Вічний календар

5

Славний колись на цілу Галичину й Буковину чортківський двір Довіда Моше, одного з шести святих синів ружинського цадика Ісроеля Фрідмана, забрався з Чорткова. Сховалися за пташиними головами на кольорових малюнках зі сторінок галицьких гебрейських книг. Схоже, що вони були птахами, бо якогось дня зібралися в зграю — покружляли над синагогою, палацом, річкою Серет. Так кожної осені кружляли бузьки перед тривалим перельотом, прощаючись. І хоч як Фрідманам не було прикро залишати свої дібра й наповнену молоком течію річки — відлетіли. Залишили на чортківському кіркуті щось схоже на темне зерно пшениці, що випало з пташиного дзьоба — могилу Довіда Моше Фрідмана, якої тепер ніхто не знайде. Серед високої кропиви з міцними зеленими стеблами й китицями білого духмяного цвіту приховалося вибите на плиті цадикове ім’я. Лише в переказах і книжках жила пам’ять про нього, як миша в норі. Приналежні до чортківського двору хасиди переказували у своїх оповідях і про золоте містечко Чортків, і про солодку воду Серету, і про красуню-паву синагогу, і про помащену, наче скоринка на Суботній халі, кольором збовтаного яйця, стіну цадикового палацу. Найбільше, звісно, вони говорили про святість Фрідманів та їхні чуда. Дещо з тих оповідей підслухав Мартін Бубер і записав. Але це тільки дещо. Іншу частину хасидських історій, пов’язану з чортківським двором, ми ніколи не відтворимо. Бо початок ісходу почався в часи другого цадика Ісроеля Фрідмана, сина Довіда Моше. У тридцятих роках Б-г поставить перед ним драбину Якова у Відні, щаблями якої переходитиме ребе Ісроель сім небес. Третьому чортківському цадикові, синові Ісроеля, Нахумові Мордехаю Фрідману пощастить виїхати з Європи до Єрусалима. І там, у святому місті, підніматися догори, пересилюючи спротив космічного вітру й біль у кістках. Останній, тобто четвертий чортківський цадик, за літочисленням від засновника двору Довіда Моше, Шломо Фрідман, син Нахума Мордехая, також схопився за перший щабель драбини Якова в Єрусалимі, коли його душу, легку, як гусяче пір’я, підхопив вихор і поніс зі швидкістю світла.

У Старому Чорткові мешкав Мошко Білґорай. Було Білґораїв на світі всього душ дванадцять, і всі жили в Чорткові. Мошко-водоноша спершу носив воду на коромислі, від чого праве його плече було нижчим за ліве. Але з часом вдалося прикупити коня і бричку, яку він переробив і поставив туди столітрову дерев’яну діжку. Коня водоноша купив у Лашківцях, так називали гебреї Улашківці. Запрягав Мошко коня у двоколісну, навмисно зроблену платформу для діжки і двох дерев’яних цебер. Грубі штани, заправлені в чоботи, а поверх білої сорочки — чорний кабат. На облисілу голову Мошко влітку й узимку натягав вовняний кашкет. Кожного ранку водовіз виводив із обори коня, розчісував його довгу гриву, обіцяючи щоразу, що підстриже. Кінь фиркав. Мошко діставав опавку й дивився, що там залишилося з минулого дня. Якщо вівса з січкою було лише на дві долоні, то повертався до комори. Поки кінь, запхавши свою морду аж по вуха, їв, Мошко дивився, як високо з Горішньої Вигнанки викочується сонце. Якщо на Старий Чортків спадали пір’яні хмари або збиралося на дощ, Мошкові краще було сидіти вдома, але він усе одно їхав до міської колонки, куди сходилися ще кілька водонош. Мошко з-поміж чортківських водовозів уважався заможним. До того ж, він був одиноким правовірним хасидом — постачальником води до синагоги Фрідманів. Він ніколи не нарікав на своє капарне житло, бачачи, як дехто з єврейських купців будував двоповерхові вілли. Не шкодував, що має саме такого коня, а не цугового, як інші гебреї — адвокати, купці, крамарі. І навіть не упімнувся перед Б-гом про те, що його опасиста Двора народила йому десятьох дочок. Усе Мошкові в цьому світі подобалося. І навіть те, що колись далекі його предки прийшли до Чорткова й оселилися неподалік річки. Попри на те, що в місті стояли електричні ліхтарі, упорядкувалися хідники, торкотіла дизельна електростанція, на вуличках інколи з’являлися автомобілі, Мошко заробляв свій хліб насущний, розвозячи воду до багатших гебрейських домів — передусім для прання. Під’їжджаючи до такого дому, він знав, де стоять балії й мидниці, куди потрібно, зачерпнувши відро, наносити води. Тоді служниця платила Мошкові, дякувала й заповідала, коли знадобиться наступного разу. Мошко дякував навзаєм і обіцяв привезти воду саме того дня, коли потрібно. Перед обідом, зробивши одну або дві ходки, водовоз з’являвся на Ринку. З’їжджав вулицею Міцкевича, бо любив цокання копит свого коня по бруківці. Зупинившись біля Ринку, припинав коня, знову діставав опавку й закладав на вуздечку, а сам ішов поміж торгових рядів, щоби побалакати зі знайомими. По обіді Мошко знову возив воду до синагог або до заможних гебреїв.

