Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

За останні двісті років устрій життя мешканців Буремної Затоки, здається, не змінився ні на йоту. Ліс, який підступав до містечка зусібіч і загрожував от-от поглинути, диктував свій плин часу - розмірений, неквапливий. Та й куди поспішати, коли за вікном хуртовина, дороги замело, а будинки засипало снігом чи не попід самий дах, і панові Йосипу сьогодні зранку довелося вибиратися з хати крізь віконце на горищі й відкопувати вхідні двері? До церкви ми запізнилися на десять хвилин, що для паламаря було просто нечувано.

І саме в такий день мене запросили на загадкову «Вечерю при свічках» аж на лісове озерце, де Боб Торні і його дружина Софія, у дівоцтві Дідьку (так-так, жодної помилки, саме Дідько,- іноді мені здавалося, що Буремна Затока - двадцять шоста область України), збудувала собі літній будиночок.

Поєднання непоєднанного - літній будиночок у сорокаградусний мороз - дало несподівані результати. Хата Боба й Софії Торні нагадувала гостроверхий намет, тільки чомусь збудований із неотесаних дерев’яних рубанок. Коли ми, себто Джеклін, Султана, Майкл, Петрик і я, двома машинами під’їхали до лісового озерця, тут уже стояла автівка самих Боба та Софії Торні. Лишаючи глибокі сліди в пухкому снігу, ми підійшли до грубих дерев’яних дверей і гучно постукали.

Двері розчахнулись, і зсередини війнуло теплом і затишком. Я уявила гарячу грубку, в якій потріскують дрова, і крісло-гойдалку поруч. Та й хіба може бути інакше у справжньому дерев’яному зрубі, що виріс на березі озера десь «на північ від шістдесятої паралелі»?

Газовий коминок насмішкувато щирився до мене. Вогонь плавав у скляному його нутрі, як червона риба в акваріумі. Софія Торні-Дідько припросила нас до вітальні, де Боб уже попивав біле вино замість аперитиву. На столі стояли два тарелі - один повний малесеньких морквин, другий - сирої цвітної капусти, посередині ж умостилася миска з густим білим соусом. Доктор Торні раз у раз брав із тарілки морквину або суцвіття капусти, вмочав у соус і відправляв до рота.

Джеклін теж ухопила гронце цвітної капусти, занурила в соус і вкинула собі до рота. Бадьорий хрумкіт наповнив кімнату.

- Ну, чого замріялася? - підштовхнув мене до тарілки Майкл.- Натщесерце не розважишся.

- Ви капусту просто сиру їсте? - не могла я повірити власним очам.

- Звісна річ! - образився Майкл.- А як же ще?

Я обережно вмочила найменше суцвіття в соус і поклала до рота. Довелося трохи попрацювати щелепами, але на смак страва виявилася смачною - ледь гоструватою, соковитою. Вже сміливіше я приклалася до цвітної капусти. Що може бути краще за сирі овочі, щоб нагуляти апетит перед вечерею при свічках?

Я пошукала очима свічки - одна горіла посеред обіднього столу, решта ж примостилися на маленькому столику поруч. Яких тільки свічок тут не було! Там і сям стояли пряничні хатки під червоними череп’яними дахами, старовинні годинники з зозулькою, свічки-ляльки і свічки-книжки, була навіть свічка - точна копія паризького Нотр-Даму. Поки я роздивлялася незвичайну колекцію, Софія Торні-Дідько принесла мисочку картопляних чіпсів, які теж треба було вмочати в білий соус. Я приєдналася до трапези - чекати справжньої вечері вже не було жодних сил.

Тут-таки доктор Торні дістав фотоапарат і націлився на наші працьовиті щелепи.

- Нарешті нашій кафедрі,- мовив він,- вділили кошти на промоцію, тож ми цього року вирішили надрукувати рекламний постер. Прошу всіх усміхнутися в об’єктив - ось вам і світлина з веселого студентського життя!

