Вічний календар

4

Відомо, що після трьох років перебування в Язлівцях Гриць Баревич побудувався в Митниці. І коли Варварі минуло вже вісім років, Матієві п’ять, Іванові чотири, а Павлові три — перебрався з родиною на свій двір. Потім поставив на язловецькому шляху митний кордон. Допомогли гроші, якими підкупив язловецького бурмістра. Несподівано віднайшлися записи в судових актах, бо прадід Гриця Баревича, Ігнатій, судився з купцем Беньом Якубовичем. Той Беньо позичив у Баревича 1000 золотих і втік, переховуючись, до Перемишля, бо був перемиським громадянином. У тій судовій справі Ігнатія Баревича було названо шляхтичем. В іншому акті сказано, що Ігнатій Баревич продав свою язловецьку каменицю вірменам Сеферовичам за 900 золотих. Стояв той будинок поміж домами Петра Босака й Мартина Гнилички. Хотів Гриць відкупити собі той будинок, коли трапиться така нагода.

Якби не татарські набіги, то Баревичі були б одними з найбагатших громадян Язлівця. А може, порівнялися б із самим Минасом Сириновичем.

Окрім збирання мита, Гриць перетримував невеликі табуни коней, виганяючи їх до Горб-Долини, де виринали джерела, утворюючи польові озерця й мочари. Соковита трава й зеленавий бур’янець густо вкривали видолинок, на якому паслися коні. Купці, що зупинялися перед Язлівцем, бо платили Грицеві митні гроші, довідувалися від нього про коней, яких можна замінити на молодих і сильних. А коли Сириновичі вибиралися на Волощину чи до Стамбула, то Гриць продавав їм коней, виміняних у грецьких купців, щоб ті спродали їх дорогою, а гроші привезли Грицеві. А за той час знову на ярмарку купував молодих жеребців і випасав у Горб-Долині.

З дитинства Гриць знав про свою землю, записану за Баревичами, — лежала вона поміж Язлівцем та Ягільницею.

Дитинство його плило за Дністром. Спокійна течія, що огинала виступ гори, яка звалася Горабабою, входила в розломисті береги й текла до моря. Напливали над річкою хмари, приходили дощі, топилися в ній сніги, — а вона щовесни, підкрадаючись до городів і прибережних хат, тривожила тремтливу уяву малого хлопця. Над її берегами, вслухаючись у луни вовчого виття чи лисячого скавуління, дрижав він од дитячого страху. Особливо влітку, коли на іншому, далекому березі ріки, як бачилося Грицеві, хтось у лісі палив багаття, і білий дим, ледь торкаючись Дністра, стелився по течії. Якісь крики доносилися до Гриця. Там, на другому березі великої ріки, жили інші люди. З горабабського берега низина на протилежному боці здавалася малому безкінечною: вліті вона була зеленою-зеленою. Над нею літали птахи, поночі пищали кажани, грілися від води бабки. Світ Божий дрижав у своїй красі, наповнюючи запахами трав і повітря, що лоскотало Грицеві ніс. Він перевертався на спину і вдивлявся в соковито синє небо. Слухав землю, припавши до неї вухом так міцно, аж трава колола. Бавився жуками, ставлячи їм різні перепони, а вони, оминаючи його загати, неспішно прямували собі додому. Гриць знав — вони йдуть до своїх дітей. Під осінь, коли вода у Дністрі сіріла, течія в деяких місцях звужувалася, а літня далечінь ставала мрякою та туманами, — зникали тоді з-над води бабки й ховалися в землю Грицеві жуки. Хлопець знав, що дзявкотливі вовченята, які підросли за літо, вже скинули з себе підгорілий пушок шерсті. Ліси розсівали по траві своє останнє листя, Дністер уповільнював течію. Через зиму річка відпочине й навесні, проламуючи собі хід, вивільняючись від криги, зробить перше півколо біля Горабаби, скликаючи рибалок і човни до себе, народжуючи нові покоління риб, бабок, жуків, метеликів — усіх, хто живе з цією рікою віддавна й житиме далі. Узимі Гриць не зможе вийти на своє улюблене місце, звідки йому відкривається влітку пів світу, бо сніги засипають горабабські вулиці, пагорби й долини.

