Вічний календар

3

Штаб п’ятнадцятого корпусу дев’ятнадцятої дивізії Османської імперії з основними підрозділами зайняв лінію оборони біля Бережан. На початку травня по Язловецькій дорозі в напрямку Митниці сунуло три роти — дві піхотні й одна артилерійська. За ними їхали санітарна підвода та три польові кухні. В кінці маршової колони плентався рядовий Кюбат. Він роздивлявся на всі боки, незлобиво підганяючи мулів, що тягнули його двоколку. Неперервні дощі розквасили польові шляхи, мули застрягали у в’язкому болоті, насилу витягуючи вгрузлі колеса. На новому місці Кюбат устиг помітити інші кольори неба й землі, не такі, до яких він звик в околицях Перґамону в Малій Азії, звідки походив. До мобілізації він, селянський син, випасав отари овець у передгір’ях свого села, з цього й годувався. Був одружений і тішився двійком дітей. У перші дні війни Кюбатів річник мобілізували, і він потрапив до піхотного полку. В бою під Салоніками Кюбата поранили. Сподівався, що його комісують, але лікарська комісія визнала його ще цілком придатним для служби. Після переформування поріділого після боїв полку Кюбата перевели до відділу польових кухонь. У складі нової частини він потрапив до Белграда, а далі — на митницьку дорогу. Підрозділ кухонь, у якому Кюбата призначили старшим, замикали Гусейн із Афиону і Велі з Кониї. Гусейн і Велі — новобранці-резервісти. Командування фронту на язловецькому відтинку вирішило висунути малу групу новоприбулих турків на передову. Їм належало зайняти другу лінію оборони разом із австрійськими підрозділами, укомплектованими чехами, словаками й русинами. Перші підрозділи, діставшись Язлівця, переночували в наметах. Наступного дня, поснідавши, вирушили до передових позицій. В австрійських шанцях на них чекали ті, хто пережив люті холоди зимових місяців на межі 1915 й 1916 років. Австрійці вирішили замінити деякі свої частини на турецькі. Солдати та офіцери на фронтових позиціях перехворіли тифом, а навесні — щойно пробилися перші паростки трави з лободою — дизентерією. Доводилося відправляти на лікування цілі роти. Командири турецьких підрозділів висловлювали побоювання перед союзниками, що зміна клімату й харчування може позначитися на боєздатності турецьких частин, однак ситуація на Східному фронті вимагала поповнення. Турки одразу потрапили під затяжні дощі і проливні весняні зливи. І, хоч у Галичині весни од травня переважно теплі, але цього, 1916 року, дощило. Вояки всіх армій, що зійшлися тут воювати, місили болото. У шанцях було сиро й мокро. Нерідко вечорами та поночі від безперервних дощів ставало зимно, тому після теплих адріатичних вітрів, що обвівали пасма кам’янистих гір навколо Салонік, чорні від пилу й бронзові від південного сонця турецькі вояки, не призвичаєні до холоду, мерзли… Їх перевезли транспортними військовими потягами спочатку до Белграда. Там замінили турецькі мідні банячки на австрійські казанки, а в Земуні, околиці Белграда, з австрійських продовольчих складів рядовим та сержантам видали баранину, жир, картоплю, сигарети й чай. Офіцерам додатково — вино й каву. Особовий склад дивізії посадили у вагони, провіант повантажили, до потяга підчепили кілька відкритих платформ для гармат і похідних кухонь. У спеціальні вагони загнали мулів і коней — офіцерських, кавалерійських і призначених для господарських допоміжних робіт. Тоді ж Кюбата разом із резервістами Гусейном і Валі призначили доглядати за тваринами. Протягом усього шляху, під час перечікувань на залізничних станціях, Кюбат із товаришами стежили, щоби в жолобах вистачало вівса та заготовленої на дорогу соломи, вичищали гімнюхи. Якщо ешелон із якоїсь причини затримували на добу чи дві, то виводили коней на водопій. Кюбат металевою щіткою зішкрібав залежані кінські боки, а Гусейн і Велі їх мили. Кюбат, не чекаючи командирських розпоряджень, вибрав собі двох мулів, яких особливо обходжав. Він так і сказав резервістам, що ці мули — його. З Белграда доїхали до Нового Саду, а потім до Суботіци. Звідти повернули на Будапешт. За Будапештом у багатьох вояків турецького війська було відчуття незрозумілого петляння європейськими залізницями. До тих, хто повоював у Греції, долучили новобранців, зібраних із усієї Османської імперії. Необстріляні розпитували в досвідчених про війну, а ті, хто повоював, — цікавилися, чи на вулицях Стамбула продають кумпір. Коли їм відповідали ствердно, то одні допитувалися далі про бьорек, а інші — про кокореч. Від споминів про смачні наїдки прибувала слина й підсмоктувало у шлунках. Турецькі дивізії прибували до Галичини. Насамперед до Львова. Звідти, минаючи малі станції — Ходорів, Рогатин, Підвисоке, — наближалися до фронту. Де і як пролягає лінія того фронту, не знали ще ні турецькі командири, ні вояки, які з теплих мадярських рівнин, захищених зеленим хребтом Карпат, потрапили до продутих вітрами галицьких країв. У середині серпня, після короткого карантину й перепочинку, дев’ятнадцяту дивізію, що ввійшла до складу армії графа Фелікса фон Ботера, спішно направили на фронт. Кілька місяців поспіль лінія фронту прогиналася то в один, то в інший бік. Втрати супротивників — убитими й полоненими — із кожним днем зростали. Навесні почала назрівати напруга чогось невідворотного. Штаби армії Ботера і п’ятнадцятого корпусу, узгодивши місця для турецького війська, першим направили на язловецький напрямок шістдесят другий полк, хоча основні сили турків залишалися вздовж Золотої Липи. З кожним кілометром, що наближав дивізію, полк, чоту та кожного вояка до місця бойових дій, солдат опосідала нудьга, у них закисали обвітрені очі, боліли зуби й нападала на ешелон срачка. Мимо пропливали банатські рівнини й мадярські передгір’я. По всьому шляху, де б не затримувався турецький ешелон, засмаглі вояки зазнавали перших звитяг від пильної уваги місцевого жіноцтва. Спраглі любові вдови, заміжні жінки чи молоді, вирослі за війну дівчата, ішли до вагонів. Вони приходили на станції продавати молоко, сир, кукурудзу, вино і приносили в очах нерозраджену тугу, роздивляючись випнуті розпірки на галіфе, оброслі волоссям обличчя й волохаті руки. Втягували запах чоловічого поту, який упереміш із запахом непраного сукна й білизни, немитих тіл, збуджував особливо хтивих. Сербки й мадярки, не розуміючи ані слова по-турецьки, реготали з вояками біля вагонів. Цих чужих чоловіків, що долею випадку прибули на станцію, вони ніколи більше на бачитимуть. Ніколи! Але в тисячах цих випадковостей, у нестримному бажанні протилежної статі, у тузі за теплом людського тіла забувалася війна — і щоразу коханців накривала тінь райського дерева. Від мимовільних, випадкових, гріховних зв’язків через дев’ять місяців у якомусь сербському чи мадярському містечку з’явиться дитя, зачате під перестук коліс залізничних ешелонів, від батьків, що своєю мовою прошепотіли млосні слова, поспішно розстібаючи розпірки солдатських галіфе й задираючи до живота спідницí.

