Вічний календар

8

Цілу осінь та зиму до прифронтових Язлівців, утримуваних австрійцями, рухалися колони — артилерія, інтендантські вози, похідні кухні. До передових частин довозили постачання. Зважаючи на горбисту місцевість, вирішили: за стислі терміни підвезти достатньо зброї та боєприпасів не вдасться. У центрі містечка спішно розміщали склади. Восени проклали кілька вузькоколійок від другої за Стрипою лінії оборони — на випадок захоплення росіянами дороги в напрямку Бучача. З бучацької станції, забитої вагонами, інтендантські служби перенаправляли до Язловець одяг, харчі та медикаменти. Австрійці сподівалися, зважаючи на ситуацію на Західному фронті, Кавказі та Малій Азії, що російського наступу, принаймні до осені 1916 року, не буде. У штабі генерала піхоти Адольфа фон Ремена цу Баресфельса вивчали за мапами й фотографіями топографію язловецької дільниці фронту. Штабісти міркували над імовірною тактичною поведінкою супротивника. Інженерні служби доповідали, що три лінії оборони з фортифікаційними укріпленнями росіяни навряд чи зможуть здолати. Тим паче, що Східний фронт розтягнувся на тисячі кілометрів. Осінь видалася сухою. Вояки, прокопавши глибокі шанці, облаштовували «лисячі нори», у яких під час артилерійського обстрілу змогло б переховатися десять-п’ятнадцять піхотинців. Завершивши інженерні роботи після Михайла, частини фон Ремена дочекалися перших морозів. На передових позиціях перестрілки тривали до середини грудня. Потім усе стихло, бо вдарили люті морози. Солдати розійшлися по вцілілих хатах і халупах. Тільки спостерігачі й вартові стежили за ворожим пересуванням. Невеликі кавалерійські загони розвідників обох армій намацували в обороні діри, заходили вглиб на ворожу територію, влаштовуючи там незначні бої. Ближче до Різдва потягнулися одноманітні зимові дні. Рипіло сонце, хрумтів під ногами сніг. Поночі в околиці Язлівця стривожено іржали коні, наслухаючи по навколишніх лісах вовче виття. Чи то голод гнав вовків під мури фортеці, чи хижаків сполошила війна, але на ранок біля військових конюшень нічні гості залишали сліди. Незбагненна нудьга чіпляла чоловіків, що зійшлися сюди, у це місце, убивати одне одного. Сонце змінювалося місяцем. Місяць закочувався за фортечний пагорб — і фронти дочекалися Різдва та тимчасового перепочинку.

Вузькоколійкою вздовж прокопаних снігових завалів просувався паротяг. Вагонів усього було два. Полотно встигли прокласти до морозів, і на втіху офіцерам і солдатам із Бучача вперше після тривалої перерви везли до Язловець пошту. Про прибуття потяга в язловецькому гарнізоні знали, бо телеграфіст передав: із бучацької станції потяг вирушив. Зупинився на рівнині перед містечком. Там повантажили на сани — і рушили до Язлівця. Цього разу в Язлівцях чекали на посилки з Відня й пошти зі Стамбула. Традиційні різдвяні подарунки цісарським солдатам збирали родини і громадські доброчинні організації. Обер-лейтенант Еліяс Малер чекав на коропа, яким хотів пригостити приятелів. З двома офіцерами — Пфайфером і Остеррайхером — ділив кімнату. Сестра Еліяса замовила рибу в самого пана Фіша, і хоча нестача харчів дошкуляла навіть у столиці, усе ж власник крамниці запевнив — для героїчного брата й захисника вітчизни та цісаря він вилізе зі шкіри. Про коропа сестра сповістила в останньому листі, й Еліяс нетерпляче чекав на подарунок із дому. У вільний від служби час Малер зацікавився фортецею. Кілька разів снігами видирався на фортечну гору. Цього разу, коли він видряпався до фортечних руїн, йому кортіло з висоти пагорба побачити поштовий потяг. Однак із пагорба праворуч проглядалася дорога на Новосілку, а з західного боку — яруси пагорбів, із яких виповзали на світ Божий Язлівці. У напрямку фронту, звідки ймовірно наступатимуть росіяни — великий, оброслий лісом пагорб. Закрита сіруватою пеленою вузькоколійка за смугами лісів над Стрипою нині не проглядалася. Малер глибокими снігами дійшов до фортечної брами. Увійшов досередини, прокрокувавши під брамою. Опинившись серед поруйнованих фортечних стін, відколи втихомирився вітер, Малер відчув, як пашать його щоки. Роздивившись, Еліяс задер голову — над ним висіло низьке темне небо. В одній із бійниць нерухомо сиділи ворони. Змерзлі птахи ховали голови під крила. Мороз притискав. Малера здивувало неприступне урвище перед самою фортецею. Він подумав, що в ті далекі часи з цього боку брати штурмом фортецю було неможливо. Малер спробував увійти й, переступивши поріг, побачив високе склепіння. Довгий коридор, яким проїжджали кінні загони, що розміщалися у фортеці, тепер був занедбаний. Пройшовши вглиб, Малер побачив великі бічні «кишені», де розміщалася охорона фортеці — вояк зі своїм конем. Бо для коня було облаштоване стійло. В одному стійлі Еліяс побачив примерзле пташине пір’я з галуззям весняних гнізд. Малер озирнувся — у фортечному коридорі збиралися сутінки. Він продибав далі й дійшов до бійниць. Перед ним відкривалася панорама містечка. Пооглядавши різні закапелки, Малер почув шерех. Схопився за кобуру — прошмигнула тінь якогось звірятка, потривожила офіцера. Але що то було? Малер не розібрав. Уже ввійшовши до внутрішнього двору, Еліяс побачив дрібні заячі сліди. Не зауваживши вовчих, про які теревенили по всіх Язлівцях військові й цивільні, Малер за пів години повернувся такими ж глибокими снігами вниз.

