Білий замок на Чорній скелі

21. Зона нормальної дії фізики

У вікнах придворної ветеринарної клініки було темно, однак з-під низеньких дверей чорного ходу вибивалася тонка смужка світла. Барон тихенько постукав. Було чути, як щось дряпає двері і тихо скавчить, проте довго ніхто не відчиняв. Нарешті зашаруділи обережні кроки, тихо рипнула дошка підлоги, а тоді пошепки спитали:

— Хто?

Самус тихо назвав себе. У лункій тиші зашурхотів звук засуву, клацнув замок, і двері ледь прочинилися. За порогом стояв придворний ветеринар. Він тримав за повідок Тява, який радісно вимахував хвостом, але не гавкав — лише тихо повискував, демонструючи собачу радість від зустрічі. Бобошко підштовхнув Нода і Самуса у коридор, а тоді щільно зачинив за собою двері.

— Де охорона? — замість привітання запитав Самус у ветеринара, поки Нод гладив Тява по загривку.

— Так охорону сьогодні зняли, — відповів чоловік. — Дуже дивно, пане бароне...

— У клініці є хто? — перервав Самус.

— Трохи є, — відповів ветеринар. — У карантині двоє: поні і жеребчик. Білку сьогодні приніс помічник садівника — її, мабуть, сова поранила...

— Вас про людей запитали, — підказав Пилип.

— Ні, — зрозумів його лікар. — Персонал комендант наказав відпустити по домівках. Лише мені дозволив залишитися, бо поні потребує догляду.

— А чому охорону зняли? — Нод відірвався від Тявового загривку.

— Не знаю. Вістовий сказав командиру караулу, що десь треба підмога, тож вони зірвалися і побігли до палацу, — пояснив ветеринар. — Чи якоїсь біди не сталося?

— А Вам, добродію, про комендантську годину не сказали? — запитав Бобошко.

— Ні. Лише наказали нікуди не йти з клініки.

— Дякую, — Самус потис руку ветеринарові. — Сподіваюся, зустрінемося за ліпших обставин. Колись. До палацу, панове!

Вони вийшли у темну алею, що вела до рогу паркового фасаду. Тиша була якоюсь несправжньою, бо затихли навіть цикади та інші нічні комахи. Пилип зауважив, що немає і звичних цієї пори кажанів. Із наближенням до палацу Нод відчув якесь дивне тремтіння — дрібно завібрував кожен м'яз, як це буває у передчутті неминучої бійки. Здавалося, тіло увійшло в резонанс з якимись невідомими раніше коливаннями довколишнього середовища. Самус і Пилип почали відставати від нього.

— Ну, ти й припустив! — прохрипів Самус у спину Нодові.

— Та я ніби йду звичним кроком, — відповів той. — Це ви чомусь ледь плететеся.

— Нам справді слід квапитися, бо королева у серйозній небезпеці, — нарешті повідомив друзям невтішні новини захеканий Пилип. — Я мовчав до часу, щоб ви не запанікували та не наробили дурниць.

— Якби не Ви, добропорядний пане, ми б не дісталися палацу так швидко, — Нод випередив докори, вже готові злетіти з язика занепокоєного барона. — Але чому вам обом раптом стало так важко йти?

— Це не нам важко — це тобі легко, — виправив його Самус, уповільнюючись із кожним словом.

— Справді дивно якось. У Вас, Ноде, немов крила виросли, — погодився з ним Пилип, так само сповільнюючись.

— І справді, — Нод раптом збагнув, що робить величезні кроки — з наближенням до палацу його тіло дедалі легшало, тоді як Самус та Пилип відчували зворотній ефект.

Якоїсь миті Самус опинився прямо у Нода за спиною, і йому несподівано також вдалося майже злетіти у повітрі, зробивши ледь не півтораметровий крок. Барон повторив цей маневр — знову успіх. Він знаками вказав добропорядному, щоб той також прилаштувався у «кільватері» прямо за ними, та гукнув Нодові, щоб той зупинився. Детектив мало не збив їх із ніг — він немов увалився до приміщення, двері якого раптом виявилися незамкненими.

Коли троє чоловіків, йдучи щільно один за одним, опинилися перед палацом, вони попервах не повірили своїм очам. Струмені води, що били з фонтанів на тлі яскраво освітлених вікон, здіймалися угору повільно, немов були зі згущеного молока або гарячого шоколаду. Опадали вони так само мляво, нашаровуючись важкими хвилями у ставку. Біля бічного входу стояли аж четверо гвардійців. На диво, вони були не у червоних парадних одностроях, а у польових камуфляжах. Побачивши Нода, Самуса й Пилипа, вартові спробували зупинити їх, піднявши пістолети, проте не могли цього зробити, бо рухалися, немов мухи у киселі. Впізнавши ж Самуса, гвардійці опустили зброю — вочевидь, не мали наказу, як діяти за таких обставин. Барон спробував розпитати, що відбувається, але охоронці майже не могли говорити. Вдалося лише зрозуміти, що їм наказано нікого не пускати до палацу, та щось скоїлося у повітрі, і тепер вони геть немічні.

Штовхнувши двері, Самус поквапився на гвинтові сходи, що вели до королівських апартаментів. Сходи виявилися порожніми, але у кімнаті варти перед особистими покоями Ауранії людей не бракувало. Усі вони у своїх незвичних для палацу польових одностроях майже нерухомо лежали на підлозі під вагою незбагненним чином обважнілого повітря. Цим охоронцям, вочевидь, було набагато важче опиратися зловісному атмосферному явищу, ніж гвардійцям перед входом. Коли Нод наблизився до лави, де лежав один з охоронців, той несподівано пожвавішав і навіть сів, проте варто було хлопцеві відійти, знову повалився під вагою невідомо чого.

Самус спробував відчинити двері до материних покоїв, але ті не піддавалися. Барон у розпачі вдарив їх плечем, проте відразу полишив надію вибити, бо добре знав, що у палаці все зроблено з монументальною надійністю. Настрій Самуса передався Нодові. Той наблизився до дверей і відчув, що повітря попереду набуває пружності. Двері ніби опиралися. Нод зробив ще крок уперед — щось клацнуло, від одвірка відлетіла друзка, і двері рвучко відчинилися. Пружність зникла. Не гаючись, усі троє увійшли до кімнати.

