Білий замок на Чорній скелі

7. «Мажор»

До моря терасами передгір'я спускався розкішний Новий Гирлон. З усього було видно, що місто ідеально сплановане. Його найвищий рівень являв собою суцільну скляну хвилясту споруду, яка виблискувала на самому гребені гірського кряжу. Вочевидь, та скляна стіна була продуктом найсучасніших будівельних технологій, про які у Республіці навіть говорити заборонялося. Нижче розташувалися квартали особняків, що ховалися поміж парками та садами. Де-не-де здіймалися круглі склепіння храмів, усі матово-фіолетового кольору. Кожен храм мав по одному вікну в усіх чотирьох стінах та вхід із західного боку.

Найнижчий рівень міста виходив до моря набережною, забудованою невисокими, три-чотириповерховими будинками, де на верхніх поверхах містилися переважно готелі, а також контори торгових та судноплавних компаній, а на нижніх — ресторани і крамниці. Берегова лінія бухти являла собою правильний напівовал. Точно по осі його симетрії до моря спускався широкий бульвар, обсаджений велетенськими платанами. Бульвар той брав початок у середніх ярусах міста, від просторого квадратного майдану, де у центрі стояв головний храм з найбільшим серед усіх склепінням. Порт зі складами містився у західній частині бухти. Щоб увійти у неї, суднам, які мали пришвартуватися у Гирлоні, доводилося обходити довгий пірс зі спорудою «Нового маяка», зведеною зі скла і бетону за так само незнаними у Республіці технологіями. «Старий маяк» височів на крутому зеленому мисі зі сходу бухти, а далі знаходилася Туагирлонська протока, на березі якої колись і виникло перше поселення, що згодом стало Гирлоном. З іншого берега тієї протоки шкірилася колючим дротом стіна — кордон Республіки.

Мис і узбережжя протоки, таким чином, являли собою найстарішу частину міста. На мисі ще залишилося кілька садиб, що колись належали членам родин, які у давні часи обслуговували маяк. З новим центром Гирлону цей район сполучався швидкісною трасою, частину якої проклали у тунелі, що проходив у скелі, на якій здіймався князівський замок. Тепер «Старий маяк» перебував майже на кордоні з Республікою.

Про те, як збудовано Гирлон, Нодові з Рамиром розповіла одна з попутниць, яка першою завела розмову з ними, викликавши помітне невдоволення обох парубків з її компанії. Проте її подруга жваво підтримала ініціативу. Дівчата, вочевидь, намагалися подражнити своїх хлопців. Вони навперейми розповідали, що уся їх компанія навчається у Князівському Університеті. Його масивна видовжена споруда — єдина у місті, пофарбована у яскраво-червоний колір — займає цілий квартал на узвишші, нижче скляної будівлі Музею. Обидва заклади з'єднані терасами парку, де встановлено пам'ятники визначним поетам, митцям та іншим культурним діячам. У парку регулярно відбуваються студентські пиятики, до яких із задоволенням приєднуються і старші та респектабельніші мешканці Гирлону. Бувало, що знайомства, які зав'язалися там, закінчувалися неочікуваними шлюбами.

Князівську резиденцію можна було розпізнати за штандартом, що віявся над зубатою вежею замку, який розташувався на верхівці гребеня між старим і новим містом. З того боку площі, який виходив на овальну бухту, здіймалася колонада. Обрисами вона відповідала правильному напівовалу самої бухти. Від колонади спускалися сходи, що закінчувалися причалом, де стояла яхта. Над її елегантним синім корпусом здіймалася біла палубна надбудова. На кормі та на матчі віялися стяги — штандарт князя та державний прапор Гирлону. Усе це хлопцям жваво пояснювала кокетка, ніби ненароком вперши лікоть у біцепс Рамира — вони, озираючи бухту, стояли поряд, спираючись на огорожу палуби.

