Білий замок на Чорній скелі

8. Самус Дорг і креги

Наступного дня Нод та Рамир попрокидалися, коли надворі вже сутеніло. Після усіх поневірянь попередніх днів вони проспали більш ніж півдоби. Сторона небокраю, де за колючим дротом починалася територія Республіки, була вкрита суцільною темрявою. Її розрізали лише промені прожекторів на вежах. Вони нишпорили морем і по скелях у пошуках ймовірних порушників кордону. З іншого ж боку гори на набережній та у бухті вирувало нічне життя Гирлона. Яхти на рейді й біля причалів сяяли вогнями, як і міські особняки. Поміж цим розмаїттям вогнів непорушно височів князівський замок, підсвічений рівним перламутровим світлом, що підкреслювало його монументальність. Так само виглядав і фронтон Банку.

З двору готелю у відчинені вікна-бійниці маяка долинали звуки оркестру. Кельнери розносили наїдки з напоями до столів, встановлених у полотняних шатрах, які прикрашали ліхтарики та гірлянди квітів. Вмившись та зачесавшись, хлопці відзначили, що виглядають значно краще — синці притухли, подряпини майже загоїлися. До вечері вбралися у придбані вчора ділові костюми, щоб не надто вирізнятися серед гламурних мешканців Князівства, і поквапилися вниз.

Ліфт за півхвилини доправив їх до холу. На рецепції замість студентки порядкував дебелий вусань. Рамир запитав, де дівчина, і у відповідь почув, що її зміна скінчилася. Нод поклав свій портфель до надійного готельного сейфу у спеціальному сховищі. З собою узяв лише перстень, одягши його на великий палець правої руки.

— Може, даремно? — зауважив на те Рамир. — А раптом впізнають? Прикметна ж річ!

— Навряд. Часу вже чимало минуло з того дня, як він зник, — Нод милувався темним у мінливому світлі ліхтарів рубіном, у глибині якого сяяла біла цятка. — А якщо й впізнають, то вважатимуть за підробку, як ти тоді на пляжі.

— Як знаєш. Слухай, а давай гайнемо на вечерю до бухти!

— Згода...

Вони вже підходили до воріт, коли звідти на подвір'я увійшли четверо чоловіків — усі у темних костюмах, білих сорочках, невиразних одноманітних краватках та з портфелями у руках. Ця група дуже вирізнялася у весело-безтурботній атмосфері подвір'я якоюсь зверхністю. Четвірка зайняла віддалене шатро у кутку двору. Нод зауважив, що портфель найстаршого з них — сивого, низенького дядька з цаповою борідкою — прикрашає герб Імперії. Той герб являв собою лева на задніх лапах з трьома хвостами, зображеного у щиті, накладеному на якір, над кільцем якого містилася гостроверха корона. Прикметна емблема. Після годин лекцій у Академії про «найбільш вирогідного противника» з наочними демонстраціями Нод впізнав би її із зав'язаним очима, як висловлювався полковник Руптал.

— Чекай! — зупинив Нод друга. — До бухти підемо іншим разом. Треба послухати, про що балакатимуть он ті, — він головою вказав у куток.

— З якого дива?

— Треба. Згодом поясню.

— Тю! Ну, гаразд, — зітхнув Рамир, який уже подумки тусувався на набережній, користуючись усіма перевагами клубної картки Князівського банку. Та занепокоєний тон Нода змусив його мовчки погодитися.

Парубки хутко розмістилися у найближчому до кутового шатрі, куди одразу вибіг молоденький прудконогий кельнер. Він скоромовкою продекламував вечірнє меню, і Нод із Рамиром, вже зголоднівши, замовили найвишуканіші страви — теплий салат з м'ясом страуса та баранину у білому соусі. Від вина, наразі, відмовилися. Почувши у відповідь на своє запитання, що клієнти мешкають у «Мажорі», кельнер ледь приховав здивування та задоволення — розраховував на добрі чайові від заможних однолітків.

