Аліса в Дивокраї

Розділ XII. Свідчення Аліси

— Тут! — крикнула Аліса, зовсім забувши за метушнею, як вона виросла за останні кілька хвилин.

Вона скочила на ноги так рвучко, що краєм спіднички зачепила лаву присяжних і перекинула всіх присяжних на голови присутніх. Вони борсалися на підлозі, нагадуючи їй акваріум із золотими рибками, який вона випадково перекинула тиждень тому.

— Ой, будь ласка, пробачте! — вигукнула вона страшенно переляканим голосом і почала швиденько збирати їх. Випадок із золотими рибками не йшов їй з голови, тому вона чомусь була певна, що засідателів треба негайно зібрати і посадити на місця, інакше вони загинуть.

— Суд не може продовжуватися, — урочисто заявив Король, — доки усі присяжні не будуть на своїх місцях. Усі, — повторив він з особливим наголосом, суворо дивлячись на Алісу.

Аліса подивилася на лаву присяжних і помітила, що спохвату посадила Ящура головою вниз. Бідолашне маленьке створіння, неспроможне рухатися, лише сумно махало хвостиком. Вона швиденько витягла його і посадила як слід.

«Хоч це не має ніякого значення, — сказала вона про себе. — На мою думку, судові від нього однаковісінька користь, як його не посади».

Коли присяжні засідателі трошки очунялися від переляку після падіння, грифельні дощечки знайшли та повернули їм, усі вони дуже старанно взялися записувати історію нещасливого випадку, всі, крім Ящура. Він, здавалося, був такий пригнічений, що міг лише сидіти, роззявивши рота, і розглядати стелю.

— Що вам відомо в цій справі? — звернувся Король до Аліси.

— Нічого, — відповіла Аліса.

— Зовсім нічого? — допитувався Король.

— Зовсім нічого, — повторила Аліса.

— Це має значення, — заявив Король, повертаючись до присяжних.

Ті вже почали записувати ці слова на дощечках, як Білий Кролик перебив:

— Не має значення, ви хочете сказати, ваша величносте, — сказав він дуже шанобливим голосом. Одночасно він насупився і підморгував Королю.

— Ну, звичайно, я хотів сказати, не має значення, — похапцем погодився Король і тихенько повторював про себе: — Має значення — не має значення, має значення — не має значення, — ніби хотів з’ясувати, що звучить краще.

Дехто з присяжних записав «має значення», інші записали «не має значення». Алісі було все це добре видно, бо вона вже так виросла, що могла зазирнути в грифельні дощечки.

«Проте яка різниця?» — подумала вона.

Цієї миті Король, що деякий час заклопотано писав у своїй записній книжечці, гукнув:

— Тихше! — і прочитав: — Параграф сорок другий. Особи, заввишки з версту і більше, повин­ні залишити зал суду.

Усі поглянули на Алісу.

— В мені не буде версти, — сказала вона.

— Ні, буде! — промовив Король.

— Майже дві версти! — додала Королева.

— Ну, якщо навіть і так, я не вийду, — заявила Аліса. — До речі, це не загальне правило. Ви щойно вигадали його.

— Це найстаріше правило в книжці, — заперечував Король.

— Тоді воно мало бути першим, — сказала Аліса.

Король зблід і швиденько загорнув книжечку.

— Обдумайте ваше рішення, — звернувся він до присяжних засідателів кволим, тремтячим голосом.

— Прошу, ваша величносте, з’явилися нові докази, — сказав Білий Кролик, швидко підстрибнувши. — Цей папірець тільки-но знайшли.

— Що в ньому? — запитав Король.

— Я ще не розгортав його, — відповів Білий Кролик, — але це, здається, лист, написаний підсудним до... до когось.

— Інакше і бути не може, — промовив Король, — хіба що листа адресовано нікому, що, знаєте, нечасто трапляється.

— Кому його адресовано? — запитав один із присяжних.

— Адреси немає, — пояснив Білий Кролик. — Тобто нічого не написано зверху. — З цими словами він розгорнув листа і додав: — Це, виявляється, не лист. Це вірші.

— Вони написані рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний засідатель.

