Вічний календар

2

Дім Коритовських, тримаючи на своїх ключицях дах із побитої черепиці, за кілька воєнних років помітно осунувся. Між черепицею й комином знову утворилися тріщини. По стінах кинулися зелені лишаї. Господарські прибудови почали розбирати одразу після втечі Гелени, перед самим приходом червоноармійців навесні 1944 року. Звикши до грабунків, чужих людей, відсутності господарів, гарматних пострілів та штормових вітрів, дім, здавалося, змирився з тим, що колись пишні трояндові кущі, в оточенні яких він стояв, перевелися. Не міг він і передбачити, що цегляні стіни, збудовані на століття, розберуть і рознесуть, наче кульбабине насіння, легкі літні вітри. Але найголовніше, що протягом воєнного лихоліття з нього вислизнули запахи, які наповнювали кімнати, кухню й веранду. Запахи мундирів Феліціяна, суконь Гелени й Алєксандри, підстилок хворобливого Владислава Алоїза. Зникли знайомі домові голоси, які він розрізняв щоранку, коли всі прокидалися, — перешіптування кухарки зі служницею, ниття Владислава Алоїза, якому щось погане приснилося, млосне позіхання достиглої Алєксандри, незадоволеність Гелени й нарешті голосне покашлювання Феліціяна. За сніданком утихомирена родина розмовляла іншими голосами. Ночами протягом війни, коли два німці-агрономи, тодішні мешканці дому, засинали, дім влаштовував собі веселу розвагу — із його стін, меблів, підлоги проростали, як колись із кущів троянд, пуп’янки голосів Коритовських — то плакали діти, то сварилася Гелена, то розмірковував уголос Феліціян, а то налітали з веранди голоси колишніх гостей — Козєбродського, о. Феліштана, Шипракевича, форналів. Цілу ніч, поки німці спали, у домі звучали голоси господарів та їхніх найближчих приятелів. Після втечі Гелени ключ від дому Коритовських, переданий в останню хвилину господинею, зберігатиметься в о. Феліштана, але не знадобиться, бо переселенці з Романової Комори, які прибудуть у березні 1945 року, побачать прочинені парадні двері з виламаним замком. Відступ німців прискорить виїзд Гелени Коритовської з Митниці. У лютому 1944, коли німці-агрономи забралися з дому назавжди, несподівано прибула зі Львова Гелена. Зупинилася у Феліштанів. Парох підозрював, що за чимось вона приїхала. Коритовська сказала, що нічого не потребує. Та й що забереш із розграбованого будинку? Одного дня пішла на цвинтар, а іншого — пароховою бричкою поїхала на горішній фільварок. Оглянула дім, зачинила на ключ парадні двері й повернулася до Феліштанів. Обидві тепер вдовиці — і Гелена, і Алєксандра: Феліціян покоївся біля родинного гробівця Волянських на митницькому цвинтарі, а чоловік Алєксандри, ротмістр уланів Язловецьких, Станіслав Созанський — на похилих берегах річки Бзури — вирішили не дочікуватися другого приходу Червоної Армії. Шосе і ґрунтовими дорогами по всій Галичині тяглися за відступаючими німцями вози втікачів. Коритовські домовилися з одним селянином, що погодився вивезти їх за місто. Можливо, вперше у своєму житті мама з дочкою в наспіх зібраних шкіряних валізочках везли по жмені родинних ювелірних прикрас та сяку-таку білизну. Будинки, наповнені меблями, незасіяні поля, столітні митницькі сосни, трояндові квітники, небо й річку залишили в одну мить, наче ніщо з того ніколи їм і не належало. Алєксандра перед війною народила сина, такого ж кволого, як її покійний брат Владислав Алоїз. Не дивно, що й Алєксандриного хлопчика торкнулася тінь родинного прокляття — невдовзі дитина, не доживши до півторарічного віку, залишила цей світ. «Може, й на краще, — думала тепер Алєксандра, їдучи з мамою на селянському возі під весняним холодним дощем. — А якби тепер з ним?»

У 1918 році Коритовські вкотре перебралися до Митниці.

На чортківському двірці Феліціян зустрів Гелену з Алєксандрою, вони поверталися з-під Кракова. Приїхав до Чорткова заздалегідь, полишивши назавжди залізничну станцію в Сяноку, щоби подивитися, де краще замешкати: на чортківській віллі чи в митницькому домі? Країна, офіцером якої він був до кінця, перестала існувати. Дорогами Європи поверталися домів австро-угорські вояки, дізнаючись у дорозі, що в їхніх домівках постають нові держави. Добираючись до Чорткова, Феліціян бачив на станціях озброєні полки, які, здається, не вірили, що все закінчилося. «Цікаво, — думав Коритовський, — де їх розформують?» Війна залишила гіркий осад, хоча сам він прослужив комендантом Сяноцької станції. У бойових діях участі не брав, однак санітарні потяги, що поверталися з передових ліній Східного фронту, набиті сотнями тяжкопоранених, справляли на нього моторошне враження. Інколи через затримку такого потяга Коритовський заходив до військового лікаря у вагон або запрошував його до себе в кабінет на другому поверсі станції поговорити про війну. Одного разу при такій розмові лікар повідомив, що багато поранених у його ешелоні — з-під Язлівець, де прорвано всі лінії оборони, а війська залишили позиції. Вони знайшли пораненого, який розповів Феліціянові про бої, що точилися на відтинку між Митницею та Язлівцями. Навколо Митниці, зі слів пораненого, усе вигоріло. Коритовський не сумнівався, що дім під час російської окупації постраждав найбільше.

