Білий замок на Чорній скелі

18. Замах

Замість очікуваного Горанга, Нодові наснилося, що до нього у ліжко намагається вмоститися... гола Загра. Він запитував у жінки, чого їй від нього треба, а та відповідала, що злягання з нею — то частина ритуалу посвяти у секту. Аби відволікти її увагу від свого тіла, Нод почав переповідати сюжет недочитаної книжки. Він вигадав, що Марко пройшов до озера крізь прозору пелену у тунелі, не розірвавши її просто дотиком руки, а розітнувши відомим Загрі кинджалом. Тим самим, із різьбленим кістяним руків'ям. Жриця заслухалася, забувши про домагання.

Прокинувся Нод від того, що хтось тактовно постукав у двері. Виявилося, Планс прийшов повідомити, що сніданок скоро буде подано. Хлопець поквапився вмитися та спустився до їдальні. Самус уже був там.

— Мені щойно дзвонив лейб-ветеринар, — сказав він, коли камердинер залишив їх самих. — Наш Тяв, виявляється, таки унікальний цуцик. Він належить до породи гірсько-водних мастифів. Це найдавніша з відомих порід собак. Виведено її було...

— Чекай, щось дуже знайоме! Гірсько-водні мастифи? У тому фантастичному романі, що я читаю, описано водного мастифа! — пригадав Нод. — То хто вивів ту породу?

— Мисливці та воїни у горах і на фіордах північного Ланоду, — відповів здивований Самус. — Для полювання на барсів, охорони отар, для використання у боях, а ще — щоб заганяти тюленів з мілин на берег.

— Ого, якого багатофункціонального собаку ми знайшли, — Нод відкусив шматочок підігрітого тосту з маслом. — Аж дивно, що всі ці здібності поєднано в одній породі.

— Вважається, що пращура мастифів у давнину завезли купецьким кораблем з Архіпелагу на північ Ланоду. Цуценя, а це була сука, виміняли аж на десять шкур білої лисиці. Отже, вже тоді цих собак дуже цінували. Від цієї суки та гірського вовка й пішла ця порода. Зараз вона майже зникла. Є лише кілька екземплярів у імператорському розпліднику, але в них вже давно не було приплоду.

— Треба було б побачити маму нашого Тява, Бульку, — Нод доїв тост. — Заїдемо до хати того злого дідугана на узліссі біля траси, коли у нас дійдуть до того руки. Зараз є інший клопіт. Мені он сьогодні аж наснилися Загра!

— Замість Горанга? — усміхнувся Самус.

— Він останнім часом не приходить. Чому — не знаю! Розкажи краще, що там накопав учора твій детектив Бобошко на Планса, — пошепки запитав Нод.

— Ну, шпигун він, швидше за усе, — безтурботно, але також пошепки відповів барон.

— Чий?

— Казав же тобі, що Пилип з'ясовує. Наразі він знає, що Планс щодня передає якусь інформацію зв'язковому, але куди ланцюг веде далі, ще невідомо. В інший час ним би вже займалася королівська таємна поліція, але сьогодні їй довіряти ризиковано. Нам час, мама з Ідаром чекають.

Не бажаючи лишати унікальний кинджал у особняку, де порядкував майже викритий шпигун Планс, Нод повернувся до своєї кімнати, забрав з наплічника раритетну зброю і поклав її у внутрішню кишеню пальта. Прихопив і книжку — мав намір трохи почитати, якщо трапиться вільна хвилина. За курсантською звичкою запхнув її, мов конспект, за пасок на животі та прикрив светром. Тоді вийшов у двір до Самуса.

«Фурія», якою кермував барон, швидко доправила їх до паркових воріт палацу. Цього разу вони без перешкод минули варту і за кілька хвилин вже були у кабінеті королеви. У передпокої їм трапився Ворган, який скромно опустив очі, побачивши Самуса із Нодом. Проте барон непомітно підморгнув йому, і вуха статс-секретаря трохи почервоніли.

Королева не без остраху вислухала розповідь про вчорашню зустріч Нода із Загрою Пом. Поставила ряд питань, серед яких були і цілком жіночі — про вік сектантки та її одяг. Однак найбільше Ауранію цікавили плани сектантів. Відчувалося, що її гнітить власна неспроможність дати раду загрозам, що постали перед країною.

— Вас, Ноде, слід підстрахувати у контактах із сектантами, — затяглася цигаркою королева. — Ви наражаєтеся на надто велику небезпеку.

— Страховка ту небезпеку може лише примножити, — відказав матері Самус. — Та й немає у нас надійних людей для цього.

— Справді, Ваша величносте, — долучився Нод, — самому мені якось певніше. Чи можна спитати про новини із Гирлону? — перевів він розмову на інше.

