Вічний календар

5

Війна Речі Посполитої з османами наближалася.

10 червня 1672 року в колегіяті святого Яна пройшла служба Божа за упокій душі Ґризельди Вишневецької — дружини Яреми Вишневецького, син яких Міхал Корибут Вишневецький, Божою ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, коронований 29 вересня 1669 року в Кракові, правив як умів уже три роки. Того дня король Міхал прибув до костелу з королевою Елеонорою Марією Австрійською, з котрою взяв шлюб у монастирі Ясної Гори 27 лютого 1670 року. Під величним склепінням базиліки пишність, із якою було обставлено поминальну службу, вражала. Правив того дня львівський архибіскуп Войцех Корицінський, з-поміж присутніх були — папський нунцій та майже всі біскупи, зодягнені в понтифікалі. Світило дві тисячі свічок і дві тисячі ламп. Виставлено було з такого приводу навіть княжу митру з діамантами.

Не було при цьому примаса Пражмовського.

По цілій Європі точилися війни. І хоча шлюб із сестрою австрійського імператора Леопольда І забезпечував польському королю союзництво з Австрією, усе ж Османська Порта та Московське царство з півдня і сходу чекали слушної нагоди для війни.

Міхал Корибут не пасував статній Елеонорі. Він голив вуса й бороду. Кохався у французьких перуках. З цього приводу навіть сейм дебатував: чи можна польському монархові з’являтися публічно в перуці. Одягав Міхал перуки, тому що був лисий. Чи то із заздрості, бо був освічений і знав кілька іноземних мов, чи то з неприязні, бо був кепським королем, — навколо його імені кружляли різноманітні плітки про його чоловічу слабість. Казали, що начебто й пологи Елеонори, і померле немовля — усе було фальшивим і вигаданим для того, щоб показати, що в королівській родині все гаразд. Про Міхала плели й таке, що перед ним на бенкетах ставлять кілька фаршированих качок і тисячу помаранчів, — і все це він з’їдає.

Успадкувавши до всіх своїх багатств ще й спадок свого дядька Яна «Собіпана» Замойського, Міхал насолоджувався життям.

Справді, а де був примас Пражмовський під час заупокійної служби за матір’ю найсвітлішого короля? Річ у тім, що французький двір, розуміючи неспроможність польського монарха як політика, вирішив усіма способами домогтися зречення Міхала, аби посадити на польський трон француза. Такий поворот подій забезпечував би Людовику XIV союзника-васала. Тому містечками й селами Речі Посполитої їздили в каретах французькі шляхтичі, мандрівники, ченці, оглядаючи ситуацію в країні. Усі вони писали у своїх листах про стан королівського війська та королівської влади. Австрійці також підсилали своїх шпигунів, один такий крутився у Варшаві та був вільним бароном (так казав про себе). А звали його Петро Ігнацій Ян Стом.

Примас Пражмовський саме під час заупокійної служби зустрівся з бароном і сказав, що короля змусять до зречення, бо шляхта незадоволена його правлінням. Елеонора ж залишиться королевою Речі Посполитої, бо план Пражмовського полягав у тому, що після зречення відбудеться й розлучення короля з королевою, оскільки цей шлюб не дійсний, на що вказують різні теологічні приписи, про які вже примас подбав. А королеву віддадуть за новообраного короля. Барон зустрічався ще з кількома польськими сенаторами й описав ситуацію в кількох листах, про що негайно сповістили австрійського цісаря Леопольда І.

Тим часом до Відня наспів лист від самого короля Міхала з проханням про військову допомогу для війни з Портою. Леопольд після розмов зі своїми міністрами вирішив допомогти польському родичеві та в жоден спосіб не допустити його усунення з трону. Наказав вислати на кордон із Річчю Посполитою дванадцятитисячне військо під командуванням князя Лотаринського. На початку зими 1672 року до Варшави прибув чавуш Агмед із листами від султана Мегмеда IV, у яких правитель Порти висував претензії на Україну під виглядом особливого піклування про гетьмана Дорошенка та його володіння.

28 лютого відбувся бенкет в Ізбі Посольській. Приймали османського посла Агмеда. Два тижні перед тим читали листи, які той привіз із собою. Саме надійшли сильні морози. Приміщення Ізби не встигли добре опалити, і коли з початком шостої години вечора до Ізби почали з’їжджатися, у бенкетній залі було зимно, як у псарні. На столах позамерзали наїдки, а запрошені сенатори й офіцери при згадці у промовах про короля ліниво зсували шапки зі своїх голів, хоч належало їх підкидати догори. Дами сиділи одягнені. Офіцери не пили й зовсім мало їли, боячись зіпсувати шлунки зимною їжею. Султанський посол Агмед, спостерігаючи за перебігом бенкету, який закінчився о третій ранку, розповість потім великому візирю Кьопрюлю, що короля там ніхто не шанує, а страви подають зимними, і що невірні у зимові місяці хворіють, кашляючи і пчихаючи за столом.

Наступного дня, не отримавши чіткої відповіді від короля, незадоволений бенкетом чавуш Агмед покинув Варшаву. Їхав на санях, закутаний п’ятьма кожухами, у лисячій шапці. Супроводжували його до кордонів з Волощиною королівська гвардія й лютий мороз.

Навесні османи відновили будівництво моста через Дунай, яке розпочали влітку минулого року, про що Господар Молдови Дука сповістив у своєму листі до Яна Собєського. «Навіть, — писав Ґріґораскул Дука, — частина турецьких військ із артилерією готова до переходу».

