Білий замок на Чорній скелі

25. Анклав часопростору

У двері спальні саме стукав королівський ад'ютант з повідомленням, що віце-канцлер, пан барон Дорг наполягає на терміновій зустрічі з Його величністю. Горанг, який поза анклавом набув свого звичного розмитого вигляду, пробурчав щось про те, що у його часи ніхто не наважився б брутально порушити етикет, вламуючись зранку до почивальні суверена. Для того мають бути дуже вагомі причини. Щойно брама у стіні зачинилася, як Самус, геть зневаживши вимоги пристойності, хутко увійшов до спальні. Під пахвою, мов справжній бюрократ, він тримав шкіряну теку. Скоса глянувши на Горанга, немов здогадуючись, що покійний суверен не схвалює цього вранішній візит, та здивувавшись, що чинний суверен уже на ногах, Самус, замість побажати королям доброго ранку, з порогу вигукнув:

— Ноде, є новини стосовно Кинава! Тобто Ваша величносте, я хотів сказати! Міністерство закордонних справ Конфедерації ще витримує дипломатичну паузу з відповіддю на депешу, однак Кинав сам спромігся дати про себе знати. Як відомо, закони Конфедерації чітко регламентують права біженців з Республіки та процедуру їх натуралізації, — дуже здалеку почав барон, кинувши теку прямо на незастелене ліжко. — Як не дивно, але законів там чітко дотримуються. Уяви... Себто уявіть собі, Ваша величносте, закони виконує навіть їх секретна служба.

— Не зволікай, Самусе! — нетерпляче поквапив Нод друга. — Кажи вже про Кинава, бо як зволікатимеш, я не скажу тобі, де ми щойно говорили з Рамиром!

— З Рамиром?! — витріщився барон. — Ти вина учора на радощах перепив, чи що?

— Самусе, ти розповідай, не випробовуй наших королівських нервів! — примара покійного суверена набула темно-пурпурового кольору.

— То з Кинавом усе добре? — нетерпляче перепитав Нод.

— Так. Він живий-здоровий, — із задоволенням повідомив барон. — За законами Конфедерації, його не мали права ізолювати десь, наприклад, на гауптвахті. Щойно він з'явився на території Конфедерації, одразу ж, як і всі втікачі з Республіки, опинився під захистом юрисдикції війта прикордонного селища, побіля якого перетнув лінію кордону.

— Хороший закон, — похвалив Нод. — Може, нам і собі такий запровадити?

— Ти парламентський монарх, тож шукай для цього підтримки у депутатів, — зловтішно відповів Самус. — Далі було так...

— Чекай, а звідки ти усе це знаєш про Кинава? — поцікавився Горанг.

— З вранішніх газет Конфедерації. Ось посол прислав депешу з викладом змісту сьогоднішніх статей, — барон дістав із теки кілька машинописних аркушів. — Велике діло телеграф, скажу я вам. Завтра, я певен, це і наші газети надрукують. Отже, спецслужба Конфедерації Кинава, звісно, допитала, навіть потримала три доби у своєму ізоляторі під приводом карантину, але тоді мусила відпустити до готелю. Єдине обмеження, яке на нього було накладене, це неодмінно щодня відмічатися у поліцейському відділку. Перше, що зробив Кинав, коли отримав свободу...

— Пішов до борделю, зчинив там п'яний дебош, і це потрапило до газет, — майже жартома припустив Горанг.

— Ні, він скликав пресову конференцію і повідомив на ній, що має у своєму розпорядженні колекцію унікальних перлин, що належать до історичного спадку герцогів Азборанів. Заявив про намір повернути коштовності законному власнику — себто тобі, Ноде, а спецслужба Конфедерації чомусь перешкоджає цьому шляхетному наміру, затримуючи його на території країни. Тому Кинав звертається до прогресивної громадськості Конфедерації із закликом висловити свій рішучий протест проти сваволі, бла-бла-бла. Після прес-конференції редактор місцевого журналу «Конфедерма» власною машиною у супроводі ще кількох журналістів відвіз Кинава до нашого посольства.

— Ну, і слава Зорі! — Нод полегшено відкинувся у кріслі. — Я вже був подумав, що той наш план справді геть дурний...

— Мушу погодитися, що попри усю... слабкість, скажімо так, вашого плану, він таки зрештою спрацював, — визнав свою помилку Самус.

— Знаєш, бароне, — відповів Нод. — Ідея використати перли задля привернення уваги преси у «вільному світі» виникла, коли Рамир, Кинав і я у рибальській садибі Кунстадів планували втечу з Республіки — щиро кажучи, під пиво. Лише опинившись тут, я збагнув усю вразливість того наміру.

— Власне, а чи не простіше було б відразу піти до посольства? — практично поцікавився привид.

— Гадаю, що ні. Розголос у його ситуації був найкращим кроком, — похвалив стратегію втікача Самус. — Хто знає, як довго чинилася б тяганина у його справі в посольстві, якби про неї не було відомо пресі. Кинав же не знав, що ми його вже розшукуємо. Посольство могло й не взяти його під свій захист відразу, а за час, поки він перебував би в очікуванні рішення, із ним та з перлами могло б трапитися будь-що.

— Гаразд, Самусе! Накажи негайно надати Кинаву який-небудь дипломатичний імунітет, і нехай його терміново везуть сюди, — порекомендував Горанг.

— Вже зроблено, щоб Ви знали! — із задоволенням повідомив Самус.

— Я ж казав, що з тебе буде добрий урядовець, Самусе, — похвалив віце-канцлера Нод. — От матуся твоя радітиме!

— Вже радіє, — пробурчав барон. — Та це, однак, не усі термінові новини...

— Якими б вони не були терміновими, але ранковий туалет ще ніхто не скасовував, — король прозоро натякнув, що ще й зуби зранку не почистив. — Іди до мого кабінету, а я швидко приєднаюся. І сніданок туди замов, бо на їдальню часу катма.

Горанг заявив, що він на заслуженому відпочинку, тож до робочого кабінету не піде, а хоче трохи на самоті прийти до тями після надто чисельних та яскравих вражень цього ранку. Хвилин за п'ятнадцять Нод у супроводі ад'ютанта та камердинера вже дістався свого нового робочого місця. Виявилося, що такий супровід є неодмінною вимогою придворного етикету, і позбутися почту наразі неможливо. Та й сенс у цьому сьогодні був, бо щойно коронований суверен мав усі шанси заблукати у досі малознайомому палаці, вперше йдучи до свого кабінету.

Віце-канцлер у внутрішніх справах, добропорядний Пилип Бобошко чекав на короля під дверима кабінету разом із Самусом. Несподіваний злет на високу посаду не застав детектива зненацька. Він цілком природно почувався у вишуканому мінімалізмі інтер'єру робочого місця суверена, якось невимушено демонструючи шану до статусу монарха, однак робив це з гідністю, без жодної запопадливості царедворця. Щойно вони утрьох увійшли в кабінет, Самус повідомив, що королева Ауранія ще до коронації Нода сама подбала про облаштування кабінету свого наступника на троні. Великий стіл зі світлого дерева стояв біля вікна, яке виходило на паркову галявину, вкриту рівним килимом якихось в'юнких рослини. Вони цвіли білими та червоними квітами. Навпроти столу на стіні висів портрет загиблого у заколоті шістдесят п'ятого герцога Азборана. Розмістити його там, за словами добропорядного віце-канцлера, також наказала Ауранія, щоб нагадував про походження господаря кабінету. Нод був зауважив до Пилипа, що у кабінеті є ще місце і для портрету Горанга III, який можна було б перенести з галереї, але у відповідь почув:

— Даруйте, Ваша величносте, проте чи не стане переміщення портрету без дозволу короля Горанга порушенням суверенітету особистості привида покійного суверена Ланоду?