— Посол доповідає, що люди у князівстві починають збурюватися, — Ауранія взяла депешу, і з витягнутої руки далекозоро прочитала: «Група на чолі з канцлером поширює неправдиві чутки, що у зникненні князівни нібито винна княгиня, яка у такий спосіб прагне зберегти престол для недієздатного сина. Посольство Імперії цю версію всіляко підтримує, замовляючи публікації у бульварних газетах. Князь Авур недужий...» Посол ще пише, — королева відклала аркуш, — що Дуаліада Еревса та Іст Зайр зосередили у своїх руках поточне управління частиною державних справ, але князь відмовляється змістити з посади канцлера, побоюючись реакції Імперії. Тим часом канцлер стає дедалі небезпечніший для самого князя.

— Усе ж правильним був твій план, Ноде, вмовити Ераду зникнути, бо інакше Імперія вже цілком контролювала б Гирлон, — зробив комплімент другові барон.

— Еге, от лишень ми нічого не знаємо про долю Еди й Рамира, — зітхнув Нод.

— Напевне, Дуаліада передбачила якийсь канал зв'язку з капітаном Реєм, — спробувала заспокоїти Нода королева. — Я попрошу посла, щоб він запитав у директриси про звістки від капітана.

— Було б добре, — відповів на те Самус. — Тепер послухайте! Був у мене вчора Ворган...

Барон переповів учорашню розмову зі статс-секретарем про «зраду» Ідара. Кухарчук під час розповіді Самуса почувався вкрай ніякового, чого навіть не намагався приховати. Аж королева взяла його за руку, щоб трохи заспокоїти. Барон опустив очі.

Нод скористався з невеликої паузи у розмові, щоб запитати у королеви:

— Ваша величносте, чи не могли б Ви оповісти, що це таке «енергетика престолу»?

— Легенда то давня, — Ауранія відволіклася від задуми. — Цікава легенда, та не більше того. Хоча там справді має місце певне фізичне явище.

— Цим явищем дуже цікавиться Загра! — сказав Нод. — Вона вважає, що престол — це пристрій для випромінення, за допомогою якого можна впливати на дії людей. Його ніби застосовував ще Нод Перший...

— Це така сама дурість, як консультації із привидами щоночі! — не втримався Самус.

— Та йди ти до Ратха у... — огризнувся Нод, вчасно стримавши себе у присутності королеви.

— Хлопці, а ну не сваріться! — вдала Ауранія гнів, затягуючись цигаркою. — Коли хочете, таки послухайте про те, що зветься «енергетикою престолу». Ще років п'ятнадцять тому мій покійний чоловік, принц Альсанд наказав дослідити фізичний феномен «енергетики» засобами сучасної науки. З'ясували лише, що випромінення цілком безпечне, постійне і не піддається жодним впливам — його неможливо збурити. Дуже цікаво, що воно фіксується лише у межах міської смуги Аріода. Це все, що відомо про випромінення науці. Однак є давній міф, такий собі фольклорний переказ. Наша релігія віддавна заборонила його розповідати. У тій легенді сказано, що метеорит, який своїм падінням утворив Туагирлонську затоку, був не просто шматком космічного заліза — це був уламок корабля передвічних богів, які нібито створили і саму Зорю. Корабель мандрував темним небом, і боги саджали у тій темряві зерна світла і розуму. Саджали у тих місцях, що припали їм до вподоби. Наша Зоря стала одним із таких зерен. Жерці не хотіли й думки припустити, що Зоря зовсім не єдина, не унікальна у Всесвіті, а лише одна із зернин, вкинутих у неосяжну космічну ниву, одна з іскор розуму, засвічених передвічними богами. Тому легенду заборонили навіть згадувати. Однак мій тато, король Фантар II, який вельми захоплювався міфологією і фольклором, не дуже зважав на ті заборони, тож коли я ще була підлітком, розповів мені про тих богів.

— Отже, слухайте далі, — по хвилі продовжила королева. — Якось боги посварилися на своєму кораблі. Зчинилася жорстока пря, і всі вони загинули. Лишився тільки наймудріший і найдавніший бог, але й він втратив безсмертя, бо здійняв руку на своїх одноплемінників. Безсмертними боги були, лише коли не вступали у двобій один з одним. Перед тим, як піти у небуття, останній бог зібрав усі знання, усю мудрість, що нагромадили вони протягом мало не вічної подорожі Всесвітом. За тим він переплавив понівечений божественною бійкою корпус корабля на шматок заліза, і вийшов такий собі метеорит. У нього останній бог і вклав увесь «етичний та інтелектуальний доробок», що лишився від команди корабля. Не у сам метеорит, а у те, що сьогодні зветься електромагнітним полем, а колись звалося «потугою невидимою». Довго мандрував метеорит Космосом, аж поки не впав на Деолу. Найбільший його шматок лежить на дні Туагирлонської затоки разом із мудрістю та знаннями, що зберігаються у його полі. По них з глибин Всесвіту періодично прибуває якийсь космічний об'єкт, пірнає у море, а тоді знову зникає у небі. Інші уламки метеорита, мабуть, розсипалися десь по нашій планеті. Ну, а ще один його шматок нині являє собою королівський трон Ланоду. От його поле, «потуга невидима» — то і є «енергетика престолу», якою так цікавиться Загра.

