Білий замок на Чорній скелі

5. У «вільний світ» на старому баркасі

Нод прокинувся бадьорий і зібраний. Ще раз обійшов хату, узяв добре зав'язаний трофейний армійський мішок і, присвічуючи собі ліхтариком, спустився потаємними сходами до човна. Вхопившись за причальний стовпчик, спустився у човен, відв'язав мотузку й узявся за весла. Майнула запізніла думка, що слід було розвідати цей шлях удень. Стеля печери, яка з'єднувала заводь із морем, низько нависала над головою. Двічі Нодові довелося лягати горілиць на дно і, чіпляючись за стелю руками, рухати човен уперед — відливна течія вже майже зовсім зупинилася. Вочевидь, під час приливу тунель повністю йшов під воду. Якоїсь миті довелося навіть добряче притопити свій ненадійний плавзасіб, зачерпнувши трохи води, щоб пройти під зовсім низько навислою стелею. На щастя, за кілька секунд човен уже опинився на відкритій воді. Зоряне небо далеко попереду зливалося з морем, Рін червонястою скибою висів на південному сході.

Виконуючи настанови Рамира, Нод скерував човен під кутом у сорок п'ять градусів праворуч від місячної доріжки. Він вимкнув ліхтар та наліг на весла. За кормою на високому березі миготіли нечисленні вогники селища. Вийшовши з-за мису, юнак побачив яскравіше освітлений центр Кунстада — таверну, пристань, кілька садиб найзаможніших мешканців. Звідти долинали хрипка мелодія магнітофона та п'яний лемент якоїсь компанії. Вода була спокійна, вогнів баркасів видно не було — рибалки повернулися до заходу сонця.

Звуки поволі стихли, зникли й вогні. Нод швидко втомився — не звик веслувати. Починався прилив, море захвилювалося. Рел сховався у хмарах. Промайнула зграя дельфінів, здійнявши бризки, які потрапили Нодові на руки та обличчя. Темрява густішала. Місяць затулили хмари. Хлопець раптом збагнув, що опинився у морі сам і не знає, куди прямувати далі. По спині та грудях поповзли липкі й холодні мурахи страху. Спало на думку, наскільки безглуздим був план цієї втечі — навіть прогнозом погоди не поцікавилися! А раптом Рамирові з Кинавом не вдалося «конфіскувати» у помічника старости той баркас?.. Що ж, тоді він ще має шанс непоміченим повернутися у селище.

Нод намацав баклагу з водою та відпив кілька ковтків. Коли знову підвів очі до горизонту, здалося, ніби там промайнув спалах. Хлопець завмер і за мить чітко побачив два коротких спалахи, ще два, тоді три довгих, знову два коротких — сигнал. Виявилося, його віднесло далеко ліворуч від обумовленої точки. Він відповів — три довгих, два коротких, три довгих. Попереду спалахнули два рівні промені, вказуючи йому шлях. Нод з усіх сил погнав човен у тому напрямку.

— А ми вже гадали, що ти передумав, — пожартував з облавку баркаса Рамир, приймаючи від Нода баклагу з водою.

— Або човен перекинувся, — додав Кинав, беручи другу. — Подавай мішки!

— Мало не повернув назад, — чесно зізнався Нод. — Думав, що вам не вдалося поцупити баркас. Тут що, неглибоко? — він торкнувся якірного ланцюга, який утримував суденце на хвилях.

— Тут метри з чотири буде. Це місце зветься Білою відмілиною, — Рамир подав йому руку, щоб втягнути на баркас. — Течія намиває її з білого піску.

— Тут, до речі, збирають знаменитих кунстадських мідій, — Кинав також подав руку. — Найбільших та найсмачніших на узбережжі, як переконані наші односельці. Щоправда, у інших селищах так само говорять про свій улов.

— Ночі ще короткі, а до ранку нам треба відійти далеко, — говорячи, Рамир розкладав багаж на облавок.

— Може, і ти, Кинаве, з нами? — запропонував Нод. — Небезпечно тобі залишатися.

