Вічний календар

9

Про народження Дмитра Баревича говорили різне. Одні — що пологи приймали офіцери кавалерійського полку, інші — що при народженні дитина ледь не задушилася пуповиною, яка стиснула тендітну шийку. Були й такі, що бачили, як юна мама сама перерізала пуповину ножем і, обгорнувши спідницями тільце новонародженого, пройшлася гола Митницею. Одні казали, що народився він на язловецькім полі в російському шанці. Інші плели про народження в домі Коритовських, куди забрав молоду Баревичеву її черговий коханець — російський кавалерист. А Попідлідвзеленікукурудзи божився, що Дмитро народився в пивниці, у домі Баревичів, під час наступу на Язлівець. Казав, що сам бачив пологи. Брехунові, звісно, ніхто не вірив, але це була свята правда. Продовжувач чоловічої лінії роду Баревичів попросився на світ Божий у червні 1916 року. Місце, де йому призначалося побачити світ, називалося Митницею, а його мама Настя Баревичева до самої смерті збереже таємницю про Дмитрового батька. Бо навіть вона, офіційна наречена вчителя Петра Урбана, ґвалтована офіцерами й солдатами різних армій, не була впевнена, чиє сім’я присмокталося й пустило корінь у її молодому лоні. Цю таємницю спробувала розгадати Анна-мурзиха, мама Насті. Перше спало їй на думку, що Настя зачала від російських солдатів. Потім, коли на голівці немовляти почало з’являтися темне волоссячко, згадала про турка, привезеного Настею з Горб-Долини. Але врешті переконала себе та інших, що батько хлопчика — австрійський обер-лейтенант Малер.

У транві 1916 в Баревичів розквартирувалися піхотинці Чернігівського полку. Анна, прислухавшись до розмов солдатні, зрозуміла, що вони очікують наказу наступати. Перед ранком зчинився гарматний гул і тривав аж до обіду. Стало зрозуміло — почалося. Під Митницею двигтіла земля. Селищем підкидало. Будинок Баревичів хилитався, здавалося — стіни розлетяться, а дах накриє всіх, хто там є. До обіду російська артилерія припинила обстріл. А тоді вдарили австрійці й перегаратали пів селища. Анна-мурзиха помітила, що Настин живіт помалу опускається вниз, і пологів можна очікувати вже ось-ось. «От, холєрна дівка, — думала Анна, — вибрала собі днину». Того ж дня дім і обора Баревичів опустіли. Розквартирований полк почав займати передові позиції за селищем. Наступного дня москалі повторили обстріл. Відповідь австрійців цього разу виявилася такою нищівною, що митницькі поховалися в пивниці та ями, щоби пережити нещадний вогонь. Анна з Настею перебралися до пивниці. Тоді згоріло пів Митниці. Багато погинуло на Тій Горі, куди скерували найбільший вогонь. Анна, боячись за Настю, яка нагадувала гуску, бо ходила під ваготою живота, перевалюючись із одного боку на інший, знесла дві мидниці, кілька рушників і простирадл. Очікуючи найгіршого — чи вдасться знайти у цій веремії кушарку? — захопила про всяк випадок пляшечку горілки й ножа. Ножем Анна переріже пуповину, якої не зможе перекусити. Запаслися на якийсь час харчами. Під час найбільшого обстрілу з австрійського боку Анна ще раз вибралася з пивниці нагору, бо забула свічку й сірники. До виходу приставила драбину.

Настя поволі, підтримуючи однією рукою живіт, зійшла в суцільну темряву, яку розсівало бліде світло двох каганців. Коли канонада накрила маленьку перестрашену Митницю, як мишу мітлою, своєю розчепіреною вогненною долонею, Баревичева відгородилася від світу дверцятами, але не зачинила їх на колодку. Настя примостилася під стіною. Анна наперед почала приготовляти місце для породіллі в найдальшому кутку пивниці. Настя тяжким поглядом спостерігала за мамою: як вона ставить мидниці, поруч яких стоїть заздалегідь набрана з Червоної керниці вода. Хто ж знає, як довго триватиме наступ і коли розродиться Настя? У глибокій ямі мурованої пивниці за якийсь час людей набилося стільки, що сморід сечі перебивав запах підгнилої бараболі. У глибині, у правому кутку ходили справляти нужду чоловіки й жінки. Чоловіки сцикали по камінних, замшілих зеленою муравою стінах, а жінки, розчепіривши ноги, іржавими струменями зволожували глиняну долівку. Найгірше було, коли хто йшов у куток із булькотливим шлунком. Усі відсувалися якнайдалі. Щойно припинявся обстріл, хтось відчиняв дерев’яні дверцята до пивниці — провітрити, а ззовні ввалювався запах пороху з димом. Всидіти було неможливо, але виходити назовні — то наражати себе на смертельну небезпеку. Запахи диму, горілої соломи й людських екскрементів Настя відганяла від себе долонею. Селище горіло. Коли Баревички вилізуть драбиною з пивниці з завиненим у конопляну верету немовлям, то побачать, що половину їхнього дому розвалено снарядами. Вікна висітимуть у повітрі, ледве тримаючись за сволоки й фаціяти. У глибині, за домом, на місці стодол зі стайнями — купи каміння і цегли.

