Мертві квіти

IX

— От тепер уже ви повнiстю можете вважати себе членом нашого колективу, — посмiхаючись, промовила Свiтлана.

— А що, якби вам сьогоднi не «бабахнуло» е-е… вiсiмнадцять, то я б ще не мiг бути повноправним?

Оте «вiсiмнадцять» замiсть належного «тридцять» їй явно сподобалося, i старша медсестра мило щебетала про те, що у їхньому вiддiленнi звикли жити весело i не самою тiльки роботою. Отже чийсь ювiлей однаково б не забарився.

— Ну що, — зупиняючись, промовив Нагiрний, — тут розходимося. Молодi-нежонатi окремо, а такi як ми… — вiн багатозначно знизав бровами.

— Вам що, ще мало? — здивувалася шефиня. — Навiщо ж полишали?

— Та до жiнок, не до пляшки! — обурився Гащак. — Вiчно ви нас не так розумiєте.

— Станiславе Iвановичу, у нас у вiддiленнi найцiннiше — завiдуюча! — плiв далi Нагiрний. — Не дай Боже завтра не з'явиться на роботi, з тебе спитаємо, куди подiв. Довести до самого дому!

— Ну що ж — показуйте дорогу, Дiно Василiвно. Уперед! — весело промовив Стас, коли решта компанiї звернула у своєму напрямку.

— Та, власне, особливої потреби у цьому немає, — похитала головою Павловська. — Мене тут за десять рокiв кожний собака знає. Так що…

— …подорож нiчним мiстом у вашому товариствi може суттєво попсувати репутацiю, — докiнчив за неї Стас. — Нiяк не звикну до мiсцевої специфiки, пробачте.

— Ну що ви, — засмiялася вона. — Малося на увазi, що нiхто не образить. Якби я за таке хвилювалася, то пiшла б сама одразу. Вони вже хвилини зо три миють нам кiстки, можу вас запевнити. Думають, чи будете ви напрошуватися на чай i чи я погоджуся. А завтра зранку продовжать уже на роботi. Тож потурбуйтеся у першу чергу про власну репутацiю.

— Нормально, — вражено хитнув головою Стас. — Але я гадаю, така супутниця як ви, не може зiпсувати чиєїсь репутацiї. Тим паче, я у вас людина тимчасова.

— I на скiльки, якщо не секрет? — запитала вона, залишаючи комплiмент без уваги.

— Гадаю, рiк-пiвтора. Але не переживайте, я не з тих, хто вважає, що пiсля мене — хоч потоп, — заспокоїв її Стас.

— Приємно чути, — вона зупинилася. — Ну, дякую. Тут менi вже дiйсно два кроки.

— А що я скажу завтра колегам? — не згодився Стас. — Ви не переживайте, напрошуватися до начальства не в моїх принципах.

— Скажете, що довели. Не ображайтесь. Дiйсно не треба. Це у ваших iнтересах. Якщо пiдуть чутки, що ви проводите мене додому, медсестри обходитимуть вас десятою дорогою. Залишитеся на голодному пайку.

— Вас злякаються, — припустив Стас.

— Саме так. Вони мене бояться.

— Що ж, дякую. Це порядно з вашого боку — не позбавляти колегу приємних моментiв життя. Постараюся i вам вiдплатити тим же.

— До завтра, — промовила вона. — Веселитися ми любимо, але другого дня працюємо без скидок на учора.

Свiй будинок вiн побачив ще здалеку, та збагнув не одразу. А коли зрозумiв, ноги зупинилися самi. Будинок наче виступав iз темряви, тому що заднiй кут його був освiтлений. I свiтло це лилося… з вiкна на його заднiй сторонi. Це мала бути порожня кiмната.

Обережно, не кляцнувши хвiрткою, вiн зайшов у двiр, i, ступаючи тихо, обiгнув рiг будинку. Освiтлене вiкно шкребонуло по нервах, i без того напружених. Стас вiд розгубленостi притулився спиною до стiни. Хтось побував усерединi i увiмкнув свiтло. А може вiн досi там?