Сонце вже висіло над Ринком, коли Білґорай-водовоз, пообідавши, приліг під міський мур. Починало пражити. Над Мошком гуділи джмелі та дикі бджоли — вони летіли до Ринку на запах розчавлених вишень, морель і сливок. На карнизах будинків сиділи надуті від спеки міські голуби. Жандарм знав, що, йдучи в обідню пору до крамниці біля костелу оо. Домініканів, побачить сплячого заслиненого Мошка. Інколи, коли спека зморювала не тільки Мошка, побіля нього влягалися інші водоноші. Відклавши коромисла з відрами, хропіли перед зливою. Надходили липневі спекотні дні, коли навіть із Серету приходило в місто задушливе повітря. Старі гебрейки сиділи й дрімали з молитовниками в руках, а навколо них герштикалися внуки й порпалися в землі кури. До обіду збиралися хмари, а після — набравши синього аж перламутрового кольору, розроджувалися теплим липневим дощем. Тоді Мошко та інші пробуджувалися, бігли під дашки будинків й перечікували зливу. Поки добігали, встигали промокнути до рубця. Конева опавка під дощем намокала так, що овес доводилося сушити, і кінь своїми великими очима дивився вбік моста. Бруківкою вулиці Міцкевича стікали дощові води. Хмари розганяв вітер, і після зливи гостро пахло виноградним оцтом, який міг необережно розлити крамар. Місто наповнювала свіжість, на вулицях знову з’являлися метелики. Оживали притихлі на час зливи мухи, і над теплою гладдю Серету райзували прозорі бабки. На міські вулиці знову поверталося життя. У дверях однієї крамниці перечікував зливу Саша Блондер, студент Краківської академії мистецтв. Він цього дня тинявся містом. Уже минув тиждень, відколи Саша приїхав до Чорткова і, ходячи вулицями, вже не раз помічав Мошка-водовоза. То Мошко, як метелик, тріпотів своєю тінню над діжкою біля синагоги Фрідманів, то водовізна бричка цокотіла бруківкою, то він спав під муром, накривши лице кашкетом, коли краплі першої-ліпшої липневої зливи будили його — так, як сьогодні. Не помітити Білґорая було неможливо: водовоз кілька разів на день переїжджав центральні вулиці. Саша, як більшість студентів академії, постійно ходив із невеликим альбомом, замальовував олівцем усе, що потрапляло на очі. У Чорткові він також носив під пахвою альбом, навіть вибираючись на річку. Спочатку Саша зробив кілька рисунків вулиці й будинків. Вулиця на рисунку виглядала звалищем трикутників і чотирикутників. У суботу разом із батьком і братом Саша пішов до синагоги. Релігійні Блондерові батьки дотримувалися всіх приписів гебрейського права, святкували Суботу й належали до двору чортківських цадиків. З дитинства Саша та його брат Фішель щосуботи сиділи за столом, накритим грубим селянським обрусом. Палахкотіли суботні свічки, які запалювала мама, благословляючи Господа. Тоді родина Блондерів разом із усіма гебрейськими родинами Чорткова омивала тричі перед вечерею руки — спочатку праву, а тоді ліву. Витирали рушником. Коли батько брав до рук ножа і протикав дві хали, а тоді відрізав у проколотому місці шматок, мачав у сіль і запихав до рота, то малі Блондери без великої охоти ковтали посолені шматки хали. Діти чекали на інші страви, які варилися протягом п’ятниці. Якщо торговельні справи в Маркуса Блондера того року велися добре, то родина їла рибу і м’ясо, а якщо не зовсім — то тільки рибу. Але не було такого випадку, щоб на столі було пусто. Запахи, що парували з булькотливих баняків і наповнювали усі кімнати Блондерового дому, приходили до Саші з Чорткова у краківське піддашшя, де він винаймав темну кімнатку, живучи часто впроголодь. Особливо, коли не було за що пообідати, на Сашу напосідався солодкаво-кислий запах печеної фаршированої риби-ґефілтефіш. Саша був переконаний, що це один із демонів, який спокушає, про них він чув від місцевих чортківських хасидів. Так його спокушало тіло юної Берти Ґрюнберґ, із якою він зійшовся на студіях. Так спокушали розмови Йонаша Штерна про комунізм. Він, Йонаш, втягнув Сашу ходити на мітинги, розмальовувати пролетарські гасла по краківських мурах. Одного дня Штерна заарештували біля будинку академії. Поліція демонстративно вела арештованого на ланцюгу, наче якогось звіра. Усі з їхньої групи зникли з Кракова. Саша й Берта також. Він — до Чорткова, вона — до Городка. Вирішили перечекати. Про Сашине прибуття до рідного міста того ж дня знали в поліційному постерунку. Повітова поліція проінформувала воєводську, а Тарнопольське воєводство повідомило Краківське. У Чорткові Саша щодня купався в Сереті, малював місто і його мешканців, а в суботу ходив молитися до синагоги й майже щодня пописував листи до Бліми, так пестливо називали в їхньому колі Берту. Саме сьогоднішня злива, що розбудила сонного Мошка, сполоскавши йому роззявлений рот, притримала Сашу по дорозі до поштового відділення. Бертин батько був рабином із Городка, який посвятив своє життя написанню книг, у яких коментував Тору. Тому діти рабина Ґрюнберґа давали собі раду в житті самі. Один із Бертиних братів, потрапивши до Америки, став голлівудським співаком. Гроші, які він надсилав, допомагали батькові писати свої книжки. Тому Берта разом із Сашею очікувала на паризьку стипендію як на манну небесну, обговорюючи її в листах.

