Аліса в Дивокраї

Розділ І. Задзеркальний дім

Напевне відомо лише те, що біле кошеня до всього цього непричетне: в усьому винне чорне кошеня. Справа в тому, що стара кішка умивала біле кошеня протягом останньої чверті години і воно досить терпляче зносило це. Отже, як бачите, воно ніяк не могло бути причетним до цієї витівки.

Ось як Діна мила своїх кошенят: одною лапою вона наступала на вухо бідолашному малому, а другою мила його мордочку проти шерсті, починаючи від носа. Як я уже говорив, саме в цей час вона старанно вмивала біле кошеня, яке спокійно лежало і навіть пробувало мурчати. Без сумніву, воно розуміло, що все це робиться задля його ж добра.

Але чорне кошеня було вмите вже давно. Аліса сиділа, скрутившись калачиком у куточку великого крісла, і намагалася розмовляти сама з собою, хоч їй хотілося спати. Кошеня в цей час гасало за клубком вовни, яку Аліса намагалася перемотувати. Воно ганялося за клубком, доки той весь не розмотався. Усі нитки валялися на килимові, перекручені й заплутані, а кошеня поверх них ганялося за власним хвостом.

— Ах ти, шко`да така! — скрикнула Аліса і, спіймавши кошеня, поцілувала його. Цим вона хотіла показати, що кошеня потрапило в неласку. — Справді, Діна не навчила тебе розуму! Треба було вчити, Діно, треба було! — додала Аліса, намагаючись говорити сердитим голосом, і з докором подивилася на стару кішку.

Потім вона підняла з підлоги кошеня і вовну, знову вмостилася в кріслі й почала мотати клубок. Робота, одначе, не дуже посувалася вперед, тому що Аліса весь час розмовляла з кошеням або сама з собою. Кошенятко дуже тихенько сиділо у неї на руках, вдаючи, що слідкує за її рухами. Воно іноді простягало лапку і злегка доторкалося до клубка, ніби хотіло показати, що охоче допомогло б Алісі, якби вміло.

— Ти знаєш, що буде завтра, Кицько? — почала Аліса. — Ти б здогадалася, якби була зі мною на вікні. Але ти не могла, бо Діна в цей час чепурила тебе. Я бачила, як хлопці збирали хмиз на вогнище. Для цього треба дуже багато хмизу, Кицько! Але зробилося так холодно і пішов такий сніг, що їм довелося припинити роботу. Не журись, Кицько, ми завтра подивимося на вогнище.

Тут Аліса намотала трохи ниток на шию кошеняті, тільки щоб глянути, як це йому личить. Справа скінчилася тим, що кошеня почало гратися, а клубок покотився, розмотуючись по підлозі.

— Ти знаєш, Кицько, я так розсердилась, — продовжувала Аліса, після того як вони знову зручно вмостилися, — коли побачила всі твої витівки. Мені хотілося відчинити вікно і викинути тебе на сніг! І треба було, шко`да ти така! Може, скажеш, не шко`да? Не перебивай мене! — провадила вона, погрожуючи пальчиком. — Я хочу перелічити всі твої провини. Номер перший: ти двічі нявкнула, коли тебе Діна вмивала вранці. Авжеж, не відмовляйся, Кицько, я сама чула. Що ти кажеш? — (Вона вдала, що слухає кошеня.) — Вона потрапила лапою тобі в око? Ти сама винна, нащо розплющила очі? Якби ти їх міцно заплющила, цього б не трапилося. Ну, досить виправдовуватися, краще слухай! Номер два: ти смикнула Сніжинку за хвоста, саме коли я поставила перед нею блюдечко з молоком. Що, ти хотіла пити, правда? А ти не поцікавилася, чи вона хотіла пити? Нарешті, номер три: ти щоразу розмотуєш клубок з вовною, аби я тільки одвернулась...

— Цілих три провини, Кицько, і за жодну з них ти ще не понесла кари. Знай, я збираю всі провини на наступну середу. Уяви собі, що мої провини теж будуть збирати! — продовжувала вона більше сама до себе, ніж до кошеняти. — Що вони будуть робити під кінець року? Гадаю, їм доведеться посадити мене до в’язниці в день розплати. Або, припустімо, так: за кожну провину мене залишають без обіду. В такому випадку, коли настане час розплати, мені доведеться залишатися без обіду разів п’ятдесят поспіль. Що ж, я не буду журитися за ними. Я скоріше згодна залишитися без обіду, ніж обідати.

