Білий замок на Чорній скелі

4. Бордель на заводі

Свою оповідь герцог почав з родинної традиції Азборанів називати спадкоємців титулу ім'ям Нод. Кинав дістав із сумки наїдки, приготовані для пляжу, Рамир запропонував пива, але Нод попередив, що на них чекає ще трохи фізичної роботи, і після неї пиво смакуватиме краще. До кінця перекусу обидва студенти вже не мали сумнівів, що онук знаменитого генерала справді є нащадком ланодського аристократичного роду.

— От дивно, що в нас із Ланодом майже одна мова, — сказав Кинав, кивнувши на заповіт, який лежав на столі — Чому так?

— Хіба не знаєш? — здивувався Рамир. — Республіка колись була частиною Ланоду. Звалася вона герцогством Тіапулатським за назвою нашої столиці. Але трохи більше трьох сторіч тому сталася Революція Славетних Трударів. Скориставшись із того, що Імперія у черговий раз намагалася поглинути Ланод, двоє волоцюг підняли повстання селян та рибалок, які були невдоволені зависокими податками та рекрутськими наборами.

— А чому про це на уроках історії не розповідали і в енциклопедіях не пишуть? — запитав Нод. — Я нещодавно читав «Історію Ланоду», але такого не пригадую.

— Бо дуумвірам вигідно, щоб населення вважало, що до того, як Республіка відокремилася від Ланоду, люди тут жили мало не первісним життям, — пояснив Рамир. — І все, що створене у нашій країні, виникло лише завдяки «найсправедливішому на Деолі суспільному ладу та невтомному піклуванню дуумвірів про народ». Тому під час революції було знищено пам'ятки, храми, бібліотеки, театри, навіть зоопарки.

— А ти про це звідки знаєш? — Нод прочинив двері, що вели до комори. — Ходіть сюди.

— Батько розповідав, — відповів Рамир, озираючи дивний льох з нішами. — Він вчителював у нашій школі. Так от, коли він був студентом, один старий викладач потай розповів йому, що наша справжня історія до дуумвірів була інакшою, ніж її нинішня офіційна версія. Пізніше того викладача відправили до концтабору.

— Щось мені підказує, що не любить твій татусь нашої Республіки, — припустив Нод.

— Не любив, — зітхнув борець. — Помер він взимку. Від інсульту. А мама ще раніше....

— Вибач, я не знав, — ніяково пробурмотів банальність Нод.

— У нашій хаті тепер молодша мамина сестра порядкує зі свої чоловіком, — похнюпився Рамир. — Дітей у них троє підростає. А ти Республіку любиш? — він змінив важку тему.

— Зараз дізнаєшся, — плеснув його по плечу Нод. — Допоможіть мені з цим камінням...

Маскувальну купу каміння утрьох вони розібрали швидко. Нод показав Рамиру та Кинаву потайний вихід до моря та причал у печері. Це викликало непідробне захоплення обох студентів.

Перед тим, як знову зачинити лаз до моря, Нод склав до свого порваного наплічника сувій заповіту, кортик, облігації, списки рахунків і згорток з ключами від сейфів. Щільно перев'язавши наплічник лямками, сховав його під однією з горішніх сходинок, де було найменше вологи — не хотів більше ризикувати, тримаючи цінності при собі. Інші свої речі склав у пляжну торбу, позичену Кинавом.

Вже у хаті Нод розповів друзям, що роздумує про втечу з Республіки у Гирлон, а далі у Ланод, і вони, влаштувавшись на веранді, почали обговорення плану. Тут і пиво згодилося — воно саме охолодилося у ковбані під водоспадом, куди його здогадався заздалегідь покласти Кинав. Рамир підтримав ідею втечі мало не з перших фраз Нода. Він одразу сказав, що дуже мріє побачити світ — інші краї, інакших людей, дива природи та архітектури. А ще зізнався, що уявляє себе учасником придворних інтриг та запаморочливих любовних походеньок. Нода він вже бачив королем Ланоду, а себе та Кинава — мало не його міністрами. Що то пляшка пива для молодого організму!

Скніти у Республіці без жодних шансів на цікаве життя після почутого щойно від Нода зовсім не хотілося й Кинаву, проте він був розсудливіший та обережніший — говорив про небезпеку втрапити до прикордонників або сконати, як ті нещасні втікачі, що нерідко гинуть на колючому дроті Туагирлонського муру, яким Республіка відгородилася від Князівства. Однак і він, зрештою, погодився допомогти у пропонованій Нодом авантюрі, хоча дуже боявся за своїх рідних — їх могли навіть розстріляти, запідозривши у сприянні втечі.

За дві години Нод вийшов з хати у тепле літнє надвечір'я. Повісивши на двері старий замок, він попрямував до кладовища — набрати землі з прадідівських могил. Із собою прихопив увесь фотоархів Кунстадів, знайдений учора в скрині, та фантастичний роман. Дорогою зайшов до крамниці, придбав новий наплічник та переклав туди усі речі, яким було геть затісно у пляжній торбині Кинава. Рамир та Кинав залишили стару садибу, зійшовши з веранди на берег сходами, вирубаними у скелі. Ніким не помічені, вони розійшлися по домівках.