Потяг із поштою прибув до тупика над Стрипою. Фельдфебель Федір Критай, ординарець Малера, приніс цю звістку надвечір. У кімнаті Федір застав усіх трьох співмешканців. Один, Мартін Остеррайхер — тлустий, як годований індик, з червоним носом, походив з-під Ґраца. Він служив у штабі топографом. Другий, Міхаель Пфайфер — командував розвідниками. Пфайфер часто зникав з будинку на два-три дні. Потім дещо оповідав про пригоди на російському боці фронту. Офіцери часто після вечері обговорювали свою службу серед незнайомих язлівецьких пагорбів. Звичайно, їх тривожила невідомість. Ближче до весни серед офіцерів і вояків відчуття тривоги притупилося. Частіше командири доповідали про дезертирство, відмову виконувати накази, шлункові хвороби та обмороження своїх підлеглих.

Топограф якось сказав, що взяти Язловець приступом, несподіваною атакою, просто неможливо.

«Чому?» — перепитав Еліяс, гріючи в руках карафу, наповнену зеленим вермутом.

«Позаяк, — спробував пояснити Мартін-топограф, — нас охороняють пагорби й ліси».

«Ну то й що? — втрутився Міхаель. — Язлівець можна оточити з обох боків, переправитися через Стрипу або розбомбардувати».

«Малоймовірно, — докинув топограф, — що вони наважаться з боку Новосілки…».

«А з боку Трибухівців?» — перебив Еліяс.

Мартін-топограф поліз під ліжко по свою мапу. Він витягнув валізу, захоплену про всяк випадок ще з дому. Змінюючи дислокацію, Остеррайхер возив за собою прибори для гоління, запасні кальсони, лютеранські молитовники, але найбільше, чим пишався й пильнував як зіницю ока, — дві мапи з 1911 року: «Eisenbahnkatre Österreich-Unharn. Maßstab 1:2.750.000» та «Religionkarte von Österreich-Unharn. Maßstab 1:5.000.000». На релігійній мапі, розфарбованій зеленим, греко-католицьку Східну Галичину було щедро поцятковано. Це означало, що там між християнами мешкає від 10 до 30 відсотків юдеїв, чого не було в такій кількості на інших територіях імперії. Розглядання Мартинових мап стало такою ж розвагою для Малера і Пфайфера, як Еліясові розмови про поезію, східні мови чи Міхаелеві розповіді про борделі. Останнім часом, коли біла нудьга разом із сутінками спадала на Язлівці, в офіцерській кімнаті почастішали розмови про ймовірний головний удар росіян.

Отож, Мартін витягнув мапу доріг Австро-Угорщини. Піднявши з колін своє тлусте тіло, носком посунув валізу назад під дерев’яне ліжко. Покликав Критая, щоб той позбирав брудний посуд і пляшки, а сам розстелив, наче обрус, мапу. Троє офіцерів і фельдфебель, обіпершись об стіл, роздивлялися малу цятку з написом Язлівці. Yazlovetz.

«Ну, ось, — звернувся до товариства Мартін, лігши всім тілом на стіл. — Збоку Трибухівців, — жирний, аж припухлий палець прикрив разом із Трибухівцями ще Цвітову й Ріпинці, — уздовж лінії фронту природною перепоною можна уважати річку Стрипу. На лінії Трибухівці—Бучач, при в’їзді до міста, розпочинаються продавлені яруги й пагорби. Значить, у цій частині фронту не так просто пройти піхотинцям чи кавалерії. А з боку Новосілки також атакувати складно».

«Але можна артилерійським вогнем і авіабомбами зруйнувати нашу першу лінію оборони, а друга вже не витримає натиску, не кажучи про третю», — тримався своєї версії Пфайфер.

Малер насмішкувато звернувся до Мартіна:

«Виглядає, що Язлівці — неприступна цитадель?»

Критай, що до цього часу мовчав, поглянув на Малера й, отримавши підтримку, сказав:

«Є кілька місць поміж Язлівцями й Митницею, де можна пройти».

Троє офіцерів одночасно підвели голови від стола.

Наступного дня обер-лейтенант Пфайфер доповість начальству про фельдфебеля Федора Критая, і на Пасху Федора відправлять через лінію фронту до Митниці.

Війна і відчуття смерті зробили з Малера циніка. Це почалося від першого бою, від мокроти у штанях після закінчення першої ворожої атаки. Еліяс пам’ятав конвульсивну судому від запаху людської крові. Тоді вперше побачив метушню мушви, приваблену трупним смородом, над тілами вбитих. «З кров’ю, — думав Еліяс, — витікає з тіла людське життя, перемішуючись із чорноземом чи глиною, а перемішавшись із брудом, порохнявіє». Він зненавидів війну, бо вона вбиває поетів. Вістку про смерть Ґеорґа Тракля, з яким знався ще з Відня, прочитав в одному з військових комунікатів про втрати. «Перебування в оточенні п’яних і тупих солдатів може бути навіть корисним, бо ви всі разом очікуєте, що вас уб’ють, — утішав себе лейтенант. — З нами всіма, у кожному полку служить невидимий солдат — Смерть». Після боїв перемащений глиною, з лицем, порізаним гострими стеблами трави, він дивувався, що залишився живим. Повернувшись до Язлівець після віденської відпустки наприкінці вересня 1915 року, Еліяс почуватиметься нещасним і пригнобленим. Дядьки й тітки, з якими він бачився, сприймали Еліяса як героя й не здогадувалися, яку огиду до війни насправді відчуває родич. А якби знали, то хіба б повірили? Майже цілу відпустку він перебув удома. Одного разу пішов із сестрою на ринок. Серце Еліяса, колись наповнене поезією, зачерствіло. В язловецькому домі, тимчасовому пристановищі, він ніяк не міг звикнути до Мартінового пердіння й запаху гнилої бараболі, який заносило з пивниці.

