Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Переддень усіх святих добігав кінця. В комп’ютерній залі, крім мене, жодної живої душі - хіба веселі привиди шастали моніторами, повиповзавши у перед- чутті нічної гулянки. Я тарабанила по клавішах останній електронний лист.

«Ліно, привіт! Як ти там, на Батьківщині? Не повіриш, але в нашій глушині, яку хтось на глум обізвав Буремною Затокою, сталася надзвичайна подія! Пам’ятаєш, я тобі висилала листівки з водоспадом Какабека? Вчора на дні урвища знайшли хлопця, який зірвався з кручі. Звати Роман Данилець. Сьогодні я дізналася, що він наш, приїхав сюди в Університет у магістратуру. Уяви цю жахливу смерть: там висота - метрів п’ятнадцять, а на дні майже висохлого річища - кам’яні брили завбільшки з футбольний м’яч… Весь Університет цілий день гуде, навіть призабули, що Геловін треба святкувати. До речі, вітаю тебе зі святом, з тебе чарка, а ні - то буде велика сварка! А зараз ми їдемо у Форт - там є чудовий затишний готельчик і корчма, тож можеш нам позаздрити».

Електронна пошта гайнула своєю дорогою - невидимим конвертом з маленьким листом крізь дроти численних комп’ютерних мереж - до свого українського адресата. Ліна Оверченко, колишня моя однокласниця, з тамтого боку земної кулі тримала ниточку, що зв’язувала вандрівницю з рідною домівкою. Я ще раз зиркнула на циганську квітчасту хустку в себе на плечах, помацала крихітні жовтогарячі гарбузики, що заплутались у волоссі, й залишила комп’ютерну залу.

Дві машини чекали на автобусній зупинці: Петрикова червона звабниця і зелений пікап мого однокурсника Майкла.

Майкл вимахував рукою з пікапа. Світлі короткозорі очі гляділи крізь маленькі окуляри. Суміш італійської та української крові чомусь анітрохи не позначилася на ньому: не мав він ані широких вилиць нащадків степовиків-кочівників, ані жагучості в погляді й рухах, що отримали на спадок діти воїнів-ромеїв. Був натомість білявий, опецькуватий, з ледь означеною лисиною, з наївним виразом обличчя.

З-за Майклової голови визирав яскравий шовковий шалик красуні Султани, бангладеської князівни, і полум’яна грива Джеклін, півшотландки-півірландки. І як їм трьом удалося протиснутись у пікап - у кабіну на два сидіння, бо третє крісло позаду - то просто хисткий дитячий стільчик? От на стільчику, либонь, і примостилася мініатюрна Султана…

Мені не лишалося нічого, як проситись у салон до червоної задаваки.

- Здоров.

- А-нін,- привітався Петрик на мові оджибве.- Поїхали?

- Як скажеш.

Присмеркова дорога танула попереду, а обабіч неї чорнів густий - дерево до дерева, кущ до куща - низькорослий ліс. Де-не-де на вирубаних галявинах темніли будинки - у вікнах іще не світилося, немов і не чекали господарі на дітлахів, які сьогодні блукатимуть від хати до хати, перебрані відьмаками й привидами, і, вгледівши у вікні гарбузову жахливу мармизу, що світиться пекельним полум’ям ізсередини, грюкатимуть вдавано сердито у двері: «Чарка - чи сварка? Копійка - чи бійка?»

Мало ще я знала про історію Буремної Затоки, але про факт, що кількадесят років тому вона об’єднала два містечка на березі Великого озера - Порт і Форт, мені було відомо. Саме Форт, у 17-му столітті на честь місцевої річки званий Кам’янистим, був колись чи не першим французьким форпостом у цій дикій віддаленій місцевості. Спершу на зміну французам прийшли англійці й заснували Порт, потім два містечка злилися в одне, своєю назвою - Буремна Затока - завдячуючи птахові Буревіснику з давніх індіанських міфів, а дерев’яний укріплений Форт і далі стояв, зустрічаючи блукальців темними похмурими вежами.

Сьогодні брама Форту була розчинена навстіж, і по обидва боки від неї на паркані висіли гасові ліхтарі, ледь-ледь гойдаючись од вітру. Дві машини майже нечутно під’їхали ґрунтівкою до воріт, заглушили мотори. Ми обережно повилазили. З чорного черева двору вигулькнула висока постать чатового з гасовим ліхтарем у руці.