Першим залишить Язлівець полк майора Назрі-бея. Полковник Якуп Шевкі покличе майора до штабу в будинок Минаса Сириновича. Будинок шістнадцятого століття пережив війни, напади, направи та різних власників і зберігся в доброму стані завдяки особливому камінню. У ті часи вірменські майстри вибирали камінь на слух: надлупають із перших пластів і прикладають до вух. Під час брусилівського прориву велика бомба проб’є дах і вибух рознесе стіни. На місці будинку утвориться велика вирва й залишиться згарище. Трапиться це приблизно через півтора місяця після нальоту на місто «Іллі Муромця». А поки що полковник Шевкі уточнить із майором місце розташування Назрі-беєвого підрозділу й віддасть наказ вирушати до другої лінії оборони на полях перед Митницею. Майор Назрі-бей був прямим нащадком Івана Баревича. Історія, очевидно, виглядає невірогідною й заплутаною: три століття тому Іван Баревич залишив Язлівці після штурму фортеці й виїхав зі своєю сестрою Варварою, її чоловіком Мурзою та їхніми дітьми до Волощини. Далі Іванові сліди губляться. Бо якщо Варварина родина за три тижні дісталася Стамбула й там осіла, то Іван після Волощини, опинившись на Балканах, якийсь час перебув у Белграді, потім у Сараєво, палацовому місті, одружившись тут із дочкою місцевого бея, а за якийсь час залишив Сараєво й перебрався до Стамбула. Прибувши до міста над Босфором, він узявся розшукувати родину сестри, однак на той час Варвара при третіх пологах померла, а Мурза, одружившись удруге, зайнявся торгівлею й виїхав до Дамаска з молодою дружиною та дітьми від першого шлюбу. Майор Назрі-бей був шостим поколінням від Гриця Баревича, у його жилах текла українська, турецька, боснійська, грецька й болгарська кров. У всіх поколіннях Назрі-бея чоловіча й жіноча лінії перепліталися, наче водорості в Мармуровому морі. Зрештою, як і в кожного третього мешканця Османської імперії — країни солдатів та полонених.

У Язлівцях турецькі солдати в уніформі кольору прибережної глини, у якій талапаються після дощу качки, зустрілися з австрійськими. Австрійці з цікавістю розглядали союзників. У містечку громадилися склади провіанту і зброї, купчилися санітарні підводи біля колишнього будинку магістрату, а тепер військового лазарету. Місцеві не почувалися в повній безпеці, бо знали, що росіяни стоять за кілька кілометрів і будь-коли можуть ударити по стратегічному місцю, яким тепер були Язлівці. Розвідувальні літаки росіян перелітали лінію фронту, фотографуючи розташування військ супротивника та тилові об’єкти. Побачивши дивне військо, яке похідним маршем сходило з пагорба, першими заговорили між собою артилеристи польової артилерії. Вони розвантажували з підводи снаряди й хотіли встигнути до сутінків. Коли перша колона вояків Назрі-бея порівнялася з артилерійським складом, троє чехів із полку польової артилерії зупинилися, щоб роздивитися чудних прибульців.

«Дивіться, дивіться», — сказав до товаришів фоєрверкер Отокар Прохаска.

Турки понуро проходили повз товаришів Прохаски — Кржегкого і Жижалу. Вимучені тривалим маршем, дощем і зміною клімату, вони пройшли мимо складів. Це був піхотний полк. Зупинилися вояки біля фортеці, де їхній командир наказав виставляти намети. А сам пішов шукати турецький штаб полковника Шевкі, щоб доповісти про прибуття. Штабісти двома автомобілями приїхали на кілька днів швидше для узгодження дій із австрійцями. Назрі-бей знайшов будинок Сириновича й доповів полковникові, який уже зачекався, про прибуття батальйону.

Прохаска, Кржегкий і Жижала вивантажили снаряди й передали склад вартовому з їхнього полку. А самі з цікавості підійшли поближче до турецьких наметів і підслухали розмову.

«Bu hangi ülke?»[2] — скидаючи черевики, запитав Агмет із Боснії. Молодому солдату нове військове взуття під час переходу натерло праву ногу вище п’яти. Він стояв босий у мокрій траві, гасячи пекучий біль здертої шкіри.

«İmparatorluğun sınırı»[3], — позіхнув башчавуш.

Небо затягнуло синіми хмарами, і в повітрі запахло зеленим дощем.

До ранку проспавши під монотонне серцебиття дощу, турки прокинулися від гарматних пострілів. Війна була поруч.

Назрі-бей наказав Кюбатові разом із підлеглими залишатися в Язлівцях до того часу, поки не вирішиться питання з харчуванням підрозділу. Інтендантська служба шукала приміщення для кухні, аби звідти розвозити до шанців обіди. Імам наполягав на дотриманні мусульманських приписів щодо їжі, навіть на війні

Кюбат побачив, що австрійський офіцер вів кудись два десятки жінок, дівчат і стариків — у тому ж напрямку, куди пішли турки. Це були мобілізовані для копання шанців та мощення доріг мешканці Язлівця. Огинаючи порослий лісом високий пагорб, група цивільних, спускаючись униз, побачила турецький полк на краю дороги — вояки поливали сечею мокру траву. Одні закінчили й поверталися в шеренги, інші — стрясали останні краплі зі своїх членів, задоволено шваркочучи. Коли цивільні порівнялися з місцем, де перед тим справляли нужду турки, уздовж дороги ще шипіло шумовиння жовтої сечі.

У середині травня дощі припинилися. Польові дороги вкрилися пилом. Зазеленіла й розквітла земля. Оголені у квітні береги річок і потічків покрилися жовтизною кульбаб, соковитими кольорами різнотрав’я. Благословенна весна прийшла на цю землю, висушивши вологі шанці та звеселивши втомлений війною люд.

За місяць турки обжилися — до них звикли австрійські вояки, придивилися язловецькі містяни, дивуючись набожності визнавців ісламу.

Російська розвідка підтвердила здогади про прибуття турків.

