Антон та інші нещастя

«МІСЯЧНЕ СЯЙВО»

Клас заспокоюється. Усі, крім мене. І крім однієї моєї ноги. Вона живе своїм окремим життям, як я й передбачав. Дуже дивно, що стресувати перед виголошенням доповіді про кондоми починає саме ліва нога. Цікаво, правій теж страшно?

Я обводжу поглядом клас. Коли ми проводили свою репетицію читання доповіді в класі для групових занять номер шість, я боявся вісьмох порожніх стільців. Тепер їх тридцять. І на кожному по одному учню.

Ми з Уле добре підготувалися, не цього я боюся. Під стіною стоять плакати для ілюстрації доповіді, у відповідній послідовності. Про це ми подбали ще перед першим уроком. Уранці в ванній я розігрівав голос вправами, яких навчився від учителя музики. Аж тата налякав, і він довго грюкав у двері ванної. Коли я пояснив йому, що готуюся до дуже неприємної для мене доповіді, тато лише сказав:

— Уяви собі, що всі слухачі голі. Тоді буде не так страшно.

«Ага, — думаю я тепер. — Уявляти голими однокласників мало приємності. Особливо тоді, коли доповідь про кондоми».

Ларс плескає в долоні.

— А тепер просимо до пекла Уле й Антона! — оголошує він. — Прошу, хлопці!

Клас пирхає сміхом. Оскар свистить, Кевін штурхає сусіда. Ми можемо починати.

Я глибоко вдихаю, набираю повітря аж до живота, як радив учитель музики. Результат зовсім не такий, як треба: я ледь стримую відрижку.

— Ми розкажемо вам про контрацепцію, — починаю я. — Спершу поговоримо про кондоми.

Прекрасно. Пан Кролик тут як тут. Він ніколи не зраджує.

— Кондом — бар’єрний метод, який не дає сперматозоїдам дістатися до яйцеклітини, — пищу я.

Кілька хлопців квокчуть, наче курки, які знесли яйце. Ларс шикає на них.

Я стискаю в руках реферат і щосили намагаюся заковтати у шлунок відрижку.

— Надійність кондомів не однакова, — веду я далі писклявим голоском і виразно дивлюся на Уле.

Він повинен підняти вгору плакат.

І він піднімає плакат. Усе за планом. Ось тільки на плакаті не напис «СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНДОМІВ». На ньому великими бульбашаними літерами написано «УРА!». І намальовані надувні кульки.

Клас вибухає реготом. Навіть Ларс сміється. Голосно й довго.

Я бачу, як Кевін знову штурхає свого сусіда. І розумію, хто підмінив плакат.

Я увесь день не розмовляв з Іне. І тепер, коли уроки закінчилися, я йду до свого велосипеда, навіть не роззираючись за нею. Бо цілком певний — Іне ніколи більше не захоче зі мною дружити.

Але іноді роззиратися таки не завадить. І раз, і двічі…

Між велосипедами я раптом помічаю маму Іне, вона має якийсь напружений вигляд.

Мама Іне гарна. Аж ніби відполірована. З гладеньким обличчям, гладеньким волоссям і гладенькими нігтями — пригладжена з ніг до голови.

— Хочу тебе щось запитати, Антоне, — каже вона, навіть не вітаючись.

Очевидно, саме так спілкуються адвокати в суді. Коротко й рішуче. Я не знаю, куди подіти очі, боюся найгіршого: зараз заговорить про кондоми на підлозі супермаркету. Звісно ж, тато Іне розповів їй про той випадок.

— Я знайшла вчора записку в наплічнику Іне, — каже мама Іне, пильно вдивляючись мені в очі. — І впізнала твій почерк.

Тепер уже я витріщаюся на неї. Про що це вона?

— Там було написано: «Чекай приємної несподіванки ввечері», — карбуючи кожне слово, каже мама Іне і нервово барабанить пальцями по блискучій чорній торбинці.

Чекай приємної несподіванки ввечері? Я аж рота роззявляю від несподіванки. То йдеться лише про це? Я ледь не злітаю в повітря від полегшення.

Мама Іне не розуміє моєї реакції. Але бачить, що я ось-ось засміюся. І їй це зовсім не подобається. Зовсім…

Вона набирає в груди повітря, ніби готується взяти найвищу ноту, як в оперній арії чи щось таке. Її голос звучить дуже пронизливо.

