Білий замок на Чорній скелі

19. Таємниця Планса

Виявилося, що Нод разом із професоркою та охоронцем опинилися у Старій фортеці. Потаємний хід привів їх на дерев'яний сходовий майданчик у квадратній вежі. Тут було досить світла — крізь вузькі вікна-бійниці світив Рел.

Охоронець відразу повернув валун на місце, зачинивши хід. Коли Загра видихнула з помітним полегшенням, Нод зрозумів, що вона, нарешті, почуває себе у певній безпеці. Спітніла і захекана від довгого підйому, вона сіла прямо на підлогу сходового перекриття. Охоронець попросив їх залишатися на майданчику, а сам пішов перевірити безпечність сходів та виходу з вежі. Нод також відчував, що ноги аж гудуть від утоми, тому вмостився на підвіконня бійниці. З неї унизу було видно води Лосмуру, які відбивали світло ліхтарів на набережних та мостах. За річкою яскраво світилася колонада головного входу до Королівського палацу, за яким темнів величезний парк. Удалині ліворуч вгадувалися темні цієї пори корпуси Університету, обнесені муром з підсвіченими арками у ньому. Трохи перепочивши, Нод роззирнувся у вежі. Подумки він відзначив, що потаємний хід, яким вони сюди потрапили, будівничі завбачливо створили у мурі, коли зводили фортецю. У башті, вочевидь, тривала реконструкція — більшість дерев'яних сходинок були змінені новими, як і поручні сходів, а окремі ділянки стін затуляли риштування. Тут і там валялися відра, ящики та інший будівельний мотлох.

— Зараз у фортеці облаштовують музей, — Загра, спершись на простягнуту Нодом руку, звелася на ноги, — тому уночі тут нікого не має бути. Про існування ходу у стіні ми дізналися зі старих креслень фортеці. Їх копії зберігаються у Імператорському таємному архіві. Як саме вони туди потрапили, історія замовчує. Щоб визначити, де саме хід виходить у місті, довелося витратити кілька років. Коли, зрештою, ми це встановили, то легко переконали власницю будинку, де містився потрібний нам підвал, поміняти його на маєток у Котідіані.

Професорка дедалі більше захоплювалася власною розповіддю, вочевидь, відчуття безпеки розв'язало їй язик.

— Потаємний хід був геть завалений битою цеглою та землею, тож про нього, мабуть, забули. Ми потроху розчистили хід, тримаючи його про всяк випадок...

— І от нині він став Вам у нагоді, — перервав Нод її тривалу розповідь. — Знаєте, а мені нині цікавіше знати, що спонукало Вас так швидко дременути з того надійного сховку у підвалі. Ми навіть не закінчили дуже цікаву розмову.

— Що ж, слухай. Тебе, Ноде, хотіли вбити мої одновірці, а звинуватити у замовленні вбивства мене, щоб позбутися нас одним махом. Тепер, коли замах не вдався, полковник Ерг із баригою Телопом оголосили мене зрадницею, позбавили участі у тріумвіраті верховних адептів Ратха та наказали знищити. Ще й велику винагороду за це призначили.

— Отже, тепер уся Ваша секта полює на Вас, — безжально визначив Нод. — То що Ви не поділили зі спільниками?

— Сам розумієш: чим більша здобич, тим більше бажання проковтнути її, ні з ким не розділивши. Тривіальна людська риса. Однак я гадаю, що полковник з негоціантом, — презирливо скривила губи Її колишня Палаюча Мудрість, — неправильно розуміють, хто чи що є здобиччю у нашій занадто затягнутій вже грі. Вони вирішили, що я тепер знаю, як управляти полем сакральності престолу. До того ж, знаю завдяки тобі!

— І хто ж ото наштовхнув їх на таке припущення? — іронічно запитав Нод.

— Не буду заперечувати, що я розповіла полковнику Ергу про стилет графа Вульснера, який Ви мені показали. Спочатку він не надав моїй розповіді особливого значення, та коли вони обговорювали її з Телопом, той повідомив, що цей стилет може бути лише з колекції герцогів Азборанів, бо усі інші перебувають у власності імператора. Виявляється, Телопу звідкілясь було відомо, що один стилет знаходиться у герцогів Азборанів. Доступ до їх колекції нині має змогу отримати лише той, хто знає коди сейфів у Банку Гирлона. Цією особою, як припустив Телоп, може виявитися, наприклад, законний спадкоємець династії! Уявляєш, Ноде, яка геополітична каша із цього заварилася б, коли раптом це виявилося б правдою, — Загра допитливо дивилася на парубка у світлі Рела.

— Трохи уявляю, мадам. Лише трохи, — стримано відповів герцог. — Розповідайте далі, будь ласка!

— Далі? Гадаю, Ви здогадалися. Справжній спадкоємець династії може знати, як управляти полем. Все сходиться на Вас, Ноде. Ви володієте стилетом, що належав Азборанам, Ви щодня буваєте у палаці в самої королеви та мешкаєте у особняку її сина, Ви маєте стійкий контакт зі мною. Тому Ерг з Телопом припустили, що якщо Ви Азборан, то я вже могла отримати доступ до управління генератором, а отже, вони обидва тепер мені непотрібні. Позбувшись мене і Вас, вони спробують самі заволодіти генератором.

— Цікаво! — вигукнув Нод голосніше, ніж слід було б у лункому просторі башти. Він збагнув, що Загра ненароком виказала йому справжню мету приїзду верховних адептів до Аріоду.

— Шлях вільний, — тихо подав знизу голос охоронець. — Можемо йти.

— Цікаво, а куди ж Ви підете? — не без іронії запитав Нод. — Я так розумію, що Вас усюди шукатимуть.

— Головне — відірватися зараз від переслідування, — захеканий охоронець вже був на помості. — Тоді, якщо ти, Ноде, нас не викажеш, будемо скрадатися до кордону.

— До якого саме? — допитувався парубок.

— Не твоя справа, — огризнувся охоронець. — Ти ліпше язик за зубами тримай.

— Він нас не викаже, — чи то спитала, чи запевнила Загра.

— Я маю кращу ідею, ніж спроба втечі за кордон, — сказав Нод. — Є одне місце, де Вас шукатимуть в останню чергу.