Кораблик пришвартувався до пірсу. Щойно подали трап, Нод і Рамир поквапилися залишити компанію, аби не перетворити жартівливий флірт на конфлікт — втікачі не бажали привертати до себе увагу з перших кроків. Дівчатам сказали, що дуже поспішають до... бібліотеки — про крегів читати.

— Ми на місці, — полегшено зітхнув Нод, щойно їх попутниці зі своїми недоброзичливими парубками зникли у портовому натовпі. — Тепер нам треба до головного відділення Банку.

— Може, нам слід спочатку знайти собі помешкання? — зауважив Рамир. — Та й зрозуміти місцеві порядки, бо хто його знає, як до нас поставляться тутешні поліцейські. А тоді вже до Банку.

Набережна, у яку переходила припортова площа, зустріла їх звуками вуличного оркестру, пахощами смаженої риби та гамором натовпу, який, втім, виглядав стриманішим та діловитішим, ніж у святковому Арді. Нод і Рамир одразу відчули недоречність своїх спортивних костюмів та великого туристичного наплічника. Коли на них зо два рази озирнулися поліцейські у темно-синій формі, які неквапом походжали набережною, Нод запропонував таки швидше їхати до готелю. Визначивши за вказівниками на стовпах ліхтарів стоянку таксі, рушили до неї. Там виявилося, що посадкою до автівок порядкує спеціальний розпорядник. Щойно вони підішли до турнікету, який відгороджував місце посадки, літній чоловік у костюмі та краватці, привітавшись, із стандартною чемністю запитав:

— Куди бажають прямувати шановні гості Гирлона?

— Хіба те, що ми гості, так вже помітно? — Рамир вичавив із себе посмішку.

— Трошки, — розпорядник ледь розвів руками, усім виглядом демонструючи, що він би й радий не зважати на їх вигляд, однак занадто вже він неординарний для тих, хто винаймає таксі у Гирлоні.

— А чи далеко звідси до таверни «Тод і Нод»? — запитав Нод.

— Далеченько, панове. І це дуже респектабельний, клубний готель, — робітник стоянки знову ненавмисне вказав на невідповідність їх вбрання «панським забаганкам».

— Ми знаємо, що то найдорожчий з місцевих готелів, — кинув Нод. — Їдьмо, — він вказав на таксі, що хвацько підрулило до стоянки.

— Готель «Тод і Нод», — повагом мовив розпорядник до таксиста, який вже відкривав багажник, однак Рамир затяг рюкзак до салону, чим викликав здивовані погляди водія та паркувальника.

Таксист у салоні теж з неприхованим скепсисом оглянув спортивний одяг пасажирів, однак промовчав. Рамир протягом усієї поїздки незручно тримав рюкзак на руках, бо їх обох всадовили на заднє сидіння. Виїхавши з набережної, машина трохи покружляла неширокими вуличками з однобічним рухом, тоді піднялася центральним бульваром до перетину з широкою магістраллю і швидко помчала нею на схід. За якусь хвилину вони вже їхали у барвистих сутінках тунелю, що освітлювався жовтими лампами та кольоровими гірляндами. Тут у «гостей Гирлона» виникло відчуття якоїсь потойбічності, казковості чи що. Втім, цей відтинок шляху вони подолали швидко, виїхавши з тунелю вже у старому місті. Проминувши кілька респектабельних садиб за градчастими парканами, приїхали. Коли машина зупинилася, Нод, намагаючись поводитися, як справжній мажористий панич, спробував винагородити водія значною сумою чайових, але той не взяв. Пояснив, що чайові таксистам у Гирлоні давати не заведено — їх включено у платню за проїзд, і дивно, що молоді люди про це не знають. Здалеку вони, мабуть! Ой, здалеку!

Знаменита таверна, де у сиву давнину сталася легендарна зустріч зеленооких близнюків — фундаторів Ланодської держави, розташувалася під крутосхилою зеленок) горою, увінчаною старим маяком. Історична споруда з грубого каменю, під черепицею, ховалася за так само давньою кам'яною стіною у два людські зрости. Зовні було видно, що мур огороджував чималу територію, аж до гребеня гори, захищаючи й сам маяк.