Посол Карвавський у чотири ока зустрівся з кримським ханом Селім Ґіреєм, щоб вивідати про замисли Високої Порти. Хан прийняв посла по-товариськи. З тієї розмови послові стало зрозумілим, що війни не уникнути і що Порта давно готується до походу на Річ Посполиту. «Ви втратили свою міць, казна пуста, військові не платите. Ніхто вам не допоможе, навіть шваґро вашого короля, бо не захоче зараз зривати стосунки з Портою. А ми всі слуги Аллаха і султана», — сказав тоді Селім Ґірей. Говорив повільно, наче перебирав коштовні камені. «Та й французи, яких потопили голландці, — давав зрозуміти послові, що знає, що відбувається в Європі, — навряд чи захочуть нової війни саме тепер». Карвавському було відомо, що 22 червня, коли французи майже здобули Голландію, відбулася нарада в Амстердамській ратуші, й ухвалили рішення відкрити шлюзи затоки Зейдерзе в Північному морі, звідки пішла вода, затоплюючи поля, фільварки, будинки, — і Людовік відступив.

12 червня султан виїхав із Едірне, а військо османське стояло тоді у Волощині й Семигороді. Великий візир Кьопрюлю в листі від 4 червня ще раз погрожував Речі, щоб відступила Україну і сплатила ґарач ще до того, поки султан переїде Дунай. Але в сеймі ствердили, що лист фальшивий і Порта до війни не готова.

Дійшовши до Ясс, султан скликав Диван. Розпорядився закувати Господаря Дуку в кайдани, а його наступником призначив Стефана Петричейка. Роздав платню яничарам по 1000 аспрів кожному, а сіпагам, джебиджам і топеджам заплатив відповідно до їхньої заплати. Покликав Кьопрюлю й усіх пашів до свого намету і пригостив їх. Наступного дня впали великі дощі, і Дністер збурунився. Висока вода поруйнувала риштування, приготовлене для будівництва моста.

Перечекавши негоду, османи заходилися будувати три мости одночасно.

Король Міхал на білому коні в чорному оксамитовому вбранні, бо дотримувався трауру, виїхав із Варшави. За ним котилася карета з королевою і тряслася на конях гвардія, також убрана в жалобну одіж.

Були в королівському почті — Кшиштоф Пац, канцлер литовський, Ян Францішек Любовицький, каштелян волинський, і надвірний підскарбій Ян Шомовський.

Куди виїхав король, не знав ніхто, але здалеку все це скидалося на похоронну процесію.

«Війна породжує наступну війну, — сказав Фазил Агмед Кьопрюлю помічникові мюхюдару, — так само, як батьки народжують дітей».

«Усе у волі Аллаха», — відповів Хасан-ага.

«Діти завжди кращі від батьків», — продовжив візир.

«Діти завжди так думають».

«Але війни не схожі, так як неподібні діти від одних батьків».

Хасан-ага здогадався, про що думає візир.

Розмова йшла тоді, коли Кьопрюлю перечитував листи в Едірне. Відколи Мегмед IV перенісся з двором до Едірне, за ним переїхав зі своєю канцелярією до другої столиці й великий візир. Тридцятисемирічному Фазилу Агмеду вдалося провести важливі воєнні кампанії: стримати короля Угорщини Ракоці ІІ та Габсбургів і укріпитися на пограниччі Трансільванії, залишити за собою Уйвар, підписати Варварський договір, відвоювати від Венеції Кандію, а згодом і цілий острів Кріт. Він почувався переможцем. В усіх еялетах імперії знали про перемоги османського війська, які здобув Кьопрюлю. Приблизно на початку травня 1672 року, коли над Едірне цілу ніч блискало і гриміло, великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю задумав іти на Поділля. Від часу тріумфальної перемоги османів на Кріті та облоги гарнізону міста Кандії, що тривала двадцять вісім років, османи жодних воєн не вели. Великий візир викликав своїх підлеглих, вислуховував їхні звіти, переглядав зі своїм особистим секретарем Хасан-агою державні папери, зустрічався або ж листувався з султаном і розумів, що потрібно починати нову війну. Іноземні посли та шпигуни, якими кишів Стамбул, намагалися вгадати напрямок майбутнього походу османів. Купці розносили світом чутки — і так тривало два роки. Допоки до Стамбула прибув гетьман Дорошенко. Першим здогадався англійський посол, що, можливо, Кьопрюлю, котрий приймав Дорошенка, задумав піти на Україну. Дорошенко, пробувши в Стамбулі два тижні, непомітно зник, наче османи хотіли, щоб про нього всі забули. Після перемовин із Кьопрюлю Дорошенко став під знамена Порти, визнавши зверхність султана. Було з ним домовлено, що навесні 1672 року його війська прилучаться до походу османів разом із кримськими татарами. Натомість султан гарантував свою підтримку Дорошенкові від московського царя й польського короля. Усі домовленості між великим візиром Кьопрюлю, який уповноважений був вести перемовини, і гетьманом Петром Дорошенком велися усно. З канцелярії великого візира надіслали два листи султанові до Едірне. В одному Фазил Агмед-паша сповіщав, що перемовини відбулися, і Жовта Тростина пристала під знамена всемогутнього Султана. У другому візир запитував Його Величність, коли розпочати підготовку до походу.

Ще звечора над Едірне купчилися дощові хмари. І коли Кьопрюлю вкладався спати, злива нависла над султанським палацом. Його застеляли дощові потоки. З будинку візира, що розташувався з протилежного боку ріки Тануні, виднілися вежі, димарі султанської кухні й обриси павільйонів.

На мості Каніні, яким візир щоразу в’їжджав до головної брами палацу, мокли яничари, які цієї ночі несли службу. У Солов’їному павільйоні, збудованому на бажання Мегмеда, мовчало в клітках перестрашене птаство.

