Вічний календар

6

У белградських околицях війна пахла достиглою айвою. На безмежних полях почорніла від дощів кукурудза затуляла горизонт. Після зламаного опору сербських військ, австрійців здивували незаймані поля й садки на шляху до міста. Збирати кукурудзу чи зривати айву було нікому. Невдовзі обороняти місто також буде нікому. Убиті під час штурму не зможуть, а живі — відступили. Передові австрійські загони 8-го корпусу третьої Австро-Угорської армії Кьовеса зачепилися за околиці міста, однак штабісти помилково позначили місце переправи на чотири кілометри північніше. Два дні над Белградом бушувала злива. На Дунаї почався шторм. Понтонні мости та пороми, заздалегідь приготовлені для переправи, порозтрощувало й викинуло на берег. Піхоті допомагала Дунайська флотилія. У руслі Дунаю й Сави інженерні підрозділи наступаючих військ поглибили русло річок, щоби катери не сідали на мілину. Протистояли австрійцям два сербські катери — «Побєда» і «Св. Джорде». 22-ий резервний німецький корпус розпочав переправу після потужного артилерійського вогню, скерованого на сербські позиції. Серби закріпилися на висотах, там змогли два дні протриматися, відбиваючи німецькі атаки. Петро Урбан зі своїми піхотинцями на відстані, як кажуть, ліктя помилково висадився на острові Ада Циганлія. Внаслідок потужних хвиль, збурунених штормом, понтонний міст, на якому переправлялися австрійці, занесло до острова. Сповістити командування про таку пригоду Урбан не міг. Телеграфного зв’язку зі штабом полку поки що не існувало. Штаб залишився за плечима підрозділів на протилежному березі Сави. Тільки через два дні, перебуваючи в домі сербки, в передмісті Белграда, Урбан зв’яжеться зі штабом. Підрозділ Урбана, занесений до списку загиблих, продовжував просуватися до центру міста. Повсюди точилися вуличні бої. Незабаром Белград здався. Жовті айвові плоди, зриваючись додолу, падали й падали. Балканські вітри розносили вулицями солодкий запах. Той запах чіплявся за кожен будинок, але дими від пострілів і вогнищ, які принесли в місто австрійські й німецькі війська, перебивав айвовий. У жовтні сади, скинувши з себе листя і плоди, пахли запліснявілою гнилизною гнилих яблук, слив, айви і грушок. У переможців почалася дизентерія. Наступ припинився до часу, поки не переправилися через річки свіжі тилові сили.

Загін Урбана лишили в Белграді, він був тепер під керунком коменданта міста, де залишилося двадцять тисяч мешканців та кілька тисяч полонених сербських вояків. Кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Сайрус Броун у середині листопада прибув до Белграда з Берліна. Успіх на Балканах австро-угорських і німецьких військ, що просувалися до Середземного й Адріатичного морів, розширював стратегічні можливості країн Четверного союзу супроти Антанти. Сайрус прожив у Белграді три тижні. «Белград — мертве місто», — почав він статтю про окупацію міста австрійськими й німецькими військами, сповіщаючи своїх читачів, що зі ста тисяч мешканців залишилося двадцять. В окупованому Белграді почалися грабунки — з магазинів виносили все, що втрапляло на очі. На порозі зими треба було якось виживати тим, хто не залишив своїх будинків чи квартир. Вулицями тинялися голоді пси, які прийшли зі зруйнованих сіл. Волочилися псячі зграї Скардалією в надії поживитися. Піхотинці під командуванням Урбана вестимуть полонених сербів розчищати найбільш постраждалі від артилерійських обстрілів вулиці. Їх сфотографує Броун, який перед тим нафотографував псів. За тиждень дописану статтю з кількома знімками кореспондент надішле поштою до Берліна, а звідти телеграфом до Нью-Йорка.

З 1908 до 1911 в Чорткові будували готель «Брістоль». Бургомістр Людвіґ Носс напосівся збудувати сучасний готель — не гірший за варшавський чи паризький, але місто, не розрахувавши свого бюджету, через рік виставило на продаж вибудувані сутерини з вирослим із-під землі першим поверхом. Єврейські купці Шеллінберґ і Крайтер перекупили будівництво. За два роки, вбраний в ажурні металеві балкони, «Брістоль» на розі двох вулиць тупим носом розсікав собі простір до синагоги, залишаючи позаду годинникову вежу й костел Домініканів. Поверхи з високими вікнами здіймалися, наче вітрила. Усім, хто вперше бачив, як готель тягне за собою ескадру будинків, уявлявся він величезним вітрильником із трьома щоглами. На запитання, відколи це Чортків став місцем торгівлі й землеробства, ніхто б вам не відповів. Приходили до нього купці — і торгували. Селяни ж, спостерігаючи за рипучим сонячним колесом, визначали, коли їм орати, сіяти і збирати врожай. А коли тут оселилися книжники, місцеві мудреці й письменники, також ніхто точно не знав. Бо заходили книжники й купці двома дорогами — зі сходу й заходу. Переїзд ребе Фрідмана до палацу запам’ятався, як пам’ятаються епідемії або війни, бо особливо пахли привезені ребе тисячі книжок в оправах із телячої шкіри, на яких золотіли тиснення літер івриту. Запах слова та приховану в ньому мудрість, як красу дому Твого і приємний запах духовний, шукатимуть у книжках і на небі.

