Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Сонячний промінь сковзнув потемнілою луткою і прослизнув крізь добре намиту шибку в сонний барак. Всередині він уздрів кілька рядів двоярусних ліжок, на яких додивлялись останній передранковий найсолодший сон молоденькі дівчата.

Промінь націлився на верхнє ліжко - там легенько зітхала уві сні невеличка кругловида дівчина років двадцятьох із хвостиком; відросле волосся кучерявилося на подушці, а тонка рука з беручкими пальцями лежала повйрх побитої часом і міллю ковдри. Та кволому весняному променеві не стало снаги дістися сплюхи на верхньому ліжку, і він поповз на нижній ярус.

Тут спала худенька дівчина, з обличчя невловимо схожа на свою сусідку з горішнього поверху, але трохи старша. Волосся, рівно обтяте попід вухами, падало їй на чоло, лоскотало, і від цього дівчина морщилася. Промінь зрадів, що міцний сон уже почав утікати від красуні й можна побавитися. Він підповз до обличчя дівчини й торкнувся носа, а тоді вперся гострим кінчиком у заплющену повіку.

Дівчина несвідомо перевернулась на другий бік, але хитрий промінь полоскотав її за вухом. Вона розплющила очі, лягла на спину й підставила променеві лице. Він затанцював на носі, розцяцьковуючи його першими весняними крапочками ластовиння…

Оксана випростала руки з-під ковдри й потяглася. Ліжко зарипіло під нею, і вона принишкла, щоб не збудити решту дівчат у бараці. Але судячи з того, що сонце вже випірнуло на небо, до дзвоника залишилося якихось п’ять хвилин. Дівчата, звиклі пробуджуватися щодня в той самий час, ще перед дзвінком починали вовтузитись у ліжках.

І хоч усі знали, що дзвоник от-от зателенькає, він пролунав, як завжди, несподівано. Треба було хутко зістрибувати з ліжок, застеляти ковдри, вмиватися холодною водою біля крана. Майстриня, огрядна заклопотана німкеня, вже нетерпляче відчинила двері барака. На ходу застібуючи одяг, заспані дівчата вискакували з величезної спальні та прямували на фабрику.

Фабрика в’язала шкарпетки для солдатів Райху. Щодня - тисячі, десятки тисяч зручних вовняних і бавовняних шкарпеток, щоб солдатські ноги упевнено почувалися на будь-якій землі, куди закине їх доля. Шкарпетки в’язалися здебільшого руками остарбайтерів.

До сніданку залишалося дві години. Оксана та її молодша сестра Орися поквапилися до в’язальної машини і звично зайняли місця по обидва боки. Соталася вовняна нитка, розмірено клацав складний механізм…

Застережливий звук проник у просторе приміщення непомітно; гудіння швидко наростало, заглушуючи стукоти в’язальних верстатів. Вибухнула сирена повітряної тривоги.

- Зупинити машини! - крикнула майстриня.- Всім вишикуватись і спуститись у підвал!

Дівчата завченими рухами вимикали верстати й шикувалися біля дверей. Коли на фабриці стихло все, крім пронизливого гудіння за вікном, вони вервечкою вийшли надвір, обігнули будівлю фабрики і почали спускатись у темний мурований отвір.

Перші бомби глухо гупнули десь поряд, земля здригнулася. З несподіванки на Оксану напала гикавка. Хай як вона затамовувала подих, хай як стримувалася, нічого не допомагало. Орися нервово хихикнула поруч. Півтемним підвалом - у стелі тьмяніла єдина аварійна лампочка - прокотився напружений смішок. Дівчата прислухалися до розривів снарядів, тихо перемовлялися, загадуючи, чи не впаде бува бомба на біленький охайний будиночок дирекції фабрики, хихотіли й штовхалися. Дебела німкеня-майстриня, цілком бліда, сиділа на ослінчику біля виходу, тяжко вдихала повітря крізь щілину в дверях і раз у раз стирала піт із чола.