З цвинтаря Нод зайшов до старости, повернув йому ключ, подякував за турботу про садибу та ніби ненароком поцікавився, чи все спокійно у Кунстаді з точки зору криміногенної ситуації. Виявилося, що все гаразд, тож чутки про парубка з ножем ще не поширилися. Староста для годиться знову побідкався, що Нод так швидко збирається полишити селище, проте сказав, що розуміє: молодій людині, звиклій до міського життя, тут немає що робити. Щойно Нод залишив його кабінет, як староста зателефонував до столиці за номером, який його змусили вивчити напам'ять.

— Він їде від нас базарним автобусом, — сказав у слухавку, почувши знайомий знедавна голос. — Нічого незвичного не робив. Жив у таверні. Сходив на кладовище, до школи не заглядав. Навідав садибу. Що ще?.. Ну, рюкзак тепер у нього інший. Радий прислужитися, — полегшено зітхнувши, староста поклав слухавку.

Чому нічний рейс з Кунстада до Тіапулата місцеві мешканці звуть «базарним», Нод збагнув уже біля будки-рубки на автостанції. Уся платформа була заставлена кошиками з рибою, мідіями та креветками — мешканки Кунстада їхали спродати сьогоднішній вилов на столичних базарах. Дух у автобусі стояв нестерпний. Вмостившись на задньому сидінні, Нод рятувався лише тим, що прочинив вікно біля себе. Попри те, що їхати довелося уночі, спати не хотілося. Давалися взнаки бурхливі події дня, а ще більше — збудження від задуманого плану втечі. Тьмяна лампочка над сидінням, єдина на весь автобус, створювала досить світла для читання, тож відшукавши фантастичний роман, Нод відкрив першу сторінку.

Пролог роману оповідав про те, що вчені прадавньої цивілізації завдяки тисячолітнім спостереженням встановили, що раз на триста два роки на Деолі спостерігається явище, подібне до падіння метеориту. Його особливість полягає у тому, що після падіння космічний об'єкт знову здіймається у небо і зникає за обрієм, інколи розділяючись на кілька фрагментів, а інколи — ні. Автор робив припущення, що це явище мало якийсь стосунок до зародження життя на планеті, а може, і створювало особливі еволюційні умови, які зрештою призвели до виникнення цивілізації. Утім, жодних аргументів на користь такої гіпотези Вид Видющий не наводив, залишаючи читача сам на сам із цією загадкою.

У першому розділі йшлося про чотирнадцятирічного підлітка на ім'я Марко. Він утік з дому у маленькому гірському аулі десь на Праї — найбільшому з островів Архіпелагу, подавшись до багатих поселень квітучого південного узбережжя. Спочатку йшов знайомою стежиною попід скелястим пасмом до вузької ущелини між прямовисних скель, що мала вивести його на рівнину, а звідти — прямий шлях до моря. Цією дорогою користувались лише зрідка, тож вхід до ущелини затуляли зарості колючого чагарника. У вранішньому тумані юнак трохи подер одяг колючками, та зрештою потрапив до ущелини. Однак за кілька десятків метрів виявилося, що її заблоковано свіжим кам'яним завалом — обвалився порослий молодими соснами карниз, що споконвіку нависав над стежкою, а разом із ним вивалився й вертикальний пласт базальту, розкришившись аж до самої своєї підошви на дні ущелини. Завал закоркував ущелину до самого верху і виявився надто крутим — годі було й думати видертися на нього. Марко був у розпачі — мрію побачити великий світ розчавила ця купа каміння, а йому ж так хотілося вирватися із важкого повсякдення свого злиденного аулу!

Хлопець у безнадії оглядав завал, міркуючи про те, що наступного разу тікатиме кружним шляхом через пустелю. Раптом він помітив, що у стіні ущелини, розірвавши її від стежки до верхнього краю, виникла досить широка щілина. Десь там дзюрчала вода, а Марка починала мучити спрага, бо він не брав із собою баклаги, сподіваючись напитися із джерела на півдорозі. Зі стін щілини все ще зривалися дрібні камінчики, все довкола виглядало якимось загрозливо ненадійним, ще не заспокоєним після недавнього обвалу. Проте спрага переважила острах, і юнак наважився пройти у щілину.

Оминувши височенний валун, він аж остовпів від побаченого — за валуном, з-під якого справді било джерельце, замість очікуваного продовження свіжої щілини виявився круглий, діаметром у два людські зрости отвір — вхід у трохи нахилений донизу тунель. Випивши кілька пригоршень води, Марко зазирнув туди. Стіни тунелю, підлога та стеля були ідеально рівні, немов відлиті з розплавленого каменю. Здавалося, що вони відсвічують світлом, подібним до того, як світиться Рел, коли встає над горами. Виглядало так, що цей лаз досить короткий, а у його кінці сонце виграє на якійсь водній поверхні. Здивований та зраділий Марко вирішив, що відшукав потаємний прохід до моря, тож наважився увійти до дивовижного тунелю.

