Білий замок на Чорній скелі

2. «З 0 0 4 5 9»

Вже у місті, розраховуючись з немолодим, вправним і на диво ввічливим таксистом, Нод про всяк випадок занотував його позивний, аби мати змогу викликати саме цього водія у разі потреби. Зупинитися попросив біля продовольчої крамниці неподалік від свого будинку — мав купити чогось попоїсти.

Крамниця розташувалася на першому поверсі двоповерхової приземкуватої споруди, на даху якої непропорційно великими темно-рожевими літерами повідомлялося, що це «Комбінат побутових послуг». Сюди колись давно Нодова бабуся носила до хімчистки дідів мундир та шинелю. Працював тут і чоботар — ветеран війни, інвалід без ноги, якому влада, як виняток, дозволила мати власну легальну майстерню, хоча приватна праця у Республіці була поза законом. Втім, той закон часто порушували, бо державні підприємства були неспроможні задовольнити потреби людей у харчах та одязі.

Вітрини у гастрономі прикрашали незмінні багато років плакати, що закликали до трудових звитяг та помірності у їжі, адже її надмірне споживання, виявляється, шкідливе не лише для здоров'я, але й для безпеки суспільного ладу. Оглядаючи бідний харчовий асортимент на прилавках, Нод упіймав себе на думці, що не знає, які харчі краще вибирати. Коли не стало бабусі, хатні обов'язки взяв на себе Юс, а вступивши до Академії Сили, Нод і поготів не мав змоги навчитися вибирати звичайні харчі — у звільненнях курсанти віддавали перевагу м'ясним консервам, якими добре було заїдати горілку.

Зненацька хтось опустив на його плече важку руку. Різко обернувшись, Нод майже вперся лобом у широке підборіддя... Прена Пренота.

— Привіт, — басовито прогундосив той. — Знаю про смерть твого діда. Співчуваю, — Прен дивився трохи вбік.

— Привіт, — за спиною здорованя Нод побачив мармизку Ларсена.

— Я теж щиро співчуваю, — поквапився сказати й він.

— Дякую. Ви яким вітром у столиці? — Нодові не хотілося говорити з ними про свою скорботу.

— Та ось на канікулах вирішили на екскурсію приїхати, — відповів Лар.

— Разом? Лише удвох? — здивувався Нод, який раніше ніколи не помічав за ними особливої симпатії один до одного.

— Так випадково трапилося, — скоромовкою пояснив Лар. — У потязі зустрілися і вирішили готельний номер на двох найняти. Дешевше виходить.

— Зрозуміло, — знизав плечима Нод, аби бодай щось сказати.

— Слухай! Ходімо пом'янемо твого діда! — раптом запропонував Лар. — Ми тут неподалік один бар учора надибали.

— Та в мене зараз багато клопотів, — спробував відкараскатися Нод. — Стільки усього одразу напосілося... Ларе, ти ж не п'єш, взагалі!

— П'є вже, — відповів за товариша Прен. — А відмовлятися пом'янути не можна — це неповага до пам'яті небіжчика...

Нодові хотілося якнайшвидше спекатися їх, але раптом спало на думку, що місія відповідальності за загадковий спадок, яка раптом звалилася на нього, можливо, потребуватиме доброї військової кар'єри. Вона, як говорив дід, у час війни здобувається сміливістю і розумом, а у мирний — зв'язками та вмінням ладнати з потрібними людьми. Доведеться вчитися прикидатися, як це ще з першого курсу робить Лар.

— Гаразд, — погодився Нод. — Ходімо до мене. Заразом побачите, як живуть генерали...

— Ні! — одразу ж заперечив Прен. — Вийде, що ми у гості напросилися. Пішли до бару.

— Так, у барі буде ліпше, — підтримав пропозицію Лар.

— Ну, пішли, — Нод рушив першим.

Паб, що його надибали Лар із Переном, був Нодові трохи знайомий. На канікулах після першого курсу він разів зо три відвідував його потай від діда, але генералові про це все одно стало відомо. Дідусь сам, сміючись, розповів онукові, яким чином довідався про його походеньки. Виявилося, що генерал (звісно, у цивільному) вряди-годи теж зазирав до пабу — любив посидіти там на самоті з келихом пива, послухати балачки відвідувачів, особливо молоді. Результати його аматорських соціальних спостережень були невтішними для Партії Вольовитих Трударів. Завідувачка закладом єдина знала, ким насправді є цей літній клієнт.