Якоїсь зими переїхали вони з мамою до Червоногорода. Там Гриць ходив до школи, а потім, у підлітковому віці, перебрався на якийсь час до Львова. Інші учні львівських шкіл, що були багатші, їхали на навчання до європейських університетів. Гриць повернувся до Горабаби й почав торгувати худобою з волохами: з Червоногорода через Горабабу до Язлівця.

З плином днів і років забувалося Грицеві горабабське дитинство, і навіть потоп, який знищив те селище. Життя на новому місці було іншим. Перед Грицевими очима переходили сотні людей із різних країв, ті люди розповідали йому свої історії. Були це купці, які весь час подорожували. Спали під відкритим небом на возах, відбивалися від нападників. Бачили різні міста, знали різні мови і привозили зі собою різні чутки. Особливо любив Гриць зустрічати Сириновичів — старого Минаса, його синів Якуба, Асфатура і Кшиштофа. А якщо з Минасом чомусь не їхали сини на Балкани чи до Туреччини, то супроводжували старого зяті Кіркор і Бедрос. Ніколи не пускався Сиринович у далеку дорогу без загону власної охорони, яку складали бідніші язловецькі вірмени, що служили в нього роками. Завжди Минас привозив щось у дарунок для Грицевих дітей. Варварі — вишивані турецькі хустки. Хлопцям — якусь венеційську забавку або пір’я папуги. Дружині Гриця — Анні — міг уділити оксамиту лазуревого або ж адамашку. Але Гриць завжди був спраглий вісток, що були на Сириновичевому язиці. Гриць знав, що наприкінці вересня Минас, перечекавши татарські чамбули, які могли повертатися з Поділля десь у волоських Цицорах, спокійно вирушав до Язлівця.

І одного такого вересневого дня Матій Баревич побачив на Волоському шляху Сириновичеві вози. Прибіг до батька з вісткою, що Сириновичі повертаються. Прочувши, що купецьку валку видно вже на Волоському гостинці, не дочікуючись, коли валка возів і охорона порівняються з митницею Гриця, Анна з Варварою почали готувати обід.

За якийсь час Сириновичі ввійшли в Баревичів двір.

Гриць побачив, що засмаглі брати Сириновичі та їхні зяті повернулися без старого Минаса. Пригадав собі, що у травні, коли купці рушили в дорогу, на прощання крикнув, що почуватиметься без них сиротою. Але Сириновичі не чули останніх Грицевих слів, бо від’їхали далеко, женучи перед себе двадцять Баревичевих коней, призначених на продаж. Минас сказав тоді, що, може, більше не їздитиме й передасть своє купецтво до рук Якуба.

Якуб і Кшиштоф, які першими ввійшли на подвір’я, прочитали на лиці Гриця здивування, коли той не побачив Минаса.

«Чи, бува, чогось із вами в дорозі не трапилося?» — запитав Гриць.

«Та ні, — відповів Якуб Сиринович, — з татарами, слава Богу, розминулися».

На возах прибульців краму було більше, ніж завжди.

«А де Минас?» — не стримався Гриць.

Сириновичі чекали на таке запитання — і не відповіли. Одним за одним зайшли в хату й усілися за стіл.

Охороні приготували обід надворі. Десять молодих вірмен, простеливши ковдри на вигорілу за літо траву, сиділи колом, як турки. Виглядало, що звикли в дорозі їсти саме так.

«Батько наш Минас, — почав Якуб після того, як втолив перший голод, — поїхав зі Стамбула до Єрусалима».

«То ви аж у Стамбулі були?» — не стримався Матій, на якого зацитькали, щоб не втручався до бесіди старших.

«З купецьким караваном, який переходить землю сирійську, — продовжив Якуб, — хоче побачити на власні очі Єрусалим і помолитися у вірменському храмі».

«Таким було його бажання, — додав Кшиштоф, — і ми йому не перечили».

«Наступного року, — сказав Асфатур, — з Божою поміччю знову поїдемо до Стамбула й заберемо його додому».

Без Минаса розмова в Баревичевому домі зависала: Гриць наче не знав, що сказати гостям, а ті поспішали до своїх жінок, яких не бачили кілька місяців.

Подякувавши й роздавши подарунки дітям, спішили Сириновичі, щоб ще завидна заїхати до Язлівця.