Відстань виявилася оманливою — хлопець йшов і йшов уперед. Вже й вхід позаду зник у темряві, а вихід попереду, схоже, не наблизився ні на крок. Раптом Марко уперся лобом у якусь м'яку, прохолодну і невидиму перепону. Він обережно торкнувся прозорої пелени, і від цього у ній утворився розрив висотою зі зріст людини, облямований золотаво-вогнистою смугою. Марко зробив крок уперед. Одразу ж війнуло теплом, а у вуха ніби хтось вставив по ватному тампону — заклало. Довелося, стиснувши ніздрі пальцями, зробити кілька спроб видихнути через ніс. А ще за десяток кроків юнак вибрався на берег гірського озера, що вигравало в оточенні з мальовничих вершин під темно-синім небом. Цей пейзаж геть не скидався на омріяне втікачем морське узбережжя...

Єдина лампочка у салоні замиготіла і остаточно згасла — книгу довелося сховати. Утім, вона добре допомогла Нодові згаяти більшу частину нудного нічного шляху до Тіапулата та відволікала від сварок торговок з водієм автобуса за те, де можна, а де не можна ставити кошики.

Удома Нод, передусім, уважно оглянув квартиру — жодних ознак таємного обшуку видно не було. Втім, було б наївно сподіватися, що нишпорки контррозвідки залишать по собі сліди. Прийнявши ванну, одразу зателефонував Юсові і запропонував сьогодні ж разом навідати дідову могилу. Коли доїдав нашвидкуруч приготований омлет, пролунав дзвінок телефона. Хто б сумнівався, що то дзвонив Лар! Нод вирішив більше не випробовувати терпіння аналітиків контррозвідки, тому прикинувся здивованим і запитав Лара, звідки той дізнався, що він уже повернувся з селища. Як і слід було чекати, Лар відповів, що зателефонував навмання, і дуже радий, що Нод удома. Вони з Преном пропонують як слід розважитися цього ж дня. Нод подумки всміхнувся нездарності режисерів і сценаристів цього спектаклю — у контррозвідці так і не збагнули, що у цьому дуеті гультіпакою від природи є Прен, а Лар — ботан-кар'єрист. Утім, це дало Нодові перевагу, бо Лара було легше спекатися. Пообіцявши неодмінно зустрітися з ним та Преном надвечір у знайомому вже обом пабі, він повернувся до вистиглого омлету. Поснідавши, поїхав на кладовище, куди мав прибути і Юс.

Нод із колишнім дідовим ординарцем йшли алеєю повз однакові акуратні надгробки партійних діячів та високопоставлених чиновників. Дісталися військового пантеону.

— А Ви бували у Кунстаді? — запитав курсант.

— Ніколи. Та й генерал туди навідувався лише кілька разів.

— З'їздив я цілком вдало... Знаєте, — Нод заговорив пошепки, — коли почуєте, що я загинув чи зник безвісти, не вірте. Справді, те, що залишив мені у спадок дід, може карколомно змінити долю...

— Твою?

— Не лише. Спасибі Вам за те, що зберегли дідів спадок. Я дещо з нього прихоплю із собою, а інше хай лежить, де лежало. Воно Вам ще знадобиться. Нехай і ключ у Вас буде, — Нод обійняв Юса, водночас непомітно для ймовірних спостерігачів опустивши у нагрудну кишеню ординарця стрижень-ключ від контейнера.

— Відчуваю, що ти вплутуєшся у щось небезпечне...

— Так, але іншого виходу не маю. Контррозвідка, як Ви знаєте, за мною вже пантрує. Будь-якої миті вони можуть просто силоміць примусити мене до співпраці, перетворивши на маріонетку на усе життя. Добре, що вони вирішили наразі погратися. Однак щойно запідозрять, що я сам веду з ними гру, як умію, просто застосують силу, та й годі. Ще одне: Вам доведеться навідатися до Кунстаду... — Нод зашепотів ледь чутно, але Юс, який зберіг чудовий слух армійського розвідника, почув кожне слово і собі пошепки сказав кілька фраз Нодові, на що той відповів трохи голосніше:

— Дякую, це справді слушно. Так і вчинимо. Дуже Вас прошу діяти саме так, як ми оце домовилися.

— Усе зроблю, не хвилюйся! Хоча як тут не хвилюватися? Ох, звалилося ж клопотів на наші голови! Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. Я виконаю усе, як домовилися. Ми вже прийшли, — Юс вказав на могилу генерала, вкриту прив'ялими вінками. — Давай землю.

Вони висипали привезену з Кунстада землю на могилу генерала та на розташовані неподалік військового пантеону могили Нодових батьків. Для сторонніх спостерігачів це виглядало так, що двоє чоловіків — літній і зовсім молодий — просто опоряджують надгробки. Спостерігачі, звісно, були. Несторонні. Прикидалися, що навідують поховання неподалік. Нод бачив їх краєм ока, добре відчуваючи неприродність присутності тут цих кількох чоловіків.

