Вічний календар

1

Остання ніч у потязі, загнаному на тупикову колію перед прибуттям до Джурина, Юрію Мехамету запам’яталася. Залізнична станція в Бучачі була на пагорбі, а місто — внизу, перерите глибокими ярами, схожими на тераси. Після кількох днів подорожі ешелон перестоював у Бучачі. З вагонів диміло. Дим просочувався крізь шпари. Усередині палили тим, що встигали призбирувати під час зупинок. Уночі несподівано притиснув мороз — і голови сплячих у Мехаметовому вагоні вкрилися сизою памороззю. Чавунна піч не давала ні тепла, ні диму. Мехамет підкидав відсирілі гілки ліщини, наламані над берегом незнаної йому річки під час перестоювання. Вогонь у печі шипів і втрачав силу. Юрій розсував вигоріле галуззя, щоб роздмухати, але деревина тліла поволі. Від згорілого галуззя відділявся, наче душа від тіла, білий задушливий дим і, здіймаючись трубою догори, виходив назовні.

Мехамет вирішив будь-що-будь підкрастися до вугільної кучугури. Вагонні двері примерзли, і обережно відчинити їх, так як хотів Юрій, не вдалося. Шарпнувши кілька разів, він посунув двері зі скреготом. На щастя, Мехаметів вагон останній. До самої будівлі станції, з виставленою вартою — кілька десятків метрів. До останніх вагонів світло ліхтарів на пероні станції не досягало. Темрява Мехаметові — на руку. Він відчинив примерзлі двері теплушки й зіскочив. Під вагоном переліз на протилежний бік. Ще зранку, коли вони тільки прибули, помітив біля складів купи вугілля. На випадок злодійства комендант станції виставив варту. Якби вартовий помітив, що Юрій краде призначене для паровозів вугілля — Мехамет міг би й не доїхати до Джурина. Повернувшись до вагона з відром, наповненим брикетами, Мехамет подумав, що то ангел-хоронитель сидів на карнизі станційного будинку поруч із голубами і спостерігав, щоб крадіжка вдалася. Інакше як пояснити, що вартовий дивився вбік Мехамета — і не бачив його? А коли розгорілося вугілля, білий дим одразу почорнів — і розлилося тепло. Запахло по-домашньому жирною сажею. Докидаючи до тліючого галуззя кілька брикетів, щасливий Мехамет роздивлявся, як їх облизує слабкий вогонь. Від теплого духу сиза паморозь розтанула навіть на морді Мехаметової корови. Поруч неї грілося, забившись у куток, народжене теля, у якого через усю мордочку пробігала біла смужка. Реченець припадав на березень, і Мехамети дочекалися приплоду в дорозі. Уже минув тиждень, відколи Юрієва родина перебралася з теплої хати до зимного вагона, щоби спільно з іншими мерзнути на переїздах і залізничних станціях. Цей рухомий дім плентався залізницею на схід, віддаляючи переселенців від їхньої землі та їхнього неба. Ніхто з них не хотів вірити, що назавжди. Чиєсь диявольське бажання загнало перестрашених людей під дах товарного вагона разом із дітьми і стариками; примусило підписати згоду на переселення, перегнати своїх корів, коней та овець зі стаєнь до пронизаної березневими вітрами станції Ґродзіско Дольне. Там перенести до вагонів бебехи, мішки з зерном, загнати худобу й усістися на дерев’яні нари. А коли рушили — Юрій Мехамет відчув, як під ногами пливе твердь, наче він ступив на відв’язаний від пристані човен.

Десять теплушок із переселенцями підкралися до джуринської станції, як злодії.

Станцію між Бучачем і Чортковом збудували за Австрії. Мала вигляд звичайного переїзду з поруйнованим під час нещодавнього наступу радянських військ будиночком колійовця та кількома побіленими вапном складами. Від головної колії колись проклали про всяк випадок дві тупикові гілки, що згодом придалися. Тепер тут простоювали порожні вагони і платформи. Якщо виникала потреба, їх переганяли до Чорткова, Білобожниці або Бучача. За Австрії цією гілкою тричі на тиждень курсував пасажирський потяг, прямуючи до східного кордону. За Польщі цією дорогою перевозили карпатський ліс, а з угорського боку — солотвинську сіль. Доїжджали сюди пасажири та польські прикордонники. У роки війни німці перевозили на схід через Джурин резервні військові підрозділи, жандармерію. На захід — відправляли євреїв та контингент. Згромаджували місцевих євреїв із околичних сіл і, загнавши у вагони, залежно від наказу, переправляли до чортківського або бучацького гетто. Знаходили їх по пивницях, картопляних ямах, на горищах, під мостами, в бузкових розлогих кущах, перестрашених і перемащених брудом. Дехто за мовчання платив селянам золотом, бідніші покладалися на Господній промисел. Поширювалися чутки, що в євреїв у чортківському, бучацькому та товстенському гетто можна виміняти швейні машинки Зінгера, годинники, золоті та срібні кульчики, персні й ланцюжки на хліб, крупу, муку, яйця. Від початку війни українців також відправляли до Німеччини. Спочатку тих, хто з власної волі намірився податися до Райху, а від 1943 року — примусово, за списками, складеними сільськими адміністраторами. У 1944 році радянська авіація, бомбардуючи Бучач, помилково скинула бомби на станцію. Пошкоджені рейки невдовзі замінили, і рух відновився.

