Вічний календар

7

На час другого приходу османів 1674 року Митниця розжилася на дванадцять родів. У списку язловецького дефтеру — Баревичі, Посіди, Боднарі, Босяки, Маричі, Крілі, Гулеї, Червоняки, Ковблі, Бурмеї, Барани і Смітюхи, записані за іменами господарів, без прізвищ, але за родом занять. Першим у цьому списку було ім’я Гриця, навпроти якого в пророслому повитицею вензелі арабського письма читалося — отоман. А навпроти слова «Митниця» хтось — можливо, Мурза, про якого розповімо нижче, — написав гараб, що означало: зруйноване.

Відколи Ібрагім Шайтан відбив Язлівець, зі Стамбула наїхало туди багато османських урядників. Османи облаш- товувалися, як запримітив Ашкеназі, не особливо дбаючи про містечко. Спочатку поправили фортечні мури, у яких, окрім бійниць, з’явилися великі діри від артилерійських обстрілів. Полатали дороги, зігнавши до роботи людей із навколишніх сіл і селищ. Спостерігаючи за османами, Ашкеназі розумів, що якби вони хотіли залишити Язлівець у складі Порти надовго, то розпочали б зводити будинки, мости й дороги, та й фортецю поремонтували б краще. Здогад Ашкеназі справдиться, коли, розмовляючи з останнім санджак-беєм, багато років опісля, він зрозуміє, що Порта невдовзі відступить із Поділля. А поки Ашкеназі дивиться, як османи замуровують фортечні стіни, у Язівцях над Вільховцем піють когути. Полощуться в липневій воді качки й гуси, гублячи пір’я, що пливе до Дністра. Ашкеназі не може знати, що цього разу османи протримаються в Язлівцях тільки десять років. А що за ці десять років узагалі настане у світі? Світ для ягуді Ашкеназі розвиднився тоді, коли він уперше поїхав на Балкани. Народжений у Язлівцях, він знав лише те, що з високого пагорба, на якому стояла оборонна фортеця, можна обдивитися найближчі узвишшя і шляхи. У дорозі, якою він шістнадцятилітнім підлітком, разом із іншими подався на Волощину й до Болгарії, він побачив стільки, що потім удома оповідав батькові цілий тиждень. Які річки їм доводилося переїжджати! Які люди зустрічалися! Як бігли пагорбом вовки, а вони цілу ніч палили багаття! Як заснув він при тім багатті, присунувшись ближче до вогню, щоб не змерзнути. Як вогонь лизав його одіж і дістався до зап’ястя, пропаливши рукав, та як він ледь не згорів. А що він чув? Та чув він у Болгарії різні мови, навіть такі, яких ніколи не доводилося чути на язловецьких ярмарках! А в одному болгарському селі вони, подорожні, мусіли відкупитися від місцевих селян, яких післав ага, жадаючи поживи. Заплатили вони, оповідав Ашкеназі, бо з наладованими крамом возами нікуди не втекли б. Їдучи на південь, молодий Ашкеназі бачив, як змінюється земля, усе частіше трапляються сливові садки, зеленіють виноградники, пахне м’ясиста айва. У дорозі їх перестрівали овечі табуни — і брунатні овечі боберки вкривали шлях. У всіх османських містах, починаючи з Волощини, пильнували прикордоння невеликі яничарські залоги. Посувалася валка поволі, щоб не викликати гніву в османського офіцера залоги, який міг їх арештувати, забрати гроші та крам або навіть продати в неволю… Багато розповідав тоді юний Ашкеназі батькові, який також подорожував, але вглиб Речі, не наважуючись податися на південь. А коли три роки потому, услід за Минасом Сириновичем, Ашкеназі прибув до Стамбула, то, дійшовши до Мармурового моря, так і простояв цілий день, поки сонце не перекотилося за міські горби, впустивши в місто ніч. Срібні й золоті голки, які, здавалося, зшивали хвилі зеленуватої морської води, вабили і сліпили очі Ашкеназі. Від морського повітря йому паморочилося в голові. Стільки човнів та ґалер, як у водах Босфору, він ніколи не бачив. Стояв перед морським простором і почувався так, наче вперше прочитав слово з Тори. Повернувшись до Язлівця, усе розповів батькові, який не повірив жодному слову, бо не міг уявити собі, як голками можна зашити морські хвилі. Дорога була виснажливою, і його син, думав Ашкеназі-старший, просто втомився, бо молодий і недосвідчений. А коли Ашкеназі, через місяць опісля повернення до Язлівець, побачив Минаса Сириновича — Минас щойно повернувся зі Стамбула — то запитав досвідченого вірменина: чи й далі сині та зелені хвилі, що котяться від Мармурового моря до Золотого рогу, зшиті світлом золотих і срібних голок? І почув ствердну відповідь. Прибіг до батька, щоби переказати свою розмову зі Сириновичем, можливо, єдиним у Язлівцях, хто також бачив Стамбул. Старий Ашкеназі подумав, що Минас змовився з його сином, і заборонив юнакові їздити на південь, перенаправивши свою торгівлю до Ярослава з Ланьцутом, щоби спогад про море й бажання їздити на Балкани вивітрилися з молодої синової голови.

Іншої дороги, якою б сунули війська з боку Чорткова чи Ягільниці до Язлівця, просто не було. Якщо надходив мир на ці землі, то митницькою дорогою їхали, поскрипуючи дерев’яними колесами, купецькі валки. Якщо наступав час війни, то якась частина війська, щоб дістатися Язлівця, переходила-таки через Митницю. Отож, селище, в якому на той час жило дванадцять родів, розрослося навколо Червоної керниці й потічка, народженого від Синіх озер. Дехто з митницьких прийшов невдовзі за Баревичем, а інші пристали згодом. Не належали ці роди Баревичам, бо перед їхнім заселенням тут була пустка. Не володів ними й Волянський, бо не було їх у списках митницьких дібр. З’явилися ці роди, як кульбабине насіння, принесене вітром. Із Баревичем усім митницьким було безпечніше, бо переживали вони разом не тільки негоду з блискавками та градом, а й війни. А Баревичева митниця, перепускаючи купців углиб Речі Посполитої, давала їм також якийсь гріш.