З уривків розмови, яка долинала з сусіднього шатра, стало зрозуміло, що Нод не помилився — ті четверо — таки дипломати з Імперії. Було чути, що вони замовили делікатесної гирлонської ікри на тоненьких тостах, багато білого вина, підігріті паштети на листках пряного салату та хрусткі плавці якоїсь риби. Вино подали одразу, тому балачка дипломатів швидко пожвавішала, однак раптом вони заговорили півголосом. Тоді Рамир повісив на стілець піджак та, піднявши задню стінку свого шатра, нишком прокрався попід муром ближче до сусіднього. Коли кельнер приніс салати, Нод невиразним жестом показав, що його товариш ненадовго відлучився у невідкладній природній потребі.

Салати вистигали, а Рамир усе не повертався. Нод з'їв свій, тоді, аби створити враження, що він не весь час перебував на самоті, відклав собі ще з Рамирової тарілки. Кельнер прибіг запитати, чи можна вже нести м'ясо та чи не схаменулися клієнти щодо вина — гріх не випити такого чудового вечора. Отримавши вказівку ще почекати з вином, він зник. А до сусіднього шатра вже подали плавці. Ще за кілька хвилин найстарший з дипломатичної четвірки, пославшись на втому і відповідальну зустріч у замку завтра, подався до готелю. Його молодші колеги одразу ж замовили ще вина і голосно затеревенили про жінок та риболовлю.

Рамир з'явився у шатрі нечутно — Нод аж виделку випустив від несподіванки.

— Не знаю, як ти здогадався, що їх слід підслухати, — Рамир наколов виделкою шматок прохололої страусятини, — але виявляється, що Імперія...

— Намагається поглинути Королівство.

— Щось подібне. І звідки ти усе знаєш? А салат смачнючий! Словом, делегація приїхала вмовити князя Авура IX віддати його доньку, князівну Ераду, за імперського принца... Не розчув його імені. Цей принц скоро має посісти престол Ланоду. Твій, між іншим, престол... Слухай, а як до тебе слід звертатися? Ваша високосте? Ваша величносте?

Коли Рамир вимовляв ці слова, у Нода виникло виразне відчуття, що частина Рамирових мрій, а саме стати причетним до придворних інтриг та інших пригод у вільному світі, вже втілювалася у життя. Принаймні, вираз задоволення на Рамировому обличчі могли помітити навіть відвідувачі з протилежного кінця готельного двору.

— «Ваша підпільна величносте». Так мене нещодавно назвав один, так би мовити, колега, — пригадав Нод жарт Горанга. — Що далі?

— Князь чомусь пручається. Мовляв, Ерада мусить ще освіту закінчити. Та й не створена вона для корони — прагне вільного і приватного життя. Імперці ж вважають, що причина відмови князя криється у чомусь іншому. Припускають, що є якась проблема з княжичем-спадкоємцем — також не розчув, як його звуть.

— Авуром його звуть, як і батька. А проблема з ним у чому?

— Невідомо. Вони нарікають, що цю таємницю у Гирлоні охороняють пильніше, ніж банківську.

— Ще б пак! Гирлонський банк своєю репутацією завдячує саме князівській родині. Вона ж ним володіє і гарантує його надійність, тому проблеми у цій родині справді є й проблемами Банку.

З'явилися двоє кельнерів з величезною тацею баранини. Вони розклали її по тарілках. Прудконогий знову запитав, чи не бажають паничі усе ж скуштувати знаменитого султанського сухого червоного. Воно споконвіку постачається у Гирлоні лише до їх закладу. Ще легендарні близнюки Тод і Нод...

— Давайте султанського, — погодився за обох Рамир.

— Що ще вдалося почути? — запитав Нод, коли кельнери пішли.