На виході з кладовища він попрощався з Юсом. Обидва намагалися бути якомога стриманішими. Старий капрал прошепотів, що, мабуть, востаннє бачить хлопця, та Нод відповів, що Зоря ще зведе їх на цім світі.

Повернувшись додому, юнак вирішив години зо дві поспати — увечері йому потрібні будуть сили. Горанг зі своєю лекцією виник вже наприкінці сну — спасибі, дав відпочити. Щойно божевільний король з'явився у сновидінні, Нод першим заговорив до нього.

— Скажіть, Ваша величносте, а куди, власне, подівся законний чоловік ланодської королеви Ауранії? Той, що з імператорської родини.

— Принц-консорт Альстанд помер безглуздою смертю. Був завзятим мисливцем. Поїхав узимку полювати на білу гірську лисицю. Звір вона потайний, сторожкий, а манто з її хутра дуже престижне серед ланодських модниць. Та й ось моя мантія підбита нею, — Горанг відхилив край порфири. — Лисицю для принца єгері вистежили. Він, як і годиться, поцілив їй у потилицю каменем з пращі. Таким є стародавній спосіб полювання на цю дичину, щоб хутро не зіпсувати. Та мабуть, камінь пройшов по дотичній і лише оглушив звіринку. Коли принц підняв її за хвоста, вона, оклигавши, легко вкусила його за руку. Принц від несподіванки випустив здобич, і та втекла. На подряпину він не звернув уваги, не сказав про неї і лікарям. А виявилося, лисиця була скажена, тож нещасливий мисливець за три місяці помер від тієї невиліковної хвороби.

— А у Республіці сказу вже немає, — з несподіваною гордістю сказав Нод.

— Так у вас майже усю дичину вибили! Ба, навіть вуличних собак і котів. Слухай далі. Після смерті принца-консорта Ауранія зійшлася з молодим помічником головного придворного кухаря. Його до палацу влаштувала дальня родичка — батькова двоюрідна сестра, яка була камеристкою однієї з фрейлін королеви. Ще за життя принца, коли вони якось обідали удвох з Ауранією, подали десерт. Замість шеф-кухаря, який завжди сам виносив останню страву, щоб заразом поцікавитися, чи сподобався сьогодні обід, це зробив його асистент на ім'я Ідар. Виявилося, шеф-кухар необачно обпік руку. Королева ще тоді зауважила красу і статуру кухарчука, а після смерті чоловіка зробила його спочатку служником своїх улюблених собачок, а тоді доглядачем особистих покоїв. У молодого чоловіка виявилося досить розуму, щоб попервах не мішатися у політику, тому придворні крізь пальці дивилися на адюльтер царственої удови.

— Здається, я знаю, з чого мені слід починати у Ланоді, — сказав Нод і прокинувся.

Поснідавши, юнак розклав на дідовому столі у хронологічному порядку світлини та листівки з родинного архіву, привезеного з селища. На аркуші, який прилаштував поряд, він виписав дати та імена зображених на знімках людей. Для дивної листівки, де шкірився парубок з русявим чубом і звірятком на плечі, у цій хронології місця не знайшлося, тому її Нод поклав окремо на кутку столу. Це виглядало, наче ненадовго перервана робота з впорядкування родинних фотодокументів. Далі хлопець прочинив двері на балкон, аби створити враження, що залишив помешкання ненадовго. Для того ж навмисне не вимив посуд на кухні.

Зняв з подушки сліпучо-білу наволочку і поклав її на дно нового, придбаного у Кунстаді наплічника. Дістав із нижньої полиці у шафі своєї кімнати один з найзаповітніших та улюблених ним подарунків від діда. Це був трофейний речовий мішок, який дістався капітану Кунстаду ще під час вікопомної Туагирлонської спецоперації. Мішок був геть легкий, зроблений із водовідштовхуючої тонкої і міцної тканини сизо-зеленого кольору. Від того часу, коли дід дозволив Ноду брати той трофей у шкільні туристичні походи, мішок був предметом хронічних заздрощів однокласників, бо вони мусили ходити з брезентовими торбами, які у Республіці правили за туристичне спорядження. У речмішок хлопець поклав запасний комплект цивільного одягу та акуратно складений польовий однострій — той самий, фартовий — взяв його із собою на удачу. Речмішок компактно розмістився у наплічнику, лишивши ще чимало вільного місця. Його заповнив недоторканий похідний запас — плитка шоколаду та фляга, наповнена водою із соком лимона та цукром, а також томик з фантастичним романом.

Збори було завершено. Нод ще раз обійшов квартиру і подумки попрощався з нею. Назавжди, незалежно від успіху чи провалу його плану.