Паровоз ковзнув вогнями по навколишніх полях. У теплушці, зайнятій Мехаметами з худобою й мішками, Олекса, найстарший із родини, погладжував теплу голову теляти. На кучугурі соломи, застеленій веретою, біля корови сиділа Пелагія. Вслухалася в скреготіння металевих коліс, тривожно поглядаючи то на чоловіка, то на сина. Юрій порався біля пічки. Обклавшись сонними дітьми, Текля лежала на дерев’яних нарах. Над пічкою, на шворках сушилися дитячі штанці і спіднички. Від холоду молодші діти Мехаметів обсцикалися, тому цілу дорогу Текля, щойно випадала нагода — прала й сушила. Переселенський ешелон, заповнений родинами з Романової Комори, третю добу рухався на схід. На вузлових станціях простоював, перепускаючи військові ешелони з технікою й солдатами. Весна того року почалася пізно. Сніги лежали на полях, дитячі та старечі очі дивилися на них крізь шпари, із яких свистів березневий вітер. Чорніли незнайомі містечка, інколи до вагонів заносило димом з паротягової труби. Усередині вагона на бебехах, зібраних поспіхом, лежали втомлені подорожжю дорослі й діти, а в дальніх кутах, відгороджені прибитою латою, стояли корови й коні. Деколи ходили по вагону вівці, збивалися в купу від страху чи холоду, румиґали разом із кіньми й коровами почорнілу солому та сіно. Будь-яку зупинку, що траплялася дорогою, у вагонах сприймали за неабиякий дарунок — тоді відчинялися двері й морозяний вітер заносив усередину сніжок. Місця, де стояла худоба, вичищали від товаричок, гімнюхів і боберків, викидаючи тваринячий послід просто під час руху. Провітривши вагон, хтось із дорослих зачиняв двері, щоби не вихолодити, але людський сопух, змішаний із тваринним, не вивітрювався.

Коли до Ґродзіска Дольного прибув потяг, Романова Комора різала худобу. Переселенці брали з собою найнеобхідніше, решту — спродували або знищували. Приготувався різати стару корову і Юрій. М’ясар, із яким він домовлявся, пообіцяв прийти нині. Позаяк худобу різали в багатьох дворах села, м’ясара не можна було допроситися. Над селищем пахло липкою коров’ячою кров’ю. Пси, сама шкіра й кості, що в голодні воєнні роки розтягували криваві обрізки, захлиналися від власної слини. Потім, наївшись, відригували. Це не було схоже на коров’ячий сказ, що інколи зводив десятки корів до заздалегідь викопаних ям, які потім заливали вапном. Поки комісія з переселення займалася заповненням анкет та укладанням списків, на протилежному боці Сяну все частіше ночами пострілювали, і вітри заносили їдкий дим. Хто стріляв і хто палив — не знали, але здогадувалися. З Лежайська й навколишніх сіл почали з’являтися втікачі. Інколи на роверах, інколи пішки. Ночували в Романовій Коморі — по дорозі в нікуди. Не знали, куди їм іти. Щойно на Мехаметовому подвір’ї утворилася червона калабаня крові, господар кинув псам коров’яче ребро, і вони потягли його за городи до річки. Добігало до полудня. У Мехаметів на все про все була доба. Юрій устиг привезти родину на станцію, розпрягти коней і загнати їх до теплушки. Цілу ніч по ешелону велися одиночні постріли. Супровідна варта червоноармійців відстрілювалася, але все одно сліпа куля потрапила у скроню одній жінці. Її відвезли на селищний цвинтар і поховали. Після цього, коли потяг рушив, через шпари до вагонів донісся запах диму. Горів польський присілок. Цю пожежу бачив увесь ешелон. Чорні дими косо здіймалися догори. Не могли знати переселенці, що до Халупок увійшов загін УПА. Спочатку поклали всіх польських озброєних чоловіків. Останньою вогневою точкою була дзвіниця, з якої лупив кулемет. Пригасивши її гранатами, йшли від хати до хати з запаленими смолоскипами й підпалювали. До вечора присілок згорів, а вцілілі мешканці подалися до покинутих хат Романової Комори.