— І де воно? — процідив злий охоронець.

— Ходімо, побачите! Я ж не ставив питань, коли йшов за вами сюди, — він першим ступив на рипучі сходи.

Загра та охоронець, мить провагавшись, рушили за ним. Полатані там і сям сходи закінчувалися біля зовнішнього виходу з вежі, який у давнину служив для потаємних вилазок з обложеної фортеці. Охоронець ледь чутно рипнув важкими дверима, прочинивши їх для Загри. Колишня верховна провідниця ратханів вислизнула назовні. Нод — за нею. Охоронець — останнім. На мить вони опинилися під яскравим світлом прожекторів нічної ілюмінації фортеці. На щастя, за десяток метрів починалася вузька, стрімка стежка. Звиваючись у дерезі, вона привела їх на узвіз, що спускався крутосхилом фортечного пагорба до старого середмістя. На узвозі у одно-двоповерхових будинках подекуди світилися вікна, однак сама вулиця лишалася цілковито порожньою. Не минуло й десяти хвилин, як вони вийшли на невелику площу. Там саме починалося нічне життя. До кількох нічних пабів із відкритими майданчиками лінькувато сунули перші відвідувачі, на естраді під шатром збирався вуличний оркестр, десь вже лунали веселий дівочий сміх і перші нетверезі суперечки.

На розі стояли зо три автівки із зеленими вогниками — таксі. Нод впевнено попрямував до першої з них. Озирнувшись на професорку та охоронця, які призупинили ходу, махнув їм рукою, вказавши на задні сидіння машини. Вони слухняно виконали цей мовчазний наказ. Дочекавшись, поки зачиняться задні дверцята, Нод сів поряд з водієм та назвав адресу.

За спиною в Рамира пролунав ледь чутний шурхіт. Здалося, у темряві тунелю опустилася важка, волога завіса. Хлопець спробував повернути назад, однак уперся у щось непроникно чорне, схоже на тонку, але надміцну плівку. Кілька разів спробував розірвати її каменем, що трапився під ногою — марно. Він зрозумів, що потрапив у пастку і не має змоги повернутися до Еради та Клирта.

Трохи оговтавшись від несподіванки, парубок вирішив йти до світла, що миготіло у протилежному кінці коридору. Це забрало чимало часу — він встиг втомитися і зголодніти, коли нарешті опинився... перед іще однією завісою, цього разу сіруватою та напівпрозорою. З-за неї у коридор падало приглушене світло та віяло свіжим повітрям. Завіса розійшлася від одного лише його дотику, узявшись по краях розриву золотавим переливом. Ще кілька кроків — і він опинився на березі, що похило спускався до синього озера. З протилежного боку видніли прямовисні скелі. На їх тлі було чітко видно вітрильний човен, який поволі наближався за повного штилю.

Допоки Рамир звикав до яскравого пообіднього світла та оглядав краєвид, позаду почувся знайомий шурхіт. Озирнувшись, він побачив, що плівка, яка гостинно пропустила його сюди, знову ціла і геть почорніла. Для годиться спробував роздерти її гострим каменем, який досі тримав у руці — не вийшло. Тоді він вмостився на приємно теплому після прохолоди підземелля валуні, мружачись на якесь дивне, із фіолетовим полиском сонце. Самі собою спали на думку іронічні міркування про те, що до туристичних принад Бундстану навряд чи належать непроникні плівки-завіси, які, до того ж, здатні виникати нізвідки, чи тим паче раптові зміни місця перебування сонця на небі, що вже мало б зайти за небокрай, проте припікало, немов у цій місцині була лише п'ята година. Вочевидь, він опинився зовсім не у Бундстані.

Рамир вирішив спокійно дочекатися вітрильника. Тікати однаково було нікуди — берег, засипаний валунами, підковою обіймав озеро, то ж куди б він не спробував сховатися, екіпаж обов'язково побачив би, куди саме.

— І ти до нас, Рамире? — зненацька пролунав за спиною молодечий голос.

Рамир з несподіванки випустив камінь та обернувся. На березі стояв парубок у шитій червоним і чорним вишиванці, майже блондин, з очима кольору аметисту. Він помацав рукою плівку, переконуючись у її міцності.

— Можна подумати, що я сюди навмисне шукав шляху! — Рамир вдав, що геть не здивований тим, що незнайомець знає його ім'я. — Ти звідки узявся так зненацька?

— Телепортувався. Я звуся Михайлом, — сказав блондин. А твоє ім'я мені належить знати, бо служба у мене така...

— Тьху ти, Ратх би тебе забрав! То ти з контррозвідки наших дуумвірів? А у човні, мабуть, оперативна група, — Рамир швидко вхопив впущений гострий камінь і зробив крок убік — не збирався без опору здаватися лютому ворогу.

— У анклаві часу-простору тікати нікуди, — усміхнувся якоюсь геть не контррозвідувальною посмішкою Михайло. — А човен порожній. Він дистанційно керований. Я його для тебе навмисне привів, бо телепортуватися ти ще нездатен. Втім, човен, схоже, не зовсім порожній, — додав він у відповідь на голосне гавкання, яке раптом залунало над водою. — Це Гавер. Він любить на самоті у човні покататися.

— Так! Припустимо, що ти не агент дуумвірів. То хто ж ти тоді? — Рамир знову сів на валун, даючи зрозуміти, що чекає на розлогу відповідь. — І що у цих горах діється? Люди зникають, а якісь дивні штуковини виникають. Розповідай!

— Так! — передражнив його Михайло. — Тепер слухай сюди. Усього одразу ти збагнути не зможеш, тому ми зараз підемо вітрильником до замку...

— Та немає в мене часу тут розгулювати. Мене друзі чекають...

— Рамире, кажу ж тобі, що ти у просторово-часовому анклаві.

— Михайле, я загалом студент політехнічного... був, тож трохи щось чув про просторово-часовий континуум. Але що у ньому бувають анклави, такого нам на лекціях з філософії не розповідали...

— Я знаю, Рамире, хто ти.

— До речі, звідки знаєш?! — далі напосідався борець-політехнік.

— Розповім у замку. За друзів не хвилюйся...

— Вони за мене хвилюватимуться!

