Вічний календар

8

Червоним пером, калемом, Ібрагім виводить в’язь письма дефтера муфассала. Документ у запечатаній торбі кілька місяців тому привезли до канцелярії султана з Кам’янця. На білому папері кожної сторінки тремтить чорнило. Ібрагім бере зі шкіряного мішечка пучку золотого порошку й посипає на чорнильні, зав’язані в один вузол, речення. Чорнило вбирає в себе жовтий порошок, від чого стає коричневим, а потім знову темніє. Писар переносить списану й посипану порошком сторінку на інший стіл, подалі від сонячного світла. Рядки повинні затверднути й ніколи не затертися. Ібрагім починає наступну сторінку, звіряючи кожну літеру й кожне слово. «Така робота випадає раз на тридцять років!» — думає Ібрагім, списуючи назви міст і сіл, християнські імена й кількість будинків. Ось він записує Язловецький санджак і доходить до Митниці. Вмочає червоне перо в чорнильницю й пише на білому папері, який вбирає в себе темну вологу рідину з тертих горішків дуба і розбавленої водою сажі. Ібрагім вдихає чорнильний запах, наче спраглий кінь біля водоймища, що тремтливими ніздрями пробує теплу річку. Писар записує кілька осіб, які за приписами турецької адміністрації належать до тих, кого можна оподатковувати. І виходить у сад, де в мідних клітках із ажурних сплетених дротів співають і пурхають птахи. Ібрагім, залишивши на столику червоне перо, слухає спів. Подув вітру зачіпає перо, і воно котиться списаними сторінками, залишаючи за собою чорний слід чорнила, плямуючи християнські імена, замазуючи міста й села. Повернувшись, писар думає, що сьогодні просто сильний вітер із протоки, а з-за Ая-Софії збирається на дощ. Золотий порошок також розпорошився по рукописові, бо Ібрагім наперед висипав із шкіряного мішечка кілька пучок. Він згортає сторінку рукопису й намагається зсипати золоті порошинки в мішечок. Але справа марна, порошок прилип до вогкого чорнила, і широкі смуги від червоного пера виблискують золотими цятками. Язловецький санджак-бей Ібрагім вирішує переписати завтра. Дощ, натрапивши на сад, не залишає в ньому сухого місця, важкими краплями лупить по траві й по пташиних клітках. Слуги забирають клітки під накриття. Мокрі птахи стривожені. Ховаються під кущами. Тішать пильне Ібрагімове око, розпускають довгі хвости, шурхотять ними по мокрій траві, як дорогою парчею. Початок вересня у Стамбулі теплий. Ібрагім кожного ранку заглядає у клітки й годує птахів. Його непокоїть, що вже два тижні павичі ходять внутрішнім двором із опущеними хвостами. Писар дивиться на павичів стривоженим поглядом. «Може, вони захворіли?» — думає Ібрагім. З Мармурового моря подуви солоного вітру розпорошують синє з зеленими переливами пір’я королівських птахів і збивають їхні корони на головах.

Постоявши, Ібрагім повертається до своїх паперів.

Поки Мегмед перебував у Едірне, а великий візир зі своєю канцелярією в Топкапі, з Подільського еялету доходили тривожні вісті: султанський двір розумів, що війна з поляками не завершилася Бучацьким договором. Османи втратили Язлівець, польські полки інколи доходили до Молдови й там перестрівали споряджений грошима, зброєю та провіантом турецький транспорт. Не кращі були справи й у союзника гетьмана Дорошенка. За спиною Порти жваво листувалися польський король із московським царем, бунтували провінції, незадоволені траплялися навіть у Стамбулі.

Зовсім недавно Ібрагім передав великому візиру надісланий із Єрусалима лист. У ньому повідомлялося, що християнський орден святого Франциска, що якийсь час у Єрусалимі та Назареті опікувався головними святинями, незадоволений, що опіку над Храмом Гробу Господнього передано Константинополю. Бо після звістки, що дійшла до османського двору, — що в Румелії помер Саббатай Цві, який, якщо пам’ятаєте, прийняв мусульманське ім’я Мугамеда Ефенді — Диван вирішив, що в Єрусалимі нарешті все заспокоїться.

