Три таємниці Великого озера

ГУП!

За спиною бахнули двері. Синхронно ми здригнулися й обернули голови. Нікого. Певно, незамкнені двері рвонуло вітром. У хатині нікого нема, а записка… Аркуш теж просто здуло вітром, мабуть, лежить собі спокійненько під столом…

Білий привид виринув із-під сходів і насунувся грізно.

- А-а-а! - заверещала Султана.

Волосся на голові в мене помалу стало сторч.

- Тікаймо! - глухо крикнув Майкл і за куртку поволік мене через поріг надвір. Другою рукою він тягнув перелякану Султану.

Серце гупало. Бракувало часу зібратися на думці. Щось у цьому вечорі перестало мені подобатися: чи половинка місяця, химерно-прозора, яка то виповзала з-за хмар, то ховалась у них, чи порипування гасового ліхтаря в Петриковій руці, чи занадто тверді пальці Майкла, які боляче обхопили мій зап’ясток, чи старезна стайня, яка постала у нас на шляху…

- Ш-ш-ш!…- просичала Джеклін.- Тут хтось є.

- М-ми ж,- Султана кліпала чорними східними оченятами,- н-не б-будемо т-туди з-заходити?

Замість відповіді Петрик витягнув руку з ліхтарем і, присвічуючи собі, відхилив ліву половинку дверей. Зі стайні війнуло не конями, не сіном, а вогким духом давно занедбаної будівлі. Мимохіть я витягнула шию, вистромила ніс із-за Петрикового плеча й собі зазирнула всередину.

Кінець довгої будівлі губився в темряві, але я туди й не дивилася. Просто перед дверима стовбичила велетенська ковбиця, на якій, либонь, була розрубана на дрова не одна сотня полін. На ковбиці лежала жіноча кучерява голова. Тонка шия жовтіла у сяйві ліхтаря… Мені це привиділося - чи справді з трикутничка на шиї, де кінчалося темне волосся, визирнула й попливла донизу краплина поту?… Кат у червоному каптурі - його я спершу зовсім не примітила - хекнув і замахнувся сокирою. Лезо шугнуло донизу, розбризкуючи плями світла, торкнулося шкіри, з глухим непристойним звуком розрубало хребці й увігналося в дерево. Патьоки крові побігли склом Петрикового ліхтаря. Зараз я зомлію…

- То ж не вона була? Не дочка коменданта? Голос Джеклін звучав напрочуд буденно.

- Ні, то закатували відьму, яка наводила порчу на худобу…

…Дивна річ, але я ще при пам’яті. Ще на ногах, і здатна ними переступати, і можу вчепитися пальцями в одвірок… А де ж це ми? Ще коло стайні? Ні, ні, це щось зовсім інше.

Дерев’яний двоповерховий дім, вертикальна вивіска: «Гарбуз». Готель, у якому нам не радили зупинятися. Не знаю, як ми опинились усередині. Просто замість пронизливого вітру тіло відчуло тепло вогню. З великого коминка пашіло, а коло нього за низьким столиком сиділа старезна жінка в лахмітті. Стара мовчки вказала нам на крісла, безладно розставлені по всій кімнаті. Майкл вирівняв крісла довкруж столика, хтось усадовив мене на одне з них.

- Ви теж її шукаєте? - спитала обідрана господиня повним низьким голосом, і мені стало дивно, що за цією потворною зовнішністю ховається такий величний голос.- Спробую вам допомогти.

Жінка стягнула з голови хустку, оголивши сиве, гладко зачесане волосся, кинула хустку на стіл, розправила брижі. З кишені дістала колоду довгих вузьких карт. «Тару,- шепнула мені Джеклін,- не люблять ворожінь на голому столі». Раніше я не бачила, як ворожать на картах тару.

Ворожка перетасувала колоду. У цей час сходи зарипіли, по спині в мене стекла цівка холодного поту. Якщо й тут… Але ні: з другого поверху спустилася ще одна пані, вдягнена просто, але пристойно: сіра сукня до землі, хустка на плечах, волосся щільно закручене на потилиці. В руках вона обережно несла тацю з полумиском тістечок і з горнятками, від яких парувало. Побачивши, що столик зайнятий під ворожіння, пані ногою підсунула ближче порожній ослінчик, опустила на нього тацю й уклонилася. Так само безшумно вона зникла на сходах.

