Три таємниці Великого озера

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Кам’яниста річка вилася через усю Буремну Затоку й розділяла містечко на дві частини - Форт і Порт, бідноту й багатіїв. Взимку водна демаркаційна лінія підмерзала коло берегів - тільки посередині пробивався з-під криги ледь помітний потічок - і знати собі не знала, яку важливу функцію виконує.

Петрикова червона машина перетнула місток - і мені раптом пригадалося, як Ожавашко в лікарні марила про якийсь міст… згадувала невідомого стариганя… Ми опинилися на території колишнього Порту - це зразу стало знати з причепурених будиночків, що втікали від нас обабіч дороги. Більшість із них хоч і була оздоблена пластиковою обшивкою, як по цілій Буремній Затоці, а проте охайно розчищені від снігу широкі під’їзди до гаражів, неозорі газони, рівненько підстрижені кущі одразу повідомляли випадковому відвідувачу: хазяям хатки ведеться незле. Деякі ж господарі і взагалі жили на широку ногу: збудували собі помешкання з кам’яними фасадами - річчю нечуваною в сучасному будівництві нашвидкуруч.

Не змовляючись ми з Петриком метикували про одне - що пов’язує літнього вже чоловіка Лео Дана, українця, колишнього мера Буремної Затоки, з червоношкірою дівчиною родом із занехаяної індіанської резервації? Тому я зовсім не здивувалася, коли Петрикова машина зупинилася на в’їзді до околиці, де мешкав Лео Дан.

В Україні таку околицю, либонь, назвали б «котеджним містечком» - планова забудова, схожі між собою будиночки, тихо, ясно, абсолютно безпечно. Петрик зупинився на в’їзді й заглушив мотор. Я здивовано обернулася до нього.

- Ти ж не збираєшся,- глузливо відповів він на німе запитання,- на моїй автівці роз’їжджати цим райським куточком?

Я вилізла з салону й обдивилася червону красуню, яка так хутко доправила нас до потрібного місця. На тлі охайного пейзажу її трачені ржею крила, м’яті бампери, тріщини на лобовій шибці видавали явну чужинку в такій місцевості. А якщо порівнювати он із тим сріблястим «крайслером», який стоїть під гаражем білого триповерхового палацу…

- Ти знаєш, де містер Дан мешкає? - спитала я чомусь пошепки.

- Тут його кожен собака знає - він був мером довгі роки. Чудернацький дідок.

Ми простували широкою вулицею, мов тунелем: снігозбірна машина відвалила сніг, і тепер обабіч височіли неймовірні кучугури, в яких раз у раз виринали провалини - під’їзди до будинків. У одному такому під’їзді величезними шуфлями ліниво гребли сніг двоє підлітків.

Ми порівнялись, і я за звичкою хотіла привітно усміхнутися. Проте ні сіло ні впало один із хлопців зліпив здоровезну сніжку та пожбурив у нас. Сніжка влучила Петрикові в плече.

Я розвернулась і роззявила рот, щоб із притаманним українцям запалом поспитати, що взагалі відбувається. Та коли підліток уздрів моє гнівне лице, він, здалося, страшенно перепудився й утік до хати, кинувши лопату. Слідком за ним помчав і другий - і мені вже ні на кого було виливати свій праведний гнів.

- Чого це вони? - повернулась я до Петрика.

- Звичайна справа - расові упередження. Багатий район, червоних тут не жалують. Що та сніжка - в мене одного разу каменем поцілили.

- А ти?

- А що я? Гнатися за ними маю?

Ще жодного разу в Буремній Затоці не стикалась я з проявами такої нетерпимості. Нехай це всього-на- всього дрібне дитяче хуліганство, але ж діти всотують тільки те, що витає в повітрі… Я поїжилася від неприємного відчуття, яке шкрябонуло серце, та спогад про Лео Дана швидко витіснив інші думки.