Паб розміщувався у підвалі житлового будинку. Стрімкі сходи, що вели з вулиці до загальної зали, впиралися у дзеркальні, однобічно прозорі двері. Зовні той, хто спускався, міг бачити себе у дзеркалі, а зсередини відвідувач, який виходив, бачив того, хто заходив зі сходів. Дідусь саме збирався вийти, коли побачив, що сходами до пабу збігає онук з якоюсь симпатичною білявою дівчиною. Генерал заховався за завісою гардеробної, що була облаштована під сходами, перечекав, доки молоді люди пройдуть до зали, а тоді «стрімко відступив заздалегідь розвіданим маршрутом». Дід не розповів би Нодові про те, що мимоволі шпигував за ним, але гору взяла цікавість — хотілося дізнатися, із ким зустрічається онук. Тоді вони разом добре посміялися. Генерал навіть налив Нодові трохи коньяку — відзначити дорослість онука. З білявкою ж у хлопця пізніше розладналося — виявилося, що вона одночасно зустрічалася з молодим, але перспективним партійним активістом, і щойно того взяли на роботу до міської управи, поквапилася одружити його на собі. Нод із тієї зради не дуже сумував, а дід лише цинічно зауважив, що на онуків вік білявок вистачить.

У напівтемному підвалі пабу було ще порожньо. Курсанти обрали найдальший від шинквасу стіл і замовили на трьох пляшку напівлегальної у місті полинівки. Нод пропонував взяти щось не таке міцне, але Прен наполягав, що це єдиний напій, гідний пам'яті старого генерала. Закуску замовили благеньку, та й принесла її досвідчена офіціантка тоді, коли пляшка була вже наполовину порожня — сп'янілі клієнти більше замовляють та лишають щедріші чайові.

Лар намагався пити зовсім мало. Нод помітив, що Прен, який на правах старшого за віком наповнював чарки, недоливає приятелеві. Розмова спочатку точилася довкола дідового життя, тоді перекинулася на справи їх курсу. Нод говорив небагато, а Прен був нездатний довго підтримувати розмову, тому більше за всіх балакав Лар. Він переказував плітки про викладачів та однокурсників, намагався просторікувати про дівчат і спорт. При цьому пару разів кудись вибігав. Нод знав про підступну властивість полинівки — сп'яніння від неї виявляло себе не одразу, але коли вже накочувалося, миттєво вимикало самоконтроль. Дід колись попереджав, що це напій винятково для домашнього вжитку, а Юс, коли Нод вступив на перший курс, радив: якщо вже змушений її пити, та ще й у непевній компанії, то (тільки щоб ніхто не бачив) два пальці до рота — і просто спорожни шлунок до ратхової матері. Коли Лар утретє вибіг з-за столу, Нод і собі пішов у напрямку вбиральні. Проминаючи однобічно прозорі двері входу, він побачив крізь них, як Лар балакає з двома високими підтягнутими чоловіками.

Повертаючись хвилин за десять до столу, Нод зауважив, що Лар та Прен, низько схилившись один до одного, щось напружено обговорювали, але щойно він наблизився, одразу ж замовкли. Лар невміло вдавав сп'янілого, а Пренові щось вдавати і потреби не було. Поведінка несподівано зустрінутих однокурсників остаточно переконала хлопця, що це не він започатковує зв'язки для майбутньої кар'єри — схоже, кар'єру роблять на ньому.

— А давайте замовимо дівчат, — запропонував Лар. — Чи з'їздимо до борделю.

Нод мало не впустив чарку, почувши таке від записного ботана.

— Ти ж був такий правильний, а тепер до шльондр пропонуєш їхати! — він таки не стримався, щоб уголос не зафіксувати помилковий розподіл ролей між провокаторами — ця пропозиція була б природнішою у вустах Прена. — Ні, щось я кепсько почуваюся — закуски було замало.

— Не годиться, справді, поминки блядками завершувати, — цими словами Прен ще раз підтвердив хибу режисера цього нездарного спектаклю — не в його характері було перейматися традиційною пристойністю. — Ноде, а завтра ти зможеш показати нам якийсь затишний бордельчик?

— Гадаю, так, але це дорого...

— Я заплачу за всіх! — вигукнув Прен. — А ти, виявляється, ще той... У тихому болоті...

— Що таке велике здохло у лісі, що ти готовий платити за інших? — Нод вже навіть не вважав за потрібне приховувати, що відзначає разючі зміни у характерах обох однокурсників.

— Йому татусь грошей на канікулярні розваги підкинув, — одразу ж відповів за спільника Лар.

— На прокурорські хабарі трахатися будемо? — прикидаючись сп'янілим, запитав Нод.

— На них, на них, ріднесеньких, — зовсім не образившись, щиро погодився Прен.

— Гаразд, тоді завтра надвечір побачимося тут, — Нод жестом показав офіціантці, щоб їм принесли рахунок.

— Я заплачу, — Прен і далі демонстрував небачену щедрість.

— Ні, я! І жодні заперечення не приймаються! — наполіг Нод, викладаючи на стіл кілька купюр.

Попрощавшись та занотувавши на серветці номер телефону готелю, де спинилися «товариші», він, нарешті, пішов додому. Дуже кортіло озирнутися, щоб переконатися, чи не стежать за ним, але Нод примусив себе вдавати безтурботність. Ще з-за дверей своєї квартири він почув, що там заходиться дзеленчанням телефон. Телефонував Юс.

— Ти забув свій записник, — почув він у слухавці, ледь відповівши на дзвінок.

— Тю, а я думаю, де він міг подітися! Гадав, що загубив.

