Білий замок на Чорній скелі

16. «Самусові від Кетрі...»

По обіді, аби зайве не наражатися на увагу «трударів свободи слова», Самус із Нодом залишили палац через технічний вихід ветеринарної клініки і вирушили на таксі до баронського котеджу у Тасавському передмісті — районі розкішних маєтків на південному заході Аріода. «Фурію» було доручено доправити туди ж гвардійському сержантові. Особняк барона виявився помірно занедбаним, але Планс, який прибув ще до обіду, вже встиг підготувати кілька кімнат.

Нод вирішив перепочити, а Самус, давши камердинеру господарські доручення, вислизнув з дому через чорний хід. Вузькими звивистими завулками він вийшов до підніжжя зеленого пагорба, на якому височіла Аріодська фортеця. Пагорб огинала вулиця, з одного боку забудована старими, але добре опорядженими будинками. Їх вікна виходили до акуратних, заквітчаних палісадників. Інший бік вулиці являв собою кам'яний мур найнижчого ярусу фортеці, що підпирав пагорб.

Барон проминув кілька будинків та зупинився навпроти під'їзду, до якого вели три стерті мармурові сходинки. «Еспланадна, 17», — повідомляв вказівник на ньому. Ліворуч від дубових дверей, прикрашених позеленілими бронзовими пластинами, висіла блискуча латунна табличка з написами: «Агенція добропорядного Пилипа Бобошка» і дрібнішими літерами: «Вхід лише для втаємничених. Невтаємничені, ходіть собі далі, ще далі, ще!» Під табличкою стирчав важіль старовинного механічного дзвоника. Самус різко потягнув його донизу. Десь у глибині дому пролунав гонг. За хвильку почулося рипіння сходів під важкими кроками, двері ледь-ледь прочинилися, і звідти визирнула товста сивовуса мармиза.

— Чого треба? — непривітно запитав огрядний низенький чолов'яга, але звівши очі, раптом розплився у щербатій посмішці. — Пане Дорг! Не сподівався Вас побачити ближчим часом...

— Здоров був, Курурче. Мені що, стовбичити на порозі? Чи, може, добропорядного немає вдома?

— Що Ви, пане бароне! Удома пан Пилип. Прошу, заходьте!

Самус протиснувся у двері.

— А ти все секретарюєш, — мовив він.

— Таки так, — відповів секретар.

Рипучі сходи, що вели вгору з передпокою, закінчувалися холом. Туди виходили троє дверей. Двоє — засклені, а центральні — глухі, оббиті порепаною темно-зеленою шкірою. Самус озирнувся на Курурча. Той забіг наперед та, штовхнувши зелені двері, зазирнув до кімнати.

— Пан барон Дорг, — проказав з порога.

— Барооончик? — розкотистий бас ніяк не пасував верткому, невисокому чоловікові, який миттю опинився на порозі кабінету. — Давненько, давненько. Заходь, опудало городнє!

— І тобі добридень, Пилипе, — Самус раптом згріб господаря в оберемок та заніс до кімнати.

— Курурче, — прохрипів з його обіймів Пилип, — ти йому бодай чаю запропонуй, а то задушить свого однокурсника ні за цапову душу!

— Хвильку, пане Пилипе, хвильку, пане Самусе. Я миттю, — секретар зник за дверима.

— Однокурсника! Тобі ще на першому курсі служба безпеки двору поставила завдання подружитися зі мною, аби шпигувати.

— А ти збагнув, що я агент, лише на четвертому!

— На третьому, Пилипе, бо ти сам з п'яних очей телефоном звітував перед службою, коли я був у сусідні кімнаті. Хоча я й раніше мав підозри...

— Та годі. Кажи вже, що треба!

Секретар приніс тацю з чаєм та поквапився залишити детектива з бароном наодинці.

— Отже?... — Пилип відкинувся у шкіряному кріслі за столом, на якому парував чайник.

— Про ратхарів чув? — Самус спробував зручніше вмоститися на замалому для нього стільці навпроти.

— Ну хто ж про них не чув?