Десь у кінці довгого коридору він почув, як прокашлявся охоронець. Фазил Агмед покликав охоронця й наказав, щоб до нього прибув євнух. І, дивлячись на охоронця, подумав, що його потрібно кудись зіслати, бо через кашель молодого яничара Кьопрюлю не спалося. І він згадав про юну абісінку, яку на невільничому ринку купив ага яничарів і подарував йому. Кьопрюлю промовив: «Айше» і заплиле тлущем лице євнуха розплилося в покірній усмішці. Бачив, що євнуха щойно розбудили, і той не міг приховати свого переляку. Коли Кьопрюлю торкнувся її руки і запитав ім’я — вона покірно відповіла: «Айше». Євнух, що привів Айше, вийшов зі спальні, зачиняючи за собою троє дверей, якими Кьопрюлю з Айше відгороджувалися цієї ночі від решти світу. Євнух пройшов ще кілька великих кімнат і коридорів, віддаляючись від спальні візира. У найдальшій кімнаті, устеленій килимами, він приліг на бік, втопившись тлустим тілом у м’які подушки. Терпляче чекав, аж поки його знову покличуть забрати Айше.

Візир відпустив Айше під ранок, показавши рукою на двері. І одаліска зникла в дощі. Вона йшла мокрими мармуровими плитками, устеленими довкола візирового будинку, нечутно. Фазил Агмед-паша ще раз прислухався, йде чи ні, — і почув, як за нею чалапає євнух.

Найперше, що зробив візир сьогодні після молитви і сніданку — покликав до себе реїс уль куттаба Мегмета Некаті. Після дощу вікна, що виходили в сад, були прочинені. Прохолодний ранок тішив Кьопрюлю. Великий візир насолоджувався ранішнім співом птахів. В усіх кінцях імперії птахолови ставили пастки, а бейлербеї та паші відправляли впійманих птахів у клітках до Стамбула. Довгими хвостами замітали доріжки навколо візиревого будинку павичі, привезені з Індії. Особливо він милувався парою білих павичів. Пташині голоси на мить відволікли його від роздумів про майбутній похід на Поділля. Кьопрюлю озирнувся й побачив пажа, який покірно чекав, поки візир відійде від вікна. Паж сповістив, що реїс уль куттаб прибув. Фазил Агмед, пройшовшись коридорами палацу і щораз натрапляючи на охоронців і челядь, спробував повторити в пам’яті ранішній спів дрозда, але суворі обличчя яничарів навертали його думки до походу. Він увійшов до своєї канцелярії і слідом за ним — реїс уль куттаб.

У червні 1672 року великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю у присутності султана Мегмеда IV оголосив Диванові про похід на Поділля.

Наступного дня по всій імперії післали гінців із просохлим чорнилом султанської туґри на фірманах, де оголошувалося про новий виступ війська. Усі, хто мав стосунок до війська, лаштувалися в похід. Сповіщено було господарів Молдови, Волощини й усіх бейлербеїв еялетів, шляхами яких османське військо піде на північ, щоб перейти Дністер. А перейшовши Дністер, перед османами відкриється земля, поросла лісами, рівнини, перемежовані пагорбами міста з фортецями, і першим на їхньому шляху постане Кам’янець.

Землі, які відійшли до Польського королівства, називалися Червоною Руссю й Поділлям. Гетьман Дорошенко готовий узяти участь у поході в ролі союзника, аби укріпити свою владу в Україні й навіки стати під знамена Порти. «І кримські, і буджацькі татари, які щороку спустошують цю землю, підуть із нами», — цими словами закінчив свою промову про майбутню війну великий візир у присутності султана й Дивану. Писарі все це записали дослівно, але де ті папери сьогодні, ніхто достеменно не знає. Якби й знав, то не наважився б сказати. І чи так говорив великий візир, ми лише можемо здогадуватися, але волею султана похід було призначено на літо 1672 року, до осені він мав би успішно завершитися. І залишивши свої залоги по фортецях, османське військо мусило повернутися до перших подільських приморозків. Так османи ходили на окрайці Європи. Згадали, що дев’ять років тому у такий спосіб пішли на мадярську фортецю Уйвар, опір якої після тридцяти семи днів облоги зламали.

Після засідання дивану Мегмед виїхав до зимової резиденції Едірне. Кьопрюлю зрозумів, що йому самому доведеться очолити похід, бо султан не виявляв, як видалося великому візиру, жодного зацікавлення новою військовою кампанією.

Приготування розпочалося в лютому в Едірне. Спершу спорядили султанський штандарт, і всі служби, відповідальні за підготовку війська до походу, розпочали лаштувати амуніцію й заготовляти провізію. Молодий султан із великим візиром, прогулюючись Курячим садом, зупинилися навпроти Солов’їного павільйону. У середині було порожньо. Птахів перенесли на зиму в утеплену пташарню. Під пронизливим вітром дві постаті неспішно розмовляли про майбутню кампанію.

Великий візир волів би зайти в будь-яке приміщення, аби сховатися від вітру, але запропонувати султанові не посмів. Молодий правитель Порти, звиклий до мисливства, зносив холод легше, аніж Кьопрюлю.

«Війну з Венецією успішно завершено. Тепер черга за Польським королівством…» — рвучкий вітер доніс Мегмедові слова до вух Кьопрюлю.

«Пропоную, щоб військо пішло тим шляхом, яким ми ходили на Уйвар», — сказав великий візир, звертаючись до Мегмеда IV, що милувався Курячим садом.

Султан поцікавився:

«У якому місці війська збиратимуться в похід?»

«Перед Кам’янцем ми зупинимося в Сучаві. Там зможуть перепочити від маршу яничари й сіпаги, там і зачекаємо на татар».

«Скільки буде потрібно часу, щоби дійти до Кам’янця?» — несподівано запитав султан.

«Якщо ми вийдемо на початку літа, то до жовтня кампанію завершимо».

«До жовтня?» — зблиснув очима султан. Він подивився на Курячий сад і великий візир відчув, що султанові жаль залишати надовго улюблені місця.

І хоча підготовку до походу оголосили по всій імперії, залишалося невирішеним основне питання: хто вестиме військо на Поділля.

