Білий замок на Чорній скелі

10. Ноа та Суана

Ранком Рамир, вбраний у все нове, опинився на робочому місці Еди раніше за неї. На подив старшого адміністратора, дівчина запізнилася. Приїхала своєю маленькою автівкою на хвилин сім пізніше за належний час і була чимось дуже засмучена. Вона спробувала спекатися невмілого залицяльника, проте людей на рецепції зранку зовсім не було, тож не спромоглася вигадати переконливий привід не підтримувати розмову.

Рамир, вичерпавши фантазію для пошуку тем, уже збирався просто подарувати дівчині браслет, коли до неї приїхала якась знайома — дебела пишногруда молодиця у світло-сірій діловій сукні, під якою вгадувалися округлі й міцні сідниці. Жіночка виглядала цілком впевненою у собі. Кинувши гострий та уважний погляд на залицяльника і одразу ж приховавши його під довгими віями великих карих очей, вона безапеляційно пояснила борцеві, що його пустопорожні балачки не на часі — йшов би він собі, наприклад, гуляти набережною. Хлопець мусив залишити рецепцію. З ресторану він зателефонував Нодові у «Мажор» і запросив поснідати разом. Звісно, апетиту у нього не було. Попервах. Та почувши, що вони лишатимуться у Гирлоні ще якийсь час, він таки з'їв омлет з половини страусового яйця.

— Таки, Ноде, у Князівстві тобі безпечніше, — обґрунтував Рамир рішення друга, куснем гречаного багета вибираючи з тарілки розлитий густий жовток, — бо як подамося до Ланоду, там тебе можуть нишком і прикопати. І мене заразом.

Утім, на Рамировому обличчі не було й натяку на страх за їх життя — він аж світився з радості.

— Не лише у тому річ. Якщо князівна вийде за принца, Імперія посилить тиск на королеву, аби та зреклася престолу. У такому разі не лише наші із тобою, а й Самусове життя не вартуватимуть шкаралупи від твого омлету. Тож центр подій наразі тут. Та як на них можна вплинути, я ще геть не знаю...

Самус з'явився за столом раптово. Галасливий і збуджений, він категорично відмовився від їжі, проте видудлив літровий глечик кисло-солодкого холодного морсу. А тоді почав розповідати про свої нічні пригоди аж із двома студентками. Познайомився з ними торік, а вчора увечері зустрівся на набережній, та продовжив спілкування вже у парковій «гербовій» альтанці. Нод спробував перервати ту хвалькувату балачку, на що Самус весело заявив, що вже орендував прогулянкову яхту і запрошує друзів вийти у море — провітритися.

Опинившись у дворі, вони побачили, як Еда разом з баченою Рамиром молодицею сідають у респектабельну автівку. Барон на мить укляк, а тоді спробував привітатися із пані, однак та, ковзнувши холодними очима повз руданя, зупинила їх на Нодові. Наступної миті водій зачинив дверцята, і авто плавно виїхало з воріт.

— Що то за фіфа? — сердито запитав Рамир. — І чому Еда залишає робоче місце посеред зміни?

— Дуаліада Еревса, — замислено відповів Самус. — Перша камер-дама княгині. Дивно. І он погляньте: їх провів сам управитель готелю, — барон вказав на чоловіка у темному костюмі, який повертався сходами до холу. — Рамире, а ти не знаєш, часом, як прізвище Еди?

— Навіщо мені було про таке питати? — знизав плечима борець.

— Бо щось мені підказує, що вона сюди не повернеться, — пояснив барон. — Як шукатимемо?

— Через ту твою Дуаріаду, — пробурчав Рамир.

— Дуаліаду, — механічно виправив барон.

— А й правда, — підтримав його Нод. — Дуаліада, напевне, багато що знає про весільні плани двору. Ви ж знайомі з камер-дамою, Самусе?

— Так, але вона мене трохи недолюблює.

— Є за що, мабуть, — припустив знову пригнічений Рамир.

— Та дрібниці. Коли я вперше, ще підлітком, потрапив до князівського замку (мені тоді саме надали титул), на аудієнції з цієї нагоди Дуаліада у натовпі придворних ніби пошепки, але так, щоб я почув, висловилася стосовно моєї гренадерської статури. З мене посміялися за спиною. А на бенкеті я, потягнувшись виделкою за шматочком м'яса, майже ненароком сильно ткнув у кришталевий глечик із вишневим соком. Дуаліада саме сиділа навпроти, у білій сукні, гаптованій срібною ниткою... Ну що, гайда на яхту? І дівчат моїх підхопимо...

— Тих, які вночі були з тобою в альтанці? — пробурчав запитання Рамир. — Дивися, щоб від них нічого не підхопити.

— Та ми ж не на ніч! Та й у присутності команди усе буде пристойно. Герцог, ну бодай ти йому скажи, бо Рамир зі своїм тим коханням...

Цього разу Дет Дут говорив з Буртаком у саду, розбитому побіля житлових споруд резиденції дуумвірів. Вони сиділи на лаві біля ставка, де плавали декоративні качки — зовсім чорні з яскраво-червоними дзьобами та жовтими колами довкола очей. Дет Дут різкими рухами кидав їм шматки хліба, водночас виштовхуючи з себе обрубки фраз:

— Що у справі нашого герцога-курсанта?