Перед самим Різдвом, після того, як Еліяс сповістив про сестрин подарунок, Пфайфер запропонував запросити молодих панянок із Бучача. Висланий із Відня різдвяний короп, куплений у славній на цілу імперію рибній крамниці, стимулював еротичні бажання молодих і здорових чоловіків, які нудилися на війні. У посилці, принесеній Критаєм, Еліяс знайшов усе згідно зі списком: завиненого в марлю коропа, дві плитки шоколаду, дві пляшки червоного вина, пляшку вермуту та в окремій пачці яблучний віденський струдель.

Офіцери пили вермут. Обличчя грубаса Остеррайхера від алкоголю набрякало буряковим кольором. Обер-лейтенант Пфайфер розповідав про першу чортківську красуню в борделі Бенціровської, якусь Вікторію Куліковську. Про дім Бенціровської Пфайферові обмовився полонений російський корнет. Пфайфер дізнався від нього про дівчат із борделю, а передовсім про Куліковську. З опису — Пфайфер присягався, що то свята правда, Куліковська була обдарована незвичайною красою й гострим розумом. Ординарець Критай не вступався — продовжував вовтузитися в кімнаті, аби більше почути про таємничу панянку. А про що ще могли б говорити троє ровесників, яким виповнилося по тридцять років? Про філософію? Поезію? Віденські струдлі? Вони говорили про те, про що говорять у їхньому віці на війні всі.

«А яка вона?» — запитав Остеррайхер.

«Ох, вона така приваблива, що той, хто один раз побачить її — не забуде, ця гостра краса переріже серце навпіл. А ніч із нею запам’ятовується на все життя, — відповів Пфайфер. — Таке розповідав, панове офіцери, російський корнет».

«От би підглянути її хоч крізь вічко дверного замка», — зітхнув грубас.

Малер підійшов до вікна і, дивлячись, як падає сніг, запитав:

«Як вона називається, Міхаелю?»

«Вікторія Куліковська».

«Мені здається, що я її знаю, панове!»

«Звідки?» — засміявся грубас Мартін.

«До війни я служив у чортківському полку. Родина Куліковської загинула на курорті. Про це говорило все місто. Утопилися під час шторму. Вона виховувалася в тітки, на якомусь фільварку. Смішно, але Вікторія освідчилася мені».

Пфайфер присвиснув.

«Так, — продовжив Еліяс, — за тиждень до війни».

Офіцери допили вермут. Еліяс сказав Критаєві, що уважно слухав п’яне офіцерське базікання, занести коропа на офіцерську кухню і простежити за приготуванням.

Нарешті Пфайфер, розігрітий вермутом, вирішив здивувати товаришів:

«Панове, я готовий її привезти до Язлівця!»

«Овва, — присвиснув тлустий Остеррайхер. — Як? Чи пан обер-лейтенант переправить її «Альбатросом»»?

«Вікторія буде з нами зустрічати Різдво. Тут, в оцій кімнаті», — і схильний до авантюр Пфайфер перевернувся на бік і заснув.

Зранку Еліяс запитав Пфайфера:

«А як імам?»

«Пусте», — відповів Міхаель, обдумуючи план спровадження Вікторії.

У середині грудня, за два тижні до Різдва, прибула група турецьких офіцерів. Між ними був імам. Турків швидко розселили. Обер-лейтенант Малер, знавець східних мов, і молоденький імам Гусейн, випускник стамбульської медресе, зустрілися. Імам прибув із батальйоном майора Назрі-бея. Сам майор займав цілу кімнату в сусідньому будинку. Військовий духівник п’ять разів здійснював молитви, слідкував за їжею, яку готували на кухні, та щоп’ятниці служив у Вірменській церкві, де турки облаштували собі мечеть. Ікони, патериці, хрести позносили на хори, царські врата закрили брезентом, щоби не бачити людських облич. До церковного начиння імам поставився поштиво — сам стежив і просив солдат нічого не пошкодити. Для Малера та його товаришів сусідство імама не викликало жодних заперечень чи незручностей. Сусіди-австрійці влаштовували собі святкові столи з вином і м’ясними наїдками, привозили молодих панянок із Бучача. Треба сказати, що навіть знання турецької мови не наблизило Малера до імама, бо той тримався зоддалік. Звичайно, Малер говорив не надто добре, хоча під час першого знайомства процитував кілька віршів Сааді, які були пересипані арабізмами й персизмами. Імам із того читання зрозумів половину, але похвалив Малера за знання поезії та мови. 24 грудня 1915 року припадало на п’ятницю. У п’ятницю імам Гусейн розпочинав свій день молитвою фаджр і готувався з солдатами до спільної молитви джума-намаз.