Несподівано для Кьопрюлю султан повідомив:

«Я поведу військо проти Польського королівства, розпорядіться приготувати для мене все необхідне. І чикиджибаші нехай прихопить моїх соколів».

Відколи молодий султан перебрався до Едірне разом із гаремом, охороною, службами й кухнею, великому візирові Кьопрюлю доводилося кілька разів на місяць їздити зі Стамбула до нової резиденції падишаха. Дорога в один бік займала два дні, і великий візир, сидячи в кареті, часто обдумував військові походи, перечитував листи й повідомлення з еялетів.

Сьогодні було прохолодно, але султан тримав великого візира надворі, не запрошував у замок. Може, хотів, аби той швидше забрався до Стамбула? Молодий Мегмед використовував свій час для полювання та розваг, і довгі розмови з великим візиром його втомлювали. Кьопрюлю це бачив, але терпляче чекав, поки султан насититься полюванням і з’явиться з почтом у Стамбулі. Те, що султан хоче сам піти походом на Камінче, і тішило, і журило великого візира, бо Мегмед ще ніколи не вибирався на чолі війська. Перед Кьопрюлю стояв молодий двадцятичотирьохрічний султан, високий, сповнений молодої енергії.

«Але похід — не полювання, Ваша Величносте», — Фазил Агмед спробував обережно пригасити запал Мегмеда.

«Сподіваюся, що це так. Ну, от, трапилася нагода порівняти».

З першими ознаками перестуди й тяжкими думками на серці великий візир залишив Едірне.

На зворотному шляху до Стамбула Кьопрюлю не склепив очей. Його лихоманило, і він наказав начальникові охорони на місці наступної зупинки подбати про лазню.

У кафене зібралися яничари і стамбульські городяни. Курили опіум. Це був час, коли опіум знову дозволили курити по стамбульських кафене, бо муфтії та кадії, не знайшовши жодних вказівок щодо опіуму в пророка Магомета, взялися викорінювати цю звичку. У Стамбулі забороняли продавати вино, і більшість таверн зачинилося. Молоді яничари, міські оповідачі й брехуни, усі, хто хотів потеревенити й напхати їжею шлунки, — сходилися до кафене. Біля кафене лежали стамбульські пси, через яких переступали всі, хто хотів потрапити всередину.

Поруч із псами сиділи, підперши стіни, дервіші. Ані пси, ані дервіші нікуди не поспішали. Здавалося, що їх час узагалі не обходив. Усі вони чекали, коли старий Махмуд, заради якого сходилися саме до цієї кафене, почне в тисячний раз свою розповідь про те, як пси врятували Стамбул від якогось війська. Хто тоді нападав на місто — Махмуд забув. Він починав від того, що вірніших для людини за пса й коня немає у світі тварин. Але, казав старий Махмуд, про коня він історії не знає, тому не скаже нічого, а про псів знає і розповість.

«Коли Стамбул, — розпочинав Махмудмед, — було збудовано й зачеплено, як ліхтар, між двома берегами протоки, щоб присвічував тим, хто плаває, у місті не було так багато псів, як нині».

І яничари з дервішами ствердно захитали головами, бо це була свята правда.

«А ви знаєте, звідки вони взялися й чому так розмножилися?» — запитував у слухачів Махмуд.

Більшість не раз чула цю історію, щоразу Махмуд прикрашав її новими вигадками, яких не було в попередніх розповідях. Тому ніхто не залишав кафене, аж поки не дослухають Махмудові брехнí до кінця. Сонце вже перекотилося через Босфор із європейської частини міста до азійської, коли Махмуд, лежачи на подушках, почав оповідати про псів, які врятували османське місто від ворогів.

«Ну починай же», — кричали йому найбільш нетерплячі яничари, які хотіли ще нині насолодитися відпочинком у лазні. Знали вони одного молодого телака, до якого хотіли потрапити всі, кому подобалися хлопчики.

Махмуд дивився на Босфор, мружачись від призахідного сонця, і сьорбав гарячий чай.

Дехто зі слухачів, кому ввірвався терпець, зібрався йти, але почувши перші слова розповіді, залишився.

«Давно це було, — розпочав Махмуд і кинув до рота хрумтливу золотисту пахлаву. — Це трапилося тоді, коли перші османи прийшли до міста Костянтина, у якому не було жодної мечеті — лише церкви. Воно вважалося містом невірних. Високі мури огороджували його. І було в тих мурах кілька брам, якими їхалося в різні кінці світу. Одного дня оточило Стамбул військо невірних…»

Махмуд знову поклав до рота пахлаву, а липкі від меду пальці з прилиплими скоринками дав злизати першому псові, який лежав біля його ніг. Старий погладив собаку по голові й умочив руки у воду, налиту в срібну мідничку, поставлену поруч.

«Їх було стільки, як сарани в неврожайні роки», — продовжив Махмуд. Але мури, які оточували місто, були надійними, і залога наша пильно стежила за пересуванням ворогів. І простояли вони так зо два місяці, не наважуючись почати штурм. Не знали, з якого боку йти в бій, з усіх на них чекав опір. З’їли свої запаси харчів і почали грабувати навколишні села. А селяни, пробираючись крізь їхні сторожі, наповнювали місто. За селянами до міста пробиралися їхні пси й коти, які також хотіли їсти та пити. Тоді у Стамбулі й забракло харчів і води. Два місяці на вежах і в бійницях, не склепивши очей, змінюючи одні одних, османи стежили за військом супротивника. Але однієї ночі, після спекотливого дня, з Босфору подув вільгий вітерець і зморив ціле османське військо — усі поснули. Хропіли так, що султан невірних крізь сон почув їх у своєму наметі. Наказав він своєму військові дертися по оборонних мурах, передчуваючи майбутню і швидку перемогу. Удосвіта, коли важкий, як камінь, сон придавив османів, чужинці полізли по стінах і майже дійшли до вершка».

