Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Ліна Оверченко недаремно їла свій журналістський хліб - не встигла я й оком зморгнути, себто висунути ідею про спадщину Дуніних-Борковських, котра могла виявитися ласим шматком і закрутити ще й не таку веремію, як Ліна вже їхала в чернігівській маршрутці, з’ясовуючи останні невирішені питання через незамінний стільниковий телефон. Про її походеньки я дізналася згодом із довжелезного електронного листа, дещо сумбурного, тож для шановного читача доведеться мені переказати його своїми словами.

Найперше Ліна Оверченко домовилася з Чернігівським обласним художнім музеєм, де у фонді за інвентарним номером Ж-38 зберігалася видатна пам’ятка українського портретного малярства - парсуна Василя Андрійовича (який насправді був Касперовичем) Дуніна-Борковського.

У музеї журналістку вітали з хлібом і сіллю, наукова співробітниця детально розповіла історію ктиторського портрету - такі малювались по смерті благодійників церкви й вішалися понад похованням небіжчика. За свідченнями відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського, спершу портрет і справді висів над похованням Дуніна-Борковського в Успенському соборі Єлецького монастиря, але згодом потрапив у зібрання Василя Васильовича Тарновського, який, до речі, свого часу разом із Ґалаґанами придбав сімнадцять малюнків Тараса Шевченка і цим поклав початок колекціонуванню творів поета… Двічі портрет Дуніна- Борковського був реставрований - у п’ятдесятих і вісімдесятих роках двадцятого сторіччя…

Ліна залюбки вислухала пізнавальну лекцію, але не портрет генерального обозного Василя Дуніна-Борковського цікавив її зараз. Хоча сама парсуна на липовій двометрової висоти дошці безперечно вражала. І товстезна розгорнена книга на столі, і білий лебідь на родовому гербі, і полковницький пірнач у правиці козацького ватажка, і шабля в лівій руці, і темнозелений жупан зі світлим кунтушем повйрх, і червоні чоботі,- всі ці атрибути мудрості, влади й багатства справляли неабияке враження. А обличчя чернігівського полковника! Не портретний живопис - справжнісінький іконопис. Високе чоло, пронизливий погляд, вольове обличчя непересічної особистості. Герой має бути таким, яким його хочуть бачити люди…

Наукова співробітниця музею показала Ліні і сторінку з «Чернігівського літопису за новим списком (1587-1725)», свого часу опрацьованого істориком Лазаревським; літопис засвідчив, що 1702-го року «Борковський, обозний єнеральний козацький, марта 4 дня умер; похован в монастиру Єлецькім чернігівськім, в паперті, по правім боці».

Наступною зупинкою на Ліниному шляху був Єлецький монастир на правому березі Десни. За легендою, монастир був збудований князем чернігівським Святославом Ярославичем просто в лісі на місці, де далекого 1060-го року буцімто знайшли «на дереві єловім» чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. І мурований Успенський собор, і загалом Єлецький монастир напрочуд нагадали Ліні Києво-Печерську лавру.

Подивилася Ліна й поховання Василя Дуніна-Борковського, а заодно - Якова Лизогуба і Леонтія Полуботка, батька наказного гетьмана Павла Полуботка. Але найбільше враження на журналістку справила монастирська надбрамна дзвіниця зі справжнісінькими фортечними бійницями - Бог милостивий, але в човні нема чого танцювати (іншими словами, і ченці мають бути готові воювати).

Але ні Чернігівський художній музей, ні Єлецький Успенський монастир не дали відповіді на питання, чи насправді від колись неймовірно заможного роду Дуніних-Борковських лишилися якісь спадки і де зараз варто розпочинати пошуки. Великий печерний комплекс XI-XVII століть у товщі Єлецької гори, хоч і практично не досліджений істориками, а проте був добре обжитий місцевими - у роки Другої світової війни чернігівські партизани тут переховувалися від нацистської окупаційної влади. І після них могли зостатися якісь неоприбутковані скарби?…

Ліна Оверченко не була б Ліною Оверченко, якби не спробувала пробратися просто-таки в печерний комплекс. У підземну галерею, яка з’єднує Успенський собор і Петропавлівську церкву, вона потрапила на цілком законних підставах, а от далі їй треба було непомітно проникнути у яке-небудь бічне відгалуження.

Ех, де наші молоді роки та юнацька безрозсудність! Щойно Ліна спробувала тихцем пірнути у темний коридор, з якого тягнуло задавненою вогкістю та гнилизною, як по плечу її хтось обережно постукав пальчиком. Ліна здригнулась і повільно обернулася. Юнак із довгим русявим волоссям і ріденькою борідкою, з пофарбованими чорною помадою вустами, зі всіяними срібними перснями пальцями, вдягнений у захисного кольору засмальцьовану куртку та високі армійські черевики на шнурівці, спитав пошепки:

«Бачу, ви цікавитеся опирем Дуніним-Борковським?» Ліна зорієнтувалась умить. Вона не мала наміру розчаровувати ґотичного бороданя, що якраз кровожерними нахилами чернігівського полковника цікавиться хіба з потайного інтересу до всього загадкового й містичного, а насправді її більше ваблять речі матеріальні - після багатія мали залишитися які-неякі скарби. Ліна просто відповіла:

«Так».