— Удвох нам упоратися із баркасом буде важко. Нод он у море ніколи не ходив, — підтримав пропозицію Рамир. — Погоджуйся, Кинаве!

— Ні, мої батьки збожеволіють з горя, якщо вирішать, що я втопився. Крім того, я маю ще підкинути ваші речі на пляж, зачинити вхід на потаємні сходи у садибі, замаскувати каменями важіль. Давайте вже не будемо відступати від плану!

— Тоді, Кинаве, слухай сюди, — зітхнув Нод. — Ординарець мого покійного діда, звуть його Юсом, наступної суботи, коли у столиці буде базарний день, приїде до селища, аби спробувати дізнатися подробиці моєї удаваної загибелі. Зайде до старости, постоїть на подвір'ї нашої садиби, зазирне до таверни. Йому хтось, напевне, вкаже на тебе як на Рамирового товариша. Ти у той день маєш бути на базарі у столиці. Юс зайде до тебе додому, розчарується твоєю відсутністю, а тоді знову піде до старости та залишить йому номер свого телефону, щоб ти подзвонив йому й розповів, що знаєш про обставини мого зникнення.

— Навіщо такі складності? — здивувався Рамир.

— Ми з Юсом так придумали, щоб максимально убезпечити Кинава від підозри у співучасті, — пояснив Нод. — А також щоб його контакт з Юсом виглядав якнайприроднішим.

— Навіщо взагалі ризикувати таким контактом? — сердився Рамир.

— Бо нам треба буде витягати з Республіки їх разом. Якщо втече лише хтось один, іншого злапає контррозвідка. Це вірна смерть, — і собі підвищив голос Нод.

— Не сваріться! — втрутився Кинав. — Я усе зроблю! Кажи, Ноде, далі.

— У телефонній розмові з Юсом детально розповіси, як ми пропали, а тоді скажеш, що хотів би мати на пам'ять про знаменитого земляка-генерала якусь дрібницю з його речей. Юс запросить тебе завітати до нього у котедж. Далі він знає, як діяти, — завершив Нод.

Вони з Рамиром із важким серцем попрощалися з Кинавом, і той зіскочив у човен. Втікачі вибрали якір і запустили дизельний двигун. Рамир став до штурвалу. Курс він тримав за стареньким компасом, впевнено скеровуючи суденце все далі у відкрите море.

— Ти не надто розігнався? — запитав Нод, зауважуючи, що вони йдуть повним ходом у темряві та ще й без сигнальних вогнів.

— Тут вже немає ані мілин, ані скель.

— Звідки знаєш? — не заспокоювався Нод.

— Мене брали у ці води.

— А прикордонники нас не почують?

— Вам у Академії Сили, мабуть, занадто оптимістично змальовували стан прикордонних сил Республіки. Морські прикордонники переслідують втікачів переважно попід берегом та у водах, що прилягають до Туагирлонської бухти. Буває, що роблять рейди вздовж лінії нейтральних вод, але переважно стоять на якорях у місцях, де найчастіше можна спіймати браконьєрів — міняють пальне, а подейкують, що й гранати на частину їх делікатесного вилову, крабів чи восьминогів.

— А наш флот? — запитав Нод.

— Військові кораблі сконцентровано біля Туапулата, щоб його у нас знову не спробували відібрати. Вони порушників кордону не ловлять. Ти ж знаєш: офіційно вважається, що «міць Туапулатської військово-морської бази цілком достатня для забезпечення недоторканності усіх південних морських рубежів Республіки Дуумвірів».

— Еге, «легендарний Туапулат — місто дуумвіратської слави»... Скажи краще, як ми уникнемо прикордонників?

