Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

На п’ятницю була запланована знаменна подія - всі студенти-магістри отримали персональні запрошення на презентацію нової поетичної книжки нашого викладача Боба Торні. Нам би й на думку не спало прийти на таку поважну вечірку з порожніми руками! Саме тому у вівторок, коли над Буремною Затокою купчилися хмари й трусили додолу перший вечірній сніжок - вночі замете-завіє хуртовина! - незмінна четвірка студентів-магістрів на чолі з молодим викладачем Пітером Анітом зібралася на квартирі у Майкла. Поводився Петрик дивно: наче хотів зі мною секретом поділитися, але обстановка не дозволяла.

Серед нашого голодного студентства Майкл вважався найзаможнішим - щоліта він працював у рятувальній команді на лісових пожежах десь там «на північ від шістдесятої паралелі», поблизу рідного Червоного Озера, й заробляв грубі грошенята. Він винаймав двокімнатне помешкання (двокімнатне за нашими мірками, за мірками Буремної Затоки - квартиру на одну спальню) у підвалі особняка XVIII-го сторіччя - весь центр старого Форту забудований був такими. Коли я вперше потрапила у цей химерний будинок, то була просто заскочена крихітними його кімнатками: який божевільний архітектор вирішив будувати вгору і вглиб, а не вшир на неозорих просторах Буремної Затоки? Найбільше ж мене вразила «кімната для служниці» попід сходами, в яку пролізти можна було хіба що боком. Важко, важко свого часу позбувалися стереотипів британські переселенці!

- Я принесла з собою суничний чай! - оголосила Джеклін. Ми збадьорились: у сорокаградусний мороз чай був вельми доречним.

Джеклін швидко зорієнтувалась у помешканні, знайшла кухню й уже тихенько собі чаклувала. Майкл звільнив письмовий стіл від стосів книжок і нотатників та приніс п’ять різномастих горняток. Я ж, як завжди, нахилилася над книжками - чорно-червоний товстезний томище привернув мою увагу рідним кириличним шрифтом. «Московські вбивці Бандери перед судом». Мюнхенське видання шістдесят п’ятого року.

- Що це? - спитала я.

- А, це мені дідо дав почитати,- відмахнувся Майкл,- він чомусь гадає, що я знаю українську. Хо- чеш, подарую?

- Хочу.

Томище перекочував у мою торбу.

Запашний чай просвітлив голову і зігрів серце. До чаю Майкл організував несподівану перекуску - як- не-як у його жилах клекотало кілька літрів італійської крові на додачу до української. До столу він подав червоного домашнього вина і лазанью.

- Налітай,- скомандував Майкл,- бо голодний шлунок мудрих думок не плодить.

Ми приклалися до лазаньї, запиваючи духмяним домашнім вином.

І одразу народилося безліч ідей, як привітати Боба

Торні незабутнім подарунком.

- Ми презентуємо доктору Торні «Набір поета»! - вигукнула Джеклін.

- І що він включатиме?

- По-перше,- Джеклін відгинала пальці,- Шекспірів глобус. По-друге, Гомерів корабель. По-третє, Дантів вогонь. І по-четверте, Еолову арфу. Чотири стихії - земля, вода, вогонь, повітря - прикличуть поетові натхнення!

- Все-бо ви за душу дбаєте! - відмахнувся Майкл.- А за тіло хто подбає? Як на мене, то краще би йому пристарали амфору з вином від Омара Хаяма, золоту ліру від Орфея і…

- І від Котляревського,- докинула я,- на тиждень сала з сухарями, барильце з срібними рублями, муки, пшона, ковбас, коржів…

- Це від кого? - перепитав Майкл.

- Від одного поета. Українського.

- Ага,- кивнув він. І провадив: - У крайньому разі, вино можна видудлити, золоту ліру загнати на лом…

- А ковбаси любенько собі схом’ячити.