Ворота були відчинені навстіж. Опинившись на подвір'ї, парубки збагнули, що за таверною терасами піднімаються поверхи іншої дивовижної будівлі — готелю, майстерно вписаного у ландшафт порослої чагарником та окремими великими деревами гори. Архітекторам вдалося зберегти старі сосни на її схилі. Вікна, усі різної форми, виглядали ніби вмонтованими прямо у крутосхил. Поміж деревами та кущами мальовничо розсипалися кам'яні брили. Лише побачивши на одній з них жінку, яка, спираючись на камінь, дивилася кудись удалечінь, хлопці здогадалися, що брилами замасковано балкони.

Рамир наполіг, щоб перш, ніж винайняти номер, попоїсти та придивитися до обстановки. Старий обідній зал таверни поєднувався з модерновою рецепцією готелю. На скептичні погляди вони наразилися і тут — від портьє та метрдотеля. Проте останній провів їх за стіл, а статечний, проте молодий кельнер незворушно прийняв замовлення. Вони виявилися єдиними клієнтами. Страви подали хутко: салат з крабами, суп з акулячих плавців, локшину з копченими вуграми. Запивали гострим соком якогось рідкісного цитрусового, що імпортувався з південних островів Султанату. У Республіці про цей плід і не чули. Вже коли принесли десерт — полуниці у шоколаді завбільшки з дівочий кулак — до рецепції підійшла літня подружня пара.

Нод, зробивши вигляд, що шукає кімнату для паління, бо ж на столі не було попільничок, наблизився до стійки рецепції, щоб спостерігати процедуру реєстрації. Портьє саме запитував у подружжя, як вони бажають зареєструватися: за паспортами чи за карткою Банку Гирлону. Подружжя показало ланодські паспорти. Нод повернувся за стіл і пояснив другові, що їх спіткала чергова халепа — для поселення треба документи, і навряд чи його курсантська посвідка чи студентський квиток Рамира згодяться на те. Однак є ідея. Не встиг Рамир збагнути, що збирається робити Нод, як той вже заговорив до молодого та респектабельного кельнера:

— Будьте ласкаві рахунок.

— Прошу, — офіціант миттю поклав цупкий аркушик на стіл — вочевидь, пильнував, щоб нетипові клієнти розрахувалися.

— Самі ми не місцеві, аж із Конфедерації — говорив далі Нод.

— Я зауважив, — ледь помітно нашорошившись, відповів офіціант.

— Так от, друже мій, — Нод дістав з кишені пачку купюр, і стриманість та нашорошеність офіціанта розвіялися, мов і не було. Одна банкнота зникла у його книжечці. — Скажіть, а у вас так само не заведено лишати чайові кельнерам, як і таксистам?

— Жодним чином. За мить принесу вашу решту.

— Та він лише з цікавості запитує, — підключився до незрозумілої йому гри Рамир.

— Таки з цікавості, — підтвердив Нод. — І ще поцікавлюся: підкажіть, а що воно таке клубна картка Банку Гирлона?

— Дивно, що ви про неї не чули! — кельнер на мить втратив професійну незворушність. — Ваші заможні співвітчизники нерідко користуються клубними картками замість паспортів. Утім,.. — він якомога стриманіше глянув на їх збиті руки та неголені обличчя. — Картка видається усім, хто має у банку рахунок не менше, ніж на п'ять тисяч дукатів. До нашої таверни такі клієнти нерідко навідуються.

— Іменний рахунок? — поцікавився Рамир.

— Байдуже, та переважно клубними картами користуються ті, хто має підстави не афішувати свої імена — аристократи, які подорожують інкогніто, та інші знаменитості.

— Дякуємо. Викличте нам таксі, будь ласка.