— Я послав до селища однокурсників Кунстада — Прена і Лара...

— Навіщо? — шматок хліба впав у воду, і його відразу вхопила качка.

— Вони мають зустрітися з Кинавом. Нібито командування Академії доручило їм з'ясувати обставини загибелі Кунстада. Їм поставлено завдання задружитися з Кинавом і вивідати у нього усе про останній день перебування Нода у селищі.

— Не краще було б послати досвідчених нишпорок?

— Це також потайки зроблено.

— Коли очікуєте на результат? — шматок хліба знову опинився у качиному дзьобі.

— Днів за три...

— Що Юс?

— На могилі генерала Кунстада встановив тимчасову гравійовану табличку з датами народження і смерті обох Нодів — старшого і молодшого. Допоки виготовлять фундаментальний пам'ятник...

— Гадаєте, підполковнику, що він повірив у смерть молодого Кунстада? Чи просто демонструє нам, що вважає його загиблим?

— Ми продовжуємо щільно спостерігати за ординарцем...

— Мене не полишає відчуття, що ви лише вдаєте якусь діяльність, аби прикрити цілковиту безпорадність після зникнення Кунстада.

— Роблю усе можливе...

Яхта відійшла від того ж причалу, куди Нод із Рамиром нещодавно прибули морським трамвайчиком з Арду. Запрошені Самусом двоє дівчат були втомлені ще з ночі у альтанці. Вони ледь встигли вдома поспати кілька годин. Звали їх Ноа та Суана, і були вони дуже подібні одна до одної — доладні, пишногруді, із широкими міцними стегнами. І обидві... руді, як і Самус. Це викликало ледь приховані посмішки команди. Нод також приховав посміх, а Рамир уголос заявив, що споглядає коловорот рудих у природі. На диво, на ці слова ніхто не образився. Для годиться побалакавши з парубками півгодини, дівчата зникли у каюті — надолужувати недосип.

Капітан — сивий огрядний вусань — оголосив маршрут: до Арда, тоді назад повз Гирлон, на схід, обігнувши гору зі Старим маяком на ній, і до межі територіальних вод Республіки. Однак Нод запропонував вчинити навпаки — спочатку до кордону Республіки, щоб побачити окупований Туапулат за світла, а тоді на Ард. Яхта, вийшовши з порту, рушила геть від узбережжя на південь. Хвилі злегка розхитували суденце, а приємний вітерець холодив обличчя. Денний місяць Рел ледь зійшов над обрієм у хмарах. Чайки, які попервах супроводжували яхту, переконавшись, що риби її пасажири не ловитимуть, відлетіли до рибальських баркасів, які подекуди виднілись у морі. Коли з виду вже зникли нижні яруси Гирлона, і над морським маревом химерно постали лише гора з маяком та монолітна скляна стіна — найвище розташованої споруди міста, яхта заклала ліво на борт, повернувши на схід.

Капітан вказав пасажирам на кілька струнких силуетів військових кораблів, на рівній відстані один від одного вишикуваних зі сходу на захід.

— Це фрегати Тасавської ескадри Ланодського флоту, — пояснив він.

— Що вони тут роблять? — поцікавився Нод.

— Охороняють територіальні води Князівства, бо за Континентальним оборонним пактом вони мають прийти на допомогу Гирлону у випадку агресії проти нього.

— А що, у Гирлона військового флоту немає? — необачно запитав Рамир, ненадовго виринаючи із задуми, що не полишала його після раптового від'їзду Еди.

— Ні, — відповів здивований капітан. — Хіба Вам про це невідомо?

— Збройні сили Князівства, — поквапився пояснити Самус, — являють собою лише один єгерський гірський полк та церемоніальну роту гвардійців. А ще розвідку. Вони, капітане, з Конфедерації. Їм ці наші військові подробиці маловідомі.

— Тоді зрозуміло, — похитав головою капітан. — Якщо хочете, я принесу біноклі.

— Зробіть таку ласку, — Самус жестом запропонував Нодові й Рамиру пройти на ніс. — Не ставте нерозумних питань, надто стороннім, якщо не хочете привернути до себе зайву увагу. У Гирлоні кожний хлопчина знає, що море тут охороняє флот Королівства.

— Гаразд, — байдуже погодився борець, чиї думки знову були десь далеко.

Яхта тримала курс уздовж берега, наближаючись до кордону Республіки. На траверзі з лівого борту вже височів їх маяк. За кілька хвилин за горою відкрилася вузька протока. На її східному березі добре проглядалися сірі стіни з плетивом колючого дроту. Вхід у протоку охороняв старий корабель, тип якого капітан визначив як «міноносець». Якірні ланцюги того міноносця проіржавіли, а фарба, якою на носі було написано «Сет Сат», почала пузиритися. З корабля подали світлові сигнали.

— Ваші попереджають, що ми наблизилися до межі територіальних вод, — тихо сказав до хлопців барон. — Треба вшиватися.

Капітан з містка наказав віддалятися від берега. Розвернувшись по широкій дузі, яхта вже почала лягати на зворотний курс, коли один з матросів, вказавши рукою вгору, вигукнув:

— Дивіться!!!