«А що там у Стамбулі?» — запитав Баревич, коли Якуб Сиринович підійшов до свого коня.

«Та наче все спокійно».

«Тут Ашкеназі переказував, — продовжив Гриць, — що османи готують якусь війну».

«Нічого такого ми не бачили, — втрутився Асфатур, даючи зрозуміти Грицеві, що їм пора. — Ні у Стамбулі, ні дорогою».

Через рік Сириновичі знову повернулися зі Стамбула. Минаса з ними так само не було.

Тепер цілий Язловець гудів — мовляв, не знати, чи той багач, перед яким схиляв голову навіть бургомістр, а сорок братів не приймали без нього жодного рішення, — повернеться коли-небудь додому?

І лише третього року першим Минаса Сириновича побачив Гриць Баревич, а тоді й Язлівець. Провернувся купець до Язлівця, переповнений враженнями від побаченого, почутого й пережитого. І було видно, що Єрусалим світився всередині Минаса й Минас світився Єрусалимом. Як Гриць зауважив, говорив Сиринович іншою мовою, коли звертався до синів та зятів. Були ті слова зчитані зі Святого письма, обдумані й рівні, наче їх поклав на папір упевненою і твердою рукою переписувач книг.

У Єрусалимі Сиринович пробув три роки. І знову перейшов із караваном через землю сирійську до Стамбула, а там ще пів року чекав на своїх синів, яких затримала негода. Був у християнському храмі, молячись і читаючи книжки. Знав старий Минас, що сини його прибудуть на береги Босфору й чекав їх із дня на день. Подумки часто повертався до Храму Гробу Господнього. Бо коли гладив і цілував камінь, із якого збудовано Храм, то чув, як хтось із родини Джудехів відчиняв головні двері ключем зранку, а надвечір тим самим ключем хтось із родини Нусейнбехів — зачиняв. Джудехи й Нусейнбехи були мусульманами. Щоб уникнути колотнечі між вірменами та греками, право відчиняти головні двері Храму мали два єрусалимські роди мусульман.

Майже кожен день шлях Минаса Сириновича в Єрусалимі пролягав від Храму Гробу Господнього до катедрального собору святого Якова. Відділяли ці два храми якихось п’ятсот метрів. Бувало, дочекавшись, поки Джудехи відчинять головний вхід до Храму Господнього, Минас заходив першим і молився у вірменській частині, пропахлій восковими свічками. Відчував, що перебуває в серці місця, де відбувалися події, що перекраяли світ. І все, що він прочитав ще дитиною в язловецькій церковній школі з книжок, привезених його предками, тепер зашито в камінних формах церков. Тому цілував єрусалимський камінь так, як священник цілує Євангеліє перед і після читання Святого Письма.

Жив Сиринович скромно в єрусалимському монастирі святого Акопа. Усе, що він бачив і чув протягом трьох років, дивувало його. Бачив він, як монахи та іноки, відмовившись від спокус цього світу, зодягнені у волосяниці на голе тіло, терпіли голод і спрагу. І був там якийсь старець, що піклувався монастирським садом; і був кравець, який шив і перешивав ризи й монастирську одіж; і були багачі, що роздали свої скарби, а тепер сиділи у злиднях; і були вдови, які утримувалися від розмови з іновірцями, або від їжі — і всі вони безперестанку молилися за свої гріхи і гріхи цього світу. І коли тепло забиралося на ніч із єрусалимських пагорбів і каміння, сидячи в монастирській келії, Минас Сиринович згадував Язлівець. Часу для роздумів було предостатньо. Ніч у Єрусалимі тривала всього п’ять годин — і холод, що заходив Яффською брамою і сповзав із Оливкової гори, боровся з Минасовим сном. І тоді його відвідували нічні думки. Ті думки були його постояльцями, бо приходили після вечірніх молитов, мов непрохані гості, яким треба переночувати. Коли у старому місті за північ усе живе затихало і вкладалося спати, Минас виходив із монастиря, сідав, спершись спиною до храмової стіни, і слухав. За час життя в Єрусалимі він схуд. Шкіра його обличчя й рук зморщилася. Минас відчував, що постарів. Борода його сива, як паморозь на винограді, покривала широкі груди. Але водночас єрусалимські дні просвітлювали його душу, а побачене й пережите наповнювало Минасове життя особливим змістом. Йому пригадався прочанин, якого батьки приймали в їхньому домі, коли гроза билась об язловецькі пагорби й товкла по дахах будівель. А в кожній хаті тоді світили різдвяну свічку. Власне від цього прочанина Минас уперше й почув про Єрусалим. «Ну от, — подумалося Сириновичу, — тепер я той паломник, який сидить посеред Єрусалима вночі й згрібає рештки свого життя, зшиваючи їх щоденними молитвами». Він почувався таким самотнім у цьому світі, наче Ісус перед арештом. «З якого боку Гетсиманський сад?» — запитав себе Минас. І хотів поглядом розсунути будинки, які затуляли йому шлях до Оливкової гори. Але Минас не був пророком чи праведником, у якого вселявся Святий Дух, тому йому це було не під силу. Відтак крива вулиця ще більше потемніла, бо хмари, наче табун верблюдів, зупинилися на ніч у єрусалимському небі. І самотність із думкою про Гетсимань ще дужче пропекла Минасову душу, котра затужила за Язлівцем.