За списками, укладеними в Романовій Коморі, ціла родина Мехаметів — усі десять душ — підлягали переселенню. Згідно з документом, складеним Переселенчою комісією, власноруч підписаним Юрієм Мехаметом, його родина переселялася в такому складі — Юрій, Текля, їхні діти Петро, Ганна, Марія, Іван і Софія та ще Юрієві батьки Олекса й Пелагія. Найстаршим був вісімдесятирічний Олекса, а наймолодшою — півторарічна Софія. Юрієві видали на руки папери. Усе майно — хату, комори, стайню, криницю, реманент та меблі оцінили в рублях. Згідно з умовами йшлося про те, що кожен переселенець із Романової Комори отримає на місці прибуття рівноцінну компенсацію. Не були прописані компенсації за поле та пристань на річці Сян, які навіки зникали з Мехаметової власності. Хтось пустив чутку, що переселення тимчасове, поки війна. Цю звістку приніс до хати старий Олекса Мехамет, але Текля почула, що поляки домовилися з совітами, щоб усіх вивезти в Сибір. Поночі чулася стрілянина. Дим горілих хат пропливав над укритим кригою Сяном. Тривожні поголоси про вбитих кружляли над селищем. У Романовій Коморі люди організували самооборону. Мехамети щоночі вартували на своєму причалі, остерігаючись нападу од правого берега ріки. В околицях пострілювали, але до Романової Комори не заходили. Дочекавшись березня, Мехамети потрапили до першої переселенчої партії. Тоді до Ґродзіска Дольного прибули теплушки зі взводом супровідної варти. Мехамети почали збиратися в дорогу. Виносили з хати подушки, перини, пошевки, полотно, одяг. Складали на сани й перевозили до призначеного вагона. Потім із комори на плечах тягли мішки зі збіжжям. Наостанок зняли зі стін образи й фотографії. Аби нічого не пропало — Олекса ночував на станції, у теплушці, порозкладавши домашнє начиння та збіжжя, готувався, коли Юрій прижене корову та двох коней. До останнього у стодолі різав січку, щоб мали чим годувати худобу. Корова була тільна, а кіньми син перевозив з дому до станції бебехи. Запаслися в дорогу смальцем, в’яленою рибою, сушенею з яблук і грушок.

Від Лемківщини до Білосточчини тягнулися вздовж неба й річок поселення — містечка не більші за горіх, а селища — з макове зерня. У трикутнику трьох міст — Ланьцута, Ярослава й Перемишля — протягом століть, від часу перших переписів і боргових книг, покотилися містечка-горіхи й засіялися селища-мачинки: українські неподалік польських, а польські — біля українських. Церкви, наче кури, з гребенями позолочених хрестів, заглядали на індичі гребені костелів. І біля одних і других за кілька століть понавмирало та покоїлося по цвинтарях не менше двадцятьох поколінь, якщо вірити записам у податкових книгах. У середні віки прийшли сюди євреї, а за ними, під час Тридцятилітньої війни, німці. Переходили також караїми — чи їм не сподобалося тут, чи чергове заворушення погнало їх до Литви? Не затрималися. Кочували циганські табори, для яких вічне колесо сонця вільно котилося небом, бо не було на ньому жодних кордонів. Отак за сонцем, від ярмарку до ярмарку, їхали цигани, вивчаючи дорогою чужі мови, крадучи коней і ворожачи по долоні. Пострахавши місцевих, зникали, наче їх ніколи тут не було, але з першим весняним цвітом знову поверталися. Хіба щось тут забули? І якщо буджацькі татари задовольнялися Червоною Руссю, а османські військові походи просувалися мадярською стороною, то на цих рівнинах, захищених дубовими лісами й тихоплинним Сяном, множився люд.

На лівому березі Сяну, з часів, коли ще в книгах не було записано ні боржників, ні поселенців, стояло на кордоні торговельних шляхів селище Романова Комора.

За Сяном, на правому березі, починалися землі русинських селищ і містечок. Тому перші поселенці ще безіменного поселення пантрували навколишні торговельні й річкові шляхи. Висланий для охорони невідомим нам руським князем невеличкий загін вибрав в усті Вислоку й Сяну місце для поселення. Місце почали називати Романовим. Очевидно, за іменем князя чи воєводи, що їх прислав сюди. З часом збудували на березі річки комори. Купці там перетримували свій крам або сіль, видобуту в руських жупах і транспортовану човнами. До першої назви селища Романове додали слово «комори».

Дерев’яну пристань збудували майже одночасно з коморами. Річковий портик, купецькі комори, митні будки і сторожові вежі існували до того часу, поки була в них потреба. На правому березі Сяну розпочиналася Русь, яку згодом поглине польська Корона. З колишніх руських поселень на лівому березі Сяну залишиться тільки Романова Комора. І довго не було в ній ні латинників, ні юдеїв, ні лютеран. У пізньому середньовіччі, відколи було прокладено інші шляхи — пристань розібрали, залишивши догнивати у воді кілька паль.