У Чорткові Коритовського зустріла розграбована вілла, натомість дім на митницькому фільварку, куди він навідався, був у куди кращому стані, аніж він сподівався, хоча за роки війни і квартирування російських кавалеристів дещо з меблів, посуду й білизни було безповоротно втрачене. З породистих коней у стайні залишилося дві старих кобили, а корови симентальської породи, перевезені на військових платформах, можливо, бродять тепер лугами Костромської губернії. Дещо прибрали до рук митницькі селяни, про що міг би знати о. Феліштан, якщо б вони сказали йому на сповіді. Про агронома Шипракевича Феліціян нічого не чув. От придався би!

Від запеклих боїв найбільше постраждала вулиця на Тій Горі, яка заросла по коліна кропивою та колючими будяками. Особливо на початку літа, коли буйна рослинність завойовувала собі життєвий простір. Стебла кропиви набирали жилавого росту, напоєні життєвим соком землі та затяжними тогорічними дощами. Попелища підживили митницький ґрунт. Після кількох весняних злив рослинність зашивала собою всі латки, що витрамбовувала холодом і снігом зима. Запустіння, яке надійшло на Митницю, проглядалося всюди. Але поруч із порожніми полями Коритовського зеленіли поля митницьких людей. Цвіт бараболі білів поміж зелених кущиків. Зеленіла пшениця, вився по землі горох, пахли коноплі. Люди садили квасолю, біб, тютюн, гречку. Повсюди звивалися ластівки, літали низько, майже торкалися крильми землі.

Збиралося на дощ. Феліціян, розвернув свою бричку вбік селища. Перед поверненням до Чорткова вирішив заглянути до Феліштана, але того не було вдома — поїхав до сусіднього селища сповідати смертельно хворого. Поговоривши з паніматкою Катериною, Коритовський сказав, що повертається до Чорткова, бо завтра прибуває Гелена.

«З дітьми?» — запитала їмосць.

Коритовський відповів, що з дочкою. Розповів, що минулого місяця вві сні помер восьмилітній Владислав Алоїз. Катерина сказала, що все в Божих руках. Коритовський погодився. Смерть Владислава Алоїза, якому вкоротив віку вроджений горб, схиляла Коритовського покинути військову службу, щоб назавжди оселитися на фільварку. З того, як описувала Гелена в листі до Феліціяна, заадресованого до Сяноку, причину смерті сина, було зрозуміло, що горб побільшав за два місяці до смерті — наче обруч, здавив дихальні шляхи. Про це Гелені сказав лікар, що оглядав тіло померлого. Тимчасово сина поховали в Кракові, але при першій нагоді перевезуть до родинного гробівця в Митниці. Переїжджаючи місток через річку в центрі селища, Феліціян згадав, як вони з Владиславом Алоїзом перед війною поїхали на Ставища дивитися річкових бабок; у нагрітій за день воді борсалися сільські хлопчаки, засмаглі й здорові, а Владислав Алоїз, надкусивши щільник, закашлявся від задушливого смаку липового меду. У пам’яті Коритовського залишилося тепле липневе надвечір’я й солодкі медові щільники, які вони захопили тоді з собою.

Коли паротяг наблизився до чортківського двірця, на залізничних торах стояв ешелон із мадярським полком. Мадяри ґелґотіли. Командир про щось домовлявся з комендантом станції, який хотів швидше позбутися захмелілих від свободи вояків. Гелена цілу дорогу, поки їхали до «Брістоля», розповідала про зруйнований Бучач. Чортків, на щастя, постраждав менше, принаймні на жодній вулиці Коритовські не зауважили зруйнованих будинків. Потім вони дізнаються про пошкоджений рабинів палац. Переїжджаючи Колійову, Феліціян помітив кількох мадярських солдат, що виходили з дому Бенціровської. «Ага, — подумав граф, — життя продовжується». Коритовські переночували у «Брістолі». З їхньої чортківської вілли винесли все, а перед відходом з міста хтось із російських солдат на прощання її підпалив. Розплавлене скло, цурпалки від старовинних крісел, запах згаслого попелу. Наступного ранку Коритовські подалися до Митниці. Їхали мовчки, думаючи про різне. Поки виїхали на бучацьку дорогу, дочка Алєксандра, п’ятнадцятирічна дівчина, встигла зібрати усмішки молодих австрійських офіцерів, які прогулювалися вулицями. З її тілом і думками останнім часом відбувалися дивні речі, яких молода й недосвідчена дівчина соромилася. Феліціян розумів, що означає лоскотний жіночий запах, який випромінювала Алєксандра, спостерігав за її гострими поглядами на молодих чоловіків. Гелена також бачила зміни в доччиній фізіології. У Митниці вона поговорить із Алєксандрою так, як належиться матері з дочкою.

У 1919 році війна знову зайшла до Чорткова, як давня знайома. Військові частини Української Галицької Армії та не розформовані підрозділи Січових Стрільців почали воювати з поляками. Звичайно, Феліціян Коритовський був цілковито на боці нової польської держави. Усі вони — Коритовські, Волянські, Козєбродські, Боґуцькі — з гербами й виписаними родоводами на телячих пергаментах, володарі фільварків і сотень морґів землі, не хотіли й навіть думки не допускали ні про яку Україну. До того ж, п’ять чи шість поколінь їхніх родин народилися тут. Тут збудовано їхні фортеці й замки, тут на молочних берегах течуть кисільні ріки, у яких вони купалися, тут у стилізованих під римську архітектуру гробівцях сільських цвинтарів покояться їхні предки. Взагалі, «тут» — це вони.