У штабі 7-ої армії генерала Щербачова готували мапи фортифікаційних оборонних укріплень, які доведеться під час наступу долати піхоті. Помічник начальника інженерної служби армії полковник Полянський вивчав розвідувальні звіти й малював на мапах оборонні ряди, артилерійські батареї. Він позначав фронти, які обороняли німці чи австро-угорці. Авіаційна розвідка російської армії щодня облітала позиції супротивника, хоча те саме чинили німці з австрійцями. Нерідко в небі зав’язувалися авіаційні бої. Росіяни готувалися до наступальної операції: до Чорткова прибувало поповнення, гармати, авіація, санітарні потяги. Скупчення військ у Чорткові та околицях відзначали австрійські пілоти, яким із висоти пташиного польоту було видно найдрібніші деталі. Піхота й кавалерія, похідними маршами долаючи кілометри польових доріг, наближалися до Митниці. В австрійському Генеральному штабі гадали — чи це не обманний маневр. На початку квітня розвідка доповіла про прибуття Туркестанської дивізії, якою командував сам брат царя, великий князь Міхаіл Алєксандровіч. А російські летуни якогось дня помітили біля Язлівець куряву. Вони щодень облітали позиції австрійців від Бучача і Трибухівців до Язловець і Митниці. Протягом тривалого часу прориті ряди оборонних шанців та укріплень готувалися до затяжної оборони. Російський льотчик авіаційного полку поручник князь Франтенберґ, кружляючи над Язлівцями, помітив розтягнуту жирну смугу пилюги. Звалившись на праве крило, у яке вдарили рвучкі потоки повітря, знизився. У густій куряві помітив піхотинців. Таких військ йому ще не доводилося бачити. Брунатно-коричнева форма, а на головах пілотки, складені, наче листки капусти. Літак, видно, наполохав ці дивні війська, бо з землі зчинилася стрілянина. Франтенберґ, пролетівши над головами, узяв рвучко вгору в напрямку Митниці. Глипнув ще раз униз — помітив військовий автомобіль, за яким плелася роздмухана жовтява курява. Автомобіль із Язлівця мчав до передових австрійських позицій. Про побачене переміщення князь доповів у штабі армії. З його слів зробили висновок, що супротивник перекидає додаткові сили. Але звідки й кого — треба ще з’ясовувати. В автомобілі, про який також доповів поручник, їхав на інспекцію до майора Назрі-бея сам Енвер-паша. Якби Франтенберґ знав, який шанс покрити себе вічною військовою славою він проґавив, то розвернув би літак і промчав би ще раз над автомобілем, вистрілюючи все до останньої кулі…

У березні 1916 до управління коменданта залізничної станції «Чортків» надійшла телеграма про прибуття спеціального потяга з двома літаками «Ілля Муромець». Ешелон прибував із Вінниці. У штабі 7-ої армії вирішили розмістити бомбардувальники поближче до лінії фронту. Вибрали місце біля залізничної станції в Ягільниці, куди можна було підвезти платформи з літаками та безпечно розвантажити. Інженерна рота швиденько підготувала летовище для «Муромців». Цим займався у штабі Щербачова військовий інженер, підполковник Алєксандр Версе. На початку квітня до чортківської залізничної станції прибув військовий ешелон із двома завантаженими на платформи літаками «Ілля Муромець». Один літак займав дві платформи. Довгі біпланерні крила, фюзеляж, чотири мотори, шасі розвантажили, перевезли до летовища й там склали. Авіаційна ескадрилья Франтенберґа поповнилася двома величезними «Муромцями». Прибуття до Чорткова потужних машин росіяни намагалися приховати, бо використовували «Муромців» для бомбардування під час наступу.

На початку травня волохатий гул розполохав Митницю. Отець Феліштан помітив, як величезний літак — таких він ніколи не бачив, втрачаючи висоту, летів до Ставища, наче поранений птах. Парох вибрався на дзвіницю. Звідти було видно блискучу смужку Джуринки й пологі пасовища. Гул наростав. Літак розвернувся і знову описав коло над церквою і дзвіницею. Те, що побачив о. Феліштан, руйнувало його уяву. Звичайно, виписуючи газети зі Львова перед війною, бачив різноманітні фото військових літаків, але те, що пролетіло щойно над його головою, вражало. Навіть пес утік із обори. Феліштан на мить завмер на дзвіниці. Повернув голову, ще не зовсім розуміючи побачене. У дверях хати стояла бліда їмосць Катерина й шукала очима чоловіка. «Іллю Муромця» з другої спроби посадили на пасовище на Ставищах. Першим тоді прийшов під дзвіницю Попідлідвзеленікукурудзи. Присів на сходи й чекав на пароха. Попідлідвзеленікукурудзи хотів побалакати. «Може, панотець знають, що то до нас прилетіло?» — сказав він уголос. У вікні парохового дому хтось відслонив фіранку. Попідлідвзеленікукурудзи побачив червоний цвіт мушкательки, але фіранкою шарпнули — і вазон знову заховався від брехуна. «Прошу отця, — підсміювався, — сказати, бо люди перепуджені». Удруге ті величезні літаки напудили о. Феліштана, коли, тримаючись за шнурок дзвону, він спостерігав за боєм у митницькому небі. «Господи, — молився Феліштан, — війна вже перенеслася на небо». Перед обідом почали завивати авіаційні мотори. Літак, зауважив парох, вилетів із‑за великого пагорба, з боку Ягільниці, у напрямку Язлівців. Велика тінь проплила над дзвіницею. Феліштан зійшов униз і рушив у садок — приглядатися після зими до дерев. Більшість стовбурів за два роки війни була посічена кулями і шрапнеллю. Найбільше отець шкодував кількох деревець балканської айви, привезених Шипракевичем перед війною. За бриджем у Коритовських почув про поїздку агронома по чергову партію розсади тютюну. Відтак Феліштан відклав свої карти й солодким голосом попросив привезти кілька деревець айви. Того разу Феліціян спроваджував Шипракевича по розсаду до Нового Саду. Купувати й висаджувати дерева було одним із отцевих вибадів. Прочитавши про айвові дерева в «Сільському господарі», він радився зі Степаном Шипракевичем про те, чи можна було би плекати айву в Митниці. Шипракевич сказав, що хоч зими в нас трапляються люті, айву можна садити. «Спробуйте пообмотувати стовбури, — порадив, — стирками».

«Ілля Муромець» кружляв над Язлівцями. Екіпажеві капітана Панкратьєва у складі підпоручника Павлова, унтер-офіцера Фьодорова й моториста Ушакова довелося кілька разів пролітати над містечком, фотографуючи розташування ворожого запілля. Коли Панкратьєв звалювався на крило, щоби фотограф зміг зробити точні знімки, смужка Стрипи сліпила очі й зникала в густих яскраво-зелених лісах. Заходячи втретє над Язлівцем, Панкратьєв побачив щось схоже на колію. Він наказав Ушакову принести карту. Це була найновіша секретна карта штабу 7-ої армії, поновлювана картографами щоразу після рапортів авіаторів та аерозйомок. Ушаков покинув свого кулемета і пройшов довгим фюзеляжем до кабіни пілота. У небі не було ні німецьких «Альбатросів», ні австрійських «Фоккерів», але про всяк випадок, місце Ушакова зайняв Фьодоров. Ушаков приніс карту і став поруч із Панкратьєвим. Унтер-офіцерові в заскленій кабіні пілота відкривалася широка панорама неба й землі. Командир літака вирівняв машину. «Муромцем» трясло, літак долав сильні повітряні потоки і впевнено летів углиб ворожої території. На карті, принесеній Ушаковим, не було позначено колії. Панкратьєв вирішив, ризикуючи, упевнитися, що колія насправді існує. Ніким із російських авіаторів не зауважену польову залізницю активно використовували: до Язловецьких складів підвозили боєприпаси. Від побаченого Панкратьєв закричав. Щойно сфотографували, літак розвернувся. Два «Фоккери» наздогнали Панкратьєва за лінією фронту. Австрійські пілоти атакували росіян у небі над Митницею тоді, коли о. Феліштан виходив із садка з тяжким серцем: тільки на одному айвовому дереві цієї весни пробився до життя червоний цвіт. «Решту понівечених, — заспокоював себе Феліштан, — викорчує Попідлідвзеленікукурудзи». Пронизливий гул чотирьох потужних моторів захлинався в повітрі, наче астматик. За деякий час біля Ставища бухнуло, аж затряслася під ногами земля. Високий стовп чорного диму виднівся на віддалі кількох кілометрів. Згодом росіяни забрали вщент згорілий фюзеляж і поховали обгорілі трупи летунів на митницькому цвинтарі.

