю) якого-не- будь гіпотетичного причинового чинника. Приміром, епідеміологи, яким заборонено заради експерименту згодовувати великі кількості солі людям, усе ж таки зуміли з’ясувати наслідки високого рівня споживання солі, порівнявши групи людей, які вже відрізнялися за мірою її споживання; а культурні антропологи, які не мають змоги заради експерименту забезпечити на багато сторіч різні групи людей різним доступом до ресурсів, усе-таки досліджують наслідки багатства ресурсів для суспільств, порівнюючи сучасні полінезійські групи, що живуть на островах, які природно різняться за ресурсним багатством. Дослідник історії людства може спиратися на значно більшу кількість природних експериментів, ніж прості порівняння п’яти населених континентів. До порівнянь можна залучати великі острови, на яких розвинулися складні суспільства в умовах значної ізоляції (як-от Японія, Мадагаскар, тубільний о. Гаїті, Нова Гвінея, Гаваї та багато інших), а також суспільства на сотнях дрібних островів і регіональні суспільства на території кожного з континентів.
Природні експерименти в будь-якій дисципліні, хай то буде екологія чи історія людства, через свої особливості часто викликають методологічну критику. До критичних зауважень на їхню адресу належать ускладнювальні ефекти природної мінливості додаткових змінних, тобто не тих, що цікавлять дослідника, а також проблеми виведення ланцюжків причиновості зі спостережених кореляцій між змінними. Ці методологічні проблеми дуже докладно обговорювалися в деяких історичних науках. Наприклад, епідеміологія — наука, яка вивчає людські хвороби шляхом порівняння людських груп (часто за допомогою ретроспективного історичного дослідження), — вже давно почала успішно застосовувати формалізовані процедури, які дають їй змогу впоратися з аналогічними проблемами, з якими стикаються історики людських суспільств. Екологи також присвятили чимало уваги проблемам природних експериментів — методології, до якої вони мусять вдаватися в багатьох випадках, коли пряме експериментальне втручання з метою маніпулювання потрібними їм екологічними змінними було б аморальним, нелегальним або неможливим. Еволюційні біологи останнім часом розробляють дедалі витонченіші методи отримання висновків із порівняння різних рослин і тварин, еволюційна історія яких відома.
Одне слово, я визнаю, що значно важче зрозуміти історію людства, ніж відповідати на питання в тих наукових дисциплінах, де історія не відіграє суттєвої ролі і де діє менша кількість окремих змінних. Попри це, у кількох наукових дисциплінах було розроблено успішні методології для аналізу історичних проблем. Як наслідок, історії динозаврів, міжзоряних туманностей і льодовиків нині визнаються як наукові, а не гуманітарні дисципліни. Але ж самоаналіз дозволяє нам значно глибше проникнути в поведінку інших людей, аніж у поведінку динозаврів. Тому я залишаюся зі своєю оптимістичною вірою в те, що історичні дослідження людських суспільств можна проводити не менш по-науковому, ніж дослідження динозаврів і з великою вигодою для нашого сьогоденного суспільства, адже ці дослідження розповідатимуть нам, що задало обриси сучасного світу і що може задати обриси нашого майбутнього.
Хто такі японці?
С
еред найважливіших гравців сучасного світу найбільше вирізняється своєю культурою та природним середовищем японський народ. Довкола походження його мови досі точиться наукова полеміка; спорідненість усіх інших великих мов світу вже не викликає сумнівів, і тільки японська досі оповита таємницею. Хто ж такі японці, звідки й коли вони прийшли в Японію і як з’явилася їхня унікальна мова? Відповіді на ці питання визначають уявлення самих японців про себе та сприйняття їх іншими народами світу. З огляду на зростання могутності Японії та її часом непрості відносини із сусідніми країнами, зараз як ніколи актуально розвіяти вкорінені міфи та знайти відповіді на порушені питання.