— Ви, панове, можете скористатися автомобілем нашого готелю, — запропонував офіціант. — До речі, прихопіть на рецепції і туристичну мапу міста.

Портьє на рецепції, отримавши умовний знак від кельнера, що ці незвичного вигляду клієнти цілком платоспроможні, зустрів їх цього разу значно привітніше. На питання про наявність вільних номерів гостинно відповів, що їх можуть провести туди одразу ж. Та Нод відповів на те, що їм ще потрібно у місто. Втім, нехай для них приготують, скажімо, кілька номерів на вибір.

— Ну й костюмчики ти нам вибрав, — пробурчав Рамир, коли вони прямували до готельної машини, що вже чекала на подвір'ї. — За волоцюг нас тут усі мають.

— А ми такі й є, — озвався на те Нод. — Час позбуватися цього іміджу. У Банк нам зараз зась.

— Чого б це? Адже та бабця на лісапеті казала, що у Банк можна заявитися хоч у робі — були б гроші.

— Воно-то так, але ми вже забагато уваги до себе привернули. Треба перевдягнутися у одяг місцевої заможної публіки. А тоді до Банку, бо раптом ще зачиниться — вже й так майже вечір.

Вони попросили водія відвезти їх до найближчого респектабельного магазину одягу. У крамниці, яка містилася аж на головному бульварі, керуючись спостереженнями, зробленими ще під час прогулянки набережною удень, Нод обрав для них стримані ділові костюми. Світло-сірого кольору з блакитною сорочкою та чорними черевиками — Рамирові, і кольору кави із молоком, з коричневою сорочкою і такого ж кольору черевиками — собі. Молоді продавчині зробили компліменти смаковій точності такого вибору. Придбали хлопці й солідний шкіряний портфель. У кабіні для перевдягання Нод переклав у нього всі раритети Азборанів, списки рахунків у Банку та пакуночок з ключами від сейфів. Громіздку торбу з кислотно-яскравими вставками доручили готельному водієві доправити назад до таверни.

Далі, скориставшись туристичною мапою, визначили місце розташування центральної контори Банку Гирлону. Вона знаходилась у старому місті, трохи нижче князівської резиденції, у зоні, що була позначена як винятково пішохідна. До старого міста доїхали на таксі, а до самого Банку довелося діставатися спочатку на фунікулері, а далі із сотню метрів пішки. Як і автомобільний тунель, фунікулер хлопці бачили вперше. Нод відчув, що Рамир з певним острахом почувається у кабіні ненадійного на вигляд транспортного засобу, проте вражаючий краєвид морського горизонту у надвечір'ї примусив борця забути про те.

Банк являв собою світло-сіру споруду з масивним фронтоном, підпертим вісьмома колонами. Усередину вели семеро масивних дверей. Напис біля кожних вказував на те, які послуги за ними можна отримати. Обравши вивіску: «Операції з цінними паперами», Нод і Рамир увійшли до вестибюлю. Їх зустрів поважний охоронець, а також вже знайомий Нодові портрет правлячого князя.

— Чим можу допомогти? — чемно-байдуже запитав охоронець.

— Ми хотіли б обміняти облігації на пред'явника, відкрити рахунки та отримати клубні карти, — пояснив Нод.

— Будь ласка, вам сюди, — молодик вказав Нодові на двері. — А вам — до цього приміщення, — жест для Рамира.

— Ми разом! — бовкнув борець.

— Даруйте, банківські операції — річ винятково індивідуальна, — трохи здивувався охоронець, ковзнувши поглядом по зачісках відвідувачів. — Втім, я запрошу менеджера, — він зник за дверима.

— Нам слід було до того, як йти до Банку, відвідати перукарню, — пробурчав Рамир. — Бачив, як він на наші голови витріщався....

— А ти звернув увагу, що більшість чоловіків тут носять довгі зачіски? Особливо молодь. Нам тут хіба перуки допомогли б...