У Пфайфера було п’ять днів, щоб виконати свою обіцянку перед товаришами по службі. Спочатку він написав коротку записку від імені Еліяса: «Панно Вікторіє, від часу нашої зустрічі минуло два роки. Війна, як бачите, змінила багато чого. Незабаром Різдво, і я зі своїми товаришами хочемо запросити вас до Язлівця. У нас буде короп із віденської крамниці самого пана Фіша. Якщо ви згідні — то сани вже чекають біля вашого будинку — вигляньте просто у вікно. Ваш Еліяс». Прочитавши записку, Вікторія все зробила, як описав Міхаель, підписавшись Еліясом. Вона визирнула у вікно й побачила сани. Збігла вниз. Бенціровській сказала, що відлучиться на кілька днів, бо прихворіла її родичка. Бенціровська пропустила брехню повз вуха, бо ніякої родички у Куліковської в Чорткові та околицях не було. Сани примчали з Куліковською під Митницю. З-за лінії фронту почулося джмелине гудіння одномоторного літака. За штурвалом був Годвін Брумовський, найкращий летун імператорських повітряних сил. На прохання Міхаеля Пфайфера, Брумовський навпомацки, у пелені суцільного снігу, посадив літак на майданчику російської авіації — запасному летовищі для «Муромців». Він забрав Вікторію — і вони злетіли, кружляючи над Митницею. Розрахунок Пфайфера виявився точним — у таку снігову негоду, що встановилася за останні дні, ніяка російська авіація не літатиме. А Брумовському щастило, він із заплющеними очима був здатен посадити літак навіть глупої ночі. Коли Вікторія Куліковська, обсипана снігом, увійшла до кімнати, то за довгим столом в очікуванні сиділи Еліяс, Мартін і Міхаель. Кімната засвітилася від усмішки, якою вона обдарувала всіх. На столі у подовгастій мисці для рибних страв лежав приготовлений короп в оточенні пляшок рому, вермуту й вина. Пів ночі офіцери приймали Вікторію — їли-пили, а пів ночі з кімнати сусідів молодий імам чув схлипи й зойки. Австрійські офіцери наступного дня не виходили з кімнати, а тільки вибігали до виходку й миттю поверталися назад. Після Різдва знову повалив сніг. Місце, на якому стояли літаки, треба було розчищати, аби Брумовський зміг би злетіти з Вікторією. Пфайфер вислав своїх розвідників, які прочистили смугу для Брумовського. Коли літак злетів і взяв курс на Чортків, Пфайфер, проводжаючи поглядом цятку літака, сказав Еліясові й Мартінові:

«Вогонь, а не жінка», — і Малер з Остеррайхером мовчки погодилися.

Зустріч із Еліясом розчарувала Вікторію — і вона віддалася всім трьом.

Цілу ніч тоді над Язлівцями світив холодний, завбільшки з куряче яйце, місяць.

Брумовський щасливо повернувся, і Куліковську довезли на вулицю ті самі сани, що забрали її три дні тому.

Надєждіна, зустрівши Вікторію, поцікавилася здоров’ям тітки.

«Ліпше», — відповіла Вікторія, забилася у свою кімнатку і проспала добу. Снилося, що вона кружляє над Чортковом. Потім її розбудила Бенціровська і сказала, що прийшов Нікітка Нєфьодов.

Не думав, не гадав Федір Критай, що його полк перекинуть із Сербського фронту сюди, під Язлівці. Ще два тижні тому в Белграді Федір зустрів Петра Урбана. Сербську столицю щойно зайняли австрійські частини. По вулицях було видно незначні руйнації. Розбите сербське військо під натиском австрійців відступило до Чорногорії та Албанії. З албанського узбережжя Адріатичного моря на французьких військових кораблях уцілілі рештки сербів переправили на грецький острів Корфу. Покидаючи окуповану батьківщину, солдати й офіцери співали тужливу пісню переможених. Сербська армія конала на чужому острові від хвороб і виснаження, і померлих від тяжких переходів через албанські й чорногорські гірські перевали ховали в землі, або без жалю скидали в море.

Відколи в жовтні 1915 року австрійські та німецькі частини вступили до Белграда, Петро Урбан і Федір Критай воювали поруч. Петро форсував Саву, а Федір перейшов Дунай. Разом зі своїми підрозділами атакували місто, втягнувшись у кількатижневе протистояння з сербами. Вуличні бої тривали вдень, а після обіду стрілянина затихала до ранку. Австрійці, здобувши місто, влаштували стихійний військовий парад. Звичайно, їх ніхто не вітав. Вікна і двері будинків, вулицями яких проходили переможці, були наглухо зачинені. Тисячі белградців, пам’ятаючи ґвалт, грабунки й екзекуції цивільного населення, подалися вслід за відступаючими сербськими військами. Австрійські й німецькі частини, залишені в Белграді, бо передові пустилися наздоганяти переможених, гасили пожежу, грабували вцілілі крамниці, придушували поодинокий слабкий опір цивільних.

Федорову частину, що перебувала до кінця жовтня в Белграді, переправили до міста Ніш, з лівого флангу її атакувала болгарська армія. Там він пережив ще одну річкову переправу через Велику Мораву, а 30 листопада Федора поранило шрапнеллю. Це було вже в Албанії. Звідти в санітарному возі він повернувся до Белграда. Петра після белградської битви залишили при військовій комендатурі. Завдання військового загону, очолюваного поручником Урбаном, полягало у придушенні будь-якого вуличного опору. Підлеглі Петра заходили в будинки, звідти потім лунали постріли, після яких австрійський вояк, віддавши свою душу за кайзера і принца, ще лежав якийсь час посеред вулиці. Урбан із товаришами заходив у будинки і знаходив прочинені двері квартири, з якої стріляли. За злочинцем, звісно, і слід вичах. Вояки розгледівшись, забирали собі речі, які їм подобалися, — і йшли до наступного під’їзду. Вони навіть не дивилися на вбитого, з якого ще витікала тепла сукровиця. А що? Урбан дасть знати похоронній команді, вона й підбере. Сморід від диму, тлінних останків солдат і цивільних після тривалих вуличних боїв довго залишався в повітрі. І тому в будь-кого застрелений австрієць викликав огиду, а не співчуття.