— Ви, Ноде, схоже, створюєте довкола себе якусь сферу, де фізичні закони повертаються до своєї нормальної дії. А стінки цієї сфери, виявляється, можна використовувати як таран, — сказав Пилип вже у вітальні королеви.

— Схоже на те, — погодився Самус. — Шукаймо маму!

Пошуки ускладнювалися тим, що рухатися доводилося разом, у «сфері нормальності», як назвав Пилип зону природної дії фізики, що створювалася довкола Нода. Покої виявилися порожніми — ні Ауранії, ні Ідара. Вже майже завершуючи пошуки, Самус зазирнув до Горіхової їдальні. З-під скатертини столу стирчала чиясь нога у чорному модельному пантофлі. Під столом виявився статс-секретар Ворган. Він був геть знесилений і зміг говорити лише тоді, коли його посадили на диван поряд із Нодом. Барон і добропорядний вмостилися на стільцях навпроти так, щоб бути на відстані руки від Нода.

— Де королева? — відразу напустився на зрадника Самус.

— Не знаю! Слово честі! — стукав зубами статс-секретар. — І де Ідар, також не знаю...

— Ах ти ж, паскуда! Яке, до Ратха, «слово честі» у такого покидька?! — лютився Самус, замахуючись на статс-секретаря кулаком.

— Спокійніше, — розважливо втрутився Пилип, відтісняючи барона. — Дозвольте мені. Не бійтеся, Воргане, Вас не битимуть. Принаймні, поки що, — голос добропорядного був майже дружній. — Розкажіть, що сьогодні сталося?

— Це почалося після обіду, — Ворган зробив великий ковток коньяку, налитого йому Самусом за знаком детектива. — Її величність покликали мене до себе. Наказали принести проект указу про заборону вирубки лісів у горах біля витоків Лосмуру...

— Ні, — м'яко перервав статс-секретаря Пилип, — передусім розкажіть, що робили Ви, а не королева.

— Будрейвіца бачив? — не втримався Нод.

— Не втручайтеся, — розсердився Пилип. — Допит слід вести у певній послідовності. Починайте, Воргане, з того моменту, коли Ви дізналися, що Її величність повернулася до палацу. Детальненько, прошу! — добропорядний знову випромінював доброзичливу ласку.

— Я пішов до кімнати статс-секретарів, а звідти мене майже одразу покликали до Її величності із тим указом про заборону рубати ліс. — заговорив трохи заспокоєний Ворган, — У коридорі мені трапилися маркіз Будрейвіц і граф Торб. Вони шукали спосіб потрапити до королівських покоїв...

— Посол межиморський! — процідив Самус. — Звісно, без нього тут не обійшлося!

— Так... — зітхнув Ворган. — Я не відразу зрозумів, що відбувається, та коли прийшов до кімнати вартових перед дверима королівських апартаментів, побачив, що караул тепер складається з геть невідомих мені людей у камуфляжі. Двері були замкнені зсередини. Командир вартових спитав мене, хто я такий. От тоді я й помітив, що говорити і рухатися стало важко, і з кожною хвилиною все важче.

— Отже, тоді Ви вирішили допомогти віце-канцлеру потрапити сюди іншим шляхом? — запитав Пилип.

— Я... — кліпнув Ворган, — я пішов до кухні, бо знаю, що звідти є ліфт для страв, які подаються на королівський стіл. От шахтою того ліфту я й піднявся до їдальні.

— Я знаю про ліфт, — Самус вказав на одну з різьблених із прайського горіху панелей у невеликому закапелку, що зазвичай затулявся важкою оксамитовою портьєрою. Зараз її було відсунуто.

— Сюди ніхто не вдереться крізь шахту? — занепокоївся Нод.

— Вона завузька, та й усі в палаці, мов мухи у меду — ледь ворушаться, — Ворган ворухнувся, щоб переконатися, що здатність рухатися повертається.

— Кого Ви побачили, коли потрапили до покоїв? — далі вів допит Пилип.

— Тут нікого не було, поки ви не прийшли.

— А чому Ви не відчинили двері королівських покоїв заколотникам? — глянув у очі зраднику Нод. — Нам відомо, що Ви з маркізом Будлейвіцом спільники!

— Відповідайте, Воргане! — гримнув добропорядний.

— Такі дивні речі кояться у палаці, — пробурмотів секретар, — такі дивні... Я вирішив спочатку сам поглянути, збагнути... А потім вже геть не зміг рухатись...

— Зрозуміло, — зробив висновок Самус. — Ти, гнидо, хотів більше знати, щоб вирішити в останню мить, до кого пристати!..

Панель, що була поруч із кухонним ліфтом, раптом відчинилася, і у темному проході за нею з'явився знесилений Ідар. Геть знесилений, бо стояв навкарачки. Нод кинувся до нього, і одразу ж обважніле повітря притисло Воргана до дивана, а Самуса із Пилипом — до стільців. Проте Ідар поблизу Нода швидко зміг підвестися.

— Ви сюди яким вітром? — зрадів кухарчук.

— Про це потім, — перервав його Нод. — За тобою ніхто не женеться?

— Ні! Це таємний коридор з королівських покоїв на перший поверх, — заспокоїв його Ідар, обтрушуючи геть зачовгані коліна. — Про нього знає лише Її величність...

— Де... мати? — Самус ледь міг говорити — не так від обважнілого повітря довкола, як від хвилювання.

— У тронній залі, — Ідар обвів поглядом дивну компанію.

— Хутчіш туди, — Самус спробував підвестися, але з того нічого не вийшло.

Нод підійшов до дивана, і Ідар відразу впав коліном на поріг потаємних дверей.

— Так! — крикнув Пилип. — Давайте всі до Нода!

— А я? — проскавчав Ворган.

— А Ви, наразі, відпочивайте на дивані, — відрізав детектив.