Оповідач знову замовк, гладячи пса, що лежав у ногах. Пес зірвався, відбіг на протилежний бік вулиці й, задерши ногу, сикнув жовтим струменем, а тоді повернувся до Махмуда.

«Але пси, яких тоді прибилося до міста чимало, занюхавши піт чужинців, почали гавкати, а деякі немилосердно скавуліли, аж сироти пробігали по шкірі. І прокинулися османи, і побачили, яке нещастя насувається на місто. І зав’язалася така кривава битва, що мури скропила людська кров так щедро, що дощі не змили її й за місяць. І вбитих ховали два тижні, а тих, кого не встигли, — розшматували птахи-стерв’ятники й розтягли по кущах хижі звірі».

На цих словах Махмуд задрімав.

Сонце вже закотилося за Золотий ріг.

Нічна прохолода огорнула місто.

Слухачі почали розходитися.

Кілька псів лежало в теплій пилюзі вулиці.

Прокинувшись, Махмуд заплатив господареві кафене за чай із пахлавою й поплентався крутою вуличкою додому.

Першими про майбутній похід дізналися яничари. Для заохоти перед кожною війною їм роздавали гроші. Тоді яничарське військо кілька днів бродило Стамбулом від крамниці до крамниці, скуповуючи й запасаючись необхідним. Відвідували кафене, насолоджуючись наїдками, годинами вимивалися в лазнях. В одному із закапелків міста розташовувався хамам, у якому кілька слов’янських підлітків працювали таллаками. Приходили сюди яничари в мирні дні, коли пропахлі чоловічим потом казарми випихали їх до міста. Особливо багато охочих помитися було перед походами, адже в землях, які яничари відвойовували для султана, не було мостів, мощених доріг і хамамів. Ось чому набивалося до лазні в такі передпохідні дні десятки охочих помитися й відпочити. Після купелі в басейні розімлілі мужчини, що звикли спати в наметах або навіть під голим небом під час походу, насолоджувалися масажем тонких рук таллаків, які масажували їхні сідниці, м’язи ніг, рук, спини й шиї. Ці ніжні на доторк руки намащували оливковим маслом шкіру, обтирали її сухими рушниками, обережно погладжуючи рожеві яйця й розм’яклі прутні вояків. А по купелі, коли яничари лежали або сиділи на мармуровій підлозі хамаму, виходили з-за колон кючаки, молоді хлопці, у яких були поголені пахви, груди й живіт. Їх супроводжувала музика. П’ятеро музик: уд, ней, накара, тамбур і бубни наґара. Густою парою напливала мелодія, лоскочучи вуха і збуджуючи чоловічу уяву. Кючаки ставали в ряд, одягнені у прозорі жіночі накидки, що оперезували їм стан. Похитуючись, ішли один за одним, потрапляючи в такт бубна наґара. Виписували кола навкруг басейну. Яничари збуджувалися, кричали, прицмокували, погладжували прутні. Розімлілі від купелі й масажу, вони хотіли любові. Бо не кожен із них повернеться з майбутнього походу.

Вирізнявся з-поміж кючаків один юнак, який виконував танець живота. Звали його Юзуф. Шкіра танцівника нагадувала достиглий гранат. Здавалося, що в дитинстві його купали в солодкому гранатовому соку, змішуючи з кислуватим молоком кобилиць. Еластичні рухи, якими Юзуф доводив до загального збудження й запаморочення відвідувачів хамаму, здавалося, розсували музичне повітря, і воно виступало крапельками поту на чолах і підборіддях мужчин. Сідниці танцівника тремтіли, руки плавно зривали з простору невидимі плоди, живіт то втягувався, виставляючи напоказ ребра, то наповнювався, наче капшук, водою. Багато присутніх хотіли Юзуфа, але не всім щастило піти з ним до бічної кімнатки. Прості яничари навіть не мріяли про таке, бо належав Юзуф одному яничарському азі. Інші ж кючаки й таллаки могли належати кожному з вояків, але не Юзуф. Якось той ага, якому належав Юзуф, не прийшов до лазні, бо отримав наказ виїхати до Едірне. Саме того дня не стримався один яничар від спокуси й поклав око на Юзуфа, хоча знав, що ага жорстоко покарає його. Мабуть, ударило в голову вино, притупивши обережність, яка не раз рятувала його під час штурмів фортець у землях невірних. Кючаки закінчили танцювати, Юзуф нишпорив поглядом за агою. Тоді й підійшов до нього той яничар і стиснув кволу руку танцівника. Це страшенно розізлило тих, хто належав до бьолюку аги. Зчинився тоді в лазні рейвах. Кючаки й теллаки повтікали. А яничари почали битися й кидати один одного в басейн. Хтось когось топив або товк об мармурову підлогу. Чи ті, що захищали право власності свого командира, чи ті, хто обстоював право будь-якого яничара? Хтозна. Голі чоловіки перемішалися в одному рухливому клубку, наче слизькі черви. Власник хамаму викликав охорону. Серед ночі повернувся ага до своєї казарми, і, дізнавшись про випадок у хамамі, позеленів від люті. Взяв із собою кількох підлеглих, і пішли вони до казарми, де жив кривдник. Зайшли — і задушили яничара вві сні. І вийшли надвір, але недалеко встигли відійти. Як виявилося, помилилися, задушивши не того, що жадав Юзуфа. На ранок повстала одна казарма яничар проти іншої. Як пожежа перекидалася ненависть від одного бьолюку до другого. Летіли з плечей голови і бризкала кров. Великий візир стягнув немалі сили султанської охорони до яничарських казарм. Привели перед яничарський натовп перестрашеного Юзуфа, чиє тіло було купане в сокові граната й кобилячім молоці. Стратили перед усіма, проколовши кинджалом грудну клітку. А того агу позбавили офіцерського звання й заслали простим вояком до каїрського гарнізону.