Відчувши наближення пологів, Настя закусила один кінець своєї хустки, зав’язаної по-молодицьки, і погладила живіт. Вона покусувала почорнілі вуста, ледве стримуючи стогін. Болі напливали хвилями. Над домом Баревичів перелітали артилерійські снаряди, двигтіла земля, і, здавалося, трясло цілим світом. А коли з митницького боку російська артилерія вдарила гаубицями, Настя відчула, що по її литках потекли теплі пологові води. Надійшло миттєве полегшення — їй здалося, що вага живота зменшилася вдвічі.

Для всіх було таємницею, як опинився в пивниці з Баревичами Попідлідвзеленікукурудзи. Йому ж ближче було перебігти до о. Феліштана. Але брехун сидів у ямі під домом Баревичів, розповідаючи різні брехні. Анна та й інші перехованці були вдячні, що Попідлідвзеленікукурудзи в таку тяжку годину з ними. Потім, по війні, переповідатиме, як злетіла в повітря корова з Баревичевої стайні й упала на кушарку, по яку його послали, бачачи, що в Настиному соромі застрягла голівка немовляти, а породілля заціпеніла від страху. Тоді Анна послала Попідлідвзеленікукурудзи по кушарку. Де ж її шукати? Грубими посвистами летіли над Митницею снаряди й тонко тяли кулі карабінів. Вибухи відлунювали далеко під Язлівцями, але гучна луна канонади поверталася до Митниці. Бух-бах. Ба-а-а-а-ах-бу-у-у-у-ух. Вогонь перекидався від стріхи до стріхи. На Тій Горі, куди долітали австрійські снаряди, горіла кожна хата. Легенький липневий вітерець, наче шаленець із сірником, переходив із подвір’я на подвір’я й торкався сухої соломи. Попідлідвзеленікукурудзи прибіг до кушарчиної хати. Побачив, що оглухла кушарка сиділа на мішку бараболі з образом Богородиці на колінах. Сиділа перед хатою, наче навкруги нічого не відбувалося, і заворожено дивилася на вогонь, що пожирав солом’яні стріхи хат. «Вона — мішіґіна», — сіпнулася жилкою на скроні думка в Попідлідвзеленікукурудзи. Він прокашлявся, бо дорогою надихався диму, і схопив кушарку за руку. Тягнув силоміць за собою. Щойно вибігли на язловецький шлях — прицільним пострілом рознесло кушарчину хату, а тоді Попідлідвзеленікукурудзи відчув ослаблу кушарчину руку й тяжке її тіло. Від кулі кушарка присіла, і брехун, побачивши на сорочці червону липку пляму, залишив її на гостинці. Тільки-но відбіг, як снаряд, що потрапив у хлів, виніс звідти вибуховою хвилею корову. У повітрі шматки корови розлетілися, наче їх розділив селищний м’ясар. Передні ноги з коров’ячою головою впали на вже мертву кушарку. Її після наступу поховали разом із коров’ячою головою, бо відділити одну від іншої було неможливо.

У Насті опустився живіт — почалися пологові конвульсії. Не дочекавшись Попідлідвзеленікукурудзи з кушаркою, навколо неї скупчилися жінки. Найкраще було б перенести її до хати, але обстріли не припинялися. То там, то тут гриміли вибухи, і Анна, змивши руки й ножа горілкою, перерізала пуповину. Тільце новонародженого з потьоками материної крові обтерли й загорнули в білу півку. Брехунові пощастило: ні кулі, ні снаряди його не драпнули. Він прибіг до пивниці сказати, що вбита кушарка лежить на гостинцеві. Щойно Попідлідвзеленікукурудзи заскочив до пивниці — почув вереск новонародженого й перехрестився. Майбутній господар дому, п’яте покоління від Гриця Баревича, заходився плачем — мабуть, від щастя народження. Поруч, укрита веретами, тихо стогнала Настя. На другий день, коли фронт пересунувся з Язлівця ближче до Стрипи й Бучача, з пивниці Баревичів люди розійшлися по своїх хатах. Анна внесла в дім немовля. За нею ввійшла Настя й без сил упала на постіль. У неї довго не припинялася кровотеча.

