Антон та інші нещастя

ТАТО ЗАХОПЛЮЄ ПУБЛІКУ

На Малій сцені все, як я пам’ятаю. Хіба сама сцена тепер видається значно меншою. Коли я бував тут на святах новорічної ялинки, гачки в гардеробі були недосяжно високо, і я міг баламкати ногами, сидячи на лавці під стіною. Певно, попри все, таки трохи виріс.

Я роззираюся за татом. Наскільки я його знаю, сидить, мабуть, у туалеті, бо в нього завжди, перед будь-яким виступом, збурюється у животі. Ми не створені для стресу.

Та все ж, про всяк випадок, я заглядаю до залу. Так і думав… У залі в третьому ряді самотньо сидить лише один чоловік, та в нього щось занадто стильний вигляд.

Тож думаю, що моя «туалетна» теорія правильна. Треба лише зачекати. Татові зазвичай потрібно багато часу на туалетні посиденьки.

Зал теж менший, ніж мені уявлялося. Але я впізнаю зелені оксамитові завіси по обидва боки сцени. За ними зазвичай ховався різдвяний гном, перш ніж вийти на сцену з мішком подарунків. Досі пам’ятаю, як смерділа цигарковим димом його борода. А в моєму подарунковому мішечку було надто багато лакричних солодощів.

Я вирішую почекати в залі — це наймудріше. Тут я можу не боятися, що тато непомітно прослизне повз мене на сцену. Я сідаю за два ряди позаду вишукано вбраного чоловіка, скраю від проходу. Щоб можна було відразу перехопити тата.

— Е-е… привіт!

Дама з густо підмальованими чорним віями, у червоній легкій сукні. Це вона заговорила. Але не до мене, а до чоловіка попереду.

— Це… ви? — питає вона.

Стильний чоловік дивиться на неї.

— Е-е… напевно… — відповідає він, але не ствердно, а з запитальною інтонацією.

Дама йому всміхається.

— Це я, Беата, — каже вона й сідає поруч. — Та, що захоплюється астрологією та індійською кухнею.

Дама нервово хихоче.

Беата. З мого списку. Я розумію, що вона подумала. Що стильний чоловік — мій тато. Бо ж мій тато запросив її на приємну зустріч на Малій сцені. Бо шукає собі кохану.

Такого перебігу подій я не передбачав. І уявлення не маю, як вчинити далі. Тому принишк і тихенько сиджу.

— Он як, — відповідає трохи розгублено чоловік; він же не здогадується, що його вважають шукачем кохання. — Індійська кухня… Цікаво…

Він, можливо, й любить індійську кухню. Але зараз його цікавлять лише дачні туалети. Тож чоловік барабанить пальцями й замовкає.

Беата озирається.

— То… — питає вона з надією. — Що тут відбуватиметься?

Чоловік здивовано дивиться на неї.

— Почекаємо й побачимо.

Беата, певно, сприймає його слова за обіцянку чогось надзвичайного.

— Он як, — підморгує вона. — Сюрприз? Саме так і було написано в моєму гороскопі, — каже змовницьким тоном. — Що на мене чекає несподіванка. Сьогодні…

Стильний чоловік лише спантеличено дивиться на неї, не знає, що йому казати, й далі барабанить пальцями.

Беата озирається.

— А ВОНИ що тут роблять?

Зал поволі починає заповнюватися. П’ятеро жінок сидять окремо одна від одної, і щонайменше троє з них мають трохи розгублений вигляд.

— Вони? — перепитує чоловік, оглядаючись. — Те саме, що й ви, гадаю. І всі решта.

— Усі решта?

Я бачу, як Беата трохи напружується.

— Думаєте, вони всі прийшли сюди на запрошення?

Чоловік сміється, трохи аж наче зверхньо.

— Звичайно! — каже він, не підозрюючи, як усе руйнує. — Що іще можна тут робити у четвер увечері?

Беата глибоко вдихає. Затримує трохи дихання. І я щосили сподіваюся, що вона з тих жінок, котрих від образи просто заціплює.

Однак Беата виявляється зовсім не сумирною істотою.

— Звичайно?! — кричить вона. — То ви вважаєте, що це порядно?

Чоловік ошелешено витріщається на неї. Куди й поділася вишуканість, він нервово вовтузиться на стільці й розгублено кліпає очима.