— Ти будеш відсутній якихось кілька годин, — бузкові очі незнайомця у вишиванці продовжували випромінювати спокій і терпіння.

Їх розмову перервав Гавер. Він вистрибнув з човна, який саме пристав до берега, і заходився весело стрибати довкола Михайла. Вгамувати його було годі, аж поки парубки не сіли у човен. Там пес ліг на носовій лаві, а вони вмостилися на кормі. Вітрило, подібне до скляної пластини, розгорнулося, ловлячи промені сонця, і човен рушив до хмарини помаранчевого туману, що курився над віддаленим берегом озера.

У ванній кімнаті Кинав вкотре подивувався комфорту і продуманості сільського побуту. Аж позаздрив мешканцям Старомлину, коли пригадав, як доводилося митися, надто узимку, його односельцям у Кунстаді. Перш, ніж стати під теплі струмені душу, він переглянув вміст наплічника. Виявилося, що його документи сильно постраждали від води, гроші у щільній пачці лише намокли, і то не всі, а перлини у полотняному мішечку взагалі не пошкодилися. Він ретельно перепакував бузкові перли — ці коштовності, за попереднім планом, який вони утрьох склали на терасі старої садиби Кунстадів, мали відіграти головну роль у тому, щоб зустрітися із Нодом та Рамиром. Парубок зітхнув, згадавши, що план стосувався і Юса.

Коли він вже витирався, з-за дверей до нього гукнула немолода, судячи з голосу, жінка — сказала, що сухий одяг для нього вона повісила поруч на стільці. Сорочка і штани, не нові, але цілком пристойні, виявилися йому лише трохи завеликі.

Війт і офіцери чекали на нього у кабінеті. Кинав подав свою мокру посвідку студента старшому за віком військовому, але той відразу передав її війтові.

— У нас заведено, що голова громади на своїй території має пріоритетне право на ознайомлення з документами, що посвідчують особу, яка на цій території перебуває, — пояснив молодший офіцер у відповідь на запитальний погляд Кинава.

— Це такий закон? — перепитав той уголос.

— Радше традиція, — пояснив війт, який, начепивши круглі окуляри, намагався розібрати розмитий текст посвідки. — Ну, я бачу, що ти, Кинаве, студент...

— З політехнічного, — сказав він.

— Гаразд, ось зобов'язання втікача, — війт вказав йому на вже знайомий аркуш із коротким текстом, що лежав з краю столу.

З тексту було зрозуміло, що той, хто підпише документ, зобов'язується дотримуватися законів Конфедерації, не зловживати довірою її громадян, а також присягається, що не є агентом спецслужб жодної країни. Окремий абзац повідомляв, що для отримання постійного виду на проживання він не пізніше, ніж за півроку з дати підписання зобов'язання, має скласти іспит на знання законів, звичаїв та історії Конфедерації.

— А що означає «не зловживати довірою громадян»? — запитав Кинав, ставлячи короткий розчерк підпису.

— Мали місце випадки, — заговорив мовчазний холодноокий офіцер, — коли прибульці, використовуючи наші традиції гостинності та доброзичливості, вдавалися до шахрайства або й крадіжок. Дурили голови марновірам усілякими містичними вченнями...

— Знову Ви за своє, — пробурчав війт.

— Це він про секту, — пояснив старший офіцер.

— Яку секту? — запитав Кинав просто з чемності, бо його увага вже була прикута до паруючої тарелі соковитого вареного м'яса. Її поставила літня жінка — тітка старости, як з'ясувалося.

— Років із триста тому до нас прибилася спільнота людей із загиблого континенту.

— Якого континенту? — Кинав відірвався від шматка м'яса з хроном.

— Дізнаєтеся, коли вивчатимете історію та звичаї для здачі іспиту, — війт посунув ближче до Кинава полумисок з крупно нарізаними овочами. — А Ви, пане лейтенанте, не псуйте нам апетит згадками про тих сектантів. Смачного, панове. А ось і колганівку принесли, — господар взяв із рук тітки скляну карафку з темно-коричневим напоєм. — Вам, Кинаве, лише на пробу, — він налив на палець у чарку, що стояла перед колишнім студентом. — Закони обмежують вживання алкоголю особами віком до двадцяти двох років, окрім медичних потреб. Будемо вважати, що колганівка сьогодні для Вас — ліки. Від застуди.

— А видача рецептів — теж прерогатива війта? — жартома запитав Кинав.

— Таки так, — розсміявся старший офіцер, перехиливши наповнену по вінця чарку. — На своїй території саме війт визначає, що відповідає закону, а що — ні.

— Мабуть, у його ж компетенції дозволяти військовим пити при виконанні службових обов'язків, — Кинав і сам не чекав від себе такої шпильки на адресу співрозмовників, від яких цілковито залежала його доля.

— Ти бач, який правильний утікач! — насупився старший офіцер. — Щоб ти знав, ми сьогодні мали вихідний, а тут ти зі своєю втечею!

— Може, ти ще й мені зауваження зробиш? — насупив брови війт. — Я теж на роботі, цілодобово.

— Вибачте, — Кинав зрозумів свою нетактовність.

— До речі, молодий чоловіче, за законами право на проживання у Конфедерації надається місцевими громадами. Це означає, що коли Ви захочете отримати громадянство Конфедерації, Вам доведеться знайти громаду, яка прийме Вас у свої члени, а це не так просто. Чи не так, пане війте?

— У випадку з Кинавом ситуація може бути простішою, якщо він, зрозуміло, поводитиметься чемніше, — господар впритул поглянув на нього. — Мешканці Старомлину зацікавлені у молодому поповненні громади, бо наша молодь майже уся тікає до столиці.

— Саме у цьому випадку ймовірні проблеми, — втрутився лейтенант, який не торкався спиртного. — Близькість кордону створює небезпеку для Кинава. Диверсанти дуумвірів можуть зробити спробу викрасти його.

— Це у разі, якщо він дуже важлива персона для тамтешньої влади, — старший офіцер апетитно хруснув рожевою редькою, — а на це, наче, не схоже. Повернімося до справ. Отже, Кинаве, підписавши зобов'язання, Ви тепер маєте виконувати наші приписи. Зараз поїдете з нами до штабу. Там пред'явите для огляду особисті речі. Переночуєте, а завтра ми проведемо офіційний опит, і якщо результати нас задовольнять, Ви отримаєте тимчасову посвідку біженця.