— Горанг мені такого не розповідав, — зауважив зацікавлений Нод.

— Знову ти зі своїм привидом, — для порядку пробурчав Самус. — Я колись щось таке чув, але вважав, що то лише один з багатьох стародавніх міфів, не більше. От якби у тієї «електромагнітної мудрості» ще й про крегів розпитати!

— А ти знову зі своїми крегами! — повернув «шпильку» Нод. — До речі, ще маємо досить часу до моєї зустрічі із Загрою. Давай поїдемо розпитаємо того дідугана, у якого ми Тява відібрали, звідки Булька привела такого породистого песика.

— Справді, їдьте розвійтеся, — підтримала Нода королева. — Відпочиньте від клопотів, бо виглядаєте геть знервованими та засмиканими.

— І Ви, мамо, трохи перепочиньте, — Самус із полегшенням підвівся, прагнучи швидше полишити прокурений кабінет та опинитися на швидкісній трасі, за кермом улюбленої «Фурії».

Господар суки Бульки зустрів їх, на диво, майже ввічливо. Мабуть, розкішна машина, що вдруге зупинилася у нього біля двору, а також впевнений тон молодих дорого вбраних гостей позбавили непривітного дідугана бажання сваритися — відчув, що має справу із «сильними світу цього». Однак про історію вагітності Бульки він розповів якусь цілковиту маячню. Сказав, що якось увечері, хильнувши на самоті оковитої, вийшов з хати, бо почув, що у нього на подвір'ї гавкає якийсь чужий собака. Побачив, що Булька і чужинець, великий темно-рудий пес, ластяться одне до одного, перекидаються на осонні та весело борюкаються. Чимось не сподобався той залицяльник дідові, тому він пішов до хати по рушницю. А коли вийшов знову на ганок, то те, що побачив, точніше, те, що йому привиділося, можна було пояснити лише дією міцного алкоголю.

Посеред двору бовваніла велика чорна та лискуча брила. Вона не стояла на землі, а зависла у повітрі. Її підніжжя частково ховалося у сіро-помаранчевому мареві. На скелі сидів той рудий пес, а Булька намагалася вистрибнути до нього. Раптом поряд із псом прямо з повітря з'явився якийсь дивно вбраний парубок, шарпнув його за схований під кудлатою шерстю ошийник, і вони обоє миттю розчинилися у повітрі. Скеля ще якусь мить зависала у дворі, та не встиг дід підійти до неї, щоб помацати, як вона розвіялася. За кілька місяців Булька привела п'ятьох цуценят. Більше додати дід нічого не спромігся.

Самус із Нодом подалися до міста, бо вже надходив час зустрічі із Загрою у парку.

Загри Пом у парку на домовленому місці ще не було. Темрява густішала. Ліхтар, під яким вони домовилися зустрітися, спалахнув рівним матовим світлом. Той спалах на мить відволік увагу Нода. Раптом десь узявся гидкий запах риби та поту. Різко обернувшись, хлопець побачив прямо перед собою чоловіка, голову та обличчя якого закривала саморобна маска — торба з отворами для очей. Нод інстинктивно відсахнувся, водночас повертаючись до вбивці боком, але той викинув уперед праву руку із ножем у ній. Бив знизу вгору, намагаючись поцілити у ліве підребер'я. Однак те, що Нод намагався ухилитися, врятувало його — удар прийшовся у живіт, але лезо у чомусь на мить застрягло. Вдруге ударити спантеличений вбивця не встиг — в алеї почувся крик. До них мчали двоє охоронців Загри. Той, який був попереду, вже вихопив пістолет. Зарізяка кинувся навтьоки, і охоронець не став стріляти. Удвох з напарником вони з'ясували, що від леза Нода врятувала книжка, застромлена за пасок під светром. Тонкий і міцний ніж пробив її на дві третини товщини — вбивця мав доста сили.

У супроводі ще двох охоронців підійшла засапана Загра.

— На щастя, він побачив, — вона вказала на охоронця з пістолетом, уникаючи називати того на ім'я, — як волоцюга вдягав маску перед входом до алеї, і відразу запідозрив недобре. Тоді я наказала хлопцям поспішити до Вас, — дала сектантка зрозуміти, що Нод завдячує їй життям.

— Дякую. Зауважте, мадам, що лише Ви та я знали про місце і час цієї зустрічі, — вимовив Нод, ледь стримуючи тремтіння у голосі — дався взнаки викид адреналіну, спричинений щойно пережитою смертельною небезпекою.

— Мені це теж одразу спало на думку, — стурбовано відповіла верховний адепт.

— Гадаю, у парку лишатися не слід, — наважився застерегти найстарший з охорони, який виглядав її начальником.