Коли у Стамбулі він побачив своїх синів із зятями, то вони не впізнали його. Дивилися на старого й думали, що це якийсь дервіш, який жив у пустелі та спав у норах хижих звірів, хоче попросити милостиню. І відступили від нього, кажучи, що вони щороку жертвують на християнські храми, а злиденних у їхньому краю, звідки вони приїхали, так багато, що в них не вистачить грошей, щоб усім роздати. Вихудлий Минас був одягнений у халат, який йому дав на дорогу монастирський кравець. Богомолець дивився на своїх синів та зятів — і ніяк не міг ковтнути виноградину сльози.

Потім, коли Минас таки видавив із себе вірменське слово, Сириновичі впізнали в цьому нещасному чоловікові свого батька, опустили очі й мовчали.

І Минас також мовчав.

Треба сказати, що Минас перебув три єрусалимських роки в той самий час, коли до Єрусалима з османським караваном прибув Саббатай Цві. Ще в Язлівці Минас прочув із усім християнським миром, що євреї дістають із Амстердама листи, якими сповіщали їх про Месію. Тоді зустрівся Минас із Ашкеназі й запитав його про листи. Ашкеназі нічого не заперечив. Він підтвердив, що листи надходять, і привозять їх із Європи. І читають ті листи, і тлумачать найсвітліші голови їхньої громади, але ніхто не може впевнено стверджувати, чи правдивий цей Месія, ім’я якому Саббатай Цві, чи ні.

«Саббатай Цві?» — для певності перепитав тоді Минас.

«Так, саме Саббатай Цві», — повторив ім’я Месії Ашкеназі.

Не міг знати Минас Сиринович, що язловецькі юдеї вислали Ашера й Нахума до Стамбула, аби ті дізналися правду. Уже перебуваючи в Єрусалимі, Минас почув, що заворушилися юдеї в місті, що натовпи ходять вулицями, радіючи невідомо чому. Як могло щось таке трапитися в османському Єрусалимі, де юдеї і християни були людьми писання, яким не можна тримати в руках зброї, їздити на коні чи свідчити в суді? А кожен паша пильнував за порядком у своєму еялеті, бо відповідав за все власною головою. Османи дізналися про Саббатая Цві. Про того, який підбурює юдеїв визнати себе Машіахом і якому допомагає Натан із Гази. І поки паша думав-гадав, як учинити, — Саббатай Цві прослизнув крізь розставлені охоронні пости й вийшов із міста. А куди він подався — не знав ніхто.

Минасові, як і багатьом іншим, цікаво було побачити Месію, але він не розумів мови народу, з-поміж якого Месія з’явився. Тому, коли Саббатай Цві одного разу на вулиці Старого міста сперечався з книжниками й рабинами, Минас нічого не зрозумів, та й Месію він уявляв собі зовсім іншим. Постояв Минас у гурті юдеїв і залишив нервових людей зі своїм пророком, пішовши до Храму Гробу Господнього на вечірню молитву. І чим ближче було до Храму, тим дужче видовжувалася Минасова тінь, бо смеркалося.