[Патріарх Досифей]

Скільки днів і ночей потрібно їхати з Єрусалима до Стамбула, щоб привезти листи від бейлербея? Які небезпеки чигають на післанця? І скільки часу бейлербей чекатиме на відповідь — що чинити? Орден Франциска, підбурюваний французьким двором, а також незадоволений політикою Єрусалимського Патріарха Досифея, готовий був до рішучих дій. Саме тоді Патріарх Досифей, не дочікуючись розв’язки заплутаної справи, звернувся до московського царя через архімандрита Прохора, якого вислав до Москви з грамотою. Описуючи становище Єрусалимського престолу, Досифей нарікав на утиски латинників. Вступивши в патріарші права в 1669 році, він прийняв великі борги від свого попередника. Було йому двадцять сім років, але ще єпископом він зійшовся з московським послом дяком Порфирієм Возніциним і став його таємним політичним агентом. Досифей у своїх листах до московського царя описував пригоду: коли православні служили літургію в тій частині Храму Гробу Господнього, яку називають Вознесенієм, у якій диякон завжди ставив біля кувуклії дискелій, паписти (так їх називав Досифей) накинулися на диякона і стягнули дискелій. Нападників було двадцять п’ятеро, а православних отців — п’ятеро. Але найгірше трапилося в 1674 році, — сповіщав царя Єрусалимський Патріарх, — того року паписти вирішили приготувати кувуклій для зустрічі французького посла. Прибравши всередині кувуклія, взялися вони шнурками прочищати отвори, якими виходить дим із лампад. Один із папистів залишився в кувуклії, а інші видряпалися на дах, щоби тягнути туди-сюди шнурок. Православні ж отці, написав Досифей, хотіли перешкодити папистам, бо боялися, що, прочистивши отвори, ті скажуть, що кувуклій тепер їм належить. Зчинилася бійка на даху Храму Господнього. Побито було старця Макарія й ризничого Закхея. А один із папистів кинув камінь у монаха Климента й убив його. Про цей випадок дізнався паша й вислав кадія, щоб той на місці встановив, чия провина, але кадій сповістив пашу, що відбулася бійка, але хто розпочав її — невідомо. Досифей підозрював, що кадієві добре заплатили.

Протистояння між орденом святого Франциска і Єрусалимською Патріархією дійшло до суду під проводом великого візира Кьопрюлю в 1675 році. Cправу Єрусалимського Патріархату представив сам Досифей, який докладно розповів судові, як переходив із рук у руки Храм Гробу Господнього.

[суд]

«У давні часи 636 року, — розпочав Патріарх Досифей, — халіф Омар завоював Єрусалим, але завдяки заступництву візантійських імператорів усі церкви й монастирі залишилися за православними. Відтак прийшли французи 1097 року і пробули в місті 85 років. Протягом тривалого часу Єрусалим переходив у володіння від арабів до французів і навпаки. Якщо Єрусалимом правили араби, то візантійські царі слали дари, щоб ніякої шкоди церквам, отцям і монашому чину не було заподіяно. У 1350 французи були вигнані з Палестини. Так тривало до 1453 року, аж поки османи не завоювали Константинополь, і тоді ослабли православні християни. Султан Селім, відвоювавши від Єгипту Єрусалим, дозволив християнам приходити до святого Гробу, але визначив за це плату. Патріарх Софроній прийняв від французів 15 000 червоних золотих, бо казна Єрусалимської Патріархії була пустою, і коли паписти руйнуватимуть трапезну біля кувуклії, то знайдуть чашу з мощами, в якій начебто заховані ті гроші. Патріарх Феофан, який відвідував Москву, повернувся до Єрусалима при грошах, тому за часів султана Мурата зумів повернути єпархії всі святі місця. Був ще Патріарх Паїсій, який судився… Потім прибув французький посол, який просив віддати всі святі місця, але османи відмовили…»

Запала тоді мовчанка.