Баронові, детективу та кухарчуку так-сяк вдалося вміститися у зоні нормальної фізики, ставши вервечкою. У вузькому потаємному коридорі та зона, само собою, набула форми видовженого еліпсоїду. Зачинивши за собою різьблену панель, рушили. Ідар — першим, тоді Нод, Самус, а Пилип — останнім. Коридор, тьмяно освітлений зі стелі нечисленними електричними світильниками, спочатку йшов рівно, а тоді переходив у пандус, повертаючи під прямим кутом праворуч. Ліворуч на стіні висіла вертикально видовжена рама, неначе зроблена із диму. Нод зупинився, бо помітив, як у глибині рами спалахнула синьо-зеленим світлом якась цятка. Затим трохи згори відкрилися два знайомі ока — у рамі швидко проступав силует чоловіка у мантії. Зблиснула на подушці дванадцятизуба корона. За кілька миттєвостей Горанг III Пришелепуватий постав у всьому маєстаті свого парадного портрету. Лишень скіпетр, замість бути у правій, сяяв своїм синьо-зеленим каменем у лівій руці покійного суверена. Портрет являв собою дзеркальний відбиток того, що висів у картинній галереї палацу. Решта компанії з великим подивом споглядала за проявленням добре відомого, класичного зображення.

— Ну, от куди Ви були запропали, Ваша величносте?! — буденно-втомленим докором привітав короля Нод.

— І вам усім доброго дня! — озвався до товариства Горанг. — Я весь час тут. Ця рама є астральним відбитком мого парадного портрету, що висить прямісінько за стіною у галереї. Вона з'являється на очі тоді, коли портрет може хтось побачити з цієї сторони. Утім зараз не про те мова. Щоб тобі, Ноде, було відомо, Аріод перебуває у зоні специфічної дії поля сакральності престолу...

— Знову Ви за своє! — обурився Нод. — У нас часу катма!

— Зачекайте, — втрутився добропорядний. — Нечемно переривати монархів.

— Я це вже якось чув, — сердито огризнувся Нод.

— От і я йому про те повсякчас торочу, пане добродію, — хитнув скіпетром підбадьорений Горанг, звертаючись до Пилипа. — А щодо часу, то ви, панове, не хвилюйтеся, бо королеві Ауранії наразі нічого не загрожує. Отож, поле сакральності, генероване престолом, налаштовано так, що у межах міської смуги столиці привиди не мають змоги являтися уві сні своїм родичам, та й нікому взагалі. По усій Деолі можуть, а у столиці — зась. Тому я й не мав змоги навідувати тебе, Ноде, коли ти прибув до Аріода. Королева ж нині перебуває у тронній залі саме під захистом цього поля. До неї заколотники не дістануться.

— Отже, Її величність наразі у безпеці, — спробував Нод трохи заспокоїти Самуса.

— У мене однаково душа не на місці, але схоже, що таки так, — знехотя погодився барон, який усе ніяк не міг повірити, що оце говорить із привидом, існування якого завжди заперечував. — Ти, Ноде, вибачай, що кепкував із твоїх снів... До речі, Ідаре, а навіщо ти повернувся до їдальні? — запитав він, усе ж непокоячись за матір. — Біля трону ж було безпечно.

— Та Її величність попрохали дещо узяти...

— Невже пляшку? — всміхнувся Горанг.

— А ще привидом називаєтеся! — обурився кухарчук. — Привиди ж, подейкують, усезнаючі. Пляшку із собою королева не забули прихопити, а мене посилали за аркушами паперу, писалом і печаткою, аби скласти заповіт...

— Хіба печатка зберігається не у канцлера? — Горанг випередив Самуса, якого цікавило інше.

— Королева вчора взяли печатку в канцлера, — повідомив кухарчук. — Сказали, що хочуть порівняти її відбиток з тими, які ставилися на старовинних документах. Канцлер, гадаю, не повірив у такий інтерес Її величності до давнини, та заперечити не смів.

— Однак це прискорило дії заколотників, — пояснив Пилип причинно-наслідковий зв'язок подій.

— Печатка лишилася у кабінеті, коли почався заколот, — далі пояснював Ідар. — Та я б зараз не дійшов туди без вас. Думаю, ніхто інший теж — так сильно почало чавити те поле сакральності. А довкола трону справді цілком нормальна атмосфера.

— На чию користь заповіт? — Самус, зрештою, запитав про обставину, що вельми його хвилювала.

— Та не на Вашу, пане бароне, — махнув рукою Ідар, — Ауранія... Її величність на випадок смерті збиралася визнати законним спадкоємцем трону пана Нода, герцога Азборана.

— Логічно! — палко погодився Горанг. — До речі, Ноде, лише істинні королі Ланоду мають спадкову здатність управляти полем сакральності. Коли засновник династії Вепрів, легендарний Тод, ще не ставши королем, брав шлюб із Ральсіятою, він випадково пролив кілька крапель своєї крові на залізну брилу, яку згодом перетворили на трон Ланоду. У такий спосіб Тод розбудив силу, замуровану в залізній брилі, що впала з неба. Відтоді лише найстарші з живих його нащадків чоловічої статі мали змогу управляти полем. Позаяк таку здатність демонструєш саме ти, це означає лише одне — право первородства перейшло до тебе як до нащадка першого герцога Нода Азборана — брата-близнюка короля Тода. Рід Азборанів у законний спосіб перебирає престол Ланоду від династії Вепрів.

— А у який спосіб виникло це поле сьогодні? — запитав Нод. — Хто його увімкнув?

— Ти! — впевнено відповів привид.

— Ні! — так само категорично заперечив Нод. — Коли ми увійшли до парку, поле вже працювало. Я лише, так би мовити, «вбудувався» у нього, та й то якось випадково.

— Справді? — трохи спантеличився Горанг. — Тоді виходить, що королева, бо окрім неї нікому. Але як їй це вдалося? Я геть не розумію! Нам час до Її величності!

— Нам??? — перепитав Нод.

— Так, я з вами, — димна рама раптом закрутилася у спіраль та відділилася від стіни, перетворившись на світло-синю хмаринку, яка голосом Горанга наказала рухатися та не баритися.