— Коли забереш?

— Ну, там нічого важливого... Хоча ні, мені потрібні кілька телефонів з нього, — Нод, незважаючи на сп'яніння, а може, саме завдяки йому натхненно розігрував спектакль для ймовірних слухачів їх з ординарцем розмови. — Завтра зранку заїду.

Перш, ніж лягти спати, хлопець відшукав у знайомій з дитинства перламутровій скриньці, що стояла на дідовому столі, золотавий стрижень зі складним рельєфом. Ключ лежав просто поміж старих авторучок та іншого мотлоху.

Вночі йому знову снилася світла зала. Він зупинився майже у кутку перед картиною у вертикально видовженій прямокутній рамі. Полотно немов ішло хвилями — здавалося, що зображення із плаского перетворюється на об'ємне, утворюючи невиразний обрис людського силуету. Нод напружено вдивлявся у нього і від того напруження прокинувся.

Наступного дня дощ, всупереч метеорологічним особливостям сезону, зарядив не в обід, а з самого ранку. Нод «поснідав» лише водою з-під крану, бо давалася взнаки спожита вчора полинівка. Від спогадів про вечір у компанії двох новоспечених нишпорок йому стало ще огидніше. Провокатори-аматори, Ратх його забирай! Викинувши з голови ті думки, узяв з кабінету презентабельний дідів портфель і вклав туди для об'єму три великі пляшки коньяку, що давно вже стояли у буфеті, а тоді викликав знайомого від учора чемного таксиста. Таким чином він сподівався зменшити імовірність, що йому підставлять агента контррозвідки. Втім, після вчорашніх подій Нод усвідомлював усю наївність такого «конспіративного» кроку, тим паче, що він замовив таксі прямо на дідову адресу.

Юс зустрів його на порозі. Коротко привітався і повів до кухні. Там, мовчки переконавшись, що вікна наглухо затулені шторами, висунув з-під столу сірий, досить великий куб, зовні схожий на цементний. З таких були складені тумби для ліхтарів біля їх двору.

— Генерал залишив мені знак, щоб я легше міг відшукати контейнер, — пояснив Юс. — Бачиш, його замасковано під бетонний блок. Постав його на стіл.

Нодові ледь вдалося зробити це, бо контейнер був заважкий і незручний, щоб узятися.

— Ось позначка, — старий тицьнув у чорну смоляну півкруглу пляму на одній з бічних граней, яка виглядала просто як випадкова неакуратність будівельників. — Це частина відбитку дідової генеральської печатки.

— Справді...

— Я з'ясував, що контейнер відкривається дуже просто, — Юс відсунув верхню грань, яка виявилася міцною металевою пластиною, замаскованою під колір та фактуру цементу. Вона легко вийшла з пазів. — Друга кришка, як бачиш, запечатана печаткою генерала та замкнута замком. Код, швидше за усе — ті самі улюблені цифри твого діда: 30 квітня 59 року — день завершення операції «Шлях Бурегону».

— Ось ключ, — Нод дістав стрижень.

— Чекай! Я залишу тебе. Мені не слід бачити те, що тут сховане, — Юс, не зваживши на заперечливий порух Нода, вийшов із кімнати.

Хлопець встановив на коліщатках кодового замка цифри 3 0 0 4 5 9 і, зламавши печатку з прозорого воску, встромив ключ у отвір. Замок м'яко клацнув. Кришку вдалося підняти, потягнувши за ключ, неначе за штопор із пляшки. Поверх щільно укладених пакунків різного розміру лежали два складені вчетверо аркуші. Розгорнувши їх, Нод побачив, що це лист від діда.

«Ноде, перш, ніж переглянути вміст контейнера, уважно прочитай це!» Знайомий розгонистий почерк не залишав сумнівів у авторстві тексту. Подальші рядки було видрукувано на машинці, та її шрифт пізнавався так само легко, як і дідова рука — це була їх домашня друкарська машинка.

Відклавши лист, Нод зазирнув до контейнера. Зверху лежав невеликий пурпуровий оксамитовий мішечок. У ньому виявилася кругла печатка з позеленілої бронзи із зображенням вовка у п'ятикутному щиті. На загривку хижака дибилася шерсть, а зубата паща була розкрита для атаки. Над вовком — характерний силует велетенського ланодського альбатроса. Хлопець підніс печатку до дзеркала, вмонтованого у двері кухні, і прочитав напис довкруж щита: «Перший шляхетною силою». Отже, це родинний герб Азборанів — його, Нодів герб. Під печаткою лежав щільно скручений сувій паперу, встромлений у золотий перстень з великим рубіном. Розгорнувши аркуш, Нод побачив, що це заповіт останнього герцога, де він визнавав Брийома Азборана та його нащадків спадкоємцями роду. Заповіт засвідчувався щойно баченою печаткою, підписами герцога, герцогині та їх мажордома.