Надцяте покоління Романової Комори з початком двадцятого століття, згідно з григоріанським календарем, піддалося рекламі про Америку й Канаду. Майже половина мешканців виїхала за океан. Одні — осіли там назавжди, інші — з часом повернулися. За неповний десяток років селище відбудувалося й дочекалося нової війни. У 1914 році російські війська дійдуть через Романову Комору до Лежайська. На місці середньовічного річкового порту, найбільш придатному для переправи, налагодять понтони. Селище прийме на себе артилерійські обстріли австрійців, які частково поруйнують збудовані на американські гроші будинки і спалять давніші рублені дерев’яні хати. У новітніх часах на жирних землях родитиме жито-пшениця, якої вистачатиме на хліб насущний і на виробництво горілки та спирту в Акційній Спілці графа Альфреда Потоцького. Після великої війни надійшов довгожданий мир і до Романової Комори.

Перебувши в Америці десять років, повернеться до рідного селища Олекса Мехамет і розпочне будівництво дому. У 1924 родина Мехаметів завершить будівництво нового цегляного будинку, покривши дах червоною черепицею. Перед війною, у 1913 році, Олекса виїде до Філадельфії морською лінією «Norddeutscher Lloyd». Їхав зі сподіванням, що, облаштувавшись на новому місці, викличе дружину Пелагію з дітьми — дев’ятирічним Юрієм і семирічною Катеринкою. Перший лист від чоловіка Пелагія отримала через пів року з пенсільванського містечка Вілкіс Беррі. Олекса детально написав про свою подорож із Бремена до Філадельфії та про те, що його зустрів Степан Ванат, односелець із Романової Комори, який доводився їм далеким родичем. У Вілкіс Беррі Степан володів готелем і крамницею, то він, Олекса, перший тиждень жив у Ванатовому готелі на одній із центральних вулиць. Повідомляв також чоловік Пелагію, що його прийнято на працю до антрацитової копальні з тижневим заробком сімнадцять доларів. Ще кілька речень про те, до якої ходитиме церкви, і побажання дружині, дітям та родині завершували коротке письмо. На кольоровій листівці було зображено краєвид містечка — центральну частину, забудовану добротними каменицями над широкою річкою. Угорі виднівся напис — «View Looking West, from Mineral Bank Biulding, Willkes Barre, Pa». Війна втрутилася в наміри Олекси Мехамета перевезти родину до Америки. З початку 1914 року листування перервалося, відновилося через два роки. Через десять років розлуки Олекса повернувся до Романової Комори, одягнений у добротний американський костюм, у капелюсі й з валізою в руках. Зійшовши на залізничній станції в Ланьцуті, спочатку випив пива у станційному буфеті, а тоді подався додому. Десятирічна розлука з родиною наклала на нього свій відбиток. У першу ж ніч, коли він ліг із Пелагією в ліжко, не міг призвичаїтися до запаху жінчиного тіла. Під ранок Пелагія зажадала з ноткою ревності, щоби чоловік розповів, із ким він там жив? Про себе сказала, що будь-хто в Романовій Коморі може підтвердити її вірність. Олекса подумав, що село не ходить ночами по хатах, але промовчав. Він не хотів про це говорити, бо там, у Вілкіс Беррі, Олекса зійшовся зі словачкою. Найгірше було з дітьми — поки тато перебував у далекій Америці, син Юрій і дочка Катеринка подорослішали. Під час першої спільної вечері вони мовчали, слухаючи батькову оповідь про далеку країну, що уявлялася їм великою копальнею. Батько, що для них був окрайцем дитячих споминів та раз на пів року з’являвся в хаті листом, — тепер знову повернувся в їхнє життя. Олекса розповідав про Америку, а Пелагія з дітьми — про війну. На другий день, обійшовши господарство й постоявши на місці давньої пристані на Сяні, Олекса вирішив будувати новий дім. Відновивши в пам’яті після кількох ночей запах Пелагіїного тіла, Олекса поділився з дружиною планом нової будови. Вони пошепталися ще трохи та й заснули. А зранку обоє поїхали до Лежайська й повернулися по обіді у бричці, запряженій двома кіньми карої масті. Поки Мехамети будувалися — вийшла устава про загальний обов’язок військової служби в Речі Посполитій від 23 травня 1924 року. Згідно зі статтею п’ятою, син Олекси й Пелагії Юрій Мехамет, якому наступного року виповнювався двадцять один рік, підлягав службі.