— Так само, як контрабандисти — одразу підемо подалі від берега! — Рамир махнув рукою вперед по курсу. — Контрабанда до нас йде зазвичай з Тасава. Кажуть, неподалік того порту у нейтральних водах стоять у морі зо три плавучі оптові товарні бази, звідки контрабанда розходиться по усій Деолі. Контрабандисти-оптовики йдуть туди своїм суднами, а тоді нейтральними водами підходять до нашого морського кордону. У заздалегідь обумовлений час до нього підходять баркаси, як оце наш, беруть товар і розвозять вночі до своїх селищ. Ота Горіхова течія, що ми з Кинавом про неї тобі розповідали, у цих місцях майже збігається з межею наших територіальних вод. Контрабандисти стараються її обминати, бо може підхопити і понести до самого Ланоду. От нею ми й скористаємося. Між іншим, за часом ми вже на підході до тієї течії, — Рамир замовк, пильно вдивляючись у море.

Хвилин за сім у лівий борт різко вдарила хвилька, тоді ще і ще. Баркас трохи нахилився. Рамир заклав штурвал праворуч — суденце вирівнялося й пішло помітно стрімкіше. Натомість шум двигуна стишився. Нод здогадався, що їх підхопила Горіхова течія. Цю назву вона дістала через те, що восени приносила до берегів континенту великі, з голову дорослої людини горіхи, що росли на великому острові Прай і тому звалися прайськими. Ті горіхи, якщо їх вдавалося виловити неушкодженими морською водою, були дуже смачні і навіть спричиняли легку наркотичну дію, немов деякі гриби. З розвитком контрабанди ними стали підпільно приторговувати майже по усій Деолі, вони перетворилися на дефіцитний товар, і у море їх потрапляло дедалі менше, однак назва «Горіхова» за течією вже міцно закріпилася.

— Так, Ноде, не втикай! — відірвав його Рамир від роздумів. — Тут мусимо добре пильнувати! Бери бінокль і озирай море. Особливо уважно — спереду по правому борту, з боку берега. Як побачиш вогні або силует судна, даси команду «Стоп машина!» Тоді нас течія тихо пронесе повз ворога, якщо поталанить.

— А якщо не поталанить? — запитав напружений Нод.

— Тоді команда: «Повний уперед, ліво руля!» Спробуємо дременути у нейтральні води, хоча ризиковано, бо ця посудина не призначена для відкритого моря — раптом шторм, то підемо на дно від першого ж валу.

Нодові було моторошно, але він більше не допікав Рамирові своїми острахами. Мовчки вдивлявся у темряву, ставши на носі. Небо за кормою почало сіріти. Щойно окраєць сонця з'явився за кормою на обрії, хлопець побачив далеко по правому борту довгастий контур військового корабля. Перше сонячне проміння яскраво відбилося на дзеркалах вимкненого носового прожектора.

— Стоп машина!!! — гукнув Нод.

— Бачу вже, не волай! Щоб його восьминоги зґвалтували усіма своїми ногами, — як умів, вилаявся Рамир. — Нарвалися таки! Тримайся! — він вимкнув двигун, сподіваючись, що течія пронесе їх непоміченими.

Марно — над кораблем здійнялася червона ракета. Замиготіли світлові сигнали — вимога лягти у дрейф. Нод легко прочитав їх — навчили у Академії. Загула корабельна сирена, навколо баркаса забігав потужний промінь прожектора. Потреба у командах Нода відпала сама собою. Рамир запустив двигун на повну, закладаючи штурвал ліворуч у сподіванні якомога швидше досягти нейтральних вод. Однак по воді вдарили кулеметні черги. На щастя, відстань була завелика, і кулі не дістали баркас. Та Нод добре бачив у бінокль, як гарматна башта сторожовика поволі розвертається у їх бік. Зупинилася. Минуло кілька страшних секунд — і пролунав постріл. Снаряд перелетів, але незначно. Осколки спінили воду зовсім поряд з носом баркаса.

— Наступним пострілом нас накриє! — у відчаї закричав Нод.

— Не сци! Прорвемося! — спробував заспокоїти їх обох Рамир. — Він стріляє на межі прицільної дальності, а баркас для нього — задрібна ціль. Ми вже вийшли з течії, отже, нейтральні води поруч. От якби там патрулював корабель Ланоду або Імперії...

Вранішній бриз доніс ревіння корабельних двигунів — сторожовик зрушив з місця, намагаючись скоротити дистанцію.

— Лягай, — крикнув Нод за мить до того, як до них докотився звук пострілу.

