РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ


ЛІКАРНЯ МАККІЛЕРА

Якщо заокеанська «Просвіта» успадкувала українське нехлюйство і не може навести лад у власній звітності, то вже в бібліотеці Університету точно має бути порядок! У черговому поході до книгосховища скласти мені компанію радо зголосився Майкл - певно, українського коріння не так легко позбутися, навіть коли вже твої батьки були народжені на чужій землі, і твоє поняття про українську культуру не виходить за межі пирогів, голубців, борщу та гопака.

- А скажи-но,- питав мене Майкл дорогою до бібліотеки,- після Тараса Шевченка були й інші видатні українські поети?

- Були, Майкле, ще й як були.

- І школи поезії були?

- Аякже.

- І виходили переклади з української на інші мови світу?

- Й таке подекуди траплялося.

- І літературознавство як наука…

- …розвивалося своїм шляхом, відокремлено від решти світу, зважаючи на політичну ситуацію ХХ-го століття.

- А чому ж ми нічого про це не знаємо?!

На таке пряме запитання я Майклові відповіді дати не могла…

Шановний читач, певно, пам’ятає, що бібліотечний архів розташований був у підвалі, тож у книгосховищі ми з Майклом рішуче викликали ліфт і, тільки-но той привітно розчинив нам двері, ступили всередину й натиснули кнопку «0». Ліфт шухнув донизу, але не встиг добре розігнатися, як із м’яким поштовхом зупинився. Я вдихнула характерний запах старого паперу, який не відчувався так на галасливому першому поверсі.

Самотужки шукати відомості про коробку під інвентарним номером LU1310 - марна справа. Пару років тому в Університеті почалася тотальна комп’ю- теризація. Бібліотека, як завше буває, пасла задніх, але минулого року інформаційна хвиля сягнула і її. Найперше комп’ютеризували облік книжок - пошук, видачу, чергу. Міжбібліотечний абонемент іще працював за звичною схемою: віконечко, у ньому привітна жіночка, якій подається на папері заповнена заявка.

Як виявилося, облік книжкових надходжень теж почали переводити на цифру, і чергова бібліотекарка всадовила нас за комп’ютер та підсунула ближче мишку: мовляв, шукайте. Недовго думаючи я внесла інвентарний номер у поле для пошуку.

«За вашим запитом не знайдено жодного документа». Не може бути! Коробка є, а обліку на неї немає? І це в Університеті?!

Майкл вибрав усі інвентарні номери, які починалися з літер LU, і відсортував їх у зворотному порядку. Я вирячила очі: звітність обривалася на номері LU1311. LU1313 є, LU1312 є, LU1311 є, а номер LU1310 відсутній! «Ні долі, ні волі у мене нема…»

Майкл покликав чергову бібліотекарку:

- А чому комп’ютер не показує менших номерів? Дівчина скривилася.

- Відомості з книг обліку в комп’ютер вручну заводяться - тож і не встигли ми зробити все. А який ви номер шукаєте?

Ми поділилися своєю халепою. Бібліотекарка довго сміялась і хитала головою - казус трапився із категорії анекдотичних. Нарешті вона відсміялась і рушила до високих металевих стелажів. Я прокралася за нею - мене завжди вабили старовинні архіви.

На корінці кожної грубезної конторської книги приклеєний був папірець, на якому каліграфічним почерком виведені дві букви. Жадане LU я знайшла раніше від бібліотекарки, рука сама потяглася до книжки, але дівчина вихопила її з полиці у мене перед носом.

- Зараз подивимося,- пробурмотіла вона й понесла книжку до маленького робочого столика, з трьох боків приватно відгородженого: комфортні умови роботи в архіві цінуються понад усе.

Бібліотекарка розгорнула книгу на середині.

- То який номер ви шукаєте?

- Тринадцять-десять.

Дівчина обережно перегортала сторінки, наче аркуші могли розсипатися просто в неї під пучками. Я нетерпляче зазирала їй через плече. Ось уже вгорі сторінки 1219, на наступній - 1255, ще один аркуш перегорнули - 1286… Я хапнула ротом повітря.

За неписаними законами жанру сторінка, де мав значитися номер 1310, була «з м’ясом» видерта з конторської старезної книги. Три роти роззявилися водночас.

- А хто має доступ до книг обліку? - нарешті оговталась я.

Бібліотекарка округлила очі.

- Всі мають! Тобто, всі, хто вчиться або працює в Університеті. Ці ж документи потрібні людям для роботи, ми не можемо обмежувати до них доступ!

- Ваша довірливість мене до могили доведе,- пробурмотіла я українською і вже англійською голосно спитала: - І хто завгодно може просто підійти до полиці й узяти потрібний йому том?

- Взяти, підійти до мене і зареєструватися.

Я роззирнулася. Зважаючи на планування архіву, взяти з полиці конторську книгу і не зареєструватися було би проблематично: з-за столика бібліотекарки відкривається чудовий вид на стелажі, тож є надія, що зловмисник не залишився непоміченим.