— Наскільки я зрозумів, князівські діти змалечку живуть не у замку, а у звичайних родинах. Їм дають добру освіту, і лише у чотирнадцятирічному віці відкривають таємницю походження, але й тоді княжичі і князівни ведуть приватне життя. Підданим їх показують лише після отримання повної освіти або напередодні одруження, а до того часу навіть їх імена офіційно не згадуються, хоча зазвичай їх усі знають.

— Якщо із спадкоємцем Князівства справді щось негаразд, то Імперія, схоже, має намір убити двох зайців...

Прудконогий офіціант приніс великий графин з вином та чомусь три фужери. Нод вказав йому на помилку, але він якось ніяково відповів, що не помилився, і швидко зник. Навіть не виконав належної процедури розливу вина по фужерах. Знизавши плечима, Нод збирався закінчити свою думку, коли раптом двоє статечних чоловіків у однакових чорних костюмах приставили до їх столу ще одне крісло, і у ньому миттєво намалювався бевзь у білому спортивному костюмі. Його великі сірі очі якось по-дитячому широко дивилися на хлопців, а скуйовджений рудий чуб, схоже, не був надто близько знайомим із гребінцем.

— Добривечір, панове! Дозвольте назвати себе: барон Самус Дорг, — він, не питаючи дозволу, згріб графин та наповнив вином фужери.

— Вас замість кельнера надіслали, бароне? — Нод ковтнув вина, зробивши невиразний жест. — Ніби нічого, можна пити.

— Гуморите, молодий чоловіче? — барон розплився у широкій посмішці. — Та нехай! А от мого «Мажора» ви дарма винайняли. Доведеться з'їхати.

— Схоже, ти вже з'їхав... Із глузду, — знизав плечима Рамир, меланхолійно розмірковуючи, чи досить швидко він вломить по шиї цьому нахабі, і чи втручатимуться ті статечні, які принесли стілець — певне, давалося взнаки його захоплення боротьбою. — Чому це ми маємо кудись з'їжджати?

— Звідки ви такі борзі узялися? — рудань пильно глянув у їх обличчя. — З Конфедерації? Аж з Архіпелагу? А може, місцеві? Тоді чому у готелі оселилися, та ще й у найдорожчому номері? — без упину сипав він питаннями. — Послухайте, я завше оселяюся у «Мажорі» і не бажаю міняти свої звички. А тут ви! Поступіться, я вам грошей дам!

— А чи не хочеш, щоб ми тобі дали по шиї?.. Себто, грошей? — Рамир допив свій бокал і недвозначно вказав баронові на графин. Той налив.

— Ну, можливо, ми б і погодилися, та не за гроші, а за послугу, — Нод потягнувся до свого келиха, і погляд Самуса прикипів до його руки.

— Звідки він у тебе? — барон ледь не схопив його за великий палець.

— Це довга історія, — Нод запізно повернув перстень каменем усередину долоні.

— То фальшивий, — пояснив Рамир, наминаючи баранину.

— Хотів би я побачити ювеліра, який погодився б підробити цю коштовність, — цього разу розважливо мовив барон. — Хіба на Архіпелазі. А вам відомо, що це за перстень?

— Не дуже, — ухильно відповів Нод.

— Гаразд. А яку послугу ви б хотіли отримати, аби забратися з маяка? — зайшов з іншого боку Самус.

— Інформацію, пане бароне, інформацію, — відповів Нод, водночас, за курсантською звичкою, вибираючи хлібом залишки смачного соусу.

— Яку інформацію? — не вгавав рудий, здивовано спостерігаючи за очищенням тарілки.

— Завтра знатимемо, — Нод відкинувся у кріслі з фужером у руці, нишком підморгнувши Рамиру.

— Як завтра? А де ж я ночуватиму?

— У «Мажорі», — знизав плечима Нод. — Там аж чотири спальні!

— Статус аристократа не дозволяє такого...

— Самусе, — перервав Нод, — з усією повагою до Вашого, м-м-м, королівського походження...