Далі у сандаловому футлярі Нод знайшов десятків півтора бузкових перлів. Він навіть уяви не мав, що вони бувають такі великі. За одну подібну перлину можна купити багатоквартирний будинок у столиці Республіки. У контейнері також були груба пачка облігацій на пред'явника у грилонських дукатах і список банківських рахунків з паролями — всі у Банку Гирлона. Під ними знайшлися аркуш із номерами восьми банківських сейфів та вісім невеликих сталевих ключів зі складними конфігураціями зубців та борідок, замотаних у цупкий папір. Знизу — ще й пачки ланодської готівки, та цими грошима було неможливо скористатися, бо у Республіці було передбачено кримінальну відповідальність за саме лише зберігання валюти та іноземних цінних паперів.

На самому споді, у титановому футлярі, встеленому зсередини чорним оксамитом, лежав вузький кинджал у золотих піхвах. Руків'я старовинної зброї також було золоте, з викарбуваним на ньому гербом Азборанів, а на сталевому лезі нанесено гравіювання: вітрильник на хвилях, над яким летить велетенська птаха — той самий ланодський альбатрос, найбільший летючий хижак на Деолі. Нод пригадав з академічного курсу військової історії, що герцоги Азборани багато століть поспіль були спадковими верховними адміралами Ланодського флоту. Вочевидь, цей кортик символізував той почесний обов'язок роду. На мить промайнула думка, що він зробив карколомну військову кар'єру — від курсанта до повного адмірала.

«Адмірал» відклав убік печатку та заповіт, знову простромивши його у перстень, списки рахунків та сейфів, пакунок з ключами, усі облігації, повагавшись, також кортик, хоча за зберігання холодної зброї у Республіці можна було років на п'ять опинитися у буцегарні. Пачки ланодських купюр та футляр з перлинами склав назад у контейнер, а те, що відібрав — у дідів портфель, виставивши з нього на стіл пляшки з коньяком. Замкнув контейнер, а тоді покликав Юса.

— Будь ласка, сховайте його назад, — вказавши на контейнер, попросив садівника. — Таким саме чином, як Ви його вийняли з освітлювальної тумби. Гадаю, якщо він там недоторканим дочекався цього дня, то це найнадійніший сховок.

— Так і зроблю, — багатозначно поглянувши на пляшки та портфель, який на вигляд майже не змінився в об'ємі, відповів Юс.

— Схоже, я знаю, що треба контррозвідці від Кунстадів. Назад дістануся автобусом — у випадку, якщо за мною стежать, нишпорки вважатимуть, що нічого важливого я із собою не маю.

Вже по обіді, повернувшись до будинку на бульварі Звитяг, Нод зустрів біля під'їзду Прена із Ларом, хоча вони домовлялися побачитися у пабі аж надвечір. Це виявилося вкрай неприємною несподіванкою. Тим паче, що новоспечені агенти контррозвідки цього разу таки напросилися до нього у гості, а переконливого приводу їм відмовити Нод не знайшов. Він навіть не вважав за потрібне звернути увагу «товаришів» на те, що учора не давав їм свою адресу, а у довідковому бюро шукати її було б годі — місце проживання покійного генерала Кунстада являло собою армійську таємницю. Утім, Лар поквапився пояснити, що вони сп'яну забули про вчорашню домовленість побачитися у пабі, а будинок, де проживав генерал, нібито йому якось ще на першому курсі показав котрийсь із їх однокурсників. Нод достеменно знав, що такого бути не могло.

Піднімаючись у ліфті, він гарячково розмірковував, як убезпечити від цікавості цих нишпорок портфель та швидше спекатися їх.

— Який показний саквояжик, — Прен, ніби прочитавши його думки, ненароком спробував помацати шкіру портфеля, але Нод перекинув його до іншої руки.

— Не роззувайтеся, — сказав він непроханим гостям, щойно вони переступили поріг, — проходьте до вітальні. Я зараз...

На щастя, туфлі Лара виявилися забрьоханими, і той, побачивши на підлозі вітальні світло-салатовий килим, таки почав знімати взуття у передпокої. Прен мусив зробити те саме. Ця демонстрація пристойності дала Нодові час, і він зник у кухні. Дістав з портфеля кілька яблук, отриманих на дорогу від Юса, а тоді закинув «саквояжик» на високу шафу. Прихопив з холодильника горілку і пройшов до вітальні.

— То підемо сьогодні до борделю? — завзято поцікавився Лар.

— Ні, — заперечив Нод, розливаючи горілку. — Завтра зранку маю їхати на батьківщину діда, до одного маленького рибальського селища, — він не вважав за потрібне приховувати це від нишпорок — розумів, що контррозвідка все одно знатиме про поїздку.

— Навіщо? — Прен узяв чарку.

— Дід заповів вклонитися могилам пращурів та привезти землі звідти на його могилу, — сумно відповів Нод.

— Та ще встигнеш! — долучився до розмови Лар. — Канікули великі.

— А може, ми з тобою? — незграбно спробував набитися у супутники Прен, одразу наразившись на осудливий погляд Лара.