У Митниці почали прокладати дорогу.

Це трапилося через десять років після Бучацького договору, коли купці, спускаючись із боку Ягільниці Волоським шляхом, особливо навесні й восени, вгрузали в жирне митницьке болото. Язловецький санджак-бей звелів устелити камінням дорогу перед Язлівцем. На Митницю припали невеликі відрізки шляху перед мостом через Джуринку, а ще від Волоського шляху, попри Червону керницю — до Дубини. Призначений османами отаман Митниці Гриць Баревич, що сидів коло Червоної керниці, скликав своїх людей і наказав братися до роботи. Камінь возили з-під високого пагорба. Лупаючи червоні брили, встеляли митницькі шляхи, укріпляли також і під’їзди до мостів. Усі митницькі з’їхалися до Баревичевого двору, не було тільки Тимка Бурмея. З того часу, відколи Гриця Баревича призначили отаманом на Митницю й околиці, щось втрутилося у стосунки між ним і Тимком. Той Тимко, що першим з’явився в Митниці після Баревича, також оселився біля Червоної керниці — на Криволуцькому шляху, яким мало хто їздив. Зрозумівши, що османи з Язлівця не зрушаться, сказав Баревичеві, що повернеться за Стрипу, в ліси. Але того року вже з жовтня засипало снігами, і Тимко мусив затриматися в Митниці. Не міг він дорівнятися до Гриця, бо сам не пам’ятав, звідки він і хто його батьки. Виховався при шляхeтському дворі, але наче збезчестив дівчину й був покликаний до суду. Звідти втік. Жив із того, що наймався до різних армій, воював навіть у Голландії на боці французів. До Митниці приїхав із грошима та добрим конем при збруї. Привіз це все з війни. Найбільшою дивиною для митницьких було те, що дівчина, котру привіз Тимко невідомо звідки, була німа. Започаткував породу німих у Митниці, бо від нього та його німої дружини народжувалися німі. Схоже було, що займався грабунками, бо хтось у Язлівцях упізнав одяг, у якому Тимко приїхав на ярмарок. Тимко віднєкувався, але з ярмарку непомітно зник. Запитав Баревич Тимка, коли той минав митницю про цей випадок, та Тимко все заперечував. Жив із молодою жінкою, часто зникаючи з дому, відтак знову з’являвся, привозив у шкіряних міхах крам і складав у коморах. Якби Баревича ув’язнили до фортеці тоді, коли звинуватили його у привласненні грошей, які він брав із мита, то, можливо, зустрів би він там Тимка — той сидів за звинуваченням у пограбуванні й убивстві родини вірменського золотаря. Тоді розповідали, що один із тих убивць задушив свого подільника й, видлубавши каміння, зумів, наче змія, проповзти назовні. Коли оглядали місце втечі, то дивувалися, що людина змогла проповзти в таку вузьку щілину, де заледве вміщалися дві долоні. Про втечу того злочинця із в’язниці теревенив увесь Язлівець. І коли Баревич перебирав у пам’яті всіх митницьких, щоби покликати їх до лупання каміння, то на Тимковому імені зупинився. «А справді, — розмірковував Гриць, — того Тимка ніколи в селищі не видно. У німої — не допитатися». Вирішив Баревич перейтися до Тимкового дому. Спустився до Червоної керниці й, перейшовши місток, який треба було підправити, піднявся догори в напрямку Криволуцького шляху. За Тимковим подвір’ям починався лісок. Шлях не був утрамбований, бо ним мало хто їздив. Баревич здалеку побачив самотню постать Тимкової жінки, що поралася на подвір’ї. Тимкових коней не видно — отже, господаря нема. Німа то заходила до хати, то виходила. Двійко малих дітей, однорічне й новонароджене, накриті тінню липи, ревли. Бурмеїха присіла біля них. Вивалила з сорочки білі, налиті молоком цицьки і почала годувати обох. Старше, зіп’явшись на ноги, припало до лівої цицьки, а немовляткові німа сама запхала пуп’янок правої. Діти заспокоїлися. Гриць стояв посеред буйної кропиви, що розрослася вздовж криволуцького шляху. Його кусали мухи. Пражило. Од Волоського шляху збиралося на дощ. Він постояв і, зірвавши з пригніченого кропивою кущика полину кілька стебел, повернувся домів. Гриця зустріли пси. Він лапав їхні морди руками, що пахли полином, і пси морщилися від різкого гіркуватого духу. Після обіду хмара, що виповзла з Волоського шляху, розродилася дощем. А повітря над Митницею стало різким, як полин. Рої мух лише на другий день зранку почали копошитися в повітрі, що знову нагрівалося на дощ.

Птахолов Онуферко, помічник Баревича, прийшов до Гриця третього дня після липневої грози, повідомити, кого попередив про наказ санджак-бея. Баревич змушений був виконувати волю османів. Також того ранку з Язлівця, у той час, як п’ять фір чекали Баревичевого наказу рушити до родовища червоного каменю, приїхав молодий осман Мурза. Прочув митницький отоман якось, що османи укріплюють свою адміністрацію, бо ще з весни до Язлівця наїхали молоді урядники з самого Стамбула. Балакали про перепис. У Язлівці спішно ремонтували фортецю, мостили дороги, бо після десяти років невизначеності з поляками османи нарешті домовилися про кордони. Баревич дізнався, що для Митниці та околиць призначено молодого іль-язиджи Мурзу, переписувача митницьких дворів. За всіма ознаками виглядало, що осінь буде холодна, і дорогу треба встелити до перших приморозків, щоб навесні, коли ґрунти розбухнуть від води, знову втрамбувати розлізлий шлях.

Того ранку з навколишніх дворів з’їжджалися митницькі до Баревичевого двору. Вони з Грицем возили камінь, укладаючи в найбільш глевких місцях шляху. З боку Язлівця почулося хропіння коней — і на шляху з’явилися вершники. Гриць побачив, як Матій, Онуфрій і Данило, що стояли зі своїми синами біля трьох возів, а п’ятий був Баревичевий, напружилися, бо османи їхали чвалом, збиваючи на своєму шляху ранішній туман і вогку пилюгу. Були при шаблях і рушницях, із білими клобуками на головах.