Ясне небо з північного сходу на південний захід на величезній швидкості креслила сліпуча біло-жовта вогняна куля. Вона лишала рівний білий слід, який швидко розвіювався. Усі біноклі вмить спрямувалися у небо. Знизившись над морем, куля розлетілася на уламки, які, зберігаючи первинний напрямок, зникли за обрієм. Хмари, які закривали Рел, десь далеко-далеко освітилися кількома спалахами дуже незвичного перламутрово-сірого світла. З міноносця долинув хрипкий дзвін ринди та вигуки «Полундра!»

— Схоже, ми бачили, як падає метеорит, — сказав барон. — Не кожному таке бодай раз у житті випадає. Агов, капітане, — гукнув він. — Скоро нас може накрити велика хвиля...

Над морем перекотився оглушливий, важкий грім — раз, удруге, втретє... Ці звуки геть заглушили корабельний дзвін міноносця. Яхта на повному ходу мчала до порту. Ланодські есмінці, що тепер були по лівому борту, починали розвертатися носами у напрямку вибухів. Рибальські баркаси квапилися сховатися у бухтах.

— Хвиля може набігти раніше, ніж ми встигнемо дістатися порту, — гукнув до капітана Самус.

— Певне, не встигнемо, — відповів той. — Ідіть до кают-кампанії.

— Ні, я до вас, — заперечив барон, збираючись піднятися на місток.

— Ми теж! — Рамир рушив за Самусом.

— Відставити!!! — гаркнув капітан несподівано різко. — У кают-компанію, усі! Хутко!

— Чули?! — Самус першим слухняно попрямував до палубної надбудови, де містилася засклена кают-компанія. — Тут, ваша ясновельможносте, — пошепки сказав він до Нода, — ми з вами не командуємо.

— Я ніби й не намагався, — знизав плечима парубок.

До них приєдналися й дівчата, яких розбудив звук вибуху. Вони перелякано притислися одна до одної на дивані. Налетів вітер, здійнялися хвилі. Яхту захитало, але це ще не становило небезпеки. Нарешті, барон, який не відводив бінокль від обрію, повідомив, що бачить, як росте очікуване цунамі. Проте виявилося воно геть невисоким — зо три метри. Судно легко перевалило через цю хвилю — лише задзеленчали келихи у спеціальних тримачах у буфеті та перехнябився портрет Авура IX над ним. За першою хвилею пройшли кілька менших, і море майже заспокоїлося.

— Нам поталанило. Швидше за все, кілька сплесків від уламків обопільно погасили хвилі, — Самус, нарешті, опустив бінокль.

— Схоже на те, пане бароне, — сказав капітан, переступаючи поріг. — Однак усе одно доведеться поквапитися у бухту. З ескадри передали штормове попередження — чи то метеорит призвів до збурень в атмосфері, чи це просто збіг, але з півдня суне шторм.

— Однак відзначити падіння метеориту нам ніхто не завадить, — відповів на те барон.

— Звісно, ваша гоноровосте, — погодився капітан, намагаючись дотягнутися до князівського портрету, щоб вирівняти його.

— Дозвольте я, — Самус вирівняв «парсуну» просто через голову капітана.

— Дякую, — капітан відкрив буфет. — Закуски зараз подадуть. Тим часом ось, прошу, — він дістав з бару пляшку шампанського. — Даруйте, мушу піти — не можу полишати місток, коли насувається негода.

Побачивши пляшку, дівчата, нарешті, повірили, що небезпека минула. Принаймні, на деякий час. Вони почали пускати бісики парубкам, допоки Самус не зробив вигляд, що гримає на них за те. З'явився кок, несучи тацю з бутербродами, а також сир та виноград.

— От чому не я його донька? — зітхнула Ноа, вказуючи на портрет. — І коли, нарешті, князівну являть народові? А краще княжича — може, він мене за наречену узяв би?

— Не дай тобі Зоре з княжичем запізнатися, — прошепотіла вже сп'яніла Суана. На її очі набігли сльози...

— Чому це? — здивовано поглянула на подругу Ноа, але та відвернулася.

Раптом насунулися сутінки — яхта увійшла у довгу тінь гори. З хмар, що набігли на принишкле місто, вдарила блискавка. Почалася гроза.

Завбачливий Планс підігнав на причал баронів лімузин та прихопив кілька парасольок. Ноа узяла під руку Нода, Суана — Самуса, а Рамир під парасолькою пішов до машини самотній, чому був лише радий. Супроводжуючи їх до машини, зазвичай мовчазний камердинер сказав кілька слів про падіння метеориту, яке добре було видно і у Гирлоні.

Біля лімузину крутився якийсь хлопчина у дощовику з каптуром, що повністю ховав обличчя. З-під довгого плаща визирали лише закороткі штани та мокрі сандалі на босу ногу. Пацан спробував заговорити до Самуса, але водій гримнув, щоб волоцюга вшивався. Ноа, смикнувши раптом хлопця за дощовик, прошепотіла до нього щось сердите. Нод хотів був запитати, що воно за один, але дівчата заглушили його слова зойками і наріканням на сильну зливу, яка насправді вже майже вщухла. Барон, не зваживши на дрібний випадок з хлопчиною, несподівано запропонував усім помилуватися післягрозовим небом з їх номера у маяку — кращого місця для цього не знайти, а видовище буде вражаюче. Он уже сонце крізь хмари на небокраї виграє зеленкувато-жовтою барвою. Ноа для годиться спробувала відмовитися, посилаючись на втому та ретельно слідкуючи за тим, щоб відмова не виглядала надто категоричною. Суана промовчала. На здивований погляд Нода «Чи не досить на сьогодні цієї компанії?» Самус дав йому знак не втручатися. Рамирові було до усього байдуже.