1911 року до одного з синів ізраїлевих, Ісака Мослера, прийдуть рутенці — адвокат і вчителі державної гімназії, щоби домовитися про винайм приміщення для української гімназії. Школа, яку хотіли закласти українці, мала стати третьою гімназією в місті, після державної австрійської та приватної польської. Мослер подумав: «Навіщо цим дітям пшениці школа?» — і сказав, що мусить обміркувати пропозицію шановного панства. З-поміж тих, хто приходив до Мослера, був Петро Урбан, абсольвент природничого факультету Віденського університету, уродженець Чорткова, викладач австрійської гімназії. Петро Урбан — перший із дітей пшениці, хто вступив до Тернопільської державної гімназії та закінчив університет. З ранніх років захопився спогляданням нічного неба, астрономічними мапами, календарями й літочисленнями різних народів. Навчаючись у гімназії з розкішною як на провінційне місто бібліотекою, переданою польськими шляхетськими родами, допитливий юнак ретельно вивчав різноманітні середньовічні книжки. Порівнявши астрономічні мапи й вічні календарі, намальовані швейцарськими граверами й видані в друкарнях Амстердама, Петро скопіював анонімну астрономічну мапу. Кілька разів перечитував «Християнську топографію» Косми Індикоплова та сподівався, що коли-небудь потрапить йому до рук також атлас Йохана Бера. На останньому році навчання в університеті, під час вакацій у Чорткові, Петро дізнався, що один гебрей переїжджає зі Старого Чорткова, тому продає знайдені на горищі книжки. Прийшов Петро подивитися, що розпродує той чоловік, — і натрапив на «Uranometria» 1603 року. Не могли зрозуміти ні власник будинку, ні Петро, як потрапило на горище будинку рідкісне видання атласу «Uranometria»? Сторгувалися — і Петро поніс додому атлас зоряного неба, у якому жили міфічні істоти і тварини на гравюрах сузір’їв північної сфери. Книжка потрапила до Чорткова 1612 року, коли османські загони, повертаючись із чергового походу, зупинилися в місті над Серетом перепочити. До Дністра залишилося їм два-три дні переходу. Поверталися з угорських земель, але не йшли звичним шляхом, а чомусь завернули північніше, прийшовши на Галичину. Який у тому маневрі був промисел — важко сказати. З угорської сторони везли османи всякого добра, також і декілька книжок, знайдених у бібліотеці Уйварівської фортеці. Фортецю після облоги здобули й розграбували. Один паша вважав, що книжки необхідно взяти з собою для султанської бібліотеки. Довезли все до Чорткова. А от що трапилося в Чорткові — нам не відомо. Чому амстердамське видання залишили в місті? Де й у кого воно було до часу, коли виносили з того дому мотлох, також не можемо нічого сказати.