- Хіба нашу кафедру треба популяризувати? - здивувався Майкл.- По-моєму, тут іще від студентів відбиватися треба…

- Ти не розумієш,- відмахнувся Боб Торні,- реклама - це вимога часу…

- А рекламний постер,- закінчила за нього Джеклін,- це найкращий спосіб відзвітувати ректору, що кафедра провела роботу зі всебічного інформування абітурієнтів про всі переваги, які надає Університет своїм студентам.

А мені, щиро кажучи, було надзвичайно приємно, що моя українська пика цілий рік красуватиметься на рекламному постері Університету далекої Буремної Затоки.

Я помацала рукою у тарелі з цвітною капустою - і не знайшла нічого. В другому тарелі сиротою лежала остання морквина. Чіпси щезли - і крихт не зосталося. Софія Торні-Дідько зауважила, що гості вже все поїли, й радісно вигукнула:

- А тепер прийшов час свічок!

Гості вервечкою підтяглися до маленького столика. Я розгублено лишилася сидіти.

- Оця чарівна свічка,- заговорила Софія, вказуючи на червоний ґотичний замок, який нагадав мені щось надзвичайно знайоме,- відтворює в мініатюрі театр Буремної Затоки. Погляньте, тут можна порахувати всі віконця й упевнитися, що автор свічки не забув про жодну деталь.

- І скільки ж коштує таке диво? - спитала

Джеклін.

Софія радо назвала ціну. Джеклін полізла по гаманець. Після вдало залагодженої оборудки Софія Торні- Дідько повернулася до наступної свічки.

- Оце дизайнерське диво - маленька копія Тріумфальної арки. Коли вона горить, то згоряє тільки серединка, але форма свічки зберігається до самого кінця. Ця свічка безсумнівно послужить найліпшою окрасою столу!

Своїм красномовством Софія звабила Султану й підбила її придбати крихітну Тріумфальну арку. Я ж сиділа ні в сих ні в тих. Моя українська ментальність не була готова до такого варіанту «вечері при свічках», і в голові чомусь весь час крутилося, чи не збираються сьогодні до столу подавати гаряче.

Майкл купив собі годинник із зозулькою, Петрик (напрочуд мовчазний сьогодні) зголосився на Святого Миколая, й нарешті дійшла черга до мене. Софія Торні-Дідько вже ні на кого не дивилася - все її солодкомовство було спрямоване тільки на мене. Я змирилась і дістала гаманець.

- Яку тобі? - улесливо запитала Софія.

Я тицьнула пальцем у першу-ліпшу свічку.

- Чудовий вибір! - похвалила мене Софія.- Подивіться - це справжнє індіанське каное. Цю свічку найкраще пустити на воду - і тоді вечеря при свічках принесе вам багато незабутніх хвилин!

О, мені не потрібен цей солодкий романтичний антураж - сьогоднішня вечеря при свічках і так принесла мені чимало вікопомних хвилин.

- Я зварю кави,- промовила дружина доктора Торні, зітхаючи. Вона обвела поглядом столик, на якому залишалося ніяк не менше дюжини нерозпроданих свічок. Гості дружно почали заклопотано обдивлятися новопридбані сувеніри.

- Як просувається розслідування? - запитав мене Майкл, поки Софія та Джеклін накривали стіл до кави.- Розшукала вже невідому поетку О. Байду?

- Ще ні,- відповіла я,- але знаю, що було їх дві сестри - Оксана й Орися. І може таке статися, що одна з них - десь тут, у Буремній Затоці!

- А Роман Да…

- Данилець.

- …знайшов-таки її?

Я знизала плечима. Яка така таємниця могла бути пов’язана з невідомою українською поеткою, що вона коштувала життя Роману Данильцю? Минуло стільки років, збігло стільки води, а давня війна і тепер раз у раз нагадує про себе.

- Не збагну,- сказав Майкл,- чому ти й досі не поговорила зі своїми господарями. Хто-хто, а вони вже точно знають кожного українського собаку в Буремній Затоці!