Гриць підійшов до митницьких і став поруч свого воза.

Оглядаючи гостей, подумав, що той молодий осман без рушниці — Мурза, про якого розповідали йому в Язлівцях.

На Мурзі була пошита з нового сукна широка камізелька. Жовтяве лице урядника нагадувало невчасно зібраний коров’ячий сир із зеленуватим відтінком сироватки. Матій із сином Даньком, які стояли найближче до Баревича, зиркали то на Мурзу, то на Гриця. Переминалися за їхніми спинами яничарські коні, а вершники про щось розмовляли, чекаючи на будь-який наказ збирача податків.

Мурза, під’їхавши, стримав свого коня й легко зіскочив.

«З чим до нас прибули, пане?» — почав розмову Баревич.

З хати надвір вийшла Варвара, п’ятнадцятирічна Грицева дочка, і глипнула на Мурзу. Вона відчинила хлівець, із якого висипалися сонні кури. Її голос нагадав Мурзі тремтіння комишів уздовж язловецького шляху. Гриць зловив погляд Мурзи, яким той зиркнув на Варвару.

Митницькі, тобто Матій Босяк, Онуфрій-птахолов, Данило Марич та їхні сини чекали, що скаже Гриць. Натомість Гриць очікував наказу Мурзи.

Тим часом червоний когут, що вийшов останнім із хліва, де ночували Баревичеві кури, розправив крила, і Гриць лише тепер усвідомив, на яку небезпеку він наражає себе й усіх митницьких. Річ у тім, що червоний як грань когут, з фіолетовими смугами на кінцях міцних крил кидався на людей. Усіх чужих, хто заходив на Баревичеве подвір’я, когут проганяв, злітаючи на рівень людського зросту й кутим, наче з заліза, дзьобом клював межи очі або в тім’я. Деколи, злетівши, всідався людині на плече, а коли хтось брався схопити когута, щоб скинути додолу — дзьобав руки, пускаючи кров. Гриць присягався зарубати когута, але чомусь відкладав. Побачивши, що Мурза зайшов на обору, когут із усією силою дужих крил злетів догори. Це так вразило яничарів, що вони аж пороззявляли роти, переминаючись на конях. Звісно, такого яничари ще не бачили. Мурза спершу також, стежачи за когутовим польотом, здивовано пороззявляв рота, а вже за якусь мить скрикнув від болю. Когут упав на спину Мурзи й дзьобнув кілька разів урядника в голову. Умить крізь білу тканину тюрбана проступила кров. Баревич кинувся до Мурзи і, схопивши когута за дві ноги, скинув його на землю. Мурза аж заточився від несподіванки й болю. Але когут не думав здаватися. Його червоний гребінь знову піднявся вгору — і посвист важких крил, якими він загрібав повітря, прошумів тепер на головою Гриця, який відчув гострі кігті когута на своєму плечі. Перший яничар, витягши з піхов шаблю, смикнув за вуздечку коня й помчав крізь вози митницьких до Баревича. Гриць устиг зловити тонкий звук яничарської шаблі над своєю головою — по лиці бризнула тепла кров, і відрубана по шию голова когута з червоним гребенем, прокрутившись у повітрі кілька разів перед Грицевими очима, упала посеред розполоханих курей. Безголовий когут у конвульсіях кривавив траву, намагаючись якось устати, спинався на крила. Він зробив це кілька разів поспіль, а потім, знесилений, притих. Кров когута, перемішавшись із порохом, зробилася брунатною й густою. Яничар настромив когута на шаблю. Як переможець сидів він у сідлі перед Мурзою, що мацав свою покльовану голову, і Баревичем, що обтирав долонею лице від крові. Мурза з Баревичем дивилися одне на одного, не розуміючи, що трапилося. Яничар різким рухом скинув когута з шаблі та про щось запитав Мурзу. Той похитав головою, і яничар від’їхав до свого загону.

Грицеве серце билося об грудну клітку, а на скроні тріпотіли дві сині жилки.

За кілька днів до цього випадку приснився Грицеві сон, у якому він когутом перелетів через Митницю й упав на землю, зламавши одне крило. Гриць переповів сон Анні. «Треба чекати якоїсь напасті», — відповіла, але що б це означало — вона не здогадувалася, бо їй когути ніколи не марилися.

Матій кашлянув, розуміючи, що шабля яничара могла стяти голову Гриця, так само, як когутові. Інші — позавмирали від самої думки про те, що могло б статися, якби яничар промахнувся.

Анна з Варварою, вибігши на зчинені у дворі крики, промили потерпілому на голові рани, а Мурза, намотавши свій тюрбан, бо кров у прокльованих місцях присохла, наказав Грицеві їхати по камінь. А тоді наздогнав яничарів і повернувся з ними до Язлівця.

Того дня, коли когут напав на Мурзу, трапилася ще одна прикра подія. Після пригоди Гриць, їдучи по камінь, мацав щоку, скроплену гарячою кров’ю когута. У вухах дзвенів посвист турецької шаблі. Перед очима стояв поплямлений тюрбан Мурзи й перекривлені обличчя яничарів. Це була його смерть, яку пан Біг поки що від нього відвернув.

Їхали в напрямку Волоського шляху, щоб звернути ліворуч до місця, де митницькі розкопали родовище червоного каменю. В осінніх травах сюрчала ще не вигибла комашня. Від потічка наростав, як мох на камінні, білий туман — пухкий і мутнуватий. Туман густішав. Гриць бачив тільки останній віз. Інші, невидимі, торохтіли. Приїхавши до родовища, отаманові спало на думку, що, може, возити каміння в такий туман не варто.

Дороги не видко. Два тижні тому післав він Матія, Онуферка, Данила, Микиту, Остапа, Штефана й Василя налупати каменю. Приїхали тоді до Митниці османські урядники, пооглядали роботу й заплатили їм по кілька аспрів. Тепер камінь треба вивезти. Вирішили, що біля мостів та там, де потрібно втрамбовувати, будуть ті брили розколювати на плитки.

Склавши на вози камінь, повсідалися в урочищі на обід. Про ранішню пригоду з когутом почав говорити Онуфрій. Він та інші, що були свідками когутового нападу на Мурзу, не могли повірити, що таке можливо.