Того літа, коли Сиринович повернувся додому, до Баревича донеслися чутки, що, можливо, митні кордони переноситимуть ближче до Язлівця. Бо купці скаржилися, що платять подвійне мито: один раз — Баревичеві за право виїхати на язловецький шлях, а другий раз — перед самим містечком. А також бурмістрові переказували, що Баревич половину з того, що виручає з купецьких валок, залишає собі, а лише половину віддає на скарб міста. Тому зібралися у домі Димитра Козубика, щоб обговорити справу Гриця Баревича. Баревич примчав до Язлівця зранку. І зайшов у дім Козубика. Тут знову зібралися поважні язловецькі міщани — Семань Ткач, Ян Гіщак, Богдан Сеферович, Якуб Крохмальний, Ян Тарнопольський, Ян Цимбалістий, Мацєй Мазур і Матіяш Хащинський.

Відколи Гриць підтвердив своє шляхтецтво, то в домі бурмістра приймали його, як рівного. Звичайно, багатьом різало очі, як розбудувався Гриць при митниці. Перешіптувалися про його приязнь із Минасом Сириновичем та його синами й зятями. І торгівля кіньми, і їх випас на Горб-Долині, і сини Баревичеві, які підростали, — усе це не подобалося Антонію Волянському, який у своєму фільварку серед відкритих полів почувався незатишно. Невелика челядь, яку вдалося привезти сюди з Польщі, не могла впоратися з землями, які належали Антонію. Цього разу Волянський, викликавши Ашкеназі, натякнув, що Баревич незаконно поселився і прибрав собі землі. Ашкеназі ж обмовився, що всі папери, які підтверджують законність Баревичевого перебування на митницьких землях, він на власні очі бачив у бурмістра Козубика. Тоді Волянський сказав, що, збираючи мито за в’їзд на язлівецький шлях, Баревич не доплачує місту.

І попросив Ашкеназі пустити чутку про це серед купецтва.

Діти Гриця Баревича доростали. Варвара, якій минуло п’ятнадцять, залишила однієї ночі на своїй постелі горошини червоних крапель. Анна, перебираючи постіль, подумала, що за рік-два Варвару треба буде віддавати. Сказала про це Грицеві, додавши, що серед митницьких нема Варварі достойної пари, і треба когось шукати в Язлівцях.

«Хіба що Данько, син Матія Босяка?»

Гриць нічого не відповів на Аннині слова, але подумав, що якби молодший Минасів син Кшиштоф посватався до Варвари, то дівку в такі руки віддавати можна.

«Треба шукати в Язлівцях», — сказав Гриць.

Перебираючи постіль, Анна покликала Варвару й показала їй простирадло.

«Віднині носитимеш кілька спідниць, — лагідно сказала Анна дочці, — а як почуєш, що крутить у животі, болить голова — зав’язуй спідню сукенку вузлом між литками»

«Навіщо, мамо?» — запитала Варвара.

«Щоби кров не поплямила твої спідниці, — і, подумавши, додала: відтепер ти вже можеш мати дітей».

Варвара не наважилася сказати матері, які у снах приходять до неї незрозумілі бажання. Як вона вигладжує себе, запхавши в густе волосся нижче живота тонкі пальці. Як у серпневі ночі її тіло наливається теплом, а в голові розпалюється такий жар, що навіть Сириновичі саламандри не змогли б його погасити. І що ночами вона не спить і тремтить разом із травами й зелом. Анна, розуміючи, що саме коїться з її дочкою, називала цей час миттю квітки, чий цвіт випурхнув із сонного пуп’янка. Гриця натомість більше переймали розмови з купцями, які платили йому митний чинш і розповідали своїми мовами різні історії й пригоди. Він навчився кількох мов — два-три десятки слів, якими міг порозумітися. А що Варвара? Віддасться. До того ж, купці та їхні служники все частіше вимовляли слово війна. То в дорозі його прочують, то на ринку, то на митних переходах. То їм начебто сказав дервіш, то грецький ґалерник, то почули від англійського посла, який возив із собою підлітка й опікувався ним, як сином. У різний спосіб приходили до них новини, бо переходячи землі османів, щось вони таки чули і знали. Старші сини Баревича — Матій та Іван, бо найменший Павло був дрібний як макове зерня, до якогось часу трималися за батькову тінь. І табуни випасали в Горб-Долині, їздили з ним на ярмарки, супроводжували до язловецького бурмістра, пильнували торгові валки й були Грицевими очима і вухами. Щойно Митниця почала наповнюватися людьми, язловецький шлях став принадний для всяких пройдисвітів, тому Матій із Іваном ставали повноправними власниками й оборонцями Митниці. Гриць передбачав, що Варвара піде з дому, і хоч із митницьких ґрунтів Гриць уділить їй належну частину, але ні вона, ані її майбутні діти не триматимуться за селище, як за останнє місце на цій землі. «От Матій, Іван та Павло вростуть у ці ґрунти — мусять врости», — думав Гриць. Були ще Волянські, які також чіплялися за цю землю і яким вона дісталася з чужих рук. І подумав Гриць, що, може, війна виправить несправедливість? І перестав тривожитися й перейматися чутками про османів.