Від самого початку Мегмедового правління в кафес палацу, чекаючи присуду і смертної години, під вартою жили Селім, Ахмед і Сулейман, молодші брати султана. Молодий султан розважався з наложницями, полював, приймав державних чиновників, а його брати жили, як і їхній батько Ібрагім, в очікуванні смерті.

Коли Мегмед IV зі своїм гаремом, Внутрішньою й Зовнішньою службами виїжджав на полювання до Едірне, то його шлях зі Стамбула займав цілий день, і лише надвечір султан прибував до Нового палацу. За Солов’їним павільйоном Бюльбюль Кьошкю починався Курячий сад, у якому росли дерева й кущі, привезені з усіх еялетів імперії, а птахолови в усіх кінцях імперії ловили птахів, щоби пташиний спів навколо Солов’їного павільйону в Курячому саді лоскотав султанове вухо. Мегмед два роки тому покликав Бостанджи-баши й наказав розбити сад біля Нового палацу в Едірне, і назвав його Курячим.

Великий візир Кьопрюлю Мегмед-паша, великий візир, помираючи, покликав свого сина Фазила Агмеда-пашу і щось шепнув йому на вухо, а тоді до покоїв, у яких лежав великий візир, чекаючи смертної години, прийшов молодий султан.

І Мегмед-паша, дивлячись у молоді очі султана, сказав:

«Не піддавайся привабливості жінок і не женися за багатством. Усього маєш удосталь. Пам’ятай, що твоє місце в сідлі. Це запорука нашої майбутності».

Вийшовши від Мегмеда-паші, біля мощеної доріжки, поміж колонами гарему султан почув солодкий дівочий спів. Покликав Хас ода-баши й наказав привести співачку. Була це Рабія Гульнуш, яку супроводжував чорний євнух. Після першої ж ночі з Мегмедом Рабію Гульнуш поселили в окремі покої. А невдовзі султан прислав їй золоті прикраси й коштовні камені. І стала вона улюбленою одаліскою.

Можливо, саме ці слова великого візира Мегмеда-паші Кьопрюлю, сказані на смертному одрі, пригадалися султанові, коли він розмовляв із Фазилом Агмедом, сином Мегмеда-паші, що заступив батька на посту великого візира. Саме тоді, коли лютневий вітер зривав слова з вуст падишаха й заносив їх до вух візира, молодому правителю Високої Порти захотілося воєнної слави.

Сто двадцять тисяч османського війська рушило з околиць Едірне. З Едірне — до Добруджі, а перейшовши Ісакіївський міст, увійшли до Молдови. У Яссах султан перевірив війська й хотів навіть стратити господаря Дуку за недбале постачання, але тільки закував його в кайдани. Анатолійському й Караманському бейлербеям наказано було збудувати міст через Дністер. Були в султанському почті великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю, головнокомандувач сердар-і-екрем паша Ібрагім, секретар Імператорського двору паша Мегмед Некаті. Їхали ще три поети, що мали описати очолюваний султаном звитяжний похід, — Мустафа Зюгді, Таіб Юмер і Набі Юзуф.

На Поділля прибув султан із сином Мустафою й наложницею Рабією Гульнуш Еметуллаг. Був серед його почту й чикирджи-баши з кількома клітками соколів — якщо раптом у поході Мегмед забажає влаштувати полювання. Під Кам’янцем два соколи були знайдені мертвими у клітках, про що негайно доповіли султану. Мегмед якраз об’їжджав сіпагів, які стояли віддалік фортеці, бо штурмували лише артилерія і яничарська піхота. Коли Мегмед під’їхав до господарства чикирджи-баши, соколи лежали в майже однакових мертвих позах зі скрученими лапами, перевернуті на одне крило. Мегмед зіскочив із коня. Поруч із соколами валялися клобуки, опутенки й бубонці, які завбачливо поскладали султанські сокільники. Султан підійшов до мертвих птахів і носком саф’янового чобота перевернув спочатку одного сокола, а потім другого.

«Таке нещастя, Ваша величносте…» — опустивши голову, промовив чикирджи-баша.

«Закопайте їх, вони здохли від старості, — промовив Мегмед, — разом із клобуками…»

Султанові підвели коня, і в супроводі охорони він помчав туди, де артилерія обстрілювала мури замку.

Сокільники швидко вирили дві неглибокі ямки й під наглядом чикирджи-баши поклали туди птахів, присипавши болотом. Тиждень перед тим дощило, і земля була настільки вогка, що в деяких місцях під корінням трави збиралися підземні води, утворюючи великі калабані. На випадок, якщо Мегмед покличе його, чикирджи-баши, і розпитає, як було, він знає, що відповісти. Навіть пригадає всі деталі. Адже все, що потрібно для султанських мисливських птахів, які послужили не один рік для втіхи правителя, було зроблене.

Мегмед ніколи не викликав першим до розмови мірахура, але завжди його, чикирджи-баши, недарма ж султана називали Мегмед-авджи, тобто мисливець. Султанська псарня разом із мисливськими птахами також прибула до Кам’янця. Складалося враження, що Мегмед вибрався на полювання, а не у військовий похід. Попри те, що численне військо йшло поперед султанського обозу: сіпаги, топсулари, єнічерілери, — поза обозом самого султана на возах у клітках везли зо два десятки мисливських псів і соколів.

Здобувши Кам’янець, османи дозволили польському громадянству та залозі скласти своє добро на триста возів і в супроводі яничарів доїхати до Язлівця. А тим, що хотіли залишитися в місті, османи не боронили. Не було відомо, чи турки вдовольняться Кам’янцем, чи посунуть своєю навалою далі. Яничари доїхали з польською валкою до Берем’ян. Тут, перед Стрипою, яничари залишили скупчення людей, коней та возів, розуміючи, що через вузький дерев’яний міст ті переїжджатимуть місяць, та й повернули назад.

Золоті бучацькі пагорби наче чекали самого султана Мегмеда IV.