— Ні, ви таки не з Гирлона, інакше б знали, що тут не заведено уголос говорити про це, — щиро образився барон, підхопившись із крісла і мало не перекинувши графин, однак Рамир вправно впіймав його, а Нод, трохи спантеличившись, вів далі:

— Вибачте, справді не знав. Гадаю, якщо Ви розділите величезні апартаменти з двома респектабельними чоловіками, великих збитків Ваш статус не зазнає.

— До речі, нам теж не потрібна зайва увага, — докинув Рамир.

— То якого ж ратха ви оселилися у «Мажорі»? — Самус знову сів. — Про вас уже, певне, пішов поголос, а коли оселимося разом, то і мене приплетуть.

— Слід придумати легенду на випередження, — запропонував Нод. — Ви, бароне, у яких справах раптом повернулися до Гирлона?

— Палеонтологічних, точніше, криптозоологічних.

— Щось мені підказує, — зауважив Нод, — що і в нас є практичний досвід криптозоології. Ну, от і будемо вважати, що маємо з Вами спільне хобі.

— Дивні ви, — знизав плечима несподіваний співрозмовник. — Утім,.. згода — розділю «Мажор» із вами. На одну ніч! Агов, Плансе!

У шатрі миттєво з'явився один з тих, хто приніс баронові крісло. Був він середнього віку, міцної статури, смаглявий, з чорною виплеканою шевелюрою та сивіючими бакенбардами. Пильно поглянувши на теплу компанію, запитав у барона низьким баритоном:

— Чого накажете, Ваша гоноровосте?

— Це мій камердинер, Планс, — назвав його Самус. — Нехай ще вина подадуть і десерт. Після баранини, панове, — барон поглянув на парубків, — рекомендую лимонне желе — воно з цим вином добре смакує.

— Гаразд, — першим погодився Рамир.

— Буде зроблено, Ваша гоноровосте, — Планс зник.

— «Ваша гоноро-о-о-о-восте!» — передражнив камердинера борець.

— Це форма звертання до осіб баронської гідності, — пояснив рудань.

— А навіщо тобі, гоноровосте, камердинер, якщо ти у спортивному костюмі ходиш? — Рамира не полишав іронічний настрій. — Розумію: гоноровий статус зобов'язує мати прислугу, і той самий статус дозволяє ходити до ресторану, мов до сільського генделика. Та ти мені скажи інше, пане криптозоофіл: що воно таке — отой викопний крег?

— Крег, друже криптозоохам, — одразу знайшов, що відповісти на образу барон, — це дивовижна тварина! — його очі спалахнули щирим захватом пізнання невідомого.

Прудконогий кельнер із трохи винуватим виглядом приніс желе. Було зрозуміло, що саме він повідомив Самусу, де шукати окупантів його улюблених апартаментів. За ним Планс ніс вино. Веселощі у дворі тим часом набирали обертів — стало гамірно, починалися танці.

— Утім, про крега ліпше побалакаємо деінде, пане Ноде, — запропонував барон. — Давайте після десерту поїдемо до однієї місцинки.

— Згода, — Нод занурив срібну ложку у ніжно-жовтаву масу. — До речі, а звідки Вам відоме моє ім'я? Ми ніби не називали себе.

— Як би Вам ото відповісти? — Самус красномовно поглянув у той бік, де зник прудконогий кельнер. — І Ваше ім'я, Рамире, я теж знаю від нього, — додав рудань. — Та менше з тим. Давайте так: я вам — про крегів, а ви мені — про те, звідки знаєте, що мені саме креги цікаві. Прямо зараз!

— Та будь ласка! — Нод стисло переповів випадково почуту вчора у кав'ярні розмову двох рибалок. — Отож я й припустив, що криптоботанів, себто палеозоологів не так уже й багато, а нахабних самовпевнених багатіїв серед них ще менше, тож Ви і є тим, про кого говорили рибалки. Так сталося, що віднедавна ми теж трохи цікавимося крегами.