- А можна глянути, хто востаннє брав цю книгу обліку для роботи?

Бібліотекарка знизала плечима й повела нас до свого комп’ютера.

Справа в тому, що кожна книжка в бібліотеці має електронний індикатор, який клеїться під палітурку. Щоб винести потрібну книжку за межі книгосховища, я пред’являю її разом зі своїм студентським квитком дівчаткам на першому поверсі, і вони за одну секунду заносять інформацію в комп’ютер. Хвала небесам, що в архіві діють такі самі правила навіть для паперів, котрі не вільно виносити за межі приміщення!

Бібліотекарка піднесла книгу обліку зворотним боком до зчитувального пристрою, й одразу спалахнув екран комп’ютера, висвітивши довгий перелік імен. Я хотіла була встромити цікавого носа в монітор, проте дівчина ввічливо посунула мене плечем і відправила список на друк. За хвилю ми з Майклом видирали одне в одного заповітний аркуш.

- Гляди! - кричала я.- Тут є той прикольний дядечко, Лео Дан… колишній мер, здається?

- Так, мер… колишній мер…- неуважливо бурмотів Майкл.- Ти дивись! Перед Лео Даном стоїть ім’я Боба Торні!

Хто б міг подумати, що доктор Торні, незабутній першовідкривач рукопису Марка Твена, цікавиться українською старовиною! Хоча ні, заждіть, на видертому аркуші був запис не тільки про нашу коробку під інвентарним номером LU1310 - на кожній сторінці містилося щонайменше півтора десятки різноманітних записів.

Проте хробачок сумніву вже заповз у серце і почав підточувати його зсередини. Боб Торні чотири роки збавив на одну-єдину записку Самюеля Клеменса. А якщо він накинув оком на мою знахідку? Я ж бо плескала язиком направо й наліво - тільки б слухачі знайшлися!… Та хіба ж доктор Торні зможе розшифрувати українські записи? Чи він сподівається спершу привласнити мою знахідку, а потім знайти собі гарного україномовного помічника?…

Стривайте, але до чого тут смерть Романа Данильця? І зникнення Ожавашко?

- Наразі лишень одна людина,- мовила я, завершуючи невисловлену думку,- може хоч щось прояснити у смерті Романа Данильця. Хіба що досі не вичухалася…

Майкл здивовано насупив брови.

- Ожавашко,- пояснила я.- Дівчина-аборигенка, котра лежить у лікарні і з якою Романа востаннє бачили. Якщо вона отямилася - понад тиждень минув, як-не-як! - мала би почати щось розповідати, адже поліція тонко натякнула: вона - одна з головних підозрюваних.

- Розповідати поліції,- зауважив Майкл,- не значить ділитися інформацію з першими-ліпшими відвідувачами…

- А я не перша-ліпша! Якби ми з Петриком не знайшли її в лісі, вона б замерзла на бурульку! Право на інформацію - мій беззаперечний привілей.

- Поїхали! - махнув рукою Майкл.

Вже вдруге я була в лікарні Буремної Затоки, але тільки на цей раз мені вдалося добре роздивитися величний п’ятиповерховий будинок із червоної цегли. Легенда оповідає, що на початку двадцятого сторіччя лікарню побудував і по смерті заповів місту багач МакКілер із Форту - торговець хутровим звіром. На початку століття двадцять першого мерія робила неодноразові спроби накласти лапу на чудове приміщення, та поломила собі зуби об заповіт - будинок повертається у власність родини почилого в Бозі багатія, щойно лікарню перепрофілюють. Правда це чи побрехеньки - а лікарня працює собі, як і сто років тому.

Ми проминули стару англіканську церкву - на височенній башті куранти видзвонювали полудень - і завернули на стоянку побіля лікарні. О цій порі машин тут стояло зовсім мало - і то більше впадало у вічі знайоме червоне авто. Я вилізла з Майклового тісного пікапа й додибала на затерплих ногах до червоної машини. Так і є: крізь лобове скло видно, як на дзеркалі тріпоче крильцями чорний ворон - пустун-трикстер з американських легенд.

- Гляди,- покликала я Майкла,- Петрик теж приїхав провідати Ожавашко.

- Ну, звісна річ,- не здивувався мій супутник,- в індіанській резервації всі родичі.

- Ой, напишу на тебе скаргу,- жартівливо пригрозила я Майклу,- що ти вживаєш у мові політично некоректні вислови щодо тубільців!

- Я з Червоного Озера,- гмикнув Майкл,- усе дитинство провів у бійках з індіанцями «стінка на стінку», а в юності волочився за їхніми дівчатами. У мене бездоганна репутація серед тубільців.

Ми зайшли у лікарню. У передпокої, мов заклопотані мурахи, метушилися люди. Майкл упевнено провів мене до ліфта. Ми вийшли на третьому поверсі, мій супутник повернув у довгий коридор. Я очікувала, що нас зупинять: у зимових куртках, без білих халатів шастаємо інтенсивною терапією, проте замислена санітарка, що квапливо ступала нам назустріч, навіть не звернула на відвідувачів уваги.