- Безперечно,- кивнула я,- але ж навіть якщо котрась із сестер Байд і переїхала сюди по війні, навряд чи вона досі живе під дівочим прізвищем. А як ти її шукатимеш, не відаючи її нового прізвища? Ви уявляєте, скільки Орись і Оксан свого часу виїхало з України?

Софія Торні-Дідько запарила каву у високому кавнику, схожому на термос, і припросила гостей пригощатися. Я скромно сиділа в куточку, чекаючи, коли вона здогадається запропонувати ще й чаю. Та, видко, ця чудова думка так її і не навідала.

- Стривай,- мовила Султана, тужливо позираючи на господиню - мріяла про міцний чорний чай, як і я,- припустімо, що Роман Да…

- Данилець,- укотре допомогла я. Невже українські імена аж такі складні? Я ж запам’ятала, як вимовляється ім’я Султана!

- …що він розшукав-таки котрусь із сестер. Отже, ти теж зможеш її знайти!

- І теж накладе головою?! - втрутилася Джеклін. Усі погляди синхронно звернулися до мене.

Я відмахнулася: не меліть дурниць! Хто взагалі знає про те, що я цікавлюся сестрами Байдами? (Особливо якщо згадати, що в мене вода за зубами не тримається…)

Час було збиратися додому. Ґречно подякувавши господарям за чудову вечерю при свічках і притискаючи до грудей дорогоцінні надбання, ми вдяглись і висипали надвір. Було близько восьмої вечора, на Буремну Затоку саме спускалися сутінки. Петрик зголосився завезти мене додому, й ми попрощалися з друзями. Тепер уже професору Аніту не відкрутитися від розмови зі мною.

Червона машина кілька разів застуджено чмихнула, та зрештою завелась і вирулила на засніжену дорогу. Щільні ряди сосон уздовж траси чорніли нескінченним коридором. Кілька кілометрів ми проїхали у цілковитій тиші, тільки пічка гуділа в машині та дмухала в обличчя гарячим повітрям, що ледь відчутно віддавало бензином. Я не наважувалася почати.

До хати ми під’їхали у цілковитій темряві, але щойно машина завернула у двір, як над парадним входом спалахнув ліхтар. На порозі мене зустрічав блакитний Яро - світив круглими зеленими очима, зводив у нитку білі вуса й раз по раз стріпував китичкою правого вуха, коли холодна сніжинка приземлялася на нього.

Я здивувалася, що Яро гуляє,- зазвичай по восьмій господарі не випускали кота надвір, бо темної нічки чигають зусібіч страшні небезпеки: скунси, лисиці, ведмеді… Я власним ключем відімкнула двері.

- Ярчику, заходь. Давай, давай, годі комизитися! Завтра буде новий день…

І вклякла на порозі. У хаті мене зустрів повний розгардіяш, і посеред цього жахливого безладу сиділа пані Ірина, притискаючи до грудей великий альбом - мабуть, зі старими світлинами.

- Що тут коїться? - скрикнула я. Пані Ірина насилу здобулася на слово.

- Здається, нас пограбували. Йосип поїхав у поліцію…

- А що зникло?

Пані Ірина безпомічно роззирнулася по хаті.

Не роззуваючись, я злетіла сходами донизу - у свій затишний підвал. Ні, стукало у скронях, тільки не мій дорогоцінний комп’ютер! У мене там недочитана книжка Марини Гримич, курсова робота про мову й німоту для доктора Торні, дві третини магістерської дисертації, листи з України… недописаний роман!!!

Яро біг наввипередки зі мною. У кімнаті він миттю заскочив на ліжко й перевернувся догори черевом - чекав, коли я сповню незмінний ритуал чухання животика. Та заки я спустилась у підвал, ноги вже ледве тримали мене, я не могла думати ні про що, тільки про…

Комп’ютер! Мій рідний маленький сіренький ноутбук спокійно стояв собі на столі й тільки упівголоса щось дзижчав собі уві сні. Книжки на полицях обабіч ліжка радісно зустріли мене. Навіть сумка моя у великій вбудованій шафі лишилася незайманою - грабіжник не опустився до підвалу.