У готелі вони усім змоклим гуртом, включно з двома нетверезими рудими дівчатами, під підкреслено байдужими поглядами персоналу поквапилися у «Мажор». Туди ж замовили вечерю. Її накрили у заскленій частині тераси, за надійними вікнами якої справді було видно багатоярусні, різнобарвні хмари, підсвічені сходом Ріна. Поміж хмарами з'являлися великі синьо-білі і жовті зорі. Попервах Планс прислуговував за столом, але Самус скоро спровадив його. Похмурий Рамир теж довго не затримався — замислений, він пішов до свого номера. Коли виходив, сполохав на сходах камердинера, який зробив вигляд, що впустив та шукає щось. Утім, борець не звернув на те уваги.

Цього разу почути щось значуще камердинерові не вдалося, бо через присутність дівчат компанія теревенила про усілякі дурниці.

Скоро після того, як Рамир залишив терасу, Самус сходив до своєї спальні й приніс чорну пузату пляшку знаменитого лікеру «Сивий Тасав», про який дівчатам доводилося лише чути, що його виготовляють, додаючи настоянку з коренів рідкісного тасавського плюща та зерен степового трилиста, які обов'язково пройшли через травну систему перепілки золотодзьобої ланодської. Такий неапетитний рецепт, позатим, надавав напоєві унікальний смак та якесь люмінісцентне внутрішнє світіння.

— Товариство! — барон невимушено підкинув та упіймав великою долонею пузату пляшку. — Таких виготовляють лише двадцять сім штук на рік. Я знаю людей, які купують їх замість банківських металів та зберігають у сейфах, бо щороку ціна такої пляшки зростає у півтора рази.

Він дістав зі скляної шафи срібні лікерні чарки — теж пузаті. Дві перші налив та подав дівчатам. Нод помітив, що Самус вкинув у чарки по пігулці. Одну — білу, іншу — зелену. На його запитальний погляд барон удруге за вечір непомітним рухом попросив його не втручатися та наповнив ще дві чарки — Нодові й собі. Випили. Лікер виявився міцнішим, ніж можна було сподівався. Його смак якимось дивом нагадував полинівку, однак був набагато м'якший, а гіркота поєднувалася з терпкістю та присмаком смаженого лісового горіха. Дівчатам напій дуже сподобався. Самус налив усім ще, вже до половини. Суана швидко розчервонілася, зо два рази зривалася на сміх, а тоді почала згадувати якісь історії зі свого дитинства. Ноа, навпаки, чомусь закуняла. Самус, ніби цього лише й чекав, запропонував їй піти з ним і вкластися спатоньки. Ноа легко погодилася, і вони вийшли.

Залишившись удвох з Нодом, Суана дедалі веселішала. Помітивши, що хмари геть розвіялися, вона спробувала витягти Нода назовні. Він ледве умовив її лишатися у приміщенні і подалі від перил тераси. На щастя, барон швидко повернувся — за його словами, Ноа миттю заснула, ледь торкнувшись подушки, а він вирішив ще трохи потеревенити з ними. Рудань легко дав раду веселощам Суани, запропонувавши хильнути ще потроху «Сивого Тасаву».

— То ти знайома з княжичем? — барон, розкинувши руки на спинці дивана, поглянув на Суану.

— Так, — її веселість трохи потьмяніла.

— Як таке може бути? Адже князівських дітей нікому не показують, — Нод, послухавшись жесту барона, підключився до розмови.

— Сама я з Арду, — знову сміючись, почала дівчина свою розповідь. — Позаторік ми святкували закінчення школи. Після випускного балу двоє наших однокласників напідпитку, ги-ги, запропонували вийти моторним човном у море, щоб зустріти світанок. Ми з однією подругою погодилися. Один з хлопців узяв без дозволу човен свого батька, ги-ги-ги, і ми помчали. Вже минали мис на виході з бухти, коли налетіли на якусь колоду. Потім поліція з'ясувала, що цілий штабель таких стовбурів випав з лісовоза, що прямував з Дуумвірату до Межимор'я. Хлопець, який був за стернового, та моя подруга від удару випали з човна. Правда, смішно? Їм потім вдалося дістатися берега та видряпатися на скелі мису. А човен не спинився — пізніше з'ясувалося, що тріскою заклинило двигун разом із стерном. Інший однокласник спробував дістатися мотору, але з п'яних очей занадто різко підвівся і теж випав...

— Загинув? — вдаючи байдужість, поцікавився Самус.

— Ні. На щастя, натрапив на колоду і протримався на ній, допоки вранці його не підібрали рибалки.

— А ти? — запитав дуже зацікавлений Нод.

— Дякувати Зорі, нарешті скінчилося пальне, але тоді я вже була далеко від берега. Зійшло сонце. Човен потроху протікав — тріснув від удару. Я вичерпувала воду, та вона прибувала дедалі швидше, — веселість Суани поволі згасала. — Я вирішила плисти до берега сама, хоча розуміла, що не стане сил — потону. Вже звелася на повен зріст, щоб стрибнути у воду, коли побачила яхту. Замахала руками, закричала. Вони мене помітили.