— Ні, — відповів Білий Кролик, — і саме це найпідозріліше.

(У всіх присяжних засідателів спантеличений вигляд.)

— Він, мабуть, підробив чийсь почерк, — сказав Король.

(Обличчя всіх присяжних прояснилися.)

— Прошу вас, ваша величносте, — промовив Валет, — я не писав цих віршів. Вони не можуть довести, що я їх писав. Унизу немає підпису.

— Якщо ти не поставив підпису, — сказав Король, — це тільки погіршує справу. Ти замишляєш зле, інакше б ти поставив своє ім’я, як належить порядній людині.

Пролунали одностайні оплески, бо це були перші справді розумні слова, сказані Королем за цілий день.

— Це доводить його провину, — промовив Король.

— Це нічого не доводить, — втрутилась Аліса. — Адже ви навіть не знаєте змісту віршів.

— Прочитай їх, — сказав Король.

Білий Кролик одяг окуляри.

— Звідки починати, ваша величносте? — запитав він.

— Починай з початку, — поважно наказав Король, — і читай, поки дійдеш до кінця. Потім зупинишся.

Ось що прочитав Білий Кролик:

Я знаю від них, що ви в неї були

Й сказали про мене йому.

Вважає вона, що я гідний хвали,

Лиш плавать не вмію чому?

Він їм передав, що я не пішов

(Так само гадають і в нас):

Коли вона справу порушить ізнов,

Ніщо не врятує вже вас.

Я дав їй один, вони йому два,

А ви нам, здається, три, —

Всі можуть довести свої права,

Все ясно, хитри не хитри.

Коли ж доведеться мені чи їй

Відповідати за гріх,

То він все одно не втрачає надій,

Що ви не видасте їх.

Ще поки на неї той дур не напав,

Були ви в понятті моїм

Тим муром, який несподівано став

Між нами, між ними й між ним.

Що їй вони любі — йому не кажіть,

Ціну треба знати словам,

До вічного віку секрет бережіть,

Мені лиш відомий та вам.

— Це найважливіше свідчення з усіх, що ми чули досі, — сказав Король, потираючи долоні. — Отже, нехай тепер присяжні...

— Якщо хто-небудь із них розтлумачить цього вірша, — заговорила Аліса (за останні кілька хвилин вона так підросла, що вже не боялася перебивати його), — я дам тому шість пенсів. Я не вірю, що в ньому є хоч крихта глузду.

Усі присяжні написали на грифельних дощечках: «Вона не вірить, що в ньому є хоч крихта глузду».

— Якщо в ньому немає ніякого глузду, — сказав Король, — це позбавляє нас клопоту, розумієш, бо нам і не треба шукати глузду. Проте я не певен, — продовжував він, розгортаючи вірша на колінах і зазираючи туди одним оком. — Зрештою, мені здається, що я дещо тямлю в ньому... «Лиш плавать не вмію чому?» Ти ж не вмієш плавати, правда? — додав він, звертаючись до Валета.

Валет сумно похитав головою.

— Хіба не видно по мені, що я не вмію? — сказав він. (Справді, було видно, адже він був зроб­лений з картону.)

— Поки що добре, — сказав Король і продовжував бубоніти про себе: — «Гідний хвали, гідний хвали...» — це, звичайно, стосується судді... «Я дав їй один, вони йому два...» Ну а це, мабуть, мова йде про пиріжки, розумієте...

— Але далі ж говориться: «Всі можуть довести свої права», — сказала Аліса.

— От я й доводжу свої права на пиріжки, — з торжеством заявив Король, вказуючи на пиріжки на столі. — «Все ясно, хитри не хитри...» Далі говориться: «Ще поки на неї той дур не напав...» На тебе ж дур не нападає, правда, люба? — звернувся він до Королеви.

— Ніколи! — сердито сказала Королева і шпурнула чорнильницю в Ящура.

(Сердешний маленький Білл давно покинув дряпати пальцем по грифельній дощечці, бо побачив, що з цього пуття немає. Тепер він хутко почав знов писати, вмочаючи пальця в чорнильні патьоки, що збігали по його обличчю, і писав, доки чорнило не скінчилося.)