— З якого це дива? — знизав плечима Нод. — У селищі нудно. Повеселімося, коли я повернуся. Давайте, — він перехилив чарку, даючи зрозуміти, що тему спільної подорожі до Кунстада вичерпано. — Закусюйте яблучками зелененькими...

Горілка не допомагала подолати скутість цієї дивної здибанки. Як не намагався Лар надати їй жвавості, та коли пляшка спорожніла, теми для пустопорожніх теревенів у нього геть вичерпалися. Відчувши, що далі їм тут немає що робити, та для годиться зробивши ще зо дві невдалі спроби звабити Нода борделем, однокурсники, нарешті, пішли. Утім, обіцяли навідатися після його повернення з узбережжя.

Зачинивши за ними двері, Нод зняв із шафи на кухні портфель та, відшукавши у кабінеті том Великої Республіканської Енциклопедії, де містилися слова на літеру «Л», вмостився за дідовим столом. Незабаром йому знадобилися ще кілька книжок. Всупереч його побоюванням (не любили у Республіці детально писати про «класових ворогів»), стаття про герцогів Азборанів у енциклопедії виявилася досить інформативною, з численними посиланнями на інші тексти у тій самій енциклопедії, а також на фундаментальну наукову працю «Історія Ланоду» та збірник ланодських переказів і легенд. Обидві ці книжки також знайшлися на полицях бібліотеки.

Рід Азборанів відомий уже більше тисячі років. Традиційно вважається, що він походить з північного узбережжя Ланоду. Там по берегах фіордів колись жили племена варварів, що займалися рибальством, примітивним землеробством на невеликих клаптях випаленого лісу та піратством. Вони запалювали уночі ліхтарі на човнах, заманювали ними кораблі у свої фіорди, а тоді грабували їх. Одна з легенд оповідала, що якось на розграбованому торговому судні морські розбійники, за звичаєм знищивши усю команду, здибали двох дев'ятилітніх хлопчаків-близнюків, котрі ховалися під сувоями коштовних тканин. За вимогою шамана близнюків мали офірувати богові Безодні — кинути у фіорд, перерізавши вени, щоб кров швидше привабила до жертв акул. Та несподівано на їх захист стала бездітна удова — сестра дружини вождя. Вона зажадала, щоб приречених дітлахів віддали їй у хатні раби. Шаман трохи поопирався, але зрештою поступився, не ризикуючи конфліктувати з правлячою у племені родиною. Акулам дісталися тіла вбитих купців та матросів.

У племені, що називало себе Соум-ата-арі, малим рабам спробували дати нові імена, та між собою вони звали один одного іменами, які дали їм батьки — Тод і Нод. З'ясувалося, що хлопці трохи письменні — нечуване вміння серед варварів.

Років за п'ять світ піратів-рибалок почав швидко змінюватися. Купецькі судна дедалі частіше ходили валками під охороною найманців, тож грабувати їх ставало все небезпечніше. Геть виснажені грунти вже не давали достатньо збіжжя. Почався голод, і епізодичні сутички поміж племенами за кращі землі перейшли у затяжні війни. Створювалися нетривкі союзи, розпадалися, знову виникали. Юність Тода і Нода припала саме на цей буремний час.

У вісімнадцятирічному віці обставини розлучили близнюків — Тод потрапив у полон до банди, що складалася з таких самих молодих волоцюг з двох сусідніх племен, які об'єдналися у пошуках поживи. Його мали б піддати якнайжорстокішим тортурам, аби сконав у муках на потіху переможцям, але отаман вирішив продати полоненого лише за чотири мішки проса у рабство до південного Ланоду. Валку рабів купці гірськими стежками вивели на родючі рівнини, де поміж гаїв та лісів струменіли повноводі річки, зеленіли поля, а на луках паслися отари, табуни й череди.

Гірські перевали охороняла потужна сторожа, не даючи варварам із півночі вдертися на рівнину. Там сторожували загони дружинників, яких по черзі надсилали міста Ланодської рівнини. Країна являла собою мережу вільних міст та селищ, міцно укріплених земляними валами, над якими здіймалися міцні дерев'яні тини. Мурованих укріплень тоді було ще небагато. Між містами час від часу спалахували сутички за поля, пасовиська, мисливські та рибальські угіддя, борті й ліс, але до масштабних війн не доходило.

Тода перепродали на ринку у найбільшому місті Ланоду — Аріоді. Молодого дужого раба вподобав місцевий багатій — власник торгових рядів, заїжджого двору, громадських лазень та винокурні. Історія зберегла ім'я негоціанта — Сурмус. У Ланоді рабів не таврували розпеченим залізом — їм наносили татуювання на праве плече. На татуюваннях рабів Сурмуса зображувалася голова свині. Щойно на плечі Тода з'явилася та ганебна свиня, його приставили до хазяйських стаєнь — найпринизливіша, бо дуже брудна робота. Потай Тод наодинці вправлявся у рукопашному бою, тренував м'язи та відновлював підзабуте вміння читати. Він пам'ятав, щодо фатальної подорожі на кораблі десять років тому жив з покійними батьками та Нодом десь на південному узбережжі Ланоду.