Ночами Урбан роздивлявся мапи. Запам’ятовував скупчення зірок, їхні назви, місце розташування на пласкому атласі небесного простору. Дочекавшись серпня, Петро позичив у фотографа Морґуліса на одну ніч зорову трубу. Вночі виліз на дах «Брістолю», наче сновида. Улігся на нагріту за день бляху і спостерігав за нічним небом, розглядав серпневий метеоритний дощ. Тисячі срібних голок летіли сферичною поверхнею кудись за Чортків. Після університету Урбан повернувся до рідного міста. Спочатку навчав гімназистів природничих наук у державній гімназії, а тоді в українській — від часу, коли Мослер погодився на винайм приміщення. В українській гімназії заснував астрономічний гурток, до якого запишеться учениця тієї гімназії Настя Баревич. Неабиякою подією в Чорткові за останні три десятиліття для мешканців, не беручи до уваги прибуття цадика, відвідин Карла Еміля Францоза, побудови синагоги й закладення першого каменя під будівництво «Брістолю», стала новина про те, що Петро Урбан придбав у Козєбродського телескоп фірми «Merz, Merz und Mahler». Чому граф Козєбродський вирішив позбутися телескопа, стане зрозуміло після того, як син переповість за столом при Доброхні, дружині графа, куди заглядає татусь через вічко астрономічного приладу. Щотижня, буваючи в рестораціях та в домі Амброзії Бенціровської, Козєбродський говорив у колі чортківських приятелів про продаж телескопа. Діти, розповідав граф, повиростали, а в тому місці, де обладнано домашню обсерваторію, почало затікати. Телескопічна труба виходила у вирізане в черепиці чотирикутне віконце. Очевидно, що через ті тріщини й просочувалися дощі. Про наміри графа Козєбродського дізнався Петро Урбан. Він негайно приїхав до маєтку в Малих Заліщиках бричкою з Берком, з тим, що возив Чортковом Карла-Еміля Францоза. Астрономічну обсерваторійку Козєбродських облаштували на південному розі будинку. Встановили 50-міліметровий телескоп 1865 року, вилитий із латуні та зашпонований деревом. Козєбродський, схоже, хотів якнайшвидше позбутися телескопа — тому пристав на Петрову ціну. Отримавши завдаток, граф, одягнутий у твідовий піджак і зелені галіфе, першим поліз драбиною на горище. За ним — Петро з Берком. Узагалі кімнатка, в якій діти Козєбродського для забави роздивлялися зоряне небо, була малою. Дорослому перед телескопом можна було стояти тільки на колінах. Там одного разу Антось, син Козєбродського, побачив батька, який стояв, як пес. Граф заглядав у телескоп, спрямований не догори, а вниз. Якби Антось здогадувався, на що так уважно дивиться його батько, то й сам почав би підглядати за селянами, а не за сузір’ями. Довший час дружина Козєбродського не могла зрозуміти, чому її чоловік так довго товчеться в обсерваторії. Влітку, коли розпарені селянки на полях задирали спідниці, щоби висцятися, або надвечір герштикалися в річці Вільховець, Козєбродський уподібнювався псові.

«Татусь, — Антось повідомив, — не дивиться на небо».

«А куди він дивиться, синочку?» — з цікавістю запитала Доброхна Козєбродська.

«Він дивиться на землю».

Протягом життя, вимучена постійними зрадами чоловіка, Доброхна Козєбродська з першого синового слова здогадалася, навіщо цей гунцвот використовує телескоп.

«Дякую, синочку — татусь більше не торкатиметься твого телескопа».

«Про що ви говорите? — спробував виправдатися, — я тільки хотів подивитися, чи там не потріскало шкло».

Відтоді Козєбродський зненавидів телескоп. Щоразу, коли йому вдавалося шмигнути до Чорткова, він розповідав усім, що хоче позбутися того пристрою. А тепер така нагода — протікав дах, і покупець трапився.

Урбан привіз телескоп до будинку гімназії. На радощах він не попередив Берка тримати язика за зубами. І що? Наступного дня до Урбана прийшли чортківські гебреї, які, що для них не характерно, пропустили повз вуха базікання Козєбродського, а тепер хотіли виправити свою помилку. А помилка полягала в тому, що телескопом, такою важливою для навчання річчю, володітимуть діти пшениці. Вони і тільки вони матимуть змогу роздивлятися чортківське небо через дарований Господом винахід. І доведеться дітям книжного народу записуватися до української гімназії, або домовлятися з Урбаном у якийсь інший спосіб.

Гебреї прийшли відкупити телескоп, але Урбан навіть чути про таке не хотів…

«А де ви встановите прилад?» — поцікавилися в один голос гебреї.

На це запитання в Урбана відповіді не було.

У будинку, який винайняли для гімназії, телескопа не встановиш: вулицю збоку Вигнанки прикривали високі пагорби, а зі східного також височів перетнутий найдовшою вулицею схил. Для спостережень треба встановити телескоп на підвищенні. Гебреї це розуміли. Найкращим місцем, якщо б довелося Урбанові вибирати, був пагорб збоку Вигнанки.

«Знаєте мій дім, — розпочав найстарший із довгою, по пупа, сивою бородою, — стоїть на Вигнанці, звідки видно місто, як на долоні…»

«То що ви, панове, хотіли б за це?» — запитав присутніх Урбан, коли ті захитали головами, підтримуючи слова найстаршого.

«Щоби наші діти також могли дивитися разом із вашими».