З митницького неба осипалися серпневі звізди. Вони падали ночами, перестиглі, з невидимої небесної грушки. Настя знала, ту грушку трясуть ангели. Ще малою думала, заглядаючи в темне склепіння неба, що за Язлівцями, де живуть інші люди, їх визбирують по дорогах, як кінські гімнюхи для мащення стін. Настин батько Данило записав дівчинку до гімназії в Чорткові, організованій місцевим адвокатом та кількома вчителями-українцями. Він винайняв у місті для дочки помешкання неподалік будинку Ісака Мослера, у домі якого дві кімнати першого поверху займала гімназія. З-поміж засновників української гімназії зустрічаємо й Петра Урбана, молодого вчителя — абсольвента Віденського університету. Настя була єдиною ученицею серед двадцяти гімназистів першого набору. Кількарічне навчання й перебування в Чорткові змінило її. Вона збагнула, що в книжках приховані від інших різні країни й люди, яких вона ніколи не бачила й не зустрічала. У гімназійній бібліотеці можна було прочитати кілька віденських газет і львівське «Діло». Книжки з географії, астрономії, фізики й літератури замовляли у Львові, Тернополі та Чернівцях.

Зустріч Насті з Петром Урбаном була звичайною зустріччю учениці з учителем. Урбан викладав природничі науки та вів гурток із астрономії. Записавшись до гуртка, Настя побачила різноманітні мапи зоряного неба, які вчитель показував під час занять. А коли на власні заощадження й позичку з банку Урбан придбав телескоп, то мандри чортківським небом, сповненим таємниць, стали для Насті улюбленим заняттям. Коли вона на літо поверталася до Митниці, то вислизала з дому опівночі, вилазила по драбині на дах стодоли і спостерігала за сузір’ями, про які вже знала. Урбан розповідав про сонце й місяць, про календарі, пов’язані з циклами небесних світил, про сонячні й місячні затемнення, про скупчення зір, що називалися Чумацьким шляхом, Волосожаром і Квочкою. Настя стежила в серпневому небі за меткими кометами з вогняними шлейфами, за звіздами, що мчали стрімголов. Одного разу Анна, прокинувшись, не знайшла дочки в ліжку. Вийшла на подвір’я й побачила, що Настя сидить на драбині, приставленій до стодоли. Анна перелякалася, подумавши, що Настя — сновида. Стягнула обережно дочку з драбини й уклала до ліжка, а зранку поділилася нічною пригодою з Данилом. Данило за сніданком запитав Настю про нічний випадок.

«Я вивчаю небо», — відповіла дівчинка. І розповіла, що вчитель Урбан радив усім гімназистам роздивитися небо, щоби восени поділитися своїми спостереженнями.

«Я записалася до гуртка пана Урбана».

Данило переглянувся з Анною. Батьки впевнилися, що з Настею все гаразд — дитина пізнає світ.

«А хто він, Настю, цей учитель?» — запитала мама.

«Не знаю, вчить нас фізики й астрономії».

Учитель познайомив учнів із календарями. Розповів, що від того, на якому місці неба знесеться тепле яєчко сонця й зимне яєчко місяця, залежить кількість годин, днів і місяців у році. Розповів, що у світі євреї живуть за своїм календарем, християни й магометани — за своїм.

«Навіть, — сказав Урбан, — у китайців існує свій календар, а роки називаються іменами тварин».

«Якими?» — зацікавився хтось.

«Пацюк, Бик, Тигр, Кріль, Дракон, Змія, Кінь…» — сміх перервав перелік китайських років. Дивно було це чути дітям пшениці.

«А як називатиметься 1915 рік?» — запитала Баревичева.

Урбан погортав книжку:

«Рік Кроля».

«А 1916?» — вона хотіла уявити себе в недалекому майбутньому шістнадцятирічною.

«Дракона, — відповів учитель. — А чого тебе цікавлять ці роки?»

«Не знаю».

Хіба вчитель і учениця могли знати, що саме 1915 буде роком смерті Урбана, а наступного 1916 Настя розродиться в пивниці власного дому сином, який не дізнається імені батька.