Коридор пандусом пішов униз. Тронної зали вони дісталися хвилин за десять. Так само, як і в особистих покоях королеви, потайний вихід там затуляла різьблена панель, щоправда, важка, бо була з білого мармуру. Від поштовху Ідара вона легко повернулася на шарнірі. Велич порожньої тронної зали вражала навіть з того кутка, де вони потрапили до неї — праворуч від головних дверей. У тьмяному світлі кількох масивних канделябрів видніли стіни, знизу прикрашені біломармуровими панелями, а далі угору — мозаїками із зображеннями історичних сцен. Стелю підтримували колони з порфиру — каменя темно-червоного кольору. Високі вікна по обидві сторони зали затулялися легкими, напівпрозорими золотавими портьєрами. Сама стеля складалася з ряду живописних плафонів, розділених між собою на квадрати сволоками перекриття. На плафонах містичні сюжети межували із зображенням неба у різні пори доби — від світанкового до зоряного нічного. Із хрестовин, утворених сволоками, на золочених ланцюгах звисали вісім кришталевих люстр. Наразі світилася лише одна — праворуч від трону. Підлога являла собою яскраву візерунчасту мозаїку з напівкоштовного каміння. Замість килимової доріжки від парадних дверей до сходинок престолу вела смуга завширшки метрів зо два, немов вилита з напівпрозорого скла вишневого кольору. Попри характерний скляний полиск, слизькою та доріжка не була.

У протилежному кінці зали височів славнозвісний Ланодський престол. Подіум із чотирьох сходинок півколом вкривав високий оксамитовий балдахін, підбитий срібною парчею. Його підтримували чотири срібні литі стовпи, між якими височів монументальний трон — світла, матово-металева брила, перетворена у велике крісло. На її високій спинці було викарбувано герб Королівства.

Йти довелося метрів із п'ятдесят. За хмаринкою-Горангом четверо чоловіків вийшли на лискучо-скляну вишневу доріжку й рушили до трону. Королеви ніде не було видно.

Коли до престолу залишалось кілька кроків, Нод відчув, що еліпсоїд зони нормальної дії фізики сам собою розвіюється. Ідар пояснив, що така ж зона нормальності існує довкола трону, і вони вже перетнули її межу, тому, мабуть, потреби у захисті немає.

З-за балдахіну не зовсім твердою ходою вийшла королева. На тлі пишноти пурпурових, гаптованих сріблом оксамитів балдахіну її постать у простій довгій зеленій сукні, що підкреслювала все ще тендітну статуру, виглядала зворушливою й недоречною. Волосся Ауранії вільно спадало на плечі у якійсь подобі зачіски, що стріпувалася від кожного кроку. Самус підбіг до матері, щоб допомогти їй зійти сходами, бо високі підбори королеви разом з випитим створювали для неї ризик впасти просто до підніжжя власного трону.

— Як вам вдалося сюди пройти?.. — королева здивовано дивилася на туманність Горанга.

— Ні, це як Вашій величності вдалося увімкнути захисне поле престолу? — нечемно відповів питанням на питання привид покійного суверена. — Ніколи ще жінці це не вдавалося — лише первородні кревні родичі Тода Першого чоловічої статі можуть управляти тим полем. А жінці — зась!

— Мамо, — втрутився Самус, — це говорить привид короля Горанга III...

— Пришелепуватого, — завершила королева формулу історичного імені колеги-небіжчика, зовсім не дивуючись факту розмови з ним. — А я гадала, що привиди мають нагадувати людський обрис.

— Еге, — підтримав «світську балачку» спочилий суверен, — з'являтися добрим людям у брудному простирадлі та застерігати молодих, необачних та наївних принців не тягти до рота цукерок, що їх пропонують сумнівні суб'єкти, як про те пише одна сороміцька книжка під назвою «Гамлєт». То, скажу вам, усе штампи забобонні. Натомість я сутність астральна і поза своїм відомим усім портретом, маю вигляд такої собі файної туманності.

— Мамо! — Самусові стало трохи ніяково перед покійним монархом за обговорення його нинішньої зовнішності. — Дозволь рекомендувати тобі добропорядного Пилипа Бобошка, якщо ви не були з ним знайомі раніше.

— Я чула про метра Пилипа, — ухильно відповіла королева. — Рада бачити Вас, добродію, — вона ледь схилила голову.

— Завжди до послуг Вашої величності, — добропорядний відвісив придворний уклін.

— То все ж, у який спосіб Вашій величності вдалося активувати поле сакральності? — запитав Нод у Ауранії, щоб повернути розмову у попереднє русло. — Щодо мене, то я й гадки не маю, як створив прохід у цьому полі.

— А щодо нас, — королева присіла на сходинку, — то першу ознаку небезпеки Ідар відчув, коли перервалася його телефонна розмова з тобою, — вона поглянула на сина. — Ідар намагався вийти до кордегардії, щоб наказати полагодити лінію, але двері моїх апартаментів виявилися замкненими зовні. Ми стукали, однак у відповідь чули лише якесь шарудіння та шепіт. Визирнувши у вікно, побачили у сутінках, що замість гвардійців на їх постах у парку вже чатують невідомі у камуфляжах. Стало зрозуміло, що коїться щось лихе. Ми хутчіш замкнулися ізсередини на засуви. І вчасно, бо незабаром хтось спробував увійти до апартаментів. На питання Ідара, хто це, відповіді не було, але намагання вдертися припинилися. Я знала про існування потаємного ходу з Горіхової їдальні до тронної зали. Залу відчиняють лише для урочистостей за моєї участі. Ми пробралися сюди, бо розуміли, що якщо вже заколотники вдалися до того, щоб замкнути королеву, від них можна чекати і чогось гіршого. Сподівалися, що з цієї зали можна буде якось дати знати про себе тим, хто зберігає вірність присязі. Крім того, я припускала, що з тронного залу назовні веде підземний хід. Проте все виявилося складніше... — втомлено зітхнула Ауранія.

— Немає звідси ніякого підземного ходу! — авторитетно заявив привид.

— Ми з Ідаром вже пересвідчилися у цьому, — погодилася королева.