Пошкрябавши нарешті Ярчиків пухнастий живіт, я знову видерлася нагору. Пані Ірина сиділа в тій самій позі.

- Що зникло? - повторила я діловито. Пані Ірина розгублено втупилась у мене.

- Не збагну,- похитала вона головою.- Не збагну. На телевізорі лежали гроші, які ти віддала мені за кімнату, а їх не взяли! Натомість перерили мою коробку з листами!

- Щось забрали?

- Навіть не певна. Мені здається, ніби щезли два листи з України, але, може, я їх сама десь посіяла? То не від родичів листи бути, я могла їх у свою коробку і не складати… А ще… ще кілька фотографій - старих, довоєнних…

У двері хтось рішуче застукав, і зараз-таки в хату ввалилися двійко поліціянтів у великих шестигранних кашкетах. Позаду них дибав припорошений снігом пан Йосип.

- Попрошу всіх підійти до дверей,- скомандувала вже знайома мені детектив Коен. Пані Ірина, притискаючи безцінну коробку до живота, встала з крісла. Густо нафарбована білявка зреагувала миттю: - Попрошу всі речі залишити на місцях!

Інший поліціянт дістав великий нотатник і націлив у мене ручку:

- Ви хто?

- Квартирантка. Студентка Університету.

Я порилась у кишені сумки й показала студентський квиток - пластикову картку, на якій, крім імені та прізвища, ще й красувалася моя усміхнена фізіономія.

Поліціянт одразу ж утратив до мене будь-який інтерес і повернувся до пані Ірини.

- Прошу поінформувати про все, що вам відомо. Коли ви зауважили, що в хаті побував грабіжник? На якій підставі ви зробили такий висновок?…

Скориставшись нагодою, я вислизнула надвір. Конче треба побалакати з Петриком! Але де ж він? Червона машина зникла…

Тільки-но я прочинила двері, як мені поміж ніг майнула сіра тінь - Ярчик теж не дрімав і свій шанс ще трохи погуляти не проґавив.

- Яро, Ярчику! - покликала я.- Ти де це зібрався поночі? Ой як вийде хижий звір із лісу, як цапне прикрого Ярчика за пухнастий хвостик!

У відповідь на мої слова з темряви випірнули руді вуха та блискучий чорний ніс вичаклуваного хижого звіра. Я простягнула руку, мовби хотіла почухати поміж вухами велику лобату голову, але долоня моя провалилась у порожнечу.

«Скучила за мною? - спитав мій знайомець койот.- Вибачай - був я трохи заклопотаний останнім часом».

«А мені твоя порада ой як знадобилася б! - відповіла я.- Стільки всього трапилось! Он гляди - і сьогодні неприємна приключка…»

«А що таке?»

«Господарів моїх пограбували - і нічого власне матеріального не взяли».

«Чому ж ти дивуєшся? - нетерпляче крутнув носом койот.- Хіба Майкл не попереджав тебе, що всякому, хто почне ворушити давно минулі справи, загрожує небезпека?»

«І невже ти хочеш, щоб я все кинула на півдорозі?» Койот хитро примружив очі. Кутики його чорненького рота були закручені догори, наче він собі посміхався. Перш ніж заговорити, койот клацнув зубами себе за ногу - ловив знахабнілу блоху.

«Я не раджу тобі кидати справу на півдорозі - я просто застерігаю. Твоє рішення, як учинити».

«А раніше ти мені допомагав!» - вигукнула я.

«О, то ти хочеш послухати ще одну історію? Бачу, тобі припали мої оповідки до вподоби…»

«Усна народна творчість північноамериканських аборигенів не має собі рівних у світі».

Койот пирхнув. Озирнувся до Ярчика й переморгнувся з котом. І зашепотів таємничо:

«Слухай. Зранку над фабрикою лунав дзвоник. Дівчата, які мешкали у великій холодній кімнаті в одноповерховому бараці, зіскакували з ліжок, щоб не запізнитися на роботу…»