— Подвійне порушення суверенітету, кажете? — посміхнувся Нод. — Суверенітет суверена Ланоду. Ні, на таке блюзнірство навіть я не піду. Нехай «резиденція» привида лишається у галереї. Самусе, що ти ще маєш терміново повідомити?

— Допоки ми тут розбиралися із заколотниками та відновлювали лад у нашій розвідці, події в Республіці розгорнулися цілком несподіваним чином, — було помітно, що баронові кортить швидше поділитися сенсаційними новинами. — Розвідданими про це від гирлонської резидентури у Тіапулаті люб'язно поділилася сама Дуаліада Еревса. Дуумвір Сат Сат, який несподівано одужав після інсульту, оголосив дуумвіра Дета Дута зрадником, вбивцею і педофілом. У відповідь той заявив, що Сат Сат розкрадає майно Республіки у особливо великих розмірах, психічно залежний від розкошів і взагалі агент Заходу. Гирлонський резидент зазначає, що усі ці обопільні звинувачення мають під собою вагомі підстави та є далеко не вичерпними. Крім «агента Заходу», звісно.

— Тьху ти! — аж розсердився Нод. — Я й не думав, що у чутках та політичних анекдотах про дуумвірів так багато правди.

— Наразі важливішим для нас є те, — втрутився Пилип, — що Республіка, ймовірно, стоїть на порозі мало не середньовічної усобиці. Я розпорядився з'ясувати, що думає стосовно цього підполковник Буртак...

— Таки згодився нам цей хитрун, — невесело посміхнувся Нод. — Варто бути із ним обережнішим! Зрадник — завжди лише зрадник.

— На моїй роботі не перебирають джерелами інформації, Ваша величносте, — відказав колишній детектив, виймаючи зі свого саквояжа кілька аркушів. — Ось протокол його опитування. Мушу доповісти, що нам таки доведеться рятувати колишню вітчизну Вашої величності. Буртак прогнозує, що поліція, переважна більшість партійних функціонерів та державні службовці підтримають Сата Сата, а от армія та секретні служби будуть на боці Дета Дута. Народ лишатиметься осторонь, бо йому байдуже те борюкання за владу, але якщо протистояння виллється у бойові дії, владі у Республіці може прийти кінець з усіма кепськими для мирного населення наслідками.

— Знаєте, панове, — Нод, пробігши очима протокол, передав його баронові, — я більше боюся не так вуличних боїв, як іншого...

— Чого ще? — спохмурнів Самус.

— У Республіці десятками років будували планову економіку. Кожний вид товару, окрім хіба трьох-чотирьох харчових продуктів, виробляло лише одне підприємство, включно із медикаментами. Ніякої конкуренції, ніякого вибору для покупця. Система постачання підприємств так само монопольна і цілком залежна від влади. Якщо влада порине у боротьбу всередині себе, ланцюги постачання миттю розірвуться. Зупиниться геть усе. Тоді настане голод, почнуться епідемії, розквітне бандитизм...

— Це називається гуманітарною катастрофою, — авторитетно зазначив Самус. — Але ж у Республіці мають бути стратегічні запаси палива, харчів та медикаментів! Ще років п'ятдесят тому такий запас було створено у Ланоді.

— Буртак твердить, що цей запас першим і стане предметом спекуляцій з боку тих чинуш, які ним порядкують, — повідомив добропорядний віце-канцлер.

— Тоді Республіці доведеться закуповувати усе необхідне у нас чи деінде, — сказав Самус.

— Запаси валюти теж миттєво розікрадуть, тут до ворожки не ходити, — відповів Пилип. — А новій узятися нізвідки, бо деревину та вовну, які у Республіки ще потроху купують інші країни, неможливо буде доправити покупцеві.

— Чого в Буртака не забереш, так це знання системи, якій він служив, — мовив Нод. — Вельми ймовірно, що гуманітарна катастрофа у Республіці невідворотна. Мусимо негайно спланувати наші дії на цей випадок!

— Погодьтеся, колего, — вдавано церемонно звернувся Самус до Пилипа, — що я таки не з гірших суверена підігнав нашому славному Ланодському королівству.

— А таки так, Ваша гоноровосте, — підіграв другові Пилип, і вони обоє світлими й безневинними поглядами вперлися у Нода.

— Знав би наш бережений Зорею вірнопідданий народ, яких направду мало-серйозних суб'єктів на віце-канцлерів призначають! — Нод повернув Самусові з Пилипом доброзичливий і геть не іронічний погляд, і усі троє розсміялися. — Буртак там щось говорив про резервний центр радіосповіщення... Це може стати нам у нагоді. До діла! Підготуй, Самусе, мої термінові таємні телефонні переговори з усіма головами держав. Межиморцям тільки не подзвони випадково, — злегка пожартував він над другом. — Маю до колег одне, але дуже стратегічне питаннячко.

— Те питаннячко якось стосується Рамира та Еради? — з надією перепитав барон. — Ти ж, Ноде, допіру згадував, що ніби десь говорив із ним. Сподіваюся, не на тому світі.

— Не те, щоб на тому, але і не у нашій з вами актуальній дійсності, — додав туману Нод. — Ми балакали з Рамиром у одному анклаві...

Нод коротко розповів віце-канцлерам про розмову у Білому замку за кавою, в ході якої невідома субстанція прямо з-за столу викрала юного Марка, та про небезпеку, яку джерело Зла становить для Деоли. Самус із Пилипом після усього, що впало на їх голови останнім часом, поставилися до почутого вже зі звичною готовністю до негайної дії. Цього разу — захищати усю планету. Самус, звісно, дуже зрадів, що нарешті є звістка про закоханих, а Пилип лише перепитав, чи Рамир — це саме той друг Його величності, з яким вони здійснили втечу з Республіки на баркасі, і чи не він згадувався у гирлонській пресі у зв'язку із сенсаційним зникненням князівни Еради Гирлонської. Отримавши ствердні відповіді на обидва питання, детектив заявив, що й гадки не має, як відшукати Марка — у його практиці нічого подібного не траплялося.

— Нам тут може знадобитися пані Загра, — відповів на те Нод. — Давно я про неї не чув за усіма клопотами. Як вона там почувається?

— Та що їй зробиться? — реготнув Самус. — Втішається там зі своїм охоронцем на моїх харчах. Я вже другий рахунок оплатив за ящик «Сивого Тасаву».

— Сподіваюся, ти не вимагатимеш відшкодування з держбюджету? — майже всерйоз висловив надію суверен. — Я от над чим міркую. Схоже, її теоретичні припущення щодо «сірини», як вона зве те явище, можуть мати під собою цілком реальне підґрунтя. А що, як Загра знає про властивості сірої матерії більше, ніж нам розповіла? Можливо, вона здогадується і про джерело кваркового дисбалансу.

— Розумію хід думок Вашої величності: можна припустити, що зниклого Марка слід шукати у цьому джерелі, — підхопив нитку королівських міркувань добропорядний. — Я не маю певності, що ми його знайдемо. Ще менше надії на те, що він буде живий.

— І я не виключаю цього, на жаль, — погодився Нод. — Та нехай сюди доправлять Загру. Після засідання кабінету міністрів я планую знову відвідати анклав. Разом із Самусом, з вами та пані професоркою. До речі, нехай прихопить із собою пляшку «Сивого Тасаву» — віддячимо отаману за гостинність.