— Отже, тепер послухайте мене, — говорив далі Горанг. — Я мав на меті втаємничити Нода у містичні обставини, пов'язані з престолом Ланоду, ще до його прибуття в Аріод, але не встиг, бо події розвивалися занадто стрімко навіть для привида. Усі знають, що ланодський трон зроблено з уламку, який на льоту відколовся від метеорита, що своїм падінням утворив Гирлонську затоку. Той уламок у доісторичні часи врізався у гору на півночі Ланоду, вщент зруйнував її та «впаявся» у відколоту скелю. Згодом льодовик, який проклав русла річок по усій Ланодський рівнині, переніс скелю із метеоритною «шапкою» на ній до місця, неподалік якого через тисячі років виник Аріод. З плином часу дощові води промили довкола скелі глибокий яр, над яким стриміла лише залізна брила. Ще первісні люди вважали ту скелю місцем сили та здійснювали біля неї свої обряди. Так тривало, аж доки у Ланодському Королівстві не ствердилася віра у Зорю, жерці якої оголосили скелю проклятою та наказали насипати над первісним святилищем курган, а довкола посадити гай. Заходити до нього простолюду заборонили під страхом смерті.

— Заповітний гай перетворився на чудову, але відлюдну місцину на правому березі Лосмуру, — продовжив привид, переконавшись, що його уважно слухають. — Поволі, з розвитком науки, віра у Зорю замість набору забобонів та обмежень, як це було спочатку, стала радше філософсько-світоглядним вченням та водночас обрядово-побутовою традицією. Захланні консерватори зрештою втратили впливові позиції у жрецькому корпусі Ланоду. Королівство багатіло, збільшувалася кількість підданців, тож вникла потреба у розбудові столиці і створенні гідної королівської резиденції. Тоді архітектори й згадали про гай на околиці. Його перетворили на парк, а курган розкопали. Виявилося, що метеорит на вершині скелі за формою дуже нагадує велике залізне крісло, впаяне у базальт. Кому насправді спало на думку збудувати довкола скелі королівський палац та спланувати його так, щоб тронна зала із престолом опинилася прямо на давньому місці сили, достеменно невідомо. Придворні підлабузники одностайно приписали цю ідею правлячому на той час королю, моєму пра-пра...прадіду і тезці Горангу І. Майстерні ковалі та ювеліри перетворили залізне небесне тіло на монументальний трон, а верхівку скелі — на його підніжжя. Палац збудували лише за дев'ять років. А коли з усіма пишнотами відсвяткували входини, виникли чутки про якесь дивне фізичне явище — «поле сакральності», що нібито підвладне лише правлячому суверену Ланоду.

Розповідь Горанга багато що прояснювала, проте не могла повністю розвіяти здоровий молодечий скепсис. Та покійний монарх, схоже, добре це розумів.

— Освічена громадськість уже тоді брала на кпини ці «антинаукові теревені», — продовжив він. — Проте їй не було відомо, що під час будівництва старезний базальтовий валун добре дослідили інженери та геологи, щоб пересвідчитися у його несучій здатності — а раптом престол розвалиться прямо під час якоїсь церемонії?! Валун виявився майже надійним, але у ньому знайшли раніше невідому природну печеру, до якої вела вузенька щілина. Той хід розширили, щоб мати змогу зміцнити склепіння печери зсередини. Верховний жрець Королівства на ім'я Перекотурх, який, зрозуміло, недолюблював «освічену громадськість», запропонував утаємничити факт існування печери. Тим паче, що на її підлозі під час будівельних робіт було знайдено старовинні рунічні знаки. Вони являли собою давньоланодську писемність часів легендарних близнюків Тода і Нода, але їх унікальність виявилася не у тому. Руни неначе відлили з каменю, як відливають із металу. Вчені зайшли у глухий кут, з'ясовуючи, хто і як міг їх створити у недоступному для людини місці. Горанг І погодився з ідеєю приховати факт існування печери — має ж бути у всякого пристойного королівського палацу своя таємниця. Архітектори та інженери збудували тронну залу так, щоб із неї був хід до печери. Потаємні двері до неї відкривав складний прихований механізм. Секрет того, як ця машинерія працює, знали лише король та кронпринц, а з майстрів та інженерів взяли обітницю нікому і ніколи того не розповідати, навіть рідним. Ніхто з них тієї обітниці не порушив.

— А хто, власне, вирубав ту печеру та руни у ній? — нетерпляче запитав Нод.

— Її створила сила, що міститься в уламку метеориту і, власне, генерує поле сакральності, — відповів Горанг.

— І що воно за сила? — напосівся на привида детектив. — Її джерело? Потужність? Природа?

— Явки, адреси, паролі... — несподівано передражнив добропорядного Ідар.

— Відповіді на ці питання відомі лише почасти, навіть у потойбічні, — зізнався привид. — Тут подейкують, що ця сила пронизує усе буття Деоли, що вона перебуває поза межами Добра і Зла, що прийшла вона з далеких глибин космосу...

— Чи не перемудрила Ваша величність із поясненнями? — запитав Самус. — Я от геть нічого не зрозумів!

— Зайдемо з іншого боку, — запропонував детектив. — Яким може бути призначення печери?

— Це, знову ж таки, довга історія, — спроквола мовив покійний суверен зі своєї хмарки. — Коли Тод Перший пробудив своєю кров'ю силу, заховану в уламку метеорита, і у такий спосіб зробив її керованою усіма первістками династії, та сила, своєю чергою, сама утворила запасний спосіб взаємодії з собою. Так виникла печера, а у ній руни. Це зроблено на випадок, якщо династія увірветься — тоді співпрацювати з силою зміг би навчитися інший законний претендент на трон. Однак, створивши печеру у камені, сила не врахувала того, що люди не можуть бачити крізь нього, а утворити вхід до печери забула. Печера сторіччями лишалася нікому невідомою, аж поки її випадково не знайшли будівельники палацу. Згодом розвиток науки спричинив зневагу до чуток про генератор сакральності престолу, і згадувати про нього вважалося ознакою неуцтва та забобонності. Зрештою про силу геть забули. Така сама доля спіткала і секрет печери під троном.