— Виявилося, що це яхта князя? — здогадався барон.

— А як ти знаєш? — Суана потяглася до пляшки, але Самус прибрав її на дальній від неї бік столу. — Так. Човен вже майже пішов під воду, коли з облавку яхти, що нарешті підійшла, мені скинули рятувальний круг та підняли на палубу. Команда була збентежена моєю появою, а капітан, розпитавши, що зі мною сталося, поквапився одразу ж відправити мене до каюти. Замість намоклої бальної сукні мені принесли спортивний костюм, футболку та кросівки — усе новісіньке, дороге. Напоїли гарячим чаєм. Капітан попросив не виходити з каюти. Сказав, що яхта спеціально зайде у Ард, щоб висадити мене там. Повідомив, що мене і моїх однокласників уже шукають місцеві рибалки та рятувальники. За деякий час капітан знову повернувся і, дивлячись кудись убік, сказав, що господар просить мене завітати до нього. У Гирлоні князівську яхту знають усі... Ой, далі мені не можна розповідати...

— Ти це пообіцяла самому князеві? — чи то спитав, чи ствердив барон. — Знала ж одразу, що тебе підібрала саме князівська яхта.

— Ні, нічого я нікому не обіцяла...

— Суано, а давай я за тебе переповім далі, — Самус налив усім трьом ще лікеру. — Отже, вийшла ти на палубу, а там...

— Ні, не на палубу, — дівчина пригубила чарку, — до палубної каюти. А там був той парубчина, нещасний...

— Чому нещасний? — Нод ловив кожне слово дівчини.

— Інвалід наш княжич, — схлипнула Суана. — З дитинства паралізований. Обличчя спотворене спазмом. Лише ліва рука рухається та шия може повертатися, а говорить він пошепки — важко розібрати. У інвалідному кріслі усе життя. Він, сердешний, побачив, як мене врятували, тож і зажадав побалакати. Капітан не наважився заперечити, але мені сказав, що це далекий родич княгині. Та я здогадалася, хто він насправді...

— Яким чином? — барон «забув», що обіцяв сам розповісти про цю пригоду замість Суани.

— В нього там на столі світлина у рамці стояла — дівчина молода. Він побачив, що я дивлюся на неї, та й прохопився, що то сестричка його, Еда. Мабуть, щоб я чого іншого не подумала.

— Князівну ж ніби звуть Ерадою, — нагадав Нод.

— Ерада — це повне ім'я, а Еда — зменшувальне, — знизала плечима дівчина.

— Чому ти вирішила, що то князівна? — далі розпитував Самус.

— Вона мов дві краплини води схожа на нашу княгиню. Я бачила княгиню зблизька — якось вона до нашої школи приїздила.

— Суано, а Ви сказали княжичеві, що здогадалися, хто він направду? — Нод нахилився до дівчини.

— Ні. Вирішила, що йому так легше буде зі мною говорити. В нього багато наукових книжок — читає зі спеціальної підставки, її прилаштовано до інвалідного крісла. А ще котеня з ним живе. Чорне-чорне, і звуть його Фантомом. Княжич з ним грається своєю однією рукою. Симпатичне таке. Та балакали ми недовго...

— Потім тебе, мабуть, доправили до Арда, — здогадався барон, — а капітан попросив нікому не говорити про те, що бачила на облавку яхти. Так?

— Так. Я після школи пішла працювати помічницею кравчині, тут, у Гирлоні, а за рік вступила до університету, познайомилася з Ноа...

— Ну, далі я знаю, — перервав Самус. — Навчаєтесь і розважаєтесь з такими, як оце я.

— Ти ж сам перший ще торік причепився до нас! — обурилася студентка.

— Час і тобі вкладатися спати, — відповів на те барон. — Я тебе проведу, — він розлив залишки лікеру. — Ночуватимеш у мене. Добраніч, Ноде.

Коли Нод опинився у своїх апартаментах, виявилося, що барон вклав Ноа на його ліжку. Повагавшись, хлопець ліг на дивані у вітальні.

Горанг з'явився до нього, коли за вікнами вже почало сіріти. Спочатку вислухав Нодів переказ пригод у морі, особливо шкодуючи, що жодного разу не бачив падіння метеорита. Розповідь про гирлонського княжича дуже схвилювала короля. Він нагадав, що при дворі Ауранії підозрюють, що з хлопцем щось негаразд. Сектанти Ратха поширювали чутки, що спадкоємець князівського трону одержимий демонами — маніяк-садист, несповна розуму, а тут зовсім інше...

Нод прокинувся, бо відчув, що на нього хтось дивиться. Виявилося, Ноа, прокинувшись, тинялася чималими апартаментами у пошуках ванної. Хлопець швидко накинув простирадло, яке зрадницьки сповзло уві сні, і вказав дівчині потрібні двері. Сам він скористався іншою ванною і, швидко вдягнувшись, поквапився піднятися на терасу. Там уже попивав вранішню каву Самус. Небо зовсім вияснилося. Про учорашню грозу нагадувала лише мокра підлога тераси. Утім, сонце швидко висушувало її.