За півроку Сурмус призначив Тода топити печі у лазнях. Фізично там було не легше, проте набагато цікавіше. Слухаючи розмови відвідувачів, які не звертали уваги на мовчазного раба, Тод дізнавався про торгові та політичні новини, плітки з життя аріодських багатіїв і можновладців...

Тим часом Нод за гірським хребтом на північному узбережжі зібрав ватагу з двох десятків відчайдухів та вийшов із ними в море на одному-єдиному дракарі. Їм поталанило — надибали самотній купецький корабель, який у шторм відбився від валки. На цьому талан не вичерпався, бо вантажем на кораблі була зброя — мечі, списи, бойові сокири, луки і ще чимало спорядження. Тоді Нод виявив свою шляхетність, яка згодом увійшла до легенд — він пересадив купців разом з боцманом та матросами на дракар, залишив їм весла, води та їжі і вказав напрямок до берега. Четверо матросів, які вміли вправлятися з вітрилами, майже добровільно залишилися на судні.

За рік слава шляхетного і, що не менш дивовижно, трохи писемного пірата Нода вже гриміла по всіх узбережжях — від північних фіордів до спекотних островів Султанату. Його ескадра збільшилася до п'яти суден. За емблему він обрав собі вовка, що застиг у атакуючому стрибку, над яким шугає альбатрос. Ходили чутки, що своїм феноменальним таланом Нод завдячує тому, що бачить віщі сни.

...Якось пізнього вечора у лазні, коли Тод прибирав у кімнаті масажиста, туди раптом зазирнув один з поважних відвідувачів — відомий у місті балакун, себто оратор, власник кількох крамниць та солеварні. Звався він Чиричем. Пізній гість зажадав масажу і отримав — Тод, прагнучи оволодіти усіма доступними навичками та знаннями, добре навчився і цьому ремеслу. Раніше він чув, що Чирич живе разом із небогою у маєтку з великим садом, фонтанами, білими павичами та іншими демонстративними ознаками розкошів. Той маєток охороняє дружина з двох десятків гайдуків. Про Чирича ходили чутки, що він прагне очолити міські збори — посісти формально найвищу посаду в Аріоді (справжня влада перебувала у руках воєводи міського війська та міського скарбника).

Чирич розбалакався з Тодом, зауважуючи його меткий розум та несподівано добре знання політичної ситуації в Аріоді. З того дня багатія частіше бачили у лазнях, а коли він з'ясував, що Тод письменний, відразу запропонував Сурмусу продати раба. За дві ціни. Поторгувалися і вдарили по руках — за три ціни. У маєтку Чирича Тод зажив, мов у бога за пазухою. Надто, коли зійшовся з його племінницею Ральсіятою. Близько зійшовся. Він став правою рукою господаря, а за деякий час уже командував його збройним загоном. Ганебне тавро на плечі в Тода вправний татуювальник перетворив з огидної свині на голову роз'ятреного, ощереного іклами вепра.

Чирич таки очолив міські збори, і неоціненну допомогу у цьому йому надав Тод. Він роззнайомився з ватажками міської голоти, підмайстрами та крамарчуками, і у слушний час вони, цілковито несподівано для місцевої знаті, на міському віче «викричали» Чирича на омріяну ним посаду. Ральсіята вправно поширила у місті чутки про те, що Тод ніякий не варвар, а нащадок шляхетного роду десь із Півдня, і одружитися з ним — честь для будь-якої аріодської панянки. Історія замовчує, чи повірили тим чуткам, хоча на користь їх правдивості було принаймні два наочних аргументи: перший — письменність Тода, а другий — те, що зовні він зовсім не походив на низькорослих, опецькуватих, рудих або білявих варварів. Був він світло-русявим, струнким, з тонкими рисами обличчя, довгими пальцями сильних рук, а головне — виразними зеленими очима, від яких не могли відвести погляду аріодські дівчата, а часом і матрони.

Чирич справив небозі бучне весілля. Легенда твердила, що троє відунів поєднали молодих у шлюбі на світанку, біля підніжжя велетенського базальтового валуна. Він височів у священному яру, ледь виступаючи над його краями, і був дивовижний тим, що у його вершину немов вросла брила з чистого заліза якогось ідеально сірого кольору. За формою брила нагадувала крісло, а залізо, скільки себе пам'ятали аріодці, ніколи не іржавіло. Ходили перекази, що кільком відчайдухам у різні часи вдавалося відколоти від того «крісла» уламки, які погано трималися, та продати їх десь у далеких світах, проте вже багато років ніхто не спромігся відпиляти бодай шматочка. Зрештою відуни оголосили залізну брилу заповітною, поширивши чутки, що той, хто торкнеться її, помре за три дні.