Цим він врятував другові життя. Вочевидь, навідник гармати не врахував, що корабель почав рухатись, бо другий снаряд також перелетів. Проте кілька осколків вдарили по палубі, продірявивши баклагу з водою та застрягнувши у дошках лівого борту. Один з осколків розбив спицю штурвалу.

Несподівано сторожовик почав стишувати хід. Баркас значно від нього відірвався, допоки з корабля, зрештою, спустили шлюпку. Рамир тримав повний уперед, проте виявилося, що швидкість моторної шлюпки значно перевищує швидкість баркаса — відстань між ними стрімко скорочувалася. Автоматні черги зі шлюпки вже майже діставали до них, але, здавалося, не влучали у баркас — прикордонники, мабуть, погано вчилися стріляти з води на швидкому ходу. Або ж хотіли взяти порушників живими.

Раптом переслідувачі зупинилися.

— Я ж казав, що пального у них катма! — збуджено прокричав Рамир.

Нод підніс до очей бінокль. Над кормою шлюпки клубочився чорний димок, який швидко розвіював вітер.

— Щодо пального не скажу, але мотор у них, схоже, загорівся, — озвався він, намагаючись вдавати спокій.

— Я ж казав, що прорвемося!.. — знову похвалив свою передбачливість Рамир.

Та цієї миті наступний снаряд таки влучив у баркас. По дотичній. Зніс частину огорожі лівого борту та носу. На щастя, він пішов у воду, не розірвавшись — старий, мабуть. Рамир далі гнав суденце, не звертаючи уваги на ушкодження. Зі щоки у нього стікала кров — подряпала скалка від штурвальної спиці, розбитої осколками ще першого снаряду.

Сторожовик уже лишився ледь помітною плямою на горизонті. Звідти долинув ще один, тоді другий постріл, за якими пролунали два гучних вибухи, але далеко — навіть осколки не долетіли. Нервове збудження потроху почало відпускати обох парубків, і їх дії набули більшої злагодженості та зосередженості. Рамир сказав, що треба перевірити стан баркаса та припасів після обстрілу. Нод, не гаючись, заповз до низесенького трюму — поглянути, чи немає там води. Була. Текло у кормі, з трьох отворів від куль, що поцілили нижче ватерлінії. Ледь протиснувшись, хлопець заткнув їх обрізками просмоленого брезенту, який намацав серед іншого мотлоху, що залишився у трюмі з часу, коли помічник старости ще ходив у море. Спереду було майже сухо. Піднявшись на палубу, Нод побачив, що її починає заливати водою через пошкоджену огорожу на носі.

— Там у рубці є молоток і цвяхи — спробуй якось полагодити, — голос Рамира був уже геть спокійний. — Якщо здійметься хвиля, ми потонемо. Казав же, що нас врятує армійська корупція! — раптом розреготався він.

— Так точно, пане капітане! — відсалютував Нод Рамирові, подумавши, що «спадковий адмірал» має право присвоїти це звання.

Невміло тримаючи молоток, він так-сяк наклав латки на огородження, але цілком відновити ніс баркаса не було чим. Рамир стишив хід, щоб не черпати передком воду. Нод інвентаризував запаси води та їжі. Вони майже не постраждали — пробило лише одну баклагу.

Сонце вже піднялося над обрієм і почало припікати. Хоча обоє молодих людей вперше потрапили під гарматний обстріл, заспокоїлися вони швидко — ще якось не усвідомили, що справді були на волосину від загибелі. По черзі стоячи за штурвалом, вони поснідали в'яленою рибою та хлібом, запивши теплуватою вже водою з баклаг. За цим сніданком роздивилися, хто у що вбрався для першого у їх житті закордонного вояжу. Нод під цивільний одяг узув армійські берци, а Рамир був у куртці та широких, вочевидь, пошитих удома штанях з незліченною кількістю нашитих на них кишень. З однієї з них хлопець витяг металеву фляжку з полинівкою, і вони зробили по два ковтки.