— Що то за пігулки ти учора вкинув у лікер? — запитав Нод у барона.

— Біла — просто снодійне, зелена — «екстракт правди». Спільним у їх дії на організм є те, що після вживання розчиненими саме у «Сивому Тасаві» люди не пам'ятають, що з ними відбувалося.

— Отже, Ноа і Суана пам'ятатимуть лише те, що було до того, як вони спробували лікер, — Нод налив собі кави. — А того, що Суана розповіла нам про княжича, вона не згадає.

— Навіть самого факту такої розмови, — підтвердив барон. — Ще коли вона на яхті мало не розплакалася, почувши про княжича, я запідозрив, що вона знає про нього більше, ніж можна припустити на перший погляд. Ці пігулки розроблені у лабораторіях нашої розвідки для шпигунських цілей. Я їх купив у знайомого приватного детектива Пилипа Бобошка. Його колись до мене матуся приставила, аби я чого не накоїв. Згодилися, як бачиш.

— Скажи, ти вчора навмисне вклав Ноа мені у ліжко?

— Так. А ти не виявив ініціативи? Вона була б не проти, я знаю.

— А на ранок нічого б не згадала! Іди під три чорти, бароне!

— Від герцога чую. Дівчатам подадуть сніданок сюди, а потім Планс відвезе їх до університету. Ми ж поснідаємо у ресторані.

— Гаразд, слід розбудити Рамира, — зауважив Нод.

— Я зазирав до нього — номер порожній. Гадаю, він у холі.

Барон не помилився. Рамир отирався біля стійки рецепції — сподівався довідатися від персоналу готелю, куди поділася Еда. І таки довідався: відучора дівчина у готелі більше не працює — звільнилася. Де її шукати, невідомо. Послухавшись друзів, сумний борець поплентався за ними на сніданок. Про Ноу та Суану навіть не запитав, історію нещасного княжича вислухав зі співчутливою зацікавленістю, а тоді знову поринув у меланхолію. Намагаючись його розрадити, друзі запропонували піти скупатися на готельний пляж — спека посилювалася.

Стояв цілковитий вранішній штиль. Білий пісок пляжу, немов сніг на сонці, засліплював очі. Людей ще зовсім не було, бо дев'ята година — зарано для зманіжених пожильців готелю. Лише у плетеному з лози кріслі, високо піднесеному на спеціальній конструкції, сидів рятувальник, озираючи нерухому поверхню моря. Нод, Рамир та Самус поскидали одяг у просторому пляжному наметі, і барон одразу з розгону шубовснув у звабливу своєю синявою воду. Широкими махами він поплив від берега.

— Он крег до тебе суне, — гукнув баронові трохи повеселілий Рамир, але рудань не зважив на жарт.

Тоді борець і собі пірнув у море, намагаючись наздогнати Самуса. Рятувальник підвівся зі свого сідала, спостерігаючи за ними, а біля Нода немов з-під землі з'явився кельнер із відром льоду. Звідти стирчали спітнілі пляшки соків та води. Обравши для себе синю пляшку з гірською мінеральною, Нод розтягнувся на лежаку в наметі. Він знову згадував учорашню оповідь Суани, зроблену під впливом зеленої пігулки. Тут йому спали на думку слова дівчини, що повна форма імені Еда — Ерада, а тоді пригадалася камер-дама Дуаліада Еревса. Він аж розсердився на себе, що співставив ці очевидно пов'язані факти лише зараз. Мабуть, на здатність мислити логічно вплинули карколомні події останніх днів разом із «Сивим Тасавом».

Та в цей момент Нода відволікли. На тканині намету раптом з'явилася тінь — хтось наближався. Неквапом, якось крадькома. Пола намету відхилився, і під нього зазирнула спітніла фізіономія Планса, вбраного, немов до вечері: чорний костюм, біла сорочка з краваткою-метеликом. У руках він тримав газету, з якої визирав краєчок цупкого синього конверта.

— Доброго ранку, пане Ноде, — церемонно привітався камердинер. — Їх гоноровість купаються?

— Так, самі ж бачите. Ось ковтніть води, — хлопець простягнув закорковану ще пляшку.

— О, гірська! — Планс нахилився до металевого ящика, з якого стирчала одна з чотирьох металевих штанг, що підтримували намет, і відчинив непомічені Нодом дверцята. Усередині виявилися склянки, серветки та інше столове начиння. Камердинер поклав газету на лежак, відкоркував пляшку та налив мінералки Нодові й собі.

— Я й не знав, що тут усе так завбачливо влаштовано, — хлопець ковтнув води з приємним срібно-металевим присмаком. Його погляд упав на газету, з-під якої визирав конверт. На ньому було видно золоте зображення корони Ланоду. Планс поквапився сховати конверт у газеті.

На берег вискочили Самус із Рамиром. Спробували було поборюкатися, але, побачивши камердинера, припинили несолідні у його присутності пустощі.

— Ви б, Плансе, ще рукавички білі вдягли, — мокрий рудань увійшов під тент, схопив синю пляшку і видудлив її кількома ковтками. — Відвезли дівчат?

— Так, пане бароне. Наразі я до Вас у справах, які можуть бути невідкладними, — камердинер, прихопивши газету, зробив кілька кроків від тенту. Самус відійшов за ним.