— Значить, ці слова не є нападкою на тебе, — сказав Король і з посмішкою подивився в зал.

Панувала мертва тиша.

— Це каламбур, — сердито додав Король. Тоді всі засміялися. — Хай присяжні обдумають своє рішення, — сказав Король, мабуть, уже вдвана­дцяте за цей день.

— Ні-ні! — заперечила Королева. — Спочатку вирок. Рішення потім.

— Яка нісенітниця! — голосно промовила Аліса. — Тільки уявіть собі, спочатку вирок!

— Замовкни! — гримнула Королева, вся почервонівши.

— І не подумаю! — одрізала Аліса.

— Зняти їй голову! — зарепетувала Королева на весь голос.

Ніхто не поворухнувся.

— Хто вас боїться? — сказала Аліса. (На цей час вона вже досягла свого справжнього зросту.) — Ви лише звичайнісінька колода карт.

Тут уся колода знялася в повітря і налетіла на неї. Вона скрикнула, трохи від переляку, а трохи від гніву, і почала відбиватися від них, і... побачила, що лежить на березі, поклавши голову на коліна сестрі, а та обережно прибирає сухе листя, що впало з дерев на обличчя Алісі.

— Ну ж бо, Алісонько, вставай! — сказала сестра. — Бач, як розіспалася!

— Мені наснився такий дивний сон! — вигукнула Аліса і розповіла сестрі про всі свої дивовижні пригоди все, що запам’ятала. Про них ви тільки-но прочитали.

Коли вона скінчила, сестра поцілувала її й погодилася:

— Це був, люба, справді дивний сон. А зараз біжи пити чай. Уже пізно.

Аліса встала і побігла. Але її весь час не полишала думка, що це був такий чудовий сон.

А її сестра продовжувала нерухомо сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як заходить сонце, і розмірковувала про маленьку Алісу та її незвичайні пригоди, доки сама не почала марити. І ось що їй привиділося.

Спочатку примарилася сама маленька Аліса. Вона вхопилася маленькими рученятами за її коліна і дивилася на неї блискучими жадібними оченятами. Їй навіть вчувався її голос і ввижалося, як Аліса химерно струшує головою, щоб відкинути волосся, яке розсипалося і завжди так і лізло в очі.

І, прислухавшись, почула, чи то їй так ввижалося, як навкруги неї ожили дивні створіння зі сну її маленької сестрички.

Висока трава біля її ніг зашелестіла під ногами Білого Кролика... Злякана Миша хлюпотіла в озері неподалік... Їй вчувався дзенькіт посуду — це Солоний Заєць і його товариші сиділи за своєю нескінченною трапезою... І пронизливий голос Королеви, що весь час посилала на страту своїх бідолашних гостей. Ось дитина-порося чхає на руках у Герцогині, а навколо розлітаються на череп’я миски й тарілки... Ось крик Грифона, скрипіння грифеля Ящура, сопіння вгамованих морських свинок заповнили простір, зливаючись з віддаленими риданнями бідної Фальшивої Черепахи.

Вона продовжувала сидіти, заплющивши очі, і уявляла себе в Країні див, хоч і розуміла, що варто їй розплющити очі, і все перетвориться на буденну дійсність. Трава зашелестить від вітру, а озеро захлюпочеться від коливання очерету. Замість брязкоту чайного посуду будуть чутися дзвіночки отари, замість пронизливих вигуків Королеви — голос хлопчика-чабана. Чхання дитини, крик Грифона і всі інші дивні звуки перетворяться (вона знала) на багатоголосий трудовий гамір ферм. А замість рюмсання Фальшивої Черепахи вона почує мукання далекої череди.

І нарешті вона уявила собі, як оця маленька її сестричка колись стане дорослою жінкою. Як вона буде нести через усі роки щире і ніжне серце свого дитинства. Як вона збиратиме навколо себе малюків і казатиме казки, від яких у них будуть жадібно горіти очі. А може, це буде навіть дивний сон про Країну див. Як вона буде вболівати за їхні маленькі прикрощі та радіти їхніми нехитрими радощами, згадуючи власне дитинство і щасливі літні дні.