Приїхавши з родиною до Митниці, Коритовський зголосився до польської комендатури в Чорткові. Того дня, коли Коритовський відправив перші секретні відомості про склад українських військ для польського штабу, в Митниці збиралися на війну. Події навколо Чорткова та успіхи українських військ занепокоїли Феліціяна. Таємно він отримав від польського командування прохання сповіщати про переміщення українців та діставати розвідувальну інформацію. Протягом червня він сам та кілька його форналів часто їздили до Дністра, де дислокувалися українські частини.

На початку червня, коли Чортків зайняли українські війська, звідкись до фільварку перед ранком прибув кавалерійський загін. У порожньому домі Коритовських, окрім господарів, були тільки служниця і старий форналь. Коли перед будинком почулися голоси й кінський храп, Гелена засвітила свічку в спальні. Коритовський прикипів до парадних дверей. Він стояв босий, відчуваючи підошвами холодний паркет. У сутінках розібрати, хто це завітав, було неможливо. Господар відійшов від дверей углиб вітальні, сів у крісло й чекав. У двері загупали й попросили відчинити. Така чемність під час війни насторожила Феліціяна. Він підійшов, присвічуючи каганцем, знайденим у вітальні на столі, і нервово почав перекручувати в замку великий металевий ключ.

На порозі стояв агроном Шипракевич, одягнений у військову уніформу.

«Не смію питати якими вітрами, пане агрономе? — почав Феліціян, — хоча, прецінь, війна…»

Вони сіли за стіл, де було свого часу зіграно стільки партій у бридж і переговорено про все на світі.

«Так, війна», — продовжив Шипракевич думку Коритовського.

«Нещодавно переїхали… — наче виправдовуючись сказав Феліціян. — Протягом війни, як мені повідомили, квартирував у нас кавалерійський полк москалів. Ну, а потім дещо розтягнули селяни».

«Усе зруйновано».

«І руйнується далі», — у словах Коритовського прозвучав легкий докір.

Шипракевич промовчав.

Розмову перебив хриплий скрип дверей — у дверях показалася Гелена в темному платті. Під очима синіли мішки. Шипракевич помітив також зміни на Гелениному обличчі — павутина зморшок причепилася на колись гладку шкіру.

«Пане Шипракевич, — привіталася Гелена, — вітаємо в нашому домі!» Шипракевич встав і галантно вклонився, наче запрошував Коритовську до танцю.

Надворі починало світати. Ескадрон, із яким приїхав Шипракевич, напував коней. Коні задоволено фиркали.

«Я розпоряджуся про сніданок…», — сказала Гелена.

«Ні, ні, пані Гелено, — не маю часу — відмовився Шипракевич. — Просто хотів вас побачити».

«Дякуємо», — в один голос, але мляво відповіли Феліціян із Геленою.

«Хіба кави?» — ще раз запропонувала господиня.

«Секунду, — завагався Шипракевич. — З вашого дозволу».

Вийшов у двір.

«Чого він приїхав?» — пошепки, боячись власного голосу, запитала Гелена Феліціяна, коли Шипракевич про щось гугнявив у дворі зі своїми вояками.

«Не знаю. Не думаю, що просто відвідати».

За кілька хвилин увійшов Шипракевич і, подякуваши за запрошення на каву, сказав:

«Перепрошую, але ми мусимо щось у панства забрати… війна».

«Що саме?» — поцікавився Феліціян абсолютно байдужим голосом.

«Заберемо коней і віз».

«Кому виставляти рахунок? Вам?» — поцікавився граф.

«Україні».

«Україні? — Коритовський роздратовано перекривив Шипракевича, — а де тут Україна?»

За якийсь час Коритовські побачили з вікон, що старий форналь вивів зі стайні двох кобил і, запрягши їх до фіри, поблагословив Шипракевичів ескадрон. Він помітив прилиплих до вікон Коритовських, ніяково розвів руками й пішов додому.

Коли українські війська здобули Чортків, лінія фронту між українцями й поляками встановилася в Митниці. Трирічний Дмитро Баревич стояв перед своїм домом і дивився, як марширує третя бригада — займати ті ж шанці, які в 1916 році утримували російські війська. Малому текло з носа, і він облизував язиком верхню губу. Данило Босяк послав свого сина, щоб той запитав, чи йде на війну Семен Матвіїв. А Матвіїв послав до Остафійчука, а Остафійчук до Кардинала. До обіду зібралося в Митниці біля п’ятдесяти чоловіків, переважно старші або покалічені війною демобілізовані австрійські вояки. Коритовський бачив ті п’ять фір, що вирушили повз фільварок на Ягільницю. Їхали митницькі на війну поволі, у возах набрали кілька мішків бараболі, борошна і цукру, щоб не голодувати. Про це говорили покалічені, що не раз голодували в шанцях, чекаючи похідної кухні. Босяк дізнався, що Матвіїв збирається на війну. Остафійчук порався з худобою, а Кардинал повіз петлювати жито до млина. Збиралися вони тиждень. За неповний місяць поляки знову відвоювали Чортків, і митницькі повернулися з півдороги, з’ївши лише половину припасених на війну харчів. Українська Галицька Армія перейшла Збруч, і поляки замкнули кордон. До осені України вже не було.