— Підозрілий збіг якийсь, — насупився Самус. — Утім, ви таки не помилися. Рибалки говорили саме про мене. Завтра вони будуть тут. Мені подзвонив один з них — познайомилися із ним ще торік у Арді на князівській регаті. Сказав, що його товариш має свіжісінький зуб крега. Тому я терміново і повернувся до Гирлону.

— А скільки часу забирає подорож сюди з Ланоду? — поцікавився Нод.

— Від мого маєтку швидкісною трасою до Князівства автомобілем — трохи більше трьох годин. Морем значно довше.

Покінчивши з десертом, Нод з Рамиром віддали розпорядження адміністраторові готелю, дозволивши заселити у «Мажор» і Самуса. Тоді разом із ним сіли до сріблястого восьмимістного лімузину. Ним кермував той чоловік, який допомагав Плансу принести крісло — ще один баронів слуга. Помчали набережною.

Дет Дут качиною ходою походжав довкола порожнього столу для нарад у затемненому, обставленому масивними меблями величезному кабінеті головної резиденції дуумвірів. Підполковник Буртак переступав з ноги на ногу біля дверей.

— Ну, які новини про Кунстада? — звично кинув через плече Дет Дут.

— Майже ніяких, — підполковник почувався ні в сих — ні в тих.

— Ви розумієте, що з Вами буде за цей катастрофічний провал?

— Так точно!

— Гадаю, Ви усвідомлюєте: зараз Вас рятує лише те, що про цю справу вже довідався Сат Сат, і я втратив можливість самостійно ухвалювати рішення у ній. Та зарубайте собі на носі: якщо Ви спробуєте використати цю обставину, щоб перекинутися до його табору... В мене руки довгі, — дуумвір, вочевидь, був у вельми кепському настрої.

— Я розумію. Може, дозволите узяти на тортури того студента Кинава та ординарця Юса? — підполковник зробив спробу змінити хід розмови.

— Знову Ви зі своїми тортурами. Ще встигнемо. Якщо Кунстад утік, ординарець та студент можуть являти собою єдину нитку до нього. Ви ж самі про це казали. Утім, можуть і не являти. Що дає стеження за ними?

— Юс їздив до селища Кунстад. Людей розпитував, що могло статися із Нодом.

— Кепсько! Отже, він вірить у загибель Нода. Юса офіційно опитали?

— Так, але нічого значущого він не повідомив. Вважає, що Нод загинув.

— А із Кинавом старий не бачився?

— Ні, — пробурмотів Буртак.

— Це достеменно?

— Так...

— Як гадаєте, чому? Було б природно поговорити з тим, хто останнім бачив потопельників.

— Кинав у той день, коли Юс був у селищі, від'їздив до столиці.

— Навіщо?

— Родичам допомагав рибу доправити на базар.

— Гадаю, Ви безплідно згаяли ці два дні. Післязавтра чекаю на продуктивні ідеї! У двох напрямках — на випадок смерті і на випадок втечі Кунстада.

— Буде зроблено, — Буртак з полегшенням залишив кабінет.

У довгому порожньому коридорі панували сутінки — майже усі вікна затуляли щільні, важкі портьєри. Лише вікно навпроти сходів, що вели до службового виходу, виявилося незаштореним. Глянувши у нього, підполковник побачив у саду давно і добре знайомі йому три мармурові постаті на діабазовому постаменті — двох дуумвірів з дівчинкою у руках одного з них. Пригадалася пошепки розказана історія про те, що спочатку цей пам'ятник встановили на площі Піонерії, але коли про нього почали складати непристойні політичні анекдоти, у ідеологічному департаменті здогадалися про антипартійний задум автора. Композицію потайки, уночі вивезли з площі, а скульптора згноїли у концтаборі. Проте один з тодішніх дуумвірів не дозволив знищити витвір антипартійника, як те робили з іншими ідеологічно шкідливими творами. Правитель наказав встановити композицію у цьому садку — звісно, без жодних пояснювальних табличок. Так з тієї пори і стоїть.

