Антон та інші нещастя

МІЙ ПЕРШИЙ ТАНЕЦЬ

Ну як, вдалося? — цікавиться Іне, коли ми стрічаємося перед школою.

Я киваю. Власне, я хотів усе розповісти Іне. Але, боюся, вона візьме мене на сміх. А ще боюся, що вона вважатиме Кевіна неймовірно дотепним за таку витівку. Тому просто кажу:

— Усе за планом, — і відводжу погляд.

Брехати Іне не надто легко.

На щастя, цієї миті Іне не надто заклопотана саме моїми оголошеннями.

— Пам’ятаєш, я була в стоматолога? — питає вона й стишує голос. — Видерла ось це, доки чекала в приймальні.

Іне роззирається на всі боки й виймає з кишені зіжмакану сторінку журналу.

Там написано: «Добрі поради, як зберегти подружнє життя».

Іне знову жмакає аркуш і запихає до кишені.

— За повіткою! На великій перерві! — кидає мені, уже йдучи.

Усе зазвичай відбувається так, як закерує Іне.

— Я ось тільки не розумію, чому ота твоя кузина потребує аж так багато твоєї допомоги, — зітхаю я; знала б Іне, який МЕНІ сьогодні випав день; це мені потрібна невідкладна допомога, а не її вередливій кузині. — Я маю на увазі, що я її навіть ніколи не бачив.

Іне відкриває коробочку з овочами.

— Я ж уже казала! Моя кузина зовсім не розуміється на коханні, — каже вона, розгортаючи з харчової плівки морквину. — До того ж вона жила… в Америці… досі.

Я пересмикую плечима.

— То й що… Вважаю, що їй уже давно час стати більш самостійною.

Після тривалої паузи Іне підводить на мене очі.

— Ми ж з тобою умовилися, забув?

Вона розгортає зім’яту сторінку й читає: «Поклади нишком записку в коробочку з перекускою твоєї коханої: “Чекай приємної несподіванки ввечері”».

Я скептично поглядаю на Іне.

— Приємна несподіванка ввечері?

— Ну, ти ж розумієш…

— Ну-у… І як твоя кузина зуміє влаштувати цю несподіванку?

— Підкладе записочки батькам, — легковажно каже Іне.

Я далі дивлюся скептично.

— А якщо ніякої приємної несподіванки так і не трапиться?

— Хай там як, варто спробувати, — категорично стоїть на своєму Іне.

— Ми купили мерехтливу диско-кулю!

Уроки закінчилися, і Уле чекає на мене біля велосипедного стояка. Він задоволено всміхається, запихає в наплічник книжку «Їстівні трубчасті гриби Норвегії», з якою ніколи не розлучається.

Я стиха зітхаю. Як же мені бракує буденної одноманітності. Бо цієї миті відчуваю, що живу так, мовби постійно переношуся з однієї дивної ситуації до іншої. Нинішній день не виняток. Бо ми йдемо до мене додому танцювати. Удвох з Уле.

— Ми ще й у гру гратимемо. «Правда чи дія», — радісно повідомляє Уле, сподіваючись такої ж радості й від мене.

Але я щось зовсім не радію.

— «Правда чи дія»? — перепитую я. — Хто таке придумав?

— Вільде й Сара.

Не сподівався від них.

Доки я відмикаю велосипед, повз мене проходить Кевін. Він начеб ненароком штурхає мене своєю неймовірно крутою шкільною торбою.

— О, Speedo! Гарний був день? — питає він.

Я не маю бажання йому відповідати. До того ж терпіти не можу ту прозиванку. Але Кевіну й байдуже, він криво усміхається і застрибує на свій велосипед.

— Уже не дочекаюся послухати вашу доповідь, — хихоче він.

Доповідь! Ще тільки цього нагадування мені бракувало. Я розлючено мружуся йому вслід і щиро сподіваюся, що шматок туалетного паперу досі в його кишені.

Багато хто пам’ятає свій перший в житті танець.

Я ж маю велику надію, що зі мною цього не станеться. Звісно, Уле мій друг і мені дуже потрібна його наука, але якщо вже згадувати танець, то ніяк не найперший: Уле і я, у моєму помешканні — тупцяємо у вітальні між телевізором і обіднім столом.

По-перше, Уле щойно зжував шматок макрелі в томаті і заївся томатним соусом.

А по-друге, він навчився лише чоловічої ролі в парі. Отже, мені відведено роль дами. Дуже сподіваюся, що на святі в Уле ця роль мені не згодиться.

— Поклади мені руку на плече, — видихає на мене макрельні випари Уле.

Я вагаюся.

— Мене, власне, більше цікавлять ноги, — кажу я. — Як їх переставляти?

— Клади руку! — велить Уле і кладе мою руку собі на плече.

Відчуття дурнувате. А коли він обіймає мене за стан, стає ще дурнуватіше.

— Якщо є бажання, то можна ще й щоками притулитися, — пояснює Уле.

— Цього вчитися не обов’язково, — кажу я.

— Ні, з дівчиною значно приємніше тулитися щоками.

— Обійдемося без щік, — полегшено зітхаю я.

Ми тупцяємо повз телевізор і прямуємо до комода.

— Тато каже, що з дамами треба бути галантним, — пояснює далі Уле.

— Окей, — киваю я.

— Бо дівчата найбільше люблять галантних кавалерів, каже тато.

«Гм, — думаю я. — Цікаво, чи тато Уле орієнтується у нинішньому молодіжному середовищі? Хіба дівчата люблять галантних? Скоріш, віддають перевагу бундючним альфа-самцям».

— Як думаєш, у мене можливо закохатися? — зненацька запитую я, бо, як правило, я милий і галантний, принаймні мені так здається.

— Ні, — заперечує Уле. — Я б нізащо не закохався.

Я зупиняюся, як укопаний.

— Та я не хочу, щоб ТИ в мене закохувався!

— І я не хочу в тебе закохуватися.

— А хтось інший? — допитуюся.

— Хто?

Уле тугодум, коли йдеться про абстрактні речі.

Я знизую плечима.

— Та будь-хто…

Уле довго думає.

— Ні, — нарешті відповідає він.

Я зітхаю і знову кладу руку йому на плече. І думаю, що, певно, мені судилася доля Місяця: смуток і самотність. Доля хлопця, який собі кружляє і притягує лише диваків. Астронавтів, вовкулак і подібних…

— Ні, не будь-хто, — раптом озивається Уле, мало не зваливши мене на торшер під вікном. — Лише Іне…