— А Горанга хіба не візьмемо? — не забув про інтереси привида Самус.

— Неодмінно візьмемо! Лише він зуміє надіслати сигнал Михайлу, щоб пан отаман відчинив нам браму. Яких іще клопотів ти, пане бароне, притарабанив нам зранку?

— Наразі з Вас досить, — підвівся Самус. — Мені час. Принц Фелім уже, певне, чекає на перший урок водіння.

— Обережніше з ним — не доведи Зоря, щоб він ще лоба собі розбив, — застеріг Нод. — Султан, кажуть, дуже над ним труситься.

— Та не вчіть вченого, Ваша величносте, — трохи розсердився барон. — Сам знаю. Тобі он теж, між іншим, час вчитися автівку водити.

— Сам знаю, — передражнив його молодий суверен. — Йди вже до принца!

Засідання уряду, всупереч очікуванням Нода, пройшло досить бурхливо. Міністри з числа тих, хто лишився від попереднього уряду, наввипередки намагалися продемонструвати молодому королю свою обізнаність та працьовитість. Вони переривали один одного, сперечалися, запопадливо апелюючи до Нода та прем'єр-міністра Гааза Арондара. Пристарілий академік, однак, маючи досвід наукових суперечок, майстерно тамував пристрасті — десь гримав на колег, а десь жартував. Нові члени уряду, навпаки, були лаконічними й діловитими. Нод з подивом зауважив, що йому не лише цікаво брати участь у засіданні, але він ще й цілком добре розуміє предмети обговорення. Навіть виникла підозра, що присутні навмисне говорять так, щоб він легко міг розібратися, про що йдеться.

Утім, з поведінки Самуса та Пилипа було видно, що все відбувається цілком природно — віце-канцлери й собі захопилися ходом обговорення. Насамкінець прем'єр поставив питання про розширення меж охоронних зон королівських природних заповідників. Ухвалили розширити, всупереч позиції королівської спілки мисливців. Нарешті, порядок денний вичерпався. Нод, вислухавши компліменти щодо того, як швидко він входить у курс державних справ, що їх так само навперейми висловили молодому королю старіші члени уряду, нарешті закрив засідання.

Загра Пом вже чекала у королівському кабінеті, куди її з маєтку у Тасавському передмісті доправили люди Бобошка. Коли увійшли Нод, Самус та Пилип, професорка навіть зробила спробу присісти перед королем у придворному реверансі. Зробила вона це трохи незграбно, так, що ніхто й не збагнув, чи то вчена дама у такий спосіб кепкувала з нафталінових вимог етикету, чи, навпаки, намагалася їх дотримуватися, як воно вже в неї виходило.

Відпустивши охорону, Нод попередив професорку, що їй доведеться познайомитися з цілим рядом дивовижних феноменів та опинитися у справді фантастичних обставинах. Пилип додав, що все почуте і побачене пані Загрою далі являє собою велику державну таємницю. Вона вислухала їх обох мовчки, лише нахилом голови давши зрозуміти, що усвідомлює всю відповідальність за дотримання «режиму нерозголошення». Трохи повагавшись, ще додала, що обстеження генератора сакральності престолу, як вона сподівається, дасть змогу пролити світло на чимало наукових загадок сьогодення. Однак на професорку чекало розчарування — Нод повідомив, що наразі пані Загру запрошено не задля дослідження генератора, а для того, щоб вона поділилася своїми знаннями та гіпотезами про природу сірої матерії. Ділитися, між іншим, доведеться не лише з людьми, але і з надприродними сутностями, про існування яких вона й не здогадувалася. Король стисло ввів її у курс подій, розповівши про анклав, про Михайла та Ілька з Лахудриком, про те, що їх привело на Деолу, а також про те, як сірина викрала нещасного Марка.

— А у релігійних міфах вашої секти щось згадується про сутностей потойбіччя, окрім, власне, Ратха? — запитав у колишньої сектантки добропорядний, який і сам ще не оговтався від усього нещодавно почутого від Нода.

— Невже Ви, пане Бобошко, — з почуттям зверхності відповіла професорка, приховуючи за нею великий подив, — за усієї Вашої інтуїції досі не допетрали, що усе те релігійне вчення ратханарів — то чистісінька вигадка? Лідери групи біженців з Ратхана створили секту лише з метою зберегти своє керівне становище серед одноплемінників. Коли ж вони зрозуміли, що демократична влада Залізних Гір готова потурати усіляким їх «особливим релігійним потребам», то просто використовували ту свою «релігійність», щоб поширити вплив у країні. Зрештою, навіть до парламенту дісталися, а тоді й до інших країн пробралися.

— А жахливі ритуали спалення людей? — спохмурнів Самус.

— Теж щоб страху нагнати, — визнала професорка. — Жахіття та загадковість — дуже помічний спосіб тримати фанатиків у покорі та відданості.

— То ця релігія від самого початку була цілковитим фейком? — перепитав Нод, щиро обурившись не так за наївних адептів Ратха, як за давніх резидентів розвідки Ланоду. — А мої пращури до неї ставилися серйозно!

— Якщо абстрагуватися від усіляких нісенітних текстів заклинань, психоделічних глиняних черепів крегів, а також антикварних причандалів старих збоченців на кшталт графа Вульснера, то у сухому залишку побачимо лише маркетингову мережу для поширення такого собі синтетичного порошку. Я ще замолоду спромоглася розгадати його компоненти...

— Як лаконічно й цинічно Ви усе пояснили, — процідив крізь зуби Пилип. — Отже, ваша секта ловила нових адептів на синтетичний наркотик, а прибутки від його продажу троє керманичів використовували для збільшення свого суспільного впливу. Попервах у Імперії, а тоді і в нас. Ви ж, пані професорко, використовували свою частку дивідендів ще й для досягнення власної наукової мети — дістатися до генератора сакральності, тоді як двоє інших керманичів секти мали на меті лише владу та гроші.

— Ви так само не пасете задніх у цинізмі, — незворушно відповіла професорка, — якщо так точно зрозуміли мої мотиви та дії, до яких ті мотиви спонукали. Однак рівня мого цинізму Ви все ж не усвідомлюєте. Я випереджу Ваше наступне питання, пане Бобошко, і скажу, що підпільне виробництво порошку в Імперії процвітає завдяки сприянню високих чинів імператорського двору. Полюбляють вони цей продукт. Я можу допомогти Вам викрити їх. Уявляєте, який скандал зчиниться? У Межимор'ї вельми ревно ставляться до психічного здоров'я нації. Що то буде, коли піддані імператора дізнаються, що трон обсіло кодло наркоманів! Гадаю, після розголосу цих фактів Імперії стане не до міжнародних інтриг.

— Справді, — підтримав ідею Самус. — Не завадило б трохи вгамувати загребущих наших сусідоньків.

— Ми до цієї ідеї ще повернемося, — підвівся Нод. — Наразі час рушати до анклаву.

Він покликав Горанга. Привид не одразу з'явився на очі — для годиться трохи із невидимості побурчав, що він теж має право на відпочинок. Однак почувши, що вони знову йдуть до Білого замку, тепер у ширшому товаристві, він без подальших зволікань спрямував сигнал, як навчив його Лахудрик, до кабінету отамана та першим пройшов крізь браму, що виникла у стіні.