Джеклін перша взяла горнятко та сьорбнула. «Яблучний сидр»,- пояснила вона. І Майкл, і Петрик, і навіть Султана частувалися напоєм і тістечками. Тільки я не могла зважитися: останнє горнятко так і стояло на краєчку таці. Простягнувши руку, я помацала глиняний бік кухлика: гарячий. Пальці самі натрапили на ручку, я піднесла горнятко до вуст. Кисло-солодкий яблучний сидр, гарячий як чай, приємно змочив вуста. На тарелі поменшало печива, і я ризикнула й собі узяти одне. Воно виявилося ніжним, крихким.

Великий кіт вистрибнув із темного кутка. Я сахнулась і ляпнула з кухлика гарячого сидру собі на коліна. А блакитний волохатий кіт наблизився, тернувся лискучою спиною об ноги, стрибнув на столик і пройшовся вперед-назад. Зблизька він був схожий на Ярка як викапаний, аж мені закортіло протерти очі - він-бо тут як міг опинитися?! Ворожка попестила годованця й витягла з колоди першу карту. Безгучно лягла карта на вкритий хусткою стіл.

«Диявол».

- Біда вже сталася,- мовила ворожка.- І щоб запобігти більшому злу, потрібно знайти та знешкодити його корінь… який часом тягнеться на роки й роки в минуле…

Друга карта випала з колоди.

«Повісельник».

- У старовинних колодах,- шепнула Джеклін,- він зветься «зрадником»…

- Отак за ногу, мов цей повісельник,- зловісно заговорила ворожка,- підвішене зараз майбутнє - між життям і смертю. Зробіть один хибний крок - і перед вами постане…

Третя карта впала на стіл.

«Смерть».

Печиво тріснуло в мене в роті, і на зубах я відчула твердий уламок. Я виштовхнула його язиком, витягла двома пальцями з рота й піднесла до очей. У руках тримала відрізаний людський палець з чорною смужкою під нігтем.

- А-а-а!

Чи я пам’ятаю, як ми опинилися на дорозі, як добігли до низької темної хати, як я заскочила всередину й підперла спиною двері? Чи пам’ятаю, як мене термосила Джеклін, допитуючись, що скоїлося? Чи пам’ятаю, як Султана розтирала мені холодні долоні, а Майкл заспокоював: тихо, тихо, нічого не сталося…

Згадується лишень, як потьмяніло світло в Петриковім ліхтарі, як із чотирьох кутків темної хати на нас насунулися високі постаті з ясно-червоними вустами, як вишкірили вони довгі зуби, як потяглися хижо - цілувати…

Був би час зупинитися, був би час поміркувати! Та якесь химерне дійство закручувалося довкола мене, і я не могла вирватися з його лабетів - мене тягнуло у стрімкий вир, шарпало, кидало з боку в бік. Не помічаючи коли, ми опинились у старій корчмі. Високий шинквас заляпаний був пивом, на ньому громадилися порожні кухлі. Довгі столи двома рядами стояли уздовж стін, а за ними на лавках бенкетували скелети, лигали пиво, грюкали кухлями об зашмаровану стільницю. Реготали, в такт підстрибуючи на лавці, пританцьовуючи, аж кістки гримотіли.

З-за шинкваса визирнула смерть: каптур насунула на самі очі, а стару іржаву косу закинула на плече. Звісно, подумалось мені, де скелети, там і смерть. У відповідь на це смерть глузливо всміхнулася - видно було тільки її білі-білющі зуби,- вийшла з-за шинкваса й попростувала до нас.