— І повернетеся до Старомлину, сподіваюся, — додав війт.

Дет Дут, широко розставивши ноги, стояв навпроти Юса. Він нависав над столом, на якому парував алюмінієвий чайник, поширюючи на усю камеру допитів терпкий аромат. Колишній ординарець сидів на ослоні, притулившись спиною до шерехатої стіни. Він обома руками тримав алюмінієву кружку, акуратно відпиваючи з неї гарячий напій. Дуумвір, схиливши голову набік, розглядав Юса, намагаючись приховати роздратування незалежною поведінкою в'язня. Він розумів, що простакуватий з виду ординарець здогадується про те, наскільки важливим для влади є онук покійного генерала Кунстада. Ця розмова дедалі більше скидалася на двобій волі двох немолодих чоловіків, кожен з яких мав власну мету і власні уявлення про цінності буття.

Дуумвір давно не бував тут, у внутрішній тюрмі штаб-квартири контррозвідки — ще з часів, коли двадцять років тому сам працював шефом центрального слідчого департаменту з ідеологічних злочинів. Він пам'ятав цю камеру. Її використовували для того, щоб вербувати попередньо зламаних катами в'язнів у агенти контррозвідки. Розглядаючи Юса, він збагнув, що колишній ординарець може виявитися найціннішим агентом у його житті.

— Тобі більше немає на що сподіватися, старий, — дуумвір вклав у ці слова усю переконливість, на яку був спроможний. — А як погодишся на мою пропозицію, до кінця своїх днів будеш жити у достатку і безпеці.

— Утретє кажу, що не маю зв'язку з Нодом, тож якби й хотів, не зможу виманити його назад до Республіки. Ймовірно, Кинав знає більше, — Юс вже не вперше протягом цієї розмови намагався з'ясувати долю студента.

— Кинава ми допитаємо окремо, — не піддався на цю спробу Дет Дут. — Якщо він погодиться першим, ти втратиш свій шанс на спокійне життя у генеральському котеджі, та й на саму свободу. Ми замордуємо тебе, повільно і люто.

— Не лякай мене, старий! — Юс навмисне «повернув» дуумвіру це звертання, демонстративно називаючи його на «ти», чим сподівався вибити його з рівноваги аби спонукати до відвертості. І на диво, Дет Дут мирився із цим.

Коли Юса везли до столиці у автозаку, підполковник Буртак вже намагався наодинці запропонувати йому співпрацю. При цьому сказав пошепки на вухо, що діє у власних інтересах, а не грає з ординарцем за дорученням начальства. Обіцяв, що якщо Юс погодиться, його випустять на волю під нагляд Буртака, а він допоможе йому втекти за кордон — разом із ним, звісно. Юс зробив вигляд, що вірить. На питання ж про долю Кинава Буртак відповів, що його вже піймали і скоро теж привезуть до центральної контори. Однак після прибуття до столиці підполковник жодного разу не з'явися у камері ординарця. А той відзначив, що дуумвір не запитував про гроші і перли, які залишилися у наплічнику неподалік лігва дикої свиноматки, і це давало надію, що Кинав таки врятувався. З цього Юс робив висновок, що має шанси на підвищення ставок у цій грі.

Щоб їх бачили менше випадкових перехожих, машину зупинили впритул до ганку Самусового особняка. Нод натиснув важіль дзвінка біля дверей. На його подив, відчинив сам господар. В довгому атласному халаті та оксамитових капцях із гострими загнутими носаками, ексклюзивно пошитих десь у султанаті, на порозі постав власною персоною Його гоноровість Самус Дорг. Він вже хотів був сказати Нодові на радощах щось жартівливо-дошкульне, бо починав хвилюватися через його тривалу відсутність, але побачивши за його спиною незнайомих жінку та чоловіка, лише мовчки відступив у передпокій.

— Дозволь, Самусе, рекомендувати тобі пані професорку Заїру Пом, — відразу спробував ошелешити друга Нод. — Вона одна з трьох верховних адептів спільноти ратхарів...

— Я здогадався, хто Ви, — барон ковзнув поглядом по обличчю жінки. — Вам із Нодом не вистачило часу на розмови у парку, тож вирішили продовжити тут? Що ж, мій дім до Ваших послуг, — Самус намагався приховати за іронічністю збентеження від несподіваного візиту.

— У парку на Вашого друга було скоєно замах, — Заїра випередила Нода, який вже сам збирався відповісти Самусові.

— Що сталося? Хто? — барон аж зблід від почутого.

— Та не переймайся ти так, — зробив спробу заспокоїти його Нод. — Хіба не бачиш, що замах був невдалий?

— Ходімо до вітальні, — трохи оговтався барон. — Там усе розповісте, — він запитально поглянув на мовчазного охоронця, який від втоми дозволив собі обпертися спиною на стіну.

— Це мій охоронець, — пояснила Заїра. — Дайте йому, будь ласка, змогу йому десь перепочити.

— Справді, Самусе, — втрутився Нод, — нехай Планс його нагодує та відведе до гостьової спальні.

— Хіба не бачиш, що Планса немає? — відповів Самус. — Він саме відпросився у особистих справах. Я сам впораюся.

— Ми із пані професоркою чекатимемо тебе у кабінеті, — Нод відчинив двері, пропускаючи жінку вперед.

Охоронець, знехотя підкорившись жестові Заїри, пішов за Самусом.

Лишившись із Нодом наодинці, Заїра раптом дала волю своїм емоціям. Вона впала у глибоке крісло у найтемнішому кутку кабінету, уся немов скам'яніла, втупивши очі у збиті носики своїх туфель. Її стиснуті кулаки зо два рази вдарили один об оден, а з губ час від часу зривалося зле шепотіння. Нод бачив, що опинившись у таких відчайдушних обставинах, вона не впала духом. Від страху, навіть відчаю, які, здавалося, охопили жінку дорогою сюди, не лишилося й сліду.