Для Федора зустріч із Петром серед цього божевілля війни була гірша смерті.

Але вони зустрілися на одній із вулиць, коли Федір виносив із лазарету померлих. На тих, що померли вночі, зранку чекав санітарний віз. І хоч медсестри, не шкодуючи морфію, полегшували останні хвилі їхнього земного життя, морфій лише притуплював біль. Шансів вижити в них не було. Зранку легко поранені вояки разом із санітарами допомагали виносити покійників. Серед них і Федір. Петро впізнав свого краянина у зарослому вусами і бородою пацієнтові зі зграбними рухами рисі, незважаючи на те, що шрапнель продірявила Федорові м’які тканини лівої ноги. Кістки, дякувати Богу, вціліли, а рани затягнулися. Федір кульгав. Коли Петро шарпнув Федора за рукав і той обернувся, Урбан побачив темні, як весняні води Джуринки, очі Критая. Хтось вирішив їх зіткнути лобами на белградській вулиці, щоб вони разом сіли їсти білий духмяний хліб. Поручник Урбан щойно вийшов із пекарні на вулиці Теразійській, поруч із аптекою «Код цара Душана». Вони відійшли вбік. Вояки Урбана сіли на сходи будинку навпроти, очікуючи, поки їхній офіцер поговорить зі своїм знайомим. Вони не знали, ким доводиться лейтенантові Федір. Були в їхньому підрозділі поляки, словенці, хорвати і румуни з Баната. Говорив із ними Петро німецькою, але найчастіше кожен із них звертався до поручника своєю.

Заскрипів санітарний віз, померлих цієї ночі повезли в напрямку найближчого цвинтаря. Повільне торохтіння воза й поцокування кінських копит роздерло тишу. І навіть зустріч Критая з Урбаном виглядала невірогідною. І хліб, який поручник хотів поділити поміж своїм загоном, а тепер з’їсть із Федором, — усе виглядало дивно. Дивно, як війна й життя на війні. Санітарний віз поволі їхав догори звичним маршрутом — вузькою, як прорізь у замку, вуличкою.

Несподівано перед втомленими війною Критаєм і Урбаном, які сиділи під будинком, посередині чужого міста, вихором промчав кавалерійський загін.

«Може, помиєш руки?» — запитав поручник Урбан після того, як промчали кавалеристи.

Федір махнув рукою.

Тоді Петро розламав навпіл подовгастий, як голова коня, білий буханець і простягнув його односельцеві. Сиділи, спершись об сіру стіну будинку. Сиділи і їли. Навколо них ще палав Белград, кудись поспішали військові пожежники. Потім з’явилися біженці — і старий серб, що гнав череду овець, незважаючи ні на кого, покрикував на баранів, наче на пасовищі.

Ця зустріч не тішила Критая, бо поміж ним і Петром стояла Настя. Обом проколола серце трояндовою шпичкою. Не знати, чи дівчина любила Петра, але перед війною погодилася на шлюб із ним, і Баревичі тішилися доччиним вибором. Затаїв образу Федір Критай на Петра і здушив своє серце, наче молоде голуб’я. І ось нині спитав лейтенант кульгавого солдата, назвавши солодке дівчаче ім’я Баревичевої Насті, чи той що-небудь чув про неї. Петро відповів, що нічого не знає. Листів не отримував від початку війни, бо Митниця під москалями.

Хліб заїли синіми сливками. Пригостив Федір, витягнувши їх із глибокої кишені шинелі.

Петро, залишивши Критая самого посеред порожньої вулиці, пішов зі своїми вояками до комендатури.

Тепер Федір Критай був під Язлівцями.

У розмові з майором Вінклером Федір розповів, що йому знайомі всі дороги та стежки до Митниці. Хвалився, що навпомацки може зайти до селища. Майор поцікавився: звідки у Федора така упевненість? Критай відповів, що він сам із Митниці, а до Язловець находився дитиною пішки.