— Ти чуєш, Кицько, як ліпить сніг у вікна? Він шарудить так ніжно і ласкаво! Ніби хтось цілує шибки знадвору. Цікаво, сніг, мабуть, кохає дерева і поля, якщо він так ніжно цілує їх. І він так щільно обгортає їх білим простирадлом, знаєш. Може, він говорить їм: «Спіть, любі, доки не прийде літо». А коли вони прокидаються влітку, Кицько, вони зодягаються в зелене і танцюють під вітром. О, як це гарно! — скрикнула Аліса і сплеснула в долоні. І, звичайно, упустила клубок вовни. — От якби це було так насправді! Ліс восени справді немов сонний, коли жовтіє листя.

— Кицько, ти вмієш грати в шахи? Не смійся, люба, я запитую цілком серйозно. Адже коли ми грали останнього разу, ти дивилася так, ніби все розумієш. І коли я сказала «Шах!» — ти замурчала. Це був хороший шах, Кицько, і я, безумовно, виграла б, якби той паскудний кінь не заліз серед моїх пішаків. Кицько, люба, уяви собі...

Якби я тільки міг розповісти хоч половину того, що Аліса починала зі своїх улюблених слів «уяви собі». Тільки напередодні вона довго сперечалася з сестрою, і все через те, що вона почала:

— Уявімо собі, що ми королі та королеви. — Її сестра, яка любила в усьому точність, заперечила, що це неможливо хоча б тому, що їх усього двоє.

Аліса змушена була врешті поступитися:

— Ну, добре, ти будеш одною з них, а я буду за всіх інших.

А одного разу вона геть перелякала свою няню, зненацька крикнувши у неї над вухом:

— Нянечко! Уяви собі, що я голодна гієна, а ти — кістка!

Але ми відхилилися від розмови Аліси з кошеням.

— Уяви собі, що ти, Кицько, Червона Королева! Розумієш, мені здається, що, коли ти сядеш і складеш передні лапки, ти будеш дуже схожа на неї. Ану спробуй, будь розумною Кицькою! — І Аліса взяла зі стола червону королеву і поставила її як зразок для наслідування перед кошеням. Але з цього нічого не вийшло, головним чином, як сказала Аліса, тому що кошеня не хотіло складати лапки. Щоб провчити його, вона піднесла його до дзеркала, показуючи, яке воно було погане. — Якщо ти зараз же не зміниш своєї поведінки, — додала вона, — я виставлю тебе в Задзеркальний дім. Як тобі це сподобається?

— А зараз, якби ти слухала, Кицько, і не базікала так багато, я б тобі розповіла все, що думаю про Задзеркальний дім. По-перше, там є кімната, яку видно в дзеркалі. Вона така самісінька, як наша вітальня, але все там навпаки. Я бачу всю її, коли забираюсь на стілець, всю, крім невеликої частини позаду каміна. О! Мені так хочеться побачити і ту частину! Мені так хочеться дізнатися, чи топиться у них взимку. Адже це не можна взнати, розумієш... Хіба що коли у нас топиться, і дим потрапляє туди теж... Але, може, це тільки видимість, тільки так здається, що там також топлять. Потім, книжки там теж схожі на наші, але слова читаються навпаки. Я це знаю, бо я підносила якось книжку до дзеркала, і в тій кімнаті також підносили книжку.

— Ти б хотіла жити в Задзеркальному домі, Кицько? Цікаво, там будуть тобі давати молоко? А може, задзеркальне молоко погане?.. Але, Кицько! Що там далі, в коридорі? З цієї Задзеркальної кімнати видніється лише малесенька частина коридору, і то лише коли двері нашої вітальні широко відчинені. Та частина, що видніється в дзеркалі, дуже схожа на наш коридор, але, розумієш, далі може бути зовсім інакша. Ох, Кицько! От би добре було, якби ми могли проникнути в Задзеркальний дім! Я певна, що там є, ой, такі чудові речі! Уявімо, Кицько, що існує якийсь спосіб проникнути туди. Уявімо собі, що дзеркало стало м’яким, як серпанок, і ми можемо пройти крізь нього. Подивись, воно і справді перетворюється на якусь імлу. Тепер зовсім легко пройти крізь нього.

Говорячи це, вона вже стояла на килимкові перед каміном, хоч і не знала, як опинилася там. Справді, дзеркало почало розтавати, перетворюючись на світлий сріблястий туман.