Єшаягу Блондер після суботньої молитви в синагозі Фрідманів запитав батька про одну чортківську історію, яка засіла в його голові ще з дитинства. І брат його Фішель також підтвердив, що хотів би почути цю дивну історію, яку чортківські хасиди часто переповідали один одному, коли розмовляли в домі молитви.

«Про яку історію питаєш мене, Єшаягу?»

«Про випадок із ребе Гершлем…» — сказали батькові в один голос сини.

«Гершле… Гершле, — порився в пам’яті Мордехай. — А-а-а! Відома історія!»

Старий Блондер добре пам’ятав цю історію про ребе Гершле, у якого хтось украв гаманець із грішми. Ребе перед святом Песах, як і кожен правовірний гебрей, перевертав свій дім у пошуку хамецу.

Блондери повернулися з синагоги додому. Увійшли в дім. Історію про ребе Гершля краще було переслухати з батькових вуст за святковим столом. Вони всілися так, як сідали в дитинстві за стіл навпроти батька, кожен на своє місце.

«Отож, — розпочав продавець дешевого взуття, тобто їхній батько Мордехай, — відбулася ця дивна подія тут, у Чорткові. Той ребе Гершель усім допомагав, хто звертався до нього про поміч. Одним він вділяв благословення, іншим — добру пораду, а ще комусь — давав гроші, якщо відвідувач їх потребував. Якогось року прийняв до себе на службу помічника, бо прохачів і справ у ребе щороку збільшувалося. Старість до нього приходила — не молодість же поверталася. Через якийсь час той помічник одружився та й виїхав собі до іншого містечка. А коли надходив Песах, тобто 14 нісана, ребе нишпорив по всіх закутках свого дому в пошуку хамецу. І з’ясувалося, що з дому зник гаманець із грубими грішми. Не хотів ребе кидати навіть тіні підозри на служку, якому довіряв, але все ж одного дня вирішив поїхати до того містечка й усе з’ясувати. Зустрівшись із колишнім помічником, ребе розповів про свою підозру. Той слуга почав плакати від сорому й зізнався, що це він привласнив гаманець. Одразу приніс частину грошей, а решту обіцяв, призбиравши, повернути за якийсь час. Ребе вибачив помічникові та й повернувся до Чорткова. Не минуло й місяця, як у дім ребе навідався поліціянт. Запитав у перестрашеного ребе: чи нічого останнім часом у нього не зникало з дому? Ребе розповів про випадок із помічником, але запевнив поліціянта, що вибачив грішникові. На слова ребе поліціянт витріщив очі. І простягнув гаманця з грошима, якого забрав у справжнього злодія. Знову ребе Гершель поїхав до того містечка, де мешкав з родиною його колишній помічник. Запитав тоді ребе помічника, чому той так учинив, а не зізнався, що не брав грошей. На що помічник відповів, що в такий спосіб вирішив допомогти ребе, але той ніколи не взяв би від нього грошей — тому він прийняв на себе провину. І віддав тоді гроші ребе, які отримав кілька місяців тому від помічника. Поблагословив його і сказав їхати до Франкфурта, бо чекає на того великий успіх. Послухався колишній слуга рабинової поради й вибрався до Франкфурта. Доробився там великого багатства, але ніколи не забував про тих, хто потребував, щедро допомагаючи їм».

