Антон та інші нещастя

ЧЕКАЙ ПРИЄМНОЇ НЕСПОДІВАНКИ ВВЕЧЕРІ

Увесь цей тиждень клас дзижчав, наче бджолиний рій. Особливо голосно дзижчали дівчата. Вони весь час озиралися, кидали оком то на одного хлопця, то на іншого, а тоді збиралися зграйками й хихотіли.

Не думаю, що й на мене позирали. Хіба лише Вільде раз обернулася до мене, щоб позичити стирачку. Але це ж не рахується.

Сьогодні рахуються лише круті хлопці. Бо сьогодні п’ятниця, останній урок — невдовзі почнеться свято вдома в Уле. Ось із чим це дзижчання пов’язане.

Уле цього тижня теж нівроку дзижчить. Значно менше про гриби і значно більше про диско-кулі. Хоч якась переміна принаймні, хоча я досі ще не визначився зі своїм ставленням до цього свята. Чесно кажучи, зі своїм ставленням до уроку танців удвох з Уле теж іще не визначився. Здається, він учив мене танцювати вальс. А в мене таке відчуття, що дівчата очікують інших танцюльок.

Я так глибоко поринув у думки про танець з обіймами, що й не помітив, як раптово перед моєї партою опинилася Іне.

— Чекай приємної несподіванки ввечері! — скоромовкою прошепотіла вона.

Приємної несподіванки ввечері? Я розгублено моргаю, щокам стає гаряче. Про що це вона?

Іне нічого не пояснює, тицяє мені в долоню клаптик паперу.

— Просто напиши це, — каже нетерпляче. — Для моєї кузини.

Подає мені ручку. Таку, яка пише срібним кольором.

Нарешті до мене доходить. Ну, звичайно! У нас знову година допомоги кузині!

— Чому Я повинен це писати?

— Бо в тебе доросліший почерк, — каже Іне. — Батьки ж повинні подумати на когось з-поміж себе. Тому почерк має бути дорослий.

— Ну, добре.

Мій почерк нітрохи не доросліший за почерк Іне, але я не маю бажання сперечатися. Бо ж ми уклали угоду, як-не-як. Я лише встиг написати сріблястою ручкою «Чекай», коли від учительської кафедри почулося кахикання Ларса. Іне миттю шмигнула за свою парту.

Видно, не завжди легко бути вчителем. Бо Ларс обводить поглядом клас і зітхає.

— Ви сьогодні нестерпно прикрі, — каже він.

І загадує нам щось намалювати, щось гарне. Лиш би ми перестали галасувати.

Спершу я нашкрябую записку для Іне, ховаю під підручник математики й цілком забуваю про неї, потім малюю два дерева й прокладену між ними дошку.

Посеред розмальовування зелених листочків дзвонить дзвінок з уроку. І я раптом помічаю, що «Математика» зникла. Мабуть, Ларс зібрав підручники, доки ми малювали.

Я налякано озираю парту. Куди поділася записка? На якій написано «Чекай приємної несподіванки ввечері»?

«О, ні», — думаю я. «Тільки не це», — думаю я. На підлозі — покришена стирачка, хлібні крихти й більше нічого. Під стільцем — теж. Я відчуваю, як блідну до самих кісток.

А якщо записку знайшов Ларс? Що подумає учитель, яка приємна несподіванка може чекати на нього ввечері?

Це, видно, ніколи не скінчиться. Доведеться уникати тата Іне до кінця свого життя. Й Улли — теж. Та ситуація з власним учителем набагато гірша. Хай навіть до закінчення сьомого класу залишилися лічені тижні.

Я хочу затулити обличчя долонями і раптом думаю: «Ларс не знає, що записку написав Я. Принаймні не може мати такої певності. Він може подумати, що записка адресована МЕНІ. Хоча певності не маю».

Від цієї думки я трохи заспокоююся і пишу нову писульку на вирваному з англійського словника аркуші. Тепер вона має потрапити до рук Іне з кузиною і до нікого іншого.

Емілія за партою попереду озирається і дивиться мені вслід, коли я виходжу з класу. Якась дивна в неї усмішка, але це, мабуть, від засохлого ще з великої перерви молока на верхній губі.

— Ти пам’ятаєш, що ми ночуємо? — питає Іне, запихаючи записку собі до кишені. — Після свята?

— Звичайно!

Так бувало вже не раз. Ще коли ми були восьмирічними чи щось таке. Тобто ночували в Уле. Бо в нього такі батьки, що можна ночувати, коли заманеться. Хоч цілою ватагою.

Найбільше такі ночівлі любить, як мені здається, Іне, бо в Уле їй можна їсти цукор і лягти спати щонайменше на чотири години пізніше, аніж удома. Для мене різниця не така разюча, але я теж люблю ночувати в Уле. Ще й татові сьогодні дуже підходить, що ночуватиму не вдома. Він саме зібрався на оті свої курси з продажів. Його не буде до пізньої ночі.

— Побачимося, — каже Іне й прямує до паркінґу перед школою.

— Побачимося, — відповідаю я.

Я таки трохи радію танцям увечері. Бо ж найближчі друзі можуть танцювати удвох? У цьому ж немає нічого дивного?

Тато мав би мене навчити хоча б двох речей.

По-перше, танцювати.