За мить Аліса вже пройшла крізь дзеркало і легенько стрибнула в Задзеркальну кімнату.

Спершу вона подивилася, чи є вогонь у каміні, і була дуже задоволена, коли переконалася, що там був справжній вогонь і палав він так само яскраво, як і той, що залишився у вітальні.

— Отже, тут буде так само тепло, як і вдома, — подумала Аліса, — і навіть тепліше, бо тут ніхто не проганятиме мене від вогню. От буде сміху, коли мене побачать крізь дзеркало тут, але ніхто не зможе добратися до мене!

Потім вона почала розглядати все навкруги і переконалася, що те, що виднілося в дзеркало у вітальні, було звичайнісіньке і зовсім нецікаве, але решта цілком відрізнялася. Наприклад, картини на стіні поряд з каміном здавалися живими, і навіть годинник на каміні (в дзеркало було вид­но лише його зворотний бік) мав обличчя маленького дідуся і посміхався до неї.

«Але в цій кімнаті не так прибрано, як у вітальні», — подумала Аліса, помітивши в каміні серед попелу кілька шахових фігур. Та за мить вона здивовано скрикнула «ох!» і присіла навпочіпки, слідкуючи за ними. Шахові фігури розгулювали парами.

— Ось Червона Королева і Червоний Король, — сказала Аліса (пошепки, побоюючись налякати їх), — а он Білий Король і Біла Королева сидять на крайку совка... Он дві тури ідуть, узявшись за руки... Не думаю, що вони можуть почути мене, — продовжувала вона, нахиляючись ще ближче, — і я майже певна, що вони не бачать мене. Я чомусь певна, що мене не видно...

Тут щось почало пищати на столі позаду Аліси. Це примусило її озирнутися, і вона встигла помітити, що один з білих пішаків перекинувся і став брикати ногами. Вона зацікавлено чекала, що буде далі.

— Це голос моєї доньки! — скрикнула Біла Королева і прожогом кинулася повз Короля, турнувши його в попіл. — Моє золотко, Лілі! Любий котику! — і вона почала відчайдушно дряпатися вгору по камінній решітці.

— Зовсім очманіла! — промовив Король, потираючи носа, якого він забив при падінні. Він мав підстави певною мірою сердитися на Королеву, бо був з голови до ніг у попелі.

Аліса жадала стати їм у пригоді. Оскільки бідолашна Лілі аж корчилася від сліз, вона швиденько схопила Королеву і поставила на стіл поряд з її галасливою донькою.

Королева задихнулася і сіла. Від швидкої подорожі в повітрі їй зовсім забило дух, і кілька хвилин вона була в змозі лише мовчки стискати в обіймах свою маленьку Лілі. Коли вона трошки відхекалася, то гукнула до Білого Короля, що похмуро сидів серед попелу:

— Бережись вулкана!

— Якого вулкана? — запитав Король, стурбовано зазираючи в камін, наче вважав, що там було найбільш підхоже місце для вулкана.

— Того, що... мене... підхопив, — ледве вимовила Королева, бо вона ще не зовсім відхекалася. — Дивись, лізь угору... як завжди... щоб тебе теж, бува, не підхопив вулкан!

Аліса слідкувала, як Білий Король повільно ліз по ґратах, потім нарешті зауважила:

— Ну, знаєте, з такою швидкістю ви нескоро доберетеся до столу. Краще я вам допоможу, згодні? — Але Король не звернув ніякої уваги на її слова. Видно було, що він не міг ні чути, ні бачити її.

Тоді Аліса дуже обережно взяла його і підняла не так швидко, як підіймала Королеву, щоб він не задихнувся. Але, перш ніж поставити на стіл, вона вирішила заодно трошки обмести його, бо він був увесь у попелі.

Опісля вона говорила, що зроду не бачила такого обличчя, як у Короля, коли якась невидима рука підняла його і почала обмітати. Він був занадто приголомшений, щоб кричати, але так вирячив очі та роззявив рота, що в Аліси аж рука затремтіла від сміху і вона мало не випустила його.

— Ой, будь ласка, не кривляйтеся так, мій любий! — вигукнула вона, зовсім забувши, що Король не міг почути її. — Ви так мене розсмішили, що я ледве не випустила вас із рук! І чого ви так роззявили рота? Ви наковтаєтесь попелу!.. Ну, здається, досить, він уже чистий, — додала вона, пригладжуючи йому волосся. Потім поставила його на стіл коло Королеви.