— І ось мені цікаво, Антоне, що ти мав на увазі, обіцяючи їй приємну несподіванку під час ночівлі в Уле?

Мені досі шумить в голові від полегші, що мова не про кондоми. Трохи занадто шумить…

— Булочки, наприклад, — затинаючись, белькочу я.

— Булочки? — перепитує мама Іне.

— Солодощі… — додаю я. — Я знаю, це погано для зубів…

— Я питаю не про зуби! — мама Іне майже кричить.

Тепер вона поводиться зовсім не як адвокат.

— …і для решти тіла?..

Мама Іне раптом замовкає і довго дивиться на мене.

— Решта тіла? — перепитує підозріливо.

— Іноді ми граємо в настільну гру «лудо»… — намагаюся я щось пояснити.

Але їй байдуже до ігор, вона хапає мене за вухо.

— Навіть не намагайся зі мною жартувати, Антоне Альбертсене! — шипить вона. — Нащо ти писав записку Іне?!

— Іне?

Я ще ніколи не чув, аби хтось так голосно барабанив пальцями по торбинці.

— Записка була не для Іне, а для її кузини! — виправдовуюсь я.

Я завжди був упевнений, що адвокати мають великий досвід розпізнавання, чи люди говорять правду. Та, вочевидь, мамі Іне потрібно більше часу, щоб здобути такий досвід. Спершу вона дивиться на мене, розтуляючи й стуляючи рот. Потім здається, ніби вона міркує над розв’язанням надзвичайно складної математичної задачки. Насамкінець схоже на те, що мене помилували чи виправдали, бо її обличчя враз наче осувається.

Але не стає на звичне місце.

— Іне не має кузини, — каже вона.

Щастя, що мама Іне квапилася на батьківські збори і вже спізнювалася. Я стою заціпенілий біля велосипедного стояка.

Раптом до мене долинають звуки фортепіано. З класу музики на першому поверсі. Ледь чутні, бо вікно зачинене. Я зазираю досередини. Так і є. Там сидить Іне, сама-самісінька. І вправляється.

«“Місячне сяйво”, — думаю я. — Найромантичніший з усіх відомих її матері музичних творів».

Іне не перестає грати, навіть коли я заходжу до класу. Я тихенько сідаю за парту біля самих дверей. І слухаю.

Хоч як дивно, я ще ніколи не чув її гри на фортепіано. І не бачив отак наживо. Ми разом лише ходимо по дошці чи ще щось таке. Тож я ні коли не знав, які в неї гнучкі пальці. І як вони можуть видобувати стільки звуків нараз.

«Іне, — думаю я. — Моя найближче подружка. Моя Іне, чудова, розумна й крута. Яка завжди приходила мені на допомогу».

Такою я її ще не бачив. Бо вираз її обличчя не має зараз нічого спільного з крутизною. Він м’який, я б сказав. Хай це звучить по-дурному, але цієї миті вона дуже гарна.

Я заплющую очі й думаю, що «Місячне сяйво» звучить, як дзюрчання води. Ніжна, тепла вода хлюпоче й дзюрчить, несе, мов на хвилях сну. Романтично — без сумніву. Хоча саме слово «романтичний» найтупіше з усіх, які я знаю. Найтупіше в світі.

Потім я думаю, що все склалось би інакше, якби Іне грала на барабанах. Зовсім інакше.

Я сиджу за партою, яка насправді призначена для першокласників, і починаю тужити. Отак без причини.

Бо «Місячне сяйво» до цього спонукає.

І йдеться у п’єсі про Місяць.

Коли музика змовкає, стає дуже тихо. Іне дивиться у вікно.

— Напевно, найлегше тому, хто комусь допомагає, — озиваюсь я за якийсь час.

Спершу Іне мовчить. Довго дивиться на ворону або сороку, яка сидить на гілці.

— Що ти маєш на увазі? — нарешті питає вона, зовсім тихенько.

— Найлегше бути сильним.

Мабуть, на гілці сиділа ворона. Уже полетіла.

— Не дуже приємно, коли хтось каже, що йому набридло, — веду я далі. — Мабуть, легше мати кузину.

Іне не ворушиться.

— Можливо, — відповідає, зрештою.