За плечима Шає плюскочеться Серет. У ці спекотні дні гаряче повітря так обпікає стравохід, що навіть пси з виваленими набік язиками шукають найменшої тіні. Саша облюбував місце на піщаному березі зеленої річки. Сидіти в місті не хотілося. В усіх будинках відчинялися вікна, бо від нагрітих бляшаних і черепичних дахів у кімнатах було нестерпно спекотно. Навіть фіранки у відчинених вікнах нерухомо біліли. У таку липневу спеку після змішування повітряних потоків нізвідки прибулі над місто вітри тягнули за собою дощові хмари. Злива застала Шає біля мосту, трохи нижче годинникової вежі — ось чому Саша встиг добігти під рикошетом перших крапель до крамнички. Навпроти він саме побачив пробудженого від дощу Мошка-водовоза і його бричку з діжкою.

Дім Маркуса Блондера міг стояти в будь-якій частині Чорткова, але не на вулицях Міцкевича чи Колійовій. Дім, точніше одноповерхову хату, покриту бляхою, стиснули схожі будинки. Виглядало, що дім Блондерів стоїть у суцільній стіні будинків і не може ворухнутися. З вулиці, за брамою, проглядався внутрішній дворик із чорними залисинами травника, який вищипувала щодня коза. А в кутку дворика росла одинока слива. Звідки продавець дешевого взуття, з яким об’їздив усі навколишні села, міг прикупити пляц для будівництва добротного дому з великими вікнами, повними сонячного світла? Тому Блондери поселилися там, де поселилися — у невеличкому будинку на вуличці Торговій, поблизу Ринку й неподалік синагоги Фрідманів. Правду кажучи, Саші після двох днів перебування на вакаціях у рідному місті одразу захотілося до Кракова. Вуличка, на якій містився дім Блондерів, відходила вбік, одноповерхові доми змінювалися халупами, в яких мешкали міські злидні. Він згадав, із яким піднесеним настроєм їхав залізницею додому. І враз із настанням цих задушливих днів, з липкими мухами, з цією спокійною течією річки, йому захотілося податися назад до Кракова. Сашин батько, хоч і був купцем, але власної крамниці не посідав. Він був дрібним торгівцем взуттям, на різниці поміж ціною закупки і продажу утримував будинок і як міг допомагав синам. До того ж, приїзд Саші додому батьки зустріли з великою радістю і тривогою. Мама хотіла поговорити про Сашині плани щодо одруження, а батько — про прихід до їхнього дому жандарма і про розмову, яка викликала занепокоєння. Саша був у тому віці, в якому гебрайські чоловіки зазвичай створюють родини. Приписано Б-гом у Торі, що чоловік повинен знайти собі жінку, одружитися з нею й породити дітей. Першого дня, коли виникла за столом така бесіда, Саша заявив, що в нього є дівчина, і вони з нею давно живуть як чоловік і жінка. Другого дня після довгої нічної розмови поміж батьками Блондера з охами, ахами та зітханнями — ой-вей — батько розповів за вечерею, що до них приходив жандарм і розпитував про Сашу. Старому Блондерові розмова з жандармом видалася підозрілою, і він запитав сина, що все це означає? Варто сказати, що Саша в Кракові пристав до лівих рухів, які визрівали в єврейському середовищі та серед студентів академії. Він ходив на мітинги, розмальовував плакати, стежив за політичними новинами. Мама зрозуміла, що вести балачку з сином про одруження — марна справа. Поділилася своїми міркуваннями з чоловіком і почула у відповідь здогад, що Сашу рано чи пізно арештують, і до цього треба бути готовими.

«Добре було б, — сказав старий Блондер, — якби це трапилося не в Чорткові».

«Чому? — здивувалася Естера Двора. — Принаймні сидів би в нашій тюрмі, судив би його наш Окружний суд і обороняв би його наш адвокат».

«Чому? — нервово перепитав Маркус. — Та тому, що цей арешт знищить нас. Хто захоче торгувати з батьком політичного злочинця?»

«А хто по тих селах знатиме, — промовила Естер Двора, — про нашого Єшаягу?»

Перед приїздом Саші хасидський Чортків пережив велике зрушення, про яке ще довго говорено й переповідано по гебрейських домах міста. А ті, хто приїхав із усіх околиць Галичини й Буковини, повезли й переказали іншим. А йшлося про приїзд двох ребе — Ісроеля Фрідмана з Відня і Меїра Шапіро з Любліна. Як пригадуєте, ми переказували цю подію в попередній частині нашої оповіді, але, звичайно, Саша, який на той час вештався по робітничих мітингах у Кракові, не міг знати, як зустріли хасиди своїх цадиків, у яких домах їх приймали. Не міг він знати, що в домах адвоката Максиміліяна Аппензеллера й купця Лейби Фуша Ґерца з такої оказії виносили зайві меблі, щоби втиснулося більше людей, коли туди ввійдуть цадики зі своїм почтом.