Перед Улашківським ярмарком кожного року очікували на появу святого Івана. За переказами Предтеча мав би з’явитися зі сталактитової печери і спопелити вогняним дощем усе навколо. У монастирі отців Василіян ченці щороку готувалися до зустрічі святого. Чутки, якими страхали дітей за непослух, кружляли, як птахи над Митницею, Язлівцями, Бучачем і Чортковом. Кожен, хто приїжджав у той час до Улашковець, наражався на складний вибір: зупиняючись перед в’їздом до містечка на роздоріжжі, мусив вибрати, якою дорогою продовжити свій шлях. Одна вела просто на ярмарковий майдан, до завчасно збудованих дерев’яних рядів, складів і будки мандрівного цирку. Друга — праворуч, просто до монастиря Василіян. Вони піклувалися печерою, з якої мав би з’явитися святий. Поки торговці довозили крам, а селяни вичищали свої халупи для винайму під час ярмарку, обома дорогами вдень і вночі їхали й ішли сотні людей. Каліки звертали праворуч. Прилаштовувалися хто як міг біля скелі над Серетом. Там просили милостиню й чекали появи Івана Предтечі. За якийсь час із найближчих кущів поширювався сморід від немитих людських тіл, загноєнь і екскрементів. Щойно закінчиться празникова неділя, каліки переберуться на ярмарок, відлякуючи своїм виглядом і запахом. У протилежному кінці Улашковець, якщо звернути з роздоріжжя ліворуч, ще задовго до основних торгових рядів, мостилися місцеві селяни, продаючи курячі, гусячі й качачі яйця. Біля гуцулів-кушнірів із овечими вичинками й вовняними коцами тулилися волоські цигани-ковалі. Їх — чорних і волохатих — побоювалися навіть злодії. На оболонях, за торговими рядами, продавали коней, рогату худобу, невеликі отари овець та кіз. Коней переганяли навіть із кавказької Росії — їх потім величезними партіями купували військові та великі землевласники. Коровами цікавилися управителі фільварків і селяни. З’їжджалися ресторани, але дехто з заможних брав із собою кухарів і челядь. Зупинялися в добротних хатах. Два тижні ярмарок гудів, реготав, лементував, скиглив, іржав, блеяв, купував і продавав. Знаходилося місце й циркачам поміж торговими рядами, вони ставили будку для продажу квитків і розгортали шапіто. Прибували, звичайно, і злодії. Випереджав їх комісар чортківського Староства з відділом жандармерії. Жандарми з’являлися за день до початку ярмаркування, а від’їжджали наприкінці — по обіді, коли каліки, кульгаючи, залишали містечко, а п’яні циркачі ладували на свої вози брезентове шапіто. Про те, що до Улашковець з’їжджаються найславніші злодії з усього краю, з-за кордону й навколишніх міст, знали жандарми, власники маєтків, орендарі, циркачі, селяни й каліки — знали й побоювалися. А як можна розпізнати злодія? А ніяк. Хіба ті ось у добротних убраннях, білих сорочках під краватку й капелюхах, що торгуються з перевізниками на ягільницькій станції, — злодії? Каліки, очікуючи, хто б їх задурно підібрав до Улашковець, бо пішки не хотілося, здогадувалися, що елегантно вбрані пани, від яких пахне кольонською водою і яким спішно потрібно на ярмарок — злодії. Вервиці возів і бричок, одна за одною, везли на ярмарок чортківських, тернопільських, львівських, варшавських і навіть київських злодіїв. Чортківські ж почувалися господарями: у переддень доїхали на возі з цирковими артистами.

В оголошеннях, опублікованих у кількох газетах на останній сторінці, цирк сповіщав про особливі атракції — жінку з планети Марс, дресированих псів, мавпу, двох клоунів і канатохідця. Клопотів власникам цирку — клоунові Бім-Бому й карлиці Марґарет, яка зображала під час вистав жінку з Марса, вистарчало. Бім-Бом цілий день ходив за кимось із дирекції ярмарку, вимолюючи місце, де можна було б розкласти шапіто. Він запевняв, що звірі здорові й що під час вистави нічого не трапиться. «Присягаюся, що наш цирк безпечний, ясновельможний пане», — дріботів біля урядника Бім-Бом. Нарешті, коли місце для цирку знайшлося, Марґарет винесла на спині стіл, накрила минулорічною афішею й почала продавати квитки. Чоловіча частина цирку, клоуни й канатоходець тим часом встановлювали високі жердини, натягували брезент. Якщо починали роботу зранку, то до вечора місце для вистав було готове. Карлиця вишукувала для псів дешеві курячі шлунки й качачі голови, а для білолобого капуцина — вишні, буряки і яблука. Перед ярмарковими виступами звірів починали годувати краще. Під час переїздів пси скавчали від голоду, а мавпа забивалася в куток клітки й агресивно кидалася на ловців ґав. В Улашківцях Бім-Бом виділив Марґарет додаткові гроші. Тепер щодня собаки їли м’ясо, а в капуциновій клітці валялися купи підгнилих овочів.

Ярмарок 1912 року розпочався з того, що спіймали волоського цигана, який серед білого дня викрав породисту сорокату кобилу. Гурма циганських жінок і дітей проклинала жандармів, що везли арештанта до Чорткова. Називали їх найбруднішими словами, грозили звести зі світу їх та їхні родини. Злодіям рейвах із циганами був дуже до речі. Вони вже крутилися біля столу карлиці. Заглядали до клітки капуцина й нишпорили очима за потенційними жертвами. Циркові актори переодягалися за шапіто. Там, де була їхня вбиральня, тримали клітки з псами й мавпою, а у скринях — цирковий одяг і реквізит. Украдене, домовившись із Бім-Бомом, чортківські злодії вирішили переховувати у скринях. Клітка з мавпою і дресировані циркові пси — найкраща запорука безпеки. Який жандарм полізе до скрині, на якій у клітці сидить дурна мавпа?