Осінь стояла погідна, і султан влаштував двотижневе полювання.

Рабія Гульнуш супроводжувала Мегмеда в поході. Навіть не вникаючи в перебіг військових подій, про які їй із захопленням переповідав їхній син Мустафа, вона була щасливою. Перед самим походом Рабія Гульнуш скинула в Мармурове море молоду Мегмедову фаворитку Гюльбеяз, про що перешіптувалися в обох столицях — у Стамбулі та Едірне, але сам Мегмед дізнався про смерть фаворитки від чорного євнуха, який сказав, що та захворіла й померла.

Похід на Червону Русь султанові вдався. Але коли турецьке військо підійшло до містечка Будзанів, із якого султан намірився йти на Бучач, османи зупинилися перед невеликим замком із круглою вежею. Власником Будзанова був Томаш Лужецький, який три дні тримав оборону, стримуючи султанське військо. Яничари, увірвавшись у містечко, коли турецька артилерія знесла частину замкової вежі, посікли Томаша Лужецького, як капусту. Підпалили на горі замок. Спочатку вигоріли дерев’яні споруди, потім — камінні стіни, аж поки попіл не вкрив замкове подвір’я. Тоді турки вийшли з міста й посунули чорною валкою на Бучач. Відтак із навколишніх лісів прийшли до міста лисиці й виїдали обгорілі обличчя загиблих, засипані попелом. Запах будзанівського згарища супроводжував Мегмеда IV на всьому бучацькому шляху. Щоб притлумити його, султан нюхав трояндову воду.

Прибувши до Бучача, султан Мегмед IV швидко здобув місто. Залогу частково вбили, а решта повтікала. У замку брацлавського воєводи Яна Потоцького, що височів над Стрипою, залишалися його дружина Тереза Потоцька з дітьми. Розпочався штурм.

Ходжа Алі-ефенді записав цю подію так:

«Коли ми підійшли до Буджаджа, то легко ввійшли в міські брами, підступивши до замку, що стояв на Федір-горі. Штурм розпочався з артилерійського обстрілу, але висока гора й міцні кам’яні стіни будівлі протрималися до ночі. Переночувавши й помолившись, піхота почала дертися до замкових стін. Нашого війська було стільки, що одні штурмували замок, а інші будували наметові табори. Але замок протримався ще один день і ще одну ніч. Султан тоді запитав, чи не сам воєвода брацлавський Ян Потоцький сидить у замку й відбивається від нас. Почувши слова султана, наша розвідка викрала одного оборонця й ми дізналися, що самого воєводи в замку немає, а тільки його дружина Тереза і троє дітей. Почувши це, Мегмед наказав припинити штурм, бо й так уже багато було понищено зовні та всередині замку. Післав султан перемовників, яким відчинили замкову браму. Три години стояло військо в очікуванні наказу, а султан сидів у наметі, а може, спав. Похід був утомливий. Нарешті відчинилася брама бучацького замку й, сидячи на коні, сама Тереза Потоцька тримала в руках ключі й клейноди. Султан у супроводі своєї охорони поїхав назустріч Потоцькій. До султанового шатра Потоцька їхала першою, за нею султан з охороною. Коли привезли дітей, то султан передав старшому клейноди. А ключі від замку залишив собі».

Ходжа Алі-ефенді, писар Дивану, вкладався у своєму наметі спати. Прохолодні жовтневі вечори біля Бучача, у якому кілька днів велися перемовини з лядським королем, давалися Алі-ефенді взнаки. Від холоду ломило кістки, тому для писаря принесли кілька килимів, якими встелили долівку намету, і тканину з верблюжої шерсті. Холод діймав Алі-ефенді ще з часу, коли він був еміном у Волощині.

«Буджадж, — писав Ходжа Алі-ефенді, — місто у глибокому яру, з природними терасами, які зберігають тепло й холод, оточені пагорбами. З усіх сторін світу, щоб дістатися до міста, потрібно спуститися крутими шляхами в долину, але вийти війську з уголовин і вуличок непросто».

І хоча головним завданням його як писаря Дивану було скласти докладну хронологію перемовин, Алі-ефенді дозволяв собі на тонкому венеційському папері записати своє враження від міста, у якому нічний холод завдавав йому прикрощів. Біля намету писаря розпалювали вогнище, перед яким він і сидів у червоному кармазиновому каїсі й долонями ловив тепло. Він бачив, як по буджадських пагорбах тремтіли червоні й жовті смужки вогнищ, що їх порозпалювали султанські війська біля наметів. А зранку дими висіли, наче грубі нитки пряжі, й розпливалися над містом у вранішній прохолоді. Перед наметом Алі-ефенді поставили срібну миску з водою. Закутаний у два халати, він ще лежав, не поворухнувшись, відчуваючи кістками сире повітря річки. Алі-ефенді поглянув на недописаний аркуш паперу, який звечора лежав на тому ж самому місці, а речення було обірване на слові Буджадж. Писар скинув із себе халати й вийшов із намету. З високого пагорба, на якому розчистили від дерев і кущів місце й розбили намет, він побачив, що в ярах міста пробудилося життя. Найперше яничари повели напувати коней до Стрипи, а з міських будинків міщани, які вже належали не польському королю, але ще не зовсім османській імперії, повиходили розчищати дороги. Молодий офіцер кавалерії на сірій кобилі з великим животом, що чекала приплоду, повільно їхав вулицею в долину. Він показував, у яких місцях треба буде засипати ями і стелити камінь. До Буджаджа прибували султан Мегмед і великий візир зі своїми свитами, а також гетьман Дорошенко, табір якого стояв на східному боці бучацької ущелини. У Буджаджі нині востаннє приймали лядських послів, тому приїзд самого султана означав, що, можливо, сьогодні договір про припинення війни буде укладений.