На вiкнi освiтленої кiмнати не було фiранок, адже Стас її не використував. Вiн узагалi кiлька днiв не заходив туди i просто не мiг увiмкнути свiтла. Стати на високий фундамент i, взявшись за пiдвiконня, зазирнути туди?

Нiкого.

Повернувшись, вiн тихо залiз до багажника машини i витяг важку монтировку, а потiм, так i лишивши кришку вiдкритою, пiднявся на ґанок. Серце збиралося вискочити, коли взявся за дверну ручку. Ну!

Дверi зачиненi. Ключ провертався тихо i все-таки… Якщо там хтось є, це мають почути. Дверi вже не рипiли, змащенi кiлька днiв тому, i Стас переступив порiг. Вiн просувався повiльно, вмикаючи свiтло у кiмнатах. Порожньо. На пiдлозi у тiй самiй кiмнатi лежав маленький зiжмаканий папiрець, якого ранiше не було.

Стискаючи у руцi металеву зброю, Стас обiйшов усе, заглядаючи скрiзь, де могла б сховатися людина. Вiн був сам. Дзвiнок до Олега зайняв кiлька хвилин, пiсля чого на мобiльному висвiтився номер «102». А поки до будинку пiд'їхав мiлiцейський «газик», Стас устиг обiйти ще раз кiмнати i переконатися, що нiхто за його вiдсутностi не допомiг йому порушити умови заповiту. Меблi були чiтко на своїх мiсцях, як i килими на стiнах, як i люстри на стелях.

Слiдчий мiсцевого вiддiлку внутрiшнiх справ капiтан Чепурний уважно вислухав усе, пошкрiб потилицю пiд кашкетом i сказав:

— Я вас розумiю, пане лікарю. Менi б також не сподобалося, якщо б хтось увiйшов до хати за моєї вiдсутностi. Але послухайте мене. Ви кажете, у вас нiчого не пропало. Так?

— Начебто, — погодився Стас.

— I це не дозволить вiдкрити кримiнальну справу, навiть якщо ви напишете заяву.

— Що ж, будь-кому дозволено уночi вдиратися до мого житла? — запитав Стас.

— Звiсно, нi. Але у вас, наскiльки я зрозумiв, немає конкретної пiдозри, хто б це мiг зробити, — капiтан був на диво логiчним.

Стас лише розвiв руками. У нього справдi не було припущень щодо цього, крiм хiба що думки про те, що старушенцiя могла мати ключ i зайти понишпорити, поки майбутній господар працював. Та за вiдсутностi незаперечних доказiв конфлiктувати з нею не хотiлося.

— Навiщо додавати нам зайву роботу, якщо успiху однаково не досягнути? Повiрте, з цього папiрчика неможливо дiзнатися, хто заходив до хати, якщо взагалi заходив, — Чепурний запитливо подивився на господаря.

— Якщо ви натякаєте, що я сам забув вимкнути свiтло, — промовив Стас, — то це вiдпадає на усi сто.

— Нiчого я не натякаю, — виправився старший наряду, — просто малюю вам конкретнi перспективи.

— Менi також не хочеться марної роботи, — згодився з ним Стас. — Але той, хто приходив, мав якийсь певний iнтерес. I хтозна що може статися далi. Тому я все-таки залишу заяву. Це по-перше. А по-друге, пробачте, я дилетант у вашiй справi, але вiдбитки пальцiв з вимикача можете зняти? Що як у мене потiм з'являться конкретнi пiдозри? Що як завтра я побачу, що все-таки щось пропало?