Дорога робила петлю, і коли ми з Петриком виринули з-за рогу, перед очима моїми постала сіра триповерхова кам’яниця. Зблизька, щоправда, ефект кам’яниці виявився оманливим: цегляним був лишень фасад, а з боків - пластикова обшивка. Та все одно будинок справляв неабияке враження на тлі своїх сусідів: мав широчезний гараж одразу на дві машини; стріха, прикрашена різнобарвними ліхтариками до Різдва, світилася здалеку й вивищувалася над усі навколо; під’їзна доріжка до гаража була не заасфальтована, а забетонована - Петрик присвиснув і між іншим кинув, що коштує це не менш як десять тисяч… Словом, господар маєтку не бідував.

На подвір’ї стояв зелений пікап. У мене тьохнуло серце. Хіба не таким самим джипом возив мене у лікарню МакКілера Майкл? Хіба не такий самий джип ми бачили раз біля помешкання покійного Ромчика Данильця? Але що може робити Майклів джип на цьому подвір’ї, за кілька кілометрів від власної оселі?

- Професоре Аніт, гляньте на машину,- самими вустами мовила я до Петрика.

- Це не Майклова,- похитав головою мій супутник.- Ти на номери подивись.

Якби ще я коли звертала увагу на номери чужих машин!

Про всяк випадок я роззирнулася навсібіч, підкралася до пікапа й приставила обличчя до шибки. Два сидіння спереду, як і в Майкловому, але позаду малень- кого крісельця немає, натомість у підлогу вмонтована величезна фанерна скриня.

- В таких скринях рушниці возять на полювання,- з виглядом знавця пояснив Петрик. У мене відлягло від серця.

- А це той будинок? - уточнила я.

- Той.

У Буремній Затоці сутеніло, але до справжньої темряви було ще далеко. На тлі ясного снігу наші з Петриком постаті вирізнялися особливо чітко. Мене чомусь охопила незбагненна тривога - а якщо Лео Дан просто зараз вийде з хати й запитає, що ми тут робимо? Власне, а що ми тут робимо? Ми ж наче просто хотіли з ним побалакати, а натомість мнемося на порозі його будинку, наче підозрюємо старого діда в усіх смертних гріхах.

Я ніби збоку бачила, як моя власна темна постать відокремилася від машини, за якою намагалася заховатись, і рішуче попрямувала до невисокого ґанку. Зараз я натисну он на той сріблястий ґудзичок праворуч од лутки, пролунає дзвоник, Лео Дан або хтось із його родичів вийде відчиняти… Петрикова тінь скрадалася за крок позаду мене.

- А з ким він мешкає? - пошепки спитала я.- Жінка, діти, онуки?

- Сам він. Може, хатня робітниця якась є. Жінка його давно померла, єдиний син перебрався до столиці.

Це трошки поліпшило мій настрій. Осоромитися зі своїми неперевіреними підозрами перед однією людиною - то зовсім не те саме, що перед цілою родиною! Та ще й родиною українською - плітки миттєво переповнять Буремну Затоку. Та ще й родиною колишнього мера містечка - тут недовго і на поліцію нарватися.

Вхідні двері, прикрашені зелено-червоним різдвяним віночком, мали невеличке віконечко. Товста шибка спотворювала вид, але я, приставивши око до віконця, начебто розрізнила обриси далекої вітальні, слабеньке світло торшера вдалині, диван…

- Там світло горить,- обернулась я до Петрика.- Вдома точно хтось є.

- Не факт,- відмахнувся Петрик.- Торшери програмують так, щоб вони загорялися, коли сутеніє. Щодня в інший час в залежності від погоди - це щоб збити можливих злодіїв із пантелику.

- І ті збиваються?

- Хіба що зальотні.

Хто б сумнівався, що злодії в Буремній Затоці анітрохи не дурніші, ніж в Україні!