Чоловіча лінія Мехаметів виводилася від османського сіпага Мегмета. Той осман утрапив у полон під час походу султанського війська до Європи. Угорці полонили його, перепродали купцям, перевізникам солі. Одного дня, коли великий човен пришвартувався до пристані в Романовій Коморі, залишили слабого Мегмета помирати в цьому селищі. Якась невідома хвороба, а може, виснаження підкосили молодий організм османа, у якого одне око було зелене, а інше — синє. Купці остерігалися, щоби хвороба не перекинулася на інших працівників, або, не дай Боже, на них самих, тому залишили Мегмета біля пристані. Яке було їхнє здивування, коли через рік, припливши тими ж човнами, наповненими сіллю, побачили живого і здорового Мегмета серед місцевих вантажників. Оповів їм тоді їхній колишній полонений, що вижив, прийняв християнство і взяв собі за жінку місцеву дівчину, у якої також одне око було пофарбоване смужкою неба, а друге — зелене, як течія Сяну. Батько Мегметової дружини наглядав за пристанню й, побачивши помираючого чужинця, змилосердився. Від того далекого середньовічного османського воїна й пішов рід Мехаметів. Прізвище перекрутили збирачі податків. Від того Мегмета стали всіх його нащадків записувати Мехометами, а згодом Мехаметами. Зрештою, помилка несуттєва, бо пішли вони від визнавця магометанської віри, про що свідчив корінь прізвища. Як би там не було, Мехамети вважалися давнім родом селища з усіма правами на свої землі, почесне місце в церкві й на цвинтарі. Як називалася родина, до якої пристав Мегмет, нам не відомо, бо податкові книги з відповідними записами зберігалися в Лежайську, який однієї ночі 1811 року спалахнув, і вогненні язики вилизали всі папери. Вигоріло все дощенту. Залишилися муровані будинки костелу, монастиря, ратуші, вежі й суду. Будинки вціліли, але церковні, податкові й судові книги, які там зберігалися, спопеліли. Так-от, той Мегметів тесть мешкав біля пристані. Щовесни, коли Сян виходив з берегів — зруб підтоплювало. Мегмет вирішив будувати інший дім і вибрав місце подалі від води, а тестів зруб, перебудувавши, почали використовувати як комору.

На місці, вибраному колись османом Мегметом, його внук у сьомому коліні Олекса Мехамет заклав фундамент нового дому. Запліччя Мехаметової обори торкалися води Сяну. Олекса відновив невеличку пристань — придасться, бо перепливав на човні від одного берега до другого, якщо треба було щось перевезти. А в зарослих очеретом місцях Віслоку ловив рибу. З дитинства знав глибини й мілководдя. У вітряну погоду човен терся бортом об палі пристані, наче кіт зі сверблячкою. Від цього на правому борті виднілися витерті білі смужки. Раз на два роки Олекса виймав протерту дошку й заміняв новою. Перед осінніми дощами, щоб не набиралося дощівки, витягував човен на берег і перевертав черевом догори. На зиму затягував до комори, а навесні, прив’язавши до пристані, тримав кілька днів, щоби перевірити, де човен розсохся. А тоді смолив зсередини дно. На Мехаметову обору нерідко зліталися річкові чайки й ходили за курми, видзьобуючи риб’ячі голови, якими їх підгодовувала Пелагія. Від весни до осені Мехамети, їхні коти й річкові чайки їли свіжу рибу. Олексині діти вчилися плавати й одночасно промовляти перші слова. Улітку, коли вода в річці прогрівалася, як пряжене молоко, а всіляка комашня дірявила гаряче повітря, Юрко й Катеринка Мехамети, запливаючи човном на середину Сяну, стрибали в його теплі води. Коли їхні дитячі тіла стягувало від холоду, і сироти пробігали, змушуючи дітей тремтіти, то, стоячи з довгою жердиною, Юрко підпливав на мілководдя — вони спостерігали за маленькими рибками.

На полях достигала пшениця, а на берегах цвіло різнотрав’я. Сяном плавали пасажирські човни. У роки, коли сильні льоди сковували річку навесні, десь у Перемишлі під силою натиску проламувалися дерев’яні мости — і повз Мехаметову пристань пропливали дерев’яні підпори. Одного разу льодяні брили були такими великими, що річка забрала з собою й Олексину пристань.

У 1930 році Юрій Мехамет одружиться з Теклею Ванат. Перед одруженням Юрка з Теклею поїхала родина до Лежайська, щоби сфотографуватися. Батько Юрка, Олексій, покликав зятя Івана, який був уже одружений з Катеринкою, та їхніх двох дітей. Заїхали в Лежайську до фотографа. Катерининих дітей для сміху перебрали на турків.

