Маєток Брінклі

- 8 -

Здається, я вже розповідав вам колись про Таппі Ґлоссопа. Якщо ви пам'ятаєте, це той самий хлопець, який безсердечно проігнорував те, що ми з ним дружимо ще з дитинства, і побився одного вечора зі мною об заклад, що я не зможу перебратися над плавальним басейном, гойдаючись на гімнастичних кільцях (це дуже легко, зважаючи на мою худорлявість), а потім, побачивши, що мені це вдається, відтягнув останнє кільце, через що мені довелося в повному вечірньому вбранні впасти в басейн.

Казати, що мене не обурив цей огидний вчинок, що заслуговував звання «злочин століття», було б зазіханням на істину. Я був неймовірно обурений, мене це дуже роздратувало тоді, і дратувало ще кілька тижнів по тому.

Але ж ви знаєте, як воно буває. Рани загоюються. Біль вщухає. Це, звісно, не означає, що я не скористався б першою-ліпшою нагодою скинути на Таппі з висоти мокру губку, підкинути вугра в його ліжко, або ж виразити свої почуття якоюсь іншою формою; але такої нагоди не траплялося. Я хочу сказати, що хоч я й був глибоко ображений, я не відчував задоволення від того, що життя цього хлопця було зруйноване втратою дівчини, яку він, попри все, що було між ними, мав досі шалено кохати.

Навпаки, я всім серцем і душею прагнув загоїти цей розрив, зробити так, щоб між цими двома розлученими негідниками все знову було гаразд. Ви могли це зрозуміти з моєї розмови з тіткою Делією, а якби ви були присутні цієї миті, то переконалися б у своїх висновках ще сильніше, побачивши доброту та співчутливість мого погляду на Таппі.

Це був проникливий, чутливий погляд, який супроводжував щирий потиск правої руки, в той час як ліва лагідно лягла йому на плече.

— Ну що, Таппі, друже, — сказав я. — Як ти, старий?

Поки я це казав, моє співчуття зростало, бо не було в його очах світла, не було реакції на потиск руки, та й узагалі жодної ознаки готовності танцювати від радості, побачивши старого друга. Він здавався приголомшеним. Він був цілком у владі меланхолії — здається, саме так сказав одного разу Дживс про Понґо Твістлтона, коли той намагався кинути палити. Мене це, звісно, не здивувало. За таких обставин певний смуток, безсумнівно, був цілком природний.

Я відпустив його руку, припинив стискати плече та, вийнявши з кишені портсигар, запропонував йому сигарету.

Він апатично взяв її.

— Ти приїхав, Берті? — запитав він.

— Так, приїхав.

— Просто їхав повз, чи залишишся?

На мить я задумався. Можна було сказати йому, що я приїхав до Брінклі Корт саме для того, щоб знову помирити його та Анджелу, щоб зв'язати обірвані нитки та тому подібне, і на якусь мить, якої вистачило б на спалах блискавиці або на зойк, я майже вирішив це зробити. Але потім, подумавши, вирішив, що не варто. Ставити всіх до відома, що я маю намір взяти його та Анджелу та зіграти на них, як на струнних інструментах, було дещо нерозсудливо. Бо мало кому подобається, коли на ньому грають, як на музичному інструменті.

— Хто знає, — сказав я. — Можливо, залишусь. А може поїду. Я ще не вирішив.

Він апатично кивнув, з таким виглядом, ніби йому начхати, що я робитиму, і лише стояв та дивився на залитий сонячним світлом садок. Статурою та зовнішністю Таппі трохи схожий на бульдога, і зараз його вигляд був як в одного з цих псів, якому відмовили в смачненькому. Для чоловіка з моєю проникливістю було не важко зрозуміти, що в нього на думці, тож я анітрохи не здивувався тому, що його наступні слова стосувалися тієї самої теми, що була помічена в моєму порядку денному хрестиком.

— Ти вже, напевно, чув про мене? Про мене та Анджелу?

— Чув, Таппі, старий друже.

— Ми розійшлися.

— Я знаю. Певні розбіжності, як я зрозумів, щодо Анджелової акули.

— Так. Я сказав, що то, напевно, була камбала.

— Саме так мені й розповіли.

— Від кого ти це почув?

— Від тітки Делії.

— Напевно, вона мене дуже лаяла?

— О, ні, — заперечив я. — Окрім єдиного посилання на тебе як на «того клятого Ґлоссопа» вона, як на мене, була виключно стриманою в своїй мові, як для жінки, яка колись регулярно брала участь у полюванні на лисиць. Тим не менш мені здалося — вибач, що я кажу тобі це, друже — що на її думку ти міг би виявити більше тактовності.

— Тактовності!