До пабу Нод навмисне прийшов раніше за Лара і Прена, аби домовитися з барменом про невеличку послугу з арсеналу тих трюків, що бармени, бува, утинають з неуважними клієнтами. Коли нагодилися «товариші», Нод виглядав добряче підпилим. Сидячи за шинквасом, він голосно лаявся, вихвалявся вигаданими еротичними пригодами, у які нібито втрапив протягом дводенної подорожі до селища, і пропонував за це випити. Чисту, мов роса, полинівку наливав їм під шинквасом бармен. Закуски майже не замовляли — лише трохи печеної картоплі. Нод першим запропонував йти до борделю. Саме до того, який він вкаже. Викликали таксі, узяли на дорогу пляшку полинівки і поїхали на інший кінець міста. Пили з горла під несхвальними поглядами таксиста. Нод зауважив, що Лар прикладається до пляшки нарівні з Преном. Однокашники геть не помічали, що Нод лише вдає ковтки.

Бордель розташувався на першому та у підвальному поверхах старої споруди заводоуправління покинутого виробництва порцеляни. Другий та третій поверхи стояли пусткою, як і цехи. На стіні колишньої заводської прохідної збереглася величезна фреска-плакат, освітлена вуличним ліхтарем. На ній було зображено напівоголеного робітника, що сильною рукою обіймав стан дебелої робітниці. Сорочка на ній аж тріщала від непропорційно великих персів. По низу зображення лишилося перше слово якогось гасла: «Дайош...» Що саме, хто і кому має давати — затерлося. У місті подейкували, що частину фрески навмисне час від часу оновлюють, щоб натякнути відвідувачам борделю, що вони на правильному шляху.

Нод був у цьому закладі не вперше. Після випускної вечірки у школі вони з однокласниками спробували тут дістатися «полунички», та виявилося, що всіх дівчат заздалегідь розібрали спритніші та старші випускники ментівської академії. Шмаркачів-школярів витурили через пожежний вихід аж на інший бік території колишнього заводу — подалі від гріха, бо до борделю саме мала нагодитися нова група агресивних ментят.

Цього разу клієнтів тут майже не було — ранній вечір буднього дня. Новоспечених агентів контррозвідки геть розвезло від конячої дози полинівки. Вони, підтримуючи один одного, ледь вибралися з машини, однак спокуслива близькість інтимних пригод додала їм парубочої снаги. Нод знову взяв ініціативу на себе — у холі прошепотів на вухо «мадамі» кілька слів, одразу тицьнувши гроші. Досвідчена бандерша лише хитнула головою, погоджуючись виконати прохання щедрого клієнта.

Першим забрали Лара — швидше за все, досі ще незайманого. Гнучка брюнетка у червоно-прозорій сукні просто потягла його за пасок кудись у підвальні лабіринти борделю. Розгублений неофіт, забувши про «службові обов'язки», заворожено потупцював за нею. Спекатися Прена було важче — його перебування у борделі не приголомшило, бо він уже мав такий досвід. Натомість Нод зауважив, що провокатор майже відверто пильнує за ним, тож довелося запропонувати випити ще по ковтку полинівки. Хвилин за сім з-за важкої оксамитової завіси з'явилися одразу дві білявки. Вони теж трохи хильнули полинового пійла, а тоді вмовили «симпатичного бичечка», як вони ласкаво називали Прена, скласти їм компанію. Той, залишаючи хол, запитально поглянув на Нода, але за мить його каламутний погляд перетягло, немов магнітом, до цупких грудей дівчини, яка тримала його за пасок так само, як трохи раніше Лара — прийоми у працівниць цього закладу були стандартні. Трійця зникла на сходах.

Прикидаючись геть сп'янілим, Нод замовив пляшку шампанського до кімнати Лара і дві — у ту, де розважався Прен, одразу оплативши замовлення. Ще кілька хвилин побазікав із бандершею, а тоді сказав їй, що дозрів скласти компанію здорованю з білявками, і гайнув у підвал. Там віднайшов пожежний вихід, який замикався зсередини. Замість вийти крізь нього надвір, пішов сходами на третій поверх, що, як він пам'ятав, з'єднувався критим мостом-коридором зі спорудою цеху. Звідти був прохід до іншого виходу з території заводу. Вже зовсім смеркло, проте ліхтарик Нод увімкнути не наважувався. Рухався переважно навпомацки, орієнтуючись на звуки нечисленних автомобілів, які проїжджали глухою вуличкою майже на міській околиці. Знайшовши вихід, рушив, тримаючись у тіні заводської огорожі, до перехрестя. Там машин було більше, траплялися перехожі. Пройшовши ще один квартал одноповерхової забудови, дістався кінцевої зупинки трамвая. Чекав аж півгодини. Нарешті, старий торохтій повіз його на іншу околицю — туди, де вантажні машини від'їжджали у напрямку узбережжя.

— А чому автобусом не поїхав? — розпитував Нода немолодий вусатий водій, вирулюючи повною щебеню вантажівкою на трасу.

— Наступний буде лише вранці, а мені треба терміново. Та й дорого для мене автобусом...

— Чом так невідкладно?