Напередодні Пасхи Критай отримав наказ перейти лінію фронту й дістатися Митниці. Залишивши позаду поруйновану язлівецьку фортецю, зайшов у лісок, що переповзав через високий пагорб. Критаєві потрібно було перейти цей ліс, аби дістатися рівнини, за якою були Сині озера і Горб-Долина. А звідти, оминаючи російські позиції, спробувати потрапити до селища. У лісі, на одній зі стежок, йому перебігла дорогу худюща, вимащена лісовим болотом лисиця. Критай хотів подивитися, куди вона біжить, але потемніле за зиму хутро сховалося за чорними грабовими стовбурами. У верхів’ях крон копошилися ворони, готуючись до весняного шлюбного часу. У лісі траплялися ще де‑не-де латки снігу. Федір перейшов лісисту гору надвечір. За цілий день він утомився, але перепочити вирішив у гайку перед Горб-Долиною. Йому ще знадобиться сила, щоб перебігти туди, коли сутінки накриють поля. За останніми деревами просвічувалося митницьке поле. Критай добре бачив російські шанці. Він помітив російських спостерігачів. Виліз на міцне дерево і став чекати ночі. Поки йшов, то розігрівся й ніякого холоду не відчував. А на дереві, розхитаному пронизливим вітром, відчув як по спині пробігли сироти. З російських позицій ліс і поля хаотично просвічував прожектор. Боячись несподіваної атаки австрійців, світло прожектора до світанку розливалося по землі й по небу. О четвертій ранку, коли Федір задрімав, збоку Митниці почулися дзвони. Він здригнувся, перехрестився і зліз із дерева. Знав, що спостерігачі й варта змінюються кожних три години. У ці хвилини прожектори завмирали. І це був короткий час, щоби Федору вдалося добігти до бузкового гаю. А звідти — вже якось до Горб-Долини. Як? Він ще не знав. Але прожектори не вимикалися, вони тільки завмерли. У нього було кілька хвилин, щоби рвучко добігти до гаю. В одну мить йому згадалася лисиця. Як прудко вона перебігала. Критай уявив себе тою лисицею. На мить він позичив у неї чотири ноги й, не чекаючи вже ні хвилі, пригнувшись, вибіг із лісу. До бузкового гаю метрів триста. Федорове серце калатало. Здавалося, воно вилетить через вуха або вивалиться з писка. Він біг, бачачи перед собою темну пляму бузкових кущів. Якби хто спостерігав за Федором цієї миті, коли він ставав з кожним подоланим метром прудкішим за лисицю, то запримітив би, що в суцільній темряві нестримно рухається темна цятка. «Ще трохи, ще трохи, ще трохи», — відбивалося ритмом у Критаєвому мозку. І коли він із розгону влетів у кущі бузку, обдерши лице об покритий тонкою кіркою криги сніг, з його утроби вивалилася смердюча юха сніданку. Федір відхаркався. Витерся снігом, полежав, перевернувшись на спину. Над головою у плетиві гілля висіло перехняблене пташине гніздо. Густий потік світла російського прожектора на мить розлився по бузкових кущах. З того місця, де Федір дочекався світанку, він знав, як непомітно перейти до Горб-Долини. З глибокого видолинку до перших хат Язловецького кінця — шапкою докинути. Невідомо, у якій з них можуть ночувати російські солдати. Звичайно, що ночують поблизу фронтових позицій. Не будуть же змінювати вартових і спостерігачів, ідучи з іншого кінця селища? Поміркувавши, вирішив Федір іти одразу до церкви, щоби замішатися в натовпі односельців під час Пасхальної служби. Коли він про це подумав — селищем розбрехалися пси, запіяли когути й заіржали коні.

Церква з надламаним хрестом після авіаційного бою в митницькому небі скидалася на курку з перекушеним гребенем. Але цього Федорові ще не видно — туман забілив видолинки вуличок. Дорогою ледь не зіткнувся з трьома москалями. Вони вийшли з Бурмейчиної хати висцятися. Критай чув дзюркотання молодих струменів. Він приріс до широкого стовбура ясена. Брови й вуса в нього змокріли. Вітер наганяв пасма туману. З хати вийшло ще троє. Федір здогадався, що це спостерігачі. Трійця і справді рушила в напрямку Язлівця. Туман забілив їх. Прокашлюючись, віддалилися від Федора. Критай намагався йти стежками. Біля Червоної керниці спустився у видолинок потічка й берегом, прокрадаючись, дійшов до містка. Потічок впадав у Джуринку. Лівий берег річки вивищувався над пологим правим.

Федір Критай не знав, що через тиждень опісля їхньої з Петром зустрічі Урбана заколе вилами старий серб в айвовому садку. Це трапиться в Земуні, передмісті Белграда. У розпанаханий живіт старий насипле достиглої айви. Убивцю розстріляють. Загін Урбана вислали до белградської околиці перевіряти розвідувальну інформацію про цивільний опір. Урбан сам увійшов у двір, де порався старий чоловік. Поручник привітався, але старий відмовчався. Він зривав айву і складав на розстелену квітчасту домоткану верету. «Глухий як пень», — подумав Петро. Туман, народжений цього ранку над річкою Савою, перемішавшись із запахом медових плодів айви, розносив солодкавий дух. Живіт Петра з виваленими кишками, звідки витікала липка кров і ранішня їжа, накрили шерстяною хустиною. Пораненого лейтенанта перенесли на санітарний віз, але не довезли. Він втратив багато крові й знепритомнів, не доїхавши до лазарету. Тією ж вуличкою, в яку можна було пропхати тільки ключ, бо така вузька, попри аптеку «Код цара Душана», на сходах якої їли білий хліб Петро з Федором, тиждень опісля повезли на цвинтар нещасного Петра. Лейтенант Петро Урбан закінчив війну з айвою в животі, плодів якої ніхто в поспіху не вийняв. Можливо, з нього виросли айвові дерева, що тепер духмяно пахнуть щовесни. І той запах — через воєводинські рівнини і хребти Карпатських гір гінкі вітри доносять до Митниці. Трапиться диво, коли польська пошта у 1920 році принесе до Баревичів поштівку зі знімком — Петро з товаришем по службі Хаїмом Дермером. Розбираючи кореспонденцію в поштовому відділені містечка Н., поштар виявить сотні залежаних листів та листівок, які далі цього відділення й не пішли. Ось так відправлена фотокартка з листом, датованим 1915 роком, через п’ять років дісталася Митниці.