Алі-ефенді опустив руки у срібну миску з водою, яку щоранку приносив йому охоронець. І кожного ранку вони говорили про турецькі лазні. Для Ходжі Алі-ефенді розраховувати на лазню в Буджаджі не випадало.

«Як вони миються?»

«Хто, Ваша світлосте?»

«Ну, ці міщани?»

«Водою з річки», — відповів молодий яничар.

Алі-ефенді з особливою прискіпливістю сьогодні чепурився. У його скриньці була трояндова вода. Привозили її на ринки Стамбула з Єрусалима. Сьогодні він записуватиме слова каймакам-паші Мустафи, який вирішить разом із великим візиром, скільки ще в цьому Буджаджі йому, Ходжі Алі-ефенді, потерпати від холодних вечорів і зеленої прохолоди тутешніх пагорбів. Умившись, він зайшов у намет і довго звідти не виходив. Яничар уже приготував килимок для ранішньої молитви. Коли Ходжа Алі-ефенді відхилив полу намету, то яничар збагнув, чому ефенді так довго не з’являвся — він вийшов, одягнутий у довгополий каптан із широкими рукавами й високим коміром, розшитий золотим рослинним орнаментом, у синіх широких штанях і м’яких замшевих чоботях із задертими догори носками. Алі-ефенді підійшов до килимка і став на коліна. Каптан однією полою прикрив коріння зрізаних кущів, але ефенді нахилив низько свою голову, обгорнуту тюрбаном, і почав молитися. Писар тихо перебирав слова молитви, і який гул доносився з улоговин Буджаджа, і метушня враз зчинилася — від численної кавалерії, що одночасно з’їжджалася до міста. Усе це прискорило молитву ефенді. Він із допомогою яничара виліз на коня. Яничар підпихав широкий зад ефенді. Поправив поли каптана. І коли ефенді вузькою вуличкою по вичовганому камінню почав спускатися в долину, охоронець згорнув килимок і заніс до намету. Понад річкою з дороги, яку ефенді не бачив, бо вона круто звивалася і зникала в природних яругах, чулося іржання коней. «Охорона султана», — подумав Алі-ефенді.

Місце, де велися перемовини, вибрали рівнинне, на шляху до Золотого Потоку. На галявинку біля молодої липи вказав сам каймакам-паша Мустафа-ефенді, коли об’їжджав околиці Буджаджа. Позаду лишилися тераси вуличок, на яких важко було б розмістити намети для перемовин, а також для відпочинку й обідів. Виставили три намети: перший, у якому минали години перемовин, другий — для лядських послів — каштелянів Яна Францішка Любовецького, Ґабріеля Сільніцького і підскарбія надвірного Корони Яна Шумовського, котрі їхали до намету каймакам-паші з боку Гайворонця, бо кордонів ще не встановили. За Чорним мостом стояло військо Жовтої Тростини гетьмана Дорошенка. Коли гетьман Дорошенко приїжджав до намету Мустафи-ефенді, і вони про щось годину перемовлялися, то польські посли, яких запросили до намету з наїдками, давилися ними від злості. Але що поробиш, якщо Дорошенко — союзник султана, і навіть титуловано його беєм українського санджаку? Гетьман із почтом від’їжджав за Чорний міст, а тоді запрошували до каймакам-паші лядських перемовників.

Під час перемовин Ходжі Алі-ефенді завжди займав місце ліворуч від каймакам-паші Мустафи-ефенді, бо по праву руку сидів головний тлумач. Мустафа-ефенді зазвичай вбирався в розшитий золотом каптан, на якому орнаменти рослин були значно більшими, аніж в Алі-ефенді. Лядські посли, увійшовши до намету, всідалися, підібгавши ноги, як турки. Опасистий каштелян чернігівський Ґабріель Сільніцький ніяк не міг усістися й копошився, як квочка на гнізді, яке йому виклали з килимів і м’яких подушок. Мустафа-ефенді, спостерігаючи за лядським послом, прикривав своєю долонею легку посмішку, відганяючи її, наче непроханого метелика, що приліпився до вуст.

Ходжа Алі-ефенді приготував чорнило й червоне перо.

Усе відбувалося в місяці джемазієльгіра.

Каймакам-паша, реїс-уль-кютаб Мустафа-ефенді та чавуш-баши Сулейман-ага з головним тлумачем та писарем Ходжею Алі-ефенді сиділи навпроти лядських послів, вислуховуючи їхні умови.

Після першого дня перемовин каймакам-паша поїхав до головної ставки великого візира, аби обговорити з ним умови миру. Зійшлися на тому, що лядський король мусить платити ґарач — 22 000 червоних золотих щорічно. Великий візир дивився мутним поглядом на каймакам-пашу: «Каманіче вже відійшло Країни Османської, ми стоїмо в дорозі до Львова. Разом із кримським ханом і військом Жовтої Тростини маємо сто тисяч, тому лядські посли приймуть наші умови».

Із цим повернувся каймакам-паша до табору перемовників. Наступного дня, незважаючи на небажання лядських послів, прийняли текст бучацького договору. Відтак каймакам-паша зачитав умови договору, за яким татари-липки повертаються до Криму з родинами й дібрами, Камінче і Поділля входять до османської держави, Україна віддається козакам під управою османів, поляки полишають Білу Церкву та всі правобережні залоги, Польща щороку 5 листопада виплачує османам 22 000 червоних золотих. Натомість каймакам-паша підтвердив зобов’язання Порти не руйнувати костелів і не переслідувати за віру, залишити шляхті право на маєтки, частина доходів із яких належатиме султанові, а тим, хто з рухомим маєтком хоче виїхати з Поділля, дається два місяці. І ще король зобов’язується виплатити 75 000 талерів, якщо протягом шести місяців Львів відмовиться платити за те, що османи його не штурмуватимуть.

І, відчуваючи осінню прохолоду Буджаджа, султан скаже Рабії Гульнуш:

«Завтра повертаємося до Стамбула. Усі справи довершать без нас».