Загра з усіх сил намагалася вдавати, що зовсім не дивується усьому довкола. Четверо чоловіків, рахуючи привида, так само вдавали, що вірять у її вчену незворушність. Однак переступаючи поріг брами, жіночка таки трохи завагалася. Самус — також. Та акуратно підштовхнуті у спини Пилипом, який ні на мить не виявив остраху, професорка та барон таки увійшли в кабінет.

Михайло з Лахудриком, Рамиром та Ільком чекали на гостей. Нод коротко назвав тих своїх супутників, які потрапили до анклаву вперше — Самуса, Пилипа та Загру. Лахудрик заздалегідь подбав про виноград, маслини, сири та червоне вино на столі. Під столом, висолопивши язик, лежав Гавер. Побачивши професорку, він підхопився, загарчав та, мало не перекинувши наїдки, одним стрибком опинився біля неї. Загра не дуже злякалася — відступила лише на крок. Вся її увага була прикута до Мишка та Лахудрика — як-ніяк, вона вперше бачила сутностей світу невидимого. Звісно, не беручи до уваги привида, з яким познайомилася щойно. Потрапивши до анклаву, Горанг знову виглядав таким собі трохи підстаркуватим, але ще міцним чоловіком, хіба трохи прозорим. Він кинув на професорку такий погляд, що та аж зашарілася. Ілько тим часом вхопив пса за ошийник і відвів у куток. Загра одним рухом дістала з чималого старомодного ридикюля пляшку «Сивого Тасаву» і додала її до столового натюрморту.

— Прошу, — Михайло вказав усім на стільці біля столу. — З моменту, коли Ваші величності залишили замок, тут минуло близько години. Я у цей час намагався знову сканувати планету, але марно. Можливо, те сіре багно забрало Марка звідси кудись деінде у галактиці.

Вочевидь, господар замку був дуже засмучений власною неспроможністю врятувати викраденого в нього на очах юнака.

— Пані професорка, напевне, має якісь ідеї щодо властивостей тієї матерії, — Нод жестом попросив Загру до слова.

— Це лише припущення, — застерегла професорка, випроставшись на стільці. — Моя теорія полягає у тому, що тієї миті, коли після Великого вибуху Добро і Зло розділилися з первинної сірої субстанції, почали утворюватися безліч типів сполучень Добра і Зла одне з одним у всіх пропорціях, себто у всіх кольорах та відтінках, зокрема і сірого, — Загра, вкинувши у рот виноградну ягоду, впевнено повела далі. — Для повторного утворення ідеальної сірої матерії досить будь-якої кількості Добра і Зла — головне, щоб вони поєдналися у рівній пропорції: один до одного. Коли ж має місце мінімальна перевага кварків над антикварками чи навпаки, така субстанція, лишаючись сіриною, отримує здатність розвиватися. Якщо більше антикварків, вона темнішає, набуваючи більше ознак Зла, а якщо більше кварків — світлішає, тобто розвивається у бік Добра. Можна припустити, що ми маємо справу з сірою матерією, яка на шляху своєї еволюції у бік Зла досягла вже такого етапу, коли кількість антикварків неможливо компенсувати наявними кварками. Швидше за все, лишилося зовсім небагато часу до того моменту, коли ця сірина перетвориться на потужне джерело Зла.

— Цікава теорія, — трохи іронічно зауважив Ларудрик. — Отже, на Деолі певна кількість сірої матерії помчала еволюційним шляхом у бік Зла. Припустимо, що це так. Проте перетворення сірої матерії на джерело Зла потребує багато енергії. Ось. Де вона береться, на Вашу вчену думку, пані професорко?

— Цілком правильне питання, пане магістре, — похвалила його Загра. — Я гадаю, що шматки сірини, які вже набули забарвлення, бодай трохи відмінного від ідеально сірого, для свого розвитку використовують... інформацію!

У кабінеті запала цілковита тиша. Присутні якийсь час намагалися усвідомити почуте. Трохи зачекавши, професорка вирішила таки розтлумачити, що мала на увазі:

— Вам не спадало на думку, панове, — вона чомусь зверталася лише до Горанга, — що Добро і Зло — це, передусім, інформаційні явища?

— Хто б заперечував, — знизав плечима Горанг. — Та до чого тут розвиток сірини?

— До того, — втрутився Михайло, — що інформація, принаймні для сірини, має подвійну природу. Чи правильно я розумію, що згідно Вашої теорії «забарвлена» сірина, з одного боку, використовує знання для саморозвитку, а з іншого — в прямому сенсі перетравлює інформацію, перетворюючи на будівельний матеріал для збільшення себе в об'ємі?

— Саме так! — професорка дуже зраділа, що отаман підтвердив її висновки. — Сірина розростається та розумнішає водночас.

— Але ж генератор, який так само складається із сірої матерії, не збільшив своїх розмірів, — нагадав Нод.

— Ймовірно, там сірина ущільнюється, — просто пояснив його сумніви Михайло. — Цей процес може тривати дуже довго за людськими мірками. Можливо, за тисячі років генератор перетвориться на джерело Добра. До речі мої дані про швидкість зростання кількості кварків Зла на Деолі цілком узгоджуються з вашою теорією.

— Тоді виходить, що Марко знадобився сірині просто як носій інформації? — припустив Пилип. — Однак хіба він може знати щось вагоме?

— Тепер я розумію, чому сірину привабив саме анклав. Він є чимось аномальним для цієї планети, — Михайло потріпав загривок Гавера, який підійшов до столу. — Сірина могла відчувати, що ті, хто перебуває у замку, володіють значно більшими знаннями, ніж будь-хто на Деолі, а Марко просто виявився першим на лінії атаки. Тепер хто зна, де його шукати!

— Я не думаю, що сірина могла забрати Марка з Деоли, — знову заговорила Загра. — Шукати слід на планеті. Його величність, — вона зробила елегантний порух рукою в бік Нода, — розповів мені, що Ви, пане отамане, намагалися знайти у нашій історії природний катаклізм, який міг дати поштовх до розвитку сірини. Проте не знайшли. Мушу Вас розчарувати: мені про такі випадки теж невідомо. А щодо самої сірини, то наскільки я розумію, Ваша належність до сутностей Добра взагалі не дає Вам змоги з нею взаємодіяти. Припускаю, що нейтральність сірини поширюється і на її взаємодію з часом. Вона ніби проковзує по часовій прямій вільно, без опору, тож могла заховати хлопця десь у майбутньому чи у минулому.

— У майбутньому малоймовірно, — зблиснув бузковими очима Михайло. — Для цього потрібно подолати дуже потужний енергетичний бар'єр. Це помітили б на усій Деолі через природні катаклізми: землетруси, цунамі та виверження. Річ у тому, що Марко складається зі звичайної, а не із сірої матерії. Якби він перейшов енергетичний бар'єр майбутнього, ми б це відчули, а він не залишився б живим. Гадаю, його запроторили у минуле.

— Я не все зрозуміла, — зізналася Загра. — То перенести людину у майбутнє живою неможливо?

— Так. От уявіть собі, пані професорко, — шанобливо звернувся отаман до Загри, — як котиться колесо від воза, лишаючи слід. Там, де колесо торкається землі — то час теперішній, а слід — то час минулий. Майбутнє ж іще не утворило сліду. Якщо минуле Ви бачите, то майбутнє — ні. Щоб туди потрапити, треба випередити колесо. Це, виходячи з Вашої теорії, може безборонно та непомітно зробити до усього нейтральна сірина, але не предмет чи істота зі звичайної матерії. Такі об'єкти, аби потрапити у майбутнє, мають прорвати бар'єр, яким прийдешність відокремлюється від теперішності. Прорив у майбутнє неодмінно супроводжується енергетичним струсом часопростору, у якому ніщо живе й матеріальне вижити не може. На планеті від нього стаються усілякі природні катаклізми. Такого струсу, як ми знаємо, не було. Отже, Марко у минулому. Що ж, ще раз проведу повне сканування минувшини Деоли, але тепер шукатиму не сірину, а одного-однісінького юнака. Непросте завдання, однак здійсненне.