— Доброго дня, — менеджер — чоловік середнього віку, нечутно з'явився перед ними. — Ви хотіли б відкрити спільний рахунок?

— Ні, рахунки мають бути індивідуальні, — Нод відчув несподівану впевненість. — Просто облігації у нас спільні.

— Як це? — здивувався менеджер. — Утім, якщо клієнти наполягають, ми зробимо виняток. Прошу за мною.

Вони опинилися у невеликій квадратній кімнаті без вікон. Джерелом світла у ній слугувала уся стеля. Біля столу було лише два стільці, але охоронець заніс третій і зачинив за собою двері.

— Отже, які послуги Ви хотіли б отримати від Банку?

— Обміняти ці облігації, — Нод, картаючи себе за те, що не зробив цього раніше, спробував відокремити зіпсовані осколком та водою цінні папери від уцілілих, не виймаючи їх з портфеля, але не вдалося — мусів витягти усю пачку.

Клерк на мить втратив незворушність. Він судомно ковтнув, підвів очі на Нода і тут-таки їх опустив. Трохи захриплим голосом запитав:

— Скільки тут?

— Не знаю, — чесно відповів Нод.

— Ви не перерахували?!

— Ні. А хіба цього не можна зробити зараз? — знизав плечима Нод, боковим зором зауважуючи, як напружився Рамир. — Відберемо зіпсовані, а усі інші обміняємо на готівку...

— Даруйте, але тут немає зіпсованих облігацій, — пояснив клерк. — За вцілілим номером цілком можна встановити їх придатність, е-е-е, пане...

— А чи не могли б ми зберегти інкогніто? — всміхнувся до нього Нод.

— Так, звісно. Особиста таємниця клієнтів — засадничий принцип співпраці із ними Банку.

— Давайте порахуємо, — наважився долучитися до розмови Рамир.

— Ви маєте зробити це самі, а я вас на цей час залишу. Буду поряд. Натиснете, коли впораєтеся, — вказав клерк на дзвінок, вмонтований у стільницю, і вийшов.

Виявилося, що облігацій у пачці на двісті тридцять тисяч дукатів. Парубки відкрили два рахунки, отримали клубні картки, взяли готівки на першорядні видатки та нарешті попрощалися з банківським службовцем. Вже під порталом Банку вони збагнули, що для них роботу цієї поважної установи було спеціально продовжено допізна — охоронці, приховуючи невдоволені погляди, квапилися зачинити велетенські двері. Зі сходів було видно, що нічні веселощі у місті вже у розпалі: віддалік, на набережній лунала музика, численні машини мчали освітленими вулицями, усіма барвами вигравали вивіски ресторанів та пабів.

Однак Ноду та Рамиру давалася взнаки втома двох останніх днів, тому вони вирішили одразу повертатися до таверни і відсипатись. Так і вчинили, зупинивши таксі. На рецепції зовсім юна адміністраторка у суворій уніформі, що не могла приховати зворушливої тендітності її фігурки, запропонувала їм на вибір кілька номерів. Про всяк випадок, з міркувань безпеки втікачі вирішили оселитися разом. Це викликало помітний подив дівчини, проте вона вручила їм ключ від стандартного напівлюксу, а також наплічник, який вони прислали з готельним водієм. Вказала на ліфт, що спинявся на потрібному їм четвертому поверсі.

Однак одразу завалитися спати у хлопців не вийшло — у номері було лише одне, нехай і двоспальне ліжко. Рамир сказав, що не можна починати життя на нелегальному становищі, привертаючи до себе нездорову увагу пліткарів. Довелося повертатися до рецепції.

З помітним полегшенням адміністраторка, посміхаючись лише великими синіми очима, пояснила: гадала, що молоді подорожні знають про стандартне облаштування таких номерів. Якщо вони бажають неодмінно оселитися удвох, готель міг би запропонувати їм люкс — там дві спальні. Але усі люкси, на жаль, зайняті — до князівства раптом приїхала чимала офіційна делегація з Імперії. Ті межиморці зайняли увесь поверх, де розташовані люкси. Є ще супер-люкс під назвою «Мажор», але він коштує досить дорого...