Світ засяяв яскравішими барвами — чи то від гомеопатичної дози полинівки, чи, швидше, від усвідомлення того, що вони уникли смертельної небезпеки. Зграя дельфінів, що промайнула повз правий борт, здавалося, перейняла їх настрій, весело вистрибуючи з води. Один навіть на мить став на хвіст, демонструючи себе у всій триметровій граційності. Полинівка нагадала Нодові нещодавній випадок, і він, аби трохи розважити Рамира, розповів, як спекався нишпорок-однокурсників у борделі. Та особливо капітана розвеселив дотеп у пабі, коли намовлений бармен наливав Нодові під шинквасом чистісіньку воду, а Пренові із Ларом — міцнющу і прозору, мов роса, полинівку.

Тікаючи від обстрілу, баркас добряче відхилився на південь від наміченого курсу, а рятівна Горіхова течія повертала північніше. Тепер, щоб вийти до Гирлону, вони мусили робити значний гак у нейтральних водах, та ще й малим ходом. З малодосвідченого у навігації Нода було мало користі за штурвалом, бо тримати курс доводилося у відкритому морі, а суденце було пошкоджене. Тому Рамир, відчуваючи справжню капітанську відповідальність, повністю взяв управління на себе.

Нод тим часом вирішив перевірити стан свого цінного багажу. Виявилося, що армійську торбу пробито. Розгорнувши її, юнак побачив, що уламок снаряду стирчить з водонепроникного брезентового пакунка — зрикошетив і застряг у пачці облігацій. Добре, що хоч не підпалив цінних паперів та не пошкодив інших речей. Проштрикнутий томик фантастичного роману додатково не постраждав. Відклавши його, колишній курсант повернув брезентовий пакунок у речмішку так, щоб затулити неушкодженим боком дірку, та ретельно зав'язав його знову. Розгорнувши книжку, узявся читати її вголос з того місця, де зупинився попереднього разу. Став ближче до «капітана», щоб той і собі довідався про історію втікача з гірського аулу — як-ніяк, вони теж втікачі.

Берег озера, на якому опинився Марко, похило спускався до нерухомої поверхні води. Хлопця вразило, що небо було темно-синє, а вода, немов всотавши ту синь, так само була ніколи не баченого ним темно-синього кольору. Сонце затуляла самотня, але велика сліпучо-біла кучерява хмара. На вітер не було навіть натяку, а повітря видавалося щільнішим — щоб його вдихнути, доводилося робити відчутне, особливо попервах, зусилля. Виглядало так, наче зараз лише обідня пора, тоді як за розрахунками хлопця вже мав надійти вечір, бо шлях сюди від рідного аулу тривав годин із десять.

Протилежний берег являв собою високі сірі й червонясті скелі, які прямовисно опускалися у воду. Недосвідчений у мандрах Марко, чомусь був певен, що легко дістанеться омріяного узбережжя, тому не брав із собою їжі, сподіваючись підживитися рибою з гірського потоку або ягодами. Зараз він дуже картав себе за це, тож пішов уздовж берега, видивляючись на мілинах якусь необачну форель, щоб у неї можна було поцілити каменем, як вони з товаришами робили на струмках біля аулу. Озеро виявилося чималим. Риба траплялася, але, як на гріх, була дуже обачною — тікала на глибину від самої лише його тіні. Берег почав підійматися. Зрештою мандрівник опинився на узвишші. Звідти було видно майже всю водойму, окрім віддаленої затоки, над якою курився наче підсвічений зсередини м'яким помаранчевим світлом туман. У небі з'явилося сонце, але чомусь з фіолетовим відблиском. Такого Марко ніколи не бачив.