По-друге, користуватися парфумованою водою після гоління. Ні, я не маю що голити. Зовсім не маю що… Але саме сьогодні, коли вийшов з душу, а в голові невідчепно крутилися думки про танці-обійманці, я раптом згадав дядька Ернста, який живе в старечому притулку. Він — татовий дядько й цілком пристойно пахне на відстані. Та щоразу, коли, пооб’їдавши всі кремові «шапочки» на тістечках, ми збиралися додому, треба було обійняти дядька на прощання. І ці обійми завжди мали кислий душок. Щоразу…

Можливо, він смердів тому, що дуже старий і майже мертвий. Але обіймів було не уникнути. Тож ліпше вжити запобіжних заходів.

Згадалася книжка анекдотів з бібліотеки, де я вичитав жарт про чоловічка, який був такий маленький на зріст, що його чуприна смерділа брудними шкарпетками. Попри те, що від ніг до чуприни я не аж такий короткий, жарт мене вразив.

Тому, вважаю, вік не має ніякого стосунку до парфумованої води після гоління. До того ж класно трохи пахнути чоловіком, хоча ніщо поки про це не свідчить.

У татовій шафці у ванній стоїть пляшка з написом «Joop». Як прізвище відомого модельєра. Я обертаю пляшку на всі боки, шукаю хоч щось схоже на інструкцію. Марно…

Наважуюся проекспериментувати. Сім-вісім пшиків під кожну пахву, по два — за кожне вухо й три — на шию. «Найгірше, що може бути, — передозування», — думаю я собі. Виходжу в коридор і пшикаю по чотири рази в кожний черевик. Іноді, якщо довго не знімати черевики, мої ноги мають неприємний запах.

Я проходжу повз дзеркало в коридорі й думаю: «Отак і повинен пахнути справжній чоловік».

Потім повертаюся до ванної, а там нема чим дихати.

Відчинене вікно й інтенсивне провітрювання не дає жодного ефекту. «Joop», видно, потужніший, ніж я очікував. Інтенсивніший. Але пахтить не ванна. Це я так пахчу…

Справжні чоловіки так не пахтять. Бо я смерджу старим туалетом.

Уф! І година вже пізня. Мабуть, ліпше спізнитися на свято до Уле, ніж прийти в образі ходячого флакона з парфумами. Не закоркованого…

Я знову залажу під душ. Довго шкребу себе губкою. Доки шия стає бурякового кольору. І закінчується тепла вода в крані.

Зрідка, та все ж іноді, буває, щастить. Я вже на три чверті години спізнююся на свято до Уле. Аж раптом на порозі з’являється тато й здивовано витріщається на мене. Він же мав затриматися на курсах до пізньої ночі! Але мені щастить: він зможе підвезти мене до Уле.

Мені дуже незручно, що я напівголий метаюся коридором, бо за спиною тата стоїть електричиня. Тато пояснює, що нарешті настав час замінити електрощиток. Ага, ось чому вона тут…

Щоправда, вигляд вона зараз має трохи інакший. Мабуть, випрала свій робочий комбінезон, бо сьогодні в святковій блузці, на губах — помада. Щось не пригадую її раніше такою.

Тато каже, що має ще плани на сьогодні. Зайшов додому лише перевдягнутися, бо йде на якусь там вечерю. Тому це таки дуже добре, що я заночую в Уле. Це просто чудово.

Я погано чую, що він говорить, більше вгадую, бо електричиня шалено чимось гуркотить в електрощитку.

— Цікаві курси? — питаю в авті.

— Так, я навчився ЗАХОПЛЮВАТИ увагу публіки, — відповідає тато.

— О, це як?

— Штормом!

А тоді тато починає говорити про щось зовсім інше.

— Що це, до речі, за список у твоїй кімнаті? З якимись номерами телефонів?

Я ціпенію.

— Список?

— Так! З жіночими іменами й телефонами?

— Отой, що вісім імен? — питаю я лише для того, щоб виграти час.

Я вже здогадався, який список знайшов тато. Список жінок, котрі відповіли на оголошення.

Жах! Я гарячково думаю. Пам’ятаю, що в списку, на щастя, лише імена й номери. Нічого про собак чи особистих тренерів.

Тому напускаю на себе невимушеність і кажу:

— А, це ті, що цікавилися дачними туалетами, — і додаю: — Мені весь час хтось телефонує, замість телефонувати тобі…

Рятуйте, хто може! Не дай Боже, закінчу одного чудового дня життя кримінальним злочинцем! Мене добряче лякає моє вміння брехати.

— Аж так багато? — дивується тато. — Нівроку! Це все, мабуть, через моє оголошення в газеті.

Він задоволено всміхається.

Спершу я відчуваю радість і полегшення, а потім — докори сумління. Знову… Бо татова реклама зовсім не така заманлива, як він собі уявляє. Добре, що тато на тому й заспокоївся. Хай тішиться поки що…

У кінці дороги видніється дім Уле. З надувними кульками на воротах. Я відчуваю, як поколює в животі.

— Що це за запах? — раптом питає тато.

— «Joop», — кажу я.

Бо ж набризкав по чотири пшики в свої черевики. А шкарпетки, на відміну від мене, у душі не побували. І це дедалі відчутніше.

— Ага! Ну, хай щастить! — каже тато, випускаючи мене з авта перед будинком Уле. — Але дивись, без витівок, — хихоче він.

Аякже! І це каже тато, за яким ніколи не ходила слава бешкетника. Гени не ті.