— Чи маєш оперативні контакти у секті?

— Ти, бароне, слова такі знаєш! Опер-р-р-ративні! Навіщо тобі вони?

— Не здогадуєшся?

— Не так, щоб зовсім не здогадуюся, але, Самусе, що ти зможеш вдіяти проти них, коли за сектою стоїть уся потуга Імперії?

— Потуууууга! Слова такі знаєш, — передражнив детектива барон. — А що я, Пилипе, маю робити? Довкола матері суцільні зрадники. Втім, гадаю, ти й сам це добре знаєш — детектив, як-ніяк!

— Я у придворні справи більше не мішаюся. Моя робота — подружні зради, боржники, які переховуються від кредиторів або від сплати аліментів...

— Та не прикидайся ти! Я ж про секту питаю! Не повірю, що ти не завів там зв'язків, бо як не крути, а вони, певно, самі шукали контактів з шахраями та бандитами у місті.

— Логічно міркуєш, бароне! — Пилип сьорбнув чаю, який заповнював усю кімнату гіркуватим ароматом знаменитого кореня гірського глоду, що, за чутками, добре стимулював мізки та інші чоловічі ознаки. — Ратхари спробували, було, налагодити продаж наркоти в Університеті. Ну, ректор до мене й звернувся за допомогою. Разом з поліцією витурили ми сектантів звідти. Не знаю, чи надовго...

— Добре. І... — звів брови Самус.

— І після тієї справи є в мене на міцному гачку один жадібний парубок-сектант у конфідентах...

— Це у конфіденційних інформаторах?

— Так.

— Гачок надійний?

— Дуже. Він привласнив частину коштів секти від продажу наркоти. Якщо там про це дізнаються...

— Зрозуміло, Пилипе. Отже, я за адресою.

— Та куди вже від тебе подінешся? Розповідай, що саме треба.

— Ти мене з ним лише познайом і накажи в усьому слухатися. А те, що він жадібний, дуже добре. Скажеш йому, що я, навпаки, геть чисто із себе увесь щедрий, — посміхнувся барон.

— Ти маєш намір спілкуватися з ним під власним іменем? Ризиковано!

— А що його робити, коли мене у Королівстві знає кожна собака?.. Давай не будемо зволікати. Коли познайомиш?

— Та хоч сьогодні ж увечері. Давай о восьмій тридцять у корчмі «Ла-ла-ла-ла». Пам'ятаєш таку? — кругле обличчя добропорядного детектива почало розпливатися у широкій посмішці, а тоді старі знайомі розреготалися разом.

Обоє згадали, як ще у студентські роки Самус придумав сороміцьку пісеньку про сексуальні взаємини дуумвірів Республіки із вівцями та вперше виконав її у цій корчмі під голосний регіт чоловічої частини студентського братства. Простенька пісенька із приспівом «луй-ло, ла-ла-ла-ла» майже без «інформаційної допомоги» таємних служб стала хітом від Межимор'я до Султанату. Кілька років поспіль вона виконувалася вболівальниками на всіх спортивних змаганнях за участі команд із Республіки, аж поки дуумвіри не заборонили своїм спортсменам брати участь у них, остаточно опустивши «залізну завісу». То був перший скандал у буремній «громадській діяльності» Самуса Дорга, ще до того, як він став бароном. Не лише та пісенька зажила слави — заклад, де її вперше було виконано, став ще популярнішим. За ним закріпилася назва «Ла-ла-ла-ла» — спочатку неофіційно, а тоді її, зрештою, легалізували за допомогою вивіски на вході. Чотири вівці із сумними мордами, здійнявшись на задні ноги, передніми тримали кожна по одному складу «ла». Клієнти були у захваті.

— Хто ж не пам'ятає? — спробував посерйознішати після кількох хвилин реготу Самус. — Слухай-но, добропорядний, маю до тебе іще одне діло.

— Ох і діловий ти, бароне, сьогодні!

— Є в мене камердинер на ім'я Планс...