«Ви щасливий у Господа, Грицю», — сказав Онуфрій.

«Та певно, та певно», — підтримали його Матій і Данило. Вони ж бачили на власні очі подзьобану когутом османську голову Мурзи й чули пекучий посвист яничарської шаблі над Баревичем. Пережили страх за Гриця й за себе.

Туман до обіду розсіявся.

Чоловіки, які сиділи на камінних брилах, обідаючи, обговорювали нещодавню подію, що їх стривожила.

«Нащо ви такого когута, Грицю, тримали?» — запитався Данило Марич. — Маєте таких псів». Він із захопленням сказав про Баревичевих псів, привезених Минасом свого часу зі Стамбула.

Наслухавшись хвалебних і заздрісних слів про своїх псів, Гриць відповів:

«Та добре кажете — того когута навіть куниці боялися». Розповів, як одного разу під ранок зчинився в курнику рейвах. Переполошені кури розбудили всіх у домі. Гриць вийшов до курника й побачив, як цей же ж когут, втопивши кігті в темне хутро куниці, дзьобав її вертляве тіло й нарешті, розпоровши порослу світлими волосками смужку живота, залишив хижака помирати в конвульсіях. На голові червоного красеня теліпався прокушений гострими зубами гребінь. Надувшись, когут задоволено пирснув зеленим послідом на траву, а куна проповзла ще кілька метрів, волочачи кишки по землі. Її роздерли Баревичеві пси, щойно занюхали кривавий слід.

Навіть Онуферко, який знався на птахах, дивувався Баревичевому когутові.

«То що скажеш, Онуферку?» — питався волоокий Матій Босяк у птахолова поради.

«А може, у вас, Грицю, не когут, а шуліка?» — висловив припущення Онуферко.

«Шуліка, що топче курей», — віджартувався Баревич.

Онуферко почав розповідати, що вислідив гніздо шулік і підбирається, аби взяти звідти пташа та приручити для полювання. Зелене ропуше обличчя Матія, який не вірив жодному слову Онуферка, розплилося. Матій знав, як Онуферко бродить Дубиною, руйнуючи гнізда. Вони жили навпроти — і їхні жінки ворогували. У дитинстві Матій перехворів коклюшем і відтоді не чув на ліве вухо, наче у вушній порожнині назавжди облюбував собі місце цвіркун. Коли хто говорив, то Матій повертав голову і правим вухом ловив звуки, а очима стежив за вустами промовця.

Баревич спостерігав за Матієм, бачив, як той підсовується ближче до Онуферка, щоб не проґавити жодного слова.

Матіїв син не скидався на свого батька. Данько не був ані глухим, ані волооким, але якби навіть не було нікого в Митниці, окрім Баревичів та Босяків, то Гриць бажав би собі кращого зятя. Він ловив облесні погляди Матія й відчував, як Матієві очі постійно зосереджені на його губах, наче хочуть схопити не тільки сказане слово, а й саме тремтіння. Матій заглядав Баревичеві, як кажуть, у писок. Для Босяка породичатися з самим Баревичем було важливим, бо тоді, якщо не при митних будках, то хоч при Баревичевому дворі буде Матій. Данько взагалі оминав Гриця, стараючись не потрапляти йому на очі. Параска, жінка Матія, підозрюючи, на кого поклав око її син, знаючи, які дібра пливуть до Баревичевої господи та з ким він водиться і з ким ворогує, — наперед боялася такого родичання. Вона ніколи не ходила повз Баревичів дім, боячись величезних псів, які гавкали грубими голосами. Параска бачила, що Варвара, доходячи до п’ятнадцяти років, зробилася привабливою на лиці. Дівчина, викупана в молоці й у меді, притягувала до себе чоловіків. Купці, челядь, охоронці Язлівця, а потім і османи — усі, хто хоч раз бачив Варвару, прицмокували язиками, й текла їм слина — як псам під час тічки. Досвідчена Параска знала, що означають ті прицмокування: не затримається в дівках Варвара, видадуть її Баревичі, щоби й далі купалася в молоці та меді. Але за кого? Парасчин чоловік, глухий Матій, дивився не на Варвару, а на дібра її батька, про які часто по-сусідськи оповідав Онуфрій-птахолов, бризкаючи слиною в праве Матієве вухо.

У дефтері знайдеться місце для Босяків — запише Мурза Матія-господаря й накладе на нього такі ж податки, як і на всіх інших митницьких, незважаючи на бідність його родини.

Данькові Варвара подобалася так, що хлопець на очах ось-ось змарніє, втратить апетит і почне щоночі вивергати своє сім’я. Але найприкріше, що зробить Данькові Мурза, одружившись з Варварою, — прирече його на розбійництво з Тимком. Данько вислідить Гриця Баревича, перекаже Тимкові, а Тимко — Волянському. Образа зруйнує всі тонкі перетинки характеру Данька, які в нього були до Варвариного весілля.

Теплого липневого дня, коли річка сповільнювала свою течію, Варвара пішла з іншими митницькими дівчатами купатися. Починало сутеніти. Іржали коні, поверталися, похитуючи вим’ями, корови, здалеку погавкували Баревичеві пси. Здалеку, з протилежного берега, до Данька долинув дівочий регіт. Хлопець лежав в очеретяних заростях і спостерігав за видрою, що проплила, кілька разів зануривши під воду голову. Данько прислухався до дівочих голосів і відхилив грубі стебла очерету, що заступали голі тіла. У воді, при березі, милися митницькі дівки, серед яких Данько розгледів Варвару. Потім цілу ніч у його розгарячілому мозкові та змокрілих споднях купалося біле тіло Варвари, рожеві пипки грудей, пишні сідниці й прикрита до половини густим волоссям чорної коси спина. Варвара стояла по котики у воді й нахилялася, вимиваючи себе під пахвами й між ногами.

Пробувши в гарячці кілька днів, Данько поїхав до Язлівця і, сторгувавшись із жінкою на ім’я Сперанца, що прийшла з османськими обозами, вилив у неї всю свою гарячу тугу за Варварою, — і на якийсь час спокій повернувся до його серця та голови. Після трьох ночей його пуцьвіріньок зробився схожим на плід шовковиці. Сперанца всіляко пробувала оживити його, та не змогла, бо знесилений Данько спав міцно, як дитина. Почекала ще трохи, а тоді розбудила юного коханця і сказала йому: «Іди». Відтак випхала його за двері, бо наступної ночі до неї знову навідаються османи.