Король зразу ж упав на спину і не ворушився. Аліса трохи злякалася того, що наробила, — і пішла по кімнаті шукати води, щоб побризкати на нього. Проте їй вдалося знайти лише пляшку з чорнилом. Коли вона повернулася з нею, то побачила, що король очумався і вони пошепки розмовляли з Королевою переляканими голосами, але так тихо, що Аліса ледве розбирала слова.

Король говорив:

— Запевняю тебе, люба, я весь похолонув, аж до кінчиків вусів!

На що Королева відповіла:

— У тебе немає ніяких вусів.

— Цю жахливу хвилину, — продовжував Король, — я ніколи, ніколи не забуду!

— Забудеш, — зауважила Королева, — якщо не запишеш напам’ять.

Аліса, страшенно зацікавлена, дивилася, як Король дістав з кишені величезну записну книжку і почав писати. У неї раптом майнула якась думка, і вона вхопилася за кінчик олівця, що стирчав з-за плеча Короля, і почала писати замість нього.

Бідолашний Король мав розгублений і пригнічений вигляд і деякий час мовчки змагався з олівцем. Але Аліса була сильнішою за нього, і нарешті він вимовив задихаючись:

— Моя люба! Мені справді потрібен трохи тонший олівець. З цим я ніяк не дам собі ради. Він пише зовсім не те, що мені треба...

— Що саме? — поцікавилася Королева, зазираючи в книжечку. — (Там Аліса написала: «Білий Король з’їжджає вниз по кочерзі. Він дуже погано втримує рівновагу».) — Це ти так про себе пишеш?

На столі, недалечко від Аліси, лежала книжка. Вона сиділа, слідкуючи за Білим Королем (бо ще трохи побоювалася за нього і тримала пляшку з чорнилом напоготові, на випадок, коли він зомліє знову), і перегортала сторінки книжки, сподіваючись натрапити на що-небудь таке, що зможе прочитати.

«Тут все написано якоюсь невідомою мені мовою», — сказала вона про себе.

Там було написано таке:

узреВ-узруК

.икся ікмивш і ьнежамс вуБ

,івжурк в илиларіпс-илревС

икшасп івашри пилахчиП

.іволод ілурт І

Деякий час вона розгублено дивилася в книжку. Нарешті їй сяйнула блискуча думка.

— О, та це ж задзеркальна книжка, звичайно! Якщо я піднесу її до дзеркала, слова будуть читатися так, як слід!

Ось яку баладу прочитала Аліса:

Був смажень, і швимкі яски.

Сверли-спіралили в кружві,

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,

То кусозуб і дряполап!

Не знайся з птицею Зу-Зу

І велезнем Хап-хап!»

Меча-штрича він в руки взяв,

Півдня тропив ворожий слід

І в смужній думі спочивав

Під древом Діодід.

Та раптом чує глушний цвист,

Кругом немов могонь пашить,

В тримучім лісі никне лист —

Курзу-Верзу метить!

Він раз мечем! Він два штричем!

Отак штричаєм ворогів!

Зняв гмію золову з плечей,

Додвому посмішив.

«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?

Мій хлопчику, ти чудодець!

«О сплавний день! Стрибай пісень,

Тодімо у ханець!»

Був смажень, і швимкі яски.

Сверли-спіралили в кружві,

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

— Здається, вона дуже гарна, — сказала Аліса, коли дочитала баладу, — але її дуже важко зрозуміти! — (Бачите, вона навіть собі не хотіла зізнатися, що нічого не зрозуміла взагалі.) — Моя голова переповнена якимись думками, але я їх не зовсім розумію! Однак хтось убив когось, це, у всякому разі, ясно...

«Ой, лишенько! — подумала Аліса, раптом скочивши на ноги. — Якщо я буду баритися, мені доведеться повернутися через дзеркало додому раніше, ніж я огляну весь дім. Треба спочатку побачити сад!»

За мить вона була за дверима і побігла сходами вниз. Точніше, вона не побігла, а винайшла, як вона говорила, новий спосіб легко і швидко спускатися вниз. Вона просто тримала кінчики пальчиків на поручнях і спокійно летіла вниз, зовсім не торкаючись ногами сходів. Потім вона пролетіла через зал і, мабуть, вилетіла б прямо надвір, якби не вхопилася за одвірок. Їй трохи запаморочилося від такого довгого польоту, тому вона дуже зраділа, що знову йшла власними ногами.