Незабаром Заїра відійшла від заціпеніння і за кілька хвилин вже невимушено роздивлялася інтер'єр кабінету, часом поглядаючи на двері. Нод вирішив визирнути у передпокій, бо Самус чомусь не квапився, аж раптом на порозі постав добропорядний Пилип Бобошко. Барон за його спиною лише руками розвів — мовляв, гість з'явився, мов сніг на голову. Нод мусив відступити, пропускаючи їх до кабінету.

Побачивши Заїру, детектив, не звернувши уваги на спробу Нода привітатися, став перед нею, розглядаючи професорку, мов експонат у музеї.

— Я мав би бути дуже здивований, мадам, зустрівши Вас у такій компанії, — добропорядний вказав на Самуса і Нода. — Тим паче, у домі пана барона. Щонайменше нерозважливо з Вашого боку з'являтися тут тоді, коли до цих двох суб'єктів прикуто стільки уваги. Та й Ви теж становите регулярний інтерес для преси та різних спецконтор.

— Сьогодні на Нода здійснили замах, — повідомив барон з-за спини детектива.

— Я вже знаю про це, тому й поспішив до тебе, Самусе, — відповів через плече добропорядний.

— Даруйте, а Ви хто? — професорка неприязно зиркнула на детектива.

— Дозвольте, пані Загро, рекомендувати Вам мого однокурсника пана Пилипа Бобошка, — спробував барон познайомити сектантку з детективом.

— Он воно як! — гукнула Заїра. — Пилип Бобошко! Цей добродій останнім часом приділяє нашій, хм, організації чимало уваги. Гадаю, не менше, ніж згадувані щойно спецслужби.

— Маю таку роботу, — зітхнув детектив. — То що ви робите у домі Самуса?

— Це я привів пані Заїру сюди, — пояснив Нод. — Схоже, двоє інших верховних адептів організували змову проти неї...

— Подробиці, будь ласка, — детектив, немов лікар, що розпитує хворого про симптоми, сів навпроти професорки, демонструючи саму лише співчутливу увагу. Утім, це не збило Заїру з пантелику. Почувши запевнення Нода, що добропорядному можна довіряти так само, як йому та Самусові, вона сухим, діловим тоном переповіла Пилипові відомі їй обставини змови проти неї верховних адептів Ерга і Телопа. Розповідь почала зі згадки про те, як припустилася необачності, спробувавши розпитати у колег-адептів про кинджал Вульснера. Детектив ніби між іншим намагався вивідати у неї причини, з яких усі три верховні адепти Ратха раптом опинилися у Ланоді, однак жінка віртуозно уникала торкатися цієї теми. Самуса така еквілібристика слів помітно дратувала, а Нод, навпаки, аж замилувався цим словесним двобоєм, коли Заїра, потираючи долоні, раптом сказала:

— Що ж, панове, сподіваюся, я відповіла на найбільш нагальні ваші питання. Дякую Вам, Ноде, та панові барону за притулок, однак для подяки ще буде час. Наразі маю до вас пропозицію.

— Яку? — Пилипові здалося, що він, нарешті, може взяти гору у цій розмові.

— Повернутися до нашого неймовірно цікавого спілкування завтра, — професорка із переможним співчуттям поглянула на добропорядного Бобошка. — Надворі глупа ніч, я дуже втомлена, а такі серйозні розмови слід вести на свіжу голову.

— Даруйте, що ми зловживали Вашим терпінням, — підвівся насуплений Самус. — Я покажу Вам гостьові апартаменти. Там є усе, що може знадобитися.

— Дякую. Якщо не заперечуєте, я іще хотіла б побажати доброї ночі моєму супутнику, — Заїра швидко опинилася біля дверей, і Самусові довелося її наздоганяти, притримуючи тонкі поли атласного халату.

— Його спальня поряд із Вашою, — нейтральним тоном повідомив барон.

Вони зникли за дверима. Невдоволений Бобошко провів їх задумливим поглядом.

— Не втече? — Нод по-хазяйськи дістав з бару у кутку пляшку коньяку, три пузаті чарки та лимон.

— Куди? — буркнув детектив. — Колеги-адепти зараз, певне, шукають її по усьому місту. Щойно вона засвітиться десь на вулиці, її схоплять.

— Гадаю, Заїра захочете помститися «колегам» за зраду. За нашої допомоги, — сказав Нод, нарізаючи лимон.

— Цього замало, щоб їй довіряти, — Пилип узяв простягнуту Нодом чарку. — Розкажи-но мені про замах. У подробицях!

— А звідки Вам взагалі відомо, що мене хотіли вбити?

— Маю власні джерела, — ухилився Пилип від прямої відповіді, однак додав: — За моєю інформацією, на тебе нацькували молодшого Сапукара, сина пані Дольси — родички того кухарчука Ідара, друга Її величності...

— Якось Ви без поваги до особистих таємниць августіших осіб. Недолюблюєте Ідара? — Нод зробив ковток.

— Та зовсім ні. І Самус до нього добре ставиться, однак не місце йому при дворі...

— Без нього королева, можливо, вже зреклася б трону, пане Пилипе, — зітхнув Нод.

— Однак його повсякчасна присутність при її особі компрометує монархію, — гнув своє детектив.

— То хто, усе ж, замовив замах на мене? — змінив тему Нод.

— Наразі ще достеменно не знаю, — відповів добропорядний, — але нитку, можливо, вже вхопив. Я довідався, що Сапукар сьогодні з обіду сидів на набережній у одному генделику, на когось очікуючи. Я майже певен, що він отримав інформацію про час, місце та особу жертви зовсім незадовго до моменту скоєння нападу, але від кого саме, невідомо. Ще...

— А ви вже бухаєте? — до кабінету стрімко увійшов барон, шаркаючи гостроносими оксамитовими капцями. — Могли б і на мене зачекати!

— Тут от пан Пилип має інформацію, що мене намагався підрізати молодший Сапукар! — Нод проігнорував докір власника коньяку — натомість наповнив чарку та простягнув йому.

— Такий поворот подій, найперше, загрожує моїй матері та Ідару, — відразу зрозумів небезпеку Самус.