Сперанца була першою жінкою в житті молодого хлопця — і її тіло в’їсться в його свідомість, як невідворотне відчуття смерті.

Данько, повернувшись до Митниці, натрапив на Тимка.

Ота Сперанца розказала Тимкові про молодого коханця. З Тимком вона була зв’язана давно: сповіщала нападникові про османські обози все, що знала. У її обіймах вояки язловецької залоги оповідали про те, про що їм варто було тримати язик за зубами. Тимко довідувався, коли відправлятимуть османські транспорти з Язлівця або коли санджак-бей очікує обозу з Камінче. Він ділився зі своєю спільницею награбованим, а деколи навіть у неї підночовував, бо вона як ніхто зналася на любощах… Приїхавши до Язлівця після того, як Данько ночував у Сперанци, Тимко нічого нового не дізнався про пересування османів в околицях. Обозів у Язлівцях від паші ніхто тепер не очікував, бо останній прибуде, можливо, у жовтні. А тепер надворі був серпень. Сказала лише Сперанца, що прийняла Данька з Митниці, який щось белькотів їй про Баревичеву дочку. Коли вона описала Данька, то Тимко здогадався, про кого вона каже.

«Добре знати», — нарешті промовив Тимко й сипнув до її долоні кілька османських монет. Тепер Тимко знав, що Босяків старший син сподобав собі Баревичеву Варвару. Знав також, що Баревичі ніколи не видадуть дочку за Данька.

Того дня, коли втопився Данило Марич, Тимко перестрів Данька.

Передчуття про напасті, які Баревич бачив у снах, справдилися.

Данило Марич із п’ятьма возами поїхав за каменем, а на зворотному шляху переїжджав міст через Джуринку останнім. На його віз викотили по дошці найбільший камінь. Баревич сказав, що камінь, який повезе Данило, скинуть, як тільки переїдуть міст, щоб, розлупавши на плити, укріпити під’їзди до мосту. Решту каменю вивезуть туди, де утворюються найбільші баюри після затяжних дощів. Знали, у яких місцях у селищі ґрунтові води підходять на поверхню — і митницький чорнозем ніколи не просихає, навіть у спекотні літні дні. Коли чотири вози й сам Баревич переїхали міст, то стали очікувати Данила. На самому мосту в Даниловому возі тріснула вісь. Молодий кінь, перестрашившись, смикнувся вбік і покотився сторчма, потягши за собою Данила. Марич підлетів, підхоплений сильним струменем повітря, і зірвався. За Данилом із перевернутого на бік воза помалу покотився великий червоний камінь і полетів услід за Данилом. Коневі вдалося проплисти в запіненій воді Джуринки за течією й вийти на берег. За якусь мить брунатна кров перемішалася з зеленою водою. Баревич збіг до берега річки вже тоді, коли кола розпливалися течією, а на поверхні кипіло біле шумовиння. Казали потім, що те шумовиння було останнім Даниловим подихом під водою. Тіло нещасного Данила Марича, придавлене найбільшим каменем, впечаталося в намул. Дістали мерця, обліпленого чорним намулом і зеленими водоростями, насилу зрушивши той камінь.

Тимко наздогнав Данька, коли від мосту почулися крики.

«Що то?» — здивовано запитав Тимко.

«А я знаю?» — відповів Данько — Нині мали возити камінь…»

«Знаю», — підтвердив Тимко.

Баревич кликав також Тимка, але не застав удома.

«А ти чого не з ними?»

«Заслаб», — відповів Данько.

«Сідай, хочу побалакати».

Вони присіли в траву.

«До Баревичевої йдеш?» — насмішкувато запитав Тимко.

«Ні, йду до Горб-Долини. Там наші коні».

«Нема там ваших коней, — сказав Тимко. — Батько твій Матій поїхав по камінь двома вашими кіньми. А більше у вас нема».

Данько промовчав.

«До Язлівця їздиш?»

«Був, тра було купити озимої пшениці. Хочемо засіяти на зиму».

«Купив?»

«Ні, задорого».

«А я чув, що ти побував у Сперанци».

Данько зірвався на ноги.

Тимко вдарив хлопця в коліно, аж той від болю присів.

Усе, що далі говорив Тимко, пекло Данькові груди більше за удар по коліну. Тимко сказав, що знає від Сперанци, що Баревичева Варвара запала в око також Мурзі. Почула блудниця розмову двох османів, які приходили до неї, що Мурза хоче піти до санджак-бея, аби запитатися, чи не перечитиме той одруженню з християнкою. Бо ходив він уже до кадія і, зі слів блудниці, суддя не перечив намірам Мурзи.

«Так що, Даньку, недурно Мурза їздить до нас і крутиться коло Баревичів, — сказав Тимко, — але не знаю, чи можна вірити тій Сперанці».

«А що робити?» — запитав Данько з такою тугою, що, здавалося, розірве легені.

«Почекай, навіть Онуферко приручає шулік, — заспокоїв Тимко, — тримайся коло мене. Я поможу».

Поховавши Данила, митницькі продовжували возити камінь і втрамбовувати дороги, бо такою була воля язловецького санджак-бея.

Дорога, яку цілою Митницею вкладали червоним каменем і яку в селищі запам’ятали через смерть Данила, закінчувалася перед Дубиною. Тепер, коли міст через Джуринку обклали широкими плитками, а найбільші ями засипали дрібною річковою рінню та виклали потовченим пісковиком, через Митницю можна було проїхати навіть під час затяжних дощів. Оскільки селище в дефтері значилося гарабом і податок із його мешканців для османської казни був незначним, то молоді урядники санджаку, щоб виправдати своє перебування в Язлівцях на службі, щороку складали списки нових господарів. Виділявся з-поміж інших Мурза. Якогось року з намови Гриця Баревича санджак-бей дозволив відновити митні будки, щоб селище могло платити до Язлівця митний гріш. Ще якогось року вирішено було брати гроші за переїзд мосту. При мості Гриць також поставив будку, яку невдовзі зніс ураган, що зірвався в липні, викорчовуючи дерева та зриваючи дахи митницьких халуп.