Поки Джеклін педантично записувала ідеї щодо подарунка, на книжковій відкритій поличці я перебирала Майклові скарби: шкільну світлину з випускного класу, на якій до Майклового плеча прихилилася чорнява дівчина, золотий кубок найкращого пловця Червоного Озера такого-то року, сувенірну пляшку екзотичного алкогольного напою з тлустим черв’яком усередині… Око моє прикипіло до гральних карт.

Традиційні козацькі парсуни я не могла би ні з чим сплутати!

- Звідки це в тебе? - повернулася я до Майкла.

- Карти? - здивувався він.- То дідові.

Я розкрила коробку й віялом розсипала карти на столі. Поруч випав і папірець. «Роботу над проектом гральних карт Георгій Нарбут розпочав ще наприкінці

1917 року, а завершив навесні-влітку 1918-го (на чирвовому тузі та проекті обгортки до карт фігурує вже напис «Українська держава», тобто вони виконані після проголошення гетьманату)…» Оце так! Я заглибилась у читання - й була винагороджена. «Добір персонажів для королів може дещо здивувати сучасного українця: виновим королем у Нарбута виступає Петро Сагайдачний, чирвовим - Петро Дорошенко, жировим - Іван Мазепа, дзвінковим - наказний гетьман Василь Дунін-Борковський…» Дунін-Борковський! А я зовсім нещодавно чула прізвище Дунін! У контексті… у якому ж контексті?… А, так, так! Про Леоніда Дуніна писала мені Ліна Оверченко. Такий збіг - то просто знак згори.

- А давайте перекинемося! - запропонував

Майкл.

- Два на два,- заохотила я колег.- Білі проти кольорових.

І я розсадила ошелешених друзів парами: Джеклін і Майкла проти Султани і Петрика,- а сама під шумок засіла за Майклів комп’ютер. Цікавим збігом мені негайно треба було поділитися з Ліною - вона свято вірить у зв’язки між речами й подіями. А якщо так, тоді може виявитися, що ми шукаємо розгадку смерті Ромчика Данильця зовсім не в тому місці…

В інтернетрях я запустила у пошук ім’я Леоніда Дуніна, але у висліді отримала пшик - на цілісіньке світове павутиння знайшовся аж один Леонід Дунін, і той занадто молодий, як на нашого фігуранта. Може, онук? Та ні, якби так, Левко Данилець сам би його знайшов.

Принагідно я поцікавилась і Василем Дуніним- Борковським. Його пошуки дали значно поважніші результати. Але я, звісна річ, зі своєю пристрастю до містики й ґотики, одразу запала на моторошний народний переказ: за життя Василь Андрійович Дунін-Борковський був страшним чоловіком, жадібним до грошей, безжальним до селян. Ширилися чутки, що Дунін-Борковський ніхто як справжнісінький опир! Але смерть приходить і до опирів, і нарешті злого чоловіка поховали. Та вже наступного дня очевидці твердили, що бачили, буцім Дунін-Борковський їхав шестериком вороних коней Красним мостом через ріку Стрижень у товаристві чортів. Коли розкрили могилу й відкинули віко домовини, то побачили зовсім не розкладене тіло, а обличчя опиря було червоне, з виряченими очима…

Тим часом Султана з навішаними погонами обернулась у мій бік і, певно, зауваживши на моєму обличчі фантастичний захват, спитала:

- Ти просунулась у своєму розслідуванні?

- Ще не знаю…

- Ми зараз луснемо з цікавості,- підохотив мене Майкл.

Щоб ознайомити колег із довжелезною Ліниною епістолою, яку я нещодавно отримала, пішло хвилин п’ятнадцять. Не забула я розповісти і про те, що в хаті Ромчика Данильця ми бачили нотатник, на якому збереглися схожі на кириличні літери «Л. Д.», тобто Ромчик…

- Шукав Леоніда Дуніна саме в Буремній Зато- ці! - вигукнула Султана.

- А може,- похитала я головою,- Ромчикові

«Л. Д.» - то ініціали його діда Левка Данильця?

- Навіщо?

Я гарячково міркувала над правдоподібним поясненням неймовірної теорії.