— Про пряму загрозу королеві наразі не йдеться, — стримано зауважив детектив. — Має місце лише неприємний вуличний інцидент за участі непрямого родича її «близького друга» та друга її сина, якого вона нещодавно прийняла при дворі. Чи не так?

— Ти, Пилипе, досі не збагнув, у чому річ? — Самус подивився на добропорядного крізь чарку.

— Сам розумієш, друже, що ми, детективи, не висловлюємо уголос нехай і вірогідні, та все ж припущення. Тим паче, у таких делікатних справах, які стосуються, наприклад, нащадків давніх родів.

Нод із Самусом, мимохіть перезирнувшись, мовчки подивилися на Пилипа незворушними, майже однаковими поглядами. Зрозумівши, що продовжувати цю тему герцог з бароном ще не готові, добропорядний вів далі.

— Загалом дивно, Ноде, що ти врятувався від Сапукара.

— Книжка ось врятувала, — Нод дістав з-під прорізаного ножем светра книжку, лише тепер згадавши, що досі тримав її за паском.

Відразу ж пригадалася стара скриня у хатині Кунстадів, де він уперше взяв до рук таку саму книжку. Примірник, що він тримав у руках тепер, після «поранення» вузьким ножем Сапукара, був схожий на перший, мов дві краплини води. Нод хотів розповісти про це спостереження, однак Пилип вихопив у нього книжку, щоб роздивитися дірку в ній. Детектив аж присвиснув, показуючи Самусові, що лезо пробило роман більше ніж наполовину.

— Клятий Сапукар, — добропорядний, вдаючи заклопотаність, насупив брови. — Поглянь, що він з робив із подарунком твоєї Кетрі!

— Та вона вже давно не моя, — Самус узяв книжку, покрутив у руках, а тоді встромив мізинець у дірку від ножа. — Нод був на... кілька десятків сторінок і палітурку від смерті. От і став подарунок тієї причепи у добрій нагоді.

Нод тим часом дістав зі своєї куртки кинджал у коштовних піхвах, який так цікавив Загру.

— Це, до речі, з колекції графа Вульснера, — простягнув він раритет добропорядному.

— Молодший Сапукар, якого найняли для замаху на тебе, Ноде — вправний вуличний боєць. Він добре володіє ножем, але не є професійним убивцею, — розповідав детектив, обережно знімаючи піхви з кинджала. — Припускаю, що його обрали і пообіцяли дуже добре заплатити саме через те, що він родич Ідара, який, вибачайте, скажімо так, пов'язаний з королевою. У цьому непростому злочині вбачаються аж дві групи мотивів. Перший — кинути тінь на Ідара. Мовляв, ви лишень погляньте, хто ходить у друзях королеви! Родич вуличного зарізяки! Другий мотив — спекатися Загри у керівництві секти. За двома лініями мотивів криються й дві групи спільників. Одні, вочевидь сектанти, вказали час і місце скоєння вбивства, бо знали, де і коли Нод зустрінеться з Загрою. Інші — хтось із політичних кіл, найняли потрібного виконавця. Гадаю, організатори планували після гучного вбивства провести над Сапукаром публічний судовий процес, виставивши замовником Ідара, а Загру — співучасницею вбивства. На цьому у загальних рисах можна було б завершити фабулу злочину. Проте, панове, — відчувалося, що добропорядний входить у раж, аж милуючись своїм виступом, — нам слід уважніше придивитися до особи жертви! Думаю, якби замах вдався, суспільство раптом дізналося б, що то не просто неприємний вуличний інцидент — вбито нікого іншого, як самого герцога Нода Азборана, законного спадкоємця трону Ланоду. Отже, це династичне вбивство, скоєне в інтересах самої королеви, — простягнувши Нодові стилет, Пилип замовк у сподіванні збагнути, яке враження справив своїми словами.

— Вельми цікава гіпотеза, — Нод підвівся з крісла, беручи стилет. — Як то кажуть, із такими ідеями треба переспати. Колись детальніше обговоримо. Ще коньяку? — він поклав книжку і стилет на підвіконня і поглянув у вікно. Тоді щільно затулив гардини та, не чекаючи згоди, долив усі три чарки.

Самус узяв свою, іронічною мовчанкою даючи зрозуміти, що чекає, чим закінчиться діалог його друзів.

— Будемо вважати, що я приймаю і таку відповідь Вашої ясновельможності, — незворушно зауважив детектив, дивлячись лише на Нода. — Однак з огляду на обставини, я маю діяти відповідно до того, як наказує мені професійний і громадянський обов'язок, а він вимагає убезпечити спадкоємця корони від повторення усіляких прикрих несподіванок, як от та, що спіткала його під парковим ліхтарем. Одним словом, панове, я негайно викличу сюди надійних приватних охоронців, які мене жодного разу не підводили. Заразом мої агенти прослідкують, і щоб Загра не утнула чогось зайвого. По-друге, слід негайно повідомити Ідара, що він стане підозрюваним у замовленні замаху на вбивство, щойно поліція почне розслідування, бо ж справжні організатори неодмінно повідомлять про цей інцидент до поліції. По-третє, Самусе, я виконав те твоє доручення...

— Чекай, — перервав барон, — «по-друге» не вийде. Незадовго до того, як прийшли Нод із Загрою, дзвонив Ідар, — Самус вказав на чорний телефон на тумбі біля столу. — Сказав, що мамі раптом спало на думку завіятися до Тасаву, на, скажемо так, нічну риболовлю. Вона, бачте, тепер почувається безпечніше. Повернуться завтра надвечір.

— Кепсько, — насупився Бобошко. — Телефоном таку розмову вести не можна. Гаразд. Наскільки мені відомо, на цей час до поліції ще не надійшла інформація про замах. Буду дзвонити до своїх агентів, щоб швидше їхали сюди, — він сів за стіл, на якому стояв телефон.

— А я тим часом чогось вхоплю на кухні попоїсти, — сказав зголоднілий від стресу Нод.

Коли він повернувся з тарілкою грубо нарізаного сиру та шоколадом, Пилип саме закінчував говорити по телефону. Барон і детектив майже одночасно узяли по шматку сиру.

— Агенти вже виїжджають, — сказав Пилип, кладучи слухавку. — Як то кажуть, руку не міняють, — він вказав очима на коньяк на столі.