Михайло вийняв меч із піхов та поклав на підвіконня. У його довгих пальцях засвітилася вже знайома Нодові та Горангу куля — голографічна модель Деоли. Отаман повільно покотив її по вогняному лезу від вістря до руків'я, повертаючи на різні боки. Проминувши кулею зовсім короткий відтинок меча, Михайло різко загасив її у руках.

— Я знаю, куди забрано Марка, — зосереджено повідомив він. — Зафіксував його координати у просторі і у часі Деоли. Хлопчину затягло на п'ятдесят три роки у минуле, кудись до Залізних Гір. Спробую дістати його звідти.

— Ти певен, що це безпечно, Михайле? — занепокоївся Лахудрик. — Адже великий обсяг оскаженілої сірини може становити загрозу навіть для тебе! Ось! Що, коли вона навмисне забрала нашого нещасного мандрівника, щоб приманити тим більш привабливу здобич? Крім того, через дисбаланс кварків і антикварків ти не маєш змоги відкривати на Деолі брами у потрібну точку часу і простору. Ось.

— Ти сам бачив, що та сірина тікає від меча, — отаман зробив спробу заспокоїти магістра. — А до Марка я дістануся з Чумацького шляху.

— Звідки? — не приховала подив Загра.

— Звідси! — Ілько вказав на непримітні двері поряд з тими, що вели з кабінету на сходи. — Це, щоб Ви, пані, знали, брама у космос.

Не встигла Загра поставити наступне питання, як за Михайловою спиною випросталися два хмарні крила, очі зблиснули бузковим сяйвом, у правиці засвітився меч. На мить яскравим спалахом міріадів зірок до кабінету справді зазирнув космос — це відчинилися двері брами на Чумацький шлях. Ніхто й оком не встиг зморгнути, як Михайло, щільно причинивши браму за собою, вже зник.

Усім здалося, що отаман повернувся лише за мить після того як залишив кабінет. Однак виглядав він змарнілим та геть пригніченим, немов після кількаденної виснажливої подорожі або непідсильної роботи. Гавер першим кинувся йому назустріч, але зупинився майже біля ніг господаря — вочевидь, відчув його похмурий настрій. Притуливши меч у піхвах до стіни, Михайло заговорив:

— Марко потрапив до зовсім недалекого минулого. Гадаю, якби я не торкнувся тієї злої сірини мечем, шлях хлопця назад у часі був би значно довшим — десь більше сотні років і з трагічним кінцем. Утім, фінал і так виявився дуже сумним.

— Розповідай усе до ладу, — розсердився Ілько. — Марко загинув?!

— Ні, але для нинішнього часу Деоли його вже немає серед живих, — повідомив отаман. — Однак я бачив, що там, у минулому, він прожив хоча й важке, але цікаве життя. Навіть встиг написати та видати фантастичну книжку, що звалася «Білий замок на Чорній скелі». Описав у ній свої пригоди, починаючи від утечі з аулу, та майже усіх, з ким встиг познайомитися тут, у анклаві. Марко у тому часі не дожив і до п'ятдесяти років — помер у концтаборі дуумвірів. Наклад книжки майже весь було знищено...

— А чому ти не зміг повернути його сюди? — зиркнув Рамир з-лід лоба на Михайла.

— Коли Марко з'явився у минулому, — почав пояснювати отаман, вже трохи оговтавшись від щойно пережитого, — він одразу змінив дійсність планети. З Чумацького шляху, проглядаючи його життя, я раптом побачив написану ним книжку «Білий замок на чорній скелі», про яку мене запитували Ваші величності, — отаман поглянув на Нода та Горанга. — Отже, тепер ви живете у тій реальності, яку створено, зокрема, і за участі Марка. Якби я забрав його з минулого, усі обставини сьогодення розсипалися б на друзки.

— Усяке втручання в історію, пане Рамире, — Загра прийшла на допомогу Михайлові, — потягло б за собою лавиноподібний процес, який змінив би планету до невпізнанності. Наприклад, ані Ви, ані король Нод III тоді могли б і не народитися. А чи вдалося Вам, пане отамане, щось довідатися про те, чому шмат сірини почав еволюцію у бік Зла?

— Та чи саме він спричинив кварковий дисбаланс мало не на половину Галактики? — нагадав Лахудрик.

— Вдалося, навіть більше, — бузкові очі отамана засвітилися переможним сяйвом. — У Республіці є одне гірське озерце. З усіх боків його оточують скелі, а стоку води немає. Людина може потрапити туди лише однією покинутою стежкою, яку у давні часи проклали мисливці на барсів. От у ту дику місцину прямо звідси сіра матерія доправила Марка. Добре, що хоч у літню пору року. І тут починається найцікавіше. Гадаю, забарвлена кварками Зла сірина сама обрала це озеро собі за інкубатор, де вона могла збільшувати свою кількість.

— Ти про долю Марка ще не завершив, — нагадав Рамир.

— Я до цього й веду, — дуже по-людськи зітхнув Михайло. — Сіра матерія, переміщуючись у часі від актуальної дійсності до минулого, а тоді знову до цього часу, зуміла налагодити зворотний зв'язок власної еволюції. Тобто досягнувши якогось рівня самоусвідомленості, вона дійшла висновку, що може покращити власні якості, змінивши початкові умови свого розвитку.

— Зворотній еволюційний зв'язок! — у захваті зрозуміла професорка. — Неймовірно і геніально!

— Ви знову забули про Марка! — обурився Ілько.

— Не забули, — заперечив Михайло. — Спробую пояснити, у якій халепі могла опинитися Деола, а з нею, можливо, і весь Чумацький шлях. Марко, як ви, мабуть, вже здогадалися, знадобився сірій матерії, щоб використати його для свого вдосконалення...

— Невже Марко таки зовсім випадково став жертвою сірини? — Горанг поставив питання, що ніяк не давало йому спокою.

— Гадаю, вона атакувала анклав кілька разів з різних боків, створюючи пробоїни, крізь які сюди згодом потрапили Марко та Рамир, а тоді, зрештою, напала. Марко, як я й припускав, просто виявився першим, хто був на лінії атаки, — зітхнув Михайло. — Однак я таки порушив її плани, коли дотягнувся до неї мечем.

— Щось не схоже на те, пане отамане, — зауважив Нод.

— Річ у тому, — терпляче пояснював далі Михайло, — що сірина, навчившись пересуватись у часі, швидше за усе, планувала використати Марка у момент стрибка її власної еволюції, який був спричинений отрутою, налитою в озеро за наказом дуумвірів.

— Мова про усім відому демонстрацію бактеріологічної зброї, — здогадався Нод. — Республіка, анексувавши гирлонський порт Туапулат майже сто років тому, залякала тією отрутою країни Заходу, аби вони силою зброї не вступилися за Князівство.

— Відтоді між цивілізованим світом і Республікою опустилася «залізна завіса», ось. — пояснив Рамир Ількові і Лахудрику, які вже заплуталися в обставинах політичної історії Деоли. — Мешканці окупованого порту, яких силоміць зробили громадянами Республіки, повсякчас намагалися втекти на Захід, допоки дуумвіри не депортували їх далі від кордону.