Брак уваги до Японії в попередніх виданнях книги «Зброя, мікроби і сталь» становив найбільшу географічну прогалину моєї праці. З часу її першого видання з’явилися нові дані про генетику японців та про походження їхньої мови, які спонукають мене перевірити, чи вписується Японія в загальну канву моїх ідей.
Пошук істини ускладнюється суперечливістю фактів, які маємо в розпорядженні. З одного боку, японці в біологічному плані не відрізняються від сусідніх народів: їхні гени та зовнішній вигляд майже такі самі, як у інших народів Східної Азії, зокрема в корейців. Самі японці полюбляють наголошувати, що в культурному та біологічному плані їхній народ досить однорідний: представники різних регіонів країни мало відрізняються одне від одного, за винятком дуже особливого народу, що називається айнами і живе на найбільш північному острові архіпелагу — Хоккайдо. З усіх цих фактів на перший погляд випливає, що японці досягли Японського архіпелагу відносно недавно зі Східної Азії, витіснивши корінне населення — айнів. Однак у такому разі японська мова мала б демонструвати чіткі ознаки близької спорідненості із якими-небудь мовами східноазійського материка — так само, як англійська мова близько споріднена з іншими германськими мовами, позаяк англосакси, які її заселили в відносно недавній історичний час (починаючи з VI ст. н. е.), прибули з континенту. Яким чином розв’язати суперечність між гіпотетично стародавнім походженням японської мови та всіма іншими доказами, які вказують на недавнє прибуття японців на архіпелаг?
Для узгодження цих двох груп фактів було висунуто чотири теорії, кожна з яких користується популярністю в одних країнах, але відкидається в інших. Згідно з найпопулярнішою в Японії теорією, японці поступово сформувалися зі стародавнього населення, яке замешкувало архіпелаг ще з льодовикових часів, заселивши його понад 22 тис. років тому. Також у Японії поширена думка, нібито японці походять від центральноазійських кочовиків, котрі в IV ст. н. е., перетнувши Корею, дісталися до Японського архіпелагу і завоювали його, але при цьому наголошується, що вони не були корейцями. Ще одна теорія зажила популярності серед західних археологів та корейців, але в Японії у деяких колах не схвалюється. Згідно з нею, японці походять від іммігрантів із Кореї, котрі близько 400 р. до н. е. занесли в Японію метод вирощування рису на заливних полях. Нарешті в останній теорії стверджується, що сучасні японці постали у результаті змішання народів, згаданих у трьох попередніх теоріях.
Аналогічні питання щодо походження інших народів зазвичай обговорюються без зайвих емоцій. Але з походженням японців справа інша. Японія здивувала світ, коли наприкінці XIX ст. подолала ізоляцію та створила індустріалізоване суспільство, зберігши при цьому, на відміну від багатьох інших неєвропейських країн, політичну незалежність та корінну культуру. І зараз японці зі зрозумілих причин дуже переймаються підтриманням своїх традицій, які опинилися під загрозою потужного культурного впливу із Заходу. їм хочеться вірити, що їхня мова та культура доволі унікальні і тому потребують унікально складних рецептів розвитку, які відрізняються від тих, що застосовуються в інших частинах світу. Для них визнати спорідненість японської мови з якою-небудь іншою мовою рівноцінно культурній капітуляції.
До 1946 року в японських школах учням викладали міфічну історію, запозичену з найдавніших японських хронік, датованих 712 та 720 рр. н. е. У них йшлося, що богиня сонця Аматерасу, яка народилася з лівого ока бога-тво- рця Ідзанаґі, відправила на землю свого внука Нініґі, який на японському острові Кюсю одружився із богинею землі. За допомоги сліпучого священного птаха, який знешкоджував ворогів, правнук Нініґі на ім’я Дзимму у 660 р. до н. е. став першим імператором Японії. Щоб заповнити прогалину, яка виникла між цією датою та першими історично задокументованими правителями Японії, автор хроніки вигадав тринадцятьох інших неіснуючих імператорів.