З туману вийшов вітрильний човен. У цілковитому безвітрі. Хлопець з усієї сили замахав руками, підстрибуючи на верхівці пагорба, щоб привернути увагу тих, хто міг бути під вітрилами. Його, вочевидь, помітили — човен змінив курс і рушив у напрямку подорожнього. Марко спустився з пагорба до води і видерся на невелику скелю, яка, немов пірс, врізалася у воду метрів на тридцять. Вітрильник, описавши плавне коло, підійшов до тієї скелі і вперся носом у берег. Юнак раніше бачив судна лише на малюнках — у їх гірському аулі жодних плавзасобів не було. Через те він не дуже здивувався, що вітрило являло собою увігнуту широку тверду пластину, схожу на непрозоре скло. За вітрилом не було видно корми — там лише вгадувався якийсь рух. Раптом з палуби у воду шубовснула якась чимала темно-руда тварина. Спочатку хлопцеві здалося, що то ведмедик, та коли тварина випірнула, він побачив над водою широку собачу морду з висолопленим рожевим язиком і чималими зубами. За мить собака, видряпавшись кам'янистим берегом під скелю, обтрусився і одразу зайшовся голосним гавкотом. Юнак відступив від краю скелі, намагаючись зрозуміти, чи зможе цей здоровецький пес дістатися до нього.

— Сидіти, Гавер! — пролунала команда, подана молодим чоловічим голосом. — Сидіти. Та ти не бійся, — це вже, мабуть, до Марка.

На носі вітрильника з'явився усміхнений парубок років двадцяти з примруженими світлими очима. Його голова була геть поголена, а з маківки майже до лівого плеча спадало пасмо темно-русявого волосся. Таку зачіску Маркові довелося бачити вперше. Проте вбрання парубка здивувало його ще більше: картата сорочка, сині потерті штани з широким білим паском та біло-сині мешти, що звалися, як згодом пояснили Маркові, кросівками. Парубок зіскочив з облавку на прибережний валун і, перестрибуючи з каменя на камінь, миттю опинився поряд із подорожнім. Попри різницю у віці, вони виявився майже однакового зросту.

— Ти звідки тут узявся? — питання пролунало так, ніби Марко, щонайменше, вдерся до чужої саклі.

— Прийшов, — знизав плечима той.

— Отак просто сюди прийшов? — парубок з подивом дивився на Марка.

— Зазвичай ходять ногами. Так і я прийшов, — спробував пожартувати хлопець, аби приховати свій острах. — А ти хто?

— Мене звуть Ільком...

— Як?..

— Ілько, — знизав плечима парубок. — Колись один гідний чоловік назвав мене Іліас, але те імення не прижилося. А тебе як називати?

— Марком.

— Ти ба! Наші імена звучать подібно! Ти, Марку, не бійся, в нас тобі нічого не заподіють.

— Та чого б я оце боявся? А у вас — це в кого?

— Давай я тобі у замку розповім. А ти мені дорогою — про те, як таки сюди потрапив.

Вони спустилися до вітрильника. Ілько допоміг Марку зійти на облавок, і судно рушило у напрямку блідо-помаранчевого туману-марева, що закривав дальню затоку поміж червонуватими скелями. Грізному псові Гаверу Ілько наказав залишатися на носі, а Марка посадовив біля себе на кормі. Ледь торкаючись стерна, він кермував у потрібному напрямку. При цьому пластина вітрила сама поверталася так, щоб на неї потрапляло якомога більше сонячного світла.

Слухаючи Марка, Ілько помітно занепокоївся тим, як просто той зайшов через розірвану пелену у гірському тунелі, опинившись на озері. А юнак, своєю чергою, дивувався, що ця чарівна місцина досі невідома в їх аулі.

Суденце зайшло у марево над затокою. Вітрило потьмяніло і саме собою згорнулося, але рух тривав. За хвилину туман розступився, і Марко побачив, що вони вже біля причалу. Гавер вистрибнув на берег і миттю зник на вимощеній білим шерехатим камінням стежині, що вилася поміж матово-чорних валунів. Помітивши, як Марко замилувався доладним собацюрою, Ілько сказав:

— Це водяний мастиф. Нетутешня порода.

— А звідки вона? З Імперії? Чи, може, з Конфедерації? — перепитав юнак.

— Ні, ще з більш віддалених країв, — ухильно відповів парубок. — Ходімо!

Ілько затягнув швартовий кінець на кнехті, і вони рушили мощеною стежиною.