З Митниці польовими дорогами добиралися бричками до Улашковець Феліціян Коритовський, Данило Баревич і о. Феліштан. Коритовський із Шипракевичем, Феліштан з Попідлідвзеленікукурудзи. Баревич — сам. Селяни — возами або пішки. З початком липня настали спекотні дні, тому всі поспішали дістатися на ярмарок завчасно.

Феліціян Коритовський виїхав із Шипракевичем удосвіта. Гелена залишалася з новонародженим хлопчиком, зі служницями й Мицьом на кілька днів сама. Пологи для Коритовської минули легко, але новонароджений малюк важив півтора кілограми. Хлопчик був кволий. Між лопатками проглядався конус молодого місяця, що в майбутньому виявиться горбом. Через кілька днів після пологів Гелена на тілі сина не знайде жодного ґанджу, хоча уважно приглядатиметься. Головне, що руки й ноги з усіма п’ятьма пальцями й очі на місці. Невеличкий рожевий паросток поміж худими ніжками сина був запорукою продовження роду Коритовських-Волянських. З цим усвідомленням щасливий батько новонародженого чимдуж їхав укласти комерційні угоди під майбутній врожай пшениці й тютюну з єврейськими перекупниками. Частину тютюнового врожаю з митницького фільварку збували Лянцкоронському, але єврейські купці пропонували на майбутній рік кращу ціну. До того ж, ярмарок був доброю нагодою зустрітися з сусідами й родичами. Агроном Шипракевич після ярмарку обмірковуватиме, на скількох морґах садити тютюнову розсаду та скільки її купити на Буковині. Потім із розмови з одним перекупником з’ясується, що тютюн великими партіями наступного року закуповуватимуть тютюнові фабрики, бо господарський відділ військового міністерства збільшить закупівлю сигарет. Інший перекупник розкаже Коритовському, що наступного року зросте в ціні горох, який у великих кількостях уже й зараз закуповує Німеччина для консервів зі свинини.

Леопольд Козєбродський після відвідин дому Бенціровської спізнився на один день і пошкодував, що не бачив арешту конокрада. Козєбродський любив циганський феєрверк під час ярмарку, на який зглядалися сотні людей. Кожного року цигани в Улашківцях щось крали. Шумовиння галасу, рейвах, плачі і прокльони подобалися графові, як сигари, жінки та карти. Про цьогорічну пригоду Леопольдові переповів за обідом Феліціян Коритовський. Картярний напарник і сусід із Малих Заліщиків — про свою ніч із Сарою Роботнік у домі Бенціровської. Згадка Сариного імені викликала в Коритовського короткочасну неприязнь до Леопольда, але він опанував себе. Зрештою, прив’язаність до Сари — давно минула історія. Так, так давно минула… але згадка про неї все одно миттю різонула серце…

«Ти бачив її зелене серце?» — запитався Феліціян.

«Яке?» — здивувався Леопольд.

І Феліціян зрозумів, що зелене серце Сари заросло шкірою.

«Знаєш, дуже люблю цей ярмарок», — щиро зізнався Леопольд.

«Чому?» — запитав Феліціян і подивився на Леопольдове лице, обмащене тлущем гусячої печінки.

«Ну можна… — Леопольд на виделці підніс до рота брунатний шматок, із якого звисала смужка цибулі, — заїхати до Бенціровської. Моя Доброхна нізащо не здогадається».

Він ковтнув печінку й потягнувся до синього келішка з горілкою.

Приплив миттєвої ненависті у Феліціяна минув. Вони продовжили неспішно ділитися новинами, сидячи у великій корчмі, яку винайняла віденська ресторація.

«Бачив твого Баревича», — сказав Козєбродський.

«І він тут?» — удавано здивувався Феліціян, хоча дорогою до Ягільниці минав бричку Баревича, але прикинувся, що згадка про Данила його не обходить.

«А де йому бути? — весело перепитав Леопольд. — Нині до Улашковець з’їхався цілий світ».

«Кажуть, — поділився новиною Феліціян, — що цього року тут зібралися всі славні злодії з Варшави й Чорткова».

«То ще буде забава!» — легковажно вигукнув Козєбродський, якого ніколи в житті не обкрадали злодії. Одного разу на чортківському двірці він відчув у кишені чиюсь руку, але сполохав злодія. Тлустого гаманця той витягнути не встиг. Козєбродський запитав наприкінці обіду, коли хреститимуть новонародженого. Феліціян сказав, що після Улашківського ярмарку, у костелі святого Станислава в Чорткові. А про те, що дитина квола, промовчав, відганяючи від себе неприємні думки. Не хотів навіть згадувати, що знайдеться де-небудь на тільці сина якийсь ґандж родового прокляття Волянських.

Данило Баревич справді стояв на узбіччі, коли мимо промчала бричка Коритовського. Напившись зранку молока, Данило на півдорозі відчув сечовий міхур, у якому зібралося чимало рідини. Зупинився біля ліщинового гаю й зайшов у зарóслі кропивою кущі. Жовто-білі китиці достиглого цвіту на вершках високих і жилавих стовбурів розносили навкруги гіркуватий запах. Данило необережно зачепив долонею волохаті листки. За мить на правій руці з’явилися червоні пухирі. Рука почала свербіти. В Улашківцях купив горня овечого лою й помастив уражену руку. Наступного дня пухирі зменшилися, але сверблячка не припинилася. Анна з Настею мали приїхати на ярмарок останнього дня разом із Баревичевими форналями, коли Данило прикупить для розплоду дві пари цугових коней із Кавказу.

Попідлідвзеленікукурудзи штовхав калік, пробираючись із о. Феліштаном до печери святого Івана. На їхньому шляху нещасних траплялося стільки, що можна було подумати, що на цій землі живуть самі каліки. Звідки їх вороняча зграя злетілася до монастиря Василіян — невідомо. Дорогу загороджували селянські вози. Вони хаотично ставали навколо головного місця паломництва, утворюючи в лабіринтові поміж хурами стежки, якими можна було дійти до печери, церкви й монастиря. Простору було так мало, що люди, штовхаючи одне одного, сварилися — наче їм відбило пам’ять, що нині свята неділя. Не допомагало й те, що святий Іван будь-якої миті міг вийти з печери, а тоді у вогняному дощі згорів би цей людський хмиз і сухе виноградне галуззя. Парох і Попідлідвзеленікукурудзи під пекучим липневим сонцем просувалися до монастиря. На обох чекали келії. Попідлідвзеленікукурудзи ніс на голові великий куферок, від якого вмлівали руки, о. Феліштана заливав піт. Попідлідвзеленікукурудзи майже дійшов до монастирського будинку, ненавмисно наступивши на одноногого каліку. Той переповзав під возами, щоб дістатися до скелі. Каліка йойкнув так, що митницький брехун від несподіванки опустив на нього куферок, окантований металевими пришвами. Куферок злетів із голови, придавивши каліку, як змію. За мить червона пляма проступила на грудях покаліченого. Попідлідвзеленікукурудзи, шукаючи поглядом о. Феліштана, опинився серед моря обурених паломників сам. Навколо фіри почав збиратися люд. Поранений йойкав, Попідлідвзеленікукурудзи, втративши з поля зору пароха, вперше в житті почувався незахищеним. Його обступили селяни й каліки. Поранений стогнав. Хтось дав знати ярмарковому фельдшерові. Груди каліки помастили йодом. Нізвідки з’явився о. Феліштан і всунув пораненому двадцять корон, запевнивши, що молитиметься за його здоров’я щонеділі від нині аж до Різдва. Нещасного перенесли поближче до скелі. Попідлідвзеленікукурудзи знову закинув куфер на голову і спокійно доніс до келії. Віддихавшись, обоє хотіли забути неприємну пригоду якнайшвидше.