Під кінець Другої світової війни японський імператор Хірохіто нарешті заявив своєму народові, що не походить від богів. Тож японським археологам та історикам довелося підлаштовувати свої теорії під його зізнання. З того часу вони мають значно більше свободи в реконструкції історичних подій, хоч деякі обмеження зберігаються. Найважливіша археологічна пам’ятка Японії — 158 гігантських курганних поховань, відомих як кофуни, що були створені протягом 300—686 рр. н. е. і, як вважається, містять останки перших імператорів та членів їхніх родин, — досі належать Службі Імператорського дому. Остання забороняє археологам розкопувати поховання, стверджуючи, що це осквернить пам’ять небіжчиків, але, вочевидь, побоюючись, що в такий спосіб можуть вийти на поверхню небажані факти про походження японської імператорської родини (а раптом вона з Кореї?).
Якщо в Сполучених Штатах археологічні матеріали були створені народами (корінними американцями), не спорідненими з більшістю сучасних жителів Америки, то японські археологічні матеріали будь-якої давнини належали пращурам сучасних японців. Завдяки цьому археологія в Японії отримує астрономічні річні бюджети і привертає громадську увагу в немислимих для інших країн масштабах. Щороку японські археологи обстежують понад 10 тис. розкопів, наймаючи для цього 50 тис. робітників. Не дивно, що в Японії було відкрито в двадцять разів більше неолітичних стоянок, ніж у всьому величезному Китаї. Репортажі про розкопки з’являються майже щодня на телебаченні та на перших шпальтах провідних газет країни. Японські археологи рішуче налаштовані довести, що предки сучасних японців прибули на архіпелаг у дуже далекому минулому, тому в звітах про розкопки постійно підкреслюють, що стародавнє населення країни суттєво відрізнялося від населення сусідніх регіонів світу і що воно доволі схоже на сучасних жителів Японії. Скажімо, археолог, читаючи лекцію про археологічну стоянку 2000-літньої давнини, акцентує увагу на ямах для сміття, в які мешканці стоянки скидали покидьки і які буцімто ілюструють, що навіть у такі давні часи японці дотримувалися чистоти, якою зараз пишаються їхні гіпотетичні нащадки.
Безпристрасне обговорення японських археологічних матеріалів особливо сильно ускладнюється тим, що тлумачення японцями їхнього минулого впливає на їхню сучасну поведінку. З нього вони черпають висновки про те, хто кого в Східній Азії збагатив культурою, відповідно — хто культурно роз- виненіший, а хто — варвар, а також які народи мають історичне право на землі інших народів. Наприклад, переконливі археологічні докази свідчать про обмін людьми і матеріальними об’єктами, який відбувався між Японією та Кореєю протягом 300—700 рр. н. е. Японці вбачають у ньому доказ того, що їхні предки завоювали Корею, завізши з неї в Японію рабів і ремісників; а корейці тлумачать його як доказ того, що Корея завоювала Японію, а засновники японської імператорської родини прибули з їхньої країни.
Тому коли в 1910 році Японія ввела війська в Корею, японські полководці святкували цю анексію як «відновлення легітимного порядку старовини». Протягом наступних 35 років японські окупаційні сили докладали зусиль, щоб викоренити корейську культуру, а в освітній системі — замінити корейську мову японською. Корейським родинам, кілька поколінь яких жили в Японії, однаково важко отримати японське громадянство. В Японії досі існують так звані могили носів, які містять носи, відрізані в 20 тис. корейців і привезені разом із іншими трофеями додому після японського вторгнення в Корею XVI ст. Не дивно, що відраза до японців поширена серед корейців, а зневага до корейців — серед японців.