Скелі тут були не червонясті, як на інших берегах озера, а геть чорні. Поміж них росли доглянуті кущі та яскраві різнобарвні квіти. Вони надавали прибережному краєвиду якоїсь дивної краси. Угорі над затокою на так само чорній прямовисній скелі височіла біла вежа. З берега вона здавалася Маркові вирізьбленою зі шліфованої кістки або з мармуру...

У Нода раптом з'явилося непевне відчуття подиву. Якийсь спогад не давав йому спокою. Він закрив книжку. Рамир запитав, чому він припинив читати, але Нод жестом показав, щоб той не заважав вловити думку, що вислизала і знову, дражнячи, майже поверталася. Раптом він збагнув: листівка, залишена на дідовому столі! То, напевне, була ілюстрація до цієї книжки — парубок з чубом до плеча, а з ним якесь волохате створіння. І ще одне: дивне ім'я Ілько, яке йому трапляється вдруге за усе життя, а вперше — на звороті тієї листівки. Виходить, має ще бути і якийсь Лахудрик Пенатій. Дивина! Нод дуже шкодував, що не прихопив листівку з собою. Розповів цю історію Рамирові, але той сказав, що йому зараз геть не до розгадування сюжетних таємниць старих романів.

Сонце вже пекло на повну силу. Рамир таки довірив Нодові штурвал, щоб перепочити у затінку рубки. На його думку, вони вже мали б побачити ознаки Горіхової течії, проте її все не було — мабуть, хід баркаса був аж надто тихий, або ж мапи для рибалок не відзначалися точністю. На межі видимості їх швидко проминув великий суховантаж — віз, за словами Рамира, з Імперії до Республіки старі автівки, а назад мав забрати вовну та деревину — головні джерела валюти для дуумвірів. Цей корабель вельми засмутив капітана: торговий шлях пролягав значно південніше, отже, вони миль за тридцять від узбережжя. Трохи поміркувавши, Рамир зняв зі щогли прапор їх вже колишньої батьківщини та замінив його своєю білою майкою. Білий прапор за морськими законами Деоли означав прохання про допомогу. Проте суден більше не траплялося. Нод запропонував скупатися, однак Рамир заборонив. Сказав, що тут можуть бути бичачі акули — найагресивніша хижа риба на Деолі. До того ж кілька рівномірних ударів хвиль у правий борт сповістили, що вони вже повернулися у струмінь Горіхової течії.

Хмарилося — починався регулярний пообідній дощ. Нод, було, намірився поповнити запаси прісної води, збираючи її у відро, коли метрах у десяти від баркасу раптом вискочила з моря здоровенна, у три людські зрости рибина. Не встигла вона знову торкнутися води, як звідти вистромилася голова якогось чудовиська. Воно перекусило рибину навпіл і одразу проковтнуло обидва шматки. Широкий плаский хвіст оглушливо ляснув по воді, здійнявши на два боки фонтан бризок.

— Що це? — Нод аж присів з переляку. — Бичача акула?

— Так. Та, яку з'їли, — Рамир теж злякався побаченого.

— А що з'їло?

— Не знаю, — борець відвів баркас від плями крові — єдиного, що залишилося від акули. — Про таке страховидло я ніколи не чув. Судячи з розмірів голови, воно метрів із п'ятнадцять у довжину. Більші лише кити.

— Але ж кити не хижі, а в цього зуби схожі на різаки. І головне: ти зауважив, що воно вкрите шерстю?!

— Бути не може! Невже ссавець?? Дивно, що рибалки ніколи мені про це не розповідали, адже такого велетня важко не помітити, — озвався Рамир, нахиляючись над лічильником пального. — До узбережжя не дотягнемо, доведеться незабаром лягати у дрейф.

— Не хотілося б поряд із таким сусідом, — Нод вказав на кров за кормою.

— На те немає ради! Якби бодай вдалося перейти течію, допоки ще є пальне, а тоді можна і у дрейф.