Проминувши набережну, де вирував натовп вечірніх гуляк, лімузин привіз барона та його нових знайомців на західний край Нової бухти. Там, на околиці міста, над портовими складами знаходився щойно відкритий ошатний парк зі ставками, фонтанами та численними альтанками, які, за словами Самуса, можна було зайняти на вечір чи й на усю ніч. Барон розповів, що раніше на цьому місці була пустка, але коли почали розбудовувати склади, виявилося, що мальовничий схил над ними не потрібний для портового господарства та незручний для житлової забудови. Отож вирішили розбити парк.

Відвідувачів у парку було небагато — містяни цієї пори віддавали перевагу веселощам на вулицях. Барон повів Нода і Рамира кипарисовою алеєю угору до віддаленої альтанки, яка стояла над крутосхилом берега. Виявилося, що з цього місця з одного боку видно усю Гирлонську бухту, а з іншого хлопці впізнали у сяйві місяця ту скелю, біля якої затонув їх баркас, а за нею удалині — світло Арда і спалахи салютів над ним — там другу добу тривав фестиваль.

Рамир здивувався, що таке чудове місце ніким не зайняте. Самус пояснив, що про цю альтанку мало хто знає, бо він лише тиждень тому завершив її будівництво власним коштом. Князь Авур запропонував заможним підданцям безкоштовно отримати ділянки парку і впорядкувати персональні куточки на власний смак, проте відповідно до загального плану. Ще однією умовою суверена Гирлона було те, що парк лишатиметься відкритим для усіх охочих його відвідати, а єдиним зиском від вкладення коштів для меценатів стане можливість встановити таблички зі своїми іменами або ще якось потішити власний гонор.

— Я, щойно почув про цю чудову ідею, — хвалькувато розповідав рудий барон, — першим ділянку узяв. Найкозирнішу! Зацініть, який краєвид! Лише з цієї точки парку можна бачити обидві бухти. Тут, власне, закінчується територія парку, далі починається недоторканий ліс. Проект облаштування ділянки я розробив сам і першим затвердив його у муніципалітеті...

— А збудував, схоже, останнім, твоя потішена гоноровість, — Рамир торкнувся колони.

— То інші все похапцем робили, — Самус вказав кудись за кипариси, — а я — ґрунтовно, ретельно, на віки.

— Сам себе не похвалиш... — усміхнувся борець.

— Це Ваш герб, бароне? — Нод перервав кепкування, вказавши на освітлений ліхтариком щит над входом до альтанки. На щиті у зелено-чорному полі височіла біла фортечна вежа з трьома зубцями. Над кожним з них було зображено по білій зірці.

— Так, мій. Вежа, за задумом геральдистів, має означати незламність чистого духу, а зелено-чорне поле — силу і плодючість землі.

— А зірки? — запитав Рамир.

— Ця вежа направду існує у моєму маєтку. Її колись збудував один його попередній власник. Він був астрономом, а вежа правила за обсерваторію...

— А девіз який? — Нод поквапився поставити це питання, щоб зупинити Рамира, який уже готовий був виявити підозрілу для барона обізнаність з історією його маєтку.

— «Незламний чистим духом», — Самус вказав на напис під гербом. — Звідки такий інтерес до цих архаїчних причандалів? — він поглянув на праву руку Нода, на великому пальці якої світився золотий обідок перевернутого персня.

— Давайте вже зайдемо, — Рамир першим опинився у альтанці, вмостившись на лаві, яку було встановлено довкола круглого мармурового столу.

Самус дістав з валізки, яку прихопив з машини, пляшку коньяку та срібні чарочки й поставив їх на стіл.