Близький вибух луснув, здалося, просто у вухах. Оксана на мить оглухла, тільки бачила, як беззвучно розтуляє рот Орися, як розгублено перезираються інші працівниці фабрики, а німкеня ухопилася за серце й важко навалилась на стіну.

І зразу потому авіаналіт ущух. Німкеня помалу звелася на рівні ноги й відчинила двері. Пронизливо-яскравий ранок сонячно буяв за порогом. Поглухлі остарбайтери вирвалися з підвалу, роззирнулись - і стали як вриті.

Замість подвір’я фабрики зяяла велика вирва. Рвані краї настовбурчилися, мов відкрита рана. У гурті цікавих товаришок Оксана на нетвердих ногах наблизилась і зазирнула всередину. Очі застелила червона запона; Оксана бачила перед собою куций фрагмент людської плоті, який чомусь звисав із краю вирви окремо від решти тіла. В голові змішалися думки, сплутались у щільний клубок. Оксана гнала нав’язливе видіння, а їй марилося, що у відірваному шматку м’яса проступають знайомі риси. І ще рукав - рукав од тої самої гімнастерки, що її вона власноруч спакувала у жовту валізку напередодні того, як Семена мобілізували… Оксана тягнулася до Семенової руки - і ніяк не могла дотягнутися…

Опритомніла вона вже в бараці. Лежала на ліжку, навкруги нікого не було. Вона повернула голову до вікна. Цікавий ранішній промінь давно загубився в потоці теплого світла, що вливалося крізь шибку. Оксана поворухнулась і відчула, як звело шлунок від голоду. Ну звісна річ, вона примудрилася зімліти ще перед сніданком, турботливі товаришки з дозволу майстрині відправили її назад у барак, а тут - і крихти їстівної катма!

Треба заснути, наказала собі Оксана. Для того, щоб нічого не відчувати, треба перевернутися на лівий бік і заснути. Вона так і вчинила. Але в голову лізли неприємні думки, закривавлена вирва раз у раз зринала перед очима, потім уява малювала мисочку гарячої бруквяної юшки - ріденької, несмачної, вічно пересоленої, але ж здатної заповнити порожнечу в шлунку і втамувати голод бодай на деякий час.

Оксані паморочилось у голові. Думка перескочила на молодшу сестру - колись кругленька як пампушок, Орися за останні кілька місяців вічного безхліб’я вихудала на скіпку. Завше повненькі руки її зробилися тонкими й прозорими, а наполохані очі посуворішали. Як там Орися на фабриці? Навіщо вона відправила мене в барак - нам зараз не можна, ні на хвилю не можна розлучатися! Виживати - разом, і гинути - теж разом!…

Оксана незчулася, як нарешті задрімала коротким неспокійним сном.

Дівчата повернулися в обідню перерву на недовгий перепочинок.

- Сплюхо, вставай! - поторсала Оксану за плече Орися.- Ми тут тобі таки-и-ий гостинець принесли! Бачиш, Ганьці мама з дому прислала!

Орися посунулась, і до ліжка підійшла синьоока Ганька з довгою селянською косою - в місті вже й забули, що бувають такі довжезні коси. Ганька розповідала, що перед фабрикою працювала у родині німецького бюргера, і господиня завжди допомагала Ганьці мити голову й потім обережно та захоплено чесала її довгу косу.

Ганька поставила на край ліжка кошик і відгорнула край газети. З кошика пахнэло домашнім хлібом. Оксана розширила ніздрі й мимоволі заплющила очі, вдихаючи.

- Мама ще й яйця варені прислала,- загиготіла Ганька,- чисто потовчені!

Вона відщипнула сіруватого хліба та простягнула Оксані. Ах, який то був хліб, який то був хліб!

- Що там на фабриці? - запитала Оксана, насилу ворочаючи язиком у набитому солодким хлібом роті.