Дорогу, на яку так розраховував Баревич, за неповний рік розтовкли військові загони, весняний та осінній османський транспорт, яким постачалася язловецька залога. Очевидно, що силами самих митницьких збудувати дорогу з твердим камінним покриттям було неможливо. Щороку, як тільки небо затягувало дощами, з пагорбів спливала жирна митницька земля. Намул наростав на всьому шляхові. Весняними, літніми та осінніми місяцями обози долали селище з великими труднощами. Та вже наступного року ніхто з османських урядників нічого не згадував про дороги. Можливо, що санджак-бей отримав якусь вказівку від каменецького паші, а може, роботи з укріплення фортеці потрібно було прискорити, і про дороги забули…

Прийшло літо 1677 року, і Мурза сказав Баревичеві, що мусить переписати в Митниці всіх чоловіків.

«У попередньому списку Митниця значиться спаленою», — відповів Мурза на запитання Баревича про те, що це означатиме для мешканців селища. Мурза сповістив також, які податки відтепер платитиме Митниця: двадцять чотири аспри від господаря, дванадцять аспрів від нежонатих, а від ягуді — сорок; десятину від кіле пшениці, ячменю, гречки, жита, проса, гороху, вівса, льону й конопель; плата за сіно, за використання нічийних земель, десятина з овочів, вуликів, від молодої в день шлюбу, від волоцюг, від диму, податок за пиття вина, за вирощування свиней, різдвяний податок від християн.

Наступного дня після розмови Мурзи з Баревичем Онуферко-птахолов розніс селищем, що Баревич скликає громаду, бо має щось важливе до сказання. Зійшлися всі митницькі роди, котрі на той час мешкали тут.

Щойно Баревич оголосив, навіщо він їх покликав, — запанувала тиша.

Першим, прокашлявшись, вирішив сказати щось волоокий Матій Босяк.

«Пане отамане, — звернувся він до Баревича, — чи має платити Онуферко податок від шуліки, якого тримає вдома? З тим птахом він полює і приносить зайців, куріпок і деколи лисиць».

Натовп загудів.

«А що?» — підтримав Босяка Тимко, який також прийшов.

«Про полювання нічого не сказано», — спробував захиститися Онуферко.

«А чи платитимемо від волоцюг?» — запитав Червоняк.

«А хіба в нас є волоцюги?»

«Хіба Тимко…»

Тимко озирнувся, щоб знайти поглядом того, хто назвав його ім’я.

«Я плачý від диму», — сказав він глухо.

«А з чого живеш? — не вгавав Червоняк. — З диму?» Підозра на злодійство Тимка, що закралася в Баревича, нині вперше пролунала на сходинах митницької громади. Тимко чекав, що Баревич заступиться за нього, але отоман мовчав.

Найбільше митницькі обурювалися податком за нічийні землі, бо всі використовували землі Волянського, а також шлюбним податком від молодої. Покричали та й розійшлися. Баревич уклав список митницьких господарів і передав Мурзі.

Мурза у своїх паперах навпроти слова «Митниця» закреслив слово спалена й почав записувати імена господарів та нежонатих, доповнюючи дефтер арабським письмом зі слов’янських імен, бо ні османів, ні ягуді в Митниці на той час не було.

За роки османів двір Антонія Волянського почав занепадати. Османи не порушили нічого з маєтності хорунжого гусарії, бо ті, що були на службі у Волянського, справно платили Мурзі податки, сіючи жито і ячмінь, тримаючи кількох корів та цідячи мед із десятка вуликів. Поки Волянський сповняв військову службу для короля на його дібрах, привезені ним кілька родин господарили. Через Ашкеназі Волянський знав, що відбувається в його маєтку, бо часом Ашкеназі їхав до Ярослава чи Перемишля по крам. Звідти писав довгі листи до хорунжого кавалерії з усіма подробицями. Той Тимко Бурмей, до якого Баревич не мав особливої довіри, кілька разів уночі підбирався до маєтку Волянського. Спостеріг, що люди там озброєні, а двір повен псів. За османів Митниця жила своїм життям, а двір Волянського — своїм. І тільки тоді, коли приїжджали збирачі податку, вивозили до Язловець наладовані вози — одні, що збиралися біля Баревича, а інші — з маєтку. Гриць розумів, що якщо повернуться поляки, то двір Волянського захоче долучити до своїх ще й нічийні землі. За нічийні також треба було платити османам, тому ні Митниця, ні маєток Волянських не прибирали їх тепер до рук. Землі було й так достатньо: вірмени залишили по собі території, що належали їм, та й землі Конєцпольського і Лянцкоронського позаростали та пустували.

Тимко, якого не вполювали поляки після втечі з фортечної в’язниці, з приходом османів знайшов кількох утікачів — дезертирів королівського війська. Найнялися служити з Угорщини, але платили їм із пустої королівської казни такий мізер, що втекли вони з війська. Тож нападали і грабували. Улітку жили по лісах, а взимі приходили до Язлівця й видавали себе за злиднів. Зустрілися вони з Тимком випадково. Було їх троє. Казали, що був ще один із ними, але його, смертельно пораненого в сутичці з яничарами, на яких напали вночі, прийнявши за купців, кинули у Стрипу. До зустрічі з дезертирами Тимко грабував сам. Його німа жінка та малолітні діти були запорукою повної безпеки. Нічого не могли б розказати нікому. Та й митницькі перестали допитуватися. Отож, вислідивши в Короташах незнайомців, Тимко розпитав їх, пригрозивши, що сповістить про них османам. Ті розповіли, що мають намір напасти на двір, що стоїть на краю Митниці. Тимко здогадався, що йдеться про Баревичів двір. У його серці давно зріла ненависть до Гриця. Олена, дружина Тимка, знаками дала зрозуміти Тимкові, що хтось приходив до їхньої хати, і показувала на протилежний від Червоної керниці бік. Тимко здогадався, що то був Баревич. Нишпорить. А минулої весни Онуферка підсилав. Той ніби розпитував про свого шуліку, який утік.