«Про чотири речі просимо, — продовжив Досифей, звертаючись до Кьопрюлю, — віддати нам у повне володіння святий кувуклій, по-друге — проводити в ньому наші богослуження, по-третє — щоб ніхто без нашого дозволу не міг би ввійти, і четверте — щоб зруйновано було те, що там тепер накоїли латиняни».

І подав великому візиру фірмани. В одному з них написано було, що велить султан патріарху і грекам бути над франками й вірменами, а також над іверійцями, хампесіянами, коптами, сирійцями й перед усіма народами при Гробі Господньому, у кожній церкві та монастирі бути першими при будь-якій церемонії, при будь-якому священнодіянії, а хто-небудь входитиме для поклоніння тільки з їхнього дозволу.

«Грамота султана Мурата, — сказав представник латинян, — не затверджена у верховному суді».

На що верховний суддя вигукнув: «Неправда, бо справа спочатку перебуває в муфтія, а потім доходить до верховного суду».

Тоді Томас сказав, що ніде в султанських фірманах не сказано про Гріб Господній, а тільки про Голгофу. Натомість Кьопрюлю відповів, що не повинні писатися в кожному реченні точні місця. Але мусить прочитуватися воля султана. І ще візир запитав Томаса, що обстоював у суді право франків: коли султан роздавав грекам храми, монастирі й печери єрусалимські, то чому вони не обстоювали своє право тоді?

«Крітська війна, — відповів на закид Кьопрюлю Томас, — була перешкодою».

«Але минуло стільки часу відколи підписано мир, то де ви були?» — запитав гнівно великий візир.

Поглянувши на суддів, зупинив він свій погляд на Томасові, сказавши: «Гзік» — це означало, що з франком ніхто вже не буде говорити, ні слухати його.

[пси Єрусалима]

Поки Єрусалимський Патріарх Досифей судився й доказував право православних на володіння Храмом Господнім, кувуклієм, трапезною, святою печерою в Назареті, — у той самий час єрусалимський кадій видав наказ, що стосувався виключно християн і євреїв. Приписано було кожному християнинові та кожному євреєві вбивати по одному псові за день. Османські урядники швидко описали всі будинки, у яких жили християнські та юдейські родини. Приписувалося хапати пса й убивати в урочищі за святим Сіоном у присутності османського чиновника. Та ще платити за це п’ять магідій, щоби писар викреслив твоє ім’я зі списку. Якщо хто знехтує або злегковажить, то дім його зруйнують, а винуватця повісять. Християни почали шукати прихистку по церквах і монастирях, але дізналися, що й на церкви з монастирями накладено повинність убивати по п’ять псів на день. Тоді християни і юдеї почали ловити по вулицях псів, а хто не міг спіймати, бо безпритульних псів у місті меншало, то купували в турків, даючи червоного за одного пса. Та ще до всіх нещасть, які звалилися на християнські голови, кадій заборонив їм приходити молитися на Єлеонську гору. Війську ж османському наказали вбивати усіх, хто збереться на тій горі. І військо було готове виконувати цей наказ. Але дізналися про це християни й не пішли на гору. Тим часом, боячись за себе і свої домівки, деякі з християн почали заходити в доми та подвір’я османів і викрадати їхніх псів. Турки доганяли викрадачів і били їх. Коли дехто з християн прийшов скаржитися кадієві, то той велів хапати турків та ув’язнювати, але інші з-поміж османів збунтувалися, розтрощили тюрму й випустили арештованих. Зчинилося в Єрусалимі повстання. Перелякався тоді кадій і сховався. Поки паша описав єрусалимські події й післав до Стамбула одного зі своїх урядників, мешканці Єрусалима втихомирилися. Кадія замінили. А за якийсь час у Єрусалимі знову почувся собачий гавкіт.

Минуло небагато часу і, щоб задовольнити французів, османи вирішили віддати латинникам усе, чого ті домагалися раніше. Сам єрусалимський паша в супроводі наїнів, які все записували, сказав грекам: «До цього часу ви були першими: у хресних ходах, ви й у дзвони дзвонили першими й кадили першими, а віднині — французькі монахи будуть першими в ходах, дзвонитимуть першими й кадитимуть першими. Якщо не послухаєте — то покарані будете».