Мимо шапіто ходило за день тисячі людей. Надвечір, коли ярмарок притихав, — наступав час видовищ. Бім-Бом тішився — вдасться щось заробити. У Лежайську, звідки вони приїхали, перебивалися на хлібі й воді. Нещастя полювали на Бім-Бома: то канатоходець підверне ногу під час підготовки до виступу, то собаки підхоплять незнаний вірус, бо вирвалися з кліток і біля м’ясарні нажерлися здохлятини. Виступати ні з ким. Пси одужали швидше за канатохідця. Порадившись із Марґарет, Бім-Бом покликав із Варшави іншого канатохідця, обіцяючи тому золоті гори. А коли підвернулися злодії, які за переховування краденого обіцяли заплатити грубі гроші, то мрії Бім-Бома з Марґарет — перебути осінь і підлікуватися в Криниці — уже здавалися реальними.

Квитки на перший виступ розпродали. Карлиця саме тягнула стіл, коли з’явився елегантний чоловік. Він перекинувся з Марґарет кількома словами — і завинений у тканину згорток опинився під пахвою карлиці.

Злодії зносили крадені речі до скринь, біля яких лежав в оббльованій клітці бездиханний капуцин.

Бім-Бом сповістив публіку, що мавпа захворіла й виступити цього вечора не зможе. У відповідь почулися незадоволені вигуки. Випустили псів. Пробігши коло перед глядачами, пси зупинилися, наче не знали, що далі робити. Вийшов Бім-Бом. Собаки перескакували бар’єри, сідали на задні лапи, крутили мордочками, танцювали. Потім акробат виконав сальто-мортале, канатоходець, який показував дещо надворі, на линві напнутій між двома деревами, тепер проходжався по линві під куполом шапіто. Публіка веселилася, на ярмарок власники фільварків брали не тільки челядь. З батьками прибували діти, яким із дому обіцяно ярмарковий цирк. Коли канатоходець посковзнувся на линві, запала тиша, було чути совання по дротині шкарпеток, обшитих тонкою шкірою молодого ягняти. Хвилювання публіки виявилося даремним — канатоходець утримався. Глядачі перебували в передчутті виходу на кін панни з Марса. Нарешті Бім-Бом веселим голосом оголосив панну з Марса і зник. Марґарет відхилила завісу. Позаду неї герштикалися пси. Упоравшись із хвилюванням, граційно вийшла в сукенці, обшитій пацьорками, з блискучою короною на голові. Усі збагнули, що зараз відбудеться щось значно цікавіше за балансування над головами присутніх канатохідця чи псячі трюки.

За Марґарет вийшов Бім-Бом, нахвалюючи незвичні здібності пані, що прибула до Улашковець із Марса. Небагато з присутніх уявляли собі, де той Марс є. Лише гімназисти, які вивчали астрономію, розуміли, що карлиця звалилася сюди просто з неба. Бім-Бом поклав Марґарет — і вона вляглася у скриню, відчувши спиною злодійський згорток. Канатоходець подав йому пилку — публіка притихла. Крізь дірявий брезент шапіто сочилося місячне світло. Клоун примірився й почав різати посередині, щоби переполовинити Марґарет у блискучому костюмі з пацьорками. Звідусіль почулися ахи й охи. Присутні заплющували очі, бо сподівалися побачити калабані крові. Натомість карлиця з застиглою посмішкою на лиці, схожою на гіпсову маску, спокійно чекала, коли Бім-Бом торкнеться зубчиками пилки її марсіанського тіла. У суцільній тиші, що запанувала довкола, Бім-Бом розсунув переполовинені частини скрині. В одній сміялося лице Маргарет, інша — світила порожнечею. Куди поділися половина живота й ноги карлиці — публіка не знала. Бім-Бом перейшовся з порожньою половиною скрині перед першими рядами й, повернувшись до нещасної марсіянки, склав дві половинки. Накрив червоним оксамитом, гукнув когутячим голосом якісь дивні слова, яких ніхто потім повторити не зміг, і, скинувши покривальце, явив публіці карлицю цілу й здорову, з руками й ногами. Бім-Бом допоміг їй піднятися зі скрині. Під шквал оплесків та радісні викрики Марґарет, зробивши кілька акробатичних сальто, зникла за завісою.

Бімб-Бом, Марґарет, канатоходець і акробат вечеряли за шапіто. Перший день вистави вдався. Ярмарком наступного дня поширилися чутки, що в цирку розрізають карлицю, а потім якимось дивом до неї знову приростають ноги. Комісар поліції, якому донесли про цирк, вирішив перевірити ці чутки. «Від цих бродячих цирків можна очікувати будь-чого», — думав, ідучи залюдненими вузькими рядами. Поява комісара між ярмарковими рядами викликала страх і пошану. Нарешті він дійшов до майдану, на якому сірів вимитий дощами брезент шапіто. Позаду стояв віз і клітки. Звідти смерділо гнилими овочами. Тепер комісар зрозумів, звідки цей сморід. Пси з бляшаних мисок хлебтали ранішні помиї, а капуцин, побачивши комісара, закричав диким голосом. Мавпа, розвернувшись задом, порскнула йому на мундир. Бім-Бом, побачивши комісара, вибіг з-за воза. Улесливо привітався. Комісар обтирав хустинкою поплямлені місця кітеля й не приховував свого роздратування. Вони відійшли від шапіто і стали поближче до торгового ряду, де не смерділо.

«Пане артисте, — металевим голосом звернувся до Бім-Бома комісар, — кажуть, що під час виступу ви розрізаєте жінок?»

«Це фокус, пане комісаре. Звичайний фокус».

«Розумію, але що насправді у вас, — він показав рукою вбік шапіто, — відбувається?»

«Нічого незвичного».

«Прошу мені сказати, — питав комісар, — я відповідаю тут за порядок».

«Це фокус. Мені важко вам пояснити, але повірте, Марґарет нічого не загрожує».

«Бо знаєте… різні плітки…»

«Знаю, але запевняю вас…»

«А ваша мавпа здорова?»

«Від переїзду вона втратила апетит».

«Я бачу…»

Повернувшись, Бім-Бом переповів розмову з комісаром Марґарет.

З’ясувалося, що інший цирк, який прибув на ярмарок із Київської губернії, розпускав чутки, що в цирку Бім-Бома перерізають пилами живих людей, а мавпа хвора й заразна.