Через чотири роки після розмови про календарі Урбан заручиться з Настею.

Найбільше книжок — про це знали учні державної й української гімназій у Чорткові — зберігається не в крамниці Марґуліса й навіть не гімназіальних бібліотеках — вони живуть у палаці чортківського рабина. Павло Бабин, найбільш здібний учень, підслухавши на ринку розмову двох хасидів про вченість і книжки ребе, запропонував товаришам пробратися до палацу й подивитися, чи насправді Ісроель Фрідман володіє таким багатством. До Бабина пристало кілька хлопців і Настя. Змовницька шайка підбила на цю авантюру також учня державної гімназії Хаїма Мослера. Хаїм, який кілька разів зі своїм батьком заходив до рабина у двір під час юдейських свят, добре знав, з якого боку можна підступитися до палацу. Хаїм також підтвердив, що бачив у палаці високі шафи з книжками різними мовами, але зажадав, щоби змовники відвели його до цукерні й купили все, чого він забажає. У Бабина вибору не було — і він позичив у Насті гроші. Хаїм виявився ще той хрунь — набивав свій широкий рот, обсипаний рудим ластовинням, усіма ласощами, що були в цукерні. Після того, як Хаїм відвідав цукерню двічі, Бабин із приятелями примусили Хаїма вести їх до палацу. Той викручувався, але притиснутий аргументами про цукерню, змушений був призначити час відвідин дому цадика. Коли закінчилися гроші, Павло піймав Хаїма в коридорі будинку на виході і пригрозив розплатою за невиконану обіцянку. Змовники, яким було по одинадцять-дванадцять років, пішли за Хаїмом бічними вуличками до палацу Фрідманів. А щоб не привертати уваги, запаслися папером і олівцями — переписували будинки, начебто таке завдання їм заповіли в гімназії. Дійшли до огородженого палацу, побачили у дворі силу-силенну бричок.

Тільки-но Чортків облетіла звістка, що Ісроель Фрідман віддає чотирнадцятирічну дочку Хаву за златопільського ребе Цві Аріє Тверського, зворохобилися міські хасиди. Розворушився мурашник. В усіх єврейських крамницях тільки було й мови про майбутнє весілля Фрідманової дочки. У ребе майже щороку траплялися весілля, поки не поодружував одного за одним усіх чотирьох синів. Минулого року старшу дочку Міріям видав за сина свого кузена Менахема Нухемома Фрідмана зі Штефанешті. О, що то було за весілля!

На весілля, яке справляли в палаці ребе, прибула не одна сотня гостей. За ними спостерігали тисячі цікавих очей містян. Вулицями Чорткова неможливо було пройти, їх заповнювали хасиди, які стікалися до дому цадика, мов потічки до ріки. У такі дні жандармська комендатура стягувала додаткові сили з Бучача й Гусятина. Хасидські двори Галичини, Буковини й Волині мчали на бричках, щоби встигнути побачити зустріч молодого з молодою у дворі Фрідманів і засвідчити свою глибоку пошану ребе. До ребе з’їжджалися перед шабасом віровизнавці з усієї Галичини й Буковини. У вікнах світилося. Подвір’я скидалося на ярмарок в Улашківцях. Одні, щойно прибувши, переносили свої куферки з одягом і книжками в дім. Інші, вітаючись одне з одним, поселялися в бічному будинку для гостей. Хаїм декого з прибульців знав: він шептав Бабину на вухо, що той сивий — ребе з Гусятина, а той ґелеватий — із Бучача, а цей рудий, як сонце, — з Садгори. Якби діти пшениці знали, кого вони бачили на рабиновому дворі, то могли б колись переповідати своїм онукам про цвіт і галуззя хасидських дворів, які постали перед їхніми очима. Але ті, про кого з захопленням говорив Хаїм, були для Павла чи Насті порожнім місцем. Бачили вони, що кожен із прибулих привіз на весілля подарунки. Хаїм прицмокував язиком. Хлопець уявив, якими багатими будуть у Фрідманів Суботні й весільні столи. Тиждень у чортківських пекарнях випікали халу й білі булки. Скубали гусей на подушки й перини, які забере з собою панна молода, коли залишить батьків дім. З обпатраних курей і гусей, зачеплених за крила на гаки, стікала кров. Різники побожно дотримувалися кошерних приписів Тори. Топили гусячий смалець, яким змащуватимуть бляшки для печені. А за рік до весілля чортківські ткачі наткали стільки єдвабу та атласу для нареченої, а шевці нашили силу-силенну спідниць і сукенок, їй могли би позаздрити найбагатші панянки! Дещо прикупили у крамницях Львова та Відня і привезли до Чорткова. Усе, що прибувало до цадикового двору, служба складала у скрині. Посаг нареченої зростав, наче тісто на дріжджах. Солодкий запах білого хліба, спеченого на відбірних жовтках яєць, воркотав голубом у шлунках містян. Щоранку, ковтаючи духмяне повітря, вони згадували про наближення весілля. Хасидські двори століттями перебували в тісних стосунках. Рабаї віддавали дочок чи одружували синів із близькими родичами. Дібра, звичайно, примножувалися, але небезпека кровозмішення могла нашкодити потомству. Одне непокоїло наречену Хаву — майбутнього чоловіка ребе Цві Аріє Тверського вона бачила тільки раз. І хоч Цві Аріє належав до династії Златопіль, одружившись із Хавою, він приставав до чортківського двору. До «Златопіль» зможе додати «Чортків». Династія Тверських не була чужою Фрідманам, бо першою дружиною Довида Моше була дочка ребе Арона Тверського, Чорнобильського. Звичайно, ніхто не примушував Хаву обирати собі за чоловіка Цві Аріє. Дівчина могла відкинути пропозицію, якщо б наречений не подобався. Одна зустріч не залишила в її пам’яті ніяких рис обличчя майбутнього чоловіка. Хава запитала батька, чи не могла б вона відвідати сестру Цві Аріє. Насправді нею керувало бажання побачити нареченого. Ребе Ісроель Фрідман розгадав намір Хави, інакше б він не був правнуком Баал Шем Това, і дозволив відвідати дім Тверських до весілля. Повернувшись через кілька днів, Хава зсередини світилася щастям, і батько зрозумів, що весілля відбудеться.