Майже відбувши шлюбну церемонію, Тод раптом побачив у світлі сонця, що вже торкнулося сірої брили, темно-червону квітку маку, яка розкрила свої пелюстки просто під час обряду. Було щось казкове у цьому видовищі. Квітка проросла із щілини у базальті під самим залізним «кріслом» і немов манила до себе. Тод заявив, що вбачає у цьому добрий знак його богів та, не звертаючи уваги на обурення та остороги відунів, поліз на валун, щоб зірвати квітку у подарунок Ральсіяті. Це вдалося, однак він послизнувся на мокрому від роси базальті, глибоко подряпавши долоню. Намагаючись втримати рівновагу та не зім'яти квітку, він торкнувся порізаною рукою залізної брили. Присутнім здалося, що цієї миті у небо вдарив короткий спалах сірого світла. Тод визнав, що також бачив це. Більше того, він прохопився, що торкнувшись скривавленою долонею холодного заліза, ніби відчув, як його наповнила якась потуга, що розлилася усім тілом.

Пізніше мешканці Аріоду зауважували, що з одруженням у Тодові з'явилися розважливість, цілеспрямованість та твердість у думках і вчинках, ніби він усе попереднє життя привчався нести відповідальність за інших та управляти людьми. Чимало чоловіків у місті й собі потай намагалися полити власною кров'ю залізну брилу, щоб наповнитися силою, про яку обмовився Тод, однак на їх здібностях те ніяк не позначилося. Ті ж, хто чекав справдження пророцтва про смерть протягом трьох днів, були вельми розчаровані — Тод прожив ще зо два десятки років.

Чирич і не чекав, що в особі колишнього раба отримає такого доброго зятя. Тож коли старий воєвода Аріода пішов на спочинок, негоціант доклав усіх фінансових та дипломатичних зусиль, аби колишній варвар Тод став на чолі найбільшого у Ланоді війська.

Владою Чирич насолоджувався недовго — якось його знайшли мертвим у власній спальні. За офіційною версією, міський очільник вдавився рибною кісткою, хоча чому він їв у спальні та куди подівся служка, який йому ту тараньку разом із пивом подавав, лишилося невідомим. Втім, розрахунок тих, хто посприяв дочасному переходу Чирича «за межу вічності», не виправдався — молодий воєвода їх випередив. Вже на поминальній учті Тод, дякуючи за лицемірні співчуття, які місцева знать крізь зуби мусила висловити Ральсіяті та йому, у вишуканій промові «між іншим» сказав, що найкращим головою зборів міста буде... його люба дружина. Не встигли «вершки суспільства» отямитися від такої зухвалості, як воєводу голосними вигуками палко підтримали сотники його війська. Всупереч звичаям, їх запросили до тризни при зброї, тож справу було зроблено.

Незабаром Тод, виступаючи на зборах, заявив, що досить Аріоду терпіти зазіхання на його угіддя сусідів, і оголосив похід проти найближчого міста — Котідана. А щоб Ральсіяті удома було затишніше, із собою він прихопив юнаків-заручників з кожної впливової родини Аріода. Воєвода здобув несподівано легку перемогу над супротивником — на його бік перекинулися місцева голота та чернь з Котідана. Збільшивши таким чином своє військо, Тод рушив далі, розширюючи свої володіння. Звістки про його перемоги зміцнили становище Ральсіяти. Незважаючи на вагітність та народження первістка Ярса, вона добре поралася у місті — впорядкувала податки, запровадила патрулювання вулиць міською вартою, вкоротила апетити лихварів та спекулянтів, наказала скласти план міської забудови. Трофеї, що їх надсилав Тод, вже давали підстави поміркувати і про міській водогін та закласти нову кам'яну фортецю...

За три літа владу Аріоду, спершу під примусом Тода, а дедалі більше добровільно визнали майже усі міста Ланодської рівнини. Лишилося три найзаможніші порти на її південному узбережжі. Їх було обнесено кам'яними мурами, там встигли створити регулярні армії найманців та зародки військового флоту. Одним з цих міст був Гирлон.

Тод не поспішав оголосити війну портам — остерігався невдачі, яка могла б підірвати його авторитет у війську та серед народу. Він саме прибув на короткий перепочинок до Аріода, коли один з купців, який привіз для Ральсіяти небачені тут досі бузкові перли, розповів їй про пірата Нода Шляхетного, який, за чутками, мов дві краплини води схожий на воєводу Тода. Той Нод на чолі піратської флотилії нишком обійшов північно-західне узбережжя континенту і раптово з'явився у південних водах, несподівано атакувавши валку суден, які везли багатющий вантаж товарів з Архіпелагу. Купці йшли без військового захисту, бо не очікували північних варварів так далеко на півдні. Дотримуючись своєї шляхетної звички, Нод зберіг життя усім полоненим. Судна він також не забирав, вилучивши лише найцінніші речі — коштовності, прянощі та шовки. Ця пригода зробила пірата «героєм всіх морів за версією всіх портових шинків». Нині Нод спродував трофеї у Азборані — другому з портів.