У сутінках Юс із Кинавом залягли за порослим мохом валуном, що примостився на крутосхилі над Ліспорубатом у заростях кропиви, поміж соснами. Звивистою стежиною унизу крадькома просувався оперативний загін контррозвідки у маскувальних одностроях. Кинав їх не бачив, бо Юс наказав йому сховати обличчя, аби воно не відсвічувало блідістю свого переляку на тлі темної зелені. Сам колишній ординарець замурзав собі лоб та щоки соком трави, змішаним із землею. Він обережно визирав з-за валуна, спостерігаючи за тим, який напрямок обере загін на роздоріжжі — вгору, що було небезпечно для втікачів, чи униз, до гірського селища. Загін рушив угору. За кілька хвилин їх могли викрити.

Юс помахом руки наказав Кинаву забитися під самісінький валун, віддав йому свій наплічник, прикрив сховок хлопця лапатими сосновими гілками, а сам відкотився схилом. Він узяв замашний камінь та пожбурив ним у кущі внизу, позаду загону. Звук, який виник від цього, можна було сприйняти за чиєсь падіння, а шурхотіння камінців, спричинене кинутим каменем — за намагання швидко зсунутися схилом. Група вояків миттю розвернулися та, розсипавшись півколом, кинулися вниз. Проте двоє залишилися на стежині угорі, а тоді рушили у напрямку Юса, майже навперейми йому.

На щастя, гірські сутінки швидко густішали. Попереду схил перерізало неглибоке провалля, на дні якого дзюркотів мілкий цієї пори року струмок. Його береги густо поросли ожиною та в'юнким диким плющем. Юс непоміченим устиг прослизнути у провалля і там вкляк, спостерігаючи за переслідувачами. Вояки пішли руслом униз, але тут почали повертатися ті, хто повівся на хитрість із каменем. Та не самі — лісом лунав збуджений гавкіт двох собак. Вочевидь, надійшло підкріплення.

Зійшовшись докупи, загін вислухав командира і знову повернувся на стежину, що проходила попід валуном, за яким ховався Кинав. От-от службові пси могли вчути його. Старий ординарець знову жбурнув камінь — цього разу униз вздовж річища струмка. Тоді ще один. Загін кинувся на звуки, а Юс почав дертися угору. Густі зарості, валуни, сутінки стали його спільниками. Однак противниками були треновані собаки. Відпущені з поводків, вони кинулися у самі зарості і заходилися обнюхувати все довкола. Юс непорушно завмер по коліна у холодній воді. Псів він не бачив, але чув їх азартне гарчання. Вояки тим часом рушили угору струмком. Літній ординарець мусив зробити те ж, і перший його крок привернув увагу собак — вони зайшлися голосним гавкотом. У загоні пролунала команда:

— Бігом!

Геть смеркло. З десяток променів ліхтарів бігали по кущах, будь-якої миті загрожуючи освітити Юса. Більше не звертаючи уваги на псів, які не наважувалися стрибнути у воду, він з останніх сил, сковзаючи на камінню, дерся угору, сподіваючись лише на те, що Кинав скористається нагодою непомітно зникнути. Попереду з'явився вітролом — дерева, у безладі навалені одне на одне, заплетені плющем. Струмок зникав у цьому хаосі. Юс поліз у самісіньку глиб несподіваного прихистку. Собаки раптом зайшлися несамовито лютим гавкотом та гарчанням, а тоді, судячи з шерхоту кущів, кинулися когось переслідувати — мабуть, почули Кинава. Юс завмер під товстим стовбуром. Він чув, що загін зупинися, прислухаючись, а кілька вояків побігли на гавкіт.

Від денного сну, такого приємного після підйому вдосвіта, Нод прокинувся аж надвечір. Йому чогось не вистачало. Спочатку не міг зрозуміти, чого саме, а тоді раптом збагнув — Горанг не прийшов до нього уві сні. Втім, жодних інших сновидінь він також не міг пригадати.