Так і домовилися, що в п’ятницю, перед Суботою, приходитимуть до обсерваторії Урбана гебрейські діти, а в суботу — християнські. У нічному чортківському небі, у космічному просторі напливали сузір’я Великої й Малої Ведмедиць, Дракона, Кассіопеї, Цефея, Жирафа і Рисі. Діти підходили до телескопа й, затримуючись на кілька хвилин, спостерігали нерухомий танець небесних світил. Заглядали в безмежність, відчуваючи себе частиною великого й незрозумілого чийогось задуму.

8 серпня 1914 року Петро спостерігатиме за великим затемненням — в одну мить, коли землею пробіжить сонячна тінь, він встигне побачити через телескоп, як сонце розділиться на дві половини, і як ті дві тремтливі половини, віддалившись одна від одної, знову з’єдналися в одне ціле. Про побачене Урбан промовчить і згадає тоді, коли Франц Йосиф оголосить війну Сербії.

Урбан перед своєю смертю встигне надіслати поштою листівку і свій знімок, зроблений під час вишколу в Фронтендалі. У перший день штурму, коли Белград звільнили від сербських військ, просуваючись із групою, Петро помітить пошту на розі вулиць Краля Михайла і Джуре Якшича, з якої кожного дня возом доставляли пошту до залізничної станції. У кишені офіцерського кітеля Петра лежав приготований лист до нареченої Насті Баревичевої. Але звідки можна було його надіслати? У малих містах, де перебував Петрів полк, поштарі відмовлялися брати від нього конверт. Працівники пошти переконували Урбана, що лист не дійде до адресатки — поштова система імперії пошкоджена, а Митниця Язловецького повіту зайнята росіянами. Поштарі читали газети й добре знали про становище на фронтах. До конверта Петро вкладе знімок із Хаїмом Дермером, з яким проходив офіцерський вишкіл у містечку Фронтендаль. До власника ательє Стефана Вальса за останні місяці заходили військові та забігали молоденькі дівчата. Військові приходили перед закінченням офіцерської школи, а дівчата прибігали з різних кінців міста фотографуватися для гімназійних однокласників, які воювали на фронтах. Усіх Вальс всаджував у плетене крісло, перед квітчастим килимком. На фотографії, призначеній Насті, Петро сидів у кріслі, а Хаїм стояв поруч, поклавши руку на ліве Петрове плече. Після фотографування випускники офіцерської школи вишикувалися на міській площі, перед постаментом цісаря Франца Йосифа. Цісар сидів на улюбленій кобилі. Скульпторові дозволили зліпити кобилу прямо в цісарській стайні, а самого цісаря довелося — з фотографічних портретів. Після слів про службу цісарю й батьківщині молоді офіцери розійшлися по будинках терпимості. А за кілька днів роз’їхалися на фронти. Урбан отримає призначення й потрапить на Балкани до 3-ої армії, якою командував Герман Кьовес фон Кьовесгаза. Приїхавши на Сербський фронт, Петрові було не до листа. Форсування Сави, вуличні бої в Белграді, нічні марші й бажання виспатися викреслили з пам’яті Настю. Він подумав про неї, зустрівши молоду сербську циганку на острові — Аду Циганлію. Дівчина спала в човні, коли підрозділ Урбана, перепливши Саву, розвідував берег, остерігаючись прихованих сербських вояків, що могли несподівано обстріляти. Циганка відбилася від своїх, що пішли з сербською армією до Чорногорії. З її волосся горлиці могли вити гнізда — таке густе й чорне. Починаючи з оголеної шиї, Петро промацав поглядом груди й зупинився на місці, у якому зростаються ноги. Квітчаста спідниця запалася в тому місці, утворивши дельту, як при впадінні Сави до Дунаю. На ногах сплячої були австрійські черевики. Петро обережно, щоб не злякати, постукав ручкою пістолета об дерев’яний борт човна. Дівчина прокинулася. Розплющила очі. Забрала з обличчя скуйовджене волосся й запитала по-циганськи, чого йому треба. Те, що вона побачила австрійського офіцера, зовсім не злякало циганку. Вона встала. Зігнулася, щоби зав’язати шнурівку на черевикові.

«Тумен джівен анде кадофовро?» — знову сказала циганською.

«Що?» — не зрозумів Урбан.

«Ти з цього міста?» — повторила по-сербськи.

А тоді сказала: «Жутисарен манґе»[4] і подала руку Урбанові, наче вони зібралися до церкви на вінчання, і саме для цього Петро Урбан переправився зі своїм загоном через Саву.

Дівчина перелізла борт човна й зіскочила на траву.