— Так. Проведіть нас до закладу К, — наказала Загра.

— Заклад К? Що це, пані професорко?

— Побачите, Ноде, ходімо, — вона щось прошепотіла до одного з охоронців, і той хутко зник у сутінках.

Нод зауважив, що начальнику охорони це дуже не сподобалося.

Ярсові постелили на підлозі в кімнаті Рамира і Клирта — капітан вважав, що приблуда має лишатися у них на очах. Втомлені переходом через пустелю, усі миттю поснули.

Прокинувшись рано вранці, Рамир побачив, що капітана у ліжку немає, а Ярс мирно сопе, скрутившись під ковдрою на матраці. Спустившись до рецепції, хлопець застав там капітана, який про щось домовлявся з господарем готелю. На столі парував сніданок.

— Йди розбуди князівну. За півгодини вирушаємо, — прошепотів капітан, поки готельєр відвернувся до своєї конторської книжки, щоб зробити запис про сплату Реєм рахунку. — На нас вже чекають провідники з двома віслюками.

— А Ярс? — Рамир жестом запропонував відійти далі від рецепції, що вони й зробили.

— Треба було б залишити його тут, але хто знає, як він поведеться, коли зрозуміє, що ми його покинули. Ще почне випитувати про нас і вибовкає, хто така Ерада, а тоді його допитають як слід.

— Доведеться брати шмаркача з собою.

— Так отож, — зітхнув Рей.

Угорі рипнули двері, по дошках застукотіли босі п'яти. Це Ярс вискочив на дерев'яну балюстраду, куди виходили двері готельних кімнат. Він був ледь одягнений.

— Ви тут? — загукав він, відразу заспокоюючись, коли побачив капітана і борця унизу. — Ви куди без мене? — перепитав про всяк випадок.

— Хоч би глянув, що наші речі залишилися у кімнаті, — сердито відповів Рей.

— Криптозоолог приблудний! — додав Рамир під здивованим поглядом власника готелю.

На цей лемент свої двері відчинила Ерада, вже причепурена і вбрана до подорожі. Зніяковілий Ярс миттю зник у кімнаті.

Вони ще не встигли запити сніданок кумисом, як на порозі готелю з'явився хлопець. Він назвався молодшим провідником і поквапив вирушати, бо шлях у гори неблизький, а погода псується — не доведи Зоря, ще дощ їх у дорозі застане. Вершини гір справді ховалися у кудлатих сизих хмарах, тож поклавши баул із багажем на одного віслюка та всадовивши Еду на іншого, вони рушили стежиною, що вела до Бундстану. Клиртові та Рамирові довелося нести у наплічниках, виданих старшим провідником, харчі. Ярс і собі хотів узяти частину вантажу, але старший провідник, жилавий немолодий чоловік, який ішов на чолі їх маленької валки, сказав, що юнак разом із молодшим провідником підмінять своїх старших попутників, коли ті втомляться.

Стежка забирала угору вздовж струмка. За години дві вони увійшли до ущелини. Небо зовсім потьмяніло. Потягло туманом. Нод і Рамир, йдучи за віслюком, який віз Ераду, поволі почали втрачати князівну та старшого провідника із виду. Як і віслюка з багажем та Ярса з молодшим провідником позаду. За деякий час вже годі було щось побачити на відстані витягнутої руки. Підйом припинився, струмок зник у відгалуженні ущелини, а стежина пішла униз. Каміння, що дедалі частіше траплялося під ногами, загрожувало травмами людям і віслюкам. Старший провідник сказав, що доведеться шукати місце для привалу, а може, й для ночівлі — рухатися далі було небезпечно. Раптом він наказав зупинитися і мовчати. Здалося, попереду було чути голоси і звук водограю. У тумані раз і удруге зблиснув вогонь.

— А хто тут ходить? — пролунало, здавалося, поряд.

— А ви хто будете? — озвався провідник, знаком показуючи Клиртові з Рамиром, які тихо підійшли впритул до нього, що підстав для великого занепокоєння немає — так, лише обережність на безлюдному шляху.

— А покажіться-но! — голос унизу був спокійний, навіть доброзичливий.

Повагавшись, старший провідник тихо гукнув молодшого і щось прошепотів йому.

Хлопець пішов униз стежиною. За хвилину він гукнув, щоб валка виходила з туману.

Вони опинилися у дивовижно красивій місцині. Ущелина, яка привела їх сюди, вливалася у широку улоговину, як провулок перетинається з вулицею. У невеличке озерце, що давало початок річці, падала тонка цівка водограю. На березі, там, де виливалася річка, між камінням горіло невелике багаття, на якому булькав казанок.