За два перших дні ярмаркування скриня під капуцином наповнилася злодійським крамом. А третього дня, коли мавпа, одужавши, збудила своїм вереском ярмарок, перекричавши улашківських когутів, до цирку навідалися жандарми. Вони з огидою зняли клітку з капуцином — і відчинили скриню.

Арешт циркачів бачили Коритовський із Козєбродським, оскільки того ранку прямували до віденської ресторації.

Цирк розібрали найняті селяни. Зняли брезентове покриття й дерев’яні жердини, на яких усе трималося. Бім-бомівців посадили на вози, склали їхні манатки й під вартою повезли до Чорткова.

За жандармами їхали бричками злодії, обмірковуючи плани нападу.

Публіку продовжував веселити цирк із Київської губернії — чотири пси, два акробати, вчена кобила і двоє клоунів.

Полковник Якуп Шевкі терміново викликав до штабу дивізії командира 62-го піхотного полку майора Назрі-бея. Майор здогадувався, зважаючи на нагальність виклику, про наступ. Але у просторій кімнаті дивізійного штабу Шевкі сповістив, що зі Стамбула з інспекцією до Галичини прибуває військовий міністр імперії Енвер-паша. Полковникові доводилося зустрітися з Енвером-пашею в Стамбулі, про що він сказав Назрі-бею під час наради Генерального штабу турецьких військ на початку мобілізаційної кампанії. Тоді турки покликали до війська двісті тисяч резервістів, але на всіх не вистачило зброї та амуніції. У турецькому Генеральному штабі точилися розмови про забезпечення війська та стратегічні плани майбутньої війни. Полковник Шевкі, старший за Енвера-пашу на сім років, не міг зрозуміти, чому цього майора Аллах підкинув так високо, як вуличні торгівці, бавлячись із покупцями, підкидають догори тісто, приготовлене для солодких булочок ачма. Тепер німці, з якими Османська імперія вступила в союзні домовленості, намовили Енвера-пашу перекинути дві дивізії з грецького театру воєнних дій до Галичини. Стратегічна позиція російської армії, що займала південний фланг ділянки від Язловець до Буковини, у разі прориву створювала росіянам коридор для виходу на Балкани. Назрі-бей запитав, чи військовий міністр інспектуватиме його полк, що знаходиться в шанцях другої лінії широкого фронту вздовж Стрипи.

«Не знаю, Назрі-бею, — по-товариськи звернувся до майора Шевкі, — мені нічого невідомо».

«Розумію вас, пане полковнику, — сказав майор. — Дозвольте повернутися в полк?»

«Хай оберігає вас Аллах».

З Берліна спеціальний потяг, у якому перебував військовий міністр Османської імперії Енвер-паша, вирушив о шостій ранку. Енвер-паша зі своїми ад’ютантами прямував до Перемишля. Цього разу візит військового міністра Османської імперії до Німеччини спланували заради інспекції турецьких дивізій у Галичині. Хто він, цей по-військовому стрункий 35-річний чоловік? Про що він думає, сидячи в потязі? Нащадок турків, албанців і черкесів, у жилах якого палала гаряча кров войовничих предків, внаслідок державного перевороту возноситься на вершину влади ослаблої Османської імперії. Син залізничного службовця стає міністром, заступником головнокомандувача, а дякуючи шлюбові з принцесою Еміне Наджіє Султан навіть членом султанської родини. Недаремно Якуп Шевкі запитувався, що розгледів Аллах в Енвері-паші, даруючи йому таку владу.

Початок вересня в цих європейських краях був теплий, щойно дощ покропив вікно, у яке Енвер-паша дивився, не кажучи ні слова. Його ад’ютант майор Кязім Орбай сидів навпроти. Енвер-паша закинув ногу на ногу, і генеральські червоні широкі смуги на галіфе стиснули його литки. Поки їхали до Кракова, потяг кілька разів на короткий час затримувався. На вузлових станціях не могли швидко вирішити, який потяг перепускати — той, де їхав паша, чи санітарний із пораненими зі Східного фронту? Енвер-паша дивився у вікно й, бачачи на станціях військові потяги з солдатами, що перечікували, поки спеціальний потяг мине їхню станцію, щоб їхати далі, згадав Македонію, де він, тоді майор кавалерії, виступив на боці молодих революціонерів із думкою врятувати імперію. За вікном пропливали поля. Інколи паша бачив поодиноких селян, які поверталися домів пішки. Велич Османської імперії, яка володіла територіями від Азії до Європи, була схожа на прив’ялу зелень польових доріг, за якими спостерігав паша. Пригадалася Енверові одна зустріч. Здається, це було на початку війни. До Стамбула прибула делегація українців. І поки вони вишукували шляхів для зустрічі з верхівкою Високої Порти, місцева преса швидко рознесла по всіх телеграфних агенціях про їхнє прибуття. Енвер-паша заплющив очі. Він хотів пригадати двох посланців, із якими при зустрічі в Міністерстві військових справ говорив німецькою мовою. Обличчя тих двох українців у його чіпкій пам’яті стерлися, але розмова відклалася. Військового міністра повідомили, що перед ним вони зустрілися з Талпат-пашею й вели перемовини про майбутнє Галичини. Енвер-паша також із ними говорив про це.

«Якщо майбутня українська держава таки з’явиться, — подумав Енвер, — то Крим мав би відійти до її складу».

Згодом він запитав:

«Що ви гадаєте, панове, про татар Криму?»

Один із відвідувачів відповів:

«Згідно з демократичними засадами їм буде надано всі права».

Тоді Енвер здивував своїх гостей:

«Висока Порта і Україна здавна трималися разом, от хоча б гетьман Дорошенко…» — і обірвана фраза повисла у повітрі. Енвер помітив — по обличчях українських посланців перебігло здивування, але вони себе опанували.

«Так, — сказав один із них, — у нас багата історія».

Наближаючись до Галичини, куди Енвер послав турецькі корпуси, йому згадалася ця зустріч. Від часу прибуття на ці терени Туреччина зав’язла у війні на два фронти. Він так і не промовив ні слова до самого Кракова. Зрештою, Кязім звик до його німоти. Однією з причин постійного самозаглиблення й мовчання, підозрював Кязім, було те, що Енвер пережив важкий 1915 рік — поразку від російських військ у Стамбулі йому вибачили, а різню, яку вчинили з вірменами три паші, прикрили німецькі союзники. Найбільше непокоїло пашу, що квола Османська імперія не зможе перетворитися на великий Турган. У Кракові висока інспекція пересіла на автомобілі й помчала в напрямку Перемишля. Енвер-паша приїхав оглядати своє військо, що влізло у три ряди шанців.

Кухню тягнули знайомі нам мули. На передніх рубежах фронту було спокійно. Інколи російський розвідувальний літак пролітав над Кюбатовою кухнею. Він бачив голови льотчиків у шкіряних шоломах і захисних окулярах. Літак пролітав лише над шанцями, очевидно, розвідував їхню довжину. Покружлявши над дорогою, якою турецький солдат віз для своїх обід, летів на схід, ховаючись у низьких вересневих хмарах. Мули поволі тягли металеву кухню, з труби валував дим. До передової залишалося кількасот метрів, але саме від дерев’яного хреста, що позначав межу, закінчувалися язловецькі поля й починалися пагорби. Кюбат вирішив, що особливо підганяти мулів не треба. Подивився на сонце й подумав, що поспіє на час, поправляючи на стриженій голові свій кабалак.