Десь у тридцятих Алєксандру пошлюбив поручник Уланів Язловецьких Станіслав Созанський. Весілля справляли в «Брістолі», шлюб молоді взяли в Домініканському костелі. Гелена хотіла, щоб усе відбулося в тому самому місці, де вона вперше зустрілася з Феліціяном. Созанський, звичайно, не був найкращою партією для великих землевласників Коритовських-Волянських. Жив тільки з військової платні, але Коритовські, переступивши через себе, погодилися. Якщо ж пригадати, то Феліціян перебував у такому ж становищі, коли посватався до Гелени. Після весілля Гелена щоночі молилася, щоб у молодого подружжя народилася дівчинка. Рівно через дев’ять місяців по шлюбі в Созанських народиться рахітичний хлопчик Феліціян Анджей, із появою якого на Гелениному лиці тепер два павуки сплетуть павутиння.

Перші місяці після пологів Алєксандра перебуватиме в митницькому домі. Через півтора року в кволого сина Созанських однієї ночі зупиниться сердечко. З того часу, відколи Алєксандра виїде під Варшаву на місце чоловікової служби, Гелені причуватиметься, що в домі, окрім неї та Феліціяна, живе їхній внук. Кожного ранку вона скаржилася чоловікові, служниці й навіть форналям, що, мовляв, чує голос померлого, коли виходить шпацерувати навколо дому. До середини тридцятих Коритовський займався фільварком, який приносив чималий прибуток. Феліціян відремонтував чортківську віллу, але нечасто був там. Власне, через Гелену, яку переслідував дух покійного Миця. Коритовські придбали автомобіль, яким Феліціян навчився кермувати. Збулася довоєнна мрія — купити у Львові чиншовий дім. Тоді ж, через п’ятнадцять років після смерті Владислава Алоїза, Коритовські перевезли прах сина до родинного гробівця на сільському цвинтарі. Щоранку для їхньої родини сонце в Митниці сходило, торкаючись вершечків високих сосон, посаджених котримось із Волянських навколо будинку. Сонце ковзало зеленим дахом дому, а тоді скочувалося в селище. Коли Алєксандра з Владиславом були малі, стара служниця, щоби заохотити їх до снідання, розповідала про сонце, яке скочується зранку з високого горба, а на ніч ховається у Джуринці. Перед тим, як сонце викочувалося зі своєї небесної комори, пробуджувалися митницькі когути, потрясаючи червоними гребенями й фіолетовим пір’ям, вітаючи народження нового дня. Кожного ранку когути чекали на велике колесо сонця, щоби привітати його співом. Першокласні голоси цього невидимого оркестру, змагаючись один із одним, переспівуючи, підніматимуться до неба, наче біла пара з нічної Джуринки, і долітатимуть до будинку Коритовських. А коли сонце стане над Митницею, посунувши в інший простір ще помітний на горизонті білий місяць, когути, виспівавшись, продираючи крилами порохняві обори, накидатимуться на сонних курей, схопивши золотим дзьобом першу-ліпшу за гребінь. От у сльотаві дні, можливо, тому що у відкриті дзьоби когутів потрапляла дощівка, їхнього співу в селищі не чули.

Влітку падали затяжні дощі, і тоді Гелена питала Феліціяна:

«Ти таке пам’ятаєш?»

«Що, люба?»

«Ну хіба так ішли коли-небудь у червні дощі?»

«Та трохи було», — відповідав Феліціян.

«Ніколи», — категорично заперечувала Гелена, вважаючи, що після війни змінилося навіть повітря. Літні вечори в домі, заповнені колись грою в бридж, розмовами, сміхом, перетворилися тепер на нудні розмови на веранді. Деколи траплялися автомобільні прогулянки вздовж Джуринки та польовими дорогами до Ягільниці. Інколи о. Феліштан навідувався з Попідлідвзеленікукурудзи, якого Гелена не зносила, поділитися новинами. Коли служниця накривала на веранді стіл для гостя, Попідлідвзеленікукурудзи розповідав слугам Коритовських, як вони з отцем, повертаючись учора з Чорткова ягільницьким шляхом, погналися за зайцем. Митницький брехун запасався хлібом і водою, знаючи, що Коритовська ніколи не розпорядиться його нагодувати. Служниця виходила з дому іншими дверми і, знайшовши брехуна серед форналів, які душилися від сміху, приносила обід. Останнім часом йому з отцем завжди щось потрапляло на очі посеред поля. Якщо брехунові спадало на думку, що то був вовк, то, звичайно, він рятував перестрашеного пароха від зграї хижаків. А якщо заєць, то він першим кидався за куцохвостим, щоб упіймати.

«Парох, знаєте, — почула служниця голос Попідлідвзеленікукурудзи, — не годен бічи, як я. То лишивім ’го під кущем, аби чекав, коли сполоханий мнов заєц побіжит на отця. Я дав отцеви мішок, а сам, занюхавши заєчий запах, пішов шукати заєчі нори. Поки я бігав за зайцем, так стемніло, що ледво’м знайшов перестрашеного отця коло куща».

«А як ви занюхали зайця?» — запитала вона, знаючи, що старий брехун вигадує небилиці.

«А в тому то й річ, — відповів Попідлідвзеленікукурудзи. — Ше від малого в мене псєчий нюх. Але якщо треба — то й котєчий. Ми ніколи не тримали котів. Я лапав миші сам».

«Слухайте, — перебив брехуна форналь, — а шо з тим зайцем?»