Незвичним парадом славилася Романова Комора. Він відбувався кожного року перед Пасхою. Одягнені у військові кітелі польського війська з аксельбантами та широкими стрічками через плече, у стилізованих фесках, прикрашених різними узорами, хлопці несли варту біля Гробу Господнього. А на Великдень на церковному подвір’ї крокували під марші духової оркестри, показуючи різні вправи військової муштри. Ніхто не міг пояснити, звідки ті турки прижилися в Романовій Коморі й чому саме вони несуть службу кожного року при плащаниці? Якщо б убиралися в хрестоносців, які здобували Єрусалим у ранньому Середньовіччі, то було б зрозуміло, але турки? Говорилося, що хтось із Романової Комори, перебраний в османську одіж, утік із полону. Прибув до селища в переддень Пасхи і клінчав при плащаниці, дякуючи Господу за звільнення. І наче з тих часів усіх, хто стояв на чатах при плащаниці, почали називати турками. А яскраві стрічки, аксельбанти, турецькі фески, військові кітелі підкреслювали урочистість і небуденність події для християнського миру.

На одній зі станцій після перетину нового кордону ешелон облетіла новина, що ялівка якогось господаря народила теля. Цю новину жваво обговорювали. Під час перестоювання, коли набирали воду та випорожнювали шлунки, приходили подивитися на новонароджене теля. Трапилася ця пригода з ялівкою Мехаметів. Ще перед тим, як Юрій поставив свій підпис під переселенчими документами, у його родині радилися, що робити з тільною ялівкою, реченець якій припадав на визначений комісією час від’їзду з Романової Комори. Радилися-радилися, але нічого не придумали. Припнули черевату ялівку до саней і поволі поїхали на станцію. Уночі, коли з-під хвоста ялівки з’явилася чорно-сіра куля і дві ратиці, Мехамети — син і батько — зачепили грубий шнур за ратиці ще невидимого теляти й почали обережно тягнути. Зранку, коли прокинулися Мехаметові діти, теля лежало на соломі, а корова облизувала його ріпавим язиком. У теляти посередині чола була біла зірка, а само воно мало дивну масть — чорні й червоні латки, наче мозаїка, були викладені на білому тлі.

П’ятеро Мехаметових дітей підходили до корови й заглядали, а Текля, гладячи коров’яче вим’я, промовляла до неї, наче до малої дитини. Перші цівки срібного молока вдарили по металевому цебрі — й Мехамети відчули, що його солодкий запах перебив усі сопухи. Вони ковтали слину, а здавалося, що то молоко тече їхніми стравоходами. Подоївши корову, Катерина протерла водою вим’я й подала цеберко Юрієві. Він надпив, тоді надпила Пелагія, Олекса, відтак — діти, а коли на дні залишилося кілька крапель, малий Іванко запхав свою руку — обводив рукою дно й підносив пальчика до мордочки свого пса, якого забрав із собою з буди, незважаючи на вмовляння дорослих. Щеня лизало палець і чхало. Текля видоїла не все. Знала, що, зіп’явшись на ноги, теля шукатиме маминої цицьки. У потязі щаслива родина пила молоко. Здавалося їм, що то Ісус ділився з ними п’ятьма хлібами і двома рибами.

На джуринській станції аж кишіло від поляків-репатріантів, які з’їхалися сюди фірами. У навколишніх селах або колоніях Чорткова, Бучача, Підгайців і Монастириська вони залишали свої морґи поля, гектари лісу, будинки і знищене репатріацією життя. Ніхто не хотів залишатися і брати радянське громадянство. З наближенням ешелону напруження на станції наростало. Начальник станції говорив одне, а старший лейтенант Алєксєєв — інше. У таку холодну пору пуститися з малими дітьми в дорогу та дві доби чекати на відправку під голим небом — означало замерзнути на фірі під цибулиними звіздами нічного неба.

Минулого дня, коли очікуваний у Джурині ешелон стояв у Бучачі, з Митниці виїхав із родиною Міхал Дудек, а за ним ще три родини — Мазуреки, Адамські й Кані. На початку березня поляки Митниці знайшли на дверях своїх хат надруковані на машинці записки:

До Вп…………….в………… Митниці

З огляду на те, що польське населення і уряд співпрацюють з большевиками та всякими способами нищать або допомагають у знищенні Украінського Народу на його власній землі Н А К А З У Є М: до 5 днів спустити украінські землі враз з родиною та вибратись на корінні польські землі. Якщо не виконаєте цього наказу, будете знищені враз зі сім’єю, а майно зістане спалене.

В березні 1945 р.