Звісно, усього цього не знали Павло Бабин, Настя Баревичева й Микола Красножон. Вони бачили, як метушаться сотні чоловіків у дворі чортківських цадиків, очікуючи приїзду нареченого. Цві Аріє Тверський, вбраний у чорну єдвабну бекешку й чорного капелюха, прибув у супроводі хасидського почту, перебраного в козацькі строї.

Сімох вершників, що оточили півколом бричку молодого й летіти на вогняних конях, почули біля синагоги ще задовго до їх наближення. А коли побачили, як розлітаються в різні боки пейси й бороди та як тріпочуть на необстрижених кінських гривах заплетені кольорові стрічки, Янкель одразу протягнув по першій струні коротким, наче людське життя, смичком — така тягуча й медова нота, як перший поцілунок молодого й молодої на весільному ліжку.

Для одинадцятилітнього Хаїма, що з ґоями лежав у траві, заглядаючи у двір ребе крізь штахети збоку господарських прибудов, бат-міцва ще попереду. Настане час, і ввійде він повноправним членом громади до божниці, а також разом із батьком прийде по благословення до святого ребе, але мусить спершу навчитися читати уривки з Тори. Про це думав Хаїм, дивлячись на весільну учту.

Через три дні після народження Дмитра вздовж австрійського оборонного напрямку, огородженого колючим дротом, запала мертва тиша. Язлівці розбомблені авіаційними загонами й захоплені. У російських руках — Бучач. Передові кавалерійські й піхотні підрозділи переправилися через Стрипу й наступали в напрямку Станиславова. На язловецьких полях лежали вбиті. Їх було багато — росіяни, австрійці й турки. З Чорткова прибула похоронна команда. Ще не остаточно опритомнілих від пережитого наступу митницьких жінок і підлітків зігнали на цвинтар, де вони викопали великий рів. Кілька днів солдати збирали мертвих і скидали на вози. Потім возили до рову. Коли поле розчистили від трупів, лишилися розтягнуті звірами частини людських тіл.

Народжений прагнув вижити. Малий, хапаючись за пуп’янок цицьки, висмоктував із Насті останні соки. А через тиждень — пропало молоко. Ну, хоч що роби! Вона стискала спочатку ліву, а потім праву цицьку, зціджуючи в ринку, але молока було мало. Анна почала варити полин і льон. Казали, що від них молоко прибуває.

Феліштан, побачивши перед дзвіницею Анну-мурзиху, подумав, що прийшла замовити службу Божу за померлого Данила.

Яким було його здивування, коли дізнався, що Баревичева просить охрестити внука.

«Чей же Урбан не повернувся з вóйни?»