«А-а-а, — неохоче повернувся до заячої оповіді Попідлідвзеленікукурудзи, — та поки я бігав за ним, заєц уже сидів у нашім мішку, а парох навіть не видів, шо маємо вже на завтра на обід свіже мнєсо».

«То ви його загнали до мішка?»

«Наякже! А хто?» — здивувався брехун.

У другій половині липня гінкі тютюнові стебла стрімко росли, розросталися клаповухими, на дві долоні, листками. Кожного року Ягільницька тютюнова фабрика потребувала тонни тютюну. Коли привозили розсаду, Коритовському згадувалося, як вони з Шипракевичем висаджували перші лани. Після тієї зустрічі з Шипракевичем, Коритовські нічого про агронома не чули. Не раз попитував Феліціян Феліштана, але й парох нічого не чув. Слід Шипракевича загубився після переходу Збруча, коли військові частини подалися на допомогу до Києва. Тоді лютував тиф, і, можливо, Шипракевич помер. З усіх довоєнних гравців у Коритовського залишилися тільки парох та Козєбродський. Колишні сусіди, що з’їжджалися літніми вечорами на гостину і бридж, після війни попродавали свої фільварки або віддали в оренду євреям, яких звідусіль наїхало до Чорткова. Якогось року Коритовський, порадившись із Геленою, вирішив передати управління своїми маєтками й перебратися до Львова.

Після війни велика господарка Баревичів упала на руки Анни-мурзихи. У свої шістдесят років удова як могла втримувала родинні морґи. Війна давно закінчилася, хоча підстаркуватий мул із обпеченим черевом у перші повоєнні роки тримався ще на ногах і своїм іржанням відлякував дітвору. А польова кухня одного з Настиних коханців — турка Кюбата, що іржавіла посеред Горб-Долини, давно стала для них бажаною забавкою. Поверталося довоєнне життя. Баревичі в урожайні роки наймали сезонних працівників із придністровських сіл, а Коритовські намагалися впоратися за допомогою своїх форналів. Буковина відійшла до Румунії, буковинці тепер жили за кордоном. У перші повоєнні роки Анна заклала частину землі до державного банку. На позичені гроші купила зерна для посіву, молотарку, кілька коней та корів. А тут, у двадцять четвертому році настала грошова реформа, а тоді у двадцять дев’ятому поширилися світова криза. Анна спродала євреям половину своєї землі, бо впоратися з тими морґами було важко — банки вимагали виплати відсотків, а врожаї були в ті роки низькі. Баревичеві землі розповзалися, наче тонка теляча шкіра, що тріскала в найбільш витертих місцях. «Прикро, — думала собі мурзиха, — що Настя нічим не цікавиться, окрім чоловіків, а внук ще малий».

Настя Баревичева спуталася з Тадеушем Домаховським, польським урядником, працівником колії, й переїхала з ним до Чорткова. Той Домаховський, із розповідей дівчат Бенціровської, міг похвалитися своїм дурнем, від якого деякі чортківські повії, після відвідин Домаховським лупинарію, ходили розкаряченими гусками. Мешкав він на вулиці Колійовій. Винаймав половину будинку з окремим входом і щодня простував пішки до праці на станцію. Довгенько Домаховський кавалєрував, і чутка про його чоловічу дорідність відлякувала молодих відданиць, зате приваблювала заміжніх пань. Бенціровська, наслухавшись про фізичний розмір того, що теліпалося між ногами пана Тадеуша, вирішила сама пересвідчитись у правдивості чуток. Адже дівки могли й прибрехати. Коли Домаховський під ранок вийшов із кімнати Марисі, протоптавшись по дівчині цілу ніч, як кінь по бруківці, Амброзія Бенціровська покликала його до себе. Нічого не підозрюючи, Домаховський увійшов до покою власниці будинку розпусти. Перекрутивши ключ у замку, вона накинулася на Домаховського і звалила його на підлогу. Такої спритності від шістдесятирічної жінки він не чекав. Рука спокусниці враз опинилася на розпірці, і вони обоє відчули, як невидима сила почала розпрямляти чоловічу принаду колійовця. Перебравшись на ліжко, Бенціровська вилізла на Домаховського, ковзнувши своєю шовковицею по його волохатому животі, від чого випрямлений патик досяг таких розмірів, яких Бенціровська ніколи в житті не бачила. Обережно сідаючи, Амброзія відчувала, що в неї всередині все розривається. Так наче риба, заплутавшись у водоростях, розриває їх, намагаючись звільнитися. Бенціровська від болю заплющила очі. Вона уявила, що впустила в себе великого кита, якого бачила на світлинах календарів. Якоїсь миті Амброзія знепритомніла і прийшла до тями аж тоді, коли Домаховський перевернув її горілиць. Побачила його розширені божевільні очі й перекривлений заслинений рот. Ліжко тріщало так, як навесні льодохід на Сереті. І домом хилитало. Позаяк вікно у своїй кімнаті Бенціровська, перед тим як запросити Домаховського, прочинила для свіжого повітря, то їхні млосні голоси зібрали під будинком чимало ловців ґав. Нарешті вони видихнули, як перед смертю видихають спресоване в легенях повітря. Вулиця здогадалася, що ті двоє коханців, за якими вони заглядали, закінчили свої любощі на найвищій ноті. Ніхто не розходився. Цікаво було побачити — хто ж розхитував цього ранку дім. Але хитра Амброзія випустила Домаховського бічними дверима. Здолавши огорожу, він подався в бік залізничних майстерень. А вона, повернувшись до кімнати, прилипла до вікна — перед будинком, роззявивши писки, стояли мешканці Колійової, чекаючи на чудо. Після цього випадку Амброзія уникала зустрічей із Домаховським, підсовуючи йому когось із молоденьких дівчат, що наймалися до неї на працю. Про те, що Колійова перекрита юрбою, яка заважає візницям перевозити пасажирів, сповістили поліцію. Того ж дня Настя Баревичева була в Чорткові. Приїхала дізнатися, що потрібно, аби на осінь записати Дмитра до гімназії. Анна-мурзиха випровадила дочку з Митниці торохтливою бричкою. Скалічілий на війні Остафійчук, який наглядав у Баревичів за кіньми, повіз Настю до міста. Остафійчуку ампутували по лікоть праву руку, і довгий рукав тепер теліпався з культі, як індичий ніс. Настині двадцять шість років після народження сина буяли жіночими принадами, на які липли чоловіки. Будь-хто, опинившись поруч, розумів її бажання. Настя охоча була до любощів і не приховувала цього. Анна-мурзиха перебирала в пам’яті всіх жінок по чоловіковій та своїй лініях, аби зрозуміти, у кого ж її дочка вдалася.