Зате Беата скаженіє. Підведені чорною тушшю очі звужуються до маленьких щілинок.

— Повний зал жінок, так?! Щоб поглумитися над ними?

Чоловік безпомічно роззирається навсібіч. Уже й пальцями навіть не барабанить.

— Поглумитися? — перелякано перепитує він.

Беата ще на октаву підвищує голос, обводить поглядом зал.

— Дами! — верещить вона. — Цей чоловік — свиня! Щоб ви знали!

І лиш війнула подолом червоної сукні з дверей. Гороскоп справдився! Сюрприз вдався!

Стильний чоловік кинувся у туалет. Може, блювати. Хтозна…

Я роззираюся залом. Дами з мого списку сидять розгублені, вражені звинуваченням чоловіка у свинстві. Але ніхто не встає і не йде геть. Неймовірно.

Здається, я вирахував, хто з них Ґру. Одна дама в першому ряду тримає у торбинці собачку.

За дві хвилини до четвертої ще дві жінки сідають переді мною. Одній на вигляд шістдесят, вона має обвислі груди. Друга значно молодша.

— Ви теж отримали запрошення? — питає молодша.

Вона почувається невпевнено. Дуже засмагла шкіра, з-під коротких рукавчиків блузки випинаються міцні м’язи. Мабуть, Сірі. Ота, що особистий тренер.

— Так, — відповідає старша жінка. — Він обіцяв продемонструвати всяке-різне. Маю великі очікування…

Ага, старша — потенційна клієнтка тата, здогадуюсь я. Цікавиться зручним туалетом для літньої хатинки. Бо відповідає легко й невимушено.

Сірі дивиться на неї.

— Усяке-різне? — перепитує вона. — Скажіть мені, що це за локація? — цікавиться вона, розглядаючи зелені оксамитові завіси на сцені.

— О, цей зал винаймають для різних святкувань, — пояснює дама з обвислими грудьми. — Або показів.

— Тобто місце для публічних виступів?

У голосі Сірі вчуваються налякані нотки. Вона здивовано міряє поглядом сусідку.

— Яких лише зацікавлень не мають люди, — киває старша дама, посміюючись.

Я затуляю обличчя долонями. Татові доведеться залагоджувати купу непорозумінь, коли я йому розповім, що й до чого. Найліпше було б, щоб він вийшов на сцену й розповів усе, як є. Що має сина, який дуже хоче йому допомогти. А натомість заварив несусвітню кашу.

Я озираюся, кручу головою на всі боки. «Може, в тата закреп, — думаю я. — Може, публіці надокучить чекати, і всі розійдуться. Можна ж такого сподіватися?»

Раптом у залі гасне світло. З динаміків лунають звуки електрогітари, лине улюблена мелодія татового покоління меломанів. «The Fatal Countdown» чи щось таке. Хай там як, гурт називається, по-моєму, «Європа».

Музика грає недовго. Мелодія уривається, на сцену падає світляний сніп прожектора.

Там стоїть тато. Мій тато. З мікрофоном, у костюмі. На тлі банера.

Він ненавидить сюрпризи…

Я запитую себе: «Які я маю шанси? У відсотках? Як я міг би передбачити розгортання подій, коли вішав оголошення у “Rema”?»

Такого я зовсім не планував. Я ніколи, нізащо не хотів би, щоб тато стояв на сцені й розповідав про дачні туалети жінкам, які шукають собі коханого. Я лише хотів, щоб тато знайшов собі любу жінку. Щоб вирівнялася його скривлена життєва вісь. Але ж не тепер. І вже точно не тут.

Я ж примчав, щоб його застерегти, перш ніж усе почнеться. А він тим часом ховався за лаштунками. Як різдвяний гном. Що я наробив? І як мені тепер вчинити?

— Привіт усім! — промовляє тато трохи незвичним, гугнявим голосом. — Мене звати Пол. Це я запросив вас на цей вечір!

Останню фразу він голосно викрикує, ніби сподівається овацій у відповідь. Овацій немає. Кілька сухих аплодисментів від тих, хто прийшов послухати про туалети. Решта не плескають. Але всі сидять в напруженому очікуванні.

— Я запросив сюди сьогодні саме вас, бо ви зацікавлені у високій якості й не боїтеся думати по-новому! Широко!