— Вочевидь, останнім із тих, хто володів цим секретом, був мій батько Фантар II, — сумно мовила королева. — Незадовго до своєї смерті він показав мені у закапелку за балдахіном непримітний важіль, замаскований під гак для ланцюга, що утримував одну з люстр між колонами. Сказав, що незабаром покаже мені, для чого призначено цей пристрій, але не встиг — помер. За усілякими справами та клопотами я, тоді зовсім молода, забула про той гак. Науковці, які досліджували енергетику престолу за наказом мого чоловіка принца Альсанда, вочевидь, не вважали за потрібне досліджувати підлогу зали. Сьогодні ж, коли заколотники себе виявили, я раптом згадала розповідь батька про важіль і вирішила, що той механізм відкриває ще один потаємний хід. Ми швидко відшукали у закапелку за троном гак, Ідар натискав його і угору, й униз, і ліворуч-праворуч — жодного результату.

— А виявилося, що замаскований важіль слід повернути проти годинникової стрілки, — кухарчук, не втримавшись, перервав детальну оповідь коханої. — Щойно я те зробив, мармурова плита підлоги під стіною точно за престолом ледь піднялася над іншими. Виявилося, що її легким рухом можна посунути просто у стіну. Ми так і зробили. Під плитою відкрився вузький лаз із драбиною вниз. Спустившись, я намацав вимикач світла, а натиснувши клавішу, побачив, що стою біля входу до короткого коридору, що веде прямо під трон. Її величність приєдналися до мене, і ми разом рушили тим коридором. Він швидко закінчився входом до невеликої печери. Виглядало так, що її немов видуто склодувом — стіни та стеля гладенькі, без жодних кутів. Здавалося, печера порожня, але повітря там було якесь густе та водночас дуже свіже, схоже, що перенасичене киснем. Її величність... випадково перечепилися через ледь помітний поріжок на вході, коньяк вихлюпнувся на долівку, і тут ми побачили, що на ній є якісь випуклі знаки. Там, де на них пролився коньяк, забігали іскри, тоді спалахнуло рівне, дуже незвичне, неначе... сіре світло, яке, зрештою, поширилося на усі знаки.

— Не знаки, а руни, — королева повернула собі ініціативу оповідача. — Мій батько був одним з небагатьох знавців давньоланодської мови. Він і мене вчив читати руни та вимовляти слова, які вони означають. Виявилося, що на підлозі усього чотири руни, розташовані хрестоподібно. Вони позначають сторони світу. Я прочитала їх уголос: північ, південь, захід, схід. Повітря у печері ще більше загусло, запахло озоном, стало холодно. Чомусь виникло відчуття небезпеки. Тоді я прочитала руни за годинниковою стрілкою: почала з півночі, а закінчила заходом. Холод не зник, але повітря полегшало. Не знаю, як, але я раптом усвідомила, що можу впливати на оточуюче середовище. Це дуже дивне відчуття... Ну, от як можна рухати повітря віялом, а в мене це виходить без нього, подумки...

— Бути того не може! — вигукнув дуже здивований Горанг III. — Жінки неспроможні опанувати управління цим силовим полем. Не було жодного вдалого випадку!

— Можуть, — заперечив Ідар. — Я ж сам відчув, що після того, як прозвучали назви рун, у печері змінилися властивості повітря.

— Ідар підказав мені, — далі вела королева, — що треба створити зону безпеки довкола Престолу, нашого тимчасового прихистку, а інші приміщення палацу накрити загущеним полем...

— Мова не про те, — знову втрутився привид суверена. — Управляти полем — це спадкова здатність лише старшого члена правлячої династії, і виключно чоловічої статі. Віддавна — династії Вепрів, тепер — вже Азборанів.

— Тепер я, здається, розумію власні відчуття, які почали виникати ще у парку і дедалі посилюються, — вигукнув Нод. — Я відчуваю, що за допомогою цього поля можна викинути усіх заколотників не те що з палацу, а й з Аріоду, — самовпевнено заявив він.

— Не можна, Ваша ясновельможносте, — королева вперше звернулася до Нода як до герцога. — По-перше, поле не відрізнить заколотників від тих, хто лишився вірним присязі, а по-друге, я мала відчуття, що управляю полем лише у стінах палацу.

— А мені здається, що я цілком можу керувати ним по всьому місту, — наполягав Нод. — Пропоную відразу спробувати!

— Зачекайте, я збагнув, у чому річ, — втрутився Пилип, який до того усім своїм виглядом намагався показати, що геть не здивований валом містичних обставин, у яких опинився. — Дедуктивний метод спонукає припустити, що ясновельможний герцог Нод як спадковий носій властивості управління полем має більшу кількість ступенів свободи у цій справі, а Ваша величність, — добропорядний вишукано вклонився королеві, — набули цієї можливості завдяки заклинанню, записаному рунами, тож для Вас вона є обмеженою та, гадаю, тимчасовою.

— Пилипе, хіба ти мав справу із такими явищами? — здивувався Самус.

— Жодного разу! Я лише логічно припускаю, що природна властивість є сильнішою за набуту із допомогою запасного пристрою.

— Цілком логічно припускаєте, — погодилася королева. — Щойно герцог наблизився до престолу, я відчула, що втрачаю контроль над полем.

— Ну, слава Зорі, — полегшено зітхнув Горанг. — Нарешті відновлюється правильний порядок речей!

— Тоді не гаймо часу! — зраділа королева. — Ноде, давайте, Ви створите прохід до моїх покоїв — якщо вже Ідар не приніс писало, папір та печатку, скористаємося ними у моєму кабінеті.

— Не варто квапитися із заповітом, Ваше величносте, — Нод востаннє спробував ухилитися від перспективи посісти трон. — Усі небезпеки для Вас скоро будуть позаду. Царюйте на здоров'я!

— І чому це Ваша ясновельможність вирішили, що теперечки, після останніх подій, я писатиму заповіт? — хитро посміхнулася королева. — Замість цього я хочу зректися корони, бо ми усі щойно переконалися, хто є справжнім господарем престолу Ланоду.

— Правильно, — не змовляючись, підтримали її Самус та Горанг.

— Я так само вважаю, — менш енергійно приєднався до них Ідар.

— Одну хвилиночку! — втрутився добропорядний. — Наскільки я розумію, йдеться про визнання пана герцога Нода Азборана законними сувереном Ланоду та про акт зречення Вашою величністю престолу на його користь?

— Саме про це! — нетерпляче вигукнув Самус. — Хіба незрозуміло?