— Я хотів лише сказати, що існує різниця між кузинами й близькими друзями. І якщо б мені довелося допомагати мирити батьків, то я з більшою радістю допоміг би другові.

Іне далі дивиться у вікно.

— І як би ти допоміг?

— Губна помада… — кажу я. — На дзеркалі у ванній.

Іне поволі обертається до мене. І хоч від одного ока тягнеться щокою мокра смужка, вона усміхається.

— Дурень! — каже Іне.

Дорогою додому ми зупиняємося біля наших дерев. Але не стаємо на дошку.

Натомість сідаємо на горбик неподалік і мовчки скубаємо траву — цілими жменями.

— У них річниця весілля у четвер, — нарешті озивається Іне. — Я подумала, якби я зуміла влаштувати їм приємну несподіванку, романтичну вечерю чи щось таке… я заграла б їм «Місячне сяйво» під вечерю.

— Гарна ідея. Ти дуже гарно граєш!

— Дякую!

— Допомогти тобі… з вечерею? — питаю я.

Іне задумується.

— Умієш різати цибулю?

Я усміхаюся і киваю. Сьогодні я вмію все!

— Щось іще?

Іне вагається.

— Я подумала про ванну… як ти казав… з плавучими свічечками…

— Залюбки! — відразу погоджуюсь я. — Але тоді ще потрібні пелюстки троянд! — додаю, бо згадую одну даму з телевізора, яка знову шалено закохалася у свого чоловіка; гадаю, через трояндові пелюстки.

Іне з сумнівом дивиться на мене.

— Ми ж уже не новачки, — переконую я. — Ось навіть Уллу зуміли підчепити на гачок. Трохи знаємо, що і як функціонує…

Щоправда, тепер треба ЗНЯТИ Уллу з того гачка. Але це вже інша історія.

— Окей, — каже Іне. — Тільки ж не перестарайся.

— Окей, — кажу я.

І ми знову замовкаємо.

Ми ще трохи сидимо на траві. Земля суха й тепла, як посеред літа. Задок не намокає, як іноді буває, коли довго сидиш і не помічаєш вогкості. Я далі скубаю траву. Іне жує стеблинку й розглядає свої черевики.

— Я іноді брешу, — починаю я.

— Знаю.

— То ж лише гра, в яку ми грали в Уле.

Іне мовчить.

Раптом висмикує чималий жмут трави й запихає мені під светр.

— Дурень! — вигукує зі сміхом і втікає.

Я ще трохи сиджу. Досі відчуваю її руку під моїм светром. Витягаю з пазухи траву й біжу за нею.

Я давно вже не був такий веселий і радісний. Тато — теж. Він стоїть на кухні, пече піцу й мугикає собі під ніс.

— Знаєш, — каже зненацька. — Я немов заново повірив у себе.

Тато, зі своїм кінським хвостиком, у квітастих рукавицях на обох руках, стоїть посеред кухні й усміхається. Я запитально дивлюся на нього.

Тато кахикає.

— Я, звичайно ж, маю на увазі курси продажів… Вони просто мене змінили…

Тоді я теж усміхаюся. Чудово, якщо курси можуть так добре вплинути на людину.

— До речі, у четвер мене запросили на зустріч, — веде далі тато. — Я повинен захопити публіку. У цьому головний фокус!

— Прекрасно! — кажу я, а сам не дуже розумію, як можна захопитися дачними унітазами.

Але це не так страшно. Поки що… Тато, мугикаючи, кладе піцу на стіл у вітальні й ножицями для паперу розрізає на два шматки. Усе чудово!

— Знаєш, що? — каже тато. — Я собі подумав про банер на сцені, такий шмат тканини, розумієш…

— На сцені?

Мені важко уявити собі когось з нашої сім’ї на сцені. Принаймні не з унітазами.

— Ага… — каже тато з повним ротом піци. — А на банері напис «Якість насамперед» або щось таке. Я орендував задля цієї нагоди Малу сцену.

— Он як! Класно, мабуть, буде.

— Думаєш? — питає тато.

Я дивлюся на нього. Ось мій тато — з піцою, бляшанкою пива й ногами на столі. І думаю, який сьогодні гарний день. Коли ми обоє веселі й радісні.

— Звичайно! Звичайно! — киваю я.