Відразу ж було споряджено пошуково-дипломатичну експедицію на південне узбережжя. Найнявши корабель, та експедиція вирушила на пошуки фартового ватажка піратів. Знайшли його не одразу, мало не потонули, але, зрештою, один з піратських кораблів сам напав на них. За два дні посольство від Тода на острові Пуринатос постало перед ясними (зеленими, направду) очима пірата Нода.

Наукові джерела та легенди подають розбіжні версії зустрічі братів-близнюків. За однією, вона відбулася за місяць на одному з піратських кораблів, а за другою — близнюки потай пробралися до міста Гирлон, де зустрілися в одній корчмі, що й понині зветься «Тод і Нод». Там під знамените гирлонське міцне вони й склали стратегію подальших дій. Достеменно відомо, що ця історична зустріч відбулася пізньої весни, а план полягав у тому, що Тод має проголосити себе королем всього Ланоду й одразу ж запропонувати найзаможнішому та найвпливовішому багатієві Гирлона визнати це місто суверенним Князівством, а багатія, зрозуміло, оголосити спадковим князем Гирлонським. Так і вчинили.

Тод та Ральсіята коронувалися в Аріоді. При коронації король роздав лицарські, баронські, графські та герцогські титули своїм командирам відповідно до чисельності їх загонів. До титулів додавалися відповідні володіння. Першим серед герцогів присягу на вірність новопосталому ланодському тронові приніс Нод, герцог Азборанський. При цьому місто Азборан ще належало завоювати.

У Гирлон Тод надіслав князівську корону, прикрашену придбаними потай у цьому ж місті найкоштовнішими бузковими перлами та рідкісними фіолетовими сапфірами, які добувалися у Залізних горах. Разом з короною перший король Ланоду подарував першому князеві Гирлонському чимало коштовностей та грошей. Гирлон визнавався суверенною державою, а навзаєм князь Гирлонський надав у розпорядження короля Тода флот для морської блокади Азборана та міста Тасав — третього порту. Його герцогом був проголошений єдиний син королівського подружжя, дворічний принц Ярс. Відтоді усі спадкоємці ланодського престолу носять титул герцогів Тасавських.

Міста Азборан і Тасав здалися на милість переможців за півроку після млявої та й не дуже щільної облоги. Містянам просто набридло сидіти за своїми мурами без звичних прибутків від торгівлі та рибальства. Свою роль відіграли й чутки про те, як процвітають під скіпетром Тода Першого міста і селища Ланоду. Того ж року його суверенітет над собою визнали й племена варварів на північних фіордах. Так Королівство постало у своїх незмінних протягом майже півтори тисячі років кордонах. Королівська династія Ланоду за назвою зображення на гербі Тода стала називатися Вепрами.

Королю не судилося довго правити створеною ним могутньою державою — він загинув під сніговою лавиною на перевалі, повертаючись з ностальгійних відвідин селища варварів, де у дитинстві був рабом. Згорьована королева Ральсіята навідріз відмовилася від регентства при малолітньому синові Ярсі, тож Нодові, колишньому піратові і першому перові Королівства, довелося взяти цю місію на себе. Такий крок брата-близнюка загиблого короля викликав протести частини старих родин Аріода, які сподівалися відновити свою владу після наглої смерті суверена. Вони спробували вчинити заколот, однак, всупереч сподіванням змовників, на їх заклики повалити «узурпатора-пірата» взагалі ніхто не відгукнувся.

Окремим абзацом енциклопедична стаття зупинялася на тому, що «після цього випадку королі Ланоду вигадали міф про „сакральність престолу“. Ця вигадка давала їм змогу цілими сторіччями тримати у покорі та нещадно експлуатувати темні народні маси».

За рік Ральсіята повеселішала, а ще за рік вийшла заміж за герцога Нода Азборана. Підданці розуміли жінку — регента герцога Нода Шляхетного неможливо було відрізнити від загиблого короля. У подружжя народився син, якого назвали Тодом. Від нього й пішли усі наступні герцоги Азборани. Тод — другий герцог Азборан — назвав свого старшого сина на честь батька Нодом. Відтоді й бере свій початок традиція називати цим ім'ям усіх первістків у роду Азборанів. Їх гербом став атакуючий вовк у п'ятикутному щиті, над яким шугає альбатрос. За родовий девіз було обрано вислів: «Перший шляхетною силою». Увірвався цей рід на шістдесят шостому герцогові — Брийомі, вбитому заколотниками за наказом королеви Сафітії.

Очі в Нода злипалися. Він записав у блокнот імена та дати подій початкового періоду історії свого, як виявилося, запаморочливо давнього роду, й тут-таки заснув на дивані у дідовому кабінеті. Спочатку йому снилося море з силуетами дракарів удалині, тоді раптом — спалах сірого світла над святилищем. Далі з'явилася вже бачена у снах картина у світлій залі. Тепер обриси силуету стали виразніші, але головне — цілком проступило обличчя. Здавалося, що живе. І здавалося, що Нод бачив його нещодавно, у... енциклопедії. На нього дивилися світлі очі чоловіка. Раптом вони... кліпнули. Нод підхопився на ліжку. Вже розвиднилося.