Вони говорили біля води. Досить довго — Нод із Рамиром встигли випити ще по пляшці соку. Нарешті барон повернувся. У руках він тримав відкритий конверт та газету, а на обличчі — вираз роздратованого здивування.

— Мати написали, — пояснив він.

— Щось кепське? — запитав Нод.

— З дипломатичних джерел їй стало відомо, що в Імперії вже почалася підготовка до весілля принца Ліруда з князівною Ерадою Гирлонською. Відразу після весілля мама, на вимогу імператора, мусить проголосити Ліруда наступником престолу Ланоду. Ліруд та Ерада... Еда?!

— Так отож, — мовив Нод.

— Зелена пігулка таки варта грошей, що я сплатив за неї.

— Це ви про що? — здивувався Рамир.

— Твоя Еда, можливо — донькою князя, — прямо пояснив Нод. — І в неї незабаром весілля з імперським принцом.

— То що, я її більше не побачу? — стиснув кулаки Рамир. — Дзуськи! Знайду!

— Знайдемо, — виправив його Нод.

— Якщо Еда, яка була адміністраторкою у готелі, — втрутився Самус, — та князівна Гирлонська Ерада — це одна й та сама особа, знайти її проблем не становитиме. А от далі...

— Що далі?! — у Рамира заходили жовна під скулами.

— Що-що? — передражнив його барон. — Накажеш твою кохану з-під вінця у імперського принца викрадати?

— Чом би й ні? — запитав Нод.

— А чи ти, Рамире, певен, що Еда відповість на твої почуття? — Самус пустив повз вуха останні слова. — Може, вона когось іншого кохає? Того самого Ліруда, наприклад.

— Не думаю, — заперечив Нод, щоб барон зовсім не загнав Рамира у депресію. — Не схоже, що у Еди є коханий.

— За якими прикметами ти це визначив? — рудань не поспішав виявити бодай крихту тактовності.

— Я бачив тоді вранці, як Еда дивилася на Рамира, — відповів Нод. — А з принцем вони навряд чи колись бачились. Князівські ж діти до шлюбу чи закінчення освіти ведуть приватний і простий спосіб життя. А це що? — поспішаючи змінити тему, він показав заголовок на першій шпальті газети, що Самус крутив у руках: «Уламки метеорита, пірнувши у море, виринули знову»?

— Справді! — барон прочитав уголос текст під заголовком:

«Учора мешканці Гирлону мали змогу спостерігати унікальне природне явище. У небі над морем Уявився метеорит. Падаючи, він розділився на три уламки і зник за обрієм у напрямку Ланодського узбережжя. За деякий час пролунали звуки трьох вибухів, потому здійнялися незначні хвилі.

Редакції за допомогою рації вдалося поспілкуватися з капітаном круїзного лайнера „Королева Ральсіята“ Оломом Дуксом. Лайнер прямує з елітного курорту Борк, що на острові Прай у Султанаті, до Тасава. Капітанові Дуксу разом з пасажирами та командою пощастило бачити унікальний момент падіння небесного тіла у море.

Далі наводимо пряму мову пана капітана: „Три уламки метеорита впали на одній лінії, паралельно нашому курсу, у більш ніж двох кабельтових по лівому борту. Вони з оглушливим, розкотистим звуком здійняли рівні стовпи води, а тоді хвилі, які, втім, швидко спали, спричинивши значну, але некритичну хитавицю. За кілька хвилин по тому, як море заспокоїлося, вода почала світитися. Під кілем на глибині, яку не вдалося визначити, пройшли три ідеально правильні світлові кола. За правим бортом, на відстані від одного до півтора кабельтових ті кола випливли на поверхню, а тоді здійнялися у небо. Вони являли собою світлові диски. Їх світло було яскраве, але...сіре! Диски полетіли проти вітру, чітко на захід, набираючи висоту, та зникли десь над Ланодом. Свідками цього явища стали численні пасажири та члени команди — усього 637 осіб. Запис про означену подію у відповідно до Морського статуту, зроблено у бортовому журналі. До нього додано письмові свідчення ряду пасажирів, які погодилися їх надати“.

Редакція зауважила панові капітану, що сірий колір ніяк не може бути притаманний світлу. Не може бути сірого світла, адже сірий колір — то поєднання чорного та білого, а чорного світла не буває. Пан капітан відповів, що диски світилися на тлі яскравого синього неба світлом такого кольору, який усі пасажири одностайно назвали сірим.

Наразі редакція має намір звернутися до Князівського наукового товариства по коментарі щодо цього загадкового атмосферного явища. Ми поінформуємо шановних читачів про версії, які висунуть учені, звісно, що також шановні».

— Це у місцевих газетярів гумор такий, — пояснив барон зміст останнього речення. — Читачі, на думку газетярів, шановні самі собою, а вчені, що, як відомо, газет не читають, теж шановні, проте за компанію, а не тому, що вони вчені, — він згорнув газету, поклавши її поруч з Нодом останньою сторінкою вгору.

— Я читав про таке у одній книжці! — пригадав Нод.

— Про шановних за компанію вчених? — усміхнувшись, перепитав барон.

— Ні, про метеорит, який з'являється раз на триста з гаком років, а після падіння знову здіймається і летить геть. Здається, той періодичний метеорит теж має змогу розділятися...