Кожен новий бейлербей єгипетського еялету в’їжджав до Каїру через браму цитаделі міста, оточеного мурами й річкою, з пальмовими алеями та десятками мінаретів. З кожним бейлербеєм перед від’їздом в Едірне розмовляв у своєму палаці великий візир Кьопрюлю. З Агмедом-пашею великий візир просидів пів дня, обговорюючи зміну податкової політики в еялеті. На нового бейлербея покладалися важкі для виконання обов’язки — збільшити дохід до казни, урізавши доходи місцевих беїв, мамлюків і загонів османського війська, яких було в Каїрі аж сім оджаків. Кьопрюлю висловлював занепокоєння, що така різка зміна може викликати бунт війська яничарів і мамлюків, підбурюваних беями, тому було вирішено, що Агмед-паша матиме необмежені можливості придушувати будь-яке невдоволення. Можливості у бейлербея могли бути, але якщо збунтуються офіцери і яничари, то паша може й не дочекатися підмоги зі Стамбула. Це розумів Кьопрюлю і розумів Агмед-паша.

[приїзд]

6 Шавааля 1086 року, що відповідало 24 грудня 1675 року християнського літочислення, дефтердар Ахмед-паша прибув до Каїра. Про це записали автори хронік: арабський і семеро турецьких — чотири в Єгипті та три в Стамбулі. Приїзд паші було ретельно зафіксовано. Сказано в тих хроніках, що єгипетським сараф-баші здавна був хтось із місцевої єврейської громади. З прибуттям нового бейлербея зайшли зміни: протягом кількох місяців скоротили платню військовим, розігнали єврейських держателів казни й розпочали атаку на місцевих беїв. Така різка зміна в єгипетському еялеті не могла відбуватися без підтримки Стамбула. Ахмед-паша був присланий великим візиром Кьопрюлю, щоб упорядкувати доходи імперії, значну частину яких османи отримували з Єгипту. В лютому 1676 року вояки наповнили площу Румайла в Каїрі. У місті стояли сім частин джавішів і мамлюки.

[бенкет]

Але перед тим зустрів Ахмеда-пашу Зайн Аль Фаґар-бей. Він розповів про джавішів, запросив Касім-бея. У супроводі війська, мамлюків і Касім-бея Агмед-паша прибув до палацу, усі ввійшли до просторої кімнати, сіли й говорили. Відтак помолилися і знову сіли, але мамлюки та офіцери стояли. І сказав Касім-бей, що мамлюки та офіцери їстимуть лише після їхнього трапезування.

[перше вбивство]

Незадоволення прокотилося Каїром та всіма частинами Єгипетського еялету. Політика призначеного Стамбулом Агмед-паші спричинилася до того, що спершу Абд-аль Фаттаха-ефенді поїхав до Стамбула, щоб розповісти про самоуправство бейлербея. Не встиг він виїхати за каїрські брами й податися через сирійську землю, як мамлюки, що супроводжували Абд-аль Фаттаха-ефенді, напали в пустелі на нещасного і відтяли йому голову. І тіло, і голову залишили для звірів у пустелі. Повернулися до палацу Агмед-паші та доповіли, що зробили.

[друге вбивство]

Не дочекавшись повернення Абд-аль Фаттаха-ефенді, Кунді Мегмед-бей і Делі Сулейман-ага поїхали до Стамбула. Особливо розраховували на колишнього євнуха султанського гарему Делі Сулеймана-агу, який своєю чергою покладався на давні знайомства в палаці падишаха. Вони відмовилися від супроводу, який пропонував їм Агмед-паша, а взяли з собою своїх довірених охоронців із числа мамлюків, яких прислали їм таємно беї. Доїхали до Стамбула, але їх одразу арештували й заслали в Лімнос, один із Егейських островів, де вони наступного року померли.