— Повернімося до наших клопотів, — перервав цю розповідь Михайло. — Отрута якимось чином різко прискорила еволюцію сірої матерії. Вона стала мислячою та дійшла висновку, що їй знадобиться людина. Однак вийшло так, що коли я дістав сірину мечем, то збив налаштування параметрів тунелю у часопросторі, яким вона пересувалася. Тому Марка викинуло не у тому місці і часі, який планувався сіриною. Він опинився у високогірній місцині Республіки півстоліття потому. До озера, де розвивалася сірина, вона не дотягла хлопця кілометра з півтора.

— А що заважає сірій матерії повторити усе те саме знову з якоюсь іншою людиною? — поцікавився Рамир.

— Припускаю, що Мишко вже подбав про те, щоб раз і назавжди нейтралізувати ту небезпечно розумну, але падлючу сіру гниль, ось! — Лахудрик виразно поглянув на меч.

— Але ж Ваша природа, пане отамане, не дозволяє взаємодіяти з нейтральною сіриною! — здивовано занепокоїлася Загра. — Яким способом Ви змогли її нейтралізувати?

— Я, проте, здатний взаємодіяти із часом, — нагадав Михайло. — Діставшись до моменту, коли в озеро налили отруту, я врівноважив ті кілька кварків Зла, які дали змогу сірині різко прискорити свій еволюційний процес, такою ж кількістю кварків Добра. Сірина лишилася ідеально нейтральною, нездатною до еволюції. Вона вже не становить загрози Чумацькому шляху в усіх часах. І так пані професорко, ваші припущення виявились дуже точними, саме ця сірина в гірському озері, якій до перетворення на потужне джерело Зла лишалося півкроку, і спричиняла кварковий дисбаланс. Більше її нема. Незабаром відновиться і природний кварковий баланс. Тепер анклав Білого замку можна повернути на планету Земля. На Деолі він більше непотрібний.

— Ви полишите Деолу назавжди? — запитав Нод.

— Ваша Величносте, — поглянув йому в очі Михайло, — для вічності не існує поняття «завжди». — Повороти Шляху непередбачувані та заплутані. Хтозна, куди він приведе нас вже наступної миті. Хочу Вас попросити ще про одну річ. Повернувшись до палацу, будь ласка, вимкніть генератор сакральності престолу, бо він тепер перетворився лише на зайвий чинник збурень у потойбічні Деоли.

— Але ж генератор нам вельми прислужився! Можливо, він ще буде корисний! — засумнівався Нод.

— Такий потужний магічний артефакт спроможний дати змогу усіляким нематеріальним сутностям, не таким чемним, як оце я, — встряв Лахудрик, — без усякого запрошення швендяти містичним сподом планети. Ось. Його справді слід вимкнути.

— Окрім того, — продовжив думку отаман, — тепер, коли нам вдалося у зародку знищити причину зростання концентрації кварків Зла на Деолі, на ній відновиться нормальний плин речей і стан подій.

— Навпаки, — автоматично виправила Загра одну з вищих сутностей Всесвіту. — Слід говорити: стан речей і плин подій.

— Ваша рація, пані професорко, — Михайло посмішкою дав зрозуміти, що обмовився навмисне, аби трохи розрідити серйозність цієї розмови. — Тож, коли планета повернеться до звичного стану, активний генератор являтиме собою найбільш небезпечний для неї об'єкт.

— А може, генератор якось усе ж таки пов'язаний і з виникненням агресивної сірини? — вперше подав голос віце-канцлер закордонних справ, який весь час перебування у анклаві просидів мовчки, намагаючись збагнути те, що відбувалося навколо.

— Не виключено, — підтримав його домовик. — Хоча достеменно це з'ясувати вже неможливо. Ось.

— Якщо ми вимкнемо генератор, — знову занепокоївся Самус, — то більше ніколи не побачимо Горанга?

— Ви що, хочете, щоб я зовсім зник? — не так злякався, як образився привид на отамана.

— Навпаки, — заспокоїв його Михайло. — Коли Ваша величність вийшли зі свого портрету у потаємний хід за стіною галереї, то здобули цілковиту свободу пересування у потойбічні планети. Тепер зникнення Вам не загрожує.

— Уявіть, якби портрет раптом згорів у пожежі, — зловісно мовив магістр езотерики.

— То і я б розвіявся з димом, — зробив правильний висновок привид.

— А так?.. — підключився до гри Нод.

— А так ми й далі будемо терпіти його нудні зауваження, — підбив підсумок Самус.

— Чудово! — звеселився заспокоєний Горанг.

— Усе одно шкода вимикати, — вперто зауважила Загра. — Стільки наукових гіпотез залишаться неперевіреними!

— На Деолу насуваються часи карколомного розвитку техніки, тож вченим буде чимало роботи й без генератора, — розрадив її Михайло.

— Між нами кажучи, — хитро примружився Ілько, — може статися так, що технічний прогрес допоможе знайти нове, геть несподіване застосування для генератора.

— Зарано про це говорити, — Михайло підвівся з-за столу.

— Вирішено: ми вимкнемо генератор, — запевнив отамана Нод.

— Ой! Та ви ж нічого не їли! — Лахудрик запізніло вказав на «натюрморт» на столі, якого майже ніхто не торкнувся.

— Якось воно не до того було, — мовив досі похмурий добропорядний віце-канцлер внутрішніх справ.

— Знаєте, що? — Михайло взяв у руки пляшку «Сивого Тасаву» та подивився крізь неї на світло у вікні. — Перед тим, як я перенесу звідси на Землю Білий замок, запрошую вас ще раз навідати нас тут. Рамир тим часом приведе до Замку своїх супутників, які чекають на нього у Прайських горах. Згода?

— Ще б пак! — зрадів Нод. — Буде дуже добре, якщо князівна повернеться до Гирлону саме з Ланоду.

— Тоді до зустрічі, — Михайло відчинив браму до королівського палацу. Потискаючи руку Нодові, він примружився та таємничо зауважив: — Сподіваюся, Вашій величності буде до снаги впоратися з клопотами, які незабаром виникнуть через розширення Вашого Королівства.

Низькі темні хмари над задушливим Тіапулатом усе ніяк не проливалися грозою. Десь оддалік блимало і гриміло, а на столицю колишньої Республіки не падало жодної краплин. Спітнілий Дет Дут, насунувши на очі картуз, став у веселу і жваву чергу до пункту видачі товарних наборів гуманітарної допомоги з Ланоду. Змарніле обличчя колишнього дуумвіра обросло довгою, але рідкою сиво-рудуватою бородою. Потертий плащ, у який він мусив вбратися, теліпався немов на городньому опудалі, розтоптані брудні черевики зісковзували з ніг при кожному кроці, надто лівий.

Дут ніяк не міг збагнути, чому так радіють ці люди у черзі. Стоять за дармовими королівськими харчами і милом, так само, як і він, зморені та голодні, а усе одно веселяться, немов колись на травневі свята Вільних Трударів. Щоправда, з гучномовця на стовпі тепер замість одноманітних маршів та пісень про звитяжних дуумвірів лунали якісь легковажні пісеньки ланодської та гирлонської естради.