«Нє», — відповіла мурзиха, розуміючи, на що натякає парох.

«То де хочете, щоби я хрестив?»

«В нас удома, — сказала, — дитина ще надто слабка, щоби нести до церкви. Та й у Насті пропало молоко».

«В нашої корови так само», — щиро зізнався отець.

Минуло так мало часу воєнних подій 1916 року, що військові статисти не встигли підрахувати кількість втрат, бо кожен день додавав нових. Війна продовжувалася, але залишила Митницю, Чортків і Язлівці. Далекий гул канонад і нічні спалахи здавалися тепер мешканцям Митниці відлунням не їхньої війни. А те, що довелося пережити, дивним сном. Селище, потрапивши в епіцентр російського наступу на Язлівці, заплатило немалу контрибуцію — убитими та пораненими. Тільки в церковній книзі збільшувалася кількість записів про тих, хто покинув цей світ. о. Феліштан ретельно записував імена небіжчиків навіть тоді, коли не правив по них панахиди. Знав митницьких людей, та й до нього долинали звістки про їхнє зникнення під час війни. У книзі графа мертвих займала три сторінки й була значно довшою за графу народжених. А графа шлюбів залишалася порожньою. А звідки народжені, якщо не було шлюбів? На це запитання парох відповідав собі тим, що гріх прийшов і поширився з війною. Вчора до отця приходила Анна-мурзиха, вдова по Данилові Баревичу. Того ранку митницький парох стояв у дворі плебанії й наслухав куряче кудкудакання. Одна з трьох курок, що залишилися в маєтку, внадилася в кущі бзини над Джуринкою. Там її підстерігали небезпеки, і, щоб уберегти курку, отець хотів знати, де саме вона несеться. У теплому вересневому повітрі над річкою спливало молоко туману. У тому молоці пробивалося кудкудакання. Але звідки? Курячий голос розпливався течією Джуринки. Він то зникав, то знову виникав — і парох напружував слух. Кілька разів ходив до річки Попідлідвзеленікукурудзи, але повертався ні з чим. Парох підозрював, що старий брехун пильнує там за рибою. Повертався, обмащений глиною, хоча божився, що лазив бзиновими хащами, шукаючи курячих слідів. Вітер з-над річки знову приніс кудкудакання. З того радісного курячого співу було зрозуміло, що яйце знесене й ним знову ласуватиме куниця або річковий щур. Отож коли Анна прийшла з проханням похрестити новонародженого внука, то парох запитав:

«А хто батько дитини?»

«Не знаю, отче».

Парохові було відомо, що Баревичева Настя допустилася содомських гріхів. Було, окрім неї, в Митниці ще кілька молодих дівчат, у яких розпирали черева. Ніхто з них не перебував у шлюбі.

«А мама дитини знає?»

«Я питалася, але вона не сказала».

«Якщо прийшла на світ дитина, — продовжив о. Феліштан, — то її ангел-охоронець чекає, щоб охрещеною була».

«Якби не війна, отче…» — з жалем сказала Баревичиха.

Отець Феліштан призначив день і годину хрещення та й пішов щупати курей, бо почув, що ще одна розкудкудакалася над річкою.

На початку вересня злягла Настя — підозра на тиф справдилася. У розворохобленому війною світі з-під землі повиходили кроти, щурі, зайці та польові миші. Вони переносили збудників інфекційні хвороби. Скажені лисиці й вовки кидалися на людей. Вошей і блощиць нанесли до Митниці солдати в рубчиках шинелей, у волоссі на голові, під пахвами й між ногами, — скрізь, де могли затаїтися небезпечні комахи. Після наступу нова хвиля епідемії накрила селище. У колисці, принесеній від о. Феліштана до Баревичів Попідлідвзеленікукурудзою, Анна перенесла до свого покою плачуче немовля, наглухо зачинивши за собою двері. Несподівано для Баревички повернулася служниця Юлька. Під час наступу дівчину забрали для копання шанців, і нині вона, на щастя, повернулася. Наче заблудла кітка, що подолала тисячі кілометрів. Юлька перебула наступ на Пожежі. Там, за її словами, їх забув інженерний підрозділ, що мав налагоджувати переправу через Стрипу. Десяток митницьких пішки дійшли до Пожежа. Після гарматного обстрілу нікого з москалів у селі не було, то Юлька й повернулася до Митниці.

«Настя заслабла, дитина голодна, — замість привітання сказала Баревичева. — Заріж курку».

