Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Oдноповерховий цегляний будинок на околиці міста готувався до гостини. Хатою кружляли смачні запахи близької гулянки.

- Хотів би я знати, де наші гості…

У відповідь на суворий голос - дзвоник у двері: телень-телень. Семен по-військовому повернувся на закаблуках, опустив пляшку домашньої вишнівки на круглий столик посеред жаркої, червневим сонцем напаленої кімнати. Столик загудів глухо.

- Іду-у-у! - крикнув Семен і опинився у парких півтемних сінях.- Хто замкнув двері?

Знадвору - сміх і голоси. Семен квапливо відчинив. До сіней ввалилися дві пари штанів.

- Торт! - доповів веселий чоловічий голос, і в Семеновій руці опинилася кругла коробка, від якої пахло солодким і ванільним.- І до торта!

З-під приполи піджака визирнула кругла прозора пляшка.

- Дівчата! - гукнув Семен до кухні.- Вони нарешті тут!

Із кухонних дверей - дві голови: одна над другою. Менша дівчина з перманентними каштановими кучериками, на сукні плечі широкі, декольте - глибше за всі допустимі межі. Повні руки мокрі, вона тримає їх перед собою, мов хоче якнайшвидше позбутися. Вона вічно заклопотана, завжди подумки - у десятьох різних місцях. Це Орися Байда, молодша сестра. Вчора їй виповнилося дев’ятнадцять.

Трошки вище - майже хлоп’яча стрижка старшої, двадцятидвохрічної Оксани Байди. Очі в неї сірі, суворі, на світ глядять із недовірою, і тільки ковзнувши по Семеновій тонкій шиї над розшпиленим коміром сорочки - м’якшають.

- Проходьте, не стійте в дверях!

Гості виповнили гамором дивну шестикутну кімнату, в центрі якої - круглий столик під святковою скатертиною, келишки високі, кришталеві, порцеляна тарілок - дзвінка і мовби прозора. До пляшки домашньої вишнівки долучилася горілка з червоною наліпкою, а торт всівся на етажерці під синім круглим абажуром торшера, з якого звисали пухнасті жовті китиці.

- Зразу за стіл? - спитала Орися. В одній руці вже мала плескату тарілку з оселедцем, а в другій - з покраяними помідорами. Гуп, гуп - два тарелі на столі.

- Чому б ні? - вкрадливий голос гостя. Це Леонід Дунін. Невисокий, верткий, із великим гакуватим носом, а губи має ясно-вишневі, дівчачі. Мешкає у сусідньому дворі, з сестрами Байдами дружить ледь не з пелюшок. Дивиться на Орисю глибоким, багатозначним поглядом, але на денці зіниць гуляють смішки.

Орися похитала головою, розкладаючи - радше розкидаючи - по столу лляні серветки.

Леонід зачекав, поки Орися критично обмацала поглядом стіл і відсунула той стілець, що спинкою до кухні, а тоді швидко вмостився поряд: щоб ніхто не встиг зазіхнути на таке вигідне місце - поруч із хазяйкою свята.

- Гаряче зразу виносити? - крикнула Оксана з кухні.- Чи спершу най тільки закуски будуть?

- Тільки закуски! - відгукнулася молодша сестра.- Ходи вже скорше сюди - ми наливаємо!

Сонце спускалося за обрій, ламаючи стріли об шибку, що гляділа на захід, і вигравало на радісних обличчях гостей.

Дзенькіт келишків, брязкіт виделок, дзвін пляшок. Густа вишнівка роз’ятрила вуста, запалила очі. З картин на стінах щирилися кутасті сині й лілові потвори - Орисина творчість, яку Льончик Дунін одразу ж нарік «снами Фройда». З люстра дзеркальної шафи на потвор блимали двійники.

- Анекдот сьогодні розповіли,- перекрикуючи галас гостей, вишкірився Леонід.- На вокзалі: «У скільки пану обійдеться потяг до Малої Дівиці?» - «Потяг до малої дівиці? Щонайменше у п’ять років».

Орися відсунулась од сусіди вліво, пхнула його ліктем у бік:

- Льончику, ти би раз у житті розповів щось пристойне!

Дунін загиготів, затуляючись від Орисі великими руками. Брязнули виделки, хлюпнув компот у високих склянках. Чути було, як радіо в кухні читає казку для дітлахів.

Навпроти Оксани всадовили юнака, який вчився разом із Дуніним в університеті. Тонкі пташині риси обличчя, очі великі, наполохані. Худе жилаве тіло сховалося під бронею поруділих військових штанів, підперезаних грубим шкіряним паском із блискучою бляшкою. А вуста - тверді, стиснені. Це Левко Данилець, студент-історик. Він сьогодні вперше в гостях у двох сестер.