— Так от, — повагом мовив Бобошко. — Нагадую, що заколотники оголосили про створення ДКНС. Підданці можуть запідозрити, що метою заколоту саме й було зречення на користь ясновельможного пана Нода! Це кепський початок правління!

— Що ти пропонуєш? — нетерпляче запитав Самус.

— Усі дії щодо зречення Вашої величності мають бути щонайпублічнішими — лише тоді вони отримають необхідну широку легітимність, — терпляче пояснив Пилип. — Це треба для визнання нового короля як народом Ланоду, так і іноземними державами. Позаяк герцог керує полем, від заколотників ми убезпеченні.

— А таки-так, — погодилася королева. — Тож прошу шановне панство, включно із потойбічними суб'єктами, — вона зробила елегантний жест рукою у бік туманності фантому, — супроводжувати нас до внутрішніх покоїв. Маємо на сьогодні чимало справ, які зручніше робити у звичній обстановці, а не сидячи на сходах престолу.

— Як буде завгодно Вашій Ланодській величності, — Горанг, відповідаючи майбутній найпочеснішій пенсіонерці країни, наразі вжив повне титулярне звертання до суверенів.

— Хіба нам не слід зачинити вхід до печери? — нагадав Ідар.

— Я й забула на радощах, — Ауранія озирнулася у пошуках пляшки.

— Дозвольте, я зазирну туди, — Нод, дочекавшись дозвільного поруху вій королеви, зник за балдахіном.

— Допоможи герцогові, Ідаре! — наказала Ауранія коханому, і той поквапився за Нодом.

Удвох вони спустилися у печеру. Руни на підлозі світилися дійсно дуже дивним, сірим сяйвом, яке Нодові, утім, вже доводилося бачити під час падіння у море метеориту. Ідар відразу прихопив пляшку з коньяком, яка, виявилося, так і стояла біля порогу, через який нещодавно перечепилася королева. Варто було Нодові торкнутися рун, як вони одна за одною згасли. У повітрі розлився високий кришталевий звук, та відразу стих. Хлопець відчував, що цілком перебрав на себе управління силою престолу. Повернувши на місце плиту в підлозі, молоді люди приєдналися до компанії, яка чекала на них перед балдахіном. Ауранія як можна непомітніше забрала у кухарчука пляшку.

— Рушаймо! — наказала вона.

Нод, всупереч етикету, першим рушив від престолу до головного виходу із зали, бо йому так зручніше було створити еліпсоїдну «зону нормальної фізики» збільшеного розміру, щоб усі вільно вмістилися у ній. Королева під руку з Ідаром йшла за ним, тоді Самус з Пилипом, а слідом привид. Важкі на вигляд головні двері тронної зали легко відчинилися обома стулками від поштовху поля. Тоді Нод спробував одні за одними відчинити усі двері парадної анфілади, і це йому вдалося — з легким шурхотом двері відчинялися, поступово відкривши усю пишноту розкішних залів аж до колонади над монументальними головними сходами.

Коли вони опинилися у вестибюлі, Ауранія аж скрикнула від побаченого: придворні, військові, прислуга лежали або сиділи, притулившись до стін, ледь спромагаючись на мляві порухи. Нод силою думки послабив тиск поля, щоб люди мали змогу ворушитися, але не могли напасти на королеву, якщо хтось, раптом, ще мав такий намір. Щойно полонені відчули несподіване полегшення, вони один за одним з величезним подивом, забувши, звісно, про пристойність, почали розглядати королеву та її почет. Тоді Нод подумки наказав стінкам «зони» набути непрозорості. Для різноманітності — мінливого сіро-блакитно-салатового кольору. Витрішки не припинилися, але тепер придворні бачили лише, що залами рухається дуже дивної барви еліпсоїд.

Піднявшись на другий поверх, за наказом королеви повернули праворуч. Проминувши ще два незнайомі Нодові зали, опинилися у картинній галереї з портретом незвично застиглого Горанга III. Скіпетр він тримав, як і належить, у правій руці. Звідти дісталися кордегардії. Там, крім охоронців, нікого не застали. Маркіза Будрейвіца та посла Імперії ніде не було видно. Охоронці дуже здивувалися, побачивши яскравий еліпсоїд, який у повній тиші проплив повз них у королівські покої.

— Бачите, — Ідар торкнувся зламаного засуву на дверях до королівських покоїв, — заколотники таки вдерлися сюди.

— Та ні, це Його ясновельможність, ненароком, — «здав» друга барон.

— Ми вельми квапилися прийти на допомогу Вашій величності, — додав своє пояснення добропорядний.

— Прошу всіх до кабінету, — посміхнулася королева, даючи тим зрозуміти детективу, що оцінила його іронічну спробу виправдати незначні господарські збитки, завдані майбутнім сувереном своєму майбутньому палацу.

Щойно Самус замкнув двері кабінету зсередини, королева з полегшенням опустилася у крісло і потяглася до сигарного ящика. Ідар випередив її, діставши сигару, вправно відрізавши кінчик та простягнувши Ауранії, майже одночасно запалюючи сірник. Кабінетом поширився приємний терпкий запах.

З прочинених дверей їдальні почувся слабкий шурхіт. Це статс-секретар Ворган ненароком нагадав про себе. Самус швидко зайшов туди і, не панькаючись, за шкірки витяг зрадника до кабінету. Ідар запропонував допитати його, але Бобошко зауважив, що немає сенсу гаяти час на покидька — усе, що треба, вони вже знають. Ворган миттю опинився у кордегардії, де склав компанію ледь рухомим заколотникам.

— Отже, складемо план! — королева озирнулася у пошуках чарки, але усі зробили вигляд, що не розуміють, чого їй не вистачає.

— Чи є військові частині, на які Ваша величність можуть покластися? — запитав привид. — У мої часи найнадійнішою була гвардія.

— Зараз інакші суспільні умови, — Пилип за порухом руки королеви сів у крісло навпроти неї, інші примостилися на стільцях, а Ідар, вочевидь, за звичкою — на кутку робочого столу Ауранії. — Тепер найнадійнішим союзником легітимної влади у боротьбі проти заколотників є громадянське суспільство.

— Це що за підрозділ? Військовий чи поліцейський? — Нод упіймав себе на думці, що мислить та висловлюється військовими категоріями, як і належить курсанту Академії Сили.