- А халат нам одягнути не треба? - спитала я

Майкла пошепки.

- Який халат?

- Ну, це ж медичний заклад… Тут усе стерильно, а ми у верхньому одязі…

- А де ж ти візьмеш халат? - Майклові очі стали завбільшки зі скельця окулярів.

А я ще вважала, що в українських лікарнях безлад! Майкл підійшов до сестринського посту, де нудьгувала дівчина в зелененькій піжамі, з чорною течкою в руках. Теку сестричка то притискала до грудей, то клала назад на столик. Мій супутник запитав:

- У якій палаті лежить Ожавашко? Медсестричка без роздумів виголосила:

- Палата C35.

Майкл кивнув і розвернувся - палату С35 ми проминули, коли йшли до сестринського посту. Під дверима я на мить нерішуче завмерла, тоді обережно постукала й одразу потому прочинила двері.

Нам відкрився маленький півтемний тамбур; двері ліворуч вели до санвузла - туалету й душової кабіни. Сама палата, довгаста й світла, впоперек була перегороджена зеленою ширмою, тож нам не видно було другої її половини, котра з вікном. У першій же стояло порожнє ліжко - багатофункціональний механізм, який понад усе нагадав мені складане-розкладане тренувальне крісло для льотчиків-випробувачів.

- Де ж Петрик? - запитала я упівголоса.

- Де ж Ожавашко? - в тон мені пробурмотів Майкл. З-за ширми долинув шелест. Я встромила туди носа - й одразу відсахнулася:

- Пробачте!

Вспіла помітити огрядну жіночку, яка, півсидячи на точно такому самому ліжку, як і в першій половині палати (так і кортить сказати: в першому відсіку), наминала картопляні чіпси.

- Ласкаво прошу! - відгукнулася жіночка.

Майкл тим часом оглянув палату. На столику побіля ліжка стояла порожня тарілка від желе - залишки ядучо-зеленого десерту ще не встигли підсохнути. На підлозі лежала зіжмакана паперова серветка і загублена «чвертка» - двадцятип’ятицентова срібляста монетка.

Повернувшись до сестринського посту, я запитала знуджену дівчину з течкою:

- Ожавашко давно при тямі?

- Та ще від учора.

- А ви коли її востаннє бачили?

- Години зо три тому - коли сніданок розносила… А що трапилося?!

- А ви зазирніть у палату.

Сестричка кинула непотрібну течку на стіл і помчала в палату. На порозі вона зупинилась як укопана.

- Де хвора?! - вигукнула вона.

- Я б у вас це хотів запитати,- відізвався Майкл.

- Але ж вона до туалету не здатна була дошкандибати! Медсестра кинулась до комірчини - я спершу її навіть не примітила,- де зберігався одяг та інші речі хворих. Норкова шуба, що одиноко висіла тут, могла вмістити принаймні чотири Ожавашко. Мені одразу пригадався шелесткий пакетик чипсів у дебелій руці.

Сестричка зазирнула за ширму:

- Вибачте, ви не знаєте, куди поділася ваша сусідка? Тлуста жіночка помотала головою, швидко дожовуючи чіпси. Проковтнувши, вона сказала:

- Але я чула голоси. Хвилин зо десять тому. Ледь чутні голоси - жіночий і, здається, чоловічий.

Жіночий і чоловічий? Голоси Ожавашко і Петрика? Отже, він точно був тут і навіть, навіть… причетний до повторного зникнення Ожавашко?!

Я смикнула Майкла за рукав і помчала до виходу.

- Вибачте! - крикнула я через плече.- Нам треба негайно…

Ліфт їхав неймовірно довго, і так само неможливо довго тягнувся нескінченний коридор. Коли ми нарешті опинилися на стоянці, я вже знала, що нікого тут не захоплю. І справді: де щойно стояла Петрикова червона машина, лишилися тільки брудні сліди протекторів.

- Нічого не збагну,- Майкл зняв окуляри й почав навіжено їх терти,- Пітер Аніт допоміг утекти Ожавашко? Але для чого?

- Може, він дізнався, що їй знову загрожує небезпека?

- Яка небезпека може загрожувати в лікарні? Ми ж не в Детройті!

- А що в Детройті?

- Їдеш машиною центром Детройта - вважай: коли станеш на світлофорі, тримай дверцята замкненими, бо можеш позбутися і машини, і життя… Тільки до чого тут Детройт? Ми ж говорили про Пітера! Після візиту якого півмертва дівчина щезла з лікарняної палати! Разом з усіма речами!

- Ти ж не підозрюєш, що він її викрав? Разом із речами? - скривилась я, а підсвідомість послужливо підсунула спогад: саме Петрик цілком випадково опинився біля бібліотеки, коли там спрацювала сигналізація… Саме Петрик був занадто обізнаний у справі Ромчика Данильця…

Зимний вітер вирвався нізвідки та зло шарпнув мене за куртку.


Загрузка...