— І я мушу визнати, що здебільшого згоден з нею. Хіба ввічливо, Таппі, хіба тактовно було ось так применшувати Анджелову акулу? Не треба забувати, що ця акула для неї дуже важлива. Невже ти не розумів, яким ударом буде для цієї дитини почути, що чоловік, якому вона віддала своє серце, називає це камбалою?

Я бачив, що він намагається придушити в собі дуже сильні емоції.

— А як щодо мене? — хриплячи від почуттів, запитав він.

— Тебе?

— Невже ти думаєш, — пристрасно казав Таппі, — що я став би називати цю кляту вигадану акулу камбалою, якою вона безсумнівно була, якщо б до цього мене не підштовхнули попередні події? Сказати те, що я сказав, мене побудило те, що Анжела, мала мерзотниця, перед цим надзвичайно мене образила, тож я й вхопився за можливість трохи розквитатися.

— Образила?

— Дуже образила. Виключно на підставі моїх недбалих зауважень — я просто сказав абищо для підтримання розмови — що мені цікаво, чим Анатоль сьогодні почастує нас увечері, вона заявила, що я надто матеріальний, і що мені не слід завжди думати про їжу. Матеріальний, трясця їй! Взагалі-то я дуже духовний.

— Еге ж.

— Я не бачу нічого поганому в зацікавленості тим, що Анатоль приготує нам на обід. А ти?

— Авжеж, ні. Це лише звичайний прояв поваги до великого митця.

— Саме так.

— Але все одно…

— Що?

— Я лише хочу сказати, що дуже шкода, що цей крихкий корабель кохання було потоплено ось так, коли кілька слів щирого каяття…

Він витріщив на мене очі:

— Ти, бува, не натякаєш на те, що мені слід поступитися?

— Це було б дуже слушно та доречно, старий.

— Я навіть не подумаю поступатися.

— Але ж, Таппі…

— Ні. Цього не буде.

— Але ж ти любиш її, хіба ні?

Це зачепило його за живе. Він помітно здригнувся, його рот скривився, як у замордованого мученика.

— Я не скажу, що я не люблю цю негідницю, — сказав він зворушено. — Я кохаю її дуже сильно. Але це не змінює мою думку щодо того, що понад усе вона потребує сильного копняка трохи нижче спини.

Вустер не міг таке пропустити.

— Таппі, чоловіче!

— І не треба мені цих «Таппі, чоловіче»!

— І все-таки «Таппі, чоловіче»! Твій тон мене шокує. Від нього очі на лоб лізуть. Куди дівся старий витончений лицарський дух Ґлоссопів?

— Зі старим витонченим лицарським духом Ґлоссопів усе гаразд. А куди подівся милий, тендітний, жіночий дух Анджел? Сказати хлопцеві, що в нього подвійне підборіддя?!

— Вона так сказала?

— Сказала.

— Ну, дівчата завжди дівчата. Забудь про це, Таппі. Йди до неї та помирись.

Він похитав головою:

— Ні. Надто пізно. Щодо мого живота були сказані такі зауваження, які не можна проігнорувати.

— Але ж, Таппі, будь справедливим. Ти колись сказав їй, що в новому капелюсі вона схожа на пекінеса.

— Бо вона дійсно була схожа на пекінеса. Це не було образою. Це була слушна, конструктивна критика, яка не мала жодної мети окрім доброго бажання не дати їй зробити з себе посміховище на публіці. А безцільно звинуватити чоловіка в тому, що він пихкає, коли сходить сходами — це вже зовсім інше.

Я починав розуміти, що ця ситуація вимагатиме всієї моєї геніальності. Весільні дзвони пролунають у маленькій церкві Маркет Снодсбері лише за умови, якщо Бертрам вдасться до неабияких хитрощів. З розмови з тіткою Делією я вже дізнався, що між двома сторонами конфлікту був певний обмін відвертими репліками, але до цієї миті я не знав, наскільки далеко це зайшло.

Трагізм цієї ситуації дуже засмутив мене. Таппі дуже багатослівно зізнався, що кохання досі палає в його грудях, і я не мав сумніву що Анджела, попри все, що трапилося, теж не припинила кохати його. Наразі вона, безсумнівно, може відчувати бажання вдарити його по голові пляшкою, але глибоко в серці — я був готовий заприсягтись — досі мали залишатися старі любов і ніжність. Лише зачеплена гордість не давала цим двом зійтися, і я вважав, що якщо Таппі зробить перший крок, то все буде добре.

Я спробував ще раз.

— У неї серце крає через цю сварку, Таппі.

— Звідки ти знаєш? Ти її вже бачив?

— Ні, але я впевнений у цьому.

— З її вигляду цього не скажеш.

— Це, безсумнівно, маска. Дживс теж так поводиться, коли я затверджую свій статус.