«Сербів уже тут нема», — пояснила Петрові. На перемащене глиною лице дівчини приліпилося голубине пір’я. Під час штурму острова вона, певно, переховувалася в тутешніх заростях. Учора австрійська артилерія з протилежного берега Сави обстріляла Аду Циганлію. Над ранок перші піхотні полки човнами переправилися через річку. Циганка не збрехала — на острові в піску й глині лежали вбиті серби. Загін Урбана не наткнувся на жоден спротив. Уцілілі серби відступили, а решта лежала по цілому острові так, як застала їх в останню хвилину військова смерть.

«Як ти називаєшся?» — запитався Урбан.

«Шанта, — усміхнулася дівчина, нагнувшись, стрясла з довгого волосся заплутане листя й пір’я. — У тому човні, де я спала, гніздилися голуби».

Петро знову нічого не зрозумів, бо говорила вона циганською, вплітаючи румунські та угорські слова.

«Я піду з вами — може, по дорозі наздожену своїх».

З усього потоку слів, що вилила Шанта на голову Петрові, офіцер зрозумів, що дівчина не відстане від них.

«Пане, лейтенанте, — звернувся до Урбана капрал, — можемо йти далі — сербів нема».

«А я що казала?» — втрутилася в розмову Шанта.

Урбан скомандував повертатися до своїх човнів і плисти до Белграда.

Надвечір Урбан із загоном зупинився на ніч в одному з дворів в околицях Белграда. Петро про всяк випадок виставив варту. Уночі за містом чулися постріли, десь біля Дунаю торохтіли військові катери. Ними перевозили вояків, коней, артилерію, що йшли вслід за передовими австрійськими й німецькими частинами.

Попереду будинку, де зупинився Урбан із вояками, горіли на белградських вулицях будинки. Наказ лейтенанта перевірити будинок, де зупиняться на постій до ранку вояки, виконали. Капрал доповів, що тут перебуває сербка з трьома дітьми.

Петро вечеряв із Шантою за столом найбільшої кімнати. Господиня засвітила їм свічку. Поставила на стіл кукурудзяну кашу з каймаком.

«А ти звідки?» — допитувалася Шанта.

«Ти ж сама знаєш, що не з цього міста», — спробував віджартуватися.

«То я спросоння», — засміялася дівчина.

У кімнаті почувся духмяний запах айви. Господиня розрізала наполовину жовтий, схожий на яблуко, плід. Підійшла до столу й подала миску з айвою. По-домашньому запахло осінню. Урбан відразу відчув осінь, яку на полях битв та під час переходів перебивав їдкий дим.

Господиня подумала, що Шанта — коханка австрійського офіцера, і постелила їм обом у своїй спальні, а сама перейшла до кімнати, де спали діти. Двері до дитячої були наглухо зачинені від стороннього ока.

«Недобрий запах», — сказала Шанта, — коли миска з айвою опинилася на столі.

«Чому? — заперечив Петро. — Пахне осінню».

«Не добрий… для тебе».

«Про що ти, Шанто?» — Петро вперше промовив її ім’я.

«Ти часто заглядав у небо».

«Так. У моєму місті в мене був телескоп… Звідки тобі це відомо?»

«Бо бачу твої зірки без телескопа».

«І що вони тобі кажуть?»

«Цей запах айви недобрий для тебе, Петре», — Шанта також уперше назвала Урбана на ім’я.

Вони доїли айву й пішли спати. Шанта спала на ліжку, яке приготувала господиня, а Урбан, зрозумівши натяк сербки, викликав капрала й наказав постелити йому на першому поверсі.

З самого ранку Урбанів загін отримав наказав просуватися вглиб міста.

Прокинувшись, Шанта зрозуміла, що в будинку нікого, крім неї й господині з дітьми, вже немає. Прілий чоловічий піт вивітрився з дому. Шанта подякувала господині за нічліг і, відмовившись від запропонованого сніданку, уже при дверях сказала господині:

«Ти щаслива — твій чоловік повернеться».

Сербка усміхнулася.

Мине кілька днів. Шанта переїжджатиме на возі через чорногорське село. Над муром, що відділяв вулицю від господи, звисатимуть соковиті жовті плоди айви. І привидиться Шанті Урбанова смерть.

А поки що Петро Урбан прочинить двері пошти на вулиці Джуре Якшича.

Увійде досередини й побачить поштаря в довоєнній уніформі королівства Сербії.

«Перепрошую, — несміливо запитає Петро, — а пошта працює?»

«Так», — почує у відповідь.

«А можна мені надіслати лист?»

«Куди?»

«До Митниці, Язловецького повіту».

«А де це?» — запитає поштар, прибиваючи на листи поштові печатки.

«Королівство Галичини і Володимирії».

На виході з поштового приміщення Петро почує, як поштар, хухнувши, приб’є на його лист печатку.