За приклад того, як здавалося б вузькоспеціальні археологічні дебати роздмухують у Японії громадські пристрасті, може правити найвідоміша археологічна знахідна з доісторичного минулого країни - меч V ст. н. е. із кургану Ета-Фунаяма, який у Японії вважається національним скарбом і зберігається в Національному музеї Токіо. Цей залізний меч інкрустовано срібним написом, виконаним китайськими ієрогліфами, котрий вважається одним із найдавніших уцілілих зразків письма в Японії. В написі згадується якийсь великий правитель, його чиновник і корейський писець на ім’я Чоан. Деякі з китайських символів стерлися, зіржавіли або були зіпсовані, тому доводиться здогадуватися, про що саме йшлося в тексті. Згідно з прийнятим серед японських учених підходом до прочитання втрачених символів, у написі йдеться про японського імператора Місу ва Ваке, який згадується в хроніках VIII ст. Проте в 1966 році корейський історик Кім Сокхьон шокував японський науковий істеблішмент своєї гіпотезою про те, що на місці зіпсованих символів стояло ім’я правителя Кореї Керо, а згаданим у написі чиновником був один із його корейських васалів, який у той час окупував частину Японії. Яким, у такому разі, був «легітимний порядок старовини»?
У наш час Японія та Корея — дві великі економічні сили, територіально відділені одна від одної Цусимською протокою, які сприймають одна одну крізь згубні окуляри фіктивних міфів та реальних історичних звірств. Нездатність цих двох великих народів знайти спільну мову не віщує добра майбутньому всієї Східної Азії. А для того, щоб її знайти, важливо правильно зрозуміти, хто ж такі японці насправді та як вони відділилися від близько споріднених із ними корейців.
Щоб зрозуміти унікальну культуру Японії, слід розпочинати з її унікальної географії та екології. На перший погляд, Японія здається дуже схожою на Британію в географічному плані: обидві — великі архіпелаги, розташовані на східному та західному краях євразійського материка. Проте важливі відмінності між ними ховаються в деталях: Японія дещо більша за територією і лежить далі від континенту. Площа Японії — 378 тис. квадратних кілометрів, що вдвічі більше за Британію і майже дорівнює Каліфорнії. Від Британії до французького берега — лише 35 кілометрів, а від Японії до найближчої суші азійського материка (Південної Кореї) — 177 кілометрів, до російського берега — 290 кілометрів, а до китайського — 740 кілометрів.
Мабуть, саме через це британська історія набагато тісніше переплетена з історією континентальної Європи, ніж японська історія з історією континентальної Азії. Наприклад, протягом нашої ери в Британію чотири рази успішно вторгалися завойовники з континенту, а в Японію — жодного разу (звісно, якщо Корея не завойовувала Японію в дописемні часи). Зі свого боку, британські війська брали участь у континентальних баталіях протягом кожного століття після норманського завоювання 1066 року, тоді як до кінця XIX ст. японські війська не ступали на землі континентальної Азії за винятком Кореї дописемного періоду та останнього десятиліття XVI ст. Таким чином, окремі аспекти географії спричинили сильнішу ізольованість, а отже, культурну самобутність Японії порівняно із Британією.
В кліматичному плані, завдяки рясним опадам, які сягають 400 сантиметрів на рік, Японія — найвологіша країна помірного кліматичного поясу в світі. Ба більше, на противагу переважанню зимових опадів у Європі, в Японії значна частина опадів припадає на літній вегетаційний період. Завдяки великій кількості опадів та їх концентрації на літньому періоді Японія може похвалитися найвищою врожайністю серед усіх країн помірної зони. Половина сільськогосподарських угідь у ній відведена під працемістке, високоврожайне зрошуване рисівництво, якому сприяє густа мережа річок, що стікають з вологих гір на похилі низовинні рівнини. І хоч 80% території країни займають непридатні для рільництва гори, а на сільськогосподарські угіддя припадає лише 14%, Японія з одного квадратного кілометра своєї ріллі годує в вісім разів більше населення, ніж Британія. Якщо розраховувати густоту населення відносно сільськогосподарських угідь, а не всієї площі країни, то Японія — найбільш густонаселена велика країна світу.