Дет Дут вкотре подумки перебирав послідовність подій, які, зрештою, привели його до цієї черги. З часу зникнення Сата Сата з лікарняної палати справи у Республіці стрімко пішли шкереберть. Той Сат Сат зі своїми прибічниками отаборився у міській управі столиці, а Дут перебрався з резиденції дуумвірів до надійніше захищеної споруди контррозвідки. Вони зчепилися між собою у пропагандистському двобої, звинувачуючи один одного в усіх відомих людству гріхах. Дет контролював центральне радіо Республіки, проте Сат захопив редакції та друкарні газет. Армійське командування запевняло Дета у своїй відданості, проте дало зрозуміти, що «не вбачає законної можливості застосувати війська всередині країни». Поліцейське начальство, що майже усе стало на бік Сата Сата, також резонно наголошувало на цілковитій неможливості силового протистояння з армією. Армійські та поліцейські підрозділи на відстані маневрували один довкола одного, але прямого контакту уникали. Дет Дут швидко збагнув, що між армійськими і поліцейськими командирами існує угода про ненапад.

Влада зайшла у ступор. Чиновники, на яких сипалися протилежні накази від обох дуумвірів водночас, потроху вивітрилися з помпезних будівель державних та муніципальних установ, боячись остаточно стати на будь-чию сторону. Переважна більшість мешканців країни нишком сиділи по домівках, зайнявши одвічну обивательську позицію — «аби не було війни». Вакуум влади швидко спричинив дефіцит харчів та інших товарів першої необхідності. Це потягло за собою розгул бандитизму та мародерства. Республіка стрімко почала валитися у хаос.

Першим не витримав Сат Сат. За чутками, відчуваючи неминучу втрату підтримки своїх останніх прибічників, він потай від них утік зі столиці десь на узбережжя. Тим часом по всій країні швидко зникали залишки продовольчих запасів, виникали перебої у енергопостачанні, зупинився міжміський транспорт. Тут через «завісу» поширилася неймовірна звістка, що Нод Кунстад, їх співвітчизник і онук шанованого бойового генерала, посів трон Ланоду. Довідавшись про це, чимало громадян, надто студентів та інтелігентів, спочатку потай, а тоді й уголос заговорили про потребу повернутися до життя у єдиній країні, порвати, до Ратха, ту «залізну завісу» із скаженими дуумвірами заразом. До цих розмов дослухалися дедалі більше людей. Вперше за багато років у частини суспільства з'явилася зрозуміла мета — єднання з цивілізацією.

Незабаром прямо у центрі Тіапулата студенти встановили кілька наметів, оголосивши про проведення цілодобового мітингу за відновлення єдності Королівства. Деморалізовані поліцаї цьому не опиралися. Дет Дут, який на той час вже перебрався з будівлі контррозвідки до однієї зі столичних військових частин, не наважився на розгін табору силами армії — побоювався, що солдати повернуть зброю проти нього. Табір розростався. Там оголосили про утворення тимчасової мерії Тіапулата, яка першою ж своєю постановою оголосила про відновлення державної єдності з Королівством. Її приклад наслідували в інших містах, а тоді й у багатьох селах. Виглядало так, що короля поставили перед фактом повернення під його скіпетр, тобто під його відповідальність території з паралізованим господарством, злиднями та безвладдям.

Дет Дут досі так і не спромігся дати собі відповідь на питання, чи було повернення королівської влади інспіроване спецслужбами Ланоду, а чи й справді сталося внаслідок «поруху народних мас».

Раптом музика над головами черги стихла. З гучномовця пролунали позивні випуску новин. Екс-дуумвіра аж дрижаки пробрали від недавніх спогадів. Тиждень тому з такого ж гучномовця на плацу військової частини, що була вірною Дету Дуту у протистоянні з Сатом Сатом, йому вже довелося почути, як музичну трансляцію було перервано для того, щоб в ефірі прозвучало перше звернення до співвітчизників нового короля Ланоду Нода III. Молодий суверен почав промову з того, що він — онук знаменитого генерала Нода Кунстатда, тому почувається особливо відповідальним перед своїми співвітчизниками та щасливим водночас, бо має змогу прийти їм на допомогу у скрутний час. Колишній курсант Академії Сили заявив, що усі держави (останньою — Імперія) визнали суверенітет корони Ланоду над територією Республіки.

Король доручив своєму уряду почати здійснення усіх видів необхідної гуманітарної допомоги мешканцям відновленого герцогства Тіапулатського. Армію, поліцію та спецслужби колишніх дуумврів він закликає до співпраці, яку слід почати з видачі правосуддю обох колишніх дуумвірів. Дет Дут не дослухав тієї промови, бо мусів тікати, побачивши, як дослухаються до слів короля молодші офіцери та солдати. Він ледь устиг зникнути з військової частини через запасний КПП. Його супроводжував лише той самий високий худорлявий контррозвідник, що замінив Буртака. Однак за воротами КПП він різко прискорив ходу і просто зник за рогом першого ж будинку. Ще донедавна всемогутній диктатор лишився сам.

Пізніше Дет Дут почув з розмови двох чоловіків, які порпалися у смітнику неподалік нього, що після колишнього курсанта по радіо тоді виступив ще й колишній підполковник Буртак. Він закликав офіцерів, солдатів та поліцейських підтримати нову владу. Обіцяв амністію за нетяжкі злочини, навівши як доказ власний приклад. Покаявся, що здійснював стосовно курсанта Нода Кунстадта певні оперативні дії, але наразі цілком вибачений королем і докладає свої знання і досвід у відповідній установі Королівства. Саме тоді, на смітнику Дет Дут збагнув, яким чином було організовано трансляцію королівського звернення. Буртак знав, де розташований резервний центр республіканського радіомовлення, з якого можна було перервати програму центрального радіо, замінивши її у ефірі потрібною передачею. Підкупити або якось інакшим чином примусити працівників цього радіоцентру вийти в ефір не становило для підполковника великої проблеми. Навіть Сат Сат не знав про місце розташування цього центру.

Дет Дут глибоко сховав голову у піднятий комір плаща. Усім єством він відчував, що привертає увагу людей у черзі до своєї незвичної постаті, але нічого не міг вдіяти — нестерпно хотів їсти.

Тим часом з гучномовця лунав молодий чоловічий голос:

— Вільне радіо герцогства Тіапулат перериває музичну годину екстреним повідомленням! Щойно віце-канцлер королівства Ланод у закордонних справах барон Самус Дорг оприлюднив інформацію про затримання у Султанаті Архіпелагу колишнього співдиктатора колишньої Республіки Сата Сата, оголошеного у розшук Службою безпеки Королівства. За дорученням Султана Його високість принц-спадкоємець Фелім особисто зателефонував барону Доргу та повідомив про готовність влади Архіпелагу видати правосуддю Королівства підозрюваного у численних злочинах проти людяності Сата Сата. Віце-канцлер сподівається, що підозрюваного буде передано вже за тиждень. Також він повідомляє, що Сат Сат заявив слідчим Султанату про свою готовність співпрацювати зі слідством у Ланоді, про те, що він палко вітає повернення території колишньої Республіки до складу Королівства та сподівається на милість Його Ланодської Величності Короля Нода III до нього, старого та немічного. Нам вдалося взяти телефоном ексклюзивний коментар щодо цієї події у відомої журналістки, співпрезидента Інтернаціонального медіахолдингу пані Кетрі Собачої. Отже, їй слово.

— З моїх приватних джерел я довідалася, — почувся хрипкуватий, але приємний жіночий голос, — що екс-дуумвір дістався до Архіпелагу на рибальському баркасі, заплативши за це браконьєрам. Злапали його у Султанаті цілком випадково. Сата Сата обікрали на рибному базарі Харрадабаду. Місцеві волоцюги вирвали з рук втікача саквояж, з яким той виходив з духану. Грабіжників упіймала поліція за інший злочин, але коли обшукали їх помешкання, там, серед іншого, знайшлися золоті чарки з монограмою дуумвіра Дета Дута...