- Уявіть собі,- ледь затинаючись, розповідає

Левко й одночасно згрібає виделкою цибулині кільця з оселедця,- учора останній іспит складав. Професор наш із літератури - ну ви його знаєте - питання ставить: «Що ви можете сказати про творчість Евгена Маланюка?» У мене очі ледь не випали на підлогу. Та я,- Левко стишує голос майже до шепоту,- одного- однісінького разу гамбурзьке видання «Гербарію» в руках тримав, у рукавичках - щоб пальців не лишати… Сиджу, від подиву закляк. Він мені: «Не можете нічого сказати? Соромно. Дуже соромно. Український літературний процес не обмежується самим Олександром Корнійчуком». Тоді ставить «відмінно»…

- Професор молодчага,- енергійно кивнула

Оксана.- Зух!

Сонце бавилось Оксаниним хлоп’ячим чубчиком, лишало на обличчі кутасті сині й лілові тіні. Потвори на стінах оживилися, веселіше заблимали хижими очима.

- Отож-бо, зух! - гримнула молодша сестра.- Сам не боїшся - навіщо студентів наражати на арешт? Я цього не збагну - не всі ж можуть бути героями. Комусь треба просто жити, розумієте, просто жити, читати книжки, ходити в кіно. Герої - це виняток!…

- Герої - це виняток,- погодився Семен,- але якщо ми про них не пам’ятаємо, копійчане наше життя. Так-так, копійчане.

- Ну, завелися! - Леонід Дунін зневажливим помахом долоні загасив суперечку. Скинувши з плечей модний світлий піджак, він підвівся з-за столу, потягнувся до гачка, де на стіні, на тлі синього перського килима (довгий ворс, складний орієнтальний візерунок), висіла круглобока гітара. Відсунув стілець, з висоти за- зирнув Орисі у сміливе декольте.

Гітара загуділа мелодійно і ледь фальшиво. Леонід покрутив чорні кілочки.

- Що вам заспівати?

- Нехай Оксана заспіває,- зронила Орися,- ми вчора таку веселеньку пісеньку склали, в народному стилі…

Дунін передав гітару Оксані. Лице старшої сестри одразу зробилося строгим і замисленим. Вона торкнулася струни. Під тонкою кофтиною заграли худенькі плечі. Семен поклав руку на спинку стільця, схилив голову. Оксана заспівала.

У першу їхню зустріч, коли Оксана налетіла на незнайомого парубка в дверях університетської аудиторії та радісно вибачилася, ніби налітати на людей - найкраща для неї забавка,- тоді Семен сказав собі: моє. Оцей чубчик стрижений, довгі ноги в черевичках на ґудзику, тоненька каблучка на пальці, сірий наїжачений погляд - саме те.

Оксана випірнула з гітарних тремтливих хвиль і примружила очі.

- А тепер - фірмова страва!

Орися шугнула до кухні. Стук, грюк. У вітальню з кухні вповз гострий дух смаженого м’яса. На великому тарелі плив незрівнянний делікатес, що пахне таємними святкуваннями Різдва й Великодня, пахне дитинством і щастям,- качка з яблуками.

Над столом зірвалися оплески.

- Семене, от тобі ніж. Сакральна мить!

Перша ніжка - любій Оксані, друга - її молодшій сестричці, парубкам - оці шматки кістляві, а шия… о, шийку треба лишити собі! Качка розкладена по тарілках, яблука парують і спливають соком. Хвилина блаженства…

- Під таку качку гріх не випити! - Льончик Дунін вискалив зуби, наповнюючи келишки.

Червневе сонце закотилося за обрій і згасло, забираючи з собою спеку. Кутасті потвори на стінах набули вигляду таємничого та страшнуватого.

- Ну, Орисю,- чемно підвівся Левко Данилець, щоб виголосити тост,- сто років, а решта - дрібними!

Рука його швидко перехилила чарку горілки, пташиний носик зморщився на мить, але зникло в роті яблучко в качиному соку - й уже знову усмішка осяяла обличчя.

День поступився прозорій ночі, висвітленій зірками. Червнева пора дощів уже минулась, і за тиждень-два літо готове буде дихнути жаром спекотного липня, але сьогодні ще ні, сьогодні ще ніч свіжа й піднесена. Гості перейнялися цим піднесенням, і над святковим столом на хвильку стихли звуки, а в поглядах студентів, що зібралися на веселу гостину, затремтіла незрозуміла тривога.

За вікном зірвався до неба потужний регіт, свист розлігся всенькою вулицею і покотився далі, далі, до самої ріки, а там, підхоплений хвилями, поплив за течією. Молодечий голос рвав груди: «Свобода!»

- Випускники гуляють,- всміхнулась Оксана.- Налиймо ще по чарці…

- А потім - до солодкого,- підхопив Семен.

За хвилину поміж гостей - і сліду тривожного настрою.

Орися роздала швидкі команди, стіл спорожнів. Зникла таця з качкою, нема вже соком просякнутих яблук, і кiґсточки не лишилося від чудесної страви, але замість тарілок із синім малюнком на берегах стіл розцвітився череватенькими опецькуватими чашками з розсипом жовтогарячих квітів, з золотою смужкою по вінцях. І тоді торт з етажерки перенісся на святкову скатертину, і ножиці хижо перекусили мотузку.