Рясні опади дозволяють японським лісам швидко відновлюватися після вирубування. Попри тисячолітню історію густонаселеного суспільства Японія досі вражає своїм зеленим покривом, позаяк понад 70% її території вкривають ліси (порівняно з 10% у Британії). З іншого боку, всі ці ліси не залишали місця природним лугам або пасовищам. Тому в традиційному японському господарстві була лише одна свійська тварина, яка у великих кількостях вирощувалася для споживання — свиня. Поголів’я овець і кіз ніколи не було значним, а корів вирощували тільки як тяглову силу для плугів та возів, але не для споживання. Вироблена в Японії яловичина залишається дорогим делікатесом вартістю в кількасот доларів СІЛА за кілограм, який можуть собі дозволити лише окремі багаті родини.
Тип лісового покриву змінюється відповідно до широтної та висотної поясності: вічнозелені листяні ліси на півдні та на низьких висотах; листопадні ліси в центральній Японії та хвойні ліси на півночі і на більших висотах. Для доісторичного населення найкращим був листопадний ліс завдяки великій кількості їстівних горіхів, які в ньому можна було зібрати: волоських горіхів, каштанів, жолудів і букових горішків. Не меншим багатством володіють японські води. Озера, ріки, Внутрішнє море, Японське море на заході та Тихий океан на сході тут кишать такою рибою, як лосось, форель, тунець, сардина, макрель, оселедець і тріска. У наш час Японія — найбільший у світі виробник, імпортер і споживач риби. Крім риби, японська акваторія багата молюсками, устрицями, крабами, креветками, раками та їстівними водоростями. Далі ми побачимо, що висока продуктивність землі, поверхневих вод та морів відіграла визначальну роль в доісторичному минулому Японії.
Перш ніж звернутися до даних археології, давайте з’ясуємо, що про походження японців можуть розповісти біологія, лінгвістика, давні портрети та писемна історія. Саме через розходження між цими чотирма відомими групами доказів питання походження японців досі залишається предметом полеміки.
Якщо рухатися з південного заходу на північний схід, головні острови Японського архіпелагу розташовані в такій послідовності: Кюсю, Сикоку, Хонсю (найбільший) та Хоккайдо. До початку великомасштабної японської імміграції на Хоккайдо кінця XIX ст. цей острів (а також північну частину Хонсю) протягом історичного часу населяли переважно айни, котрі займалися полюванням та збиральництвом і примітивним рільництвом, тоді як самі японці займали три інші острови. За своїм генетичним складом та будовою скелета, а також за зовнішнім виглядом японці дуже схожі на інші народи Східної Азії, зокрема на північних китайців, східних сибіряків, а особливо на корейців. Навіть мої японські та корейські друзі зізнаються, що часом не можуть на підставі обличчя визначити, до якого з двох народів належить конкретна особа.
Завдяки особливому зовнішньому вигляду айнів про походження та спорідненість цього народу написано більше, ніж про будь-яку іншу етнічну групу світу. Чоловіки-айни вирізняються пишною бородою та густішим волосяним покривом тіла, ніж у будь-якого іншого народу. Цей факт у поєднанні з іншими спадковими рисами, на кшталт візерунку на шкірі пальця та типу вушної сірки, часто спонукали дослідників відносити айнів до європеоїдів (так званої білої раси), котрі якимось чином дісталися до східного краю Євразії та осіли в Японії. Проте за своїм загальним генетичним складом айни близькі до інших народів Східної Азії, зокрема до японців, корейців та окінавців. Напевно, їхній особливий зовнішній вигляд задається відносно невеликою кількістю генів, які сформувалися під впливом статевого добору вже після переселення з материкової Азії та ізоляції на Японському архіпелазі. Своєрідний зовнішній вигляд та мисливсько-збиральницький спосіб життя айнів на противагу типовому зовнішньому вигляду та інтенсивному рільничому господарству японців часто сприймалися як прямий доказ того, що айни походять від початкового мисливсько-збиральницького населення архіпелагу, а японці прибули на нього недавно із азійського континенту.