Зранку, коли Настя лаштувалася до міста, Анна-мурзиха відкликала Остафійчука вбік і попросила пильнувати за дочкою. Вони мають заїхати до гімназії та на ринок, сказала Анна, і повернутися додому. Остафійчук отримав список, що й де купити, а Настя — про що розпитати в гімназіальній канцелярії. Виїхали польовою дорогою на Ягільницю, а звідти гостинцем дісталися Чорткова. Поки Настя буде в гімназії, Остафійчук купить усе, що треба, на ринку. Домовилися зустрітися біля годинникової вежі ополудні. Настя досить швидко з’ясувала правила прийому й пішла вулицею Міцкевича назустріч… Домаховському. Вона минула будинок із бакалійною крамницею, де до війни перебувала українська гімназія, а Домаховський, після бурхливої ночі з повією та несподіваного ранку з Амброзією чвалав до банку. Перед тим, прийшовши з запізненням до праці, він попрохав вільний день, поскаржившись на шлунковий розлад. Набрехав про шлунок і подався до центру міста. Нині надходив реченець розрахунку за позику. Переходячи вулицю, Домаховський зупинився, щоби перепустити Білґорая. Водовоз летів своєю бричкою, порозвозивши зранку воду, бо з шостої години починався шабес, і Мошко, як усі гебреї Чорткова, снував вулицями зі швидкістю світла. Тим часом Настя порівнялася з Домаховським — і вони усміхнулися одне одному. Цього вистачило, щоби Домаховський змінив свої плани й запросив Баревичеву на каву до цукерні. Принюхавшись як пес, він зрозумів, що пані не відмовить. Настя пахкотіла незнайомим запахом айви з листа від Петра Урбана. Учора її руки торкалися того Урбанового конверта, всередині якого росли духмяні белградські садки.

Остафійчук прочекав Настю в умовленому місці — під вежею з годинником до темряви, і Митниці дістався вже за північ.

Наївся тієї ночі страху. Польову дорогу перебігали кілька разів вовки. Нервово сіпався кінь. Навкруги тхнуло вовчатиною. Мабуть, десь поблизу було лігво, і народжені в березні вовченята вже підросли й устигли пообсцикати найближчі кущі й чагарники, помітивши територію. Остафійчук про всяк випадок наготував віхоть соломи, а сірники завше тримав у глибокій кишені військових штанів. Того року голодні вовки тягли з хлівів та стаєнь овець та птицю. Усі, хто пускався в нічні переїзди, про це знали. Зранку, теліпаючи рукавом на обрубкові, розповів Анні-мурзисі, що Насті не дочекався, але про вовків і свій перестрах — промовчав.

У помешканні Домаховського Настя прожила тиждень.

Через тиждень приїхала додому і сказала матері, що вибирається до Чорткова.