Треба просто наважитись і подзвонити. Зрештою, ніхто ж не вкусить мене, якщо я просто подзвоню? Ми спитаємо про Ожавашко - і все. І може, навіть не виставимо себе на посміховисько перед колишнім мером міста… Я вже поклала руку на сріблястий ґудзичок, коли Петрик жестом зупинив мене.

Я обернулася - Петрик випорпав зі снігу кругле дзеркальце в синьому пластиковому кожушку. Звичайне дівчаче дзеркальце. Але чому Петрик так зосереджено його роздивляється?

- Ти чого? - прошепотіла я.

Замість відповіді Петрик подмухав на дзеркальце і протер. Воно заблищало. У світлі ліхтаря, який горів над ґанком Лео Дана, я побачила червоний орнамент на синьому кожушку.

І нарешті я все збагнула - Петрик певен, що люстерко належало Ожавашко!

- Ти гадаєш,- промовила я,- його загубила Ожавашко?

- Сто відсотків. Або кинула навмисне - як знак. Як вона кинула шкіряний браслет у тому бараці в лісі, де її тримали… Подивись на традиційний орнамент - такі дзеркала не купиш у першій-ліпшій крамниці. Напевно, його можна придбати в крамниці сувенірів у місті, і коштуватиме воно не менш як десятку. Та найпевніше, що воно походить із резервації, і красна ціна йому там - «місяць».

- Якщо на папірці Ожавашко справді записала ініціали Лео Дана, якщо вона сюди приходила, то Лео Дан точно знає, куди вона подалася потім! Я дзвоню.

- Або нікуди не подалася зовсім…- наче сам до себе пробурмотів Петрик. Моя рука завмерла над ґудзиком дзвоника.

Петрик відступив від ґанку та втупивсь у вікно по ліву руч. Я перевела погляд. На шибці синіла наліпка з білим написом: «Сигналізація». Будинок на охороні - ще б пак: така поважна кам’яниця! Але чому Петрик так замислено роздивляється цю наліпку? Він же не планує…

- Ні! Ти ж не збираєшся?…

Петрик відступив іще на крок і попрямував уздовж будинку. Перш ніж я спохопилася, його чорне пальто зникло за рогом. Я зістрибнула з ґанку і, навіть не пригинаючись попід високими вікнами, помчала за ним. За рогом я мало не наштовхнулася на Петрикову спину - він завмер за півкроку від вузького горизонтального віконця, що вело кудись у глибокі підвали багатого маєтку.

- Що ти хочеш робити? - поторсала я за рукав поважного викладача Університету, який вочевидь на хвильку призабув про свій високий статус у суспільстві.- Хата на охороні!

- Зазвичай,- відгукнувся замислено професор Аніт, заправляючи за вуха довгі чорні пасма, що у світлі ліхтарів вилискували червоним,- на підвальні віконця сигналізації не ставлять.

Я хапнула ротом повітря. Тобто як це? Вибірковий захист? Чи охоронні фірми вважають, що в Буремній Затоці всі злочинці такі грубі - просто не пролізуть у довгасте підвальне віконце?

Петрик звів очі догори й затримав погляд на іншому вікні. Я теж глянула туди - вузька вертикальна шибка. Але не така вже й вузька, щоб у неї я, скажімо, не могла пропхати свій тулуб навіть у зимовій пуховій курці.

- В туалетах теж не ставлять сигналізації,- повідомив Петрик.

- Але ж шибка все одно зачинена!

- У тому-бо й справа!

Петрик пересунувся до наступного підвального віконця й легенько буцнув його носаком черевика. Зачинене. Наступне. Теж зачинене.

- Петрику, не дурій! - намагалась я укоськати авантюриста.- За бортом мінус сорок - хто лишатиме шибки відчиненими?

Петрик методично рухався по периметру будівлі, торгаючи вікна. На задній двір виходила величезна скляна веранда - десь у глибинах дому слабенько пробивалося світло. Мені причулося, що долинає звук увімкненого телевізора - вдома точно хтось був. Боже, що я тут роблю і де мої речі?!