Тато пройшовся сценою і заговорив знову. Я бачу, що він проводив репетицію свого виступу. І не раз.

— Дозвольте повернути вас трохи в минуле, — каже тато. — Ще не так давно, коли збиралося більше, ніж двоє, доводилося бігати в кущі… Ви ж розумієте, про що я кажу?

Нарешті зал трішки жвавішає. Хихочуть три жінки. ВОНИ розуміють, що туалет швидко переповниться, якщо в літньому будиночку житиме більше, аніж дві особи. Доведеться дзюрити десь надворі. Однак цього не розуміють «мої» дами. Певно, ламають собі голови, що ж відбувається у кущах.

— Але ж двоє — це надто мало! Правда? — промовляє тато.

У залі знову тиша. Тато не здається.

— Бо ж нам хочеться компанії. Що більше, то ліпше. І ось тоді потрібні нові рішення!

Я не впізнаю свого тата. Він поводиться, як ведучі телешоу, — сходить з мікрофоном зі сцени в зал.

— Ось ви, наприклад, — зупиняється він біля жінки в першому ряду. — Що для вас найважливіше?

Це — Ґру, з собачкою. Судячи з виразу її обличчя, ніяк не скажеш, що вона має велике бажання відповідати. Але тато тицяє мікрофон їй під ніс, і вона пищить:

— Приємно проведений час, можливо…

Тато дивиться на неї.

— Приємно проведений час, — повторює він.

Не зовсім такої відповіді сподівався. Тато трохи дурненько усміхається, мабуть, думає, що Ґру полюбляє надовго засідати в туалеті. Або процес відбувається туго. Знаючи тата, припускаю, що він вражений, як це жінка наважилася зізнатися у такому перед публікою.

— Добре проведений час важливий, — знову починає він. — Як усі ми знаємо, стрес дуже шкідливий для таких… ситуацій. Тож вирішальне значення має комфорт, який я можу вам запропонувати. А ще гігієна.

Тато підморгує Ґру з собачкою у торбинці.

— І я невдовзі покажу, чому…

Ґру НЕ підморгує у відповідь.

Тато знову піднімається на сцену. Глибоко вдихає повітря, немов перед фінішем.

— Ми всі різні, — каже він. — Для когось важлива відсутність запаху, для когось — зовнішній вигляд. Я ж можу запропонувати вам усе в комплексі!

Сірі ошелешено роззявляє рота. Стривожено роззирається. Мабуть, ще не зустрічала чоловіка з таким розмаїттям пропозицій нараз.

— Тож запитую вас! Ви готові обрати найліпше, першокласне устаткування?

Видно, що тато ходив на курси. Він навчився ЗАХОПЛЮВАТИ публіку!

Западає незручна тиша. Хтось несміливо пищить «так». Це — три дами, котрі прийшли заради дачних туалетів. Решта мовчать. Глухо мовчать.

Я завважую, як у тата трохи розгублено починає бігати погляд. Певно, сподівався на потужнішу реакцію залу. Але тато добре підготувався і не має наміру здаватися. Ще більше підвищує голос.

— Чудово! — майже кричить він. — Бо я маю, що вам показати! Розкішні речі!

З багатозначним кивком до публіки, тато зникає за лаштунками. Мабуть, там ховає свої «речі». «Гірського Кнута», наприклад. І шестиметровий сечовивідний шланг, який зробив революцію у каналізаційній справі.

Вочевидь, досі тримає в руках мікрофон, бо на весь зал чути, як він за завісою тягає щось важке. Ліпше це були б мішечки з подарунками. Як у різдвяного гнома в моєму дитинстві.

Та в цьому залі ніхто не сподівається дарованих солодощів. Тут очікують на справжні «речі».

— Те, що ви зараз побачите, справжня маленька сенсація, — чується татів голос з-за лаштунків.

Тато далі щось натужно тягне, мікрофон шкварчить.

— Я не так часто його виймаю. Не думайте, що я перебільшую, але він справді шість метрів завдовжки.

Ґру раптом починає ридати. А за нею — Сірі.

Я ж так боюся говорити на публіку. Холону від страху перед вісьмома порожніми партами… Але не можу тупо сидіти й дивитися, як тато налякано визирає з-за лаштунків, не розуміючи, що пішло шкереберть. Чому шість жінок, ридаючи, біжать до дверей.