Революційний Провід

Записку під копірку передрукували в чотирьох екземплярах, а в останньому, що дістався Міхалові Дудеку, у слові «уряд» бракувало останньої літери. Копірка була стара й деякі літери пропадали. З двадцятьох польських родин, які населяли Митницю до 1939 року, в березні 1945 залишилося чотири. Першими у вересні 1939 повивозили колоністів із Травни, вони залишили по собі добротні будівлі й дім «Кулка Рульнічеґо», збудований навпроти церкви. Родини Дудеків, Мазуреків і Кань були нащадками челяді Антонія Волянського й до колоністів не мали жодного стосунку. Адамські ж, зубожілий шляхетський рід, прибилися до Митниці в середині 1920 років і отримали наділи на розпарцельованих землях. Чому їх не вивезли разом із іншими колоністами, нам невідомо, але з приходом німців Адамські знову поселилися у своєму домі, оточеному жилавими ясенами. З Тої Гори влітку було видно, як розлогі дерева тріпотіли зеленими веретами. Майже ніколи колоністи не сходилися з селищними поляками: селищні розбавили молоко польської мови водою української та й не дорівнювали колоністам своїми статками. Морґ правив за місце під сонцем і визначав суспільну ієрархію, він розставляв, кому де стояти в костелі чи церкві, якими кіньми їздити в поле й на Службу Божу, у яких школах навчати дітей. Тому Адамські з двадцятьма морґами скидалися на індиків, що надували свої вола й розчепірювали крила, потрясаючи червоними бородами в моменти агресивної оборони, а Дудеки, Мазуреки й Кані — на домашніх перестрашених курей. Отримавши записки однакового змісту, вони погодилися на репатріацію, хоч до цього часу зволікали й відмовлялися. Начальник митницького гарнізону, після того, як Адамський показав записку, виділив репатріантам варту, призначивши для цього сержанта Худякова й рядового Кельдерманова.

Поляки з’їхалися на горб біля Читальні. Адамський приїхав бричкою, а його старший син, п’ятнадцятирічний парубок, фірою. На фірах лежали поскладані у веретах домашнє начиння, одяг, постелі та запаси їжі на випадок тривалої подорожі. Ніхто з поляків не вірив москалям, пам’ятаючи передвоєнне вивезення колоністів на Сибір. Поруч із Адамським на бричці сиділа довгоноса Пауліна Адамська, п’ятдесятирічна жінка. На фірі Дудека прилаштовували колиску з одномісячною Янкою, що на своє й родинне нещастя народилася наприкінці лютого та від перших днів хворобливо плакала. Дитину оглянув військовий гарнізонний фельдшер. Йому було зрозуміло, що новонароджена Янка довго не протягне. Але що було робити Дудекам? Обезсилена пологами і хворобою Янки Дудекова Клементина впала на верети, наче лягла у труну. Сержант Худяков із Кельдермановим вийшли з приміщення. Вони перевірили список — і чотири фіри з бричкою, переїхавши місток на Джуринці, попри криницю подалися звивистою дорогою до Палашівки. Худяков сидів поруч із Дудеком, а Кельдерманову наказав сідати на останній віз Адамських. На возах, на безладно накиданих веретах, лежали діти й жінки. Найгірше було Дудекам — новонароджена лежала в колисці з сильною гарячкою, обвинена хустинами.

Худяков наказав полякам збиратися рано, щоби до вечора доїхати до станції. На запитання Адама Мазурека, коли точно відправлять їхній потяг, сержант посміхнувся: «А чeрт eго знает, товарищ репатриант». Така відповідь насторожила Мазурека. Він поділився своїми сумнівами з іншими виселенцями. Найгірше почувалися Адамські, останні з колонії у Травнах — вони залишали двадцять морґів поля, добротну хату, стайні. П’ять коней Адамський продав за рублі митницьким ґаздам, залишивши собі каштанового огира й сорокату кобилу з Ягільницького конезаводу. Адамські ніколи не розмовляли з Дудеками біля костелу, бо Дудеки сиділи на трьох морґах землі. А тепер заможні Адамські їдуть із ними, з тими дідами до Джурина. Пауліна мовчала цілу дорогу, наче в рота води набрала.

Як і передбачав фельдшер, Дудекова Янка померла в Полівцях, не доїхавши кілька кілометрів до станції. Клементина крикнула до Міхала, коли вози порівнялися з церквою: «Янка не дихає». Худяков, із закинутим на плече автоматом, скомандував зупинитися. Адамський, незадоволений зупинкою, запитав, що трапилося? Стримав своїх баских коней. Зупинилися Кані й Мазуреки.

Ціла родина Дудеків в оточені солдат, Адамських, Мазуреків і Кань стала над колискою, у якій упокоїлося немовля. Худяков зайшов до найближчого дому й повернувся з дошкою і цвяхами. Мазурек знайшов серед свого реманенту клевець. Міхал Дудек під схлипування дружини й дітей забив колиску дошкою, принесену Худяковим. Кельдерманова залишили біля фір, а Худяков пішов із Дудеками на цвинтар. Адамські залишилися на возі, а Мазуреки й Кані стали біля цвинтарних мурів. Худяков викопав неглибоку ямку, і Дудек легко, наче пір’їну, обережно похилитавши на вічне прощання колиску на своїх руках, опустив її в холодну землю. «Запам’ятайте це місце, — звернувся до старших дітей, — може, колись…» Худяков торкнув Дудека за плече. Усі кинули по жмені землі, а Дудек засипав свіжу могилку й зарівняв її лопатою. Кельдерманов знову всівся до Адамських, а Худяков узяв віжки в Дудека. Чотири вози з гуркотом зрушилися з місця. Позаяк ховали Дудекову Янку, місячне немовля, в Полівцях, митницькі поляки доїхали до станції надвечір. Наступного морозяного ранку прокинулися від наростаючих звуків ешелону. Усі були вкриті хрусткою памороззю.