Федір дочекався темряви. Він підстеріг легку здобич — Попідлідвзеленікукурудзи. Той не очікував побачити Федора. Попідлідвзеленікукурудзи з перестраху ледве ворушив язиком. Але віддихавшись, отямився. Вони пішли до о. Феліштана. Залишивши Критая біля дзвіниці, Попідлідвзеленікукурудзи позаглядав попід вікна парохового дому. Знову почали брехати пси. Збоку горішнього фільварку кавалерійський ескадрон із гуркотом з’їхав до річки. У хліві cкрізь терли рогами об жолоби корови отця Феліштана. Певно, що обидві були ківними. Паніматка Катерина ретельно вела календар тільності, бо отець порався зі своїм садком. Вона розрахувала, що після Пасхи в їхньому господарстві з’явиться приплід. «Який нині день?» — питалася часом паніматка. Отець, думки якого були біля айвових дерев, відповідав не відразу. Він брав із полиці «Календар Руського Народного Союза в Америці на рік звичайний 1914» і, послинивши пучку вказівного пальця, перегортав сторінки. Знаходив місяць і число. «Квітень, — казав до прикладу, — число третє». А тоді знаходив ім’я якогось святого й бідкався, що забув пом’янути під час недільної літургії. «Нічого, — відповідала на те паніматка, — пом’янеш тої, що прийде». І додавала, що реченець для їхніх корів, за її припущеннями, вже надходить. Про це розповів Федорові, повернувшись, Попідлідвзеленікукурудзи. З хліва доносився сопух прілої соломи, перемішаної з коров’ячим лайном і сечею. Піяли чимось сполохані на бантах кури, яких удень відстрілювали солдати, а ночами тягли по оборі куниці. Теплий коров’ячий дух нагадав Федорові батька, Саверка Критая, який повторював, щоби знати, буде твоя дитина, коли виросте, ліворукою чи праворукою — то дивися, якою рукою схопиться за пуцюрину. Усі його хлопці вперше хапалися лівою рукою, а тоді за них хапалася смерть. І тільки один із десяти Саверкових синів, Федір, схопився вперше правою. «Може, тому й вижив», — марикував собі Критай. Федір пригадав, що якось дня, коли йому виповнилося, може, з десять років, батько сказав, що нині вони поведуть до бика сорокату ялівку Ксеньку. Між Ксеньчиними рогами виднілася біла цятка, схожа на віфлеємську зірку. Федір чув, як батько говорив мамі, що ялівка літиться. Вивівши того ранку Ксеньку на обору, спочатку напоїли її. Пила спрагло. З морди тяглася липка зеленувата слина. Старий Критай вів Ксеньку за мотузок, а малий Федьо виламаним із верболозу бучком підганяв. Усі, хто траплявся їм того ранку на шляху, казали помагайбіг. Вулиця, де жили Критаї, знала, що десятирічна корова в них здохла з застряглим у проході ненародженим телям. Ноги теляти стирчали, безсила корова не могла виштовхнути його назовні. Тоді кілька хлопів узяли мотуззя, прив’язали до ніг теляти й витягнули мертвим. А корова, полежавши на оборі до ранку, випустила зелений дух. То трапилося в травні. Мухи з мурахами обліпили вилізлу з проходу сіру плаценту, — і за кілька днів з’їли. Митниця зазвичай збирала гроші погорільцям та тим, хто втрачав дійну корову, допомогла й Саверкові — він купив ялівку.

«Тату, — весело говорив Федьо, — а як Ксенька народит тилє, то буде мати з ким балакати на Свєтий вечир».

«Та вона може балакати і з курми».

«З курми? — засумнівався Федьо. — А про що вона з курми би балакала?»

«Не знаю, може, про сніг».

«А кури знают коровєчу мову?» — не вгавав малий.

«А певно шо знают».

Так вони вийшли на дорогу до фільварку. Там, на панських луках пасся Босяків бик. Критай домовився з Босяком, щоби той також прийшов. Чорний бик симентальської породи, якого Босяк відкупив у Коритовських за грубі гроші, прив’язаний шнурком, поволі ремиґав траву. Критаї підвели ялівку і стали чекати на Босяка. Удалині виднівся панський дім і господарські забудови. А тут, куди прийшли Критаї, — великий лан для випасу худоби форналів Коритовського. Лан збігав через невеликі пагорби до Ставищ. Бик у Федьових очах виглядав грізним. Опустив свою масивну голову, щипнув трави й висрався. Федьо прикрив рукою носа, але смердючий запах швидко порозносили потоки вітру. Босяка чекали, бо минулого року бугай розпоров корову, приведену з-над Дністра. Босяк привітався, витягнув із землі кілок і, не відпускаючи шнура, повів бика до ялівки.

Фельдфебель Критай на третій день непомітно повернувся до Язловця. Розвідав, що другий корпус генерала Васілія Флуґа розквартировано в кількох місцях, і повідомив майора Вінклера й обер-лейтенанта Пфайфера, що в Митниці перебувають підрозділи 26-ої і 49-ої піхотних дивізій, а на фільварку — кінно-артилерійський дивізіон.