Я не можу кинути його тепер напризволяще. Нізащо! Це ж я спонукав тата записатися на курси, це я змусив його повірити, що він поганий продавець після телефонної розмови з Сонею з Сульвікена.

Я миттю вибігаю на сцену, вихоплюю з татових рук мікрофон. Тато очманіло дивиться на мене.

— Антоне???

— Привіт усім! — випалюю я, заскочений зненацька тим, як голосно звучить мій голос у динаміках. Зовсім не кролячий писк.

Кілька жінок зупиняються вже біля дверей. Зал хвилюється, а потім стихає.

— Я — Антон, — прокашлююся я. — Ну, тобто… його син, — киваю у бік тата. — Я хотів лише сказати, що… що дехто з вас прийшов сюди купити дачний туалет. А дехто… познайомитися з татом.

У залі так тихо, мовби хтось поставив відео на паузу. Якби хтось зараз випустив з рук канцелярську кнопку, я це почув би. Але ніхто нічого не губить на підлогу.

Я кажу далі:

— І те, й інше — чудово! Окрім того, що тато нічого не знає про жінок, котрі хотіли з ним познайомитися. Він навіть не підозрює, що хтось у цьому залі ним цікавиться. Бо вважає, що всі цікавляться лише туалетами, — я переводжу подих. — А все тому, що я розвісив оголошення у крамницях, потім склав список жінок, які йому написали смс-ки, і той список потрапив до рук татові. Він не божевільний, ні… Лише трохи не такий…

Прожектор засліплює мене, я погано бачу, що відбувається у залі. Лише чую абсолютну тишу. Тато теж оніміло визирає з-за лаштунків. Певно прокручує в голові все, що сказав за час свого виступу. І думає, як сприймали його слова зацікавлені в ньому дами.

— Ні, він не гомо, — поспішно додаю я. — Просто тато ніколи не мав часу на жінок.

З-за лаштунків виходить тато, смикає мене за руку.

— Е-е… Антоне… — каже він, нахиляючись до мікрофона. — Гадаю, решту договоримо вдома.

Але я ще не все сказав.

— Він змушений піклуватися про мене, а в мені немає ніякого сенсу. Я таке собі нещастя, дірка в гумці…

— Антоне! — знову озивається тато, уже голосніше, і раптом доволі різко відбирає мене мікрофон.

— Даруйте, — звертається він до публіки. — Як ви вже розумієте, я не надто добре володів ситуацією у випадку… нинішніх запрошень, — тато знічено хихоче. — Я всього лиш хотів продемонструвати вам кілька дачних туалетів.

Спершу в залі панує тиша. Але потім стається щось дивне: люди потроху починають сміятися. Спершу один чи двоє, а згодом, зрозумівши, що сміятися можна, регочуть усі — хто голосніше, хто стриманіше. Можливо, тому, що тато стоїть на сцені з шестиметровим сечовивідним шлангом. А можливо, від радості, що тато цілком нормальний чоловік, а не збоченець.

Я не сміюся. Дивлюся на тата. Мені хочеться, щоб і тато на мене подивився. Але він не дивиться. Він схожий на коміка, якому вперше пощастило розсмішити публіку. Здається, йому це подобається. Навіть дуже.

Тато не дивиться на мене навіть тоді, коли обіймає рукою й трусить мене за плечі.

— Розумієте, мій бешкетний синок вважає, що його татові потрібна кохана жінка, — термосить він мене далі, звертаючись до публіки.

Тоді я знову вириваю з його рук мікрофон. Відчуваю, як мені кортить сказати щось надзвичайно важливе. Як важко я гарував задля нього! І яке нелегке життя у дитини, яка народилася через неякісну гумку.

Та натомість я просто стою і надсадно дихаю. Аж тремчу: як воно буває, коли ось-ось прорветься стримуваний плач. Люди в залі перестають сміятися. Замовкають одне по одному. А тоді здається, ніби теж починають схвильовано дихати разом зі мною — усі разом. Та від цього мені не легше.

І я кричу в мікрофон, перше, що спливає на язик:

— Чому ти не міг просто стати адвокатом чи хоча б стоматологом?!

Мені спирає подих, я марно намагаюся проштовхнути грудку в горлі. У залі тиша.

— І чому ти ніколи нічого не пишеш мені на шкуринці банана?! — скрикую наостанок і вибігаю з залу.