Ми ще раз повернули за ріг - тут двері вели до гаража. Петрик поторсав ручку - замок надійно замкнений. Поруч із дверима - ще одне підвальне віконце. Мій вар’юватий супутник присів коло нього навпочіпки й просунув руку в якусь щілину.

Вмить я опинилася поруч. Петрикова наполегливість була винагороджена - віконце ледь відхилене.

Але як ми зможемо відчинити його, якщо воно закріплене під таким кутом? В Буремній Затоці вікна в старих будинках їздили праворуч-ліворуч, як двері в купе, але в нових відхилялися назовні. Проте для цього треба було крутити спеціальну ручку, і стулка на кріпленні потроху повзла вперед.

- Далі що? - спитала я саркастично.

- А далі дуже просто.

Петрик глибше просунув руку всередину й щось там полапав. Зігнувшись у три погибелі, він довго навпомацки вовтузився, а тоді вчулося легеньке клацання, і шибка обвисла, притискаючи Петрикове зап’ястя. Злодій стиха охнув, і я миттю підхопила раму і знову відхилила вгору.

- Що ти вдіяв?

- Ти ж не гадала,- відповів Петрик питанням на питання,- що рама закріплена намертво?

Чи варто зізнаватися - саме так я і гадала? Особливо після того, як в одному готелі була виявила, що вікна в кімнатах узагалі не відчиняються - автоматична система кондиціювання дозволяла значно зекономити на віконній фурнітурі.

Петрик пошукав очима навкруги й помітив попід сходами, що вели на веранду, дерев’яну скриню з піском, щоб посипати обледенілі доріжки. Хекаючи від натуги, він допхав скриню до віконця й підпер стулку. Хвилина розплати неминуче наближалася - зараз професор Аніт сам запропонує мені незаконне проникнення, причому тоді, коли господар напевне вдома!

Ногами вперед Петрик мовчки проліз у вікно, трошки повисів на руках, вивертаючи голову так, щоб роздивитися темну кімнату десь під собою, і нарешті відпустив долоні. Підошви черевиків майже не гупнули - вікно виявилося невисоким.

Я крутилася, як вуж на пательні: лізти за ним - чи чатувати знадвору? Мудра половина мене валувала: тільки знадвору, чати - це теж украй важливо й небезпечно! Та авантюрна половина вже пхала ногу в отвір, і за мить я приземлилася поряд із Петриком.

Першої секунди від суцільної темряви, в яку ми провалились, у мене задзвеніло у вухах і закрутилось у голові. Хотілося широко розплющити очі, але вони й так уже вилазили з орбіт. Проте за хвилю зіниці трошки призвичаїлись, і я помітила, що знадвору пробивається сіреньке світло. Обриси предметів окреслились у мороці.

Попереду і трохи праворуч темніло якесь дерево. Я протерла очі - це ж будинок, а не ліс! Та щойно ми з Петриком навдибки наблизились, я збагнула, що Лео Дан уже приготував різдвяну ялинку - невисоке штучне деревце з м’якими гілочками. Ялинка зашаруділа від доторку, і я відскочила, мов ужалена. Серце калатало десь у горлі, а в п’яти вдарила колюча хвиля - душа втікала у протилежний серцю бік.

Зрештою калатання серця втишилось, і тоді згори пробився звук телевізора - увітальні хтось дивився розважальну програму, за кадром раз у раз вибухав по- становочний регіт. Перед нами чорніло провалля неозорого приміщення, десь далеко попереду бухав і дзижчав газовий опалювач, а ліворуч на тлі світлої стіни чорніло кілька прорізів без дверей - ходи у невідомі кімнатки.

І коли в голові моїй знову заворушилася настирлива думка: якого чорта треба було таким робом проникати в чуже помешкання, коли можна було зайти крізь центральний вхід,- у темряві щось важко завовтузилося.