У Аріодському будинку барона Нод був лише з Плансом, який порався по господарству. Кухар та інші слуги мали прибути завтра. Після побаченого вчора уночі на пляжі біля «Зоряної вежі» парубкові не хотілося спілкуватися з камердинером, тож він, запитавши, коли повернеться Самус, усамітнився у невеликій бібліотеці — кімнаті на першому поверсі, де ледь вмістилися три книжкові шафи зі скляними дверима та стіл з лампою на ньому і кріслом поряд.

Тут переважали книжки з палеонтології, морської зоології, астрономії — певно, барон ґрунтовно ставився до свого хобі. Всі книги було розставлено в ідеальному порядку, за тематикою. Більшість — товсті, у шкіряних з позолотою палітурках, вік окремих сягав за півтора століття. У найбільшій шафі за трохи притрушеним пилюкою склом стояв грубезний том «Пригоди Більбо, або Туди-назад», виданий більше двохсот років тому, вочевидь, на замовлення когось із роду Азборанів, адже на широкому корінці красувався вовк з розкритою пащею у п'ятикутному щиті, а над ним — характерний силует ланодського альбатроса.

Відчинивши шафу та трохи у ній покопирсавшись, Нод витягнув книжку, яку одразу мало не випустив додолу — настільки несподіваною виявилася та знахідка. Її було покладено над п'ятитомним виданням «Малої енциклопедії з великої політології», корінці якої з темно-червоного оксамиту зі срібними тисненими літерами займали дві третини висоти полиці. Це була книжка у простій м'якій палітурці зі знайомою назвою «Білий замок на Чорній скелі». Жодних сумнівів — це був ідеально збережений примірник того самого, виданого у Республіці фантастичного роману авторства дисидента Вида Видющого, який Нод не так давно знайшов у старій платановій скрині у кунстадській хатині рибалки-контрабандиста.

Зрадівши нагоді дочитати, нарешті, цікавий роман, хлопець примостився у кріслі, поглянувши з вікна на парк, де Планс саме заходився підмітати старе листя. Відкривши першу, трохи склеєну сторінку, Нод побачив уже знайому дату видання — 34 роки тому. І напис «Самусові від Кетрі з нагоди тридцятого дня народження», зроблений, наскільки він міг пригадати, тим самим почерком, що і в примірнику зі старої скрині. Нод аж підскочив з крісла. Перевернув книгу — ніяких дірок не було і сліду. Підійшов до столу та потрусив — ніяких листівок. Але дарчий напис, безумовно, був той самий. Тепер його значення стало для Нода очевидним.

Щойно він спробував віднайти місце, на якому закінчив читати, як нагодився Самус. Нод напосівся на нього із запитаннями, звідки й коли ця книжка потрапила до бібліотеки. Зрештою, барон знехотя пояснив:

— Цей мало не єдиний не знищений примірник під час останньої війни вивіз з Туапулата до Князівства знаменитий найманець Ялай-бей. В Кетреного діда-бібліофіла він виміняв книжку на якийсь інший раритет. Кетря ж подарувала книжку мені і при цьому «жартома» зауважувала, що це мало не найдорожча родинна реліквія, тож я маю зробити правильні висновки. Я й зробив — десь за тиждень припинив наші стосунки. На цьому і ти припиняй свої розпитування, бо маємо наразі важливу здибанку коло Університету. Ходімо!

Вбравшись у щось подібне до одягу студентів — вузькі штани, картаті сорочки та легкі куртки-вітрівки, які Планс віднайшов у гардеробі, вони вийшли з котеджу чорним ходом та попрямували у бік університетського містечка.

— А ти читав ту книжку, подаровану Кетрею? — далі напосідався Нод на друга.

— Проглядав, але давай облишимо цю тему, — Самус, вочевидь, не хотів обговорювати те, що стосувалося Кетрі, однак Нод не вгавав:

— Я вже кілька розділів з неї прочитав.

— Швидко, — сказав барон, аби щось сказати.

— Почав читати ще у Республіці. І знаєш, на тому примірнику теж було вітання від Кетрі Самусові. Точнісінько, як на твоєму.

— ??? — Самус занепокоєно поглянув на Нода.

— Ну, слухай, — Нод коротко виклав барону історію віднайдення і втрати загадкової книжки.