— Та,.. — зам'явся Нод, усім виглядом демонструючи ніяковість.

— А! Ну, це діло молоде, — усміхнувся водій, задоволений тим, що здогадався про причини, які спонукали молодого попутника вдатися до нічної подорожі. — Вона симпатична?

— Та,.. — далі клеїв дурника Нод.

— А чим вона займається?

— Бухгалтеркою працює на молокозаводі.

— О, то вона старша за тебе, — знову вдовольнився власною здогадкою водій. — Трапляється й таке. Моя перша теж була...

Він балакав усю дорогу, майже не даючи Нодові вставити бодай слово. Пригостив кавою з термоса та бутербродом з маслом і медом, а коли дісталися знайомої Нодові проміжної зупинки, не взяв обумовленої платні за проїзд — сподобався йому співрозмовник.

Лишень починало розвиднюватися. Саме нагодилася бабуся з пиріжками. Виявилося, вона винесла їх для будівельників нічної зміни, яка ось-ось мала закінчитися. Купивши пиріжок, Нод дізнався від бабці, що найближчий автобус до Кунстаду піде лише години за дві, але він може попроситися у кабіну до хлібовоза, який скоро повезе до селища свіжий хліб з пекарні, що тут неподалік.

Водієм маленького хлібного фургона виявився похмурий дядько. Він спочатку навідріз відмовився брати Нода до кабіни, але вгледівши у його руках купюру високого номіналу, погодився. Щось знайоме було у цьому непривітному чоловікові. Шлях минув у цілковитій мовчанці. Дядько навіть не висловив здивування незвичним способом подорожувати, що його обрав несподіваний пасажир. За півтори години неквапної їзди у світанкових сутінках Нод побачив знайому споруду автостанції-рубки. Там він попросив водія зупинитися, але той чомусь почав умовляти доїхати з ним до центру містечка. Мовляв, що його робити на околиці раннього ранку, а у таверні спеціально для хлібовоза сніданок приготували, і він радо поділиться ним із молодим чоловіком. Довелося твердо наполягти, і дядько знехотя погодився зупинився. Нод розрахувався. Зробивши вигляд, що шукає щось у наплічнику, він дочекався, доки фургон зникне за поворотом, а тоді зарослим вибалком пішов до моря.

Сонце уже піднімалося над обрієм, коли він дістався смуги прибою. Перестрибуючи з валуна на валун, у щілинах між якими високо стояла вода приливу, дістався підніжжя скелі, звідки стрімкі сходинки вели прямо до веранди старої хати Кунстадів. Двері з веранди були міцно причинені, проте незамкнені. Нод дістав прихоплену з дому наволочку, розірвав її з двох боків і прив'язав до хиткої огорожі веранди — сигнал Рамирові й Кинаву, що він уже повернувся. Не гаючи часу, пішов до гроту, де заходився розбирати каміння. Саме встиг звільнити важіль-якір, коли нагодилися друзі. Утрьох сіли на веранді.

— Яким дивом тобі вдалося приїхати так зрання? — Рамир дістав свіжу хлібину та пляшку з молоком. — Попоїж з дороги. Ми чекали на тебе лише з вранішнім автобусом.

— Поталанило — трапився хлібовоз, — пояснив Нод, відламуючи окраєць ще теплої паляниці.

— Хліб до нас возить племінник старости, — сказав Кинав. — Погані чутки про нього ходять — подейкують, що зі шпаною треться.

— Он де я його зустрічав! — раптом пригадав Нод смачну вечерю у таверні. — От дідько! Він бачив мене два дні тому. Напевне, впізнав, а я його ні! Він чомусь наполягав, щоб я обов'язково поснідав із ним!

— Якщо впізнав, справи кепські, — насупився Рамир.

— А чи не він нацькував тих грабіжників на пляжі? — Кинав поглянув на Рамира.

— Цілком ймовірно, — погодився борець. — Дізнався у таверні про столичного мажора та й надіслав своїх шпанюків.

— Як гадаєте, племінничок розповість старості, що бачив мене сьогодні? — запитав Нод.

— Якщо не відмовився від наміру організувати твоє пограбування, то ні, — «оптимістично» всміхнувся Кинав. — А він не відмовився, тому й пропонував тобі разом поснідати — хотів дізнатися, куди ти далі прямуватимеш. Нюхом, зараза, відчуває, що в тебе є чим поживитися.

— А староста дуже не схвалює бандитські навички племінника, бо хоче свою посаду йому у спадок передати, коли сам на вищу перебереться, — додав Рамир.

Вони спустилися потаємним ходом до причалу у печері. Там, припнутий до каменя, злегка колихався на спокійній воді рибальський човник з двома веслами, завантажений баклагами з прісною водою, сушеним м'ясом та сухарями.

— Ми його вчора під час відливу сюди привели, — пояснив Кинав. — Харчів та води вам із Рамиром на три доби вистачить. З нічним відливом вийдете у море.

— Чудово! — задоволено сказав Нод. — А після обіду я трохи пройдуся селищем, завітаю до старости...