Для Енвера-паші влаштували обід у домі Минаса Сириновича. Приймав міністра полковник Якуп Шевкі, командувач турецькими військами в Галичині. Енвер, увійшовши в дім, побачив стіл, накритий білим обрусом, біля якого крутилися штабні офіцери й рядові офіцерської обслуги. За обідом Якуп Шевкі доповів ситуацію на фронті за останню добу. У кутку штабісти поставили ще один стіл, окрім обіднього, і полковник Шевкі наприкінці обіду звернувся до Енвера-паші з пропозицією оглянути оперативну ситуацію на мапі. Інспектуючи війська в супроводі Кязіма Орбая та двох німецьких офіцерів, Енвер бачив, що споряджений 15 корпус на цих галицьких пагорбах розкис, як земля після дощу. Попереду солдатів очікувала люта зима, обмороження, перестуди й шалений наступ росіян наприкінці травня 1916 року. Полковник Шевкі запропонував паші відвідати полк майора Назрі-бея. Високі гості попрощалися з офіцерами — і виїхали з Язлівця.

Назрі-бей відрапортував міністру про лінію оборони, утримувану його полком. Енвер-паша роздивлявся в бінокль митницькі поля, ковзаючи поглядом по дахах крайніх хат. Під час інспекції паша нагородив Військовою медаллю Ахмета з Боснії, Велі з Кони, Мустафу з Перґамону, Палабиїка з Касері й Кадіра з Алає за знищення російських кавалеристів-розвідників, які нещодавно напоролися на турецьку засаду. Дорогою назад до Язлівця автомобіль паші обігнав Кюбата, двічі посигналивши, щоби той поступився дорогою. Наступного дня вузькоколійною залізницею підвезли два німецькі аеростати. На полотні, за триста метрів від офіцерських покоїв, прикрашених сосновими гілками, стояла платформа з аеростатами та будівельними матеріалами. Підрозділ Назрі-бея мав допомогти під час запуску.

Два дні німецькі інструктори навчали турків, із якою послідовністю готувати аеростат до наповнення воднем, а потім, коли величезна куля здійматиметься вгору, яким способом підтримувати її спеціальними шнурками. З обох боків у запуску брало участь не менше сорока вояків. Потрібно також було визначити напрямок вітру й переконатися, що величезний заячий хвіст, припасований до аеростата, зможе керувати напрямом польоту. У кошику на одну або двох осіб усе було облаштовано для візуальної розвідки та фотографування. Аеростати поволі пливли за ворожими позиціями, наче грозові хмари. Така швидкість якнайкраще пасувала для точного фотографування й нанесення на мапи всіх ворожих укріплень чи артилерійських бойових підрозділів. Зазвичай аеростати разом зі спостерігачами в кошику були улюбленими мішенями авіаторів. На кошиках аеростатів встановлювалися кулемети для відповіді на можливий напад у повітрі, але від точного потрапляння рідкого фосфору, яким стріляли з літаків, жоден аеростат не був застрахований. Навпаки — вони спалахували. Великою кількістю бойових вильотів не міг би похвалитися жоден екіпаж. Їм видавали парашути на випадок атаки ворожої авіації. Одна рота Назрі-бея пройшла інструктаж і настав день, коли австрійці вирішили випробувати аеростат. На рівнинному полі над Стрипою сорок вояків розгортали брезент, пробували накачувати аеростат воднем. Перші польоти над митницькими полями запланували через тиждень. Назрі-бей на час підготовки аеростата поселився з австрійськими офіцерами в облаштованому шанці. Попереду командного пункту відкривалися простори, перемежовані лісами й пагорбами. Австрійці вирішили на Покрову запустити перший аеростат. Їхня авіація доповідала, що в найближчих населених пунктах на язловецькому напрямку — Митниці, Джурині, Ягільниці й Чорткові — помітна передислокація військ. Аеростат мав пролетіти над лінією фронту, аби підтвердити активність росіян. Поруч із австрійськими шанцями, заповненими піхотинцями, підрозділ Назрі-бея почувався наче безпечніше. І хоча турецькі й австрійські штаби узгодили спільні дії на випадок ворожого наступу, а між піхотинцями, артилеристами та інтендантськими службами провели наради — все одно нервозність і страх першого бою непокоїв кожного солдата. Після інспекції Енвера-паші і його розмови з офіцерами дивізії в Язлівцях майорові здалося, що навіть генералісимуса не зовсім посвятили в реальний стан справ.

Майор щовечора перед сном обходив шанці, перевіряючи варту.

«Звідки?» — запитав Назрі-бей смаглявого вояка, що заступив на варту спостерігачем.

«З Боснії».

«А з якого міста?»

«Із села з-під Сараєво, пане майоре», — відрапортував Ахмет.

За три століття до народження Назрі-бея Іван Баревич, син Гриця з Митниці, переїхав із Сараєво до Стамбула, започаткувавши рід, з якого походив майор. У родинних переказах Назрі-бея Боснія згадувалася. Майор Назрі-бей одного разу дивився в бінокль, промацував очима кожен пагорб російських позицій, роздивляючись Митницю, спіймав себе на дивному відчутті, що усе це він уже колись бачив: польову дорогу, вдалині вершок церкви, брунатні стріхи селянських хат і навіть бузковий гай, що розрісся посеред поля й заходив на російські позиції. Попросив помічника принести топографічну мапу, на якій були детально нанесені найближчі селища, річки, пагорби й висоти. Неприступні висоти навколо Язлівця переходили ближче до Митниці в пологу рівнину, прориту рівчаками потічків і невеличкими озерцями. Далі селище прив’язувалося двома вулицями до язловецького поля. Назрі-бей вийшов із облаштованого офіцерського шанцю — і знову прикипів до бінокля. Пояснити собі це майор ніяк не міг. Можливо, пам’ять Івана Баревича скипіла в Назрі-беєві неточними тьмяними імпульсами. Він дивився в бінокль, і щось від цього незнаного й ніколи небаченого пейзажу сіпнулося в нім, наче набухла кров’ю жилка на скроні. Переживши зі своїм полком зиму, Назрі-бей загине під час першої російської атаки. На нього та ще кількох солдатів упадуть авіаційні бомби. Ближче до Стрипи, за другою лінією австрійської оборони турки вириють одну широку яму, куди поспіхом поховають загиблих. Місце позначать зеленим півмісяцем. На прямокутній дошці випишуть слова арабською в’яззю, які пишуться в таких випадках.

Кюбат переживе першу атаку в Язлівцях і встигне написати додому лист, у якому розповість, що місцеві жінки тут, де він служить, ходять у чоботах і без трусів, а очі в них — голубі й зелені.