— Це з моїх виноградників, — він розлив коньяк.

— Тепер про крега, Самусе, — нагадав Рамир.

— Креги — дивовижні тварини, — почав барон. — Нині наука вважає, що вони вимерли десь шістдесят тисяч років тому. Самці цього виду мали два життєві цикли — як гусінь, з кокону якої потім вилуплюється метелик. Креги-самці вилуплювалися з яйця у теплому піску південних прибережних пустель континенту. З моменту народження вони являли собою маленьких хижих рептилій, подібних до крокодильчиків, і одразу починали рухатися на північ. Дорогою харчувалися спочатку комахами, а коли підростали — іншими рептиліями: ящірками, жабами, тритонами. Вже у джунглях, які у ті часи широким поясом проходили майже по половині території нинішньої Республіки, креги полювали на габаритніший харч — мавп, змій, диких свиней. Проте до джунглів добиралися одиниці, решта гинули від зневоднення та голоду у пустелі. Саме у пустелях, завдяки їх скам'янілим скелетикам, цих монстрів вперше і відкрили вчені з Імперії. З джунглів вцілілі самці теплої пори року перебиралися до помірних широт і чисельними тоді річками та болотами рухалися на північний схід, поїдаючи усе, що ворушиться. У цей час вони вже сягали п'яти метрів завдовжки та десь тонни з півтори вагою. Ті особини, які встигали до зими дістатися північно-східного узбережжя материка, впадали у сплячку в печерах піку Волі. У доісторичну добу той пік був діючим вулканом, точніше, цілою системою вулканів з багатьма жерлами, які диміли над самим узбережжям океану. Решта, кого зима заставала на поверхні, гинули.

Температура у печерах тривалий період часу була стабільна, і під її дією з крегами відбувалися дивовижні метаморфози. Вони вкривалися слизом, який твердішав, перетворюючись на гігантський кокон. У ньому в рептилій відростали перетинки між пальцями лап, вони вкривалися шерстю, хвіст з вертикального, як у алігаторів, перетворювався на плаский, подібний до бобрового. На черепі з'являлися дві або три пари невеликих кістяних наростів, подібних до рогів, спрямованих назад. Росли вони дуже повільно, але протягом усього життя, тож за ними можна було визначити вік тварини. З кокону самці вилуплювалися за два роки — голодні, худі та злі. Вони схилом скочувалися у океан, де до узбережжя на скупчення планктону саме підходили кити. Їх молодь креги й поїдали. А набравши вагу, поодинці мігрували вздовж південного узбережжя континенту до тоді ще геть пустельних і незаселених людьми островів Архіпелагу, де зустрічали самок. Ті так само припливали у протоки поміж островів раз на чотири роки. У страшних, найграндіозніших у тваринному світі двобоях самці здобували собі пару. А після того, як відбувалося запліднення, вони самітниками відправлялися полювати. Креги — і самки, і самці — залишалися на вершині харчового ланцюга в усіх морях Деоли. Єдиний повністю збережений екземпляр туші крега знайшли у кризі на полюсі — вчені припускають, що він на білих ведмедів полював.

— А самки де ж бралися? — запитав Рамир, який ловив кожне слово оповідача.

— Народжувалися біля берегів Архіпелагу, але не з яєць, а у живородний спосіб — з утроби.

— Нічого собі! — не витримав Нод. — Самці і самки народжувалися у різний спосіб!