Мордехай Блондер, чиї предки їздили містечками й селищами Речі Посполитої, небагато знав із родинних переказів про свого прадіда Абрагама Якова, шанованого ребе. Той прадід спочатку опинився в Гусятині, потім родина Блондерів переїхала до Копиченець, а згодом і до Чорткова. Мордехай народився в Чорткові. Саме з переказів він знав, що його вчений прадід відзначався хистом до малювання і навіть сам розмалював орнаментами та виноградними галузками синагогу в Гусятині. Отож, коли Шає заявив батькам, що хоче студіювати в Мистецькій академії, Мордехай хоч і запропонував синові подумати над фахом архітектора чи інженера, але особливо не заперечував. З раннього віку обидва Мордехаєві сини — Шає і Фішель, перемальовували орнаменти, побачені в єврейських книжках. Обидва знали іврит і читали Тору, відвідували хедер. Обидва навчалися в польській державній гімназії. Перед бат-міцвою саме у Шає пробився, наче зелений стручок посадженої у вазон цибулі, особливий погляд на кольори і предмети, які його оточували. Мордехай на прохання старшого сина купив фарби і пензлик. Наступного дня Шає показав свій малюнок, на якому Авраам вів свого сина Ісаака приносити в жертву. Ще не зовсім вправно хлопець помістив збоку барана, що заплутався в кущах. Пропорція баранових очей і мордочка, яка символізувала бекання, — якось дивно розлазилися в різні боки. Постаті ж батька й сина, виконані в темних кольорах, прямували стежкою догори. З того часу Шає роздивлявся світ іншими очима, наче Господь замінив їх йому саме перед бат-міцвою. Тоді, коли Шає виповнилося тринадцять років і він, як кожен гебрей, що стає повноправним членом громади, міг разом із дорослими чоловіками молитися в синагозі, накинувши на голову талес, йому й передався талан прапрадіда, шановного й мудрого ребе Абрагама Якова.

Перебуваючи в домі батьків, Шає не міг відповісти тільки на одне запитання — про своє одруження.

Увечері хасиди поверталися з вечірньої молитви. Шає побачив серед кількох чорних постатей, огорнутих липневим теплом, знайомого власника водовозної брички. Він витягнув із глибокої кишені олівець і швидкими рухами накидав портрет Білґорая. Поки Шає доводив свої поспіхом накидані лінії, група хасидів, серед яких перебував водоноша, звернула у вуличку. Блондерові згадалися такі ж теплі дитячі дні, коли батько вів його за руку до синагоги Фрідмана. Увесь шлях від дому до синагоги малі Блондери долали курячим кроком, а коли трохи підросли, то дріботіли, як вівці. Відколи в голові Шає уклалися гебрейські літери, і він зміг прочитати, затинаючись, перші рядки Тори, його вразила оповідь про Авраама та Ісаака. Малий притискав пальцями рядки, на яких синіли пучки його пальчиків, і це було місце в тексті, де ангел зупинив голосом перестороги Авраама. Пізніше, намалювавши їх, тринадцятилітній Шає побачить в Авраамові та Ісаакові свого батька й себе. Стежку на гору він змалює з вулички, на якій стоїть їхній дім, а барана в кущах — з вівці, яку шукали різники з Ринку, бо втекла. Різники таки впіймали вівцю і пронесли мимо будинку Блондерів.