- Хотів би я знати,- мовив Семен та нахилився над тортом із великим гайдамацьким ножем у руці,- де вам сьогодні вдалося вполювати цю красу…

- Таємниць не видаємо,- примружився Леонід Дунін; рука його поволеньки, непомітно підкралась - і лягла Орисі на плече. Зі стомленим «Ох!» і закоченими до стелі очима молодша сестричка Байда струсила нахабну руку.

Розпашіла Оксана винесла великий круглий чайник, із носика його парувало. Пахло м’ятою і вишневими гілочками. У чашках - золотава рідина по самі золоті вінця. Ще раз налити вишнівки, ще раз випити за хазяйку свята…

У двері подзвонили - наполегливо, мов поштар, коли приносить нагальну телеграму.

- Хто це може бути? - Оксана невпевнено озирнулася до Семена. Наречений знизав плечима.

Він вислизнув у сіни, штовхнув двері й відступив, даючи дорогу. Та гості не схотіли заходити досередини, а натомість лишилися за порогом. За кілька секунд Семен зазирнув у вітальню, зробив знак Оксані й, коли вона вийшла до нього в сіни, щільно зачинив двері.

- Мене мобілізують,- сказав він, повертаючи до спальні.

- Просто зараз?

- Угу.

- Але… я не розумію… серед ночі… У тебе ні валіза не зібрана, ні…- почала вона метушитися по хаті, для чогось заскочила до кухні та, не побачивши там нічого корисного, побігла назад до спальні.

На жовтій валізі відкинуте віко. Всередині - гімнастерки, шкарпетки, військові галіфе; не знати навіщо Оксана дістала з комода теплі кальсони і теж поклала у валізу. Безпомічно роззирнулася по спальні. Чекай-чекай, вона ж писала собі перелік, щоб у разі чого не забути! Він має десь тут бути… Чекай-чекай… Еге ж, ось - перераховано в стовпчик: майки - чотири штуки, мило - два шматки, рушник, військовий квиток, кружка алюмінієва, ложка… Не влізе все!… Але чому проти ночі, чому проти ночі?…

У вхідні двері делікатно постукали.

- Зараз іду! - гукнув Семен - і до Оксани: - Все, замикай валізу, якось воно буде. На мене чекають.

- Дві хвилини!

Сльози напирають, як їх стримувати? Оксанине лице - на плечі нареченого, щоб він не бачив спотвореного плачем рота, щоб не вгледів юшки, яка нестримно ллється з носа.

- У тебе хусточка є? - розпачливо шморгнула носом. Семен дістав картату хустинку, Оксана притисла її до обличчя, висякалася розхлюпаним носом. Боже, але чому, чому саме сьогодні? Так, вона чула, що в сусідів теж мобілізовували хлопців проти ночі, проте це більше схоже на…

- Не плач, будь ласка, не треба…- Семен сплів руки в неї на поясі, запам’ятовуючи обриси стану, вдихаючи запах волосся - суміш парфумів, тіла, тривоги.

- Добре, добре, я більше не буду,- шморгнула ще раз, намагаючись всміхнутися, але сльози знов скривили обличчя.

Він погладив її по короткому волоссю, тоді обережно взяв голову в долоні й хотів відсунути від себе, аби зазирнути в сірі очі. Оксана квапливо витерла ніс, швидко закліпала, щоб прогнати сльози. Хустинка вже була наскрізь мокра.

- Дай її мені. Я візьму її з собою,- він вийняв хусточку зі зчеплених пальців,- і збережу.

І тоді Оксана заплакала так невдержно, що, мабуть, гості через стіну вчули грудні схлипи.

- Я кохаю тебе,- сказав Семен.

- Я… я… теж… - голос зірвався, вона ридала ридма, як у дитинстві. Завіса глухих, небезпечних звуків: хіба желіпають так над живим, навіть перед розлукою?…

- Скажи повністю,- уважно подивився він на неї. Оксана провела долонями вниз по обличчю, стираючи солону воду, яка швидко холонула на пальцях, затримала руки на мить коло рота, затуливши його, замикаючи слова всередині. Тоді, відпускаючи слова назовні, одірвала долоні від лиця, опустила руки вздовж тіла - вимучено, безсило.

- Я тебе кохаю.

- Назавжди.

- Назавжди.

Затарабанили настирливо. Підхопивши жовту валізу, Семен пішов до дверей, обернувся і, не зважаючи на тих, за порогом, широко перехрестив гінку дівочу постать у прорізі дверей. Грюкнули дверцята машини, загуркотів мотор, потім стихнув. Із червоним обличчям, із червоними наплаканими очима Оксана, згорблена й нежива, підійшла до щойно святкової, затишної, веселої кімнати.

- А де Семен?

- Мобілізували,- розгублено сказала вона й важко опустилася на стілець.