- Вітаю вас, подорожні.

П’ять збуджених голосів пробурмотіли нерозбірливі вітання у відповідь: ніби й усвідомлюємо, що Форт навмисно підготував жахалки для туристів, а все одно моторошно.

- Сьогодні в готелі нема пожильців,- провадив чатовий.- І вам я не раджу зупинятися тут на ніч. Прямуйте, куди й прямували.

- Що сталося? - Майкл ступив крок уперед.

- Сьогодні, у Переддень усіх святих, дочка коменданта запросила дівчат до себе на ворожіння. До них застукав чужинець, попросився на ночівлю. Його радо пустили - у таку ніч мандрівців гріх лишати за дверима… Дівчата ворожили, чужинець пив гарячий сидр і дрімав у кріслі, ніхто вже й не звертав на нього уваги. Аж раптом дочка коменданта торкнула його за плече, а він похилився безвільно - мертвий! Дівчина вискочила з хати, щоб покликати на поміч - і зникла! Без сліду зникла! Чи й жива ще?… - схлипнув чатовий.- Їдьте собі, подорожні, бо вам не варто бачити, що чинитиме сьогодні комендант із нечистю, яка вилазить на світ Божий раз на рік…

Джеклін відкинула з чола руду гривку.

- Комендантові знадобиться допомога.

- Вам не страшно? - здивувався чатовий і мерзлякувато зацокотів зубами.

П’ятеро зіщулених від холоду й хвилювання людей рішуче пройшли крізь браму.

- Вам доведеться йти самим,- попередив вартовий, передаючи Петрикові гасовий ліхтар,- я не можу лишити чати. Комендант із десятком солдатів ходить зараз хатами, розпитуючи про чужинця й шукаючи дочку. Йдіть на світло: бачите, там починаються будівлі? Нехай Святий Дух витає між вами й охороняє!

Полум’я в гасовому ліхтарі билось у скляні шибки. Позаду нас по землі повзли переплетені, спотворені тіні, а непевний вогник світився попереду - там, де, за словами чатового, мають початися перші будинки. Чагарники розступалися неохоче, стежина губилася під ногами, а вогник блимав і дражнив. Зірвався холодний вітер, сипнув пожовклого листя в обличчя. Я пошкодувала, що замість циганської хустки не накинула на куртку картатий шотландський плед - у цю вітряну осінню негоду він був би доречніший.

Світло в Петриковому ліхтарі блимнуло - і мене черкнуло по обличчю м’яке крило. На мить я втратила рівновагу, земля хитнулася перед очима, а зірки в чорному небі, такому низькому й величному, крутнулися. Мов перемістилась у часі й просторі, я раптом опинилася на березі Дніпра, де мені колись давно-давно ки- нувся в обличчя кажан…

- Ні, ні! Що це?! - скрикнула позаду Султана, і я, випірнаючи з трансу, побачила, як вона присідає, затуляючи руками обличчя. З десяток кажанів шугнули вгору й, ляпаючи крилами, швидко зникли в темряві. І тоді я побачила, що ми вже стоїмо просто перед низькою дерев’яною хатою. Рудокоса Джеклін голосно постукала в двері, потягла на себе важке залізне кільце та першою увійшла, підкоряючись поклику світла.

- Є тут хто? - спитала вона пошепки.

У великій кімнаті віяло пусткою, тільки на підвіконні догоряла товста оплавлена свічка. В центрі на великому дубовому столі, обабіч якого двома рівними рядами стояли масивні дубові стільці з високими спинками, лежала записка.

Майкл поправив окуляри. Видно було, що він робить над собою зусилля. Його невпевнені рухи мовби віддзеркалювали мої власні поривання: підійти до столу, взяти аркуш у руки, сподіваючись - він нам допоможе. Але щось у простій обстановці кімнати насторожувало.

Рипнули сходи в кутку біля дверей. П’ять голів інстинктивно повернулися на звук. На горище вів невеликий квадратний проріз, накритий дерев’яною лядою. Зараз ляда була зачинена, ніхто не спускався сходами. Але звідки ж тоді рипіння сходинок?…

Я знов метнула погляд на записку. Стіл був абсолютно порожній.