На початку вересня в Баревичів трапилася пригода: несподівано вночі Богдан Сеферович із наказу графа Станіслава Конєцпольського розполохав пів Митниці. Загін із шести вершників оточив Баревичів двір. Першими занюхали непроханих гостей пси, і нічні вітри рознесли селищем тривожний гавкіт. Гриць добре знав Сеферовича. І якщо Сеферович пригнався до Митниці, щоб арештувати Баревича серед ночі, то справа виглядала поважною. Увійти до двору Сеферович не наважився, бо стояли на чатах чотири дужих пси: два канґали карабаші та два акбаші, яких цуценятами привіз Баревичеві Минас, грубими голосами рвали повітря. І якби Сеферович увійшов із ким-небудь зі свого загону чи навіть із усіма шістьма, то пси розірвали б їх на місці.

Тому Богдан Сеферович кілька разів гукнув: «Поприпинайте псів!» і дав наказ лаштувати рушниці.

Зрозумівши, що Сеферович не жартує, Гриць вийшов і став у дверях.

Матій з Іваном вибігли у двір і, схопивши псів за металеві ошийники, ледве спромоглися затягти їх до стайні.

Переконавшись, що пси заперті, Сеферович увійшов у двір і наказав зв’язати Баревичу руки. Підвели коня, а щоб арештант не зміг утекти, прив’язали мотузкою руки до сідла. Кінь Сеферовича у спряжці з конем, на якого посадили Гриця, пофиркуючи, почвалав до Язлівця. Дві розпливчаті постаті вершників, що їхали попереду, замикало шість Сеферовичевих вояків.

Зранку Митницю облетіла звістка, що Баревича арештував Сеферович за наказом Станіслава Конєцпольського. І митницькі зійшлися до Баревичового двору, але їх зустріли лише кудлаті білі пси. У вікні показався силует Варвари.

Постояли митницькі — і розійшлися домів.

Лише під ранок загін Сеферовича з в’язнем прибув до міста.

Запровадили арештованого до мурованої пивниці під будинком бургомістра, де утримували міщан та селян із навколишніх сіл за всілякі провини. У пивниці, як зауважив Баревич, нікого не було. Пахло цвіллю й кислою квашеною капустою, яку бурмістр перетримував у діжках. На втоплених у капусту накривках лежали камені, вага яких вичавлювала з капусти сік і просякала її квасницею. Він підняв один камінь, відхилив дерев’яну накривку й зачерпнув долонею. Капусту, видно, недавно насікли, бо була як трава. Без смаку. Баревич сплюнув на долівку, але гіркуватий присмак залишився в роті. Він ще раз придавив капусту й тепер зачерпнув жовтявого соку.

Дорогою Сеферович нічого не сказав Грицеві про його арешт. Їхав і розмовляв із ним як завжди. Лише цього разу широка Богданова спина хилиталася перед його очима, і кінь Сеферовича шерхотів хвостом, відганяючи оводів. Наближаючись до Язлівця, рівна польова дорога, заросла кущами бузку та шипшини, змінилася лісистими видолинками. За спинами вершників пробивалися перші сонячні промені, що ковзнули пагорбом над Джуринкою. І за якусь мить молочне світло вилилося на світ Божий. Спочатку пролилося вуличками Митниці й наздогнало загін. Гриць обернувся — у сідлах дрімали вершники. Їхні коні йшли понуро і також дрімали. У коней сльозилися очі, обліплені мушвою. Зв’язані мотуззям зап’ястя натерли Грицеві шкіру.