— Вона кривить на мене ніс, неначе я каналізаційна труба, що засмітилася.

— Це лише маска. Я впевнений, що вона досі тебе кохає, і все, що потрібно — добре слово від тебе.

Я бачив, що це зворушило його. Він вагався. Він наче колупав кінцем черевика дерен. А коли він заговорив, у голосі було чутно тремтіння:

— Ти справді так вважаєш?

— Авжеж.

— Гм.

— Якби ти пішов до неї…

Він похитав головою:

— Не можу. Це була б катастрофа. Дзень — і немає мого престижу. Я знаю дівчат. Якщо плазуватимеш, найкращі з них стануть чванливими, — він замислився. — Єдиний спосіб розібратися з цим — якось натякнути їй, що я готовий до переговорів. Як ти думаєш, може мені злегка зітхати, коли ми зустрічаємось?

— Вона вирішить, що ти захекався.

— Точно.

Я запалив ще одну сигарету та залучив свій розум. І з першої ж спроби — як це нерідко трапляється з Вустерами — мені спала ідея. Я згадав про ту пораду, яку дав Ґассі з приводу сосисок і шинки.

— Я придумав, Таппі. Є один надійний спосіб натякнути дівчині, що ти її кохаєш, і якщо ти посварився й хочеш помиритися, він діє анітрохи не гірше. Не їж сьогодні вечерю. Ось побачиш, яке це справить враження. Адже вона знає, як ти захоплюєшся їжею.

Він різко здригнувся:

— Я не захоплююся їжею!

— Ні, ні.

— Я анітрохи не захоплююся їжею!

— Авжеж. Я мав на увазі…

— Ці балачки про моє захоплення їжею мають припинитися! — сказав Таппі. — Я молодий, здоровий, у мене добрий апетит, але це не те саме, що захоплюватися їжею. Я захоплююся Анатолєм як майстром свого фаху, і я завжди готовий спробувати будь-що, що він приготує, але коли ти кажеш, що я захоплююся їжею…

— Гаразд, гаразд. Я лише хотів сказати, що якщо вона побачить, що ти відсовуєш від себе тарілку, навіть не покуштувавши, вона зрозуміє, що твоє серце болить, і, напевно, перша запропонує помиритися.

Таппі замислено хмурив лоб.

— Відмовитися від вечері?

— Так.

— Відмовитися від вечері, яку приготував Анатоль?

— Так.

— Навіть не покуштувавши?

— Так.

— Скажи-но мені прямо. Ти хочеш, щоб сьогодні під час вечері, коли дворецький запропонує мені ris de veau à la financiere або щось інше, гаряче, щойно з рук Анатоля, я відмовився, навіть не покуштувавши?

— Так.

Він прикусив губу. Було відчутно, що всередині нього відбувається боротьба. Аж раптом його обличчя наче осяяло. Такий вигляд, напевно, мали старі мученики.

— Гаразд.

— Ти зробиш це?

— Так.

— Добре.

— Це, звісно, буде дуже важко.

Я зауважив, що не все так погано:

— Лише тимчасово. Вночі, коли всі спатимуть, ти зможеш піти вниз і понишпорити в коморі.

Він зрадів:

— Точно! Авжеж, можу.

— Там, напевно, є якісь холодні закуски.

— Там точно є холодні закуски, — радісно сказав Таппі. — М'ясний пиріг. Він був сьогодні на обід. Одне з творінь Анатоля. Що мене захоплює в ньому, — благоговійно сказав Таппі, — мене надзвичайно захоплює в Анатолі те, що будучи французом він, на відміну від багатьох кухарів, не обмежується виключно французькими стравами, він завжди готовий взятися за старі добрі прості англійські страви, приміром, за той м'ясний пиріг, про який я казав. Шедевральний пиріг, Берті, а залишилося від нього більш ніж половина. Він мене цілком задовольнить.

— А від вечері ти відмовишся, як ми домовилися?

— Усе як домовилися.

— Добре.

— Це чудова ідея. Дживс перевершив самого себе. Передай йому, що я дуже вдячний.

Сигарета випала з-поміж моїх пальців. Було таке відчуття, ніби Бертрама Вустера ляснули по обличчю мокрою ганчіркою для посуду.

— Невже ти хочеш сказати, що на твою думку те, що я тобі запропонував, придумав Дживс?

— Авжеж, він. Навіть не намагайся мене надурити, Берті. Ти б до такого фокусу і за мільйон років не додумався.

Настала пауза. Я розвів плечі та випростався у весь зріст; потім побачив, що він на мене не дивиться та знову розслабився.

— Ходімо, Ґлоссопе, — холодно сказав я. — Нам краще не спізнюватись. Час уже вдягатися до вечері.