— Он куди поділися з резиденції мої чарки, — мало не вголос прогарчав Дет Дут.

— Волоцюги привели поліцію до духану, де вона й знайшла Сата Сата, — далі говорила Кетря. — Його особу встановили одразу ж. Про затримання Сата Сата баронові Доргу повідомив особисто принц Фелім. Це є свідченням довірливих і добросусідських стосунків між Архіпелагом і Ланодом. Арешт Сата Сата сприятиме нормалізації ситуації у колишній Республіці та пришвидшить її інтеграцію до цивілізованого світу.

— Ми вдячні політичному експерту Кетрі Собачій, — трохи скоромовкою заговорив радіоведучий.— Наразі повертаємо в ефір музичне ревю. З вами був Лар Ларсен. Нехай зоря береже Короля! На все добре.

Дет Дут напружив пам'ять, щоб пригадати, де чув це ім'я, однак підійшла його черга.

— Ваша посвідка про проходження перепису населення, — запитав його неприємний кремезний парубійко, чомусь із заздрістю поглянувши на гучномовець. На грудях молодика висів бейдж з написом «Прен Пренот, молодший комірник».

— Я ще не отримав її, — відповів Дет Дут, враз пригадавши, звідки йому відомі прізвища Ларсена та Пренота.

— Завтра останній день, коли видаватимемо набори без посвідок, — Прен байдуже ковзнув поглядом по потертому плащу колишнього дуумвіра, подаючи йому чималий картонний ящик.

— Підкажи мені, Прене, адресу найближчого пункту охорони громадського порядку, — майже наказав Дет Дут. Він, нарешті, наважився добровільно здатися королівській владі, сподіваючись, що за нього заступиться перед сувереном старий ординарець генерала Кунстадта.

Цієї миті на місто впав важкий, теплий дощ.

Над озером на два голоси лунав веселий гавкіт — басовитий Гавера та ще трохи зависокий, «підлітковий» — Тява. Цуцик уже добряче підріс на «королівських харчах», проте ще поступався у силі та спритності татові, який був у повному розквіті своєї собачої сили. Обидва пси наввипередки ганяли поміж чорними валунами. Здавалося, їх веселощі навіть розганяють помаранчевий туман над водою. Ще було чути плескіт — це Самус не втримався від того, щоб надвечір не скупатися у такій дивовижній місцині. Йому склав компанію Ілько. Спроби змагатися з венедом у швидкості плавання або хто далі пірне, закінчилися для барона цілковитою поразкою.

Віддалік на берег вивалила ватага козаків. У воду вони пірнали з розгону і голяка. Над озером розкочувався їх гучний регіт, вряди-годи долинала і міцна лайка. Рамир та Ерада, тримаючись за руки, примостилися на валуні. Їм було байдуже до усього довкола. Раптом стало чути ще і... недоладний спів:

— Туман я-а-аром, туман долино-о-о-ю, туман я-а-ром, — виводив Горанг.

— За тумано-о-м нічого не видно, за туманом,.. — підтягувала за привидом Загра, тримаючи покійного монарха під ліву руку, щоб не перечепитися на кам'янистому березі.

У правиці привид ніс пляшку міцного червоного гирлонського. Вони із професоркою по черзі прикладалися до горла, перериваючи свій малохудожній спів. Ілько щось прокричав їм з води, але його слів ніхто з учасників цієї сцени не розібрав. Хіба віце-канцлер Пилип Бобошко, який саме нагодився із замку. За інтонацією венеда він збагнув, що той бажає професорці та привиду чогось інтимно-сороміцького, тож визнав за потрібне показати парубкові кулак.

— Лахудрик повернувся, — гукнув добропорядний до усіх. Веселощі та спів враз ущухли. — Все в нього вийшло!..

У кабінеті отамана домовик тим часом доповідав Михайлові та Нодові про виконання свого останнього завдання на Деолі. Отаман та король слухали його, сидячи один навпроти одного за столом.

— Я повернув книжку Вида Видющого до розписаної скрині у садибі Кунстадтів, — говорив магістр, дивлячись на молодого суверена. — Пройшов часовою прямою до моменту, коли Ваша майбутня величність ще не потрапили до обійстя старої Тани, і поклав роман туди. Ось.

— А про ту дивну листівку не забув? — про всяк випадок запитав Нод.

— Звісно, я вклав її між сторінками роману. Марко, як виявилося, залишив світлину у своїй кімнаті, ось. — запевнив його магістр. — Тепер Ви знайдете книжку та мою із Ільком фотку, і події підуть саме таким чином, щоб їх ланцюг, зрештою, замкнувся тут і зараз. Ось!

— Отже, курсант Нод Кунстадт, знайшовши роман «Білий замок на Чорній скелі» та світлину між його сторінок у скрині своєї пра-прабабусі, — додав Михайло, — таки вирушить із Рамиром у подорож за спадком Азборанів. Зрештою обидва парубки потраплять сюди, бо коли б цього не сталося, може, ми і не здолали б сірини.

— Виходить, Лахудрик, повернувши на своє місце у просторі і часі книжку та світлину, зробив так, щоб серед множини реальностей, які могли створитися після нашого втручання у хід подій, усе ж збереглася та, у якій ми перебуваємо нині, — збагнув Нод.

— Саме так, — трохи гордовито відповів домовик. — У іншій дійсності Ваша реальна величність, може, і не стали б королем. Ось.

— Тепер остаточно настав час забирати анклав з Деоли, — Михайло узявся за руків'я Меча.

— Ще одне питання, — зупинив його Нод. — Скажіть, а що, власне, являє собою анклав? Навіщо він створений і чому Ви звете замок сторожкою на Чумацькому шляху?

— Аж цілих три питання! — показав три пальчики Лахудрик. — Та скажи йому вже, Мишко. Ну має ж король володіти бодай часткою сакрального знання для авторитету монархії, так би мовити. Ось.

— Коли Передвічний створив Чумацький шлях, — Михайло сперся руками на меч, — на ньому відразу почалася боротьба Добра із Злом. Сутності різних рівнів вважали, що Зло уособлює собою чорнота Космосу, де ховається чорна матерія, а сяючі білим світлом зорі — то Добро. Так це чи ні, Передвічний не пояснив і досі. Однак поставив мене на Шляху контролером балансу Добра і Зла.

— Сторожем, одне слово! Ось. — додав домовик, але отаман на те не зважив. Говорив далі:

— Багато де на Шляху виникали важкі війни між Добром і Злом. У них гинули люди і цілі планети, навіть сутності. Були серед людей, які гинули за Добро, вельми шляхетні і сміливі, словом, добрі. Отож надумав я створити таке місце поза часом і простором, щоб можна було у ньому рятувати їх від наглої смерті. Назвав його анклавом. Сюди, коли то мені вдавалося, я забирав за мить перед неминучою загибеллю сміливих, мужніх та шляхетних. Хоча вони загинули для своєї реальності, їх життя триває у інших світах Чумацького шляху.

— А ті хлопці у одностроях-камках, які живуть у замку? — поставив ще одне питання засмучений Нод.

— Є на Землі така країна — Україна. На неї напав оскаженілий сусід. Хлопці, про яких Ви запитали, боронили від скаженого свою Вітчизну. Тепер вони тут...