— Не військовий, не поліцейський і не підрозділ, Ваше ясновельможносте, — терпляче пояснював детектив.

— Та облиште, прошу, титули! — Нод прагнув ще бодай якийсь час залишатися «нормальною людиною».

— Ти звикай, звикай, — Самус плеснув друга по плечу, а наступної миті вже підхопився зі стільця й схилився перед другом у вайлуватому поклоні.

— Повернімося до громадянського суспільства, — королева зробила коротку затяжку.

— Я маю на увазі, Ваша величносте, гільдії підприємців, студентські організації, профспілки, пресу... вільну, навіть спілку художників чи хоч собаководів.

— Не чіпай собачок! — Самус удав, що ображається за чотирилапих друзів.

— Здається, я зрозумів Вас, — розважливо мовив Ідар. — Ви пропонуєте напрямки звернутися до підданців через їх формальні і неформальні організації.

— Таки так! — детектив зрадів, що його швидко зрозуміли. — Вашій величності слід якомога швидше виступити по радіо з відозвою до народу, повідомити, що Ви цілком при здоров'ї, закликати до громадянської непокори заколотникам, а також оголосити про незаконність ДКНС від моменту створення та його ліквідацію, пояснивши, що його учасники — зрадники. Крім того, як верховний головнокомандувач Ви маєте наказати армії повернутися до казарм. Коли військові зрозуміють, що змовники не змогли дістатися до Вашої величності, командири, щонайменше, займуть нейтральну позицію.

— Гадаю, у нас є шанс вплинути на позицію військових та аристократії, щоб вони стали на наш бік, — зробив обережне припущення Самус, про всяк випадок знявши слухавку з телефона на столі королеви. — Звісно, ця лінія не працює...

— Було б дивно, якби заколотники перш за все не позбавили Її величність зв'язку, — знизав плечима Пилип. — Ваша величносте, а резервні телефонні лінії у палаці є?

— Так, — відповіла королева. — Але гадаю, що їх теж вимкнули. Хоча... Ідаре!

— Справді! — кухарчук відразу збагнув, що має на увазі кохана. — Я торік потай від палацової служби зв'язку підключив відгалужену телефонну лінію до університетського комутатора...

— Словом, — перервала його королева, — у моєму будуарі є потаємна шафа, про яку не знають навіть мої покоївки, а у ній телефон. Це на той випадок, коли Ідарові треба щось повідомити мені з міста, або мені — потай подзвонити йому, коли він не у палаці.

— Я вже шкодую, що за мого часу не було телефонів, — вперше втрутився у розмову Горанг.

— Ви ще пошкодуйте, що у Вас не було Ідара, — взяв його на кпини Самус, але привид суверена не вважав за потрібне відповідати нечемі.

— Самусе, я таки помилилася, коли заборонила твоїм вихователям застосовувати різки, — зітхнула королева. — Заколотники, напевне, взяли під контроль міський та урядовий телефонні комутатори, а до університетського у них руки могли й не дійти.

— Саме так, Ваша величносте. Зрадники могли відразу й не здогадатися поткнутися до Університету, — шанобливо підтакнув королеві Пилип. — Як я розумію, їм довелося розпочати заколот раніше передбаченого планом часу, тому, напевно, вони дещо випустили з уваги.

— Я не зовсім розумію, — визнав Нод, — як працює цей зв'язок?

— Університет має автономію, — нагадав Ідар. — Його окрема від міської телефонна мережа з'єднує музеї, бібліотеки, приміщення, де розміщено мистецькі та наукові зібрання, зокрема і приватні колекції, а також шпиталі та лікарні. Хоча останніми роками чимало різних ділків і собі неофіційно купують абонентські номери Університету. Подвійний зв'язок надійніший та потаємніший, тому біржа, респектабельні ресторани, навіть мистецькі агенції напівлегально також користуються цією мережею.

— Ідаре! — втрутився Самус. — Може, ти вже підеш перевірити, чи працює телефон у будуарі?!

— Даруйте, — парубок поглянув на королеву, та вказала йому очима на двері.

За півхвилини радісний кухарчук повідомив, що з «будуарним зв'язком» усе гаразд.

— Не гаймо часу! — аж підскочив Самус. — Гадаю, слід, передусім, подзвонити до графа Сомантара. Ця родина здавна вирізняється чесністю та прямотою. Старий граф нізащо не підтримає заколотників...

— Гадаєш, у нього є університетський телефон? — засумнівалася королева.

— Таки є! — вигукнув Пилип. — У графському сховищі рукописів та стародруків.

— До речі, мені Аркалан говорив, що планував цими днями взяти відпустку, щоб навідати батька, — пригадав Самус.

— Хто такий Аркалан? — запитав Горанг.

— Син графа, віконт Бейзан, командир одного прикордонного сторожовика. Молодий, але авторитетний офіцер, — пояснив барон. — Гайда, нарешті, до будуару, дзвонити!

Додзвонитися до резиденції графа Ронтана Сомантара Самусові вдалося відразу, але старий бібліотекар, який відповів на виклик, довго відмовлявся турбувати господаря такої пізньої пори. Зрештою, слухавку взяв добропорядний Бобошко. Він нагадав упертому дідові, що колись повернув до бібліотеки викрадений пергамент із першим записом гирлонської легенди про характерника Рійана та знахарку Ераду. Тоді бібліотекар таки наважився перемкнути виклик на телефон у апартаментах графа.

Із ним говорив спочатку Самус. Сомантара не довелося довго переконувати у тому, що королева жива і здатна виконувати свої обов'язки. Він попросив негайно передати слухавку Її величності, запевнив монархиню у своїй вірності та повідомив, що хоча аристократія і зайняла вичікувальну позицію, проте тепер, коли королева знову зі своїми підданцями, заколотники не мають шансів здобути підтримку титулованої знаті Королівства. Тоді граф покликав до телефона Аркалана. Віконт зі свого боку твердо пообіцяв, що знайде спосіб зв'язатися з тими офіцерами, яким особисто довіряє. Сказав, що і в умовах комендантської години у них ще з курсантських часів є спосіб подати команду «полундра».