Антон та інші нещастя

ГРИБИ

Ми лежимо в кімнаті Уле, він — на своєму ліжку, я — на матраці на підлозі. Північ, а я бадьорий, наче вдень. Але не по-доброму бадьорий.

Трохи втішає лише те, що Уле більше на мене не сердиться. Я пояснив йому, що гра — це просто гра, у грі все несерйозно. І попросив вибачення за своє роздратування.

— То… ти не думаєш, що я — суцільна помилка? — питає Уле.

«Помилка, — думаю я. — Знав би Уле, хто тут справжня помилка! Хто просто собі тріщинка в гумці!» Але нічого не кажу.

— Ніхто не помилка, — кажу натомість, я ж мастак брехати. — До того ж бути помилкою — це одне, а допускати помилку — зовсім інше.

Ого, нівроку! Я аж повторюю подумки свою фразу. Іне таки має рацію: іноді я говорю, як старий філософ. І аж трохи пишаюся собою. Мій язик, мабуть, мудріший за мозок.

Раптом Уле каже таке, чого я від нього ніколи не чув.

— Знаєш, я трохи інакший…

Зненацька я наче шпортаюся. І старий філософ у мені шпортається теж.

Бо Уле знає, що він інакший. Дивно про таке думати. І дуже важко щось відповісти.

— Більшість людей інакші, — кажу я.

— Не такі інакші, як я, — наполягає Уле.

Якусь мить я мовчу.

— Що з моїми вухами? — питаю.

Уле дивиться на мої вуха.

— Вони великі.

— Так, великі, а ще — інакші. Важко знайти інакшіші вуха. Тому тобі годі зі мною змагатися.

— Я не вуха мав на увазі, — заперечує Уле.

— Я знаю…

Настає невеличка пауза.

— Я мав на увазі помилку, — знову озивається Уле. — Бо хіба людина не стає помилкою, коли вона інакша?

Я мушу подумати. Думаю довгенько. Бо хочу придумати гарну відповідь. І це ж треба, що старий філософ замовк у мені саме зараз!

— Ну, тоді ти такий, як грибок, — бовкаю я.

— Грибок?!

— Ага, пеніцилін.

Я переказую Уле почуте від Сіґне Сальвесен. Про те, що пеніцилін був доброю помилкою. Став ліками, які щороку рятують тисячі людських життів.

Уле дивиться на мене. Усміхається.

— Я люблю гриби.

— Я знаю…

Трохи подумавши, говорю далі. Більше сам до себе.

— Якщо змінювати чиєсь життя на краще, то в цьому є сенс.

— А я змінюю чиєсь життя? — Уле дивиться на мене з надією в очах.

— Звичайно!

— Як?

— Ну, наприклад, береш булочки на шкільну перекуску. Це багато змінює у нашому з Іне житті.

— Справді?

— Звичайно! Іне вмерла б від своєї здорової їжі, якби не ти. А я — від своїх хрустких хлібців…

Уле усміхається. А мені веселіє на душі. Принаймні трішечки.

— Антоне? — голос Уле звучить сонно.

— Що?

— Ти добрий друг.

З тими словами він загортається у свою квітасту ковдру й засинає.

Але не я. Я лежу й думаю. Про те, що добре було б, якби Іне ночувала з нами. І якби все склалося, як завжди, вона б теж зараз не спала. Ми розмовляли б і сміялися до глибокої ночі.

А тепер я не маю з ким поговорити. Якось так. Цікаво, чи все добре між нами ще повернеться? Бо після нинішнього вечора уже ніколи не буде так, як колись.

Після нинішнього вечора слово «закоханість» завжди стоятиме між нами. Такі слова можуть геть усе зруйнувати.

Я довго втуплююся у стелю. Слухаю, як дихає Уле й цокає будильник.

Якоїсь миті, перед самим засинанням, я раптом розумію: Я ЗАКОХАНИЙ. У свою найближчу подружку. Але не маю ніякогісінького шансу.