- Шибки повилітали на першому й другому поверхах,- доповіла Орися,- а на третьому, уяви, всі вціліли! То ми весь ранок замітали фабрику й подвір’я, а хлопців із заводу нагнали до нас, щоб вирву у дворі засипали.

Орися хитро зблиснула очима. Оксана миттю про все здогадалася.

- Ну давай, зізнавайся. Хутко, хутко - зараз знову дзвоник на роботу пролунає! Як його кличуть?

- Кличуть його Осипком, зросту він під два метри, сам зі Стрия, до війни вчився на інженера у Львові…

Дзвоник протуркотів на найцікавішому місці. Оксана не впізнала фабрики - у великому приміщенні гуляли протяги, німкені ходили зіщулені, як побиті пси, майстриня раз у раз тяжко видихала та стирала піт із чола. Оксана помітила, що останнім часом ставлення німкень до остарбайтерів кардинально змінилося: дріб’язкова вимогливість і ледь прихована зверхність поступалися місцем насилу стримуваній люті навпіл із якимсь жалюгідним острахом, начеб очікували вони день у день, що господарі з ауслендерами незабаром поміняються місцями.

Орися зграбно увімкнула верстат, виглянула у вікно без шибки. Озирнулася, чи не дивиться майстриня або хтось із німкень, і пальчиком поманила Оксану. Та вдала, мов розправляє заплутану нитку, й обійшла машину кругом. Через сестрине плече кинула погляд у вікно.

- Ось він, бачиш?

Високий і неймовірно худий русявий парубок котив візок із шутером. За мить долинув застрашливий шурхіт і злетіла в небо хмарка пилюки - шутер посипавсь у наполовину засипану вирву.

Парубка гукнули, і він погнав свій візок десь за ріг будівлі.

- Ти знаєш,- підколола сестру Оксана,- що кохання, зароджене в екстремальних умовах,- нетривке?

- Це тебе в університеті такому навчили?

- Це світовий досвід учить. Тож перш ніж дати своє благословення, я мушу тебе офіційно застерегти…

Оксана упіймала погляд майстрині й замовкла на півслові.

І тут вчасно застрекотів верстат - обірвалася нитка. Орися кинулася вимикати, а Оксана впала навколішки й почала ловити обірваний край, доки він не заплутався остаточно.

- Ну й ґудз накрутився! Ні, я не збагну, чому нитка коли рветься, так і норовить обкрутитися довкруж валу? Чорт, ми сьогодні знову норму провалимо!

Але норма й без того летіла до бісової мами. Вдруге за один день почався наліт на містечко - дівчата, упевнені, що до вечора вже все буде тихо, навіть не зразу спохопилися, коли завила тривожна сирена. Майстриня розчахнула двері цеху; розуміла, що вишикувати вервечкою своїх підопічних зараз не подужає, навіть якщо надірве голос і натовче кілька пик. Працівниці позалишали увімкненими верстати й повалили до дверей, Орися встигла клацнути важелем аварійного вим- кнення електроенергії - і в цілковитій тиші, яка нагло запала у приміщенні, лунко озвався віддалений гуркіт літаків, які швидко наближалися.

Який божевільний шпигун, думала Оксана, наніс на карту військових об’єктів фабрику, що плела шкарпетки для фронту? Не раз і не два вже важкі черева бомбардувальників нависали над головами остарбайтерів, які б, може, й хотіли вітати авіацію союзників, але за таких умов якось не випадало.

Оксана пропустила молодшу сестру вперед і вибігла з дверей у коридор. Одна по одній захекані дівчата, пригинаючись, вискакували надвір. Гудіння швидко наростало. Оксана наддала ходу, рукою вже взялася за лутку дверей - і тут спіткнулась об швабру, яку зачепила Орися, коли вибігала надвір. Старша сестра гримнулася головою об стіну, аж срібні зірочки затанцювали перед очима.