Дощ посилювався, здіймався вітер. На щастя — у напрямку берега, але хвилі ставали дедалі вищі. Видимість погіршилася. Однієї миті у баркас щось вдарило. Потужно. Рамир, який, намагаючись стати по вітру, перебирав штурвал, ледь втримався на ногах. Нод упав на палубу. Якби стояв ближче до облавку, опинився б у воді. Не розгубившись, він одразу спустився у трюм, щоб глянути на пошкодження. Виявилося, що знову потекло. На щастя, брезенту вистачило, щоб заткнути і цю щілину у корпусі.

— Це, швидше за усе, було воно, — гукнув до Нода Рамир, коли той знову вибрався на палубу.

«Капітан» тримав штурвал, сторожко озираючи воду — чи не з'явиться знову страховисько, що з'їло акулу. Не з'явилося.

— Тобі слід відпочити, Рамире. Я перед дорогою виспався, а ти поспи зараз. Я впораюся зі штурвалом, зуб даю.

— Та який зараз сон?! Ми будь-якої миті можемо піти на дно! Он поглянь на небо! Хіба дістань чогось попоїсти.

Нод дістав з тюка з провіантом шмат в'яленого м'яса та просто зубами розірвав його навпіл. Однак суденце так кидало на хвилях, що Рамир мусив тримати штурвал обома руками. Свою пайку він, ледь відкусивши трохи, просто поклав у глибоку кишеню штанів. Важке, темно-сизе небо нависало низько над морем. У передвечірній імлі видимість ще погіршилася, і Нодові дедалі частіше доводилося прикладатися до бінокля. Якоїсь миті йому здалося, що він бачить між хвилями якесь судно, але скільки не вдивлявся, більше нічого у морі не з'являлося. Хвилі здіймалися усе вищі, вода вже двічі перекотилася через облавок. Третій вал вимочив їх з голови до ніг.

— От ми і й скупалися, — спробував пожартувати Нод, аби приховати страх.

— Щось не так!! — гукнув Рамир. — Вода прісна!

— Ну то й що? — не надав значення почутому Нод.

— Тут прісна вода може бути лише з Ардани. Це річка на кордоні Гирлона і Ланода. Ми майже проминули Князівство. Слухай, а може, висадимося вже у твоєму Королівстві?..

— Ні, Рамире, до Ланоду нам ще передчасно. Хтозна, як там поставляться до нас. А у Князівстві, як я розумію, ліберальніші порядки, — Нод не втрачав здатності міркувати логічно. — До того ж, спочатку мені треба до Гирлонського банку.

— Тоді розвертаймося на схід. Ще миль із п'ять, щонайбільше десять, і пристанемо у Гирлоні.

— Ти певен?

— Вважай, Ноде, що ми вже у дельті Ардани. Вона неширока, але дуже глибока, має потужний водоскид, тому й відчувається у морі далеко від берега. Ми дісталися мети значно раніше, ніж я сподівався — чи швидкість була більша, чи відстань не розрахував. Тут вже можуть бути мілини, а якщо почнеться шторм, хвилі здійматимуться дуже високі, — Рамир різко крутонув штурвал, і баркас став важко розвертатися на правий борт, ризикуючи зачерпнути води.

— І звідки ти стільки знаєш? І географію з навігацією, і історію з історичними коштовностями! От не втомлююся я тобі дивуватися!

— Саме якось пристає до мізків.

— Слухай, а з Кунстада хтось хоч коли вдало тікав за кордон?

— Один чи два рази. Дуже давно. Вважається, що втікачі гинули у морі.

У низьких хмарах спалахнула вертикальна блискавка, вдаривши у воду неподалік. Одразу розкотився оглушливий грім. Не забарилися і вітер зі зливою. Геть стемніло. Баркас дедалі глибше занурювався носом, борти тріщали. Рамир наказав Нодові притягти ближче до штурвалу два рятувальні круги і вдягнути наплічник. Вчасно — баркас раптом сильно об щось вдарився і зупинився, аж Рамира кинуло грудьми на штурвал. Наступної миті судно стало майже сторчма — корма здійнялася угору, а ніс зник у хвилях. Нод з Рамиром полетіли шкереберть у темряву. Останнє, що відчув Нод — смак холодної, ледь солонуватої води, яка поглинула його з головою.