— А що, імен Самус і Кетря у Республіці немає? — сердито запитав Самус.

— Здається, трапляються, але ж і текст, і почерк той самий. Таких збігів не буває. Схоже, це та сама книжка!!!

— Знову ти зі своєю містикою! — було зрозуміло, що адекватність Нода в очах Самуса після ще однієї згадки про надприродне буде остаточно поставлено під сумнів. — Коли тобі таке знову почне ввижатися, ліпше у свого привида запитай! Зрештою, двоє пришелепуватих краще порозуміються, а мене до вашої кампанії не мішай. Ми вже на місці.

«Університет імені короля Тода Першого» розташувався на північно-західній околиці столиці. Його років п'ятсот тому звели за королівським наказом на місці, де раніше був невільницький ринок. Саме на цьому торговищі і було продано легендарного Тода, який згодом став засновником королівства Ланод. Навчальний заклад колись огороджував потужний мур, що символізував його автономію від держави. Нині у мурі зробили чимало аркових входів, прикрашених гірляндами ілюмінації. Крізь арки туди-сюди сновигали розслаблені та веселі студентські ватаги, пересміюючись та незлобиво беручи на кпини одні одних. Канікули вже почалися, тож у містечку лишилися ті, хто знайшов на літо роботу у столиці або був залишений на кафедрах допомагати у дослідженнях.

Паб «Ла-ла-ла-ла» розташувався в одній з арок. У товщі стіни відкривався вхід до старого льоху, де раніше зберігали припаси, а нині розливали недороге, але пристойне пиво, яке закусювали копченими свинячими вушками. Відвідувачів було мало — молодь віддавала перевагу свіжому літньому повітрю.

Самус, роззирнувшись, впевнено попрямував у куток у дальньому від шинквасу кінці, де за столом вже сиділи двоє — добропорядний детектив Пилип Бобошко та товстий парубійко, вбраний у неоковирну синю робу і такі самі штани. Впевнено відсунувши стілець, барон гепнувся поряд з Пилипом. Нод також сів, опинившись навпроти парубка. Тепер його можна було роздивитися краще — майже безброве обличчя, маленькі очі, сплющений ніс із глибоко проваленим переніссям. На додачу від нього виразно смерділо потом. Нодові подумалося, що цей тип ще огидніший за його однокурсника Прена Пренота.

— Знайомтеся, — відразу перейшов до справи Пилип. — Це Йайд. Я проінструктував його, як ми домовлялися, — добропорядний поглянув на Самуса. — Даруйте, я поспішаю, — перш, ніж барон встиг відповісти, детектив пішов.

— Ну, Йайде, — барон нахилився над столом. — Знаєш, що нам треба від тебе?

— Пан Пилип пояснили, — парубок запопадливо поглянув у очі Самуса.

— От і добре. Сподіваюсь, добропорядний також пояснив, що буде, коли крутійствуватимеш. Отже, які в тебе зав'язки серед ратхарів? — барон перейшов на шепіт.

— Я ланковий нашої ланки у Котідані. Це неподалік від...

— Ми знаємо, де це, — перервав його Нод, пригадавши містечко зі «свого» майорату. — А з верховними адептами, які сюди прибули нещодавно, ти зустрічався?

— Були загальні збори вірних Ратха у столичному окрузі. На них виступала одна жінка. Звуть її Загра. Вона вимагає, щоб її називали «Ваша Палаюча Мудрість».

— Це вчена дама з Імперії,.. — пригадав Самус.

— Так, професорка-біохімік, — Йайд кілька разів сьорбнув пива. — На завтра в обід вона призначила окрему зустріч для ланкових.

— Це добре, — сказав Самус. — От там, сам на сам, ти їй і розповіси, що познайомився з молодим чоловіком на ім'я Нод. Скажеш, що він цікавиться вченням ратхарів, і запитаєш поради, як тобі далі бути з цим знайомством. Відповідь Загри перекажеш нам.

— А де б я міг із тим Нодом познайомитися? — примружив Йайд і без того вузькі очі.