— Де ти ту книжку знайшов? Невже у Республіці пишуть про такі наукові загадки? — зацікавився Самус, однак його перервав Рамир:

— Погляньте, — закоханий борець вхопив з лежака газету і прочитав назву колонки у рубриці «Світські потаємності». — «Загадкові співмешканці барона Дорга. За інформацією з надійних джерел, скандально відомий барон Самус Дорг, який постійно мешкає у Ланоді, днями оселився у своєму улюбленому номері готелю „Тод і Нод“. Це найдорожчі апартаменти, які розташовані у споруді Старого маяка. Звідти відкривається краєвид на все місто у а також на тимчасово окупований Республікою дуумвірів Туапулат. Апартаменти мають власну назву — „Мажор“. Кажуть, саме назва колись привабила тоді ще юного барона, коли він кілька років тому вперше став пожильцем цього готелю.

Цікаво, що всупереч власній звичці, барон мешкає не один. Разом із ним у „Мажорі“ живуть двоє загадкових юнаків. Їх повсякчас бачать утрьох — за сніданком та вечерею, у місті. Зацікавлена громадськість Князівства має право знати, що пов'язує пана барона Дорга з невідомими симпатичним юнаками».

— Ой, не можу!!! — Самус, розреготавшись, підхопився з лежака і вискочив з намету. — А хто підписав замітку? Чекай! Я знаю: світський кореспондент Катер Осад, мабуть.

— Так! Чого ти смієшся? — мало не плакав Рамир. — А якщо це Еда прочитає?! Тут і фотографія є! — він, підвівшись, тицьнув Самусу газету майже під ніс.

— По-перше, Ерада сама поселяла і вас, і мене у маяк. Отож, для неї факт нашого спільного проживання точно не є сенсацією! — барон узяв газету. — По-друге,..

— Слава Зорі, що нас сфотографували лише зі спини, та ще й у сутінках, — Нод зазирнув до газети. — А коли це ми утрьох обнімалися?!

— По-друге, кажу, — вів далі барон, — у Князівстві заборонено законом будь-де розміщувати світлини людей без їх на те згоди! Виняток — лише злочинці, яких шукає поліція, а також... члени князівської родини. Щиро кажучи, мені буває шкода, що такого закону немає у Ланоді. Що ж до цього зображення, то це постановочний кадр, — він тицьнув пальцем у розмиту світлину в газеті. — На ньому взагалі не ми. Просто ілюстрація, щоб підсилити та спрямувати у потрібне річище алюзії читача. Псевдонім Катер Осад носить одна журналістка. Її справжнє ім'я Кетря Собача. Вона з минулого року сердита на мене за те, що не стала баронесою Дорг, от і знайшла привід помститися. Жінка, бува, ладна пустити чутку про нетрадиційну орієнтацію парубка, якщо він віддав перевагу іншій. Не беріть у голову. Тим паче, що зараз слід подумати про інше.

— Справді?! — обурився Рамир. — І що може бути важливішим за такі от гидкі побрехеньки про нас у газеті?

— Та не зважай ти на ту газету! — не на жарт розсердився Самус. — Те, що написано у материному листі, незрівнянно важливіше, бо загрожує і Гирлону, і Ланоду. Ноде, щоб ти розумів, перспективи твого вступу на престол Ланоду теж залежать від того, відбудеться шлюб Еради та Ліруда чи ні. Якщо це весілля не розладнається, тобі доведеться суперничати за корону з міццю всього Межимор'я.

— Та я про це вже не раз чув. Але хто тобі сказав, що мені потрібна та корона? — вигукнув Нод. — Сам її вдягай! По-перше, мене ніколи не визнають за короля, передусім у самому Ланоді. Ти ж сам казав. По-друге, я так накерую Королівством, що потім і десяток регентів та стільки ж канцлерів не розгребуть — не маю я знань для управляння державою! Слухай, Самусе, у тебе ж, певне, краще вийде царювати! Давай я зречуся трону на твою користь!!!

— Вас послухати, — втрутився Рамир, — так можна подумати, що корону вам прямо на пляж принесли на оксамитовій подушечці, а ви її, немов гарячий коржик, один одному перекидаєте!

— Треба буде з Горангом порадитися, — сказав Нод. — Піду-но я поплаваю, — і він увійшов у воду.

— З ким порадитися? — перепитав Самус.

— Та є у вашому Ланоді такий історичний персонаж. Нод, коли з води вилізе, сам розповість, — додав туману Рамир.

Вислухавши оповідь про нічні розмови сімдесятого герцога Азборана з портретним привидом короля Горанга III Пришелепкуватого, барон заявив, що він вірить лише у науку. Містику ж його юні друзі з незакінченою, зауважте, освітою можуть залишити для втіхи власної фантазії. Нод навіть пошкодував, що обмовився про намір проконсультуватися у Горанга. Сперечаючись щодо природи «віщих снів», вони повернулися до готелю — не мали бажання потрапляти на очі пляжникам, що вже почали займати сусідні намети. Рамир повсякчас озирався, непокоячись, що за ними можуть стежити папарацці. Нодові теж було не по собі. Лише Самус, виявляючи цілковиту безтурботність, весело насвистував якусь невибагливу мелодію.