— Та ти збожеволів! — обурився Рамир. — Ми ж планували, що ти потай приїдеш у Кунстад та нишком чекатимеш ночі у цій хаті, щоб коли кинуться тебе шукати, усі подумали, що ти пропав десь у Тіапулаті, а не тут. А ми б тим часом узяли човен, вигребли б на Горіхову течію, що плине вздовж узбережжя на захід, і вона дотягла б нас аж до самісінького Гирлонаднівзадва щонайбільше. А Кинав скаже, що я втопився.

— Ну, почнемо з того, що мене вже бачив хлібовоз,.. — спробував зауважити Нод.

— Та Ратх з тим хлібовозом — мовчатиме, — Рамир не хотів миритися з втратою перспективи карколомної, хоча й дуже ризикованої пригоди.

— Далі, — вів своєї Нод. — Я ще раз все обміркував на тверезу голову, порадився з одним надійним чоловіком, тож скажу вам дві речі. По-перше, наш план такий наївний, що аж дуже ризикований — нездійсненний, щиро кажучи. А по-друге, панове, я маю кращий та надійніший план, — він підняв угору вказівний палець і скривив таку серйозну мармизу, що сам ледь не луснув зі сміху, побачивши спантеличені обличчя друзів, однак вирішив їм усе пояснити: — Слабка ланка попереднього плану в тому, що Кинаву не повірять. Почнуть його допитувати, а допитів він не витримає, хоча ми з тобою, можливо, тоді вже будемо у безпеці. Контррозвідці слід запропонувати переконливішу, а головне — безпечнішу для Кинава версію.

— Яку? — одночасно запитали обидва парубки.

— Заждіть трохи. Скажіть-но, чи є у селі якийсь баркас, щоб за ним не дуже побивалися, коли зникне?

— Ну, є, — одразу пригадав Кинав. — У помічника старости. Він як у начальство вибився, лінується рибалити — хабарами перебивається. Все продати намагався, але таку ціну править за ту посудину, що ніхто не бере. Вона вже роки три стоїть на приколі, мушлями обростає. Господар її раз на рік виводить у море, щоб показати, що вона ще на ходу.

— Те, що треба! Тоді от яким буде перший етап нашого плану. Слухайте сюди...

Пообіднє сонце вже не надто припікало. Нод неквапом ішов вулицями селища до будинку управи, обравши найдовший маршрут, щоб потрапити на очі якомога більшій кількості людей. Утім, перехожих майже не траплялося. Коли він з'явився на порозі кабінету старости, той мало чашку з чаєм з рук не випустив — так здивувався.

— Ви знову до нас, Ноде? — підвівся начальничок, вдягаючи на обличчя приязну посмішку.

— Так, виникла одна потреба. Щиро кажучи, я пожартував у столиці з двома своїми однокурсниками — несподівано зник, лишивши їх у якнайприємнішому товаристві. Вони можуть почати хвилюватися, то я оце маю повідомити їм, що зі мною все гаразд. Подзвонити б мені.

— Прошу, ось, будь ласка, — староста підсунув старий телефонний апарат, а сам вийшов з кабінету, гучно причинивши двері.

Утім, за мить між одвірком і дверима виникла ледь помітна щілина. Зауваживши це, Нод дістав з кишені серветку з номером телефону готелю, де спинилися Прен із Ларом, і набрав його. Як він і очікував, там відповіли, що ці постояльці відсутні з вечора. Ще б пак, контррозвідка дозволила б їм прохолоджуватися у готелі, коли вони проґавили Нода у борделі! Всміхнувшись невільній римі, Нод попросив співробітника готелю переказати комусь із товаришів, що він приїде завтра. Тоді, переконавшись, що староста все ще підслуховує його, хлопець зателефонував до Юса. Садівник узяв слухавку не одразу — клумбу порав. Нод присів на край столу та, безтурботно хитаючи ногою, розповів Юсові, що пожартував з двома однокурсниками, а сам нишком знову вшився до Кунстада. Детально, де саме він втік від Прена та Лара, Нод не сказав — така відвертість між парубком та літнім ординарцем була б неприродною. Повідомив, що приїде завтра, а сьогодні ще збирається увечері піти скупатися.

Далі, ніби прийшлося до слова, він весело розповів, що на місцевому пляжі його два дні тому намагалися пограбувати. За чутками, це справа рук банди, якою верховодить місцевий хлібовоз, але Нод впорався з грабіжниками «на раз». Юс відразу зрозумів, що слова Нода призначені для тих, хто прослуховує їх розмову. Як і належить літньому капралові, він побурчав, що парубкові слід бути обережним, і що у сучасної молоді самі лише гульки у голові...

За дверима староста, почувши про «банду хлібовоза», мало не зомлів. Зрозумівши, що Нод уже завершує телефонну розмову, він вислизнув на ганок управи. Там хлопець із ним попрощався, пообіцявши більше не турбувати. Щойно гість зник на вулиці, староста поплентався телефонувати за номером, який мусив тримати лише у голові. Співрозмовникові на іншому кінці дроту він детально переповів підслухані розмови, обминувши лише епізод зі спробою пограбування на пляжі.

