Антон та інші нещастя

ІНША ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА

Нема нічого гіршого за чекання. У цьому я остаточно впевнився. Бо вже пів на дев’яту, а мені в голові крутиться лише одна думка: скільки може тривати тематичний вечір для батьків, котрі мають дітей-підлітків?

Про це я думаю і за двадцять хвилин до дев’ятої. І за чверть до дев’ятої.

Ось уже за десять дев’ята. Мені припікає в туалет. Що робити? Я не можу ризикувати, що сидітиму на унітазі в той момент, коли тато повернеться додому. Бо насамперед мушу підготувати його до телефонної розмови з Сонею, яка ось-ось подзвонить. А ще ліпше було б мати зайвий час, щоб налаштувати його на відповідний настрій.

За п’ять дев’ята! На мене нападає гикавка.

«Соню, — подумки благаю я, — прошу, будь непунктуальною! Потягни час! Хоча б на чверть години!»

За дві хвилини до дев’ятої я розумію, що подолати стрес мені вже не під силу. Я ніколи не зможу стати парамедиком, фахівцем, який миттєво повертає до життя, має холодну голову і точно знає, як діяти.

Ні, мені аж ґвалт треба до туалету! Надто страхітливими можуть бути наслідки.

І тоді, звісно, ж повертається тато. Я чую, як він скидає черевики перед дверима.

— Тату! — кричу я крізь гикавку, коли він проходить коридором повз туалет.

Але він не чує. Я ледь не вибігаю зі спущеними штанами. Поспіхом підтираюся.

— Тату! — репетую я.

Чую, як він наповнює водою мийку на кухні.

— Тату! — верещу я.

Дзвонить його телефон.

І вже надто пізно.

Тато винахідливий чоловік. Коли чимось зайнятий, завжди вмикає в телефоні гучномовець, щоб виконувати дві роботи одночасно. Ось сьогодні теж так.

Я виходжу з туалету, а тато тримає обидві руки у мийці — миє посуд. Я чую, як він каже діловим голосом:

— Слухаю! Чим можу допомогти?

Будь ласка, благаю я подумки, будь ласка, виявися звичайним туалетним клієнтом, якому кортить проконсультуватися щодо сухого туалету або унітазу «Довре-Нільс» з темного дерева.

— При-и-ивіт, я стосовно оголошення…

Моє серце набирає шалені оберти. «Оголошення» може означати лише одне: це — Соня з Сульвікена.

— Так, він чудовий, правда? — підхоплює розмову тато.

І тієї секунди я усвідомлюю: «Оголошення» може означати НЕ одне й те ж. Цієї миті воно може мати щонайменше два значення. Навіть два взаємовиключні значення. Про яке ж це оголошення казав тато? Яке він подав у газету? Динамічна реклама дачних туалетів!

Мій тато подумав, що Соня з Сульвікена цікавиться дачним туалетом!

А Соня з Сульвікена думає, що тата цікавить приємна жінка.

Якщо це справді вона… Дама на другому кінці може цілком виявитися звичайною клієнткою, яка прочитала анонс у газеті. «Будь ласка, — думаю я, — запитай про шестиметровий сечовивідний шланг!»

У деяких галузях прийнято про дещо не говорити прямо, а, так би мовити, «загортати в папірці». У похоронних бюро, наприклад. Вони ніколи не назвуть мертву людину «трупом». Це я добре пригадую, коли минулого року ховали стареньку тітку Рут.

У туалетній сфері так само. Тато, скажімо, ніколи не запитує: «Скільки ви з чоловіком напісюєте за тиждень?» чи «Ваш старий туалет вже повний?».

Так ось… Тато веде розмову здалеку й не дуже зрозуміло.

— То ви бажаєте собі… простішого життя?

Соня ніяково сміється.

— Простішого? Що ж, можна і так це назвати…

Її голос такий розгублений, що я вже не маю сумнівів. Це — Соня. З Сульвікена. Яка мала б нас урятувати.

Тато бряжчить каструлями в мийці й навіть уявлення не має, що ось-ось гряде роман.

— Щось припало вам до смаку? — питає він.

— Припало до смаку? — знову ніяково сміється Соня. — Хе-хе… Можливо… Важко сказати без ближчого знайомства…

Я знаю, що зараз думає тато. Ось дама, яка розуміє, що таке стиль, думає він. Перш ніж попісяти, їй треба напудрити носик.

Тому він продовжує розмову дуже тактовно.

— Ближче знайомство… чом би й ні… До речі… ви маєте… е-е-е… велике коло знайомих?

Скільки людей ходитиме на ваш унітаз і як часто? Ось що мав на увазі тато. Але цього, звісно, не розуміла Соня!

— Велике коло знайомих? — розгублено перепитує вона. — Що ви маєте на увазі?

— Об’єм… Я ж хочу запропонувати вам найкраще!

— Е-е… дякую! — ще більше розгублюється Соня.

— То які ваші потреби?

Соня нервово сміється.

— Ну… мої потреби… я…

Якби вона тут сказала, що її потреби — «вірний і надійний коханий» або «піші мандрівки в лісі та в горах», можливо, вони б намацали правильну стежку. Але фраза повисає у повітрі. Яка ж вона дурна….

— Я так здогадуюся, що мова йде про використання на вихідні? — питає тато.

Я тихенько закопуюся під подушки на канапі.

— Використання на вихідні? — голос Соні напинається, мов струна.

Ясно, що вона мріяла не лише про використання на вихідні.

— Ну, так, — каже тато. — Бо якщо йдеться про постійний вжиток, то лише для двох, тож…

Якщо користуватися дачним туалетом цілорічно, то його вистачить лише на двох осіб. Ось про що намагається повідомити їй тато.

Але ж Соня говорить не про туалети.

— Я й не мала на увазі більше двох… — гостро відповідає вона.

— Ніколи не можна сказати напевно, — уриває її тато. — Дехто буває більш соціальним, ніж інші.

І… катастрофа! Він веде далі:

— А ще ж запах…

— Запах?

— Я хотів запитати, чи вас цікавить варіант без запаху?

Тато вже втомився загортати в папірці.

На другому кінці лінії довга пауза. Я чую, як дихає Соня.

— Це ненормально, — нарешті каже вона.

— Та що ви, це цілком по-новому, — з ентузіазмом відповідає тато. — Я маю неймовірно багато клієнтів!

Я ще глибше закопуюся в подушки й намагаюся не думати, яких саме татових клієнтів уявляє собі Соня.

— Ага! — злісно цідить вона. — Мене це НЕ цікавить!

Але тато так просто не здається, ще чого.

— А як вам «Довре-Нільс»?

Соня голосно сопе. А тоді, поволі карбуючи кожне слово, питає:

— Який ще Нільс?

— Найкращий! — емоційно запевняє тато. — Приємно поглянути… Шестиметровий сечовивідний шланг!

І тут Соня з Сульвікена зривається на крик:

— Та хто він збіса такий?!

Далі я не слухаю. Тихенько сповзаю з канапи, крадуся до дверей, вислизаю з помешкання і біжу сходами на другий поверх. Бо такий я боягуз…