«То двір Гриця Баревича, який тепер отоманом у Митниці, — сказав їм Тимко. — Якщо хочете, щоб вас посікли яничари, то грабуйте».

«Але видно, що заможний…» — сказав рудуватий грабіжник.

«Заможний, — відповів Тимко. — Митник. Назбирав грошей. Кажуть, що в нього навіть вікна з віденського шкла».

«Фіть», — присвиснув другий грабіжник.

«І пси в нього такі, що розірвуть кожного, хто зайде у двір».

«Знаємо», — погодився рудий.

Тимко зрозумів, що ці троє підготувалися до нападу на Баревича.

«Є ще один двір», — сказав їм Тимко.

«Де?» — запитався третій, що лежав горілиць, висмоктуючи солодкий нектар із цвіту конюшини. Той третій до цього часу мовчав, і видно було, що саме він верховодив тими двома.

«На Волоському шляху».

«Там також пси й челядь?» — запитав верховода.

«Так, — погодився Гриць, — але нема господаря. І якщо османам донесуть про грабунок двору хорунжого польської гусарії Волянського, то не будуть вони кидатися шукати, хто це зробив».

«Згода», — верховода виплюнув розжований цвіт із густою слиною.

Як відомо з документів, османи переселяли євреїв та вірмен до Андріанополя, Киркилисе і Стамбула. Довідався Ашкеназі, що санджак-бей готовий перевезти всі єврейські родини на нові землі, бо так наказано було йому пашею з Камінче, а паші наказав так чинити великий візир. Чи то османи запідозрили євреїв, що через них передаються польському війську вісті про фортечні оборонні приготування? Чи хотіли потуреччити той край, а євреї не піддавалися? Чи самі євреї, перестрашені військовими походами і грабунками, вирішили покинути Поділля? Бо з-поміж християнської людності знайшлося немало таких, які пристали на османську службу, а дехто визнав Аллаха своїм Господом і забув про Христа. Вони обрізали своїх дітей, і святкували п’ятницю. Можливо, тому й вижили, що не брали зброї до рук, а покірно прийняли нову владу й нову віру. Бо від якогось часу земля, на якій тулилися Язлівець і Митниця та десятки інших містечок і селищ, вважалася нічийною. Була ця земля для війни, і відчувався тут прихід останніх часів. Занепокоївся тоді Ашкеназі. Була в нього крамниця в Язлівцях, була божниця, була Тора, якої не торкнулися ні полум’я, ні цвіль. І була Жидівська брама, якою він тисячі разів в’їжджав і тисячі разів виїжджав із міста. Було ще зо два десятки родин ягуді, що так само, як Ашкеназі, пустили коріння в цю землю. З язловецького каменю побудували ягуді божницю і з язловецького каменю витесували мацеви. Книжок своїх нікому не позичали, бо ніхто не читав їхнього письма. Чекали на свого Месію, а дочекалися війни.

Якогось ранку біля колишньої митної будки зупинилися два десятки возів. Гриць побачив із вікна, що зупинилися вони набрати свіжої води з Червоної керниці. Це були язловецькі євреї. Здивувало Баревича, що не було з ними Ашкеназі. Вийшов у двір, щоб запитати подорожніх, куди вони прямують. Те, що шлях їхній лежить через Волоський гостинець до Ягольниці, Грицеві було зрозуміло й так. Бо чого тоді їхати через Митницю? Через Ягольницю шлях лежить на Кам’янець. Ще більше здивувався Гриць, коли, вийшовши за свою браму, побачив кількох яничарів, що також чекали води — по неї саме пішло кілька мужчин-ягуді. Яничари впізнали Гриця, і один під’їхав до нього. Вони привіталися.

«Далеко їдуть, якщо потрібно стільки води?», — запитав-сказав отаман.

«До Камінче», — відповів яничар.

«То ж язловецькі?»

«Так, — сказав у відповідь чорбаджи. — Самі захотіли виїхати з Язлівця».

«Самі?» — здивовано перепитав митницький отаман.

«Прийшли до санджак-бея й попросили дозволу залишити місто».

«А знаєте такого Ашкеназі? Бо я не бачу його серед цих».

Яничарський офіцер не відповів на запитання — може, не знав, про кого питає цей чоловік.

Від Червоної керниці кілька євреїв несли наповнені водою дерев’яні цеберка. Вода розхлюпувалася. Офіцер гримнув на них, але Баревич одного зупинив:

«Куди ви зібралися?»

«До Андріанополя, пане».

«А де Ашкеназі?»

«Він відмовився їхати. Залишилося з ним кілька родин», — спішно відповів ягуді, бо яничар почав нервувати й наказав рушати.

Інший ягуді, що прибіг допомогти донести воду, сказав:

«Ми залишили Тору, і Ашкеназі ще збере десять мужчин для молитви».

«Війна, пане, виганяє нас із Язлівця», — додав той, кого зупинив був Баревич. Обидва ягуді взяли цеберки й поспішили до своїх возів, де сиділи припорошені їхні жінки й діти.

Санджак-бей дозволив усім ягуді, які цього бажали, виїхати з Язлівець. Надходили тяжкі часи: у містечку важко було прогодувати навіть тих кілька сотень мешканців, почастішали розбійницькі грабунки, польські війська порушували бучацькі домовленості й нападали на прикордонні фортеці, а найвіддаленішою від Стамбула була язловецька. Те, що збирали на податок, споживав гарнізон, а решту відсилали до Камінче. Війна, втрутившись у звичне життя, стала нищівним вогнем, якого не можна пригасити жодними саламандрами. Ашкеназі молився в божниці, щоб Господь післав йому який-небудь знак — як йому чинити: їхати чи залишатися? Тора була в божниці, а отже, Господь перебував із євреями в Язлівцях.

Коли двадцять родин уклали на свої вози все, що вдалося їм зберегти від грабунків, санджак-бей саме відсилав загін яничарів на чолі з офіцером до Камінче. Дізналися про це ягуді й зібрали останні гроші, просячи санджак-бея, щоб яничари охороняли їх у дорозі від можливих нападів. Поласився ага на єврейські гроші й наказав офіцерові та яничарам допровадити ягуді до Камінче. Ті допровадили єврейські вози до Волоського шляху за Митницею. А там надвечір пограбували їх, забрали все до останнього аспра й залишили посеред поля. А самі заїхали до двору Волянського, переночували там і продовжили свій шлях на Камінче.