Біля вогнища порядкували двоє чоловіків. Виявилося, що це чабани з гірського аулу — останнього на шляху до Бундстану. Вони розповіли, що униз за течією річки відкривається полонина, на якій пасеться їх отара під наглядом підпасків та собак, а самі вони у цьому затишному місці куховарять. До селища звідси ще з півшляху, але там зараз майже нікого немає, бо усі, хто більш-менш здатен пересуватися, вирушили на пошуки зниклого днями юнака на ім'я Марко. Він, мабуть, знудившись одноманітним сільським життям, подався у багаті села Бундстану, але, напевне туди не дійшов. Пропав без сліду в дивному тунелі, що відкрився після обвалу, про існування якого раніше ніхто й не відав. Марко, вочевидь, таки побував у тунелі, бо клапті його одягу залишилися на шипшинових кущах біля входу до нього.

Капітан Рей вирішив, що їм немає потреби заходити у селище — краще навпростець рушати до Бундстану. Мандрівники пообідали разом з гостинними чабанами, та отримавши від них детальні пояснення щодо маршруту, рушили до полонини.

Крізь сон Кинав почув, як старий дуб зашумів листям на сильному вітрі, зарипів, хитаючись навсібіч. Не встиг втікач прокинутися, як десь далеко загуркотів потужною канонадою грім. Лісом прокотився перший порив бурі, і за мить впала потужна злива. Спросонку Кинав глибше заліз у дупло, сподіваючись перечекати негоду там. Певний час здавалося, що усе минеться — злива поволі вщухала. Та раптом дуб страшенно затріщав, земля під ним заворушилася, і щось боляче штрикнуло Кинава у стегно. Парубок прожогом вискочив під дощ, ледь встигнувши прихопити наплічник. Вчасно! Дуб різко похилився, знову пролунав сильний тріск, і старе дерево впало, поваливши прикордонну огорожу та до половини перекривши річку буйною кроною. Колючий дріт заіскрився спалахами розрядів.

З боку мосту протяжним низьким звуком заревла сирена. Кинав зрозумів, що зараз сюди прибіжить наряд прикордонників з собаками. На хвилину його знову скував ступор тихої паніки. Утім, ненадовго, бо раптом з боку мосту щось глухо бахнуло. Поглянувши у тому напрямку, хлопець побачив снопи іскор, що здійнялися над якоюсь будкою і опали у воду. Враз усе стихло. Огорожа вже не іскрила. Лише останні пориви грозового вітру струшували із верхівок дерев важкі краплини. Не гаючи часу, Кинав побіг стовбуром поваленого дуба понад прим'ятим колючим дротом і зістрибнув у воду. Річка виявилася холодною, стрімкою, але неглибокою — ледь по пояс.

З протилежного берега потягло щойно спеченим хлібом і ще чимось смачним. На середині річки течія прискорилася, а дно раптом пішло з-під ніг. Вода підхопила хлопця й понесла до мосту. Наплічник тягнув на дно. Зовсім скоро його мали б помітити, бо він, панікуючи, почав борсатися у воді, але тут лямка наплічника зачепилася за корч. Ледь не порвавши її, втікач підтягнувся до мілини, і йому вдалося виповзти на кам'янистий берег, що вже був територією Конфедерації Залізних Гір. Дощ зовсім припинився.

Весь забрьоханий глиною, знесилений та замерзлий, Кинав спробував підвестися, та раптом його погляд вперся у чиїсь вузькі червоні черевички.

У супроводі охоронців Загра повела Нода жвавою набережною Лосмуру, а тоді яскраво освітленим мостом до старої частини міста. Вузькими завулками вони дісталися підніжжя пагорба, на якому височіла вже освітлена у сутінках прожекторами стара фортеця. Впершись у її нижній мур, завернули на досить широку вулицю, забудовану лише з непарного боку переважно двоповерховими будиночками. Парний бік, власне, і являв собою мур. «Еспланадна», — прочитав Нод на паркані невеликого особняка, куди вони увійшли. Спустилися до підвалу. Там містилася обшарпана, ледь освітлена засидженою мухами лампочкою кімната з двома стільцями, на які всілися охоронці. Загра відчинила перехняблені двері до наступного приміщення, схожого чи то на камеру у в'язниці, чи на кабінет. До сволоку був прикріплений світильник, забраний замість абажуру дротовою сіткою, під стіною стояли клишоногий стіл, продавлене крісло та гнутий з металевих трубок стілець біля нього.

— Ми звемо цю діру норою крота, — пояснила Загра. — Звідси назва: заклад «К». Він був першим об'єктом нерухомості, який наша організація придбала у Ланоді.

— І багато вже прикупили? — відразу поцікавився Нод.

— Та є трохи, — вмостившись у кріслі, професорка раптом запитала: — Хочеш лікеру?

— Якого саме, мадам? — він сів на холодний стілець навпроти.

— «Сивий Тасав» зветься, — верховний адепт потяглася до облупленої шафки біля столу.

— Наразі утримаюся — міцний занадто той «Тасав».

— Як знаєш. Отож, перш за все я хочу почути, що тобі стало відомо нового про властивості престолу. Розповідай, — Загра, вперши лікті у стіл, раптом подалася уперед, мов викладач на іспиті. Якби не чарка у руці — справжня професорка.