У центрі засвітилися електричні ліхтарі. Вони, як вірні пси, відганяли з центру сутінки, що зсунулися з високого пагорба Горішньої Вигнанки. З вулиці, яка пробігала біля готелю «Брістоль» і впиралася у вулицю Міцкевича, з ресторану заносило фокстротом — грав оркестр, а з дільниці прибережних вуличок біля Серету кудкудакали кури. З-над річки чулися перегуки, хтось, може, нічні рибалки пливли човном, розрізаючи гострим носом місячну смугу. Нервово скидалася риба, кумкали на дощ ропухи. У єврейському кварталі не затихав дитячий рейвах. Діти гасали вулицями, аж поки дорослим не вривався терпець. Шає, йдучи додому, пригадав себе таким безтурботним, як оці діти, що відмірюють літо своїми тонкими м’язами, бігаючи одне за одним без будь-якої цілі, герштикаючись. Одного такого липневого вечора на цій же вулиці над дахами будинків пролетіла темна зграя, лопочучи липкими крильми. Шає тоді, як і інші, подумав, що то горобці, збившись до гурту, летіли на пшеничні поля. Але насправді звідкись до міста залетіла зграя лиликів. І коли дорослі розпізнали їх — почали кричати до своїх дітей і заганяти їх домів. Шає стояв тоді як вкопаний — він ніколи не бачив мишей із крильми, бо ніхто йому не розповідав, що таке існує на світі. Звідкись вони летіли, а на ніч вирішили перепочити на деревах і карнизах Блондерового будинку. Дах був покритий бляхою — родина Блондерів не змогла заснути й на волос. Лилики товклися по блясі, сповзаючи з нахиленої поверхні до ринв, наче дощ чи сніг. Деякі висіли головами вниз на гіллі сливи. Крила лиликів шелестіли цілу ніч, наче фольга. А зранку тільки обтрушене листя біля стовбура сливи нагадувало про нічних візитерів, та ще сивий, схожий на голубиний, послід, який вони залишили по стінах та карнизах. Такого нашестя лиликів Чортків більше не переживав, а Шає з братом Фішелем ще довго, накрившись із головою простирадлами, ділилися своїми враженнями, не виходячи з дива, що бачили мишей, які можуть літати. Дорослі шукали в цьому тривожних ознак і, не дай Боже, війни.

Споглядання рідних вуличок, синагоги й течії річки дитинства переривалися думками про Берту. Можливо, не тільки про Берту як жінку, чиє тіло викликало нестримне бажання, яке виникає поміж двома двадцятирічними молодими людьми. Усе в житті, що відбувається вперше, найдовше потім пам’ятається. Але про це Шає і Берта ще не здогадуються. Була ще одна причина — вони обоє чекали на стипендію від академії, щоб поїхати до Франції. Отримавши вчора Бертиного листа з Городка, в якому вона описувала перебування вдома, розмови з батьком і свої замальовки, Шає розумів, що Берту також непокоїть мовчанка академії. Коли Саша, скупавшись, ніс на поштове відділення зранку написаний лист-відповідь, то потрапив під зливу й побачив райдугу — одумав тоді, що це знак, що вістка про стипендію ось-ось буде. Саме тому відкрив на пошті заклеєний конверт і олівцем дописав, що після кількагодинної зливи над Чортковом з’явилася райдуга — однією ногою увійшла в Серет, а другу перекинула через пагорб Горішньої Вигнанки. Заклеїв конверт і подав його працівникові пошти. Через два дні Берта, відкривши лист і дочитавши до двох речень, написаних олівцем, зраділа. Впурхнула до батькової кімнати з листом у руках і запитала, що означає побачена райдуга. Її батько, ребе Ґрюнберґ, книжник й енциклопедист, відірвавши голову від паперів, розкиданих по дерев’яному столу, хвилину подумавши, сказав:

«Книга Буття, глава восьма».

«Що?» — перепитала Берта, не зрозумівши спочатку, що батько вказує їй на першу згадку про веселку.

Старий ребе знову опустив голову глибоко в розгорнуту книжку й, короткозоро прижмурившись, сказав, наче за його спиною стояла не рідна дочка, а порохнява порожнеча:

«Райдуга — це добрий знак, Берто», — і далі бурмотів собі під носа. І не було зрозуміло, чи він молиться, чи читає.

Саша домальовував «Водоношу з Чорткова». У дворі власного будинку він розклався під сливою. Було рано. Місто пробуджувалося. Можна було почути шум електростанції, гудки паровозів збоку залізничного двірця. За Сашиними малюнками споглядала коза, яку випустили у двір. Спершу коза, плутаючись своїм великим вименем між ногами, спокійно паслася, а тоді вирішила подивитися на Сашині малюнки, і поки Блондер розбавляв фарби, тварина стала задніми ногами на один шкіц і висцялася. Жовтий потік відразу підфарбував намальовану вулицю і протік саме по дахах будинків. Саша помітив шкоду, коли коза задерла голову й намагалася дістати листки сливи. Художник припнув козу. Накинувши кілька ліній на полотно, вирішив помістити водоношу в центр картини, а на задньому плані водовоза — Білґорая. Ці дві розмиті фігури, здалося йому, найкраще пасуватимуть до стиснених в один простір будинків і мосту через Серет. Попервах він намалював кривий міст, а тоді ліворуч і праворуч почав тулити один до одного будинки, відділяючи їх лише грубими темними лініями. Йому хотілося, щоб на картині одночасно зійшлися теплі й холодні кольори, бо такий контраст найкраще пасував до цегляного й тинькованого міського пейзажу. Угорі проглядалася вежа з годинником, а геть в імлі — Домініканський собор. Щойно прокинулися на вулиці когути — більшість сусідів, якщо не всі, тримали в курниках із десяток курей — місто і природа стали чекати на рипучий звук колеса сонця. Оживала вулиця — запах диму свідчив, що господині або їхні наймички порозпалювали печі. Якщо дими стелилися низько над дахами й тягнулися до річки, то вулиця здогадувалася, що по обіді або вночі задощить. Якщо дими йшли просто в небо — то на сонячну погоду. Першими прибігали заглянути, що цього ранку робить Саша, сусідські хлопчаки. Вони дражнили козу — просували крізь штахети листки подорожника. Коли коза підходила вхопити — хлопці віддалялися від загорожі. Реготали.