Тільки зранку, перебувши ніч, дісталися ягуді до двору Волянського. Побачивши єврейські вози, про які османи їх уже попередили, челядники позамикали брами, прогнавши нещасних мандрівників світ за очі.

Через тиждень після того хтось учинив напад на дібра Волянського.

Дим зі згарища доплив до Митниці. Побачили й відчули запах горілого навіть у Язлівцях. Але подумав санджак-бей, що, можливо, буджацькі татари знову дійшли до цієї землі, хоча не мали б. Поміркував і покликав Мурзу, щоб той довідався, що то в Митниці горіло цілу ніч. Повернувшись до Язлівця, Мурза доповів санджак-бею, що спалено й пограбовано двір Волянського. «З розмов, які точилися серед місцевих, схоже, що напали розбійники», — повідомив урядник. Також Мурза сказав санджак-бею, що бачився з отоманом Баревичем, який під’їхав до двору, але отоман не міг вказати на злочинців. Після цього санджак-бей розпорядився посилити охорону фортеці. Про цей випадок сповістили й кам’янецького пашу.

Гриць Баревич із сином Павлом оглядав згарище й убитих челядників. Павло вперше в житті бачив стільки скривавлених, закіптюжених димом трупів, що лежали посеред великої обори. Було зрозуміло, що всі жертви нападу намагалися якось урятуватися. А оскільки напад учинено вночі, то люди вибігали у спідніх білих сорочках, зловмисники ж, наздогнавши, безжально їх убивали. Не допомогли й пси, яких перед тим, певно, потруїли.

Учора цілий день моросило. На шляху, що вів до самого двору, було помітно глибокі сліди від возів. «Значить євреї з яничарами завертали сюди», — подумав Гриць. Не міг же він знати, що яничари покинули пограбованих євреїв напризволяще. У розмові з Мурзою, з яким повертався до Митниці, Грицеві кортіло обмовитися про яничарів і євреїв, але він промовчав. Павла Баревича, що їхав оддалік батька з Мурзою, цілу дорогу нудило. Стримував коня й, сидячи в сідлі, блював. Оскільки навіть Баревич не знав, кого собі привіз Волянський до двору, то поховали вбитих того ж дня біля дубового гаю, щоб знати місце, якщо хтось потім питатиме. Двір Волянського дотлівав кілька днів, а наприкінці тижня вперіщила злива, загасивши обгорілі руїни будинку і стаєнь. Впала дерев’яна загорожа, оголивши покриті золою поодинокі цурпалки стін, з яких уже нічого не зробиш. Волянський, коли повернеться, побачить зарослі кропивою й дикою травою руїни. Почне сікти шаблею молоду кропиву, що сягатиме хорунжому під пахви. І тоді він почує за своєю спиною кінське хропіння. На коні сидітиме Тимко, який скаже, що саме Гриць Баревич та його сини перебили челядь Волянського й підпалили двір.

Після тієї кривавої ночі закралася до голови Баревича ще одна думка про вбивць челяді Волянського. Минуло, може, з пів року, як Тимкова жінка вивісила сушити подушки й домоткані полотна, якими застеляла постіль. Онуферко-птахолов, повертаючись від Синіх озер, зиркнув на Тимкову обору й побачив, що німа сушить простирадла й подушки з двору Волянського. Часто Онуферко навідувався до фільварку, бо бродив полями зі своїми шуліками, тому єдиного його з митницьких там знали. Онуферко запам’ятав, що на шовкових пошивках, які також час до часу прали й висушували у дворі, були вишиті червоним вензелі «A. W». На одній пошивці, яку вивішала Тимкова німа, ці вензелі одразу кинулися Онуферкові в очі. Того ж дня він сказав про це Грицеві. Баревич наказав Онуферкові зібрати митницьких і дав знати Мурзі, піславши до Язлівця Павла. Наступного ранку, оточивши Тимкову обору, до хати першими увірвалися яничари, а з ними забігли митницькі. У Тимковій хаті нікого не було. Чи їх хтось попередив? Бо Тимко з німою та дітьми виїхав із Митниці тихо, наче їх ніколи тут не було. Вовчий нюх Тимка вгадав небезпеку. Винюхав її і зник, наче звір, не залишаючи по собі слідів.

«Не встигли», — сказав тоді Гриць Баревич до Мурзи.

Записували османи містечка й селища, їхніх мешканців та дібра для канцелярії у Стамбулі кілька років. Через чотири роки після 1677 у Кам’янці зібрали списки з усіх санджаків, перевірили їх, склали у шкіряні течки й навесні 1681 року переправили звичним шляхом до столиці. Були в тих списках і записи Мурзи про Язлівці, Митнича, Дворільне, Ісвітова, Мілева, Берем’яни, Тушорминці, Устя, Чогагорад, Торське, Литяче, Хімільова, Заліфщинці, Половчі, Павшувка, Базар, Буракуфка, Іслобудка, Поповчі, Кошелофчі, Садки, Іжнібораді, Новашелка і Сапофчі.

Тим обозом із Язловець разом зі шкіряними течками, наладованими паперами, лаштували клітки з птахами, яких цього разу ловили птахолови по язловецьких лісах для султанських пташиних павільйонів в Едірне.

З початком весни, у першій декаді квітня, запилюжений обоз вирушить із Кам’янця, щоб, зупиняючись для перепочинку, дістатися в червні Стамбула. Спочатку течки з дефтерами з цілого Кам’янецького еялету приймуть у канцелярії великого візира, зазначивши, що згідно зі списком бракує двох течок, які випали при переїзді мосту через Дунай. Потім принесуть їх до Ібрагіма-писаря. Під подуви свіжого бризу із Золотого Рогу той сортуватиме папери цілий місяць. Заважатимуть йому тільки діряві крики павичів, яких забагато намножилося в неволі.

Того 1681 року, окрім Кам’янецького дефтеру, привезуть у липні ще один дефтер — із Єгипетського еялету. Ібрагім зареєструє обидва й почне їх читати, роблячи помітки про підданих і зібрані податки.