- А що це в нас за гості солоденькі? - провуркотіла вона лагідно, аж мене мороз поза шкурою продер.- А кого це вони шукають-виглядають?…

Ми позадкували з корчми, я крізь рукав відчула, як Джеклін притримала мене за лікоть, спрямовуючи до стежки, бо мене ноги несли невідь-куди, не розбираючи дороги. Тільки кущі зловісно шаруділи довкруж, тільки невідомі звірі підступали дедалі ближче до стежки, тільки рухливе світло Петрикового ліхтаря оживлювало тіні-чудовиська, змушувало їх кидатися на людей…

Попереду замерехтів вогник - ще один оманливий маяк. Ми наблизилися. Вартова вежа зустріла нас зірваними з завіс дверима. Чатового не було, тільки лишилися після нього два гасові ліхтарі обабіч брами. Майкл обережно зазирнув у вежу, поманив нас пальцем.

Ох як не бажалося заходити! Але супутники мої вже стовпились у сінцях вежі, звідки гвинтові сходи вели нагору - туди, де на три боки дивиться оглядова баш- та, схожа на голубник. Чатового ми знайшли по ліву руч од дверей: підвішений за ногу, він важким лантухом бовтався на гаку, вбитому в одвірок. Повісельник - чи зрадник? Повісельник - чи зрадник?…

Але й то не все: навпроти дверей, просто під вузесеньким вертикальним віконцем-бійницею, впиралась у стіну невелика дерев’яна лавка, а на ній стояла довга скриня… Ні, стривай, то не просто скриня, то…

Труна.

У труні лежить дівчина. Очі заплющені, руки на грудях схрещені, розплетене волосся в’ється по плечах. Смаглява шкіра, гострі вилиці, чорні брови-шнурочки. Красива дівчина. Бліда, аж синя. Мертва.

- Комендантська дочка? - спитав пошепки Майкл, і я відчула, як у мене затрусилися коліна. Цього вечора коїлося щось несосвітенне. Ми приїхали відсвяткувати Переддень усіх святих у маленькому готельчику старовинного Форту, який завше радо приймав відвідувачів, а натомість потрапили у примарний світ, де творилося казна-що. І десь глибоко в душі скабкою засіла певність, що все це не просто так, що події ці на мені зовсім скоро окошаться. Мертвий чужинець, зникла дівчина, велике зло, зрадник… і смерть. Тільки…

- Здається, вона,- так само пошепки відгукнулася

Джеклін.- Отже, знайшли…

- Лишень запізно…

Джеклін обернулася спиною до труни, махнула рукою, хотіла вже виходити з вежі. І тоді мертва дівчина розплющила чорні очі, рвучко сіла в труні й вищирилася. Її пронизливий крик струснув вартову вежу, а тоді захлинувся й обернувся на жахливий, потойбічний регіт. Я відчула, як земля тікає з-під ніг, а очі не могли відірватися від синіх рук покійниці, які тяглися до мене - от-от торкнуться. Змагаючи запаморочення, я стрибнула назад, кулею вилетіла з вежі й, добігши до Петрикової червоної машини, кулаком загрюкала по дверцятах:

- Хочу додому!…

…У комп’ютерній залі не було ні душі. Я сиділа наодинці з єдиним увімкненим комп’ютером і стукала по клавіатурі.

«Ліно! Здається, я з’їхала з глузду. Тільки-но подумаю про сьогоднішню нашу поїздку у Форт, як до горла підступає нудота і мокріють долоні. Не може ж такого бути, щоб вони - всі четверо - змовились, аби мене взяти на кпини?!»

Відмінність у часі між Буремною Затокою і Києвом - сім годин. Вдома зараз розвиднюється ясний білий ранок. Вдома не святкують Переддень усіх святих. Там тихо, спокійно, затишно, надійно. Хочу додому!…

Рання пташечка Ліна вже сидить за комп’ютером: відповідь мені прилетіла за три хвилини.

«Бубочко! Головне, тримай себе в руках! До речі, зі мною на журналістиці хлопець навчався - Ромчик Данилець. Його батьки з репресованих, тільки у вісімдесятих повернулися в Україну. У них дідо був бандерівцем, десь на поселенні одружився та все мріяв переїхати з родиною до Києва… А раптом це той-таки Ромчик?…»