— Нехай буде «Мажор», — перервав її Нод.

— Вітаю з таким вибором! — із силуваним пафосом мовила адміністраторка. — Звідти відкривається чудовий краєвид навсібіч — на протоку і метеоритний кратер Туагирлонської бухти, на Туапулат до самісінької скелі Бурегон, на старий і новий Гирлон і, звісно ж, на море. Зазвичай «Мажор» у нас винаймає один заможний ланодець, але він нещодавно виїхав, — тон дівчини змінився на щиріший. — Сподіваюся, скоро тепер не повернеться, бо дуже не любить, коли ці апартаменти зайняті. Такий скандаліст...

— Ви усіх свої пожильців обговорюєте з іншими? — з легкою пихою запитав Рамир.

— Ой, — зніяковіла адміністраторка, роззираючись, чи не почув цієї розмови хтось із персоналу, та нервово поправляючи пасмо білявого волосся, що впало на чоло. — Я тут підробляю, на канікулах...

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв її Нод, забираючи два ключа.

— Зараз вас проведуть, панове...

— Дякуємо, ми самі, — Рамир продовжував вдавати із себе пихатого багатія.

— І де ти цього гонору набрався, — напосівся на нього Нод вже у спеціальному окремому ліфті, що віз їх до супер-люксу.

— З книжок малохудожніх. Направду дуже спати хочеться!

— А може, вона тобі в око впала, от ти й викобенюєшся?..

— Та тьху на тебе! Хто ж так залицяється?!

— Ти, наприклад...

«Мажор» містився у маяку, являючи собою останній поверх готелю. Номер був трирівневий. На нижньому поверсі розташовувалися вітальня, кабінет та їдальня, на другому — чотири спальні, розділені затишним холом. Спальні мали окремі ванні кімнати та балкони. Над ними містився плаский майданчик. Це був самий верх маяка, де у старовину розпалювали багаття, а пізніше містилася електрична світильна система. Її, за словами ліфтера, перенесли до нового маяка на пірсі у порту. Майданчик являв собою наполовину засклену терасу. Усі приміщення в апартаментах прикрашали морські пейзажі, кришталеві світильники, килими та дерев'яні різьблені панелі. Ця розкіш, утім, не виглядала надмірною. Навпаки, інтер'єри демонстрували смак дизайнерів, які їх створили.

У біноклі, що їх парубки знайшли на терасі, добре проглядався протилежний берег протоки. Там за кам'янистим плато та вузьким мисом у світлі нічного місяця Ріна височіла скеля Бурегон. Нодові її назва була добре знайома з дитинства.

— Туапулат, окуповане Республікою колишнє передмістя Гирлона, — вказав він на містечко. — Он бачиш, Рамире, стіну з прожекторами, кулеметними вежами і колючим дротом? То кордон.

— Бачу, — зітхнув той, спрямовуючи бінокль на бетонний мур, що півколом огинав протилежний берег. — Як там Кинав? — уголос поставив питання, яке не давало спокою їм обом майже від початку подорожі.

— Ходімо спати, бо ми згаяли стільки часу на ту заміну апартаментів, що незабаром світатиме, — і собі зітхнув Нод.

— Ходімо....

Щойно торкнувшись головою подушки, Нод опинився у знайомій залі, перед портретом Горанга. Король крутив у руках скіпетр, немов уперше його побачив. Не підводячи очей на гостя, він заговорив:

— Ауранія вже готова призначити засідання Таємної ради. На ньому, швидше за все, оголосить, що визначає за спадкоємця трону одного з молодших принців Імперії. Там ще міркують, кого саме з них запропонувати у королі МОГО королівства. Точніше, нині — ТВОГО!

— Отже, Імперія таки знайшла, чим переконати королеву. Чим саме?