Юлька вийшла у двір і кинулася на жовтоперу курку. У Баревичів залишилося дві курки — жовтопера й червонопера. На жовтоперу вказала Анна-мурзиха. За мить — тримаючи за обидві лапи, Юлька вправно поклала перестрашену курку на ковбан і гострим ножем перерізала шию. Залишила біля ковбана та й пішла до хати, щоб винести баняк із окропом. Повернувшись, Юлька не побачила щойно зарізаної курки. У неї ледь не обірвалося серце. Безголова курка, перекочуючись у конвульсіях, опинилася на протилежному боці двору, замазавши обрубок скривавленої шиї масним брудом. Витягнувши нутрощі, Юлька натрапила на сформоване яйце з м’якою шкаралущею. Витягла шлунок, печінку і жовч. Якщо жовч невправно розрізати, то печінка згірчить — Юлька це знала й тому обережно відділила жовч.

Юшкою нагодували обезсилену Настю.

Анна сказала Юльці піти по людях і знайти хоч пів літра молока. Служниця, напившись бзинового чаю з хлібом, пішла по людях. Молока дав о. Феліштан. «До вечора, — подумала Анна, — малюк не помре». Вона сказала Юльці, щоби пильнувала обох — малюка й Настю, а сама, бо хтось сказав, що в Язлівцях перебуває санітарна рота москалів, запрягла в бричку мула й рушила туди. Переїхавши Сині озера, вибралася на польову дорогу. Спочатку їй довелося долати оборонну смугу москалів, і вона завернула вбік Горб-Долини. На її шляху траплялися ями від артилерійських вибухів, залишені ящики з-під снарядів і загублені солдатські баклажки. Анна-мурзиха залишилася з дочкою й новонародженим онуком з п’ятдесятьма морґами поля, якого від весни ніхто не обробляв і не засаджував. Худобу конфіскували, коней забрали для військових потреб. Якби не цей мул, то їхати до Язловець не було б чим. У селищі, де за останні дні вбито десятки людей, розраховувати на яку-небудь поміч — марна річ. Євреї зникли. З буковинських сіл найматися не приходили. Та й платити Анна не мала чим. Гроші, які вони з Данилом тримали в австрійському державному банку, мабуть, спорохніли. А можливо, пішли всі на війну. Данило — помер, внук — народився. Наречений Насті Петро Урбан не дається чути. Ті, в кого менші ґрунти, щось посадили навесні і щось тепер зібрали. Фільварок Коритовських-Волянських так само розграбовано. Навкруги зранена і ялова земля. Поросли на ній будяки й пирії. Прорито по ній рови й шанці, розкарячено її вибухами. На митницькому цвинтарі поховано багато людей, а жовнірів обох армій скинуто в одну могилу.

Лазарет у Язлівцях був призначений для тяжкопоранених, куди їх звозили з усього фронту. Це було місце смерті, де нещасним при певній дозі морфію полегшували останні години. У запеклих боях втрати збільшилися до тисяч поранених і вбитих. Тих, кого можна було вилікувати, звозили до Чорткова, бо наполовину зруйновані Язлівець чи Бучач не приймали поранених для тривалого лікування. У Чорткові, що залишився за запліччям 7-ої армії, збереглася тилова інфраструктура. Звичайно, небезпека бути вбитим чи пораненим підстерігала не тільки на полі бою, під час атаки чи оборони. В усіх частинах наступаючої армії Щербачова обговорювали випадок, що трапився з піхотинцями полку в Бучачі. Відбивши від австрійців місто, командування вирішило доукомплектувати поріділий полк резервами. Крамниці грабували на очах у командування, містом нипало чимало вояків у пошуку якої-небудь поживи й жінок. Офіцери байдуже дивилися на ошалілих підлеглих. На одній із центральних вуличок піхотинці знайшли пивницю, закладену діжками з горілкою. Цілу ніч гуляла солдатня. Під ранок хтось запалив сірника, щоби прикурити, — і пивниця вибухнула. Вогонь миттєво поширився й перегородив вихід. Сонні і п’яні солдати обвуглилися. З двадцятьох — тільки двоє в тяжкому стані, обгорілі, що й живого місця на тілі не знайти, потрапили до язловецького лазарету. Померли в стодолі наступного дня, накачані морфієм.