— Гаразд, — невпевнено знизав плечима капiтан. — Тiльки отримати щось толкове iз замацьканого вимикача навряд чи вдасться. Його не раз торкалися руками, в тому числi й ви. Як бажаєте, лiкарю. А чисто по-людськи я б вам порадив принаймнi замiнити замки у дверях. Коли вже тут таке коїться…

У будинку запанувала тиша. Час думати про сон. Знайшовши у кладовцi металевий лом, Стас похилив його на вхiднi дверi. Якщо б їх раптом вiдчиняли, залiзяка мала загуркотiти так, що прокинувся б i мертвий. Узагалi ситуацiя була iдiотська. Роздратування запанувало над ним. «Рiк я тут проживу, що б ви не робили», — подумав Стас, кладучи пiд подушку туристичну сокиру, яка також завжди їздила у багажнику.

Та вкластися так швидко не судилося. Задзижчав мобiльний. Номер невiдомий. Хто б це в таку пору…

— Алло?

— Станiславе Iвановичу? Доброго вечора. Пробачте за пiзнiй дзвiнок, сподiваюся, ще не вклалися.

— Збирався, — не конче привiтно буркнув Стас. — Хто це?

— Ми з вами ще не знайомi, — прозвучало у вiдповiдь. — Але познайомимось обов'язково. I не тiльки…

— Ми познайомимось зараз, iнакше я не говоритиму. Хто ви?

— Пане Станiславе, не гарячкуйте, — швидко заскоромовив невiдомий. — З певних причин я ще не можу назватися, але хотiв би вас застерегти…

— До побачення, — Стас роздратовано перервав розмову.

Телефон дзвонив раз за разом. Божевiлля та й годi. Стас ще раз вiдповiв.

— Не гнiвайтеся, Станiславе, i не кидайте слухавки! Лише кiлька слiв! Я ваш потенцiйний покупець. Моя цiна буде найкращою, тому…

— Будинок не продається, — чiтко по складах вимовив Стас. — Нiколи. Нiкому. Взагалi.

Бажання жбурнути трубкою у дверi не належало до розумних. Зовсiм вимкнутий телефон тихо ліг пiд подушку. Галич виявився важким мiстом, i живуть тут важкi люди.

Сон як рукою зняло, тому думки у головi почувалися надiйно i безпечно. Їх не чекала миттєва смерть вiд того, що господар раптово порине у сон. Отже, перше — зробити дозвiл на зброю, хоча б газову. Друге — замiнити замки у вхiдних дверях. А далi — хай ця «нечисть» казиться скiльки хоче. Подумавши ще трохи, Стас вирiшив-таки повiсити у хатi образи. У такiм дiлi будь-який додатковий козир стане при нагодi. Завтра…

«Iндiанець» вiдшукався першим. Розправивши рученята-крила, вiн оглядав з висоти землю, гордовито пiднявши голову. Другою знайшлася стара. I о — диво! Як можна було не побачити їх одразу? Ноги були при нiй! Щоправда, «росли» вони доволi дивно, пiд кутом майже дев'яносто градусiв, тому i важко визначалися. Ноги виглядали доволi пристойно, хоча фiгура жiнки через таке їхнє розташування здавалася переламаною пiд прямим кутом, i якщо б нахилялася уперед, то сприймалася б цiлком природно, адже є у наших селах такi згорбленi бабусi, яким уже нiколи не розiгнутися. Її ж фiгура нахилялася назад. Такого Стасовi у життi бачити ще не доводилося.

Потiм знайшовся дядько у кошлатiй шапцi з псом, що заводив до мiсяця. Студентiв довелося шукати довго. Очi вже злипалися, коли вони вiднайшлися — у самому низу. Тiльки тепер здавалося, що вони б'ються. Один — кучерявий i гладший був у тiй самiй позi. Зате другий, у старомодному капелюсi хтозна-яких часiв наче наскакував на нього, б'ючи кулаком. Як не намагався Стас глянути на цей фрагмент iнакше, картини новорiчної розваги не вийшло. Очi заплющувалися, i хоч вуха пiдсвiдомо чекали гуркотiння залiза по пiдлозi, сон поступово огорнув свiдомiсть.

«Пiшли ви усi…» — подумалося наостанок.