— Наливай, Ноде! — приєднався до детектива Самус.

— Знайшли собі, панове, кельнера, — пробурчав Нод, витягаючи корок із пляшки та наповнюючи чарки. — Нічого, я вам колись ще пригадаю, як молодших споювати!

— Погрожуєте добропорядним громадянам? — Пилип легким порухом трохи покрутив чарку.

— Дбаю, щоб згадані громадяни не напивалися проти ночі, — швидко знайшов відповідь Нод.

— Та ми майже тверезі, — долучився до клинів Самус. — Однак, Пилипе, що там з моїм проханням стосовно Планса?

— Цікаво, — Нод випередив Самуса, який націлився на найбільший шматок шоколаду, — чи таки мої підозри мали підстави?

— З Плансом не все так однозначно. Забігаючи наперед, скажу,.. — Пилип зробив паузу, щоб подражнити нетерпіння співрозмовників, але поглянувши на знервованого Самуса, поквапився продовжити, — що він таки продався...

— Невже маркізу Будлейвіцу? — скреготнув зубами барон.

— Ні, — заперечив детектив. — Донедавна твій камердинер був цілком сумлінним шпигуном. Гадаю, найціннішим шпигуном у розвідці...

— Імперії, — висунув власну просту версію Нод.

— Ні, — із задоволенням спростував його припущення Пилип.

— Можливо, розвідки Султанату? — не здавався Самус. — Вони останнім часом вельми цікаві до континентальних справ.

— Ні, панове, — вдоволено посміхнувся Бобошко. — Планс працює на розвідку Князівства.

— На Дуаліаду?! — одночасно вигукнули Нод та Самус.

У голосі першого було більше подиву, а другого — образи.

— А як ти, Пилипе, про це так швидко довідався? — барон оговтався перший.

— Зв'язки та надійні джерела — ось на чому росте хліб нашого брата-детектива. Я навів довідки про твого камердинера — на нього є досьє...

— Невже у нашої розвідки? — знову перервав оповідь Самус. — Як вони біля мене так довго терпіли шпигуна?! Не вірю.

— Правильно робиш, — погодився Пилип.

— То де Ви узяли досьє на Планса? — запитав Нод.

— Якщо, панове, ви дасте мені змогу викласти факти, на чому так наполягає пан барон, то краще зрозумієте становище. Визнаю, що біографії твого камердинера вистачило б не на один авантюрний роман. Його особову справу я знайшов у службі персоналу Міністерства двору, а не у розвідці. Мені не хотілося привертати увагу розвідників до своєї зацікавленості особою Планса. Крім того, завідувач канцелярією Міністерства якось був моїм клієнтом і з того часу не відмовляє мені у відповідях на незначні питання. А він, слід сказати, просто ходячий поклад усіляких чуток, пліток та бувальщин. Тож почнемо з початку! Планс народився і виріс у Конфедерації, — Пилип розкрив пошарпаний нотатник та перегорнув кілька сторінок.

— Так, він сам не раз казав мені про це, — знизав плечима Самус. — Далі що?

— Проте вищу освіту отримав у Ланоді — у той час саме започатковувалася традиція обмінюватися студентами між різними країнами. Планс вивчав економіку та політологію в університеті міста Азборан. Там заприятелював із твоїм, Самусе, першим камердинером, який був старшим за нього на добрих двадцять років і на той час працював управителем у якомусь приміському маєтку. Планс спочатку упадав за його юною дочкою, проте шлюбу не вийшло — дівчина віддала перевагу іншому. Однак з її батьком Планс примудрився зберегти добрі взаємини. Коли управитель овдовів, а тоді був призначений тобі у опікуни-камердинери, Планс посів його місце управителя — звісно, за його рекомендацією. Проте твій перший камердинер не знав, що Планс приїхав на навчання до Ланоду вже завербованим агентом розвідки Конфедерації...

— Ви ж казали про Князівство, — здивувався Нод.

— А про те, що Планс — шпигун Конфедерації, тобі, Пилипе, теж розказав твій ходячий поклад з Міністерства? — додав питання Самус.

— Ні, звісно. У Міністерстві про це так само нічого не знали. Гадаю, і у королівській розвідці теж. Втім, давайте по порядку. Мій, як ти його назвав, ходячий поклад нагадав мені давню історію з викриттям шпигунської мережі Конфедерації саме у Азборані. Резидента тоді не знайшли, узяли лише завербованих ним поштового та портового чиновників, а також малолітнього зв'язкового. Цього незабаром відпустили. Передчасно, як виявилося. Минув час, зв'язковий виріс, вивчився на художника, але віддав перевагу професії фотографа, що тоді набувала популярності. Звали його Ліппер Брудако. Він перебрався до столиці, де отримав роботу фотокореспондента у журналі «Пліткарик». Це часопис для знуджених заможних жіночок. Серед них фотокор зажив популярності. Почав попивати, потрапляти у непристойні історії. Якось торік восени він, напившись мов чіп на вечірці, якою відкривалася одна фотовиставка, спробував був брутально залицятися до юної віконтеси. Зчинився гучний скандал...

— А можна до діла? — не втримався Нод.

— Я до діла і веду, — трохи образився добропорядний. — Отже, він спробував чіплятися до віконтеси Утильди Бейзан.

— Молодої дружини Аркалана? — чомусь посміхнувся Самус. — Ноде, пам'ятаєш того капітана, що командував сторожовиком прикордонників — віконта Аркалана Бейзана? — нагадав Самус нещодавню зустріч у нічному морі баркасу із «Зоряної Вежі». — Фотограф обрав геть невдалий об'єкт симпатії. Із сином та невісткою самого графа Сомантара жарти кепські.

— І хто такий цей граф? — знизав плечима втомлений Нод.

— Такі речі Вам слід знати, — не впустив нагоди добропорядний, щоб віддячити Нодові за неувагу до його розповіді. — Сомантари — один із найстародавніших та найбагатших родів королівства. Центром їх майорату є портове містечко Сомантар на березі однойменного фіорду. Через той порт здійснюється основний вантажопотік Північного Ланоду. Графам також належать дві великі мідні копальні, що дають третину усієї мідної руди на Деолі...