На мить вони забули про козу й почали підглядати, як Саша вмочає пензлі у фарбу. А що там на полотні — бешкетникам не видно. Шає бачив малих гунцвотів, але вдавав, що не помічає їх. Хлопці вовтузилися і штовхалися за право першим просунути руку з подорожником. Він згадав себе і свої дитячі пустощі. Кожного літнього ранку вулиця оживала. Першими виходили зі своїх домів водоноші. На їхніх коромислах похитувалися порожні відра. Вони голосно гуділи грубими голосами, аж поки не зникали в кінці вулиці. Тоді виходили різники, які за десять хвилин доходили до своїх крамниць на Ринку. Двоє з цієї вулиці працювало в залізничних майстернях станції. Кілька мешканців, такі як Мордехай Блондер, перепродували по селах свої товари. Готували коней та вози. Виїжджали в неділю, аби повернутися в п’ятницю перед Шабесом.

Мешкав на їхній вулиці один гебрей, який щоп’ятниці перед заходом сонця бив калаталом по металевій трубі, сповіщаючи гебрейські дільниці про Суботу. Громада платила йому за це якийсь гріш. Вулиця знала кожного і про кожного, бо жили поруч і разом молилися в синагозі. Сусіди знали, що син Мордехая — Шає — вчиться на художника.

Короткий шнурок, на який припнули козу, дурна тварина врешті намотала навколо себе так, що змушена була присісти на траву. Стиснуте задніми ногами велике рожеве вим’я, з ночі наповнене молоком, видавлювало з двох цицьок срібні краплі молока. До Блондерів доїти козу приходила українка з Вигнанки, але інколи Мордехаєві доводилося це робити самому. Складаючи пензлики й фарби, Шає побачив батькову тінь на порозі дому. Сьогодні Мордехай нікуди не їхав. Прихопили крижі. Він дозволив собі полежати нині довше, хоча біль не минав. Казав Мордехай, що й тварина повинна перепочити. Спочатку виніс стільчик. Сорочка з вицвілим коміром і витерта до залисин камізелька, об яку Мордехай витирав руки, — одяг для порання вдома. Коли вибирався продавати товар, то одягав іншу сорочку та іншу камізельку й також брав із собою сюртук, залежно від погоди. До синагоги одягався в білосніжну сорочку, яку виварювала в розчиненому милі прачка. Раз на місяць вона приходила до Блондерів, особливо після того, як захворіла Естер Двора. Разом із Мордехаєвими сорочками прали постільну білизну й фіранки. Раз на місяць у Блондерів пахло лоскотливим милом. З відчинених дверей запах клубочився вулицею. Тепер, після смерті дружини, старий Блондер кожного ранку доїв козу. Він поглянув угору, а потім підійшов до кози, погладив її наївну мордочку, наче вибачаючись за припізнення. Козяче вим’я розпирало молоко. Мордехай закотив рукави.

«Шає, сину», — гукнув Мордехай із закинутим на шию рушником. Він стояв посеред двору, чекаючи на синову допомогу.

Син підняв із землі приготовлену для цього випадку мидничку з водою. Мордехай змив праву, а потім ліву руку, так, як миють перед молитвою й Шабесом. Обтер рушником. Сидячи на маленькому стільчику, обмивав теплою водою, нагрітою від рання в мидничці, козине вим’я й довгі, як пальці, цицьки. Подоївши, перецідив через марлю, бо в молоко встигла потрапити дрібна мушва. Налив у склянку й подав Шає. Син, що не раз голодував у Кракові, бо всіляке трапляється у великому місті, тамував свій минулий і майбутній голод жирним козячим молоком. Шає пив так спрагло, що не помітив, як молоко потекло по бороді й по сорочці. Тепер Мордехай поливав на синові руки воду.

Коза щасливо пощипувала траву, літали з космічною швидкістю перламутрові мухи, гуділи джмелі, а налетілі нізвідки хмарки кинули тінь на Блондерів двір.