«Ходімо».

Не вагаючись Ліна Оверченко попрямувала за непоказним дивакуватим юнаком. Чернігова вона зовсім не знала, і куди завіз її новий знайомець кількома маршрутками з пересадками, навіть приблизної гадки не мала. Вийшли вони в якомусь робочому кварталі, довкруж паркани й цегляні будівлі з повибиваними шибками, аж безстрашній журналістці вперше попід дублянку заповз морозець і залоскотав розпашілу шкіру.

Бородань упевнено провів її поміж старими розхитаними парканами, і двоє мандрівників опинилися перед обшарпаним двоповерховим будинком із величезними вікнами - колись тут, либонь, містилися ремонтні майстерні, але зараз територія мала вигляд цілковито занедбаний. Юнак власним ключем відімкнув велику проіржавлену браму, що вела в майстерню, і Ліниним очам відкрився величезний цех не цех, гараж не гараж, але неозорий зал із цементною долівкою, заквецяною давніми плямами чорного мастила й устеленою товстим шаром бруду та мотлоху.

Ліна нерішуче зупинилася на порозі. Ґотичний юнак пройшов усередину і нетерпляче озирнувся. Без слів поманив її жестом. Ліна вдихнула на повні груди й переступила поріг.

Дивакуватий хлопець перетнув залу, в яку насилу пробивалося сонце крізь великі брудні шибки, і тут Ліна запримітила залізну драбину, яка вела на другий поверх. Саме туди й прямував бородань. На ватяних ногах Ліна рушила за ним.

На другому поверсі така сама неймовірних розмірів зала була розділена на кілька суміжних приміщень. Де-не-де по кутках збереглися уламки старих верстатів - залізні деталі давно розтягли бомжі, лишилося тільки те, що було негодяще навіть на брухт. Але юнак не зупинився в жодному з приміщень, а натомість повів гостю у найдальший кут.

Кілька облитих фарбою дощок вертикально привалені до стіни. Юнак хекнув і одну по одній переставив дошки попід іншу стіну. І тут Ліна побачила новенькі залізні двері, які мали одразу два замки - врізний і навісний.

Господар відімкнув двері, запалив у кімнаті слабеньке електричне світло й припросив гостю всередину.

Першим впав у вічі портрет Василя Дуніна-Борковського - на липовій дошці, виконаний олійними фарбами, яєчною темперою та золотом,- точна копія того, котрий Ліна щойно бачила в Чернігівському музеї. Під портретом прибита була табличка з підписом: «Василь Андрійович (Касперович) Дунін-Борковський (1640-1702), шляхетського роду (герба Лебідь), сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672-1685), генеральний обозний (1685-1702)».

Ліна вражено повернулася до юнака.

«Це?…»

Бородань багатозначно кивнув:

«Оригінал».

«А той?…»

Господар розвів руками:

«Копія».

Ліна похитала головою. Ні, не може такого бути! Хоч скільки наслухалася вона про такі афери, та й у журналістській практиці з чим тільки не траплялося стикатись, але тут внутрішній голос шепнув: не вір! Дивний хлопець у зашмарованій куртці - не та категорія, що провертає афери з фальшуванням музейних старожитностей. Проте Ліна згідливо кивнула й повернулася до оглядин кімнати.

Та й було на що подивитись! Усю стіну по праву руч займала величезна ручної роботи мапа з генеалогічним древом шляхетного роду Дуніних-Борковських. Базиль Касперович тут посідав почесне місце в центрі, його ім’я жирно виділялося на тлі дрібніших імен численних родичів. У куті стояла скляна скринька з якимись пожовклими паперами. По ліву ж руч на стіні на червоному килимку висіла шабля - точна копія шаблі з портрету Борковського. Ліна обернулася до супутника з німим запитанням в очах.

Той знову промовисто кивнув:

«Оригінал».

І Ліна вже напевно знала, що юнак бреше. Але навіщо?

«Що ви хотіли мені показати?» - запитала Ліна.

«Ви цікавилися опирем Борковським. У мене є дещо на продаж…»

«Це ж коштує неймовірних грошей! - трохи переграючи, вигукнула Ліна.- І ви заводите першу-ліпшу людину з вулиці й показуєте такі багатства? А що як вас пограбують?»

Ґотичний юнак похнюпився.

«Ви не можете зі мною так учинити. Я вам довірився. Мені здалося, ви людина порядна й прямолінійна…»

«Я - так, але інші… Гаразд, розкажіть про свої раритети».

Бородань оживився.