У хатині Кунстадів Нод перевдягнувся і віддав Кинаву одяг та взуття, у яких приїхав, а також наплічник з рушником та ключами від дідової квартири. Перевдягнувшись у прихоплену зміну цивільного одягу, дістав зі схованки під сходами у печері речі та цінні папери зі спадку Азборанів. Ретельно загорнув усе те разом зі своєю армійською посвідкою у кілька шарів просмоленої цупкої тканини та, міцно перев'язавши цей водостійкий пакунок шворкою, поклав його до трофейного речмішка. Туди ж вклав недоторканий запас харчів і води та неодмінну вже книженцію. Тоді щільно зав'язав водонепроникний мішок — у море йдуть, як-ніяк.

Рамир з Кинавом пішли з садиби через веранду, а Нод лишився чекати відливу. Він приліг перепочити перед далекою дорогою на твердому рипучому дерев'яному ліжку і заснув.

— А ти на очах розумнішаєш, завбачливішим стаєш, — з портрету похвалив його Горанг.

— Добрий вечір, Ваше величносте!

— І Вашій, підпільній, не хворіти, — усміхнувся король.

— Мені не дає спокою думка, на що перший час жити у Гирлоні, — мовив Нод. — У мене ж лише облігації на пред'явника, а з документів — посвідка курсанта Академії Сили...

— Посвідку ту викинь до Ратха! Утім, ні, вона знадобиться для додаткового підтвердження твоєї особи. А за гроші не хвилюйся — облігації у Гирлоні обмінюють без документів. Для тих гендлюватих гирлонців облігації — це й є головний документ. Ліпше послухай про того бастарда Ауранії...

— Навіщо він мені?

— Ноде! Ти маєш знати політичну ситуацію у Ланоді...

— Знову? Ви ж самі казали, що той байстрюк не має жодних шансів на неї! — Нод вказав на зубчату корону на подушці з китицями.

— Проте через бастарда можуть тиснути на королеву! — стояв на своєму Горанг. — До речі, оселили незаконнонародженого неподалік Тасава, у прибережному маєтку Брийома Азборана, де той колись збудував астрономічну вежу. Слухай далі. Звуть бастарда Самус. Прізвище йому лишили батькове — Дорг. Він вимахав двометровим бевзем — весь у батька-гренадера. Мати купила йому в князя Гирлону титул барона. Гирлон — єдина країна на Деолі, де офіційно торгують шляхетськими титулами. Сплатив внесок до скарбниці на доброчинні цілі — і отримуй герб. Баронський або віконтський. Не продаються лише вищі титули — графів та маркізів.

— Повернімося до барона Дорга, — Нод рипнув старим ліжком.

— Отже, він має підданство Гирлона, проте мешкає у Ланоді. Полює, пиячить, б'ється навкулачки у пабах. Водночас перечитав усю бібліотеку, яка лишилася ще від Брийома, і навіть значно її поповнив. Має дивакувате хобі — вимерлими тваринами цікавиться. Криптозоологія це зветься. Вряди-годи він навідується до Гирлона, де відвідує борделі та паби. А крім того, встановив у старій обсерваторії Брийома сучасний телескоп та інше обладнання — кажуть, на зірки вельми полюбляє дивитися.

— Який багатосторонній бастард! А з матір'ю бачиться?

— Так, кілька разів на рік. Королівська таємна служба, звісно, наглядає за ним, однак не надто. Великих неприємностей від нього не чекають, а довкола Королівства і без того клопотів щодень більшає! Над цивілізованим світом уже збирається загрозлива хмара, але її якось краще видно з мого потойбіччя, ніж з вашої дійсності, — зітхнув Горанг, розчиняючись у темряві.

Староста вже збирався йти додому, коли на його столі подав свій верескливий голос старий телефон.

— А чому Ви не розповіли про спробу пограбування Нода Кунстада на пляжі? — почув чиновник у слухавці замість вітання.

— Я, я...

— Жартувати з нами надумали? — спокійний голос на іншому кінці дроту не віщував нічого доброго. — Де він зараз?

— Гадаю, у таверні, бо ключ від садиби у мене не брав. А може, вечірнім автобусом уже поїхав у Тіапулат...

— А не на пляжі часом?

— Та вже запізно — відлив почався...

— Ми з Вами ще побалакаємо, — співрозмовник старости з неприємним тріском поклав слухавку.

Витерши спітнілі руки та обличчя, староста поквапився додому — запити свій страх перед контррозвідкою. От упав йому на голову клопіт з тими Кунстадами! Недарма ж їх здавна недолюблювали у селищі! Казала йому дружина, що від тих столичних небожителів він на самі лише неприємності наразиться! А раптом тепер контррозвідка ревізію нашле?! Крадіжки його виявлять. Так і до тюрми недалеко! От трикляті Кунстади!!!