Майже одночасно листоноші в Чорткові та Городку несли за адресою листи з Академії мистецтв про призначення стипендії у Франції. Шає бачив, що листоноша появився на їхній вуличці — зблиснув лискучий дашок на його фірмовому кашкеті. А в Городку Берта, лежачи на животі, розглядала свої малюнки, коли батько, який сам завжди приймав від листоноші пошту, покликав дочку. Для обох — Шає і Берти — це було останнє літо, пережите в домах свого дитинства. Вони ходили знайомими вуличками, бачилися з багатьма людьми, яких ніколи більше в житті, так само як і своїх рідних, не побачать. Бо ніщо з ними не повториться.

Пізніше, у Франції, Саша згадає залишену в Кракові картину «Водоноша в Чорткові» і відчує в голодному шлунку тепле козяче молоко. Він витирає підборіддя, поки що батько підсміхається й каже до нього:

«Шає, ти не змінився. Усе — як завжди».

2 квітня 1942 року, в перший день Пасоверу, Мордехай Блондер у натовпі першої партії, яку вивели з чортківського ґетто, йшов Колійовою. Йшли ті, кому не вдалося відкупитися в юденрату і хто потрапив у перші списки. Мордехай стояв у п’ятій шерензі. Праворуч від нього — софер, переписувач Тори, Еліяш, а ліворуч — продавець лимонів і помаранчів Шімшале. Шімшале знали через його вислів: «Єврей купує лимон і помаранчі тоді, коли захворіє або бачить, що овоч підгнив». Найбільше він чекав на свято Суккот, бо тоді Шімшале розпродував усі гнилі цитрини. Мордехай хотів побачити сина Фішеля, але Фішель був уже кілька днів на роботах у Ягільниці. Повернувшись до ґетто, хтось переказав, що Мордехая відправили першим транспортом до Белжця. Ідучи в колоні, Мордехай хотів зачепитися поглядом за щось. Ось мури фортеці, а за нею на природній терасі приклеєні до високого пагорба хати. Ні, ні — якщо б ризикнути й побігти у напрямку фортеці. «Швидка куля, — розмірковує Мордехай, — точно положить мене в болото розкислої вулиці». Або, якщо він добіжить, то, потрапивши всередину фортеці, враз потрібно прикинутися польовою мишею або мурахою. А хіба він зможе? На плечах висять важкі сімдесят років, під чорним сюртуком — вовняний светр, на ногах виміняні чужі, на два розміри більші, розлізлі чоботи. «Ось — продавець взуття, — продовжував говорити сам із собою Мордехай, — йде вулицями міста в подертих чужих чоботах». «Такого світ не видів!» — сказав собі старий Блондер, думаючи про чоботи. Колійова в одному місці скрутила ліворуч. Коли вдалині показався двірець, з якого більшість із цього натовпу не раз їхала до Тернополя чи Станиславова, Мордехай зрозумів, що їх ведуть на станцію. Страх, який опанував гебреями, помалу потахав. Це означало, що не на розстріл, який влаштували в Чорному лісі в липні 1941.

Софер Еліяш — особа знана кожному чортківському гебреєві. Каліграф, переписувач сувоїв Мойсеєвого п’ятикнижжя, а також кетуби й ґети. У домі багатьох чортківських гебреїв на стінах висіли переписані рукою Еліяша й оздоблені рослинними орнаментами молитви. А що казати про кетуби — шлюбні угоди? Майже кожна чортківська гебрейка тримала у своїй скрині Еліяшеву каліграфію, прописану гусячим пером і залиту чорнилом на спеціальному ватманському папері. Хто ж не знав Еліяша? Для дружини, блаженної пам’яті Естер Двори, Еліяшевою рукою було виписано кетубу.

Посередині дороги розверталася військова вантажівка. Колону євреїв зупинили.

Еліяш, віддихавшись, запитав Мордехая: «Ви давно їхали поїздом, пане Блондер?»

«Давно», — і Мордехай, тремтячи від холоду, втягнув шию в комір сюртука.

«Я чув, що повезуть до Великих Бірок».

«А що там?»

«Будівництво, — і переписувач Тори по-дитячому зітхнув, — летовища».

Він розпочав молитву, порушивши одне правило — завжди промовляти її, повернувшись обличчям до Єрусалима. «Їтґадал веїтґаддаш шмех рабба», — почув Мордехай перші слова каддішу — і собі повторив їх за Еліяшем. За ними повторив молитву продавець лимонів Шімшале. Від народження Еліяш, Мордехай і Шімшале знали, що сонце викочується з-за пагорба, з-над Горішньої Вигнанки. Знали-знали, але хто б їм дозволив повернути свої голови на схід?

Було це 15 Нісана за юдейським календарем.