«Ви не чули легенди, пов’язаної з цим портретом? Насправді з-над поховання Борковського парсуну не просто так зняли, й вона опинилась у чиїйсь там колекції. Ченці Єлецького монастиря стали помічати, що ночами хтось стогне й плаче в Успенському соборі. На портреті ж почали проступати криваві плями - довкола вуст небіжчика. Від гріха подалі ченці хотіли спалити дошку, але вона не горіла. Зрештою вона потрапила у приватну колекцію…»

«Чому ж зараз усі дива з портретом припинилися?»

«Припинилися з тої пори, як опиреві забили в груди осиковий кілок!»

«Добре, а шабля?»

«Ця шабля - з особливої гартованої та освяченої сталі, зі срібним руків’ям. Нею може одним махом відтяти бугаєві голову навіть дитина. Вся сила, яку мав за життя опир Борковський, по його смерті перейшла в шаблю…»

«І скільки ж ви правите за такий дорогоцінний раритет?»

Юнак не змигнувши оком назвав захмарну суму. Ліна присвиснула.

«А чогось дешевшого у вас не припасено? Для середніх, так би мовити, верств населення?»

«Є! Є і для середніх! Ось глядіть - чудовий перстень-печатка самого генерального обозного!»

Хлопець простягнув руку, і на середньому пальці Ліна уздріла металевий перстень із малюнком шаблі й хреста. Зблизька каблучка зовсім не була схожа на срібну, хоч як запевняв її в цьому ґотичний юнак.

«Звідки ж у вас печатка? - запитала Ліна.- Як я можу бути певна її автентичності?»

«О, не сумнівайтеся! По війні цей перстеник знайшли в Києві, в одній занедбаній хаті, куди, як згодом виявилося, до і під час війни вчащав такий собі Леонід Дунін…»

Ліна затамувала подих.

«Нащадок?»

«Ні,- махнув рукою бородань,- ніякий не нащадок, просто далекий родич. Але печатка справжня, я проводив експертизу!»

Він підвів гостю до мапи на стіні й показав на генеалогічному древі відгалуження, на якому значився Леонід Дунін. Дата смерті була вказана зі знаком питання в дужках.

«Ви здійснили таку роботу!» - у захваті вигукнула

Ліна.

Хлопець скромно знизав плечима.

«То ви берете перстень?»

«Скільки?»

Сума Ліну не вразила, як та, що ґотичний гендляр заправив за явно фальшиву шаблю. Журналістка дістала гаманець і відрахувала потрібні гроші. Тепер у неї хіба лишалося на маршрутку до Києва. Юнак неохоче стягнув із пальця каблучку й хотів надягнути новій власниці, та щоб перстень тримався на Ліниній мініатюрній лапці, треба було б його носити одразу на двох пальцях. Ліна поклала перстень у потайну кишеньку в сумці.

«А розкажіть-но мені, будь ласка,- попросила вона,- про маєтності Василя Дуніна-Борковського. По смерті такої поважної людини, цілого генерального обозного, мали ж залишитися незліченні статки!»

Хлопець перерахував отримані від Ліни двадцятки, охайно згорнув їх і заховав у внутрішню кишеню куртки. Вдоволено поплескав себе по грудях і промовив:

«Пошуками скарбів генерального обозного, який свого часу давав позику самому Мазепі, переймались і жук і жаба. Та в дійсності жодних особливих статків від Борковського не зосталося. Він багато жертвував на церкви й монастирі, тут в околиці половина храмів збудована його коштом - саме він відновив чернігівську фортецю, надав гроші на відбудову Єлецького монастиря, Спаського і Борисоглібського соборів, П’ятницької церкви. Лишилися по його смерті землі, таж ви розумієте, де зараз ці землі… Словом, нема тут особливо чого шукати. От хіба що паперовий архів - листування, записи, документи. Але то завдання справжніх істориків, ви знаєте, про що я…»

Ліна глянула на співрозмовника зовсім іншими очима - ніби їй відкрилася цілковита протилежність ґотичного юнака. Окрім ріденької борідки, вона з подивом зауважила розумні сірі очі, твердо стяті вуста й ледь насуплені брови.

«А може таке бути,- поставила Ліна останнє запитання,- що під час війни якісь цінності, котрі належа- ли родині Борковських, опинилися за кордоном? Не міг їх перевезти отой родич, Леонід Дунін?»

Юнак провів Ліну донизу. Вони вийшли надвір, де з-за хмари визирнуло кволе зимове сонечко. Кривими завулками господар проводив гостю до зупинки маршрутки й аж там уважно подивився їй в обличчя та відповів на запитання:

«По-перше, Леонід Дунін зовсім далекий родич, цілковито інше відгалуження роду, тож не міг бути реальним спадкоємцем. По-друге, якби Леонід Дунін щось і вивіз під час війни, воно б уже десь випливло-таки. За стільки років! Швидше за все, Дунін дійсно загинув. Хіба не це насправді стається майже з усіма, кого вважають пропалими безвісти?»