Може, саме тому вона не почула вибуху, тільки раптом стіна перед очима луснула навпіл і поповзла донизу. Маленький чорний уламок уп’явсь у руку, розтинаючи шкіру. Ударною хвилею Оксану кинуло на підлогу цеху. Просто в лице війнуло жаром - спалахували бобіни ниток і дерево верстатів, і зразу за тим спалахнуло Оксанине волосся - й вона несамовито заволала.

…Отямилася від болю. Пекло все тіло. Спробувала поворухнутися - стало ще гірше. На очах виступили сльози. Оксана кліпнула й розплющила повіки.

Приглушене світло вливалось у кімнату крізь щілину в дверях. Оксана помацала поглядом навколо себе й побачила величезне приміщення, схоже на їхній барак, тільки ліжка тут стояли не у два яруси, а в один. На ліжках, застелених бездоганно білими простирадлами, лежали забинтовані люди. Оксана збагнула, що вона у шпиталі. Тільки чому тут так тихо?

Зробила спробу ще раз поворухнутися - знову неймовірно запекло. Але рух її помітили - вона відчула, що долоні торкнулося тепле. Оксана скосила очі - й уп’ялася поглядом у розширені зіниці Орисі. Рот сестри розтулявся, мов у риби, але не долинало жодного звуку.

Я контужена, подумала Оксана. Чудовий підсумок життя: обгоріла, контужена, у ворожій країні, з Семеном зв’язок утрачений, у голові паморочиться - жити лишилося недовго. Страшенно хочеться поплакати, але перед сестрою не можна.

- Я… не… чую,- спробувала вимовити Оксана і тільки з реакції сестри збагнула, що це їй вдалося-таки.

Орися відвернулась і нестримно заплакала. Лишень зараз Оксана запримітила довготелесого парубка, який м’явся позаду сестри. Оксана чомусь подумала, що тепер може спокійно померти, бо сестра матиме на кого спертися. Відбираючи одне, життя завжди дає щось навзамін. А що дало життя навзамін їй?

Орися знову заговорила. Оксана усміхнулася нетямущості сестри.

- Напиши,- важко промовила вона, не чуючи самої себе.

Орися лапнула якусь газету, дістала недогризок олівця.

«Як ти почуваєшся?»

- Як корова по теляті.

Високий парубок на ім’я Осипко засміявся - Оксана бачила, як широко розтягнувся його рот, як здригнулися плечі. Молодша сестричка теж усміхнулась. Оксана зробила зусилля й повернула шию. Біль наче на мить відступив.

- Слухай… уважно… Мої щоденники… забереш додому… віддаси Семенові… Обіцяй… що розшукаєш… його!…

Орися миттю перейшла від сміху до сліз.

- Обіцяй! - наполягала Оксана. Вуста німіли. Не чула власного голосу і боялася, що й сестра не чує чи не може розрізнити слів.

Раптом Орися відвернулася, й Оксана побачила білу постать, яка схилилася над нею. Постать щось сказала до відвідувачів - з недвозначного жесту хвора миттю второпала, що сестру зараз виженуть із палати.

- Обіцяй! - крикнула вона щосили.

«Я все зроблю»,- прочитала вона по Орисиних губах. Постать у білому вже виштовхувала відвідувачів із проходу. Оксана заплющила очі, а коли знову пролупила їх, біла постать чаклувала над якимсь розчином. За мить вона схилилася над хворою й почала розмотувати і здирати бинт. Оксана зарепетувала - відчуття було, начеб разом із бинтом здирали шкіру.

Біла постать суворо насумрила брови - й раптом роздвоїлася. Одна продовжила розмотувати поплямовані бинти, а друга відділилася, трошки підстрибнула та зависла над землею. Оксана так здивувалася неймовірній метаморфозі, що й не помітила, коли зник біль. Постать же відпливла на кілька кроків, озирнулась і поманила дівчину за собою. Оксана важко звелася на ліктях. Біла постать зауважила її нерішучість і пальчиком показала кудись удалину. Оксана прискалила око, придивилася.

У самому кінці шпитального барака, у міжрядді білих ліжок, стояв Семен.