[бунт]

Османський двір тривожили вісті з Єгипту, де бейлербей Агмед-паша змінив систему податків, зменшив виплату гарнізону яничарів і позбавив пільг місцевих купців — це спричинило незадоволення, котре почало переростати в бунт.

[Саббатай Цві]

У 1676 році надійшла до Стамбула звістка про смерть Саббатая Цві. Ще років за чотири до своєї смерті Саббатай Цві з’являвся на стамбульських вулицях випити вина й поспівати псалми. За доносом стамбульських юдеїв, мовляв, Мугамед-ефенді, тобто Саббатай Цві, таємно притримується юдейських обрядів і часто відвідує стамбульські синагоги — його знову арештували й перевезли до Румелії — у місто над Адріатичним морем. У Йом Кіпур, у місяць Тішрей, в одній із замкових веж Саббатай Цві помер. Не повірив у це Натан із Гази. Розсилав листи, в яких твердив, що Саббатай Цві, тобто Машіах, вознісся. Бо начебто ніхто не бачив більше Машіаха. Охоронці вежі й місцевий паша не могли підтвердити вознесіння Саббатая Цві. Зрештою, ніхто б у Стамбулі їм не повірив. Бо, коли ввійшли вони до келії, де утримували Саббатая Цві, — не було його там. Пооглядали вони всі мури і стіни, думали, що, може, він викинувся з вежі, але не знайшли навіть натяку на самогубство. За першої нагоди відправив паша морем урядника зі звісткою про смерть бунтівника. Його захоронили згідно з юдейськими традиціями — у долішній частині того міста. Про точне місце захоронення знала тільки дещиця його послідовників дьонме, нащадки яких опікуються тим місцем і зберігають його в таємниці від решти світу й донині.

[Трансільванія]

Усі бейлербеї, чиї еялети були поблизу заворушень у Трансільванії, отримали наказ мобілізації.

Ібрагім умочає калем у червоне чорнило тільки тоді, коли потрібно написати ім’я султана, великого візира й пашів. У кожному літописі, хроніці, дефтері чи листах із усіх кінців імперії, з усіх еялетів писар, читаючи про бунти, страти, смерті, невдоволення, податки, відчував, як двигтить земля під благословенною владою султана. Папери, привезені в мішках султанськими урядниками, що стосами лежали на його столі, чекали свого часу — одні для першочергових переписів, інші потрапляли до бібліотек, де їх розкладали, наче тютюнові листки, для тривалого сушіння. Для листів, що вимагали негайної відповіді або ж рішення великого візира та Дивану, в Ібрагіма були десятки помічників, — із пажів-вихованців у Топкапі.

Перед Ібрагімом лежав язловецький дефтер, позначений арабським письмом із Язлофчі.

У п’ятьох стовпчиках були записані імена власників домів та платників податків, а наприкінці список оподаткованих.

[дефтер із Язловецького санджаку]

Сторінки, що стосувалися Язлівця, Ібрагім переглянув ретельно. Він знав, що Мурза, із яким вони виховувалися при султанському палаці, перебуває в Язлівці. Він перебіг очима записи і зрозумів, що писані вони рукою Мурзи. «Язлофча, — ще раз прочитав Ібрагім і повторив, — Язлофча».

[дефтер із Чортківської нахії]

У п’яти стовпчиках, що збігали згори вниз, на першій сторінці записано ім’я якогось Василя, далі — Тимка. У закручених каліграфічним почерком списках платників податків були пасічники, пригодії, ткачі, кушніри, волоцюги, сироти і ягуді.

Залишивши на завтра язловецький дефтер, Ібрагім неспішно пройшов доріжкою в надвечірній тиші, покритій тінями високих платанів, до павільйону, звідки найкраще проглядалося Мармурове море.

На Стамбул сповзало надвечір’я.

По обидва боки берега блимали вогники стамбульських кварталів.

Далеко, майже на горизонті, летіли сірі чаплі.

Ібрагім подумав, що палац, місто й Мармурове море на цій землі будуть вічними, бо така воля Аллаха.