- Бо він… бо він… бо він комусь доводив, що Левко Данилець і Леонід Дунін мають однакові перші літери, тож звинувачувати когось із цих двох тільки на підставі ініціалів не можна!

- Кому ж у Буремній Затоці він міг це доводити? - Джеклін подивилася на мене, як на дитину.- Тут ні про одного, ні про другого ніхто й не чував!

- Якраз у Буремній Затоці,- заперечила я,- прізвище «Дунін» чував багато-хто! То до вас,- я обвела поглядом Джеклін, Петрика і Султану,- це ім’я й не повинне промовляти, але ж того, в кому вирує половина славної козацької крові,- я багатозначно кивнула в бік Майкла,- воно аж ніяк не повинне лишати байдужим!

Майкл викотив на мене очі поза круглими скельцями окулярів. Я наступала:

- Може, ти й до недільної української школи не ходив? Може, ти й про Наталену Королеву ніколи не читав?

- Ходив… читав… а до чого тут?…

- А до того, що батько Наталени Королеви - граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський, нащадок польської гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських.

- А була ще й українська гілка?

- Аякже! У сімнадцятому столітті хлопець зі старого польського графського роду, Базиль Дунін-Борковський, утратив батьків, і його взяв на виховання дядько, який служив у козацькому війську. Після Андрусівського перемир’я між Польщею і Росією Базиль Касперович, не бажаючи втрачати спадкові землі, вихрестився у православ’я, пристав до українського війська і згодом дослужився до другої за рангом посади в тодішній українські ієрархії - до генерального обозного, себто скарбника. То вже були часи гетьмана Івана Мазепи.

- Той, кого ти шукаєш,- спитала простодушна

Султана,- нащадок саме цього Дуніна?

- Якби я це знала! Поки що маю тільки нічим не підкріплені здогади.

- Але ж ти чомусь пов’язала в одне історичну особу й Леоніда Дуніна?

- Є в мене одна теорія… Ще й досі на Чернігівщині збереглися перекази про полковника Дуніна-Борковського, який надбав незліченні статки, запродавши душу дияволу. І хоч він щедро жертвував на церкви і монастирі, народ на це тільки відмахувався: то він намагається гріхи замолити. Темна й суперечлива була постать Василя Дуніна-Борковського! А тепер погляньте на нашого фігуранта - Леоніда Дуніна. По війні він зник безвісти. У зраді звинуватили Левка Данильця на підставі ініціалів, але у Дуніна ініціали були такими самими. Якщо припустити, що Леонід Дунін і справді був нащадком Василя Дуніна-Борковського, а яблучко від яблуньки недалеко падає…

- Тоді,- вигукнула Султана,- він переховується десь у Буремній Затоці й порішив Романа Да…

- Данильця.

- …щоб той його, зрадника, не викрив! Я тяжко зітхнула.

- Насправді ця теорія кульгає на обидві ноги. Розумієте, навіть якщо Леонід Дунін когось і зрадив, він не вчинив глобального злочину проти людства, не був, скажімо, наглядачем в Освенцімі, його не засуджували на Нюрнберзькому процесі. Тобто, я гадаю, на його злочин уже давно проминули всі строки давності. Хто б міг його притягнути до відповідальності через понад п’ятдесят років? Хто б виступив свідком на суді? Та й чи живий він іще - цей примарний Леонід Дунін?

Пітер Аніт глядів у вікно, заклавши руки в кишені. Довге чорне пасмо лежало на щоці, і на ньому танцював косий вечірній промінь. Не повертаючи голови, Петрик промовив:

- Ожавашко казала…

Чотири голови жваво обернулися до нього.

- Я так і знала,- грюкнула я кулаком по столу,- що це ти умикнув Ожавашко з лікарні!

- Де вона зараз? - занепокоєно вигукнув Майкл.

- Хто така Ожавашко? - одностайно запитали Джеклін і Султана.

Ожавашко, якщо можна так висловитися, плуталась під ногами й ніяк не вписувалась у мою історичну схему. Який стосунок може мати червоношкіра аборигенка Буремної Затоки до коштовної спадщини Дуніних-Борковських?…

Петрик підняв долоні, затуляючись ними, як щитом.