— Та хоча б тут, — Самус обвів поглядом ще геть порожній паб.

— Добре, а як щодо?.. — товстун поворушив пучками пальців.

— Це аванс, — Самус поклав на стіл кілька купюр. — Щотижня отримуватимеш стільки ж.

— А що тебе спонукало піти до секти? — запитав Нод у Йайда, коли той простягнув свою пухку короткопалу руку до грошей на столі.

— Іншим разом розпитаєш, — не дав продовжити діалог Самус. — Нам час. Завтра, Йайде, о шостій. У парку принца Альсанда. Біля пам'ятника.

— Добре. Буду обов'язково, — товстун згріб гроші.

Самус із Нодом поквапилися вийти на свіже повітря й рушили до маєтку барона. Тасавського передмістя вони дісталися після опівночі. Дорогою обговорювали деталі «інфільтрації» Нода до секти. Спати хлопцеві геть не хотілося, бо виспався удень. Пригадавши, що у бібліотеці залишилася загадкова книжка, він захопив її до своєї кімнати і узявся до читання, намагаючись по пам'яті знайти місце, де зупинився до того, як загубив ЦЮ книгу в морі і сам мало не втопився...

Ілько закріпив причальний кінець. Вони з Марком рушили вимощеною стежиною угору під теплими променями сонця з фіолетовим відблиском, що вже, проминувши зеніт, починало рухатись до заходу. Скелі тут були не сірі і червонясті, як на інших берегах довкола цього дивного темно-синього озера, а геть чорні. Поміж ними росли доглянуті кущі та яскраві різнобарвні квіти. Вони надавали прибережному краєвиду якоїсь дивної краси. Угорі над затокою на так само чорній прямовисній скелі височіла біла вежа. З берега вона здавалася Маркові вирізьбленою зі шліфованої кістки або з мармуру.

Стежина повела їх попід вежею. За кілька хвилин вони вже були перед стрімкими сходами, а піднявшись ними, несподівано опинились на краю глибокої ущелини. На протилежному її боці здіймалася біла стіна, на обох кутах якої височіли дві круглі вежі. Марко здогадався, що та, яка була праворуч, виходить на озеро — її він вже бачив. Гавер вже був тут. Марко побачив, що до великих бронзових дверей у вежі веде хисткий підвісний місток. Пес першим обережно пройшов ним. Молоді люди, ще обережніше, за ним. Ілько — впевнено, Марко — тримаючись обома руками за мотузяні перила.

— Від кого ви відгородилися такими мурами? — запитав здивований Марко.

— Сьогодні вони більше є пам'яткою, а от колись...

Гавер залився гучним гавкотом, дряпаючи двері потужними пазурами. Вони відчинилися. Парубків зустрів худорлявий дідок у золотавому солом'яному брилі, білій сороці та білих штанях. Побачивши Марка, він аж заціпенів:

— Звідки?!. — тицьнув старий вузлуватим пальцем у юнака. — Як потрапив до нас?

— Незабаром дізнаємося, — Ілько підштовхнув Марка уперед.

Вони опинилися у маленькій комірчині — сторожці. З неї вузькі двері вели під склепіння вежі. Внутрішні ворота стояли відчинені. Ілько повів Марка до двору фортеці, і там юнак збагнув усю грандіозність споруди, у якій опинився. У великому квадратному дворі було чимало людей. Всі вони були вбрані у однострої, чимось віддалено подібні до уніформи султанських єгерів, які іноді навідували рідний аул юнака. Однак однострої цих чоловіків були переважно зеленого кольору, на відміну від жовто-сірих єгерських. По кутах здіймалися чотири однакові вежі з вузькими віконцями-бійницями. До стін були прибудовані двоповерхові ошатні будинки з палісадниками та яскравими дахами. Праворуч від вежі, крізь яку вони сюди потрапили, дахи будинків вигравали синім, ліворуч — жовто-золотавим, за наступною вежею — зеленим, а за тією, яка завершувала жовтий ряд — червоним. Таким чином, кожний з мурів, що утворював квадрат внутрішнього двору, був позначений власним кольором. Посередині височіла споруда, що нагадувала храм Зорі — з таким самим куполом, квадратна, але з рядами великих вікон в усіх трьох поверхах, чого Маркові не доводилося бачити у храмах. Втім, бачив він їх лише два — у передгірському селищі, куди інколи брав його батько до караван-сараю, та раз — у порту на Прайському узбережжі. У тих храмах було по одному вікну у кожній з чотирьох стін.