Сеферович так і не обмовився, за що напосівся на нього Конєцпольський.

У той час у фортечній в’язниці перетримували трьох грецьких купців, які обдурили коменданта фортеці, присягнувши на Євангелії, що доставлять оливки та вино для графа Конєцпольського перед Різдвом, але з’явилися аж навесні, божачись, що їх пограбували і що відсиділи вони, затримані в молдовських Цицорах османською залогою. Вони відкидали цілу зиму сніги на мощених доріжках фортеці. Чекали також на свій вирок двоє вбивць, на яких свідчили язловецькі громадяни, але оскаржені не признавалися у своїх злочинах. Два тижні тому хтось уночі напав на дім вірменського золотаря, винісши гроші. Подейкували, що золоті та срібні персні, які той переховував у подушках, набитих гусячим пір’ям, що сушилися на піддашші, — щезли. А пір’я з розпоротих подушок і перин літало по дому, бо відчинені двері й розібраний дах, через який зникли злочинці, утворили протяг, і вітер крутив пір’ям, змащеним золотаревою кров’ю. Казали, що в переддень убивства приходили до нещасного двоє купців — поговорити про замовлення на весілля дочки одного з них.

А був тоді митником Руських земель Бецацель бен Натан, який сидів на чолі митної комори у Львові. Саме до нього стікалися всі рахунки й доходи з цілої Русі, Поділля й Волині. Він був приписаний до Жовківського кагалу, навіть стояв на його чолі, але громадськими справами займався його син. Казали, що коли інші митники польських земель скаржилися на недостачу зібраних грошей за привезений товар чи перехід через міст або лишень повідомляли про якийсь безпечний шлях, яким переїжджали купці, то Бецацель, чи просто Бецаль, сказав, що може заплатити сто тисяч злотих до королівської казни. Сказав — і заплатив. Тоді наблизили його до королівського двору, оцінивши кмітливість та вміння примножувати гроші. От і став Бецаль головним митником руських земель, і всі митники йому підпорядковувалися. І хоча він сидів у Львові, але їздив по цілому Руському воєводству, бував у Язлівці. У черговій поїздці й запізнався з купцем Ашкеназі, бо той хотів знижки для своїх товарів, які возив до Язлівця і Ярослава. Скаржився Ашкеназі навіть на Минаса Сириновича, підозрюючи Минаса у підкупі Бецаля, бо товари Сириновича приносили неймовірні гроші. Нічого не відповів Бецаль, пробубнівши під ніс щось про королівську скарбницю й війну, на яку потрібні гроші. Прийшло до голови Ашкеназі після приїзду Бецаля намовити головного митника позбутися Гриця Баревича й перенести його митницю до кордонів Язлівця, а митником зробити свого молодшого сина, якому торгівля не йшла. Не міг Берко Ашкеназі витримувати далеких мандрівок, бо був од народження нездоровий. Приїхав Ашкеназі до Бецаля — і вони легко порозумілися. Сказав Ашкеназі, що землі ці, на яких митникує Баревич, давно віддані у володіння хорунжому Антонію Волянському, який служив у графа Станіслава Конєцпольського. А цей Баревич хоч і шукає в язловецькому магістраті акти, де записані права на землю, але досі нічого не знайшов. Ясна річ, що хорунжий Волянський хвилюється за свої маєтності, бо потом і кров’ю їх здобув, воюючи за корону. Якщо ж Баревич знайде ті папери, то Волянському доведеться залишити свій двір та добро, дароване самим Конєцпольським. «Бо таким є право», — підсумував Ашкеназі. І ще додав, що навіть бургомістр Язлівця незадоволений митними доходами й підозрює Баревича в тому, що той безсовісно кладе їх собі до кишені.

Після розмови з Бецалем наказав Конєцпольський арештувати Гриця Баревича.

Арештовувати поїхав, як уже знаємо, Богдан Сеферович.

30 квітня 1672 року султан Мегмед IV під Едірне, одягнений у золотий каптан, у зелений тюрбан, оздоблений двома чаплиними пір’їнами, у супроводі великого візира та пашів, у присутності імамів роздавав своєму військові одяг, шаблі, кинджали і гроші. Було призначено ним кошти для провізії та направи доріг аж до Семигорода. Для цього спорядили шістсот возів і запрягли в них по шість волів.