— Я розпитував королеву...

— Так. Ми бачимо, що ти вчащаєш до палацу.

Нод подумки похвалив себе за те, що вийшов з королівської резиденції прикметними воротами — вочевидь, там був постійний пост спостереження сектантів.

— Отже, мадам, інформація про можливості поля сакральності впливати на людську свідомість свого підтвердження не знайшла, — протокольним тоном почав Нод. — Є лише давній міф про космічний корабель прадавніх богів... — він у загальних рисах переповів почуту від Ауранії легенду, а також розповів про дослідження покійного Альсанда.

— Ми знали про цю спробу принца-консорта, адже він походив з імператорської родини, — натякнула Загра на власне джерело інформації. — Саме виходячи з отриманих ним даних, ми припустили, що поле керує свідомістю. Мені треба буде потрапити до палацу. Замість обговорювати усілякі міфи, слід ще раз вивчити поле. Тепер ми маємо для цього нові можливості.

— Ви говорите про надсучасне обладнання, мадам?

— Не лише, молодий чоловіче...

У двері постукали. Не встигла Загра відповісти, як на порозі постав спітнілий та захеканий охоронець, якого вона кудись відряджала після спроби замаху на Нода. Він щось прошепотів до сектантки.

— Нам негайно слід тікати звідси, — злякано просипіла вона. — Хутко!

Підхопившись, вона штовхнула панель на стіні за кріслом, яка виявилася ще одними дверима, що поверталися на шарнірі, і потягла Нода за руку у темний вузький хід. Охоронець, рушивши за ними, щільно зачинив потаємні двері. Він засвітив кишеньковий ліхтарик і через Нода передав його Загрі. Професорка важкою чоловічою ходою попрямувала коридором — вочевидь, користувалася ним не вперше. А от Нод почувався непевно — боявся, щиро кажучи, бо якби сектантка раптом захотіла позбутися його, кращого місця годі було й шукати. Утім, трохи заспокоювало те, що вона виглядала справді наляканою та розгубленою.

Після двох сотень кроків, що їх порахував Нод, хід почав підніматися, перетворившись на вузькі сходи, які вперлися, здавалося, що у глуху стіну, муровану з великих каменів. Загра присвітила ліхтарем на валун у кутку, а охоронець обома руками що є сили натиснув на нього. У стіні щось клацнуло, і валун повернувся, відкривши щілину, у яку можна було протиснутися боком. Професорка зробила це першою, Нод за нею, а тоді охоронець.

Полонина, куди вийшли Ерада, Клирт Рей та Рамир, вступила у пору буйного розмаю. Віяло пахощами квітучих трав і кущів. Від спеки захищала тінь скелястого пасма, за яке вже хилилося сонце. На зеленому крутосхилі сіріла отара, яку стерегли чималі пси. Людей видно не було.

Гурт попрямував стежиною попід скелею. Вона поволі спускалася до чагарника, який розрісся біля входу до іншої ущелини. Собаки припинили свою роботу довкола отари, та як один, нашорошивши вуха, обернулися до загону. Віслюки миттю вклякли, відмовляючись іти далі. Найбільший пес — мабуть, «бригадир» чотирилапих вівчарів, нахиливши голову, поволі рушив до непроханих гостей. Але тут наперед отари вибіг хлопчина з великою ломакою у руці. Він щось гукнув до собаки, і той зупинився.

— Здоровенькі були! — малий чабан наблизився до загону. — Ви куди прямуєте?

— І ти будь здоровий, — відповів Клирт. — Ми до Бундстану.

— Он воно що! Так немає туди нині шляху.

— Як це? Куди ж він подівся? — запитав Рамир.

— Завалило! Ви ходіть ондечки за чагарі. Наші саме повернулися з пошуків того пришелепуватого Марка, то вони вам розкажуть, що до Бундстану тепер проходу геть немає!

— Гаразд. Рушаймо, — наказав Клирт.

Та як вони з Рамиром не намагалися примусити віслюків зрушити з місця, ті виявилися непохитними у своєму бажанні зупинитися. Підпасок запропонував по-сторожувати впертих довговухих разом із їх вантажем, але капітан не наважився пристати на цю пропозицію. Рамир вже сподівався, що Клирт сам піде на розмову, залишивши його наодинці з Едою, але командир чомусь вирішив інакше, доручивши йти парубкові. Зітхнувши, той попростував слідом за говірким пастушком до чагарника.

Колючі зарості затуляли галявину, на якій зібрався гурт чоловіків. Вони лише трохи подивувалися появі Рамира, бо, вочевидь, мали власний чималий клопіт. Найстарший — сивий міцний дід з важким костуром у жилавих руках, сидів на камені у затінку під скелею. Інші стояли довкола.

— До Бундстану? — хрипко перепитав старий, почувши від Рамира про мету подорожніх. — Не вийде...