Вибравшись до Язлівця, Анна сподівалася на диво: ну мусять же бути в тому лазареті якісь ліки! Колесо вересневого сонця котилося за нею, коли минала Сині озера, а коли доїхала до Язлівця, сонце її обігнало, зупинившись над зруйнованою фортецею. Думками була вдома: Юлька, напевно, знову годує Настю курячою юшкою. Вчорашнього молока мусить малому вистачити. Як ні — Юлька знову піде по людях. Баревичева не підозрювала, що її молитву за дочку і внука почує Господнє вухо над шляхом до Язловець. На зворотному шляху Анна побачить козу в бузинових кущах і забере її з собою. Пізніше, розповідаючи історію з козою отцеві Феліштанові, Анна почує з уст пароха історію про Авраама та Ісака з «Книги Буття». Скаже тоді Феліштан:

«Анно, баран, що заплутався в кущах, врятував Ісака від смерті, на яку погодився заради служінню Богові батько хлопця, Авраам. І тобі Господь післав ту козу, щоби врятувати від смерті дочку і внука».

«Як же так? — засумнівається Анна, — як же так, отче, що Господь рятує грішницю і плід її гріха?»

«Бо так, очевидно, повинно бути».

Ця розмова відбудеться між ними пізніше, але тепер, коли Анна наблизилася до містечка, їй ще здалека показалися зруйновані будівлі та пагорби, на яких лежали стяті снарядами дерева. Язлівців було не впізнати. На в’їзді — залишки колючих дротів, розтрощених військових фір, гармат. Посередині дороги лежало два кінські скелети, уже обчищені від м’яса. Певно, місцевий люд постарався. Можливо, тими кіньми перевозили боєприпаси, а може, тягнули гармату, щоби якнайшвидше дістатися на пагорб перед Стрипою. Щойно військо просунулося вперед, язловецькі, наражаючи себе на небезпеку зворотного обстрілу, дорізали конаючих коней — і зникали, як злодії. За ніч скелети пообгризали пси й лисиці, прийшовши на запах свіжої крові з навколишніх пагорбів. Анна об’їхала найвищий. Притримала мула біля вигорілих усередині кам’яних і цегляних будинків. Чорні язики вогню ретельно облизали підвіконня з піддашшям, а по стінах були помітні пробоїни від снарядів і шрапнелі. Дахи світили голими ребрами. Усе, що було під соломою, згоріло дощенту, як і в Митниці. Навіть фортеці дісталося: кілька снарядів потрапили в західну стіну. Відколи війна перенеслася за Стрипу — ніхто нічого не відновлював. Більшість власників — єврейські торгівці — перебували за лінією фронту й невідомо коли повернуться. Місцеві русини, очікуючи австрійської контратаки, також не поспішали відбудовувати. На складах лежало чимало дерева й дощок — австрійці громадили матеріал для укріплення шанців. Висушеними дошками з добротних карпатських ялин, порізаних на словацьких тартаках, хотіли укріпити шанці вздовж усієї лінії фронту. Укріплювальні роботи мали б розпочинати у вересні, щоби підготуватися до зими, але москалі несподівано почали наступ наприкінці травня, і розторощені артилерією склади стали легкою здобиччю. Спочатку — для війська російського царя і для місцевих. Невеликі запаси борошна, консервів, зелених пляшок вермуту, сигарет, чаю та кави, завезені пунктуальними австрійцями, дозволять язловецьким пережити зиму з шістнадцятого на сімнадцятий рік. Російські земства, що облаштовували крамниці для солдат та офіцерів у Чорткові, відчували скруту в продовольчому постачанні військ, а ціни скакали, як воші по солдатських шинелях.

Анна рушила в напрямку Вірменської церкви. Здалеку на броварському шляху, захищеному високим фортечним пагорбом, побачила лазарет. На дерев’яному ґанку висів криво прибитий прапор із червоним хрестом. Біля возів скупчилися молоденькі сестри милосердя. Привезли поранених, і санітари з виразними азійськими вилицями перекладали тяжких на носилки. Лікар у білому халаті поверх офіцерського мундира наказував, куди кого нести. Він кинув погляд на Анну, але продовжував займатися своєю справою. Баревичева вирішила зачекати, хоча їй хотілося зіскочити з брички й кинутися йому в ноги. Вона єдина в цьому світі знала, що вдома згорає від тифу Настя, а в новонародженого від коров’ячого молока шлункові кольки. Поранених попереносили всередину лазарету, і санітари почали роз’їжджатися. Мул пронизливим іржанням, яким привернув увагу лікаря, впімнувся про їжу. Анна дістала з-під сидіння опавку з вівсом. Тварина мокрими губами почала визбирувати зерно.

І Анна пішла навперейми лікарю.