Баревичі ненавиділи Волянських із Коритовськими. А коли Дмитро Баревич, нащадок митника Гриця Баревича, появився на світ, то всі, хто міг би переповісти правдиву історію цієї ненависті, стали землею. Найбільше знав про це Дмитрів дідо — Данило. Як відомо, ще незадовго до народження внука, Данила не стало. Анна-мурзиха тепер єдина знала родинну історію і боялася, щоб ніщо з того знання не вивітрилося з пам’яті. Тому, коли Дмитрикові виповнилося сім років, вирішила, що малому вже можна почути від неї щось про Баревичів, бо до часу, поки він навчиться читати й перегляне родинні папери, вона хотіла відкласти в дитячій свідомості слова, як птаха відкладає в гніздо яйця, коли надходить для цього відповідна пора. Того ранку, коли Анна-мурзиха вирішила поговорити з онуком, трапилася непередбачувана подія. Старий мул, залишений відступаючими російськими військами, той самий, яким Анна їздила до Язловець рятувати від тифу Настю, упав посеред обори. Насправді ніхто не бачив, як тварина звалилася на бік, виставивши зарубцьовану світлу підчеревину з рудою шерстю. Остафійчук останнім часом побоювався, що мул може стати легкою здобиччю для вовків, тому хотів припнути його до жолоба у стайні. Але Анна-мурзиха, бачачи, як гасне пломінь життя в очах мула, наказала залишити тварину в спокої. Мула й надалі можна було побачити на вулицях Митниці. Остафійчук щодня досипав йому вівса або січки. Тепер, лежачи на лівому боці, мул, з морди якого текла смердюча зелена слина, ще силувався зіп’ястися на ноги, піднімав важку голову, але шийні м’язи ослабли. Над ним стояли Остафійчук, Анна-мурзиха, наймичка Юлька й семирічний Дмитрик. Усі вони пригадували його життя, що пробігло перед їхніми очима. Дмитрик, мурзишин онук, найменше знав про малого коня — так він називав мула. Але й інші знали не більше. Звідкіля ж вони могли дізнатися про те, що червоне лошатко з білим підчерев’ям з’явилося в одному з турецьких сіл задовго до війни, у господарстві турка Юфюка, в околицях еялету Кайсері? Звісно, що десь воно й від когось народилося. Коли червоношкіре лоша підросло, Юфюк продав його перекупникові худоби, перед тим каструвавши в півторарічному віці. Лоша виявилося міцним і дорідним. Особливо покупців приваблював рідкісний рудавий колір. До часу, відколи почалася військова служба, наш мул змінив кількох господарів. У віці чотирьох років червонобокий перевозив важкі тюки з пшеницею в стамбульському порту. Потім опинився в селянському господарстві, у провінції Караман. Суворий господар, гориста місцевість та поля, розкидані по схилах, привчили мула до витривалості. Один із військових інтендантів умовив караманського селянина відпродати червонобокого для потреб війська, коли мул переступив шестирічний вік. Зуби в нього були ще міцні, не скришені, а м’язи, внаслідок ходіння гірськими стежками з вантажами, пружні. Уже як військовий наш мул побував на Грецькому фронті біля Салоників. Він не підозрював, що йому підготував генералісімус Енвер-паша. З наказу паші частину, до якої наш мул був приписаний, перекинуть на Галицький фронт. Першого ж дня мул вгрузне в розмите осінніми дощами галицьке болото, коли Кюбат, підганяючи, виведе його з транспортного вагона. Ще за день перед тим як вибухова хвиля переверне похідну кухню з квасолевим супом, нашого мула тримали для перевезення військової пошти у віддалені штаби на передовій. Але щось змінилося — і червонобокого передали Кюбатові. Мул прощально поглянув у високе митницьке небо і спустив дух.

Остафійчук відтягнув здохлу тварину за ноги на город і закопав під яблунею.

«Рано чи пізно то мусіло статися», — сказала мурзиха Остафійчукові, коли він повернувся з городу.

«Та я ще від учора видів, шо шось єго мучит».

Дмитрик ні з того ні з сього розплакався, і Юлька повела малого до будинку.

«Шкодує малого коника», — пояснила внукові плачі Анна.

«Видко, шо ваш хлопец має мнєке серце».

«Мнєке, мнєке, — погодилася. — Аби не мнєкуш».

Поки Настя насолоджувалася з Домаховським гірськими краєвидами в Криниці, без неї здох червонобокий мул, а наступного дня застудився Дмитрик. Кашель, що поселився в чутливих бронхах, душив дитину щоночі. З Чорткова приїхав лікар, але хтось порадив Анні відвезти хворого подихати овечими випарами. Кошару знайшли в Язлівцях. І з самого ранку Баревичі, минаючи Горб-Долину, поїхали до Язловець.

«А чого ми поїхали до Язлівець?» — запитався малий Баревич, коли доїжджали до Горб-Долини.

«Бо в нас немає овець».

«А в Коритовських є?»

«Кажуть, що є», — ствердно відповіла Анна-мурзиха.

«То чого ми не поїхали до них на фільварок?»

«Бо ми з ними ворогуємо».

«А як?»

«Як? — сама себе запитала Анна. — Ну, ми не ходимо до них, вони — до нас».

«А може, тому, що вони поляки?» — несподівано запитав онук.

«Може, тому що поляки», — погодилась Анна.

«А чому на нас прозиваються мýрзи?»

«А хто так каже?»

«Та всі, — Дмитрик на мить задумався, — навіть Остафійчук».

Повертаючись із Язловець, вони продовжили розмову.

«Спочатку, — розпочала Анна-мурзиха, — на цих пагорбах із червоного пісковику не було ніякої Митниці…»

«А що було?» — здивувався Дмитрик.

«Була Джуринка, — продовжила Анна, — до якої допливали потічки з Синіх озер».

«А тоді, коли були тільки сині потічки, — допитувався онук, — ну тоді, коли ще нас не було, то що було?»

Анна засміялася:

«Коли нас не було — то нічого й не було».

«А як нас не буде?» — поставив зовсім недитяче питання онук.

«Буде Джуринка, — запевнила малого Анна й сама засумнівалася. — А хіба річка може зникнути чи піти собі під землю?»

Анна продовжила розповідь про землю, заселену Баревичами: «Скільки їх було — не знаю, бо переповідаю те, що розповідав мені твій дідо Данило, царство йому небесне. Що ніби вони прийшли з Горибаби. Побачили воду, що била джерелом з-під червоного каменя, і десь тут, може, навіть, де стоїть наш дім, побудувалися. А тоді сюди прийшли інші люди, побачили сині джерела, що плили червоними каменями — і собі почали будуватися. Так виникло наше селище, проросло з джерел, які виходили на поверхню. У ті часи, Дмитрику, Язлівці були великим містом. Приходили сюди купці та чужинські війська».

«А що вони в нас хотіли?» — поцікавився хлопець.