— Так, нам он він, — парубок вказав на малого, — казав про завал в ущелині.

Ще не завершивши, Рамир збагнув, що нечемно перервавши старшого, викликав невдоволення чоловіків.

— Вибачте.

— Річ не лише у завалі, — дід вдав, що не помітив молодечої нетактовності. — Його, зрештою, можна розібрати, за... кілька років, якщо без вибухівки. Незбагненна річ сталася у наших горах.

— Яка? — запитав Рамир.

— В ущелині вивалилася частина стіни, відкривши невідомий раніше прохід, та веде він зовсім не до Бундстану.

— Дозвольте запитати: куди?

— У глухий кут, — відповів дід. — Сам можеш поглянути. Тут геть недалечко.

Прагнучи швидше надати капітанові якнайвичерпнішу інформацію про несподівану перепону, Рамир погодився, щоб його провели до місця, де вивалилася стіна ущелини. Він зауважив, що двоє чоловіків, яким старший наказав його супроводжувати, погодилися на це неохоче.

Виявилося, що шлях справді наглухо заблоковано камінням. Складалося враження, що вертикальний пласт базальту просто раптом відділився від моноліту і впав, склавшись величезними каменюками, які завалили прохід до самого верху ущелини, аж до сосен, що ледь видніли високо угорі. Купа каміння виявилася надто крутою — годі було й думати видертися на неї. Ліворуч, за валуном у два людські зрости, з-під якого струменіло кволе джерельце, відкривався прохід, який аж ніяк не міг бути результатом вивалу — круглий тунель метри два заввишки. Його стіни, підлога та стеля були ідеально рівні, немов відлиті з розплавленого каменю. Здавалося, вони відсвічують світлом, подібним до того, як світиться Рел, коли сходить над горами. У глибині ходу марилася якась мінлива чорнота.

— Ну ти... того, коли хочеш, ходи глянь... — сказав до Рамира один з його супровідників, парубок майже його віку.

— А ми на тебе тут почекаємо, — озвався на те інший, доросліший, сідаючи на камінь. — Хоча як на мене, то й так усе зрозуміло. Вертати вам доведеться, бо у горах це єдиний шлях до Бундстану. Морем слід було йти.

— Справді, а чому ви пішли таким складним маршрутом? — запитав молодший.

— Пригод шукали, — бовкнув Рамир перше, що спало на думку, аби спекатися розпитувань. — Гаразд, піду погляну, що там.

Вхід до похилого коридору ще добре освітлювався згори — небо ясніло променистим гірським надвечір'ям, проте у глибині ходу чорніла лише темрява. Рамир не наважувався йти далі, тож вирішив повертатися до князівни й капітана. Раптом йому здалося, що попереду ніби щось спалахнуло. Лише на мить. Парубок зробив крок уперед, намагаючись краще роздивитися, що воно таке. Пройшов, як йому здалося, кілька кроків, але обриси входу позаду розчинилися у пітьмі. Його огорнула непроникна темрява, усі звуки та пахощі зникли. Попереду ж виникло світло, а тоді раптом повіяло свіжою вологою і стало чути спів пташок.

Підвівши погляд від червоних черевичків, Кинав побачив, що їх ледь прикриває картата спідничка, а з-під неї біліє запаска. Спідничку перехоплював гаптований червоним по чорному пояс. Над ним — біла сорочка. Вона прикривала цупкенькі невеликі перса, прикрашені скляним намистом на ніжній шиї. До грудей дівчина пригортала сірого капловухого песика, який тремтів від страху і холоду до кінчика гострого, намоклого хвоста.

— Ти з того боку? — трохи злякано запитала вона Кинава, сахнувшись, щойно він підвівся.

— Так, ти мене не бійся...

— Тату!!! — дівчина, притискаючи до грудей цуценя, що воно, бідне, аж заскавчало, кинулася бігти до хати, яка височіла неподалік на пагорбка. — Тату!..

Кинав підхопив наплічник і вже хотів був іти до тієї ж хати, коли почув гавкіт та крики на протилежному березі, біля поваленого дуба. Він миттю впав у високу прибережну траву. Прикордонний наряд, що примчав до місця пошкодження огорожі, не помітив втікача на цьому рятівному березі. Оглянувши поваленого дуба, прикордонники навмання пустили кілька автоматних черг у гущавину його крони, яку гойдала стрімка течія, та рушили далі угору річкою. Мабуть, логічно припустили, що ймовірний порушник кордону піде якомога далі від застави біля мосту. На гавкіт їх собак відповіли з цього боку лише сільські пси.

Скрадаючись попід прибережними кущами, Кинав так-сяк дістався чепурної, ошатної хати. На мить зупинившись біля хвіртки, він якось враз відчув, що небезпека позаду — він за кордоном. Більше не вагаючись, увійшов у двір, де вже було кілька чоловіків, які зійшлися, почувши сирену та метушню на тому березі. На прибулого вони дивилися з подивом і співчуттям, але без остраху. До нього звернувся старший поважний добродій, сивовусий, із кошлатими бровами й гострим поглядом сірих очей:

— Ти перекидчик?