[Російська імператорська армія. РИА]

За сто кілометрів від Митниці та Язлівців у колишньому прикордонному Волочиську 2 квітня 1916 року відбулася нарада Південно-Західного фронту. На нараді були присутні командуючий 8-ою армією генерал-лейтенант Калєдін, 7-ою — генерал від інфантерії Щербачов, і 9-ою — генерал від інфантерії Лєчіцкій. Командуючий фронтом генерал Брусілов виклав план майбутньої наступальної операції, затверджений у лютому Ставкою Верховного Головнокомандуючого в Могилеві. Усі командуючі армій висловили сумнів щодо успіху запропонованого наступу. Їхні аргументи Брусілов відкинув. 18 квітня на з’їзді командуючих армій прийняли директиву № 311. На 7-му армію генерала Щербачова, частина якої утримувала позиції саме в місці, що цікавить нас найбільше — Митниці та Язлівцях, покладалася розробка основної наступальної операції. З протилежного боку оборонялися Південна армія фон Боттера. У самих Язлівцях розміщувалися війська австрійського генерала Адольфа фон Ремена. Генерал Дмітрій Щербачов головний удар поклав на 2-ий армійський корпус генерала Васілія Флуґа, якому з правого флангу допомагатиме 3-я Туркестанська стрілецька дивізія генерал-майора Віктора Нагаєва, а з лівого — 2-ий кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Гусейна Хана Нахічеванського. Приготування корпусу Флуґа до наступальної операції розпочалося відразу після ухваленої директиви. До першої оборонної лінії австрійців, котра охороняла Язлівці, з Митниці було не більше двох-трьох кілометрів. Другу ж лінію оборони звели за Стрипою. За другою тягнулася третя. Навіть якщо Флуґ проломить першу лінію й захопить Язлівці, а Нагаєв із Ханом Нахічеванським зможуть одночасно утримати фланги під час контрудару, то форсування ріки неминуче стримає наступ. Необхідно, вважав Щербачов та його штаб, провести масовану артпідготовку для успішного просування піхоти й кавалерії. Залучити наявні авіаційні апарати. З Чорткова перекидали кінно-артилерійський і мортирно-артилерійський дивізіони. Для форсування Стрипи готували понтонний дивізіон. У містах Росії формувалися загони Червоного Хреста, які направляли до Чорткова. До Волочиська почали прибувати потяги з медичним устаткуванням для польових і стаціонарних госпіталів.

[Язлівці]

Навесні 1916 року Язлівці мали такий вигляд, наче ніякої війни в околицях не було. Шлях через Бровари на Бучач — єдиний, звідки можна було армії фон Ремена отримувати допомогу — резерви й боєприпаси на випадок нападу росіян, — був відкритим. Поруйнований замок, вірменська церква й польський костел утворювали в містечку архітектурний трикутник і виділялися серед покритих соломою будівель. За Язлівцями Стрипа входила в густі ліси й кам’янисті пагорби. Там австрійська оборона була особливо дірявою, бо покладалися на неприступні каньйони.

[Цісарсько-королівська Армія K.u.K.]

Для штабу фон Ремена військові фотографи ранньою весною відзняли панораму Язлівців. «Якщо росіяни наступатимуть, то найкращі позиції захопити містечко, — міркував фон Ремен, — з флангів. Одні — з боку Новосілки, а інший — з боку Малих Заліщиків. Наступати навпрошки, навіть зламавши першу лінію, важко було би будь-якій армії — високі горби, порослі грабовими лісами, захищали містечко. Здолати такі перепони легше піхоті, але не кавалерії, тим паче без підтримки артилерії».

[Великий князь Міхаіл Алєксандровіч]

Після здобуття Язлівця військами генерала Щербачова в червні до Золотого Потоку приїхав великий князь Міхаіл Алєксандровіч. Ще в лютому 1916 він пробув двадцять вісім днів у Копичинцях, про що залишив щоденникові записи. Записи свідчили, що штаб 2-ого кавалерійського корпусу, яким він командував, розміщувався в Копиченцях, а штаб 7-ої армії генерала Щербачова — в австрійському Гусятині. У кожному записі Міхаіл Алєксандровіч згадує, що чи не щодня пише листи або надсилає телеграми Наташі Брасовій, своїй морганатичній дружині. Наслідком бурхливого кохання було народження 1910 року сина Георгія. Міхаіл Романов таємно повінчався з Брасовою у Відні 1912 року. У Копиченцях великому князеві призначили конвой, тобто охорону під командуванням підполковника Пантєлєєва. Великого князя, окрім охорони, постійно супроводжуватимуть Ларька (граф Іларіон Воронцов-Дашков), Керім (ротмістер Кабардинського кінного полку Керім Хан Ериванський), Вязємскій (князь Владімір Алєсєєвіч). У Копиченцях на початку 1916 року війська перебували зиму, тому особливого командування від великого князя ніхто й не очікував. Тут він написав свій духовний заповіт, багато читав, відвідав фільварки в Шмаківчиках, Чорнокінцях і зустрівся з губернатором Чарторийським. 28 березня виїхав із Копиченець з князем Бєгєльдієвим і княгинею Ігнатьєвою двома автомобілями до Кам’янця. Там на них чекав особистий вагон, причеплений до потяга. У січні 1917 року Міхаіл Алєксандровіч востаннє відвідає театр воєнних дій у Галичині й Ладомерії, пробувши якийсь час у Надвірній, але в передгір’ї Карпат пошарпані імператорські війська застрягнуть.

15 червня бої перенеслися за Стрипу та в деяких місцях за Дністер. Штаб 2-ого армійського корпусу генерала Флуґа ще до 20 червня знаходився в Язлівцях і тільки наступного дня рушив уперед за військами, що йшли в наступ. Зрозуміло, що великі втрати, яких зазнав корпус Флуґа, не дозволяли блискавично розвивати наступ. Шалений опір групи генерала Бйом-Ермолі та Південної армії Ботера на деякий час стримали російський наступ.

Літо було спекотне.

Резервні російські полки купалися в річках, фотографувалися, а за кілька кілометрів від них передові частини Щербачова здобували місто за містом.