«Що хотіли? — Анна задумалася. — Та, певно, хотіли нашої землі. Навколо Митниці колись росли дубові гаї, множилося птаство, а риби було в Джуринці стільки, що ловили її голими руками. Були роки, розказував твій дідо, коли люди залишали Митницю, і вона заростала бур’янами, кропивою. Будяки сягали плечей. Не знаю, чи то правда, але Баревичі були митниками, тому й селище прозвали Митницею. Десь із того часу приліпилося за нами слово мурза, а всіх жінок називали мурзихами. Слово це турецьке».

«То ми турки?»

«Ні, — Анна подивилася на онука, який починав дрімати. — Переказували, що в ті часи, коли турки зайшли аж до Язлівця й там поставили кордон із поляками, хтось із нашої родини віддався за турка. І ніби той турок називався Мурза, і з того часу, породичавшись із тим Мурзою, ми стали мýрзами».

Анна промовчала про Кюбата, який кілька місяців, переховуючись, жив у пивниці, куди Дмитрикова мама бігала щоночі. Лице Кюбата нагадувало Анні висохлий на сонці листок тютюну, а лице Дмитрика було сполоскане в молоці, тому Кюбат не міг бути батьком Дмитрика.

Ось чому Анна ще раз повторила:

«Ні, ми не турки», — і погладила стрижену голівку онука, схожу на цибулину.

«А може, то Господь, — Анна, позіхаючи, продовжила, — вказав тому далекому Баревичеві прийти на цю землю і множитися на ній. А з землею, Дмитрику, приходить усе на тій землі — ми, річки, риба, птахи, війни і смерть. І тому, якщо хтось приходить на твою землю, то він забирає від тебе все, навіть твою смерть і твоє повітря».

Переселенців пустили жити в горішній фільварок.

Коли в березні 1945 року до селища прибрело два десятки родин, перемучених виснажливою подорожжю чужих людей, Митницею пішов поголос, що відбиратимуть хати й поселятимуть прибульців. Люди, яких ніхто не знав і не бачив у цих краях, збилися в рій перед сільрадою. Гудіння чоловічих голосів переривав жіночий і дитячий плач. Усі були брудні й немиті. Від багатьох смерділо сечею. Дехто приїхав зі своїми кіньми й коровами. Лише один хлопчик тримав на руках пса, від якого грівся. Викрикували прізвища й казали, до чиєї хати їм іти. У кожного з прибулих була переселенча карта й документ, у якому записано, що саме вони залишили там, звідки їх депортували. Іван Мехамет був найменший поміж дітей, які могли вже стояти на ногах. Було ще кілька немовлят, на плач яких ніхто з дорослих не зважав. Хлопчик роздивлявся навкруги. Після майже тижневого перебування у вагоні, зупинок на станціях, довгих перечікувань Митниця йому сподобалася. Він усе ловив дитячим розумом. Коли його батькові дали провідника, усі рушили до нової хати. Малому було нестерпно важко нести пса — руки заніміли. І коли пес зіскочив і побіг на подвір’я нової господи, у Іванка ще довго тремтіли руки від перенапруги.

Надходила весна. Родина Мехаметів привезла кілька мішків пшениці, кукурудзи і ячменю. Одяг лише той, що був на них. Їх усіх — двох старих, батька, матір, брата і трьох сестер поселили в будинку Коритовських. Хлопчик дізнається, коли виросте, що в металевій скриньці батьки зберігали, окрім кількох фотографій, зроблених у Лежайську, ще й переселенчі папери. Якщо з фотографій із грубими лініями життя і смерті, що з’являлися на матовому папері від вологості або спеки, дивилося на нього принаймні три покоління його родини, навіть ті, яких він ніколи не бачив, бо повмирали до його народження, то в переселенчих паперах із печатками й кількома підписами билася слабким пульсом надія повернення. Скільки разів він чув про Сян! Скільки разів його батькам снилися рівнинні береги їхньої річки! Скільки разів вони, піддавшись чуткам, готувалися до повернення. І перше, що виймав його батько зі скриньки — папери, де було записане все майно, залишене там. Чутки й були чутками. Кордони замкнені — повертатися нікуди. Лише у снах переселенці йшли пішки з Митниці й доходили до Сяну або ставали легкими, наче ангели, і кружляли над рідними домівками. А зранку перед ними знову виростали митницькі пагорби, дихала туманами Джуринка, клекотіли джерела Червоної керниці й Горб-Долини, яка за літо заростала заячою капустою. Коли його батьки повмирали, а старший брат і сестра одружилися, скринька з паперами й фотографіями залишилася з ним. Митницька земля прийняла в обійми багатьох переселенців, які повмирали від старості, виснаження, недоїдання й переживань. Можливо, вони, невидимі для нашого ока, хоча б раз на рік прилітають над Сян… нема в них переселенчих паперів, без яких вони не можуть повернутися, бо хто їм повірить, що колись тут жили? Отой хлопчик, майбутній батько Д., про якого поведемо мову пізніше, з роками призабув землю своїх батьків, дім, подвір’я, цементовану криницю. Багато чого стерлося з його дитячої пам’яті, тільки запах у вагоні, яким вони їхали до Митниці, інколи переслідував його. Запах брудних людських тіл і сморід із відра, куди всі ходили випорожнюватися. І ще — зимові поля, які він бачив крізь вагонні шпари. І ще — залізничні станції, що траплялися на їхньому шляху, і співчутливі погляди незнайомих людей, які думали, що цей ешелон везуть на Сибір. І ще — постійний холод із безконечними, як смерть, полями.