Проте така версія має один великий недолік: її важко узгодити із вираженою самобутністю японської мови, котра, за загальним визнанням, не схожа в своїх окремих деталях на жодну іншу мову світу (так, як, наприклад, французька схожа на іспанську). Все, що про неї можуть сказати більшість науковців — що це ізольований представник алтайської мовної сім’ї, поширеної в Азії, до якої також належать тюркські, монгольські та тунгуські мови Східного Сибіру. Корейську мову також часто зараховують до цієї сім’ї; якщо так, то серед алтайських мов японська і корейська, напевно, тісніше пов’язані між собою, ніж із іншими представниками цієї сім’ї. Проте схожість між ними обмежується загальними граматичними особливостями та 15% базової лексики, що дуже скромно порівняно з великою кількістю дрібних спільних особливостей граматики й лексики, які об’єднують французьку та іспанську. Навіть якщо визнати, що японська і корейська хай навіть віддалено споріднені між собою, то ці спільні 15% лексики означають, що вони почали відокремлюватися одна від одної понад 5000 років тому, що багато порівняно зі скромними 2000 років, протягом яких відокремлювалися одна від одної французька та іспанська. Зв’язки айнської мови з іншими мовами поки що не з’ясовано; можливо, вона жодним чином не споріднена із японською.
П ісля біології та лінгвістики третю групу наших доказів, що мають вказати на походження японців, становлять стародавні портрети. Найдавніші вцілілі зображення жителів Японії збереглися у вигляді статуй, які називаються ха- ніва. Вони встановлювалися на могильниках близько 1500 років тому. В їхніх рисах, а особливо в формі очей, безпомилково впізнаються східні азійці на кшталт сучасних японців або корейців. Вони нічим не схожі на бородатих айнів. Тож якщо японці витіснили айнів із усіх японських територій на південь від Хоккайдо, ця подія мала відбутися раніше 500 р. н. е. Заснувавши торговельні факторії на Хоккайдо в 1615 році, японці почали ставитися до місцевих айнів приблизно так само, як білі американці ставилися до корінних американців. їх підкорювали, зганяли в резервації, використовували як рабську силу в факторіях, виселяли з земель, яких жадали японські рільники, та винищували під час повстань. Після анексії Хоккайдо Японією в 1869 році, японські освітяни рішуче взялися за ліквідацію культури та мови айнів. На сьогодні їхня мова практично вимерла та й самих чистокровних айнів майже не лишилося.
Найдавніші письмові відомості про Японію походять із китайських хронік, позаяк письмо в Китаї з’явилося задовго до того, як поширилося в Корею та Японію. Протягом 108 р. до н. е. — 313 р. н. е. Китай утримував поселення на території Північної Кореї, обмінюючись посланцями із Японією. За результатами їхніх подорожей у китайських хроніках з’явилися оповіді про різні народи під загальною назвою «східні варвари». Серед них фігурує і Японія під назвою «Ва», про яку говориться, що її жителі поділені на сотню невеликих державок, котрі часто воюють між собою. Дуже мало корейських і японських написів збереглося з періоду до 700 р. н. е., зате в 712 та 720 роках у Японії, а згодом і в Кореї були укладені розлогі хроніки. Вміщені в них оповіді про давніші часи рясніють відвертими вигадками, мета яких — звеличити й легітимізувати владу правлячих родин. За приклад може правити японська оповідь про походження імператора від богині сонця Аматерасу. Проте цих хронік цілком достатньо, щоб переконатися в потужному впливі Кореї та Китаю (через посередництво Кореї) на тогочасну Японію, результатом якого стало впровадження в ній буддизму, письма, металургії, інших ремесел та бюрократичних методів. Також у хроніках постійно згадуються корейці, які перебували в Японії, та японці, які перебували в Кореї, що сучасні японські та корейські історики відповідно тлумачать як доказ завоювання Кореї Японією або навпаки.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги