Мертві квіти

VII

День був багатий на враження i вiдiбрав купу сил, тому Стас вирiшив якнайранiше дати собi команду «вiдбiй». Болiли ноги, встигнувши вiдвикнути вiд операцiйної. Та й минула нiч, значну частину якої вiн провiв за кермом, зганявши туди-назад до Вiнницi, давала себе знати. А ще позаминула, ота з грозою.

Коньяк i їжа хилили до сну, а тiло потребувало розслаблення. Посунувши зневажливо надувний матрас, який ще не так давно рятував його вiд неприємних вiдчуттiв чужого лiжка, вiн постелив-таки на диванi. Та й настрiй вже був зовсiм не той, хотiлося лише скрушно хитнути головою вiд згадок про нещодавнi думки. Будинок з привидами… А ще варто обговорити з панi Мурашевич тему встановлення телевiзора — чи не трактуватиметься це як змiна iнтер'єру. Не витрiщатися ж цiлий рiк у цей вицвiлий килим на стiнi!

За вiкном помалу сутенiло, а вiн лежав, поринувши у думки, i розумiв, що миттєво заснути не вдасться. Настирнi думки знову лiзли одна наперед одної. Щоправда, вони вже набули хоч якогось здорового глузду i практичностi. Наприклад, варто було б замiнити замки вхiдних дверей. Хоча б для того, щоб хтось не начудив тут за його вiдсутностi. Та й пса не завадило б завести. Але де його взяти? Щеня не зможе сторожувати, а приручити дорослого собаку не так легко. Стоп! Сигналiзацiя! Казав же Олег. Немає нiчого простiшого, анiж обладнати будинок охоронною системою, багато хто зараз так робить. Заява до мiлiцiї i якихось пiвтори сотнi «зелених» — справу зроблено. А взагалi якесь моторошне оточення. Будинок наче дещо осторонь вiд iнших, глибоко у поворотi вулицi. Значно веселiше жилося б, якби пiд руками була хоч якась зброя. Газовий пiстолет, наприклад. Для власного заспокоєння та впевненостi. До речi, також не важко. Знову-таки заява, довiдка про стан здоров'я…

Думки почали плутатися. Пригадалися сьогоднiшнi подiї в операцiйнiй. Його не можливо було врятувати, хай що там думають. Завтра приїде судмедексперт, ще раз розiтне усе, що вони там так старанно понашивали, i констатує несумiснiсть травми iз життям. Не буде тут якогось особливого «смороду». I все-таки неприємно — перший день на новому мiсцi почався iз «кадавера».

Вiзерунки на килимi вже починали зливатися в одне цiле i важко розрiзнялися чудернацькi завитки. Навiщо таке роблять на килимах? Можна ж просто — квiти, пейзажi… На одному з вiзерункiв йому примарилася вусата пика у шапцi з пасмами, щоправда, з одним вусом та оком. Справдi схоже! На iншому, трохи вище — профiль людського обличчя, причому якогось iндiанського типу: орлиний нiс, чорне довге волосся, та й колiр «обличчя» був червоняво-коричневий. Ну, вилитий iндiанець із вiдомих з дитинства фiльмiв, де усi головнi ролi виконував незмiнний Гойко Мiтiч. А в цього «індіанця» з килима форма тiла була спотворена. Воно й не дивно, адже його домалювала Стасова уява, особливiсть сприйняття. «Ручки» — дуже коротенькi, виструнчилися кудись набоки, наче вiн був птахом i ширяв десь у небесах, оглядаючи з висоти неосяжнi прерiї. Стас заплющив очi, а розплющивши, вже насилу вiдшукав його — вiзерунки килима усі переплелися.

Думки вiдступили.