— Так, я звідти, — підтвердив парубок. — Добридень вам.

— І ти здоров будь. Я війт Старомлину, так зветься наше селище, — чоловік простягнув Кинавові руку для вітання. — Звуся паном Ліном. Ходімо до канцелярії, там у нас буде розмова.

— А це безпечно, пане Ліне? — занепокоївся Кинав. — Адже з боку Республіки щойно стріляли.

— Більше не ризикнуть. Розходьтеся, товариство, — зітхнувши, мовив війт до односельців. — Далі вже мій клопіт.

Кинав разом із війтом пішли вимощеною вулицею, вздовж якої росли підстрижені декоративні дерева. Навкруги було на диво чисто, хоча вітер доносив запах худоби і крики свійського птаства. Страх останніх днів потроху попускав щойно врятованого втікача і навалювалася втома. Попри це, він не міг не помітити, як разюче відрізняється це неначе намальоване селище від занедбаних та неохайних сільських поселень у Республіці з їх перехнябленими хатами, баюрами на шляхах та повсюдними кізяками. Дорогою війт майже не говорив, а Кинав сам не брав ініціативи розмови на себе. У цій красивій місцині відчуття страшної небезпеки, нарешті, поволі попускало його. Навіть дрижаки, які він не перестав ловити через мокрий одяг, трохи втамувалися.

Канцелярія містилася у війтовій хаті — сіни ділили її на житлову та «офіційну» половини. Не встигли вони переступити поріг, як почувся звук мотору — біля двору зупинився темно-зелений автомобіль. З нього вийшли двоє у військових одностроях.

— Ви швидко! — привітався війт з військовими, а ті у відповідь відкозиряли йому.

— А Ви, пане війт, дивлюся, вже із нашим клієнтом, — вказав на Кинава повновидий та опецькуватий старший з прикордонників.

— Ходімо до хати, себто до канцелярії, — виправив себе війт. — Кинаве, перш, ніж ти вмиєшся, переодягнешся та щось з'їси, — сказав він вже у сінях, — я як офіційна особа Конфедерації, хто першим зустрів тебе на нашій суверенній території, маю роз'яснити тобі права втікача.

— Це якщо Ви біженець, а не шпигун дуумвірів, — сказав старший військовий, щойно усі вони посідали на дерев'яних лавах біля столу.

— У такому разі Вам краще відразу заявити про явку з повинною, — суворо насупився інший прикордонник, доладний блондин із сірими холодними очима.

— Я біженець. Політичний втікач, — поквапився сказати Кинав, пересмикнувши плечима у мокрій куртці.

— Тоді прошу бути уважним, — перейшов на офіційний тон війт. — Конфедерація Залізних Гір не має дипломатичних стосунків з так званою Республікою Дуумвірів. Наша держава не визнає законність їх влади та вважає Республіку країною, небезпечною для всієї цивілізації. Ми визнаємо право мешканців Республіки на втечу та надаємо втікачам необхідну допомогу. Ви ж зобов'язані чесно розповісти про обставини, які спонукали Вас тікати, викласти свої анкетні данні та повідомити усе, що може становити інтерес для влади Конфедерації.

— Тобто відповісти на усі наші запитання, — уточнив блондин.

— Гаразд, — відразу погодився Кинав. — А якими майновими правами користуються емігранти?

— Себто? — перепитав війт.

— Я про речі, які зі мною, — Кинав торкнув мокрий наплічник, що стояв у нього в ногах.

— Що стосується особистого майна, — зрозумів війт, — то з моменту, коли потрапили на нашу територію, Ви користуєтеся усіма правами, включно з правом власності. За нашими законами приватне і особисте майно є недоторканим...

— Але ми маємо оглянути Ваш, з дозволу сказати, багаж на предмет заборонених предметів та речовин, — втрутився молодший прикордонник. — Пропоную Вам самому продемонструвати усе, що маєте із собою.

— Даруйте! — втрутився війт. — За законом, я відповідаю за дотримання прав усіх, хто перебуває на території нашої громади. Отже, Кинаве, Ви не зобов'язані надавати для огляду свої речі. Однак якщо у них справді є щось заборонене, то з моменту, коли підпишете зобов'язання втікача, — він поклав на стіл перед парубком аркуш із друкованим у типографський спосіб текстом, — Ви несете кримінальну відповідальність за це. Тому краще віддати усе небезпечне відразу.

— А що є забороненим? — запитав Кинав.

— Вогнепальна і холодна зброя, наркотики, отрути, — пояснив білявий.

— Такого я не маю.

— Добре, — кивнув війт. — Йдіть мийтеся, а тоді закінчимо формальності із документами. Наплічник беріть із собою до ванної, щоб зайвий раз не переймалися недоторканістю Вашого майна.