З ночі Адамський не зауважив, скільки возів і бричок з’їхалося, а тепер, протерши закислі від різкого вітру очі, побачив сотні фір. Митницькі притулилися на ніч у самому кінці. Перехід до колії, куди прибуде очікуваний ешелон, перегородили в хаотичному порядку ті, хто чекали на транспорт більше тижня. Невтішні новини принесли Гжегож Мазурек і Ян Каня, які встигли походити поміж возами й розпитати людей. Зі слів Мазурека митницькі поляки зрозуміли, що до вагонів, коли приходить ешелон, запускають за списками. Ті списки, як довідався Каня, у старшого лейтенанта. Дехто проситься на ніч до джуринських господарів і платить їм. Бо витерпіти холод, що тримається останні три дні, важко. Адамський запропонував піти й пошукати яку-небудь хату, щоби перебути там кілька ночей, аж поки їх не посадять у вагони. Дудек, що стояв поруч із Адамським, розповів, як відбувається посадка — спочатку зачитують списки родин і кажуть, до якого вагона вони призначені, далі родина заводить свою худобу, заносить верети й займає місце. «Солдати, — продовжив Дудек, — не можуть упоратися з такою кількістю людей. Кажуть, що були випадки, коли люди губили в тій веремії дітей». Адамський махнув на те рукою, розвернувся й пішов у напрямку села.

Старший лейтенант Алєксєєв ночував зі своїми підлеглими в одному зі складських приміщень, в іншому хропів начальник станції-переїзду. Ніч видалася зимною. Алєксєєв двічі прокидався. Перший раз, переступивши через сонних солдат, ходив перевіряти варту, другий — від тривожного сну. Уві сні він побачив білий-білий потяг, що мчить повз станцію, не зупиняючись. А він із начальником станції біжать рейками за потягом. У цю мить у двері грюкнули. Алєксєєв пробудився й запитав: «Хто?». Знадвору почувся голос залізничника, і Алексєєв, штовхнувши ногою бійця, що лежав поруч, скомандував: «Падйом!». Вийшовши надвір, побачив — за ніч поменшало фір — репатріанти, рятуючись від холоду, напевно, знайшли собі нічліг у місцевих селян. Уздовж залізниці майже кожна родина, що ночувала на своїх возах, зробила з цегли саморобні пічки. Цеглу брали з розбитого бомбами будиночка колійовця, де колись була каса й невеличка почекальня. Печі викладали так, щоби вітер не задував вогню, на якому варили їжу. Ці збудовані наспіх поляками печі рятуватимуть прибулих українців, які три тижні житимуть на станції. Навколо однієї грітимуться й варитимуть їсти Мехамети.

Адамські втрапили до списку. Кароль почув своє прізвище й почав скидати з фіри начиння. Дудеки також потрапляли на цей ешелон, а Мазурекам і Каням не пощастило — їх відправлятимуть у другу чергу.

«А коли буде та друга черга, — розгублено повторював Каня, — ніхто не знає».

Коли ешелон остаточно зупинився, Алєксєєв розставив своїх солдатів, щоби створити коридор для прибулих. Щойно вони вивантажаться, репатріантів почнуть запускати у вагони за списками, а покинуті ними вози та брички передадуть прибулим українцям. Нарешті солдати повідчиняли вагонні двері, і Алєксєєв прийняв рапорт від начальника варти супроводу. З вагонів почали зіскакувати чоловіки. Жінки допомагали малим дітям і старикам торкнутися іншої землі. Юрій Мехамет показався у дверях вагона з телятком на руках. Щойно витягли з якогось вагона останню вівцю, що з переляку забилася в кут, солдати стали лицем до поляків-репатріантів, щоб ніхто не кинувся бігти до вагонів. Начальник станції, отримавши від лейтенанта, що супроводжував переселенчий ешелон, документи і списки прибулих, зібрав чоловіків-українців і почав перечитувати поіменно всі родини. З натовпу чулися ствердні вигуки.

В іншому кінці перону Алєксєєв зачитував польські прізвища.

За тиждень принесене на залізничну станцію балканськими вітрами несподіване потепління, яке майже ніколи не трапляється в цій стороні, воно було сприйняте за великий Божий дар усіма, хто ночував у березневі приморозки на джуринському переїзді.