— Більше того! Самки, своєю чергою, були двох, так би мовити, типів. Одні — крупніші за самців, вкриті шерстю — справжні чудовиська, більше двох десятків метрів довжиною. Вони народжували лише самок — як собі подібних, так і дрібніших, схожих на крокодилів. Тип новонародженої самки залежав від віку її матері і тривалості вагітності. Великі, вкриті шерстю народжувалися у старших самок, які до того вже двічі або тричі народили рептилій, і перебували в утробі приблизно удвічі довше, ніж рептилії. Волохаті залишалися у зграї біля матерів, а рептилії, народившись, одразу ховалися у темних печерах підводних скель, де до них не могли дістатися матері та самці, які намагалися поїдати цих ще беззахисних дитинчат. Досягши зрілості, самки-рептилії мігрували до південних берегів континенту, вибиралися на пустельні пляжі й там відкладали яйця, з яких і народжувалися лише самці. Запліднювалися самки-рептилії за допомогою партеногенезу — без статевого контакту із самцями.

— Цикл, таким чином, замикався! — зрозумів Рамир. — От цікаво, а на наш баркас позавчора напала волохата самка чи самець крега?

— Що?! — не повірив почутому барон. — Який баркас? Де?..

— Згодом, пане бароне, — сказав Нод. — А звідки про життя крегів відомо так достеменно? Адже вони вважаються давно вимерлими тваринами.

— Вчені в Імперії багато років проводили палеонтологічні дослідження. Там грошей на науку не шкодують! Я навмисне їздив до них, коли дізнався, що є певні свідчення про те, що креги могли вижити.

— Яким чином? — знизав плечима Рамир. — Шляхи міграції самців до піку Волі давно перерізано цивілізацією — болота висушені, річки загачені. Великі самки втратили кормову базу — люди, он, і китів з акулами вже майже винищили.

— І вулкан на піку Волі давно згас, — додав Нод, зітхнувши.

— Усе так, — погодився Самус. — Проте за останні двісті років кілька разів надходили повідомлення, що тварини, подібні до крегів, траплялися рибалкам та морякам. Це можна було б вважати звичайними побрехеньками, але до палеонтологічного музею в Імперії потрапили череп крега, якому не більше ста років, та кілька зовсім свіжих зубів. А ще мені вдалося купити на чорному ринку викопних артефактів у Тасаві хребець довжиною у п'ятдесят сантиметрів, який, швидше за усе, теж належить крегові.

— Стародавній? — запитав Нод.

— Ні, йому менше півстоліття. А тепер от ці Фрей зі Стафом, ті рибалки з Арда...

— Самусе, у крега верхня щелепа виступала над нижньою і закінчувалася шаблеподібними іклами? — запитав Нод, пригадуючи перекушену акулу.

— Так. У самок, що вкриті шерстю. То де і коли ви його бачили?

— Кажемо ж: позавчора, ближче до вечора, у морі неподалік Арда, — спокійно відповів Нод, вказавши рукою у бік згасаючих міських вогнів на заході.

Не торкаючись обставин, які змусили їх з Рамиром вийти у море, він описав баронові сцену полювання викопного хижака на бичачу акулу. Самус так захопився цією оповіддю, що й не розпитував ні про що інше. Коли на обрії за Бурегоном з'явилися перші промені світанку, усі троє вирушили до готелю, де відразу полягали спати.

Уві сні в розкішній спальні у «Мажорі» Горанг, перш за все, розпитав Нода про імперську делегацію та про барона-бастарда. Щодо крегів зневажливо кинув: «Дурниці то усе, хлопчачі захоплення, не варті уваги». Однак наголосив, що дружба з Самусом Доргом може бути вельми й вельми корисною. Затим порадив надійно сховати усі речі, що засвідчують право Нода на трон, а тоді довго й нудно розповідав про релігійні вірування, що розвинулися на Деолі поза межами Республіки.

Слухаючи ті оповіді привида, Нод подумки повертався до карколомних та швидкоплинних змін у його житті — не минуло й тижня, як він із курсанта-сироти у захланній Республіці перетворився на одного з найбагатших чоловіків «вільного світу», а у перспективі — ще й короля. З іншого боку, накочувалися острах та невпевненість, адже він враз опинився у вирі протистояння надпотужних сил, ворожих йому та небезпечних... За цими тривожними думками хлопець не помітив, як Горанг замовк і пішов.