- «Умикнув» - яке цікаве слово! Каюся, допоміг Ожавашко вибратися з лікарні. Вона дуже дохідливо пояснила мені, що їй у МакКілера загрожує небезпека, а поліція і не планує надавати персональну охорону…

- Але чому ж ти мені нічого?…- почала була я. Петрик набурмосився.

- Тому що Ожавашко зникла вже на другий день! Я завіз її в селище до своєї тітки, вона обіцяла сидіти тихо як мишка й нікуди не рипатися. Я повернувся на- завтра - вона зникла вночі. Тітка била себе кулаком у груди й божилася, що звечора Ожавашко нормально лягла спати і навіть заснула - тітка кілька разів ходила перевіряти. А зранку, коли тітка збудилася, Ожавашко вже не було. Вислизнула. Але навіщо? Куди подалася? Чому не дочекалася мене?!

- А може, її викрали?

Петрик, пополотнівши, замотав головою.

- Ні! Навіть думати про таке не хочу!

Я набралася духу й виклала Петрику всі свої підозри.

- Професоре Аніт, коли вже у нас пішла така відверта розмова, давайте прояснимо все до кінця, щоб не було жодних недомовок. Усі пам’ятають, як у листопаді в бібліотеці зчинилася фальшива тривога? А трохи згодом з’ясувалося, що з однієї з облікових книг зникла вельми потрібна сторінка, яка стосувалася саме українських архівів. Гадаю, все це - ланки одного ланцюжка. А тебе, Петрику, саме під час фальшивої тривоги з якогось дива занесло в бібліотеку. Що ти там робив? Відповідай!

Петрик потер чоло й заправив волосся за вуха.

- Що робив, що робив… Не пам’ятаю я, що я там робив! Просто повз проходив - і все!

- І все? - підозріло звузила я очі.

- Нехай мене скунс перестріне!

Поки ми з друзями патякали, від Ліни Оверченко упав у скриньку віртуальний лист. Я швиденько розпечатала його. Як виявилося, Ліна теж байдиків не била, а збирала інформацію про Дуніна-Борковського. Щоправда, на відміну від мене, підійшла до справи по-науковому й відкопала розвідку Георгія Папакіна про фамільні архіви української козацької старшини. Пан дослідник з’ясував, що свого часу існував архів і Дуніних-Борковських. Хто започаткував його, не з’ясовано. Як писав Георгій Папакін про можливого засновника, «імовірно, ним міг бути Василь Дунін-Борковський (†1702). Місце зберігання, вміст та істо- рична доля [архіву] не відомі. За повідомленням О. Лазаревського, розпорошений ще в ХІХ ст.».

Звісна річ, найперше Георгія Папакіна цікавили документи з рукописних зібрань Дуніних-Борковських. Але мене безперечно більше цікавили записи про матеріальні цінності - оті незліченні статки, які буцімто надбав за життя чернігівський полковник. Мені значно легше було повірити, що мотивом убивства Ромчика Данильця були гроші, великі гроші…

Джеклін зазирала мені через плече, але, звісна річ, не могла вчитати кириличного шрифту.

- Що там?

Я у двох словах переклала Лінин лист.

- А твоя товаришка не пише, чи нема яких здогадок, де той архів усе-таки може бути?

- Вона не пише,- таємниче відповіла я,- але з іменем Василя Дуніна-Борковського пов’язана одна обитель на Чернігівщині - Успенський монастир на Єлецькій горі. Збудований він ув ХІ столітті князем Святославом Ярославичем. Існує легенда, що у товщі гори під монастирем є широкі підземелля, які нібито почав копати ще Антоній Печерський. Підземні ходи досліджувалися науковцями Київського церковно- археологічного товариства і начебто вивчені досконально, та насправді все не так просто. Людські перекази ніколи не виникають на порожньому місці - отже, є ще й інші, глибші підземелля, і саме там могли бути поховані скарби Дуніних-Борковських…