— А тут вас багацько живе? — запитав Марко, озираючи двір.

— Побачиш надвечір, — Ілько помахом руки запросив юнака йти за ним. — Зараз усі зайняті. Ходімо до отамана.

Ілько провів здивованого Марка вздовж ряду будинків із жовто-золотавими дахами. Вони опинилися перед входом до вежі ліворуч. Над ним виднів барельєф, що зображував крилату людину з вогняним мечем у правій руці. Юнак штовхнув масивні двері — вони легко і майже нечутно відчинилися. Парубки опинилися у передпокої, де чергували двоє чоловіків також у камуфляжних одностроях. Суворий вигляд охоронців різко контрастував з яскравим одягом і білими кросівками Ілька та білою сорочкою діда на воротах, тож Марко почувався якось ні в сих, ні в тих.

— Овва! — підхопився з лави смаглявий кремезний вусань, на якому камуфляж аж тріщав — такими натренованими були його м'язи. — Звідки він? — охоронець здивовано вказав на Марка.

— Про це, козаче, я спочатку доповім панові отаману, — мовив Ілько, підштовхуючи юнака до гвинтових сходів.

— Зачекай! — зупинив його інший парубок — стрункий та хижо граційний, мов барс. — У отамана зараз пан обозний. Я піду доповім, що ти привів приблуду.

— Він не приблуда... — образився за Марка Ілько.

— Вибачай, — посміхнувся стрункий до Марка. — Це я через несподіванку від твоєї появи у нас, — він, збігши сходами, зник за дверима другого поверху.

За хвилину тими ж сходами зійшов огрядний сивовусий дядько у камуфляжі. Він підозріло зиркнув на Марка і мовчки вийшов надвір. «Барс», який з'явився на нижній сходинці, вказав Ількові нагору.

Якби Маркові було знайоме слово «аскетизм», кабінет пана отамана він охарактеризував би саме ним. Стіни з грубого каменя, великий старий стіл ліворуч від вузького вікна-бійниці, навпроти камін, на підлозі потертий, але товстий килим. Кімната півкругла. Самого отамана видно не було. Марко, стоячи за спиною Ілька, з подивом озирався — він уперше був у приміщені, що зветься «кабінет».

— Добре ти нині порибалив! — пролунав у них за спинами молодий чоловічий голос.

Виявилося, що поряд із вхідними дверима були інші, які вели, здавалося, до суміжного із кабінетом приміщення. Коли вхідні відчинялися, то затуляли ті інші. Марко відчув, що по ногах війнуло холодом. Повітря у кабінеті враз посвіжішало. Хлопець озирнувся і побачив на тлі обох зачинених дверей молодого чоловіка, трохи старшого за Ілька. Той був у вишитій червоними і чорними нитками сорочці, білих штанях, підперезаний широким гаптованим паском. Мав довге, до плечей солом'яне волосся, а очі... Очі в нього були бузкового кольору. Звання отамана йому ніяк не пасувало. Швидше — джура. Утім, слова «джура» Марко теж іще не знав. «Він схожий на мандрівного співака», — промайнула у нього думка, а парубок-отаман тим часом ступив до юнака, простягаючи для потиску вузьку, але міцну правицю.

— Мене звуть Михайлом, — назвався отаман.

— Марко.

— Звідки ти до нас прийшов? — отаман сів до столу, вказавши Ількові і Маркові на стільці поруч.

Мовчки, не перериваючи, Михайло вислухав історію подорожнього, тоді доручив Ількові нагодувати гостя та влаштувати його на перепочинок, а сам вийшов крізь ті двері, звідки віяло холодом. Маркові здалося, що за ними... сяють зорі...