— Тепер знатиму, — позіхнув Нод. — А чому у графа і віконта різні прізвища, якщо вони батько та син?

— Бейзан — не прізвище, а титул, що походить від селища у володіннях графів Сомантарів, — терпляче пояснив Самус. — Віконтами Бейзанами називають спадкоємців їх майорату. Так само, як спадкоємці герцогів носять титули маркізів...

— То що там сталося на вечірці? — ледь утримався, щоб знову не позіхнути, Нод.

— Віконта там не було, — повернувся до розповіді детектив. — А коли йому повідомили про скандал, він, не маючи змоги викликати Ліппера на дуель, бо той був нешляхетного походження, здуру вирішив розправитися з хамом, доручивши цю справу бандитам. Хамові про це теж повідомили, і він прибіг до мене, благаючи про захист. Я швидко з'ясував, що фотокореспондент «Пліткарика» — колишній малолітній зв'язковий шпигунської мережі, але йому про свою поінформованість, зрозуміло, не сказав. Переконати віконта відмовитися від кровожерливого задуму виявилося нескладно, бо Аркалан і так швидко зрозумів, що не повинен бруднити руки об Брудако. За мого посередництва домовилися, що фотокор звільниться з журналу і десятою дорогою обходитиме місця, де може з'явитися Утильда. Без роботи, утім, він пробув недовго — за два місяці я влаштував його до популістичної газети «Соц» — мені потрібна була там своя людина, бо газетку саме прикупив анонімний інвестор з Межимор'я. Водночас Ліппер виконував певні мої замовлення у інших справах. Тож щойно завідувач канцелярією Міністерства двору нагадав мені стару шпигунську історію в Азборані, я приніс Ліпперові досьє камердинера, яке отримав у своє розпорядження лише на кілька годин. У досьє була фотографія Планса тих часів, стара і пожовкла. Брудако, коли побачив її, мало не випустив фотоапарат із рук — так злякався, що стане відомо про його шпигунську юність. Довелося його заспокоювати. Я пояснив небораці, що всі, кому треба, ніколи й не забували про його шпигунську молодість, а інші не дізнаються. Звісно, якщо він поводитиме себе правильно...

— Планс із самої юності був резидентом розвідки Конфедерації? — підсумував почуте вже геть сп'янілий барон. — Тьху, стерво!

— Так отож, — ствердно хитнув головою добропорядний. — А ти роззява, барончику, якщо пригрів такого, — він підвівся та розсунув портьєри на вікні. Поки ми тут балакаємо, надворі вже розвиднілося.

— Роззява, — зітхнувши, погодився Самус. — Тому до мене й приставали тебе, а ти того Планса й прогавив, — господар ледь ворушив язиком.

— Маєток під охороною, панове, — повідомив детектив, побачивши дві добре відомі йому машини на протилежних боках вулиці навпроти воріт. Біля входу маячила характерна постать у довгому плащі, інші вгадувалися по зовнішньому периметру паркану. — Час вам до сну, — відносно тверезий Пилип вказав на дві порожні пляшки з-під коньяку, що стояли на підлозі. Він якось не помітив, коли ті лобурі відкоркували другу.

— Правда твоя, добропорядний, — смачно потягнувся Самус. — Завтра закінчиш оповідь, бо я щось неуважним геть зробився. Ти лягай тут. Не забув, де чиста постіль? — він, вказавши детективу на тумбу за диваном, підхопив пляшки та посуд. — Добраніч, товариство, — проказав від дверей і вийшов.

— Так, мені цікаво буде послухати, як такого досвідченого агента завербувала Дуаліада! — Нод і собі підвівся з крісла, допивши свій коньяк. Він забрав з підвіконня книжку та раритетний стилет і не зовсім твердою ходою пішов до себе.

У спальні, ледь роздягнувшись, Нод провалився у сон. Десь із глибокого закутку підсвідомості до нього заговорив, а тоді й з'явився дід. Покійний генерал, чомусь у робочому халаті садівника Юса, докоряв, що Нод дарма покинув навчання у Академії, бо королям у всі часи без військової освіти доводилося сутужно. Нод намагався нагадати дідові, що той сам спонукав його своїм листом до втечі з Ланоду. А якби онук його не послухав, у кращому разі дивився б свої сни у карцері в'язниці дуумвірів за те, що відмовився співпрацювати з їх контррозвідкою. Та генерал чомусь далі гнув своє: «Вчитися тобі треба, а не байдики бити із тим бастардом». Від суперечки в Нода почала поболювати голова. Раптом звідкілясь пролунав чийсь мелодійний голосок.

— От лишенько з тими перфораціями, — бідкався невідомий. — Куди я оце потрапив? Що його тепер робити? О, ще й книжку якась капость проштрикнула! Неправильна, ну геть неправильна планета ця Деола!

Нодові ввижалося, що над діркою від ножа у книжці, що лежала поряд з його ліжком, куриться якась сизо-помаранчева хмаринка. Невдовзі вона перетворилася на летюче звірятко, і Нод ясно розумів, що знає це створіння з книжки. Звірятко полетіло кімнатою, не звертаючи жодної уваги на суперечку Нода з дідом, тоді зависло над проколотою книжкою і раптом втягнулося у дірку. Нод хотів запитати у здивованого, мабуть, діда, що той думає про несподіваного гостя, але від цієї спроби у мозок вдарила особливо важка хвиля болю, і він прокинувся. Над ліжком із склянкою води та упаковкою аспірину стояв Планс.

— Доброго дня, — привітався камердинер. — Даруйте, що вчора не міг бути до Ваших послуг.

— Дня? — зігнорував Нод те вибачення.

— Так вже третя. Як Ваше самопочуття?

У Нода мало не зірвалася уїдлива відповідь, що він би почувався краще, аби Планс менше пхав свій шпигунський ніс у його і Самусові справи, то він вчасно стримався. Біль у голові, наче зрадівши, що тепер він не скутий сном, радісно гойдався по усьому мозку. Відмовившись від аспірину, Нод відіслав Планса. Той, мимохіть кинувши погляд на книжку та стилет, зник за дверима. Привівши себе до якоїсь подоби пристойного вигляду, парубок спустився до їдальні, де Планс саме заходився накривати стіл до обіду.