— Чим-чим?! Силою, чим іще? — пробурчав Горанг. — У Імперії, на відміну від інших країн, завжди надавали великого значення фундаментальним наукам. Зрештою, їх озброєння та машини вже недосяжно випереджають усе, що є у сусідів.

— Як Ви таке проґавили?

— Імперія довго приховувала свою технологічну міць, а тепер, схоже, має намір проковтнути усі країни континенту.

— Разом з Республікою? Нам розповідали, що межиморські імператори лише й мріють, як би «заграбастати нашу чудову країну».

— Направду, її в останню чергу, Ноде, бо Республіка — найбідніша.

— Якщо Імперія така розвинута, можливо, для інших країн буде на краще увійти до її складу.

— Річ у тому, що у Імперії дедалі більшого впливу набирає тоталітарна релігійна секта бога Ратха...

— У нас Ратхом називають вигаданого духа, кажуть, що злого, — сказав Нод.

— Таки злого. Головним ритуалом секти є самоспалення в ім'я Ратха. Звісно, рядових членів секти. Вона вже має своїх послідовників навіть при імператорському дворі. Гадаю, незабаром контролюватиме армію. Сектанти найбільше зацікавлені у розширенні меж Імперії — Ратхові потрібні нові смолоскипи з людей.

— Он про яку чорну хмару глобального зла Ви мені повсякчас намагаєтесь натякнути! — збагнув Нод. — Чи сам імператор та його родина усвідомлюють загрозу?

— Боюся, вони її побачили дуже пізно. Припускаю, імператор лише вдає, що зберігає всевладдя, направду ж вже є заручником секти. Таким само заручником стане і майбутній король Ланоду.

— Чого тоді варті вчені, якщо не спромоглися попередити захоплення влади сектою?

— Вчені у Імперії пихато самоізолювалися від суспільства. Живуть лише у своєму світі, на усьому готовому, отож і озброїли сектантів, самі того не помітивши.

— Ваша величносте, а секта Ратха не пустила, часом, коренів у Ланоді?

— Були такі спроби, але Ланод відрізняється від Імперії. У ній дуже багато злиденних підневільних людей. Уся промисловість належить кільком наближеним до трону родинам. Те ж і з землею. Крамниці, ресторани, готелі, торговий флот — усе, де крутиться якась жива копійчина, давно скуплено олігархами, і люди йдуть до них у найми. А бідних і підневільних легко вербувати хоч у банди, а хоч у секти. У Ланоді ж бідняків зовсім мало, бо ланодці споконвіку працьовиті та підприємливі. Усі — від аристократів до селян. Коли працюєш, особливо на себе, і бачиш, що праця приносить користь тобі і людям, не до усілякої сектантської маячні. Сектанти спробували, були, достукатися до молоді, але тут добре спрацювала наша таємна поліція — витурила їх агітаторів-проповідників з королівства у три шиї. Так само вчинили у Конфедерації та у Князівстві. Хоча чи надовго вистачить цих заходів, невідомо.

— До речі, нам тут у готелі сказали, що до Гирлону прибула велика дипломатична делегація з Імперії.

— Дивно! Було б добре, якби ви з Рамиром дізналися, що їм треба від князя, бо зазвичай пихата Імперія не надсилає свої делегації за кордон — віддає перевагу спілкуванню через послів або ж спонукає сусідів, щоб ті самі відправляли делегації до імператорського двору.

— Спробуємо...

— А ти Рамирові ще не розповідав про наші зустрічі?

— Ні, бо раптом він мене пришелепуватим вважатиме! Ой, даруйте, Ваша величносте!

— Якщо вже Рамир повірив у те, що ти герцог Азборан, — Горанг не надав значення нетактовній обмовці колишнього курсанта, — то такі дрібниці, як віщі сни, не мусять його надто збентежити. До речі, цей дар у тебе спадковий, ще від фартового пірата Нода Шляхетного.